Золотошукач

Літо, зима, за ними — сезон дощів. Увесь цей час в Англійській затоці минув у маренні, я не знав, за що зачепитися, не розумів, що коїться зі мною. Поступово повернувся до пошуків, вимірюючи відстань між скелями, прокладаючи нові лінії невидимої сітки, яка покриває долину. На цьому павутинні я живу, в його межах пересуваюся.

Ще ніколи я не відчував себе так близько до таємниці. Зараз у мене більше нема того нетерпіння, яким я палав на початку, сім чи вісім років тому. Тоді я щодня знаходив знак, символ. Переходив з одного краю долини на інший, стрибав зі скелі на скелю, всюди пробивав шурфи. Згорав від нетерпіння, від обурення. Тоді я не міг почути Уми, не міг побачити її. Я був засліплений цим кам’яним краєвидом, стежив за грою тіней, аби вони відкрили мені свою таємницю.

Зараз усе в минулому. У мене з’явилася віра, якої раніше я не знав. Звідки вона? Віра серед цих базальтових брил, у цю переорану ярами землю, віра у тоненький струмок серед піщаних дюн. Можливо, вона походить з моря, яке міцно стискає острів, наповнює його своїм глибоким гулом, своїм диханням. Воно — в моєму тілі, нарешті я зрозумів це, повернувшись в Англійську затоку. Я думав, що втратив цю властивість. Нарешті я більше не поспішаю. Інколи цілими годинами сиджу непорушно, дивлюся на море, що розбивається на скелях, стежу за летом чапель і чайок. Коли сонце в зеніті, я, поснідавши вареними крабами, запиваю їх кокосовим молоком і в затишку своєї хижі пишу в учнівських зошитах, які купив у китайця в Порт-Матюрені. Пишу листи Умі, Лаурі, листи, яких вони не читатимуть, де йдеться про речі, які не мають ваги, про небо, про форму хмар, колір моря, думки, які приходять мені в голову тут, в Англійській затоці. А ще вночі, коли небо холодне, і повний місяць заважає спати, сідаю по-турецькому на порозі хижі, запалюю морський ліхтар, курю, в інших зошитах креслю плани пошуків, вони мають зафіксувати мої успіхи у відкритті таємниці.

Прогулюючись без мети берегом затоки, збираю дивні предмети, викинуті морем, мушлі, закам’янілих морських їжаків, панцери черепах. Ретельно складаю ці знахідки у порожні коробки з-під бісквітів. Це для Лаури, пригадую ті подарунки, які Дені приносив їй зі своїх мандрів. У глибині затоки разом з юним Фріцом Кастелем робимо шурф у піску і знаходимо камені дивної форми, шматочки сланцю з вкрапленнями слюди, кремній. Якось уранці, коли ми по черзі довбали кайлом ґрунт у місці, де зараз Очеретяна річка повертає на захід, дотримуючись її старого гирла неподалік від моря, ми несподівано наткнулись на великий чорний, наче сажа, базальтовий камінь, на вершині якого була ціла низка жолобків, виконаних різцем. Стоячи навколішках перед каменем, я намагаюся зрозуміти. Мій помічник дивиться на мене спочатку з цікавістю, потім — з острахом: що це за бог, якого ми дістали з річкового піску?

— Дивись! Пильнуй!

Юний негр вагається. Потім стає навколішки поруч. На чорному камені я показую йому кожну виїмку, яка відповідає гірському рельєфу, ми бачимо їх перед собою в глибині долини: «Дивись: це Лімон. Ось — Любен, Патат. Там — великий Малартик. Тут — Білактер, обидва Шарло, а там — пік Командора зі сторожовою вежею. На цьому камені позначено все. Тут він колись і висадився, він користувався цим каменем, аби пришвартувати свою пірогу, я певен. Ці точки відліку послужили йому для складання секретного плану…»

Фріц Кастель підводиться. У його погляді цікавість наполовину з острахом. Чого він боїться? Чого? Мене чи того чоловіка, який давним-давно викарбував на камені ці мітки?

Після того дня Фріц більше не приходив. Може, це й на краще. На самоті я краще розумію причини моєї присутности тут, у цій безплідній долині. Тепер мені здається, що більше нічого не відділяє мене від того незнайомця, який висадився тут майже двісті років тому, аби перед смертю залишити на цьому острові свою таємницю.

Як я наважився жити, не нехтуючи тим, що мене оточувало, шукаючи лише золото, аби, знайшовши його, одразу втекти з ним? Ці пробні шурфи, це перетягування кам’яних брил з місця на місце — яка наруга. Зараз самотній, покинутий усіма, я розумію, я бачу. Уся ця долина — суцільне поховання. Вона таємнича, дика, тому що це місце вигнання. Пригадую слова Уми, коли вона вперше звернулася до мене своїм одночасно іронічним і ображеним тоном, коли лікувала мою рану на голові: «Ви справді любите золото?» Тоді я не зрозумів, мене розважало те, що я прийняв за наївність. Не подумав, що у цій затаврованій долині є щось інше, що можна взяти, я не уявляв, що ця дика дивна дівчинка володіє таємницею. Чи не запізно тепер?

Який я самотній серед цього каміння, лише з купою паперів, мап, зошитів, на яких записано все моє життя і які є єдиним моїм виправданням!

Пригадую часи, коли я поступово відкривав світ навколо Урочища Букан. Пригадую, як бігав по траві, милуючись птахами, що вічно кружляли над Мананавою. Знову, як тоді, я почав розмовляти сам із собою. Пригадую і співаю пісню про річку Таньє, приспів до якої, повільно розхитуючись, ми співали разом зі старим Куком:

Цей голос знову в мені. Я дивлюся, як вода Очеретяної річки тече до гирла, відчуваю, як в сутінках спадає спека. Забуваю про денне пекло, про гарячкові пошуки біля підніжжя кручі, про марно зроблені пробні шурфи. Настає ніч з ледь помітним тремтінням очерету, лагідним гулом моря. Хіба не те саме я відчував тоді, поблизу Вежі Тамарен, коли дивився, як пагорби тонуть у темряві, а я не в змозі відірвати очей від тоненької цівки диму, що здіймається над Буканом?

Нарешті до мене повернулася свобода ночі, коли, лежачи з розплющеними очима на землі, я сполучаюся з центром неба. Я на долині сам, дивлюся, як відкривається світ зірок і непорушна хмара Чумацького Шляху. Одне за іншим, упізнаю сузір’я, знайомі з дитинства: Гідра, Лев, Великий Пес, пихатий Оріон з коштовностями на плечах, Південний Хрест зі своїми супутницями, і, як завжди — корабель Арґо, що пливе у космосі, його обернена на захід корма задерта невидимою нічною хвилею. Лежу на чорному піску біля Очеретяної річки без сну і без мрій. Обличчям відчуваю м’яке сяєво світил, а тілом — рух землі. Серед мирної тиші літа, на тлі віддаленого стогону хвиль на рифах, конфіґурації сузір’їв перетворюються на леґендарні історії. Я бачу всі небесні дороги, всі точки, що сяють яскравіше, ніж бакени. Бачу таємні стежки, темні колодязі, пастки. Думаю про Невідомого Корсара, який колись дуже давно міг спати на цьому березі. Може, й він любив цей старий тамаринд, що нині похований під землею? Чи не дивився й він жадібно в небо, яке привело його на цей острів? Витягнувшись на теплій землі після жорстоких боїв, після скоєних убивств, як же він насолоджувався миром і спокоєм, заховавшись від морського вітру серед мальовничих пальм! Дивлячись на зірчасте небо, мені вдається здійснити запаморочливу мандрівку в часі. Невідомий Корсар поруч, дихає в мені, це його очима я споглядаю небо.

Як я не подумав про це раніше? Мапа Англійської затоки — це той самий всесвіт. Простий план долини щомиті безкінечно збільшується, сповнюється знаками, віхами. Як вправно переплетіння ліній цього плану приховало від мене істину цієї місцини! З калатанням серця зриваюся з місця, біжу до своєї хижі, де ще блимає каганець. При непевному світлі лампи дістаю з торби мапи, папери, схеми. Виношу папери і лампу назовні, сідаю обличчям на південь, порівнюю мої креслення з небесним склепінням. Посередині плану, де колись я поставив межовий стовп, перетин північно-південної лінії з віссю якірних кілець точно збігається з Хрестом, який блищить переді мною своїм чарівним світлом. На сході над яром, абрис якого він точно повторює, вигинає своє тіло Скорпіон, серцем його є червоний Антарес, що мерехтить у тому самому місці, де я знайшов обидві схованки Невідомого Корсара. Дивлюся на схід, над трьома точками, що утворюють літеру М сторожової Вежі Командора, бачу трьох Марій з портупеї Оріона, вони тільки сходять над горами. На півночі, над морем висить Віз, легкий, невловний, він вказує на вхід до фарватеру, а далі — крива корабля Арґо[41], який своїм вигином збігається з шляркою гавані, а кормою лежить на краю колишнього узбережжя. Аби минулося запаморочення, мушу заплющити очі. Невже я став жертвою чергової химери? Але ж ці зірки — живі, вічні, і земля під ними прив’язана до їхнього розташування. Отже, розгадка таємниці, яку я шукаю, від самого початку вписана у нічне небо, де неможлива жодна помилка. Не знаючи цього, я завжди її бачив, відтоді, як дивився на небо з Алеї Зірок.

Де заховано скарб? У Скорпіоні, в Гідрі? В астральному трикутнику, який єднає точки Н, D, B, які я спочатку розмістив у центрі долини? Може, він на носі корабля Арґо чи на його кормі, що позначені вогнями Канопи[42] та Міаплацида[43], які щовечора сяють над двома базальтовими кручами, обабіч гавані? Чи він у красі Фомальгаута[44], самотнього світила, яке, наче око, бентежить своїм сяєвом у відкритому морі, підіймаючись у зеніт, мов нічне сонце?

Цієї ночі я — на чатах, не заснув ні на мить, увесь тремчу від цього небесного одкровення, роздивляюся кожне сузір’я, кожен знак. Пригадую зоряні ночі в Букані, коли я безшумно вислизав з задушливої кімнати, щоб освіжитися прохолодою саду. Тоді, як і зараз, я думав, що відчуваю шкірою контури небесних фіґур, і, коли наставав день, я переносив їх на землю або викладав з камінчиків на піску в яру.

Настав ранок і освітив небо. Як і колись, я нарешті заснув при світлі дня недалеко від невисокої могилки, під яким лежить старий тамаринд.

Відтоді як мені відкрилася таємниця Корсарового плану, я більше не поспішаю. Вперше з тих пір, як я повернувся з війни, мені здається, що мета моїх пошуків змінилася. Раніше я не знав, чого шукаю, кого шукаю. Я помилився. Тепер я звільнився від тягаря, можу жити вільно, можу дихати. Знову, як тоді з Умою, можу ходити без мети, плавати, впірнати в лаґуні, ловити морських їжаків. Змайстрував собі гарпуна з довгої очеретини, причепив до нього вістря із залізного дерева. І, як мене вчила Ума, голий пірнаю у холодну вранішню воду, поки припливна течія ховає прохід між рифами. Біля підніжжя рифів шукаю риб, дорад, губанів, летринів. Іноді помічаючи блакитну тінь акули, завмираю, не випускаючи бульбашок повітря, стежу за нею, готовий дати відсіч. Зараз я можу запливати так само далеко, як Ума, і з такою самою швидкістю, як вона. Навчився смажити рибу на березі, на сплетеній із зеленого очерету решітці. Біля хижі посіяв кукурудзу, боби, солодку картоплю, чайот[45]. У бляшанці посадив паросток папайї, який мені приніс юний Фріц Кастель.

У Порт-Матюрені люди почали звертати на мене увагу. Директор банку Барклі, коли я прийшов зняти гроші, запитує мене:

— Отже, ви стали навідуватися до міста? Чи не означає це, що ви втратили надію знайти скарб?

Я усміхнувся йому і впевнено відказав:

— Навпаки, пане. Це означає, що я знайшов його.

І пішов, не чекаючи інших запитань.

Насправді я майже щодня іду на дамбу, сподіваючись побачити Зету. Вже кілька місяців вона не швартувалася в порту Родриґеса. Перевезення товарів і пасажирів зараз виконує Фреґат, пароплав всемогутньої Британсько-Індійської пароплавної компанії, представником якої у Порт-Луї є дядько Людовік. Цей пароплав привозить пошту, листи, які щотижня мені пише Лаура, в них йдеться про хворобу Мем. Останній лист Лаури датований 2 квітня 1921 року, він ще тривожніший, я тримаю конверт у руці, не наважуюсь розпечатати його. Чекаю під навісом на причалі, серед метушні моряків і докерів, дивлячись на хмари, які збираються над морем. Кажуть, що насувається буря, барометр падає все нижче й нижче. Близько першої пополудні, коли стає спокійніше, розпечатую листа, читаю перші рядки, від яких стає недобре:

В очах темніє. Я знаю, що зараз усе вже скінчилося. Більше ніщо не втримає мене тут, тому що Мем зле. Фреґат буде в порту за кілька днів, я їду додому. Надсилаю Лаурі телеграму, аби повідомити, що я повертаюся, але в душі — тиша, це відчуття всюди супроводжує мене.

Буря розпочалася сьогодні вночі, я прокинувся від тривоги: спочатку серед чорної задухи подув повільний впертий вітер. Вранці я побачив хмари, що рваними клаптями мчать над долиною, крізь просвіти у хмарах прозирає сонце. Заховавшись у хижці, слухаю, як на скелях реве море, гуркіт жахливий, майже тваринний, я розумію, що на острів насувається ураган. Зволікати не варто. Беру свій солдатський мішок і, залишивши у хижі інші речі, підіймаюсь пагорбом до піку Венери. Під час урагану єдиним надійним місцем на острові є лише споруда телеграфу.

Коли я дістаюся до сірих ангарів, бачу там велике скупчення людей, що мешкають по сусідству: чоловіки, жінки, діти, навіть собаки і свині, яких господарі забрали із собою. Індус, службовець телеграфу, оголошує, що барометр упав нижче 30. Опівдні вітер із завиванням налітає на пік Венери. Будівлі починають тремтіти, гасне світло. Злива з гуркотом водоспаду обрушується на залізну обшивку стін і даху. Хтось запалює морський ліхтар, від світла якого на обличчя присутніх падають химерні тіні.

Ураган триває цілий день. Увечері, виснажені, під завивання вітру і скрегіт металевих конструкцій будинків, ми засинаємо на підлозі ангара.

На світанку я просинаюся від тиші. Вітер вщух, але чути ревіння моря на рифах. Люди зібралися на виступі перед головним корпусом телеграфу. Коли я наближаюся, то розумію, на що вони дивляться: на кораловому рифі, перед піком Венери, видніється корабель, що зазнав кораблетрощі. Приблизно за милю від берега плавають зламані щогли і розбитий корпус. Від корабля залишилася лише половина, корма задерта, розлючені хвилі шматують уламок, оточений піною. У всіх на устах назва корабля, але я впізнаю його раніше, це Зета. На кормі добре видно крісло, пригвинчене до палуби, в ньому сидів капітан Бредмер. Де екіпаж? Ніхто про нього нічого не знає. Нещастя сталося вночі.

Біжу до берега, іду вздовж спустошеного узбережжя, всипаного гіллям і камінням. Хочу знайти пірогу, кого-небудь, хто мені допоможе, та дарма. На березі — нікого.

Можливо, у Порт-Матюрені є рятувальний човен? Але мій страх занадто сильний, я не можу чекати. Знімаю одяг, заходжу в море, ковзаюсь на підводному камінні, хвилі відкидають мене назад. Море владно здіймається понад кораловою загатою, вода каламутна, наче в річці у повінь. Пливу проти такої страшної хвилі, що практично не просуваюся вперед. Чую, як переді мною ревуть буруни, бачу, як у чорне небо здіймаються вихори піни. Уламок приблизно за сто метрів, гострі зуби рифів розкололи його на дві частини на рівні щогл. Море заливає палубу, кружляє навколо порожнього крісла. Я не можу підплисти ближче, бо ризикую теж розбитися на рифах. Намагаюся крикнути: «Бредмере!..» Але гуркіт хвиль перекриває мій голос, я не чую сам себе. Довго пливу проти хвиль, що здіймаються над рифами. Уламок — мертвий, здається, вже цілі століття, як він загинув. Мені стає холодно, жах стискає груди. Я мушу повертатися на берег. Хитавиця викидає мене на берег разом зі здобиччю бурі. Коли я торкаюся дна, я настільки зморений, що навіть не відчуваю рани на коліні від удару об скелю.

У другій половині дня вітер зовсім вщухає. Над спустошеною землею і морем сяє сонце. Все скінчилося. Хитаючись, напівпритомний бреду до Англійської затоки. Біля корпусів телеграфу багатолюдно, чути сміх, вигуки, страх позаду.

Коли дістаюся Англійської затоки, бачу там повне спустошення. Очеретяна річка перетворилася на брудний потік, який з громовим гуркотом затоплює долину. Моя хижка зникла, дерева і пальми повиривало з корінням, від моїх насаджень нема і сліду. На дні долини залишилася лише посмугована земля, зорана потоками води, і базальтові брили, які вимило дощем. Усе, що я залишив у хижці, зникло — одяг, каструлі і, що найгірше, теодоліт, а також більшість паперів, які стосуються скарбу.

На тлі цієї декорації кінця світу швидко гасне день. Я блукаю долиною у пошуках хоч би якоїсь речі, яку пощадив ураган. Обдивляюся кожне місце, але все вже змінилося, все стало геть іншим. Куди ділася купа каміння, що імітувала Астральний Трикутник? А ці базальтові камені поблизу схилу, ті, що першого разу привели мене до якірних кілець? Настають сутінки мідного кольору, кольору розплавленого металу. Вперше морські птахи не летять над затокою до своїх гнізд. Де вони причаїлись? Вони пережили ураган? Уперше також на дно долини прийшли пацюки, потоки намулу вигнали їх з нір. Вони бігають круг мене у сутінках і пронизливо пищать, мені стає моторошно.

Посеред долини, біля річки, що вийшла з берегів, бачу високу базальтову стелу, на якій перед тим, як піти на війну, я висік східно-західну лінію і два обернуті трикутники з якірними кільцями, що утворюють зірку Соломона. Стела встояла під вітром і дощем, вона лише трохи більше вгрузла в землю, посеред цієї пустки вона нагадує монумент початку роду людського. Той, хто знайде її, чи ж зрозуміє, що вона означає? Долина Англійської затоки поховала свою таємницю, зачинила ворота, які лише на мить наважилась відкрити мені одному. Мене востаннє вабить туди, куди зараз падають промені сонця, що торкається горизонту, — до входу до улоговини на східному схилі кручі. Але коли я туди дістаюся, то лише бачу, що від ударів стихії частина кручі обвалилась, перекривши доступ до яру. Потік болота, що рвонув звідти, зніс усе на своєму шляху, серед іншого й той старий тамаринд, приязну тінь якого я так любив. Через рік і від цього дерева залишиться лише могилка, з якої виткнеться кілька колючих кущів.

Я довго стояв і слухав шум долини. Бурхливу течію річки, яка несе дерева і каміння, дзюрчання води серед скель і сланців, а вдалині — безперервне рокотання моря.

Протягом тих двох днів, які залишились у мене до від’їзду, я невідривно дивлюсь на долину. Щодня на світанку виходжу зі своєї вузької кімнати у китайському готелі, підіймаюся до Командорової Вежі. В долину більше не спускаюся. Сиджу серед чагарників поблизу зруйнованої вежі і дивлюся на довгу чорно-червону долину, на якій від мене не залишилося і сліду. В морі неймовірна, застрягла на коралових рифах, нерухома корма Зети приймає на себе удари хвиль. Думаю про капітана Бредмера, тіла якого так і не знайшли. Кажуть, що він був сам на кораблі і навіть не намагався врятуватись.

Сумна прощальна картина залишилася у мене від Родриґеса, я стою на палубі юного Фреґата, що, здригаючись від працюючих двигунів усім своїм залізним корпусом, виходить у відкрите море. Наче на противагу стрімким оголеним горам, які сяють під вранішнім сонцем, на скелях над морською безоднею, назавжди, нагадуючи викинутого на берег кашалота, закляк розбитий скелет Зети, і над ним уже кружеляє зграя морських птахів.