Золотошукач

На шляху до Родриґеса

Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.

Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли почався приплив.

Учора ввечері я ходив по набережній до пізньої ночі, вдихаючи запах мастила, шафрану, гнилих фруктів, який стоїть над базаром. Слухав голоси моряків на кораблях, вигуки гравців у наперстки, відчував також запах араки, тютюну. Піднявся на палубу і ліг долі, аби не спускатися в задушливий трюм, забитий мішками з рисом. Дивився на небо крізь снасті, що сповили щогли, поклавши під голову свою валізу. Боровся зі сном до півночі, дивлячись на захмарене небо, слухаючи голоси, рипіння зовнішнього трапу і звуки гітари вдалині. Ні про кого не хотілося думати. Лише Лаура знала про мій від’їзд, але вона нічого не сказала Мем. Вона не зронила жодної сльозинки, навпаки, її очі палали незвичним вогнем. Ми скоро побачимося, сказав я. Там, на Родриґесі, ми зможемо розпочати нове життя, у нас буде великий будинок, коні, дерева. Чи вірила вона мені?

Вона не хотіла, щоб я заспокоював її. Ти їдеш, ти від’їжджаєш, можливо, назавжди. Ти мусиш дійти до кінця у своїх пошуках, до кінця світу. Ось що вона хотіла сказати, коли дивилася на мене, але тоді я не міг її зрозуміти. Зараз я пишу для неї, аби сказати їй, як цієї ночі спиться на палубі Зети, серед канатів, голосів моряків і переборів гітари, на якій безуґаву виконували одну і ту саму креольську пісню. В якусь мить голос став гучнішим, можливо, здійнявся вітер, або співак у темному порту обернувся в мій бік.

Я заснув слухаючи пісню. Коли почався приплив, Зета безшумно підняла вітрила, плавно рушила по чорній воді до бистріні фарватеру, а я нічого так і не відчув. Спав на палубі, поряд з капітаном Бредмером, поклавши голову на валізу.

Коли прокинувся і озирнувся, засліплений сонцем, землі вже не існувало. Пішов на корму, сперся на облавок. Напружено вдивляюся в море, довгі хвилі щезають під корпусом корабля, залишаючи за собою шлейф із леліток. Як давно чекав я цієї миті! Серце ледь не вискочить, в очах стоять сльози.

Зета повільно нахиляється, коли надходить хвиля, потім випростується. Наскільки сягає погляд, скрізь лише воно — море з глибокими проваллями між хвилями, з піною на гребенях. Я слухаю, як шурхотить вода об облавок корабля, бачу, як його ніс розсікає хвилі. А ще є вітер, він надимає вітрила і гуде серед снастей. Я добре знаю цей гул, він так само гуде серед гілок високих дерев у Букані, це шум моря, яке прибуває, яке сягає навіть тростинових плантацій. Але я вперше чую його тут, тільки його, без перешкод, вільного, від одного краю світу до іншого.

Вітрила вщерть наповнені вітром. Зета йде в бейдевінд, і білі вітрила полоще вітер, ляскаючи згори донизу. На носі три видовжені, схожі на крила морського птаха, клівери, що наче тягнуть шхуну за виднокрай. Іноді після пориву західного вітру полотно вітрила опадає, потім, починаючи знизу, надимається великим пухирем і вибухає, наче від гарматного пострілу. Морський шум оглушує мене, світло засліплює. Але синь морська — над усе, глибока і темна синь, могутня, повна леліток. Вітер кружляє і п’янить, я відчуваю солоний смак бризок, коли хвиля накриває форштевень.

Уся команда на палубі. Це індійські та коморські моряки, інших пасажирів на кораблі нема. Всі ми відчуваємо сп’яніння від першого дня в морі. Навіть Бредмер, здається, відчуває його. Він стоїть на містку біля стернового, широко розставивши ноги, аби чинити опір бортовій хитавиці. Годинами не ворушиться, не зводить очей з моря. Попри сильне бажання, я не наважуюся ставити йому запитання. Мушу чекати. Несила відірватися, можна лише споглядати море і слухати шум вітру, ні за що у світі я б не спустився у трюм. Сонце нещадно пряжить палубу і темну морську воду.

Я всідаюся подалі, на краю гіка, який вібрує. Хвилі здіймають корму корабля, потім важко опускають її. Це дорога без кінця, вона розпросторюється за нами до самого виднокраю. Більше ніде нема землі. Є лише глибока вода, просякнута світлом, і небо, де хмари здаються нерухомими прозорими димами, породженнями виднокраю.

Куди ми йдемо? Якраз про це я збирався запитати у Бредмера. Вчора він нічого не сказав, був мовчазний, ніби обмірковував щось таке, про що не хотів казати. До Мае, можливо до Аґалеґа, це залежить від вітру, сказав мені стерновий, старий чоловік з теракотовою шкірою і світлими очима, що незмигно дивляться на вас. Зараз, не змінюючись, дме стійкий зюйд-зюйд-ост, і ми тримаємо курс на північ. Сонце світить у корму Зети, здається, що його сяєво, а не вітер наповнює вітрила.

Чари нового дня тривають. Чорні матроси й індуси стоять на містку, біля фок-щогли, учепившись у снасті. Зараз Бредмер сидить у своєму кріслі позаду стернового, дивиться прямо перед себе на горизонт, ніби звідти справді має щось з’явитися. Але є лише хвилі, що котяться до нас, штовхають корпус корабля і ховаються під ним, вони схожі на звірів з піднятою головою і переливчастим гребенем. Озираючись, я бачу, як вони втікають, ледь розрізані лезом кіля, на інший край світу.

Мої думки біжать у ритмі хвиль. Мені здається, що я вже не той, яким був, що вже ніколи не стану таким, як був. Море віддаляє мене від Мем і Лаури, від Форест-Сайда, від усього того, чим я був колись.

Який сьогодні день? Здається, що я завжди жив тільки тут, на кормі Зети, дивлячись на морську гладінь за облавком, слухаючи її дихання. Мені здається, що все пережите у Форест-Сайді після нашого вигнання з Букана, у Королівському коледжі, потім у конторі W.W. West — все це було лише сном, і що варто лише розплющити очі і подивитися на море, щоб усе це щезло.

У шумі вітру і хвиль я чую, як у мене всередині якийсь голос безнастанно повторює: море, море! Голос той заглушує всі інші слова, всі думки. Вітер, що жене нас до горизонту, інколи змінює напрямок, намагаючись перекинути корабель. Я чую ляскання вітрил, завивання вітру серед снастей. Вони — ті самі слова, які впливають на мене, які віддаляють мене від берега. Земля, на якій я жив увесь цей час, де вона зараз? Вона стала зовсім маленькою, схожою на загублений пліт, а Зету тим часом вітер і світло штовхають уперед. Десь в іншому вимірі плаває та маленька земляна кулька, що заблукала серед блакитного безмежжя.

Я настільки захопився спогляданням моря і неба, кожної темної заглибини між хвилями, лез бурунів, що розступаються, так дослухаюся до шуму води під форштевнем, що не помічаю, як члени екіпажу пішли снідати. До мене підійшов Бредмер. Подивився, все ще з тим самим глузливим блиском у своїх чорних очах.

— Отже, пане? Морська хвороба зіпсувала вам апетит? — запитав він англійською.

Я одразу підвівся, аби показати йому, що я цілком здоровий.

— Ні, пане.

— Тоді ходімо снідати. — Це пролунало, як наказ.

Ми спустилися в трюм. Усередині корабля стояла задушлива спека, у важкому повітрі витали запахи кухні і товарів. Попри відчинені ілюмінатори, було темно. Нутро корабля — лише великий трюм, центральна частина якого була заставлена ящиками й упаковками з товарами, задня частина була зайнята матрацами, де прямо на підлозі спали матроси. Під переднім ілюмінатором кок-китаєць роздавав пайки рису-карі, який він зварив на старій спиртовій плитці, і наливав чай з великого олов’яного чайника.

Бредмер присів по-індійському, обпершись спиною об брус, я сів, як він. Кок дає нам по повній поливаній мисці рису і по дві кварти обпікаючого чаю.

Ми мовчки їмо. У напівтемряві я розрізняю індійських матросів, що сидять, як я, і п’ють свій чай. Бредмер їсть швидко погнутою ложкою, наче паличкою, запихаючи собі в рот рис. Рис — жирний, плаває у рибній юшці, але соус карі такий міцний, що ледве відчуваєш смак їжі. Чай обпікає губи і горло, але тамує спрагу від переперченого рису.

Коли Бредмер доїв, він підвівся і поставив миску і кварту на підлогу біля китайця. Підіймаючись східцями на місток, він вийняв з кишені дві дивні цигарки, скручені з іще зеленого, згорнутого у рурку листя тютюну. Я взяв одну з цигарок і припалив її запальничкою капітана. Ми піднялися один за одним і знову опинилися на палубі під шаленим вітром.

Після кількох хвилин, проведених у трюмі, світло мене так сильно засліплює, що очі починають сльозитися. Навпомацки, майже зігнувшись під гіком, дістаюся до свого місця на кормі, сідаю біля своєї валізи. Бредмер повернувся у своє крісло, пригвинчене до палуби, дивиться в далечінь, не розмовляючи зі стерновим, палить свою цигарку.

Запах цигарки міцний і солодкий, але мене нудить від неї. Для мене це не збігається з такою чистою блакиттю моря і неба, з шумом вітру. Я гашу цигарку на палубі, але не наважуюся викинути її в море. Не можу дозволити собі цей бруд, щоб на цій гарній, гладенькій і живій воді плавало якесь чуже для неї тіло.

Зета — це не бруд. Вона стільки часу провела в цьому морі і в інших, за Мадаґаскаром, біля Сейшел, чи на півдні аж біля Сен-Поля. Океан очистив її, зробив її схожою на великого морського птаха, що ширяє в повітрі.

Сонце в небі повільно сідає, зараз воно освітлює інші вітрила. Я бачу, як на морі з кожною годиною зростає тінь від вітрильника. Під вечір вітер видихається. Легкий бриз ледь підтримує великі вітрила, робить гладеньким море, заокруглює хвилі, примушує здригатися схожу на шкіру поверхню моря. Більша частина моряків спустилася в трюм, п’ють чай і розмовляють. Дехто спить перед нічною вахтою прямо долі.

Капітан Бредмер усе ще сидить у своєму кріслі позаду стернового. Вони майже не розмовляють, обмінюються кількома незначними словами. Вони безперервно палять цигарки з зеленого тютюну, запах якого порив вітру зрідка доносить до мене. Я відчуваю, як мені печуть очі, можливо, у мене лихоманка? Шкіра на обличчі, шия, спина горять. Спекотне сонце протягом усіх цих годин попрацювало над моїм тілом. Цілий день сонце пряжило вітрила, палубу, а також море, і я не звертав на це уваги. Воно запалювало лелітки на гребенях хвиль, малювало веселки серед бризок.

Зараз світло йде від моря, з найбільшої глибини його барв. Небо ясне, майже безбарвне, я дивлюся на блакитну гладінь моря і в порожнечу неба до запаморочення.

Про це я завжди мріяв. Мені здається, що моє життя вже давно зупинилося на носі піроги поблизу Морна, коли Дені вивчав дно, аби загарпунити рибу. Я гадав, що все це зникло, вважав забутим шум і вигляд моря, яке зачаровує своєю бездною, тепер усе це повернулося до мене, прийшло на Зеті, що лине вперед.

Сонце поволі хилиться до горизонту, освітлює гребені хвиль, відкриваючи темні провалля. Світло згасає і забарвлюється золотом, море уповільнює свій рух. Вітер більше не налітає поривами. Вітрила опускаються, повисають уздовж рей. Задуха одразу стає важкою, вологою. Люди зібралися на палубі, на носі чи сидять біля ілюмінаторів. Палять, деякі з оголеним торсом простяглися на палубі, з напівзаплющеними очима, дрімають, певно, під дією ґанджі[20]. У повітрі розлитий спокій, і море млявими хвилями ледве торкається корпуса корабля. Воно стало фіолетовим і більше не відбиває світла. Я добре чую голоси, сміх матросів, що грають у наперстки на носі корабля, і приглушену розмову стернового з капітаном Бредмером, вони зрідка, не дивлячись один на одного, обмінюються якимись словами.

Усе це дивне, схоже на сон, перерваний дуже давно, породжений мерехтінням моря, коли під безбарвною порожнечею неба пірога обходила Морн. Я думаю про місце, куди пливу, і серце починає битися швидше. Море — то пряма дорога, що веде до таємниць, до незвіданого. Золото виблискує у світлі, навколо мене, воно заховане під дзеркальною морською гладінню. Я думаю про те, що на мене чекає наприкінці подорожі, як про землю, на якій уже колись побував, але яку загубив. Корабель лине дзеркалом моєї пам’яті. Але чи зможу я зрозуміти, що прибув саме туди? Тут, на містку Зети, яка тихо рухається вперед серед розніженого світла сутінок, при згадці про майбуття у мене починає паморочитися в голові. Заплющую очі, аби не бачити сліпучого неба і непорушної величі моря.

Незважаючи на відразу, я був змушений провести ніч на дні трюму. Капітан Бредмер не хоче нічиєї присутности на палубі вночі. Ліг прямо долі (матраци матросів не викликають у мене довіри), скрутив у скатку ковдру, через постійну хитавицю вчепився рукою за ручку своєї скрині з багажем. Капітан Бредмер спить у закапелку між двома величезними ледве обтесаними тиковими брусами, що підтримують палубу. Він навіть повісив щось на кшталт ширми, яка дозволяє йому відокремитися від інших, але там, певно, було душно, бо на світанку я бачив, як він відсунув її перед своїм обличчям.

Ніч важка, спершу через хитавицю, а потім від тисняви. Чоловіки хроплять, кашляють, перемовляються, без кінця тиняються по трюму, підходять до ілюмінаторів, аби вдихнути свіжого повітря, чи йдуть помочитися за вітром через облавок. Здебільшого це іноземці — коморці, сомалійці, що розмовляють хрипкою мовою, чи темношкірі індійці з сумними очима з Малабара.

Якщо цієї ночі я не заснув ні на мить, то це через усіх цих людей. У задушливій пітьмі трюму, ледь освітленій блимаючим світлом каганця, під стогони корпуса, який розгойдують хвилі, мене поступово охопила безглузда і нездоланна тривога. Чи нема серед цих людей заколотників, тих славетних піратів з африканського сходу, про яких стільки писалося в газетах, які я читав з Лаурою? Можливо, вони планують повбивати нас, капітана Бредмера, мене і тих членів екіпажу, які не стали їхніми спільниками, аби захопити корабель? Можливо, вони думали, що я везу гроші і цінні речі у цій старій скрині, де лежать батькові папери? Звичайно, мені слід було відчинити її перед ними, аби вони побачили, що в скрині я тримаю лише старі папери, мапи, білизну і теодоліт. Але чи не подумали б вони тоді, що скриня має подвійне дно, де повно золота? Поки корабель тихо плив, своїм голим плечем я відчував теплий метал скрині і не заплющував очей, аби стежити за темрявою трюму. Який контраст порівняно з першою ніччю, проведеною на палубі Зети, коли корабель знявся з якоря під час мого сну і коли я раптом пробудився вранці, засліплений безмежним морем.

Куди ми пливемо? Тримаючи курс на північ із самого порту, зараз більше нема сумнівів, що ми йдемо до Аґалеґа. Саме для мешканців цього віддаленого острова капітан Бредмер везе більшу частину свого різноманітного вантажу: сувої тканин, бухти залізного дроту, барила з олією, ящики з милом, чечевицю, а ще безліч поливаних каструль і мисок, загорнених у сіті. Все буде продане китайцям, які тримають крамниці для рибалок і фермерів.

Купи цього причандалля і запах товарів мене заспокоює. Це ж не вантаж для піратів! Зета — плаваюча бакалійна крамниця, і наявність каганця раптом здається мені кумедною.

Однак я не сплю. Зараз люди позамовкали, але розпочали своє нічне життя комахи. Я чую, як гасають і зрідка з гудінням пролітають по трюму величезні таргани. Між їхньою біганиною і польотами над вухом чути надривне дзижчання комарів. Через них я теж не сплю, накривши руки і обличчя сорочкою.

Не в змозі заснути, я, своєю чергою іду до ілюмінатора, висовую голову через отвір. За облавком — чудова ніч. Знову здійнявся вітер, він напинає вітрила, що на третину обвисли. Дме холодний вітер з півдня і підганяє корабель. Після спекотної задухи трюму я здригаюся від вітру, але мені дуже приємно. Я збираюся порушити накази капітана Бредмера. З кінською попоною, яка залишилася як спогад про життя у Букані, я піднявся на місток, потім пішов на ніс. Позаду стоїть чорний стерновий і два матроси, які з ним за компанію палять ґанджу. Сідаю на краю носа під крила кліверів і дивлюся на небо й на море. Місяця нема, однак мої широко розплющені очі помічають кожну хвилю, воду кольору ночі, плями піни. Це сяйво зірок освітлює море. Ніколи я не бачив зірок такими. Навіть колись у саду в Букані, коли разом з батьком ми йшли «алеєю зірок», вони були не такі гарні. На землі небо з’їдається деревами, пагорбами, його потьмарює той непомітний туман, який, наче пара, здіймається із струмків, з полів з лугів, з криниць. Небо далеко, його бачиш наче крізь вікно. А тут, серед моря, у ночі нема кордонів.

Між мною і небом нема нічого. Я лежу на палубі, спершись головою на зачинений ілюмінатор, і пильно дивлюся на зірки, наче бачу їх уперше. Небо перекидається між двома щоглами, сузір’я обертаються, на мить зупиняються, потім падають. Я їх ще не впізнаю. Зірки тут такі яскраві, навіть найслабкіші, що здаються мені новими. Оріон ліворуч за бортом, а на сході, можливо, розташувався Скорпіон, там сяє Антарес. Ті, котрих я добре бачу, озираючись на носі корабля, так низько над обрієм, що мені лишень варто опустити погляд, аби стежити за їхнім повільним коливанням — то зірки, які утворюють Південний Хрест. Пригадую голос батька, коли він вів нас через темний сад і запитував, чи ми його впізнаємо, легкого, готового сховатися за чередою пагорбів.

Я дивлюся на цей зірчастий хрест, і це мене ще більше віддаляє, тому що він теж належить небу Букана. Я не можу відвести від нього погляду, тому що боюся втратити його назавжди.

Таким чином я заснув тієї ночі майже на світанку, дивлячись на Південний Хрест. Загорнувшись у попону від вітру, який шмагав в обличчя і рвав волосся, слухаючи його ляскання в кліверах і хрусткий шум води об форштевень.

Я прокинувся на світанку, дивлюся на море, майже не ворушачись, зі свого місця на носі, біля чорного стернового. Стерновий — коморець з дуже чорним обличчям абісинця, але з зеленими променистими очима. Він єдиний, хто по-справжньому розмовляє з капітаном Бредмером, і мій статус пасажира, який заплатив за подорож, надає мені привілей розташуватися біля нього і можливість спілкуватися з ним. Він розмовляє, повільно добираючи слова, дуже чистою французькою з ледь помітним креольським акцентом. Каже, що раніше навчався в школі Святих Отців у Мороні і мав стати священиком. Одного дня він усе без якоїсь очевидної причини кинув і став моряком. Ось уже тридцять років, як він плаває, знає кожен порт від Мадаґаскару до африканського узбережжя, від Занзибара до Чаґоських островів. Він розповідає про острови, про Сейшели, про Родриґес, а також про найвіддаленіші, такі як Хуан де Нова, Фаркуар, Альдабра. Найбільше він любить острів Святого Брендона, тому що на цьому острові живуть лише черепахи і морські птахи. Вчора, відірвавшись від споглядання хвиль, що накочуються і відринають на тому самому місці, я сів поруч зі стерновим і побачив, як він розмовляє з капітаном Бредмером. Маю зазначити, що це означає розмовляти перед капітаном, бо той, як справжній англієць, міг годинами непорушно сидіти у своєму канцелярському кріслі і палити маленькі зелені цигарки, і поки стерновий говорив, він у відповідь не чув нічого іншого, крім догідливого хлюпотіння хвиль, чогось схожого на «пхум» — це мало означати, що капітан на місці. Неквапно, своїм гарно поставленим голосом стерновий розповідає про дивовижні морські пригоди, зеленим поглядом прискіпливо оглядаючи виднокрай. Цілі історії про порти, про бурі, про риболовлю, про дівчат — його оповідання без мети і без кінця, такі, як і його власне життя.

Мені подобається, коли він говорить про острів Святого Брендона, тому що він каже про нього як про рай. Він любить те місце, завжди туди повертається у думках і мріях. Він знав багато островів і портів, але тільки туди ведуть його морські дороги. «Якось я повернуся туди, щоб там померти. Там вода така блакитна і така прозора, як у найчистішому водограї. В лаґуні вона прозора, така прозора, що ви пливете по ній на своїй пірозі і не бачите її, наче ви ось-ось здійметесь вгору і полетите над глибинами. Навколо лаґуни є багато островів, гадаю, близько десяти, але я не знаю їхніх назв. Коли я вперше висадився на Святому Брендоні, мені було сімнадцять років, я ще був дитиною, яка щойно втекла із семінарії. Тоді мені здалося, що я потрапив у рай, і навіть зараз я думаю, що саме там був рай земний, коли люди ще не знали гріха. Я дав островам назви, які захотів: там був острів „підкови“, острів „обценьок“, „острів-король“, не знаю чому. Я прийшов туди на рибальському човні з Мороні. Люди прийшли туди, аби вбивати, аби грішити, наче вони хижаки. У лаґуні були всі риби, починаючи від сотворіння світу, вони повільно і без страху плавали навколо нашої піроги. А морські черепахи дивилися на нас, наче на світі не було смерти. Морські птахи кружляли тисячами… Сідали на місток корабля, на реї, аби подивитися на нас, гадаю, до нас вони ніколи не бачили людей… Тоді ми почали вбивати їх». Стерновий розповідає, його зелені очі сповнюються світла, обличчя обернене до моря, наче він усе те бачить. Я не можу стриматись і дивлюся туди, куди й він, за виднокрай, на той атол, де все чисте, наче в перші дні після створення світу. Капітан Бредмер затягується цигаркою і каже «пхум-хум», наче людина, яка дозволила, аби їй розповіли казку. Позаду нас два чорні матроси, один з яких родриґець, слухають, до пуття не розуміючи, про що йдеться. Стерновий розповідає про лаґуну, якої він більше ніколи не побачить, тільки у день своєї смерти. Розповідає, як рибалки на тих островах будували собі коралові хижі на час полювання на черепах і під час ловлі риби. Про бурю, яка повертається щороку, вона така жахлива, що всі острови зникають під водою, бо вона змітає всі ознаки земного життя. Щоразу море змиває усе, тому ці острови завжди нові. Але вода у лаґуні залишається доброю, прозорою, там живуть найкращі риби у світі і розумниці-черепахи.

Голос у стернового лагідний, коли він розповідає про острів Святого Брендона. Мені здається, що я опинився на цьому кораблі, який прямує безкраїм морем, для того, аби чути його.

Море приготувало для мене цю таємницю, цей скарб. Я маю це яскраве світло, я жадаю цієї барви морських глибин, цього неба, цього безмежного виднокраю, цих безкінечних днів і ночей. Я мушу навчатися від них, отримати ще більше знань. Стерновий розповідає про плоскогір’я Мису, про бухту Антонжіля, про арабські фелюґи, що нишпорять уздовж африканських берегів, про піратів з Сокотри чи Адена. Мені дуже подобається його мелодійний голос, його чорне обличчя, на якому сяють очі, його висока постать, що стоїть перед колесом стерна, поки він скеровує наше судно у безвість, і все змішується з шумом вітру серед вітрил, з бризками, які спалахують веселкою щоразу, як форштевень розбиває наступну хвилю.

Щодня пополудні, коли день наближається до завершення, я — на кормі корабля, дивлюся на сяючий бурун. Мені подобається ця мить, коли все спокійне, і місток порожній, крім стернового і матроса, який стежить за морем, там нікого нема. Тоді я думаю про землю, про таких далеких і самотніх Мем і Лауру у Форест-Сайді. Бачу темний погляд Лаури, коли я їй розповідаю про скарб, золоті прикраси і коштовні камінці, сховані Невідомим корсаром. Чи ж чула вона мене? Її обличчя було спокійне і замкнуте, а в глибині очей горіло дивне полум’я, якого я не розумів. Саме його я хочу зараз побачити в безмежному погляді моря. Мені потрібна Лаура, я хочу згадувати про неї щодня, тому що знаю — без неї я не зможу знайти того, що шукаю. Вона нічого не сказала, коли ми прощалися, була ані сумною, ані веселою. Але коли дивилася на мене на вокзальному пероні в Курепіпе, мені ще й зараз ввижається те полум’я в її очах. Потім вона відвернулася, пішла ще до від’їзду потяга, я бачив, як вона іде серед юрби дорогою на Форест-Сайд, де її чекає Мем, яка ще нічого не знає.

Заради Лаури я хочу пригадати кожну мить мого життя. Заради неї я опинився на цьому кораблі, що все далі й далі йде від берега. Я мушу подолати долю, яка вигнала нас з нашого будинку, яка всіх нас зруйнувала, яка вбила батька. Коли я відчалив на Зеті, мені здалося, що я щось розірвав, що зруйнував наше коло. Отож, коли я повернуся, все зміниться, все оновиться.

Так я думаю, і шаленість світла проникає в мене. Сонце торкається виднокраю, але ніч на морі не приносить тривоги. Навпаки, на цей світ на воді, єдиними живими істотами якого є ми, опускається ніжність. Небо покривається золотом і пурпуром. Море, таке темне під сонцем у зеніті, зараз спокійне і легке, воно схоже на фіолетовий дим, що змішується з хмарами на виднокраї і ховає в ньому сонце.

Я слухаю співучий голос стернового, який, певно, розмовляє сам із собою, стоячи перед стерном. Поруч із ним крісло капітана Бредмера порожнє, в цю годину він усамітнюється у своєму кубельці, аби поспати чи щось записати. У низькому світлі сутінок висока постать стернового вирізняється на тлі величних вітрил і здається неземною, як і мелодійне звучання його оповідань, які я сприймаю не розуміючи. Настає ніч, я думаю про міфологічну постать Палінура[21] чи про Тіфіса[22] на кораблі Арґо, чиї слова я не забув, коли з приходом ночі він намагається заспокоїти своїх спільників: «Титан вступив у незаплямовані хвилі, аби свідчити про годину. Тоді, серед ночі, вітер почав дужче підганяти вітрила, і впродовж тих мовчазних годин корабель ішов швидше. Мій погляд не встежить за зірками, які покидають небо, аби заховатися в морі, вже зник Оріон, а Персей стримує гнів хвиль. Але мій поводир — це той змій, що своїми кільцями сповиває сім зірок, він завжди летить і ніколи не ховається». Вголос я переказую вірші Валерія Флакка[23], які колись читав у бібліотеці батька, щоб ще на мить відчути себе на облавку корабля Арґо.

Пізніше, в тиші сутінок, члени екіпажу підіймаються на палубу. Всі вони з оголеними торсами, ледь дме теплий бриз, вони палять, балакають чи, як я, дивляться на море.

З першого дня мені кортить потрапити на Родриґес, там мета моєї подорожі, однак зараз мені не хочеться, щоб ця година закінчувалася, я хочу, щоб Зета, як Арґо, вічно пливла по спокійному морю, так близько від неба, з вітрилом, напоєним сонцем, схожа на полум’я на вже нічному виднокраї.

Заснувши у трюмі, на своєму місці біля скрині, я прокинувся від задухи і запеклої метушні тарганів і пацюків. Комахи гудуть у важкому повітрі, від темряви їхній гул ще більше непокоїть. Треба на ніч закривати обличчя носовою хустинкою, якщо не хочеш, щоб одна із цих потвор всілася прямо на обличчя. Пацюки обачніші, але й більш небезпечні. Якогось вечора гризун вкусив одного чоловіка за руку, коли той завадив пацюкові у пошуках їжі. До рани потрапила інфекція, незважаючи на ганчірку, яку капітан Бредмер просякнув аракою, аби полікувати чоловіка, зараз я чую, як він марить на своєму матраці. Блощиці і воші теж не дають і хвилини перепочинку. Щоранку ми чухаємо численні нічні укуси. Першої ночі, яку я провів у трюмі, я зазнав нападу цілої армії блощиць, через це я вирішив відмовитися від матраца, який мені виділили. Відсунув його вглиб трюму і сплю тепер на голих дошках, загорнувшись у стару кінську попону, яка рятує мене від спеки, від смороду поту і розсолу, якими просякнуті ці нужденні лігвища.

Я не єдиний, хто так потерпає від задушливої спеки на дні трюму. Одні за одним люди прокидаються, розмовляють, повертаються до незакінченої партії в наперстки на тому місці, де вони її припинили. На що вони грають? Капітан Бредмер, якому я поставив це запитання, знизав плечима і обмежився реплікою: «На своїх жінок». Попри накази капітана, матроси запалили невелику лампу при вході у трюм, олійний каганець Кларке. Помаранчеве світло коливається від хитавиці, кидаючи чудернацькі бліки на чорні обличчя, мокрі від поту. Здалеку видно, як блищать склери їхніх очей, білі зуби. Що вони роблять навколо лампи? Вони не грають у наперстки, не співають. Вони розмовляють, один за одним, тихими голосами ведуть довгу розмову, яка часто переривається сміхом. До мене знову повертається побоювання конспірації, заколоту. А якщо вони справді вирішували захопити Зету, а якщо викинуть нас, Бредмера, стернового і мене, у море? Хто його зна? Хто їх шукатиме на віддалених островах, у Мозамбікському каналі чи на берегах Еритреї? Я чекаю, нерухомо, повернувши голову до них, крізь вії дивлячись на коливання світла, в полум’ї якого обгорають легковажні руді таргани і комарі.

Знову, як попереднього вечора, не здіймаючи шуму, підіймаюсь трапом до люка, з якого дме вітер з моря. Загорнувшись у свою ковдру, босоніж йду на палубу, насолоджуючись ароматами ночі, свіжістю бризок.

Ніч просто чудова, корабель майже безшумно ковзає гребенями хвиль, на морі — наче у центрі світу. Через це складається враження, що ми не пливемо, а летимо, наче пружний вітер, який впирається у вітрила, перетворив корабель на величезного птаха, що широко розкинув крила.

Цієї ночі я знову вкладаюся на палубі, майже на самому носі корабля, біля зачиненого люка, розташованого на облавку. Головою відчуваю вібрацію канатів кліверів і безнастанний рух води, що починає хвилюватися. Лаурі сподобалася б ця музика моря у поєднанні високих звуків і поважного глухого відлуння, коли хвилі розбиваються об форштевень.

Заради неї я її слухаю, щоб надіслати цю музику туди, де вона зараз перебуває, до темного будинку у Форест-Сайді, вона теж не спить, я знаю.

Думаю також про її погляд, поки вона не відвернулася і не пішла своїми сягнистими кроками дорогою вздовж залізничної колії. Не можу забути те полум’я, яке палало в її очах у ту мить, коли ми розлучалися, полум’я люті й гніву. Я був такий здивований, що не знав, що робити, потім піднявся у вагон, не замислюючись над цим. Зараз, на містку Зети, яка рухається до місця призначення, якого я не знаю, пригадую той погляд і відчуваю біль розлуки.

Однак треба було, щоб я поїхав, інакше не було б надії. Знову думаю про Букан, про все те, що може бути порятованим, будинок під покрівлею небесного кольору, дерева, рів, і вітер з моря, що не давав спокою ночі, пробуджував у пітьмі Мананави стогони рабів-марронів і здіймав у досвітній політ двох фаетонів. Саме їх я хочу завжди бачити, навіть на протилежному боці моря, коли схованка Невідомого корсара відкриє переді мною свої скарби.

Корабель ковзає по хвилях, легкий, невагомий, під сяйвом зірок. Де змій із сімома вогнями, про який казав Тіфіс матросам з Арґо? Чи це Еридан, що здіймається на сході і служить сонцем для Сиріуса, чи це витягнутий на північ Дракон, що несе на своїй голові перлину Етаміна? Але ж ні, раптом я бачу його зовсім чітко під Полярною зіркою, це конструкція Воза, легка і точна, що вічно летить, не полишаючи свого місця на небі.

Ми рухаємося за ним услід, заблукавши серед міріад зірок. Небо теж під владою цього безкінечного вітру, який надимає наші вітрила.

Тепер я розумію, куди пливу, і це обурює мене до такої міри, що я мушу підвестися, аби заспокоїти серцебиття. Я прямую до простору, до невідомого, лечу посеред неба до мети, якої не знаю.

Знову думаю про тих двох фаетонів, які з торохкаючими звуками кружляли над темною долиною, втікаючи від грози. Коли я заплющую очі, я їх бачу, наче вони кружляють над щоглами.

Засинаю перед світанком, а Зета продовжує свій шлях до островів Аґалеґа. Зараз усі чоловіки сплять. Тільки чорний стерновий на чатах, його некліпаючі очі прикуті до ночі. Він ніколи не спить. Інколи в обід, коли сонце припікає на містку, він спускається в трюм, щоб полежати, мовчки курить, розплющивши очі в напівтемряву, дивлячись на почорнілі дошки над головою.

Скільки часу ми в морі? П’ять днів чи шість? У задушливій напівтемряві трюму роздивляюся вміст своєї скрині, і з тривожною наполегливістю переді мною постає запитання. Яке це має значення? Чому я хочу знати це? Натужно силкуюся пригадати дату від’їзду, аби підрахувати, скільки днів я в морі. Дуже багато часу, безліч днів, а все-таки все це мені здається таким швидкоплинним! Як один безкінечний день, який розпочався для мене, коли я піднявся на облавок Зети, день, який нагадує море, де інколи змінюється небо, ховається за хмарами, темніє, або зірки сяють замість сонця, а вітер усе дме і дме, а хвилі продовжують здійматися, і виднокрай причаровує корабель.

Мірою того як триває подорож, капітан Бредмер стає все люб’язнішим щодо мене. Цього ранку він навчав мене обирати точку за допомогою секстанта, а також яким чином визначати меридіан та паралель. Сьогодні ми на 12° 38 південної широти і 54° 30 східної довготи, вирахування місця нашого перебування дає відповідь на моє запитання про час, бо це означає, що ми за два дні морем від острова, але вночі через пасати нас занадто знесло на схід. Коли капітан Бредмер закінчив підрахунки, він ретельно склав секстант у своєму кубельці. Я показав йому свій теодоліт, він оглянув його з цікавістю. Гадаю, навіть запитав: «Для чого він, чорт забирай, вам?» Я ухильно відповів. Не міг же я йому сказати, що мій батько купив його в часи, коли збирався заволодіти скарбами Невідомого корсара! Піднявшись на місток, капітан знову сів у своє крісло позаду стернового. Оскільки я був поруч нього, він запропонував мені одну зі своїх жахливих цигарок, від якої я не наважився відмовитися і яка так і погасла від вітру.

Він запитав у мене: «Ви знаєте царя островів?» Він сказав це англійською, і я перепитав: «Царя островів?» — «Так, пане, Аґалеґа. Його так називають тому, що це найбільш цілющий і найплодючіший острів Індійського океану». Я гадав, що він продовжить, але він замовк. Просто всівся у своє крісло і замріяно повторив: «Цар-острів…» Стерновий знизав плечима. Сказав французькою: «Острів пацюків. Радше так його варто називати». Затим він починає розповідати, як англійці оголосили війну пацюкам через епідемію, що поширювалась з острова на острів. «Раніше на островах Аґалеґа не було пацюків. Це був наче маленький рай, як острів Святого Брендона, тому що пацюки — то тварини диявола, їх не було у раю. Одного дня до берега пристав корабель, що йшов з Великої Землі, зараз ніхто не знає назви того старого корабля. Поблизу острова він зазнав аварії, проте матроси врятували ящики з вантажем, але у ящиках були пацюки. Коли їх відкрили, пацюки розбіглися по острову, розплодилися у такій кількості, що все стало належати їм. Вони з’їли все їстівне, що було на островах — кукурудзу, яйця, рис. Їх було так багато, що люди не могли спати. Пацюки згризали навіть кокосові горіхи на пальмах, з’їдали яйця морських птахів. Спочатку вирішили напустити на них котів, але пацюки збиралися у зграї, вбивали їх і, звичайно ж, з’їдали. Тоді спробували пастки, але пацюки хитрі, вони не потрапляли в них. Нарешті англійці знайшли рішення. Вони привезли цілий корабель собак, яких називають фокстер’єрами, і пообіцяли цілу рупію за кожного пацюка. Діти вилазили на кокосові пальми, трусили їх, аби пацюки падали, а фокстер’єри загризали їх. Я чув, що люди з Аґалеґа щороку вбивали більше сорока тисяч пацюків, а залишилося їх стільки само! Найбільше їх на півночі острова. Пацюки дуже люблять кокосові горіхи островів Аґалеґа, вони весь час живуть на деревах. Ось так, через це ваш queen of islands краще було б назвати островом пацюків».

Капітан Бредмер гучно розреготався. Можливо, стерновий уперше розповідає цю історію. Потому Бредмер починає палити у своєму канцелярському кріслі, мружачи очі від полуденного сонця.

Коли чорний стерновий іде полежати в трюмі, Бредмер показує мені на колесо стерна.

— Може, тепер ви, мсьє?

Він вимовляє слово «місьє» з креольським акцентом. Мені не треба повторювати. Тепер я тримаю велике колесо, стиснувши руками відшліфовані ручки. Відчуваю важкі хвилі на штурвалі, вітер, який підганяє вітрила. Я вперше керую кораблем.

У якусь мить порив вітру поклав Зету набік, напнуте парусинове полотно мало не луснуло, і я почув, як від натуги затріщав корпус, виднокрай захитався перед бушпритом. Корабель надовго залишався у такому положенні, шукаючи рівноваги на гребені хвиль, затамувавши дихання. Потім раптом інстинктивно поклав стерно на лівий облавок, піддавшись вітру. Корабель повільно випростався у хмарі бризок. На містку закричали матроси:

— Айооо!

Але капітан мовчки сидів у своєму кріслі, мружачи очі, зі своєю незмінною зеленою цигаркою у кутику рота. Цей чоловік здатен піти на дно зі своїм кораблем, не підводячись з крісла.

Тепер я пильную. Стежу за вітром і хвилями, і коли вони надто напирають, я здаюсь і обертаю колесо стерна. Мені здається, що я ще ніколи не був таким сильним, таким вільним. Стоячи на розпеченому містку, розчепіривши пальці, аби краще триматися, я відчуваю могутній тиск води на корпус, на штурвал. Відчуваю вібрацію хвиль, що вдаряють у ніс корабля, пориви вітру в вітрилах. Нічого подібного я раніше не знав. Це затьмарює все — землю, час, я — серед чистого майбутнього, і воно довкола мене. Майбутнє — це море, вітер, небо, світло.

Довго, можливо, кілька годин, я стою перед стерном у центрі вихорів з вітру і води. Сонце обпікає мені спину, потилицю, сідає ліворуч від мене. Зараз майже торкається виднокраю, заливає своїм вогняним золотом море. Я настільки зливаюся з рухом корабля, що відчуваю кожну повітряну яму, кожну заглибину серед хвиль.

Стерновий поруч мене. Мовчки дивиться на море. Я розумію, що йому знову кортить стати до керма. Я хочу ще трішки насолодитися цією миттю, аби відчути, як корабель долає вигини хвиль, як на мить затримується на гребені, аби знову віднайти напрямок вітру, що тисне на вітрила, і продовжити свій шлях. Коли ми біля підніжжя хвилі, я роблю крок убік, не відпускаючи колеса стерна, а чорна рука стернового вже тримає важіль, із силою стискаючи його. Коли він не за стерном, цей чоловік ще більший мовчун, ніж капітан. Але варто тільки його рукам торкнутися важелів колеса, як у ньому відбувається дивна зміна. Він наче стає кимсь іншим, більшим, міцнішим. Його худе обличчя, обпечене сонцем, немов виліплене з базальту, набирає якогось особливого, урочистого виразу. Очі сяють, стають живими, і все його обличчя виражає щастя, яке я вже спроможний зрозуміти.

Тоді він своїм співучим голосом читає вітрові безкінечні монологи. Про що він розповідає? Зараз я сиджу на містку ліворуч від стернового, а капітан Бредмер продовжує палити у своєму кріслі. Не до нього й не до мене звертається стерновий. Розмовляє сам з собою, як інші співають чи насвистують.

Він знову розповідає про острів Святого Брендона, на який жінкам заборонено ступати. Він каже: «Одного дня молода дівчина захотіла зійти на острів Святого Брендона, молода чорна дівчина з Мае, висока і гарна, їй було ледве шістнадцять, гадаю. Оскільки вона знала про заборону, то попросила свого нареченого, юнака, який працював на риболовецькому човні, вона йому сказала: „Будь ласка, візьми мене з собою!“ Спочатку він не хотів, але вона казала: „Чого ти боїшся? Ніхто не дізнається, я переодягнуся хлопчиком. Ти скажеш, що я твій менший брат, ось так“. Тоді він нарешті погодився, а вона переодяглася в чоловічий одяг, вбрала старі штани і велику сорочку, підстригла волосся, а оскільки вона була висока і худа, інші рибалки прийняли її за хлопчика. Тоді вона з ними пішла на човні до острова Святого Брендона. Під час плавання нічого не сталося, вітер був лагідним, наче дихання, і небо було дуже блакитним, і човен дістався Святого Брендона за тиждень. Ніхто не знав, що на човні була жінка, окрім, звісно, нареченого. Але інколи вечорами він з нею тихо розмовляв, він їй казав: якщо капітан дізнається про це, він розгнівається і прожене мене. Вона йому відказувала: „Як він знатиме?“

Тоді корабель зайшов у лаґуну, в ту, де гарно, як у раю, і чоловіки почали ловити великих черепах, які були такі спокійні, що дозволяли брати себе, не намагаючись утекти. Доти теж нічого не сталося, але коли рибалки висадилися на одному з островів на ніч, здійнявся вітер і море оскаженіло. Хвилі перекочувалися через рифи і затоплювали лаґуну. Всю ніч ревіла жахлива буря, і море затопило скелі на островах. Люди покинули свої хижки і рятувалися на деревах. Вони просили Діву Марію і всіх святих, аби вони їх захистили, а капітан залементував, коли побачив, що його човен ліг на бік і хвилі ось-ось розтрощать його. Тоді надійшла висока хвиля, вища за інші, вона мчала на острови, наче дикий звір, і коли налетіла, то змила скелю, на якій знайшли прихисток чоловіки. Потім одразу настала тиша, сонце засяяло, а бурі наче й не було. Тоді всі почули лементування:

„Ой-ой-ой, братику!“ Це був молодий рибалка, який бачив, як велика хвиля забрала його наречену, адже взявши жінку на острів, він не послухався капітана, тепер він усе ще боявся капітанового гніву, ото ж плакав і приказував: „Ой-ой-ой, братику!“»

Коли стерновий доказав свою історію, світло на морі зробилося золотим, небо на виднокраї — блідим і порожнім. Настала ніч, ще одна ніч. Але у морі сутінки довгі, і я довго дивлюся, як згасає день. Чи тут такий самий світ, який я знав раніше? Мені здається, що я потрапив у інший світ, подолавши виднокрай. Цей світ нагадує світ мого дитинства у Букані, де владарював шум моря, у мене було враження, що Зета йшла у зворотному напрямку, дорогою, яка стирає час.

Поки день поступово згасає, я дозволяю собі ще трохи помріяти. Відчуваю сонячні опіки на шиї, на плечах. Відчуваю також тихий вечірній вітер, який дме трохи сильніше, ніж рухається наш корабель. Усі мовчать. Щовечора кожен наче дотримується таємничого ритуалу. Ніхто не розмовляє. Усі слухають шум води під форштевнем, глуху вібрацію вітрил і канатів. Щовечора коморські матроси стають навколішки на носовій частині палуби, обличчям на північ, і читають молитву. Я чую приглушений голос молитви, що змішалася з вітром і морем. Більше ніколи так, як того вечора, у стрімкій силі вітру і повільному коливанні корпуса судна на цьому прозорому, схожому на небо морі, я не відчував краси цієї молитви, яка ні до кого не зверталася і яка губилася у безмежжі. Я думаю, як би мені хотілося, аби ти, Лауро, була зі мною, ти, яка так любить, коли над пагорбами Форест-Сайда звучить муедзин, аби ти почула цю молитву, цей трепет, коли корабель тремтить від лету, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми. Мені б хотілося, як тому рибалці зі Святого Брендона, взяти тебе з собою, я б теж міг би сказати, що ти «мій братик»!

Знаю, Лаура відчула б те саме, що і я, слухаючи молитву, яку коморські матроси читали на захід сонця. Нам би не треба було розмовляти. Але в ту мить, коли я думаю про неї, відчуваю, як у мене стискається серце, і розумію, що зараз, навпаки, я зближаюся з нею. Лаура знову в Букані, у великому садку, що заріс ліанами і квітами, біля будинку, чи йде вузькою дорогою серед цукрової тростини. Вона ніколи не покидала місця, яке любила. В кінці моєї подорожі — море, яке вкриває хвилями чорний берег Тамарен, прибій у гирлі річок. Я пішов у плавання заради повернення туди. Але повернуся іншим. Я повернуся незнайомим, і ця скриня з паперами, залишеними мені батьком, буде важкою від золота і коштовних камінців Корсара, скарбу Голконди чи викупу шаха Ауранг Зеба. Я повернуся, пахнучи морем, засмаглим на сонці, міцним і загартованим, наче солдат, аби повернути родині утрачене володіння. Саме про це я мрію серед застиглих сутінок.

Одні за одними, матроси спускаються до трюму, аби заснути у спеці, від якої пашить корпус судна, що цілий день нагрівалося на сонці. Я спускаюся з ними, витягуюся на дошках, кладу голову на свою скриню. Чую нескінченний гомін гравців у наперстки, яка відновилася на тому самому місці, на якому матроси її перервали на світанку.

Через п’ять днів подорожі морем ми прийшли до Аґалеґа. Узбережжя островів-близнюків з’явилося рано-вранці, коли ледь розвиднилося. Я спав важким сном, сам на дні трюму, голова качалася по підлозі, і не відчував метушні на палубі. Прокинувся від штилю на рейді, я до такої міри звик до безупинної хитавиці корабля, що непорушність злякала мене.

Одразу підіймаюся на місток, босоніж, не потурбувавшись про те, аби натягти сорочку. Перед нами простяглася тонка сіро-зелена смуга, облямована шляркою піни біля рифів. Для нас, які цілими днями бачили лише блакитну широчінь моря, що зливається з безмежною блакиттю неба, ця земля, навіть така невиразна і сумна, стала дивом. Усі члени екіпажу нахилилися над облавком, над ростром і жадібно дивляться на обидва острови.

Капітан Бредмер дав команду опустити вітрила, і корабель дрейфує за декілька кабельтових від узбережжя, не наближаючись до нього. Коли я запитую у стернового чому, він лише відповідає: «Треба чекати слушної миті». І тоді капітан Бредмер, стоячи поруч зі своїм кріслом, пояснює мені: треба чекати відпливу і не ризикувати, аби течія не понесла нас на рифи. Коли ми опинимось поблизу фарватеру, то зможемо стати на якір і спустити пірогу на воду, щоб дістатися узбережжя. Приплив почнеться після полудня, коли сяде сонце. А поки що треба набратися терпіння і вдовольнятися спогляданням такого близького і такого недосяжного берега.

Піднесення матросів згасло. Вони всілися на містку в затінку вітрил, які ледь ворушаться від вітру, і почали палити і грати. Незважаючи на близькість узбережжя, вода темно-синього кольору. Перехилившись через облавок на кормі, я дивлюся, як пропливають зелені тіні великих акул.

З початком відпливу прилітають морські птахи. Чайки, баклани, буревісники кружляють над нами й оглушують своїми криками. Вони голодні і, приймаючи нас за один з рибальських човнів мешканців островів, вимагають своєї пайки улову. Коли вони розуміють, що помилилися, то віддаляються у свої схованки за кораловими рифами. Лише дві чи три чайки продовжують креслити над нами великі кола, потому кидаються в море і летять, майже торкаючись хвиль. Після усіх тих днів, проведених за спогляданням морської пустелі, вигляд чайок сповнює мене насолодою.

Пополудні капітан Бредмер підводиться зі свого крісла, дає стерновому команди, який той повторює за ним, і люди підіймають великі вітрила. Стерновий стоїть біля керма, піднявшись навшпиньки, аби краще бачити. Ми збираємося дістатися берега. Поволі, підштовхувана млявим вітром припливу, Зета наближається до смуги рифів. Зараз, коли ми чітко бачимо довгі буруни, які розбиваються об коралові рифи, ми також чуємо постійне ревіння хвиль.

Коли корабель лише за кілька сажнів від рифів, а носом уже потрапив у фарватер, капітан наказує кинути якір. Спершу в море разом з важким ланцюгом падає головний якір. Потім матроси кидають три менші фреґатні якорі — з лівого облавку, з правого і на кормі. Коли я запитую, навіщо стільки засобів перестороги, капітан кількома словами розповідає мені про аварію трищоглової шхуни Календа у 1901 році — якраз на цьому місці вона стала на якір носом до фарватеру. Всі зійшли на берег, навіть капітан, залишивши на судні двох недосвідчених тамільських юнґ. Через кілька годин розпочався приплив, але того дня вода з такою несподіваною силою ринула до єдиного фарватеру, що якірний ланцюг урвався. На березі моряки побачили, як до них став наближатися корабель, наче збирався злетіти дуже високо над буруном, за яким котилися інші буруни. Потім раптом опустився на рифи, відступив, затим його підхопили хвилі і потягли на морське дно. Наступного дня вони побачили уламки щогл, дощок, кілька тюків з вантажем, а двох тамільських юнґ так і не знайшли.

Капітан дає команду підняти гальмівне вітрило і спустити на воду пірогу. Я дивлюся на темну воду — до дна більше десяти сажнів — і здригаюся від думки про зелені тіні акул, які плавно ковзаються під водою і, можливо, чекають наступної кораблетрощі.

Щойно пірогу спустили, капітан зі спритністю, якої я від нього не чекав, спускається на мотузці, а за ним ще четверо матросів. Через обачність ми зробимо два рейди на берег, я вийду за другим разом. Перехилившись над облавком, разом з іншими моряками я дивлюся, як пірога йде до входу у фарватер. Зіслизнувши з вершини високої хвилі, пірога потрапляє у вузький прохід між чорними рифами. На мить зникає біля підошви хвилі, потім зринає по той бік за рифами у тихій воді лаґуни. Затим пливе до дамби, де на неї чекають мешканці острова.

А на містку Зети ми згораємо від нетерпіння. Сонце вже майже сіло, коли повертається пірога, і моряки зустрічають її радісними криками. Настала моя черга. За стерновим я спускаюся мотузкою у пірогу, а за мною — четверо інших матросів. Ми гребемо, не бачачи фарватеру. Біля керма — стерновий, він слідкує, аби точніше спрямувати човен. Ревіння бурунів попереджає, що близько прохід. Раптом я справді відчуваю, як швидка хвиля підіймає наш ковчег, і на її вершині ми долаємо вузький прохід між рифами. Ось ми вже з того боку, у лаґуні, за кілька сажнів від довгої коралової дамби. Зовсім близько від піщаного берега, там, де вже нема хвиль, стерновий дає команду висаджуватися і прив’язує пірогу до молу. Моряки вистрибують на дамбу з криками, зникають у натовпі місцевих.

Я теж сходжу на берег. На березі багато жінок, дітей, чорних рибалок, а також індійців. Усі дивляться на мене з цікавістю. Вони знають капітана Бредмера, який сходить на берег, коли прибуває вантаж, а взагалі вони нечасто бачать білих. Особливо уважно дивляться на мене діти, сміються не криючись. На березі бігають собаки, кілька худих чорних свиней, козенята, які тупцюють у пошуках соли.

Сідає сонце. Небо над кокосовими пальмами за островами забарвлюється жовтим. Де я спатиму? Я збираюся знайти куток на березі між пірогами, коли капітан Бредмер пропонує мені піти з ним до готелю. Від мого здивування при слові «готель» він починає сміятися. І справді, «готель» — старий дерев’яний будинок, власниця якого енергійна жінка, суміш чорної з індіанкою, здає кімнати поодиноким мандрівникам, які часом прибиваються до Аґалеґа. Здається, вона надавала притулок головному судді Маврикія під час його єдиного візиту 1901 чи 1902 року! На вечерю вона подає нам надзвичайно смачне карі з крабами, особливо несподіване після невигадливої кухні китайця із Зети. Капітан Бредмер — в ударі, він розпитує нашу хазяйку про мешканців острова, а мені розповідає про Хуана де Нова, першого дослідника, який відкрив Аґалеґа, а також про французького колоніста на ім’я Оґюст Ле Дюк, що організував виробництво кокосової стружки, нині єдиного багатства цих островів. Зараз острови-брати постачають також рідкісні породи дерева, акажу, сандалове дерево, чорне. Капітан розповідає про Жікеля, управителя колоніями, який на початку цього століття заснував на острові шпиталь і підняв економіку острова. Я обіцяю скористатися зупинкою, аби побачити ці ліси, які, здається, найкращі в Індійському океані, капітан Бредмер щойно оголосив мені, що має прийняти на борт близько сотні барил кокосової олії.

Повечерявши, йду до своєї кімнати у кінці будинку і лягаю в ліжко. Незважаючи на втому, ніяк не можу заснути. Після всіх тих ночей у задусі трюму тиша цієї кімнати тривожить, я все ще відчуваю рух хвиль, які гойдають мене. Відчиняю вікно, аби подихати нічним повітрям. Вдихаю важкий запах землі, слухаю жаб’ячі співи, які тривожать ніч.

Знову хочеться опинитися серед морської пустелі, слухати шум хвиль під форштевнем і гул вітру серед вітрил, відчувати єдність повітря з водою, могутність порожнечі, чути музику забуття. Сидячи на старому розхитаному стільці біля відчиненого вікна, вдихаю запах саду. Чую голос Бредмера, його сміх, сміх хазяйки готелю. Здається, вони непогано розважилися… Однак яке це має значення! Здається, я так і заснув, поклавши голову на підвіконня.

Прямую через острів від його південного краю, де розташоване село. Острови-брати, які утворюють Аґалеґа, сполучаються між собою і, напевне, за своїми розмірами не перевищують частини суші, яка омивається Чорною річкою. Однак після днів, проведених на Зеті, де єдиною розвагою була прогулянка з трюму на палубу і з корми на ніс, вони здаються дуже великими. Я йду через плантації кокосів та інших їстівних пальмових, що вишикувалися наскільки сягає зір. Босий, просуваюся повільно, грузнучи в пухкій землі з піском, на якій земляні краби проклали свої ходи сполучення. Але мене непокоїть тиша. Тут більше не чути шуму моря. Лише шелест вітру в пальмах. Незважаючи на ранню годину (коли я вийшов з готелю, усі ще спали), важко тисне спека. На прямих доріжках серед плантацій нема нікого, й, якщо нема людського сліду серед усієї цієї геометрії, я можу дозволити собі припущення, що я на безлюдному острові.

Але, кажучи, що тут нікого нема, я помиляюся. Відтоді як я зайшов на територію плантацій, за мною стежать стривожені очі. З дороги на мене дивляться земляні краби, зрідка здіймаючи свої загрозливі клішні. У якусь мить велика маса крабів навіть перетинає мені дорогу, і я був змушений зробити великий гак, аби обійти їх.

Нарешті дістаюся північного краю плантацій. Тихі води лаґуни відділяють мене від острова-близнюка, який не такий пишний, як цей. На березі стоїть хижка, біля витягнутого на сушу човна старий рибалка лагодить невід. Підводить голову, аби подивитися на мене, знову повертається до своєї роботи. Його чорна шкіра блищить на сонці.

Я вирішив повернутися до села берегом, білопіщаним пляжем, який оточує майже увесь острів. Тут я відчуваю дихання моря, але більше не можу ховатися в тіні кокосів. Сонце так дошкуляє, що я змушений зняти сорочку, щоб нею загорнути голову і прикрити плечі. Коли дістаюся до краю острова, мені більше несила терпіти. Знімаю увесь одяг і впірнаю у прозору воду лаґуни. З насолодою пливу до коралових рифів, доки починаю відчувати течію холодної води і зовсім близький гуркіт хвиль. Затим повільно, майже не загрібаючи, повертаюся на берег. З розплющеними під водою очима дивлюся на різнобарвних риб, які втікають від мене, стежу також за тінями акул. Відчуваю насолоду від холодної течії, яка, йдучи з фарватеру, розганяє рибу і приносить віхті водоростей.

Коли виходжу на берег, одягаюся не просохнувши і босоніж іду по розпеченому піску. Неподалік помічаю гурт чорношкірих дітей, які збираються ловити каракатиць. Вони того ж віку, що й ми з Дені, коли блукали берегами Чорної річки. Діти здивовано витріщаються на цього «буржуя» в одязі у мокрих плямах, із сіллю у волоссі і на бороді. Можливо, вони приймають мене за потопельника? Коли я підходжу до них, вони втікають і ховаються в тіні кокосової плантації.

Перш ніж повернутися у село, обтрушую одяг і причісуюся, аби трохи ліпше виглядати. За рифами бачу дві щогли Бредмерової шхуни. На довгій кораловій дамбі вишикувалися барила з олією, що їх мають забрати на судно. Матроси на пірозі снують туди-сюди. Залишається перевезти ще близько п’ятдесяти барил.

Повернувшись до готелю, снідаю з капітаном Бредмером. Він сьогодні у гарному гуморі. Каже, що олію кінчають завантажувати пополудні, і що ми вийдемо в море завтра на світанку. Аби не чекати припливу, спатимемо на кораблі. Потім, на мій превеликий подив, заводить зі мною мову про мою родину, про батька, з яким він якось познайомився у Порт-Луї.

— Я дізнався про горе, яке його спіткало, про всі неприємності, про всі борги. Все це дуже прикро. Ви жили на Чорній річці, еге ж?

— У Букані.

— Так, за Тамарен Естейт. Я приїжджав до вас давно, ще до вашого народження. За часів вашого дідуся у вас був гарний білий будинок з чарівним садом. Ваш батько нещодавно одружився, пригадую вашу матір, зовсім юну жінку з чудовим чорним волоссям і гарними очима. Ваш батько був надзвичайно закоханий у неї, це був дуже романтичний шлюб. — Після мовчанки, додав: «Як прикро, що все так закінчилося, шкода, що щастя минуло». Він дивиться, як по той бік веранди у садочку хазяйнує чорна свиня, оточена галасливими курми. «Звичайно, шкода…»

Більше він нічого не каже. Наче жалкуючи, що висловив свої почуття, капітан підводиться, надягає капелюха і виходить з будинку. Я чую, як він розмовляє з хазяйкою готелю, потім він знову з’являється:

— Сьогодні ввечері пірога зробить останній рейс на берег о п’ятій, перед припливом. Будьте на дамбі о цій годині.

То був швидше наказ, ніж порада.

Стою на дамбі у призначений час, проблукавши цілий день на південному острові, від табору на східній точці і від шпиталю до цвинтаря. Мені не терпиться знову опинитися на борту Зети, аби йти до Родриґеса.

У пірозі, яка віддаляється від берега, мені здається, що всі люди відчувають те саме бажання вийти в море. Цього разу капітан сам керує пірогою, я сиджу на носі. Спостерігаю, як насувається лінія рифів, як, здіймаючи стіну піни, на рифи налітають довгі буруни. Серце перелякано калатає, коли ніс піроги здіймається вертикально. Мене оглушив гуркіт прибою, крики птахів, що кружляють. «Але-о!» — кричить капітан, коли відступає хвиля, і пірога під ударами восьми весел поспішає до вузького перешийка між рифами. Вона перестрибує хвилю, яка набігає. Але жодна крапля води не падає на пірогу! Тепер ми пливемо по глибокій блакиті до чорного силуету Зети.

Пізніше, на борту корабля, коли люди влаштовуються в трюмі, аби спати чи грати, я дивлюся в ніч. На острові світяться два вогні — це маяк на мисі. Потім земля згасає, зникає. Залишається лише небуття ночі і шум хвиль на рифах.

Як майже щовечора з початку цієї подорожі, я лягаю на палубі і, загорнувшись у стару попону, дивлюся на зірки. Вітер з моря, що гуде серед снастей, свідчить, що розпочався приплив. Я відчуваю перші вали хвиль, які проходять під судном, від них рипить корпус корабля. Якірні ланцюги зі стогоном скрегочуть. Зірки на небі непорушно блищать. Дивлюся на них уважно, шукаю тих, які знаю, наче сьогодні вночі вони своїм розташуванням збираються розкрити мені таємницю моєї долі. Скорпіон, Оріон, прозорий абрис Малої Ведмедиці. Над виднокраєм — корабель Арго зі своїм вузьким вітрилом і видовженою кормою, Малий Пес, єдиноріг. А особливо сім вогнів Плеяд, які цієї ночі нагадують мені чарівні ночі у Букані, їхні назви нам сказав батько, ми з Лаурою повторювали їх, як слова заклинання: Альціона, Електра, Майя, Атлас, Тайжет, Меропа… І остання, яку ми називали після деякого вагання, була такою маленькою, що ми не були впевнені, чи бачили її — Плейона. Мені і сьогодні подобається називати їх стиха, у самотності ночі, бо я знав, що вони з’являються й там, у просвітах між хмарами на небі Букана.

Уночі вітер змінив напрямок. Зараз він знову дме на північ, через що рух у зворотному напрямку стає неможливим. Капітан вирішив обігнати вітер, замість того щоб слухняно чекати його на Аґалеґа. Це мені байдуже повідомив стерновий. Чи дійдемо ми до Родриґеса? Це залежить від тривалости бурі. Завдяки їй ми дісталися до Аґалеґа за п’ять діб, але зараз мусимо чекати, поки вона дозволить розвернутися.

Я — єдиний, хто переймається маршрутом. Матроси ж продовжують жити і грати у наперстки, наче інших клопотів і не мали. Оце смак до пригод? Ні, це не він. Вони нікому не належать, вони не мають рідної землі, ось так. Їхній світ — це місток Зети, задушливий трюм, в якому вони сплять уночі. Я дивлюся на ці темні, обпечені сонцем і вітром, схожі на відполіровані морем камінці, обличчя. Як і вночі перед відплиттям, відчуваю незрозумілу приглушену тривогу. Ці люди належали іншому світові, іншому часові. Навіть капітан Бредмер, навіть стерновий з ними, з таких як вони. Їм байдуже, де вони, їм байдуже все те, чим переймаюся я. У них спокійні обличчя, а в очах — металева твердість моря.

Вітер несе нас на північ, зараз напнуті всі вітрила, форштевень розтинає похмуре море. Година за годиною, як день за днем, ми йдемо вперед. Я мушу підкоритися цьому, прийняти порядок стихій. Щодня, коли сонце сягає зеніту, стерновий спускається в трюм, аби перепочити, не заплющуючи очей, і я стаю до керма.

Можливо, таким чином я навчуся більше не ставити запитань. Хіба морю задають запитання? Хіба з виднокраєм зводять рахунки? Тут панує вітер, що нас підганяє, хвиля, що нас несе, а коли настає ніч, нас ведуть непорушні зірки.

Однак сьогодні капітан розмовляє зі мною. Каже, що розраховує продати вантаж олії на Сейшелах, де він знає пана Маврі. Пан Маврі подбає про її доставку на транспортних кораблях до Англії. Капітан Бредмер каже мені про це з байдужим виглядом, палячи свою зелену цигарку, сидячи у своєму пригвинченому до містка кріслі. Потім знову, хоча я й не сподіваюся на таке, повертається до розмови про мого батька. Він чув про його досліди і про плани електрифікації острова. Він знає також про його суперечки з братом, який спричинився до його розорення. Він каже мені про це без емоцій і коментарів. Про дядька Людовіка він лише сказав: «A tough man», затятий чоловік. Це все. Тут, у цьому синьому морі, переказані монотонним голосом капітана, ті події здаються мені далекими, майже чужими. Але заради цього я на борту Зети, яка наче зависла між небом і морем, — не для того, аби забути, бо про що можна забути? А для того, щоб зробити пам’ять марною, нешкідливою, щоб усе йшло і минало без сліду.

Після кількох слів про батька і про Букан капітан замовкає. Схрестивши руки на грудях, він палить, заплющує очі, і можна подумати, що він задрімав. Але раптом він повертається до мене і своїм приглушеним голосом, який ледь вирізняється серед шуму вітру і моря, питає:

— Ви єдиний син?

— Прошу?

Він повторює своє запитання, не підвищуючи голосу:

— Я вас запитую, чи ви єдиний син, у вас нема братів?

— У мене є сестра, пане.

— Як вона зветься?

— Лаура.

Він замислюється, потім продовжує:

— Вона гарна?

Не чекаючи на мою відповідь, він каже сам собі:

— Звісно, вона мусить бути гарною, як ваша мати, і навіть більше, відважною. А також — розумною.

Від його слів мені аж запаморочилося в голові, тут, на містку цього корабля, так далеко від пристойного товариства Порт-Луї та Курепіпе, так неймовірно далеко! Я так довго думав, що ми з Лаурою жили зовсім в іншому світі, що нас не знають багачі з Королівської вулиці і з Марсового поля, наче в обшарпаному будинку в Форест-Сайді і в дикій долині Букана ми стали невидимими. Раптом моє серце забухало — від гніву чи від сорому, і я відчув, що червонію.

Але де я? На містку Зети, старої шхуни, завантаженої діжками з олією, заселеної пацюками і комахами, що загубилася в морі між Аґалеґа і Мае. Невже комусь не байдуже до мене і мого червоного обличчя? Хто бачить мій одяг у плямах корабельного мастила, моє обпалене сонцем лице, моє жорстке від морської соли волосся, хто бачить, скільки днів я босий? Я дивлюся на голову старого морського вовка капітана Бредмера, на його щоки кольору винного осаду, на його примружені від смердючого цигаркового диму очі і на чорного стернового, що стоїть перед ним, а ще на індійських і коморських моряків, деякі з них уже присіли навпочіпки, збираючись палити ґанджу, інші мляво грають у наперстки, і я більше не відчуваю сорому.

Капітан вже забув усе це. Він каже:

— Вам подобається плавати зі мною, пане? Я старію, мені потрібен помічник.

Я здивовано дивлюся на нього:

— А ваш стерновий?

— Оцей? Він теж старий. Щоразу, заходячи у порт, я запитую себе, чи він повернеться.

Пропозиція капітана Бредмера ще бринить у мене всередині. Уявляю, на що перетвориться моє життя. Аґалеґа, Сейшели, Амірантські острови, чи Родриґес, Дієго Ґарсія, Перос-Баньос. Інколи до Фаркуара чи до Коморських островів, а може, на південь до Тромлена. Море — без кінця, довше, ніж усі дороги світу, довше, ніж життя. Невже через це я покинув Лауру і розірвав останню нитку, яка зв’язувала мене з Буканом? Пропозиція Бредмера мені здається принизливим глузуванням. Аби не завдати йому болю, я кажу:

— Не можу, пане, я мушу йти на Родриґес.

Він розплющив очі:

— Знаю, я теж чув розмови про цю химеру.

— Яку химеру, пане?

— Цю химеру. Цей скарб. Кажуть, що ваш батько багато працював над цією загадкою.

Він сказав «працював», чи це я сам роздратувався?

— Хто так каже?

— Про це знають усі. Але годі про це, воно того не варте.

— Ви хочете сказати, що не вірите в існування скарбу?

Він киває головою.

— Я не думаю, що у цій частині світу — він обвів круговим жестом виднокрай — могло бути інше багатство, крім того, яке люди вирвали у землі і моря ціною свого власного життя і життя собі подібних.

Якусь мить я відчуваю бажання розказати йому про плани Корсара, про папери, які зібрав батько, і які я перекопіював і які лежать у валізі — про все те, що мені допомагало і втішало у горі і самотності Форест-Сайда. Але навіщо? Він не зрозуміє. Він уже забув те, що казав мені, його заколисала хитавиця, він заплющив очі.

Я теж дивлюся на сліпуче море, аби не думати про все це. Усім своїм тілом відчуваю повільний рух корабля, який, наче кінь, долає перешкоди, йде навперейми хвилям.

Знову кажу:

— Дякую за таку пропозицію, капітане. Я подумаю над нею.

Він трохи розплющує очі. Можливо, вже й не знаючи, про що йдеться, мугикає:

— Авжеж, звичайно… Певна річ.

Наступними днями капітан, здається, змінює своє ставлення до мене. Коли чорний стерновий спускається у трюм, капітан більше не пропонує мені стати до стерна. Сам стає перед штурвалом, попереду крісла, яке виглядає дивно, покинуте своїм законним власником. Коли він стомлюється кермувати, то кличе першого-ліпшого матроса і поступається йому місцем.

Мені байдуже. Тут море таке гарне, що ніхто не може довго думати про інших. Можливо, усі стають схожими на воду і на небо, спокійними, бездумними. Можливо, у них більше нема ні розуму, ні часу, ні місця. Кожен день схожий на інший, кожна ніч — повторює іншу. На голому небі — пекуче сонце, застиглі малюнки сузір’їв. Вітер не змінюється, дме на північ, підганяє корабель.

Між людьми зав’язуються чи розриваються дружні стосунки. Ніхто нікому не потрібен. На палубі — тому що після завантаження барил з олією мені несила залишатися у трюмі — я познайомився з родриґеським моряком, чорношкірим атлетом з дитячим поглядом на ім’я Казимир. Він розмовляє лише креольською і англійським піджіном[24], який вивчив у Малайзії. Послуговуючись цими двома мовами він розповідає мені, що багато разів ходив до Європи, що знає Францію і Англію. Але не зазнається від того. Я розпитую його про Родриґес, цікавлюся назвами фарватерів, островів, гаваней. Чи знає він гору під назвою «Командор»? Він перелічує найбільші гори: Патат, Лимон, Чотири Вітри, Пітон. Розповідає мені про «манафів» — чорношкірих з гір, диких людей, які ніколи не спускаються на узбережжя.

Через спеку, незважаючи на заборону капітана, інші моряки також влаштувалися на ніч на палубі. Вони не сплять. Лежать з розплющеними очима, стиха розмовляючи про своє. Палять, грають у кості.

Якось увечері, якраз перед прибуттям до Мае, виникла суперечка. На одного коморського мусульманина чомусь раптом накинувся п’яний від ґанджі індус. Вони вчепилися один в одного, качаються по палубі. Інші відступили, утворили коло, наче для півнячих боїв. Коморець — худий і малий, він швидко взяв гору, а індус такий п’яний, що качається поруч з ним, не в змозі підвестися. Чоловіки мовчки стежать за бійкою. Я чую хрипке дихання тих, що б’ються, звук незграбних ударів, їхнє сердите буркотіння. Відтак капітан виходить з трюму, якусь мить дивиться на бійку, потім віддає наказ. Розбороняє їх велет-красень Казимир. Одночасно бере їх за ремені і підіймає, наче то були тлумаки з білизною, ставить у різних кутках на палубі. Порядок відновлено.

Наступного дня під вечір ми підійшли до островів. Матроси голосно кричать, коли помічають землю, ледь помітну риску, схожу на темну хмару на краю неба. Трохи пізніше з’являються високі гори. «Це — Мае», — каже Казимир. Він сміється від задоволення: «Той острів називається Плоскодонка, а той — Фреґат». Мірою того, як корабель підходить ближче, зринають інші острови, інколи такі віддалені, що від хвилі, яка накотилася, вони одразу зникають. Перед нами виростає головний острів. Невдовзі прилітають перші чайки, вони, скиглячи, кружляють над кораблем. Є також фреґати, найкращі птахи, яких я будь-коли бачив, блискучого чорного кольору, з широко розкинутими величезними крильми і довгими вилоподібними хвостами, що тягнуться позаду них. Вони ширяють на вітрі над нами, наче живі тіні, потріскуючи своїми червоними мішками під дзьобами.

Саме так ми щоразу прибуваємо до нової землі. Птахи опускаються нижче, аби подивитися на цих чужинців. Що принесли ці люди? Яку смертельну небезпеку? Чи, може, поживу — рибу, кальмарів, а, може, навіть кита, причепленого збоку судна?

Острів Мае — перед нами, на відстані двох миль. У гарячих півсутінках я розрізняю білі скелі на березі, невеликі гавані, піщані пляжі, дерева. Ми підходимо зі східного берега, аби залишатися під вітром до найвіддаленішої північної точки, минаючи два острівці, назви яких повідомляє Казимир: Зачаття, Терези, він сміється, тому що це жіночі імена. Обидва пагорби перед нами, їхні вершини ще освітлені сонцем.

Після острівців вітер слабшає, стає легким бризом, море набуває смарагдового кольору. Ми зовсім близько від коралових рифів, які прикрашає шлярка з піни. З’являються немов іграшкові, оточені кокосовими пальмами хатинки села. Казимир називає назви сіл: Гарна Тінь, Гарна Долина, Схил. Після свіжого морського вітру настає важка від спеки ніч. Коли підходимо до фарватеру з протилежного боку острова, вогні Порт-Вікторії вже горять. На рейді під захистом островів капітан Бредмер дає команду згорнути вітрила і стати на якір. Матроси вже збираються спускати на воду пірогу. Поспішають на берег. Я вирішую спати на палубі, загорнувшись у стару попону, на тому місці, де мені подобається, звідки я можу дивитися на зірки на небі.

Ми на облавку разом з чорношкірим стерновим і мовчазним коморцем. Мені подобається ця тиша, спокій. Ніч тиха, глибока, близька земля невидима, вона нагадує наче побачену вві сні хмару. Я слухаю, як під днищем хлюпають хвилі, чую ритмічний скрегіт якірних ланцюгів, навколо яких то в один бік, то в інший плавно обертається корабель.

Думаю про таких далеких зараз Мем і Лауру на іншому краю моря. Чи їх укриває така сама ніч, така ж лагідна ніч? Я спускаюся до трюму, аби спробувати написати листа, якого зможу відправити наступного дня з Порт-Вікторії. Намагаюся писати при світлі каганця. Але задуха нестерпна, стоїть спертий запах олії, гудуть комахи. На тілі, на обличчі виступає піт. Слова не приходять. Що я можу написати? Лаура попередила, коли я від’їжджав: напишеш лише одного листа, аби сказати: я повертаюсь. Вона така — все або нічого. Від страху не мати всього вона обрала ніщо, настільки горда.

Але якщо я не можу написати їй, аби сказати на відстані, яке тут усе гарне, під нічним небом, коли корабель без стерна і без вітрил стоїть на гладенькій воді рейду, про що писати на цьому забутому кораблі? Я складаю письмове приладдя і папір у скриню, зачиняю її на ключ і підіймаюся на місток, аби подихати. Чорношкірий стерновий і коморець сидять біля люка, палять і стиха розмовляють. Пізніше стерновий лягає на палубі, загорнувшись у простирадло, яке нагадує саван, очі залишаються розплющеними. Скільки років він не спить?

Шукаю човна, який доправить мене на Фреґат. Швидше цікавість, аніж справжній інтерес штовхають мене на цей острів, мій батько думав, що розпізнав його контури на мапі серед паперів, які мають стосунок до скарбу Корсара. Це й справді мапа Фреґата, вона допомогла йому зрозуміти, що мапа Корсара була навмисно зорієнтована на схід-захід і що треба було обернути її на 45°, щоб отримати справжні орієнтири острова.

Чорношкірий рибалка погоджується відвезти мене туди за три-чотири години залежно від сили вітру. Ми вирушаємо одразу, після того як я купив у китайця солоного печива і кілька кокосів, аби тамувати спрагу. Рибалка не поставив мені жодного запитання. У нього з провізії була лише стара баклага з водою. Він підняв вітрило на реї і закріпив його на довгому кормилі, як це роблять індійські рибалки.

Щойно ми перетнули фарватер, як одразу потрапили у потік вітру, і пірога полетіла, пірнаючи носом у бурхливе море. Ми будемо на Фреґаті за три години. Високе сонце в небі означає полудень. Сидячи на табуреті на носі піроги, я дивлюся на море і на чорну масу пагорбів, які віддаляються.

Ми йдемо на схід. На натягнутому, наче нитка, виднокраї я бачу інші острови, гори, блакитні, нереальні. Жоден птах не супроводжує нас. Рибалка стоїть позаду, спершись на довгий штурвал. Близько третьої ми справді опиняємося перед кораловою загатою Фреґата. Острів невеликий, без узвиш. Оточений піщаним берегом з кокосовими пальмами і кількома хижами рибалок. Ми долаємо фарватер і причалюємо до коралової дамби, на якій сидять троє чи четверо рибалок. Діти купаються, бігають голяка на березі. Неподалік, захований серед зелені, стоїть занедбаний дерев’яний будинок з верандою і видніється плантація ванільних ліан. Рибалка каже, що то плантація пана Саві. Це справді прізвище однієї родини, якій належали деякі плани, що їх скопіював батько, острів теж належить їй. Але члени цієї родини живуть на Мае.

Я йду берегом, оточений чорношкірими дітьми, які сміються і розпитують мене, здивовані появою чужинця. Стежкою прямую вздовж володіння родини Саві, перетинаю острів ушир. На іншому боці нема ні пляжу, ні причалу для кораблів. Лише невеликі скелясті бухти. Острів такий вузький, що під час бурі через нього перелітають бризки від хвиль.

Не минає й години, як я повертаюся на дамбу. Тут ніде заночувати, та мені й не хочеться затримуватися. Коли рибалка помічає, що я повернувся, він відв’язує човна, ставить кормило паралельно зі щоглою. Пірога пливе у відкрите море. Хвилі високого припливу накривають дамбу, проходять у дітей між ніг, вони верещать від захвату. Розмахують руками, стрибають у прозору воду.

У своїх нотатках батько каже, що він відкинув можливість знайти Корсарів скарб на Фреґаті через мализну острова, нестачу води, дерева, інших ресурсів. З огляду на те, що я там побачив, батько мав рацію. Тут нема жодної сталої точки відліку, нічого, що б могло прислужитися під час розробки плану. Флібустьєри, які борознили Індійський океан 1730 року, не прийшли б сюди. Вони не знайшли б тут усього того, чого хотіли, тієї природної таємниці, яка б збігалася з їхніми намірами, яка стала б викликом часові.

Однак, поки пірога віддаляється від Фреґата, відхиляється на захід через вітер, я відчуваю, що мені шкода покидати його. А також прозору воду лаґуни, голих дітей, що бігають берегом, і старий дерев’яний будинок, який зникає серед ванільних ліан, тому що він нагадує мені Букан. Цей світ без таємниці, і через це мені трохи шкода його.

Що я знайду на Родриґесі? А якщо там буде так само, якщо там теж нічого нема, лише пісок і дерева? Зараз море мерехтить у косих променях вечірнього сонця. На кормі, спершись на кормило, все ще стоїть рибалка. Його темне обличчя нічого не виражає — ні нетерпіння, ні нудьги. Він просто дивиться на силуети двох пагорбів, що виростають перед нами, двох уже втоплених в ніч охоронців Порт-Вікторії.

Знову Порт-Вікторія. З містка Зети спостерігаю, як прибувають і відпливають піроги, що розвантажують олію. Повітря гаряче, важке, нерухоме. Світло, яке відбивається від дзеркала моря, зачаровує мене, я поринаю у дрімоту. Слухаю віддалений шум порту. Інколи в небі пролетить птах, я здригаюся від його крику. Розпочав листа Лаурі, чи ж відправлю його коли-небудь? Краще було б, якби вона підійшла, прочитала з-за плеча. Сиджу по-турецькому на палубі у розстебнутій сорочці, волосся нечесане, з довгою, білою від соли бородою, наче вигнанець, ось про що я збираюся їй написати. Розповідаю також про Бредмера, про стернового, що ніколи не спить, про Казимира.

Години минають, не залишаючи по собі сліду. Я лежу на палубі у тіні фок-вітрила. Склав канцелярське приладдя у скриню разом з аркушем, на якому написано лише кілька рядків. Пізніше пробуджуюся від того, що сонце пече в повіки. Небо таке ж блакитне, і той самий птах кричить кружляючи. Виймаю аркуш паперу і машинально пишу вірші, які зринули з пам’яті, поки я спав:

Повертаюся до листа на тому місці, де зупинився. Чи ж Лаурі я справді пишу? У задушливій спеці на рейді, посеред блиску і мерехтіння води, із сірим берегом переді мною і високими блакитними тінями пагорбів до мене приходять зовсім інші слова: чому я все покинув, заради якої химери? Цей скарб, який я стільки років намагаюся знайти в мріях, чи ж існує він справді? Чи справді десь у склепі лежать коштовні прикраси з камінцями, що чекають на денне світло, аби заблищати? Чи насправді вони настільки сильні, щоб повернути час назад, щоб не допустити горя й руїни, батькової смерти у старому будинку в Форест-Сайді? Можливо, я єдиний, хто володіє ключем від цієї таємниці, і зараз я до неї наближаюся. Там, наприкінці моєї дороги, знаходиться Родриґес, де все нарешті вирішиться. Давня мрія батька, який провів стільки досліджень, мрія, яка тривожила мене впродовж дитинства, нарешті я наблизився до її здійснення! Я єдиний, хто може це зробити. Це воля тата, не моя, тому що він більше ніколи не покине землі Форест-Сайда. Саме про це мені хочеться зараз написати, а не для того, аби переслати його волю Лаурі. Я поїхав, аби покласти край безплідним мріям, аби почалося життя. Я дійду до кінця цієї подорожі, я знаю, що неодмінно щось знайду.

Саме це я хотів сказати Лаурі, коли ми розлучалися. Але вона зрозуміла все з мого погляду, вона відвернулася і дозволила мені поїхати.

Як давно я чекав на цю подорож! Здається, ніколи не припиняв про неї думати. Її було чутно в шумі вітру, коли море прибувало до гирла в Тамарені, у хвилях, які котилися зеленими просторами цукрової тростини, у шумі вітру з моря серед глиці філао. Пригадую спокійне небо над Турель і його карколомний спуск униз, до вечірнього виднокраю. В сутінках небо ставало фіолетовим, у плямах відблисків. Зараз на рейд Порт-Вікторії опускався вечір, і мені здається, що я зовсім близько від місця, де небо зливається з морем. Чи ж це не знак, за який тримався корабель Арґо у своїй гонитві за вічністю?

Оскільки настає ніч, вахтовий матрос виходить з трюму, де, голий через задуху, спав усю другу половину дня. У нього на стегнах лише пов’язка, все тіло блищить від поту. На носі біля бортового люка фальшбота він довго мочиться у воду. Потім сідає поруч зі мною, спершись спиною на щоглу, і палить. У напівтемряві його засмагле обличчя дивно освітлюється склерами його очей. Ми довго мовчки сидимо.

Капітан Бредмер мав рацію, коли не захотів іти супроти південного вітру. Як тільки розвантажили товар, Зета на світанку перетнула фарватер і перед островами упіймала західний вітер, який допоміг нам розвернутися. Без вантажу, Зета під усіма вітрилами легко, трохи нахилившись, йшла як справжній кліпер. Похмуре море здригається від довгих бурунів, що йдуть зі сходу, ймовірно, через далеку бурю на берегах Малабара. Вони налітають на форштевень і стікають на палубу. Капітан наказав задраїти передні люки, і люди, вільні від службових обов’язків, спустилися вниз, у трюм. Я міг би отримати дозвіл залишитися на палубі, на кормі, можливо, тільки тому, що оплатив проїзд. Капітан Бредмер не виглядає заклопотаним через хвилі, які котяться палубою аж до ніжок його крісла. Стерновий, широко розставивши ноги, тримає колесо штурвала, а звук його голосу губиться у шумі вітру і гупанні хвиль.

Цілих півдня корабель рухається нахилившись від вітру і стікаючи піною. Мої вуха сповнені шуму стихій, він заповнює моє тіло і вібрує у мене всередині. Я не в змозі думати про щось інше. Дивлюся на капітана, який вчепився в підлокітники свого крісла, на його червоне від вітру і сонця обличчя, і мені здається, що в його обличчі з’явилося щось незнайоме, жорстоке, вперте, воно лякає, те безумство. Чи витримає Зета? Важкі вали хвиль, які б’ють з лівого облавку, небезпечно нахиляють її і, попри шум моря, я чую, як тріщить уся конструкція корабля. Люди збилися на кормі, аби не намокнути від шквалів. Вони теж дивляться прямо перед себе, на ростр, так само напружено. Всі ми чекаємо не знати чого, ні на мить не відводячи очей від ростра, наче погляд убік може стати фатальним.

Ми надовго залишаємося у такому становищі, годинами, вчепившись у троси, в спорядження, дивимося, як форштевень упірнає в бурхливе море, слухаємо ревище вітру і хвиль. Удари моря на кормило такі потужні, що стерновому важко тримати колесо штурвала. Вени на його рухах напнулися, обличчя напружене, наче у хворого. Над вітрилами здіймаються хмари бризок, розлітаються у веселкових барвах. Багато разів мені хочеться піднятися, аби запитати у капітана, навіщо ми йдемо таким чином, під усіма вітрилами. Але мене стримує його суворий вираз обличчя, а також страх упасти.

Раптом капітан Бредмер чомусь дає команду згорнути клівери і стакселі і взяти рифи. Щоб виконати цей маневр, стерновий кладе судно на лівий облавок, і корабель вирівнюється. Вітрила в’ються, ляскають, наче прапори. Все повертається до норми. Коли Зета відновлює свій курс, вона йде повільно, не нахиляючись. На зміну жахливому шумові вітрил приходить свист вітру серед такелажу.

Однак Бредмер і не поворухнеться. Його обличчя все ще червоне, замкнене, погляд — рішучий. Зараз стерновий іде полежати у трюмі, поспати з розплющеними очима, зверненими до почорнілої стелі, не стуляючи повік. Біля стерна родриґець Казимир, я чую його співучий голос, коли він звертається до капітана. На мокрій палубі матроси розпочали свою партію в кості і свої балачки, наче нічого не сталося. А хіба щось сталося? Лише несамовитість блакитного неба, моря, від якого паморочиться в голові, вітру, який свистить у вухах, а довкола — самотність, шаленство.

Ледь стримувана хвилями, Зета легко йде вперед. Під полуденним сонцем палуба вже суха, вся у блискітках соли. Виднокрай — непорушний, чіткий, а море — лютує. До мене повертаються думки, і я помічаю, що розмовляю сам із собою. Але хто на те зважає? Чи ж не всі ми тут шалені від моря — Бредмер, чорношкірий стерновий, Казимир і решта? Хто слухає наші розмови?

До мене повертаються спогади, таємниця скарбу, який чекає на мене в кінці цієї дороги. Але море скасовує час. З якого часу ці хвилі? Це не ті хвилі, які двісті років тому несли Авері, що втікав від узбережжя Індії зі своїм казковим скарбом, коли над цим морем майорів білий прапор Міссона, на якому золотом було написано:

Вітер не старіє, море теж не має віку. Сонце і небо — вічні. Я дивлюсь удаль, на кожну шапку піни. Гадаю, що тепер я знаю, по щó приїхав. Мені здається, що я бачу в собі самому, наче вві сні.

Після цих днів, цих тижнів, проведених лише за спогляданням морської й небесної блакиті і хмар, тіні яких летять над хвилями, матрос, який несе вахту на кормі, помічає, швидше відчуває, ніж помічає, сіру риску землі, її назва передається на палубі з вуст у вуста: «Святий Брендон!.. Святий Брендон!», це звучить так, наче ми ніколи нічого в житті не чули важливішого. Всі нахиляються над облавком, намагаючись побачити землю. За колесом штурвала стерновий мружить очі, його обличчя напружене, тривожне. «Ми там будемо до ночі», — каже Бредмер. Його голос сповнений дитячого нетерпіння.

— Це справді Святий Брендон?

Моє запитання дивує його. Він гарячково відповідає:

— А що ж іще? Іншої землі тут нема, принаймні на відстані чотирьохсот миль, хіба що Тромлен, який залишився позаду, та Назарет, купа каміння, що ледве визирає з води на північному заході.

І одразу ж додає:

— Так, це справді Святий Брендон.

Стерновий особливо пильно вдивляється в острови, я пригадую історію, яку він розповідав, про воду небесного кольору, про найкращих у світі риб, про черепах, про колонії морських птахів. Про острови, на які жінки не сходять, і леґенду про ту, яку забрала буря.

Але стерновий мовчить. Він спрямовує корабель до ще темної смуги на горизонті, яка з’являється на південному сході. Він хоче дістатися туди до ночі, пройти через фарватер. Усі ми з нетерпінням дивимося в тому напрямку.

Сонце торкається горизонту, коли ми входимо у води архіпелагу. Раптом дно світлішає. Вітер стихає. Сонячне світло стає ніжнішим, зрештою розсіюється. Острови відступають перед ростром корабля, їх так багато, що вони нагадують стадо китів. Насправді це один панорамний острів півколом, окремі позбавлені рослинности коралові острівці якого визирають з моря. І це той рай, про який казав коморець? Але мірою того як ми заходимо в атол, ми відчуваємо, що тут є щось дивовижне. Спокій, погідність, яких ніде більше я не відчував, вони йдуть від прозорости води, від чистоти неба, від тиші.

Стерновий скеровує Зету прямо до смуги перших рифів. Дно зовсім близько, з коралами і водоростями, вода — бірюзового кольору попри нічну тінь. Ми прослизаємо між чорними рифами, куди час від часу море кидає серпанок з піни. Поодинокі острови, схожі на сонних морських тварин, ще далеко, але раптом я помічаю, що ми вже всередині архіпелагу. Непомітно ми опинилися в центрі атолу.

Капітан Бредмер теж нахилився над облавком. Він дивиться на таке близьке дно, де вирізняється кожна черепашка, кожна гілочка корала. Сонячне світло, що згасло за островами, не змогло приховати чистоти моря. Всі ми мовчимо, аби не зникли чари. Я чую, як Бредмер щось сам собі шепоче. Він каже англійською: «land of the sea», морська країна.

Удалині море ледь чутно рокоче на рифах. Ніколи не змовкне ця музика вічної роботи моря як колись поблизу Тамарен.

На атол опускається ніч. Найніжніша, яку я будь-коли знав. Після спеки і вітру ніч стала винагородою, осяяною зорями, які оздобили малинове небо. Моряки познімали одяг, один за одним пірнають, безшумно плавають у тихій воді.

Як і вони, я теж довго плаваю у такій приємній воді, що ледве відчуваю її, вона схожа на ніжне торкання, що огортає моє тіло. Вода у лаґуні омиває, очищає від будь-якого бажання, від усіляких тривог. Я довго насолоджуюсь гладенькою, наче дзеркало, водною гладінню, поки до мене не долинають приглушені голоси матросів, що змішалися з криками птахів. Зовсім близько від себе бачу темну тінь острова, який стерновий називає Перлиною, неподалік, оточений птахами, наче кит, лежить острів Фреґат. Завтра я зійду на їхні береги, і вода там буде ще кращою. Поки я пливу, мене радують вогні в ілюмінаторах Зети. Коли прив’язаною до бушприта мотузкою з вузлами я видираюся на корабель, мене лихоманить від бризу.

Цієї ночі ніхто по-справжньому не спить. Люди на палубі палять і розмовляють цілу ніч, а стерновий залишається на кормі, дивиться на зорі, які відбиваються у воді атолу. Навіть капітан не заснув, сидячи у своєму кріслі. Зі свого місця біля фок-щогли я бачу, як час від часу спалахує червона цятка його цигарки. Вітер з моря відносить слова моряків, змішує їх з рокотанням хвиль на скелях. Небо тут безмежне і чисте, наче на планеті нема іншої землі, наче все тільки має початися.

Я ненадовго, поклавши голову на руки, засинаю, коли прокидаюся, схід уже рожевий. Повітря схоже на воду в лаґуні, блакитне й перламутрове, після Букана я ще не бачив такого гарного ранку. Шум моря став гучнішим, здається, що це гамір денного світла. Озираючись довкола себе, я бачу, що більшість матросів ще сплять там, де їх зморив сон, хто на палубі, хто біля облавка. Бредмера нема на місці. Можливо, заповнює корабельний журнал у своєму кубельці. Лише чорношкірий стерновий стоїть на тому самому місці, на кормі. Споглядає початок дня. Я підходжу до нього, аби поговорити з ним, але він каже сам:

— Хіба є на світі краще місце?

Голос у нього хрипкий, це голос чоловіка, схвильованого від почуттів.

— Коли я вперше причалив тут, я був ще дитиною. Зараз я — літній чоловік, а тут нічого не змінилося. Можна подумати, що це сталося вчора.

Він знизує плечима і більше нічого не каже. Він знає напевне, що я ні за що не погоджуся залишитися на облавку Зети, і через це я його більше не цікавлю. Він знову повертається до споглядання сонця, яке встає над безмежним атолом, світла, яке, здається, бризкає з води і підіймається до безхмарного неба. Птахи стрілами літають у небі, баклани торкаються води, над якою метаються їхні тіні, у вишині на вітрі ширяють буревісники, наче маленькі срібні вихори. Вони кружляють, пересікаються, галасують і стрекочуть так голосно, що будять людей на палубі, вони теж починають свої розмови.

Пізніше я зрозумів, чому Бредмер зробив зупинку на Святому Брендоні. На воду спустили пірогу з шістьма членами екіпажу. Капітан біля кормила, стерновий стоїть попереду з гарпуном у руці. Пірога безшумно лине лаґуною до Перлини. Нахилившись над носом піроги поруч зі стерновим, я неподалік від берега скоро помічаю темні тіні черепах. Ми тихо наближаємося. Коли пірога підходить до них, вони нас помічають, але занадто пізно. Спритним рухом стерновий кидає гарпун, який пробиває панцер, бризкає кров. Одразу, з дикими криками, чоловіки налягають на весла, і пірога летить до берега, тягнучи за собою черепаху. Коли пірога опиняється біля берега, два матроси стрибають у воду, відчіплюють черепаху і перекидають її на березі.

Ми знову повертаємося в лаґуну, туди, де без страху чекають інші черепахи. Багато разів гарпун стернового пробиває їхні панцери. Кров струмками стікає білим піщаним берегом, каламутить море. Полювати треба швидко, доки запах крови не привабив акул з морського дна. На білому березі вмирають черепахи. Їх десятеро. Ударами абордажної шаблі матроси рубають їх, складають на піску шматки м’яса. Забирають на облавок корабля, де його закоптять, тому що на островах нема дров. Тут земля неродюча, це місце, де помирають морські жителі.

Коли бійня закінчується, всі із закривавленими руками сідають у пірогу. Я чую різкі крики птахів, які сперечаються за панцери. Світло сліпить, я відчуваю запаморочення. Швидше б покинути цей острів, цю заюшену кров’ю лаґуну. Решту дня на облавку Зети чоловіки метушаться навколо жаровні, де смажаться шматки м’яса. А я не можу забути того, що сталося, і ввечері відмовляюся їсти. Завтра вранці, на світанку, Зета покине атол, і ніщо тут не нагадуватиме про нас, крім побитих панцерів, уже очищених морськими птахами.

Як давно я вже в морі! Місяць чи більше? Ніколи я не зникав на такий тривалий час, не бачачи Лаури і Мем. Коли я казав Лаурі слова прощання, коли вперше заговорив з нею про свою подорож до Родриґеса, вона віддала мені гроші зі своїх заощаджень, аби допомогти оплатити проїзд. Але в її очах я прочитав той похмурий спалах, вогонь гніву, які означали: можливо, ми більше ніколи не побачимося. Вона сказала «бувай», а не до побачення і не захотіла проводжати до порту. Знадобилися ці дні у морі, це світло, ці опіки сонцем і вітром, ці ночі, щоб я зрозумів. Тепер я знаю, Зета везе мене до пригод без повернення. Хто може знати свою долю? В ній записана таємниця, яка чекає на мене, яку ніхто, крім мене, не мусить відкривати. Вона має мітку на морі, на хвилях, покритих піною, на небі вдень, у непорушних обрисах сузір’їв уночі. Як її зрозуміти? Я знову думаю про корабель Арґо, наче він плив невідомим морем під супроводом зоряного змія. Він втілював власну долю, а не ті люди, які піднялися на його облавок. Хіба мали значення скарби, землі? Хіба вони не мали розпізнати свою долю — хто в бою, хто у коханні, інші у смерті? Я думаю про Арґо, і палуба Зети стає іншою, змінюється. І ці матроси — коморські, індійські, з темною шкірою, стерновий, що завжди на чатах біля стерна, з обличчям кольору вулканічної лави, на якому не кліпають очі, а капітан Бредмер з обличчям пияка і напівзаплющеними очима — хіба вони не блукають від острова до острова у пошуках долі?

Чи це сліпуче сонце на живих дзеркалах хвиль мені потьмарило розум? Мені здається, що я — поза часом, в іншому світі, такому відмінному, такому далекому від усього, що знав, що я вже ніколи не зможу повернути те, що полишив. Через це я відчуваю запаморочення, нудоту — мені страшно забувати того, ким я був, без сподівання на повернення. Кожна година, кожен день, що минає, схожий на морські хвилі, які набігають на форштевень, злегка підіймають судно, потім зникають у буруні за кораблем. Кожна хвиля віддаляє мене від часу, який я любив, від голосу Мем, від присутности Лаури.

Сьогодні вранці капітан Бредмер підійшов до мене на кормі:

— Завтра чи позавтру ми будемо на Родриґесі.

Я повторюю:

— Завтра чи позавтру?

— Завтра, якщо вітер не зміниться.

Отже, мандрівка завершується. Поза сумнівом через це все мені здається іншим.

Люди доїли запас м’яса. Щодо мене, я вдовольнявся присмаченим рисом, ця плоть викликала у мене жах. Щовечора, ось уже кілька днів, мене лихоманить. Загорнувшись у попону, я тремчу на дні трюму, незважаючи на тропічну спеку. Що вдієш, якщо тіло зраджує? У скрині я знайшов пляшечку з хініном, купленим перед від’їздом, ковтаю порошок, зібравши в роті слину.

Настала ніч, а я й не помітив. Поруч зі мною по-турецькому, спершись спиною на облавок, сидить чоловік з чорним обличчям, яке дивно освітлює каганець. Я зводжуся на лікоть і впізнаю стернового, його скляні очі. Він звертається до мене своїм співучим голосом, але я не розумію значення його слів. Чую, як він запитує мене про скарб, який я збираюся шукати на Родриґесі. Звідки він знає? Певна річ, це капітан Бредмер йому сказав. Він запитує, я мовчу, але це його не зупиняє. Він чекає, потім ставить інше запитання, ще запитання. Нарешті це йому набридає, і він повертається до Святого Брендона, де сам збирається померти. Уявляю його витягнуте серед черепахових панцерів тіло. Засинаю, заколисаний його словами.

На лінії горизонту з’являється острів. Зринає з моря у жовтому вечірньому світлі — спочатку блакитні гори на тлі темної води. Можливо, мене розбудили своїм галасом морські птахи, що кружляли над нами.

Іду на корму, аби краще роздивитися. Вітрила, напнуті західним вітром, спонукають форштевень наздоганяти хвилі. Корабель провалюється вниз, потім виринає. Виднокрай дуже ясний, напружений. За хвилями здіймається й опускається острів, і вершини гір наче постають з дна океану.

Ніколи інша земля не викликала у мене подібного відчуття: гори схожі на Труа Мамель, тільки вищі, вони утворюють нездоланну стіну. Казимир поруч зі мною, він з радістю показує мені їх, повідомляє їхні назви.

Зараз сонце вже сховалося за островом. Високі гори зухвало вирізняються на блідому небі.

Капітан наказує згорнути вітрила. Люди підіймаються на реї, аби взяти рифи. Тепер лише хвилі несуть нас до темного острова, щогли блищать при світлі сутінок, наче крила морських птахів. Я відчуваю, як в мені наростає хвилювання, поки корабель підходить до берега. Щось завершується — свобода, щастя від перебування в морі залишаються позаду. Зараз треба шукати притулку, розмовляти, розпитувати, вступати в контакт із землею.

Ніч опускається дуже повільно. Зараз ми у тіні високих гір. Близько сьомої пересікаємо фарватер, спрямовуючи корабель на червоний сиґнальний вогонь на краю молу. Я чую голос матроса, який з правого облавка вигукує цифри: «Сімнадцять, сімнадцять, шістнадцять, п’ятнадцять, п’ятнадцять…»

За сиґнальним вогнем починається кам’яний мол.

Чую, як у воду падає якір, розмотується ланцюг. Зета непорушно застигла біля набережної, не чекаючи трапу, люди стрибають на землю, перегукуючись з юрбою, яка чекає. Я стою на палубі, вперше за багато днів, можливо місяців, одягнений, взутий. Спакована валіза — біля ніг. Зета виходить з порту завтра пополудні, після закінчення товарообміну.

Я прощаюся з капітаном Бредмером. Він тисне мені руку, вочевидь не знаючи, що сказати. Я зичу йому удачі. Чорношкірий стерновий вже на дні трюму, певно, лежить, прикипівши своїми скляними очима до закіптюженої стелі.

На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.

На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду, який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.