Золотошукач

Родриґес, Англійська затока, 1911 рік

Саме так, зимового ранку 1911 року (у серпні, гадаю, чи на початку вересня) я у своїх пошуках прибув на пагорби, що височіють над Англійською затокою.

Протягом тижнів і місяців я обстежував Родриґес спочатку на півдні, там, де відкривається ще один фарватер, перед островом Ґомбрані, до накопичення уламків чорної лави у Малагасійській гавані, на півночі, подолавши високі гори у центрі острова, Манґо, Патат, Гору Бон Дьє. Я користувався нотатками з книги Пенґре. «На північ від Великого Порту, — писав він 1761 року, — ми не знайшли досить води, щоб вона тримала нашу пірогу, або ж ця вода, сполучаючись з відкритим морем, була надзвичайно бурхлива, щоб нести таку вутлу посудину. Таким чином, пан Пенґре відіслав усі піроги тим шляхом, яким вони прийшли, з наказом приєднатися до нас наступного дня в Урочищі Великих Вапняків…» І, до речі: «Гори поблизу Чотирьох Фарватерів стрімкі і, оскільки там майже нема рифів і узбережжя цілком відкрите вітрам, море так затято б’є об берег, що ризик перетнути цю частину моря був би величезним». Прочитане при тремтливому світлі свічки у номері готелю в Порт-Матюрені свідчення Пенґре нагадує мені відомий лист, написаний старим моряком, ув’язненим у Бастилії, прочитавши який, мій батько повірив в існування скарбу: «На західному краю острова в тому місці, де море б’є в берег, тече річка, йдіть уздовж річки до джерела, навпроти буде тамаринд. На відстані вісімнадцяти футів від тамаринду починається кам’яна кладка, під якою заховано величезний скарб».

Того ранку, ще вдосвіта, я ішов узбережжям, охоплений якоюсь гарячковою нетерплячкою. Перетнув міст Дженнер, який стоїть за межами Порт-Матюрена. Далі перейшов убрід річку Бамбук поруч з невеликим цвинтарем. Починаючи від того місця більше не було будинків, і дорога вздовж моря звужується. Дорога праворуч здіймається до Cable & Wireless, англійської телеграфної компанії, що розташована на вершині піку Венери.

Я обійшов будинки телеграфу, можливо, від страху зустрітися з одним із тих англійців, яких трохи бояться люди з Родриґеса.

З калатанням серця підіймаюся на вершину пагорба. Саме сюди, тепер я в цьому переконаний, Пенґре приїздив 1761 року, аби спостерігати за транзитом Венери[27] перед тими астрономами, які супроводжували лейтенанта Неейта 1874 року і дали її ім’я вершині.

Мене хитає від різкого східного вітру. Біля підніжжя скелі я бачу невисокі хвилі, що, долаючи фарватер, приходять з океану. Якраз піді мною розташовані будинки компанії Cable & Wireless, довгі дерев’яні бараки, пофарбовані сірою фарбою, оббиті приклепаними аркушами бляхи, наче панцерники. Трохи вище серед вакоа[28] помічаю білий будинок директора, веранду з натягнутими шторами. О цій годині служби телеграфу ще зачинені. Тільки один чорношкірий сидить на сходах ангара і палить, не дивлячись на мене.

Йду далі через чагарники. Невдовзі дістаюся краю кручі, бачу там велику долину. Одразу розумію, що нарешті знайшов місце, яке шукав.

Англійська затока розмашисто, в обидва боки від гирла Очеретяної річки, відкривається до моря. З того місця, де я стою, до самих гір тягнеться долина. Я розрізняю кожен кущ, кожне дерево, кожен камінь. У долині нема нікого, жодного будинку, жодного сліду людини. Лише каміння, пісок, тоненький струмок з річки, віхті пустельних рослин. Стежу очима за течією струмка вглиб долини, туди, де починаються ще темні високі гори. Пригадую яругу Мананави, коли ми з Дені зупинялися, наче на порозі забороненої території, чекаючи ледь чутного клекоту фаетонів.

Тут у небі нема птахів. Лише хмари, що здіймаються з моря, на півночі, і пливуть у гори, проносячи свої тіні над долиною.

Довго стою на вершині кручі на різкому вітрі. Шукаю дороги, аби спуститися. Звідти, де я стою, це неможливо. Над гирлом річки нависають стрімкі скелі. Підіймаюся на вершину пагорба, пробиваючи собі дорогу серед чагарників. Вітер зі стогонами, які ще більше підсилюють відчуття самотности цієї місцини, проривається крізь листя вакоа.

Нарешті перед самим підйомом на вершину пагорба знаходжу прохід — обвал, який спускається в долину.

Зараз я в долині, простую берегом Очеретяної річки, не знаючи куди йти. Звідси долина здається широкою, вдалині вона зливається з чорними пагорбами і високими горами. Північний вітер, який проникає через гирло річки, приносить шум моря, здіймає невеликі вихори з піску, схожого на попіл, через який я на мить подумав про той приїзд чоловіків на конях. Але тут стоїть якась дивна тиша, певно, через світло.

З іншого боку за пагорбами і за піком Венери кипить галасливе життя Порт-Матюрена, ринок, через гавань Ласкар в різних напрямках снують піроги. А тут усе мовчазне, наче на безлюдному острові. Що я тут знайду? Хто на мене чекає?

До кінця дня навмання обстежую долину. Хочу зрозуміти, де я. Хочу зрозуміти, навіщо я дійшов сюди, що мене розтривожило, налякало. На сухому піску на березі річки патичком креслю план долини — вхід до гавані, оточеної зі сходу і заходу великими базальтовими скелями. Русло Очеретяної річки майже прямою лінією тягнеться на південь, потім викривляється, перш ніж заглибитися в улоговину між горами. Мені не треба порівнювати цю місцевість з планом батька: я переконаний, що стою над закопаним скарбом.

Знову відчуваю сп’яніння, запаморочення. Скільки тут тиші, скільки самотности! Лише дихання вітру серед скель, який приносить далеке рокотання моря на рифах, але цей звук походить з безлюдного світу. Сліпучо-блакитними небесами біжать хмари, схожі на дим, і зникають за пагорбами. Мені несила тримати в собі цю таємницю! Мені хочеться щодуху кричати, аби мене почули понад пагорбами, а також ще далі, за межами цього острова, на тому боці моря, аж у Форест-Сайді, аби мій голос проник крізь стіни й увійшов у серце Лаури.

Чи ж кричав я насправді? Не знаю, моє життя вже стало схожим на сни, де бажання і їхнє здійснення — те саме. Біжу вглиб долини, перестрибую через чорні скелі, через струмки, біжу з усієї сили через чагарники, серед обпалених сонцем тамариндів. Не знаю, куди я біжу, але біжу так, наче лечу, слухаючи гул вітру в вухах. Затим падаю на сіру землю, на гостре каміння, навіть не відчуваючи болю, задихаюсь, увесь залитий потом. Довго лежу на землі, повернувши голову до хмар, які все ще втікають на південь.

Тепер знаю, де я. Знайшов місце, яке шукав. Після цих місяців блукань відчував спокій, нове шаленство. Протягом тих днів, які минули після мого відкриття Англійської затоки, я готувався до пошуків. У Джеремі Бірам на Дуґлас Стрит я купив усе необхідне: кайло, лом, лопату, мотузку, корабельний ліхтар, парусину для вітрил, мило, харчі. Доповнив свій арсенал дослідника великим капелюхом з листя вакоа, які тут носять манафи, чорні з гір. Щодо решти, я вирішив, що тих кількох одежин, які у мене є, і старої кінської попони мені має вистачити. Свої злиденні заощадження, які ще залишалися у мене, помістив у банк Барклі, адміністратор якого, запопадливий англієць з пергаментним обличчям, погодився записати, що я прибув на Родриґес у справах, і як представник поштової компанії Еліас Маллак запропонував послугу отримування моєї пошти.

Покінчивши з підготовчими роботами, щодня в обід іду до китайця їсти рис з рибою. Він знає, що я відбуваю, і після завершення обіду підходить до мого столу. Не ставить запитань стосовно мого від’їзду. Як більшість людей, з якими я зустрічався на Родриґесі, він гадає, що я збираюся мити золото в гірських струмках. Я й не збирався спростовувати цих чуток. Кілька днів тому, коли я кінчав вечеряти у цій самій залі, двоє місцевих чоловіків захотіли побалакати зі мною. Вони одразу відкрили маленьку шкіряну торбинку і висипали переді мною на стіл трохи чорної землі, перемішаної з блискучими крупинками. — «Це золото, пане?» — Я його одразу впізнав, завдяки урокам батька, мідний пірит, який обманув стількох дослідників і який через нього називають «золотом дурнів». Обидва чоловіки з тривогою дивилися на мене при світлі гасової лампи. Мені не хотілося розчаровувати їх надто сильно: «Ні, це не золото, але це означає, що невдовзі ви його знайдете». Я їм порадив також мати при собі флакон царської води[29], аби більше не помилятися. Вони пішли не зовсім задоволені, забравши свою шкіряну торбинку. Саме таким чином я зажив репутації старателя.

Після обіду сідаю в двоколісний возик, запряжений конем, який найняв для подорожі. Візничий, старий життєрадісний негр, повантажив мою скриню і реманент, я сів поруч з ним, і ми поїхали порожніми вулицями Порт-Матюрена до Англійської затоки. Спочатку ми їхали вздовж Хітченз Стрит, потому піднялися по Барклі-Стрит до будинку губернатора. Опісля повернули на захід, минули собор і склад у володінні Рафо. Чорношкірі діти якусь мить біжать за візком, потім втомлюються і в порту стрибають у воду. Проїжджаємо дерев’яним мостом через річку Ласкар. Щоб захиститися від сонця, насуваю на очі великий манафський капелюх, але не можу не уявити собі дзвінкий сміх Лаури, якби вона побачила мене з цією стріхою на голові, у хиткому возику, поруч зі старим негром, який кричить на віслюка, аби примусити того рухатися.

Коли ми дістаємося вершини піку Венери, що над корпусами телеграфу, візничий знімає скриню й інший реманент, а також джутові мішки з провіантом. Засунувши у кишеню платню за перевезення, він зникає, побажавши талану (всюди ця леґенда про золотошукача), я залишаюся сам на краю кручі з усіма своїми пожитками в тиші, сповненій шелесту вітру, з дивним відчуттям, що мене висадили на березі безлюдного острова.

Сонце сідає за пагорбами на заході, і в долині Очеретяної річки одразу видовжуються тіні, збільшуються дерева, гострішим стає листя вакоа. Зараз я відчуваю неясну тривогу. Мені лячно спускатися вглиб цієї долини, наче вона була забороненим володінням. Непорушно стою на кручі, дивлюся на той краєвид, який бачив першого дня.

Сильний вітер примушує мене розпочати спуск. На півдорозі я помітив кам’яну платформу, там я знайду прихисток від нічного холоду і дощу. Саме там я вирішив отаборитися вперше, завдавши на плече свою важку скриню, спустив її туди. Попри пізню годину, сонце на схилі припікає, я спускаюся на платформу, увесь мокрий від поту. Довго відпочиваю перед тим, як повернутися за лопатою, кайлом, мішками з провізією і парусиною, з якої зроблю намет.

Платформа нагадує балкон, що тримається на купі великих уламків лави, що зависли над порожнечею. Утворення поза сумнівом дуже давнє, тому що на ньому ростуть високі вакоа, їхні корені навіть розщепили вертикальні стіни гори. Трохи далі вгору по течії річки на схилі пагорба помічаю такі самі платформи. Хто збудував ці балкони? Я думаю про тих давніх матросів, про американських китобоїв, що висаджувалися тут, аби закоптити китове м’ясо. Не можу не уявити появи Корсара, якого щойно відшукав. Можливо, це він наказав спорудити такі спостережні пункти, аби краще наглядати за муруванням кам’яної кладки, у лабіринтах якої він вирішив заховати свій скарб!

Знову відчуваю запаморочення, лихоманку. Поки я сную вперед і назад схилом пагорба, переносячи свій вантаж, раптом, углибині долини серед сухих дерев і пальм вакоа зринають тіні — вони рухаються ланцюжком, наче виходять з моря, зігнувшись під важкими лантухами, з кайлами прямують до вкритих сутінками західних пагорбів!

Серце калатає, по обличчю стікає піт. Я мушу лягти на землю на вершині скелі, дивлячись у жовте призахідне небо, щоб угамувати серцебиття.

Швидко насувається ніч. Поспішаю розбити табір, поки не спуститься пітьма. Біля русла річки знаходжу уламки дерев, залишених повінню, а також гілля для вогнища. З товстих гілок роблю імпровізоване склепіння для намету, до якого прив’язую парусину. Підпираю всю конструкцію кількома великими каменями. Коли все вже готове, у мене забракло сил розкласти вогнище, вдовольняюся тим, що згризаю, сидячи на платформі, кілька морських бісквітів. Миттєво настає ніч, затоплює пітьмою долину піді мною, стирає море і гори. Холодна кам’яна ніч, без зайвих звуків, лише зі свистом вітру в чагарях, тріском каміння, яке стискається після денної спеки і з далеким гуркотом хвиль на рифах.

Попри втому і холод, який примушує мене здригатися, мені радісно, що я тут, у цьому місці, про яке так довго мріяв, навіть не уявляючи, де його шукати. Відчуваю постійний внутрішній трепет, чекаю з розплющеними очима, вдивляючись у ніч. Світила повільно сповзають на захід, опускаються до невидимого виднокраю. Позаду за наметом дме сильний вітер, наче я ще не завершив своєї мандрівки. Завтра я прокинуся тут, побачу, як зникають тіні. Щось чи хтось чекає на мене. Заради того, аби його знайти, я прибув сюди, заради цього покинув Мем і Лауру. Я мушу бути готовим до будь-чого, що має з’явитися в долині на краю світу. Заснув на вході до намету, спершись спиною на камінь, вдивляючись у чорне небо.