Золотошукач

Від перекладача

Розташований у південно-східній частині Індійського океану, острів Маврикій потопає у зелені всіх можливих відтінків, вражає веселковим розмаїттям невимовно гарних квітів і небачених плодів, пахне чарівними ароматами оспіваних солодкоголосими арабськими естетами парфумів, прянощів, есенцій, олій, приправ, омивається водами Індійського океану з його надзвичайно багатою морською і острівною фауною. Нині незалежна республіка Маврикій — одна з найбагатших країн Африки з населенням в один мільйон острів’ян, що мешкають на території 1865 квадратних кілометрів зі столицею — містом Порт-Луї. Офіційною мовою на Маврикії є англійська, але більшого поширення набули французька та креольська. Окрім цих мов, на Маскаренських островах розмовляють також китайською, гінді, урду, бходжпурі, тамільською, телугу, маратхі, гуджараті. Клімат у реґіоні — морський субтропічний. Вдень температура повітря підіймається до 30–35 °C, вночі не перевищує 17 °C, температура води вздовж берегів 20–25 °C, і так — цілорічно! Коли у XVІ столітті голландські мореплавці висадилися на островах, вони мало не збожеволіли від щастя — рай! Першим на невідомий острів ступив Педро де Маскаренас — то був Реюньон. Другим островом, відкритим 1505 року, став ще незаселений тієї пори Маврикій, його назвали на честь Моріса (Маврикія) Нассау, принца Оранського. Арабські та індійські мореплавці знали про острови ще з Х століття, але про їхню колонізацію арабами чи індусами мови не було — чекали білих колонізаторів! У кінці XVІ століття, тепер уже Маскаренські, острови Реюньон і Маврикій увійшли до складу голландської Ост-Індійської компанії.

Із 1715 року, коли на Маврикії висаджуються французи, починається його заселення чорними невільниками з Африки і Мадаґаскару, які вирощуватимуть цукрову тростину, каву, чай, алое, тютюн, прянощі. Після 1814 року Маврикій знаходить свій колоніальний притулок під короною Великої Британії. 1833 року було скасоване рабство. В 1957 році Маврикій отримує автономію в складі країн Британської співдружности, а 12 березня 1992 року проголошено незалежну республіку Маврикій з островом Родриґес у своєму складі. Реюньон залишився у підпорядкуванні французьких заморських територій.

На островах сповідують практично всі релігії світу: індуїзм (51 % населення), християнство (30 % віруючих), буддизм, іслам, проте культової ворожнечі в країні нема, всі вірування гармонійно поєднуються в дусі поваги та збереження традицій кожної нації, що всіляко підтримується урядом Маврикію.

Роман «Золотошукач», написаний лауреатом Нобелівської премії 2008 року Жаном-Марі Ґюставом Ле Клезіо, вийшов друком 1985 року у видавництві «Ґаллімар» і одразу потрапив до розряду «екзотичних мандрівних творів постмодернізму з концептом множинности подорожі», подорожі-розваги, подорожі-втечі від фатуму, подорожі-пошуку своєї ідентичности тощо, хоча крізь призму метафори «подорож» можна досліджувати й арістотелівський постулат щодо множинности (багатогранности) людської істоти, кожен вчинок якої можна розглядати як подорож. Мрія, вигадка, думка, відкриття, адже будь-якому людському вчинкові має передувати його осмислення і формування в голові, це теж різновиди подорожі, отже — кожна знахідка людського розуму, кожна нова грань людської істоти може також розглядатися як подорож. Дехто вважає, що «Золотошукач» — це роман-стилізація під історичний роман, типовий для XVІІІ та ХІХ століть, коли історія та історичний аналіз подій вважалися носіями позитивних змін у суспільстві, коли писалися саґи, де йшлося про утопію, про прекрасне нездійсненне на тлі неординарних і послідовних почуттів із зрозумілими добрими і поганими намірами, тобто сюжетом. Ритм, якого дотримується автор, загалом уповільнений, тон розповіді — спокійний, навіть патетичний, місцями манірний, тобто автор показує читачеві час, де людина ще не оскаженіла від гонитви заради гонитви — кінець позаминулого століття, початок двадцятого, а можливо, й підкреслює іншу слушну думку: куди і заради чого мчати, наші дні полічені, доля кожного визначена — відчуй її і живи, не лети у прірву непотрібних зваб і пригод. Герой роману Алексіс Л’Етанґ відчуває своє покликання, це Слово, але обставини кидають його у випробування, де він розривається між обов’язком і мрією, між роботою у конторі з суворо реґламентованими прийомами їжі і блуканням невідомими землями і морями, щось обирає, проти чогось протестує, ні для кого, окрім себе, не створює проблем і все своє юне життя невгамовно шукає якогось химерного скарбу. Розповідь ведеться від першої особи, що є найхарактернішою ознакою присутности автора в тексті, а як тоді наш герой стане письменником, якщо не відчує смаку тих пригод, про які пише? А він пояснює, що сів за написання цих рядків, аби Лаура зрозуміла, що у нього була шляхетна мета — повернути їй і матері рідний дім, створити і в прямому, і в переносному значенні нормальні умови життя для їхньої знеславленої родини.

Характерними також є особливі стани порожнечі, яку відчуває Л’Етанґ у моменти найбільшого піднесення: у Букані, на облавку вітрильника, на полі бою, в лісі. Чи ж не є це безкінечною миттю злиття з Усесвітом, який є порожнеча, катарсис, ніродха, той стан, коли людина відчуває себе на самоті з Богом? Прізвище головного героя в перекладі з французької означає «водойма, ставок», загалом, частина якоїсь води. Ім’я Алексіс розшифровується як «той, хто оберігає» або, простіше, захисник. Діти Алексіс та Лаура («лавр, слава, честь, аурум, золото»?) Л’Етанґи народилися наприкінці ХІХ ст. та ще й в аристократичній родині землевласників, де сповідували християнське віровчення (читання Святого Письма з Мем і любов до нього доказ тому) і, відповідно, не могли не дати дітям імен, не узгодивши їх із заступництвом відповідних святих! Якщо прізвище, «воду», розглядати як покликання, то ім’я є засобом його реалізації — «Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море», «Я думаю про нього як про живу істоту». Море, яке з такою силою вабить Л’Етанґа, можна розглядати як його життєве призначення, як повернення до джерел, як прагнення злиття з Океаном, з Отцем, з першопричиною, як навернення, а згідно з індуїзмом, однією з релігій, поширених у реґіоні, як вихід за межі проявленого світу і злиття з Абсолютом! Три гори, які діти бачать з вікон будинку, що нагадує уламок корабля (або марнотність проявленого світу), та коли вони досліджують місцевість, називаються Труа Мамель, або Три Пипки (три годувальниці, три годівниці) і нагадують тризуб, тріаду, Трійцю, Тримурті, згідно з Упанішадами (філософською частиною Вед, що допомагає зрозуміти природу Абсолютної Істини) втілюють сполуку трьох індуїстських богів Брахми, Шиви і Вішну, а також триєдність християнських Отця, Сина і Святого Духа, це вони «молоком людської ніжности» напувають кожну спраглу душу і надихають її на життєвий подвиг. У земному раю безтурботного дитинства Л’Етанґів усі вірування переплітаються, знаходять своє місце і впливають на героїв роману, вони мирно співіснують і навіть взаємно доповнюють одне одного. Діти спілкуються з мешканцями Маврикія, родиною капітана Кука, чорними робітниками з плантацій, рибалками. Чорний хлопчик посвячує Алексіса у нове знання («найкращі уроки мені дає Дені»), це знання сили і культури острова, з цим знанням згодом він виживе на іншому острові, можливо, цей досвід врятує його під час війни. Сам Ле Клезіо вважає себе спадкоємцем і маврикійської, і французької культур, там, де читачеві може здатися, що йдеться про екзотику, мова лише про рідний край, де зростав сам автор, так само рідною для нього є його мила Ніцца. Звісно, він примирив у собі вірування Маврикія з релігією метрополії, вони не суперечать одні одним, а за кадром ще є культури Мічоакану і тих народів, духовність яких він досліджував, мови яких вивчав, знайдені стародавні тексти яких реставрував і перекладав. У результаті автор віднайшов джерела людських вірувань, про що пише у романі «Золотошукач», це і є його множинність подорожі, це ті численні шляхи свободи вибору, які кожного шукача приведуть до судженого джерела.

Дерева, ліс — це теж множинність у пошуках-блуканнях розмаїття всесвіту, неочікуваної варіативности і невичерпности символів життя. Людина підходить до відкриття однієї істини, досліджує її, споживає її і, вичерпавши, йде далі так, як згідно з Упанішадами людська душа мандрує тілами навіть у межах одного людського життя: спочатку дитяче тіло, затим душа змінює своє тіло на тіло підлітка, юнака, зрілої особи і так далі… І все змінюється — і зовнішність, і голос, і думки, а найголовніше, душа набуває досвіду фрустрації і здобутків! Дерево (шальта) добра і зла в романі символізує відрив від родинного дерева, підйом угору, відкриття власної висоти, досвіду відваги, мужности, свободи, відповідальности. Щоразу вдосвіта хлопчик повертається «під москітну сітку» іншим, тому що знає, «що зрештою про щось дізнається». Щоразу він відкриває нову складову повноти світу, щоразу «річ у собі» перетворюється на «річ для себе» — коли Алексіс блукає з Дені тростиновими полями, коли йде з ним ловити кальмарів і вивчає назви риб і молюсків, коли супроводжує свого чорношкірого брата під час збирання цілющих рослин і плодів, а також під час першої морської подорожі на манафському човні, де стає об’єктом турботи колишніх рабів, яких сприймає як своїх кревних, як власну родину — тут не йдеться про «екзотику», тут мова про якості планетарного рівня — про надзвичайно високу мораль, про присутність Бога серед цих людей, про рівність кожного перед Творцем, про повагу до Творця і до всього живого! За такої духовности зникає расова нерівність, на чому постійно, імпліцитно й відверто, наголошує автор. І цього Алексіс вчиться у чорних, які ні читати, ні писати не вміють! Походи з Дені, хлопчиком, який є душею острова — велике щастя для Л’Етанґа, це щастя долучення до джерела істини, яка і для сина білих колонізаторів є рідною домівкою. Діти не бачать між собою різниці, Дені для Алексіса — наче старший брат, який перебуває «на варті його душі», Алексіс для Дені — учень, який жадібно всотує його досвід, який прагне знань, а душа людська кольору не має, вона може бути легшою чи важчою згідно зі скоєними гріхами.

Уявлення про скарб приходять до Алексіса Л’Етанґа по завершенні райського періоду дитинства. Безтурботний Алі разом із сестрою Лаурою досліджує батьківське володіння, що розташоване у Букані (назва місцевости перекладається з французької як «ґвалт, базар, гамір, торговиця, шум»). Знову авторська алюзія на марнотність усього мирського. Діти відчувають, що в родині не все гаразд, вони ще не знають, що батькові спроби знайти надійне джерело прибутків для родини щоразу зазнають невдач. Лише з часом вони зрозуміють, що всі нещастя родини стаються через заздрого дядька Людовіка з причин, про які можна лише здогадуватися, — йому не давала спокою злагода в родинному колі брата чи, може, викликала якісь почуття братова красуня-дружина, та це й неважливо, бо про силу Людовікової ненависти можна судити вже з того, з якою безжальною затятістю він зніс з лиця землі братів будинок, викорчував доглянутий сад, аби на його місці посадити тростину, знищити саму згадку про присутність щасливої братової родини, хоча довкола було вдосталь неораних земель.

Відчуваючи, що насуваються не найкращі часи, батьки вчать дітей не втрачати надії. Коли Л’Етанґи дізнаються, що вони розорилися (звільнилися від марноти світу?), вони виходять у сад, ідуть Алеєю Зірок дивитися на нічне небо. Мем показує на малесеньку зірочку в сузір’ї Великої Ведмедиці, яка називається Алькором, що арабською означає «вершник», той, хто може помітити ту зірочку, врятується. Алексіс підводить риску: «Треба забути про все і думати лише про зірки», тобто слід готуватися пережити гірші часи і прагнути кращих, не розгубившись. Підключається батько, каже, що назва цієї зірки означає також випробування. Зірка надії така маленька, але тільки з нею можна пройти через випробування, роковані долею. В останні дні перебування в Букані мрійник-батько передає синові свою одержимість ідеєю скарбу, показує мапи, креслення, записки. Іншими словами, він ділиться з ним своїм «мандрівним» досвідом, життя — це подорож, подорож — це мета, здатність до подорожі — це навіть більше, ніж життя. Надзвичайно важливою складовою метамови роману є поняття духовного батьківства, яке з’єднує споріднені душі. Родина Л’Етанґів щаслива у цьому розумінні, кожен з її членів готовий взяти і стати духовним поводирем іншого безвідносно до віку. Коли налетів буревій, від думки, що сестра може захлинутися у вирі брудного потоку, Алексіс миттю сповнюється сили і чимдуж мчить додому. Побачивши Лауру неушкодженою, одразу намагається заспокоїти Мем. Батько залишився живим тому, що не думав про себе, а теж кинувся рятувати свою родину. Поєднання і незалежність жіночої і чоловічої сили, тіні і світла, землі і неба, води і вогню, або інь (жіноче начало) і янь (чоловіче начало), в родині дає відповідні результати — сила, не вичерпуючись, переливається від одного члена родини до іншого. Про відчай у романі мови нема, носіями сили є всі члени родини: мати, яку в родині шанобливо називають Мем (звернення, яке містить у собі поняття «мама-пані-мадам-місіс-богиня-берегиня»), є втіленням слова-води, таких необхідних за наявности вогню-батька, отож, можна дозволити собі порівняти тамування спраги як подорож до країни знань, як невситиму жадобу знань. Так само людині необхідний код доступу до цієї омріяної країни, аби знайти вхід до раю, потрібна молитва, пісня, голос, слова. Найголовнішим голосом, що кличе Алексіса у мандри, був голос моря, а підсвідомим, який просякнув усе його єство, був голос материного навчання, її молитва про дітей, якою вона, наче невидимою оболонкою, оберігає своїх коханих чад, тому що мама не зникає, вона просто припиняє з нами бути — «Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, які вона читала, аби не потьмарити її голос», «Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок». Образ матері, як і батька, залишилися святими, вони покинули чуттєвий світ, залишивши свою нерозгадану силу дітям. Образ жінки в романі — величний і прекрасний, її уваги, любови й сили прагне усе живе, для Ле Клезіо — це аксіома, незаперечна істина, яка не обговорюється, тому він такий гармонійний і в творчості, і в особистому житті.

Кілька років Алексіс перебував у порожнечі, у вакуумі Королівського коледжу, на службі в конторі дядька, можливо, накопичував сили, знання, чи остаточно відривався від домашнього затишку, хай би яким він став. По смерті батька Лаура залишилася біля ще раз осиротілої матері, аби завершити своє духовне формування.

Настає час дії. В порт приходить вітрильник під назвою Зета. Курсив леклезіанський. Літера Z, сьома літера грецької абетки і остання латиниці, може означати такі поняття як суєта, метушня, початок і кінець, а також замкнене коло, єдність часу. А — перша літера латинської абетки, Z — остання, це також замкнений цикл, коло чи змій Уроборос, що кусає себе за хвіст — отже, символ початку, кінця і вічного оновлення або материнський запліднюючий аспект Часу. Множинність подорожі відбиває ще й багатовимірність світу. Не зчувся Алексіс, як розірвав усі пута, аби, слухаючи голос моря, споглядати небеса, де записані наші долі. Палуба Зети — основа, жити — йти по воді, випустити із себе шал мандрів і шукати інші дороги, нарешті він дихає вітром свободи! Капітан Морська рука з навічно пригвинченим до містка кріслом, стерновий, якому не треба заплющувати чи розплющувати очей, бо він бачить в усіх світах — духовні побратими, невгамовні корсари духу, нарешті до них прибув давно очікуваний третій. Голодному, йому мало місця в трюмі, загорнувшись у стару попону, перед сном він невідривно насичується зірчастим небом, на світанку шаленіє від таємничої заграви нового дня, вдень смакує гру світла і тіні, неба і хмар, вітру і хвиль. Навколо — жива матерія, що міниться. Авторські персоніфікації, «вітер стогне, зітхає, хвилі втікають, морська гладінь дихає», підсилюють насолоду героїв від злиття з ойкуменою. Гармонія душ цих трьох — капітана Бредмера, чорношкірого стернового і неофіта Л’Етанґа — віднайдений рай. Капітан — творець цього світу, йому належить Зета, він — Брахма, коморець стоїть на захисті корабля, це Вішну, потрібен бог-руйнівник, він же бог пошуку (прогресу) Шива… Стерновий-коморець, який навчався у католицькій семінарії на священика, на певному відрізку своєї ініціації раптом втікає з бурси, щоб опинитися на облавку вітрильника і, поєднуючи християнську мораль зі своєю рідною, коморською, продовжити мандри Всесвітом. Для повної певности у своїй місії цим бурлакам не вистачає третього, молодшого брата чи сина. Нарешті він на облавку. Коморець починає його навчати, розповідаючи про острів Святого Брендона. Знову слід звернутися до джерел, до «промовистих» імен, іменник «brandon» у перекладі з французької означає «смолоскип, підбурювач, сіяч незгоди». Земля Святого Брендона названа на честь ірландського ченця-мореплавця Брендона, який народився 484 року в графстві Керрі, а помер 577 року, похований у монастирі в Ардфері, що в сучасному Аннагдауні. 16 травня католики, англікани і православні святкують день цього святого, одного з дванадцяти ірландських апостолів, прозваного також мореплавцем. Деякі історики вважають, що він першим досягнув Північної Америки і що Христофор Колумб під час свого плавання користувався «sancti abbatis Brendani Navigatiо», тобто морськими мапами Святого Брендона (Брендана). Для раннього християнства характерна поява церковно-історичного жанру агіографічних, чи житійних, творів про перших святих, що є прямим продовженням традицій Біблії, яку чорношкірий стерновий вивчав, коли перебував у семінарії. (До речі, і як стерновий, і як духівник він якнайповніше виконує свою функцію в романі. Ця людина володіє знанням, це він повідомляє Алексісові, що на острові Святого Брендона нема гріха.) Чернець Брендон зібрав докупи певне коло однодумців (різні джерела вказують на кількість від дванадцяти до ста шістдесяти), збудував з ними ковчег, на якому вирушив у багаторічну подорож на пошуки Обітованої Землі (чи, може, Ґрааля?). Аби дістатися до земного Раю, потрібно пройти через Чистилище, подорож-спокута чи духовна трансформація моряків триватиме сім років, протягом яких члени екіпажу звільнятимуться від гріхів. Вони зупиняються на різних островах, де їх зустрічають різні втілення спокуси і де вони втрачають своїх братів, на їхньому шляху відбудуться також вражаючі відкриття — на острові з колодязем вони споживають воду, від якої сплять стільки днів, скільки кварт тієї води випили, на острові баранів вони святкують Пасху, на острові птахів птахи (це також священні птахи Сукха і Сарі, про яких розповідає Ума, і ті два фаетони, яких діти бачать у Мананаві) співають пісні на славу Божу і пророкують їм довгу, але успішну подорож. Числа, християнська нумерологія, так само як і астрономія для Алексіса, теж відіграють у цій подорожі визначальну роль. Очищаючись, мандрівники відмовляються від усталеного способу мислення і від стандартного життя, вони мусять відкинути загальноприйнятну норму, пройти крізь «вушко голки», аби дістатися Обітованої Землі. Звісно, в екіпажі нема жінок. На острів Святого Брендона жінка не має права ступати — це і християнська, і коморська, і манафська леґенда, три світогляди в один голос проголошують спільну для них істину. В леґенді, яку розповідає стерновий, ідеться про те, що цей острів є островом спокою для чоловіків, островом чоловічої мудрости, зв’язку з Усесвітом, тому молодий рибалка, який потай узяв свою наречену на острів, оплакує її як братика, він так боїться капітанового покарання, що навіть втративши її назавжди, не наважується сказати, що то була жінка, якщо тільки у нього самого не відбулася зміна статі. До речі, залишається відкритим питання про стосунки між Алексісом і Умою («Я думаю про її дивне індійське ім’я, два склади якого пролунали і збентежили мене»). Напрочуд сильною, мудрою, наче сама матінка-земля, є ця чорна красуня. Це вона спрямовує духовне зростання Алексіса, це вона чекає від нього неординарних і рішучих вчинків, тому, наче недосяжна мрія, вона час від часу зникає, аби її герой не втратив смаку до принадности мандрів, аби не опустився до рівня буденщини. Аби цінував найголовніше в людських стосунках — чесність, порядність, повагу і любов до ближнього, не ставився до чорних як до людей нижчого ґатунку. Ім’я Ума — одне з імен дружини бога Шиви — означає «посередниця, берегиня шлюбу, втілення мови» і є уособленням божественної жіночої енергії її чоловіка, вона їздить верхи на тигрі (в тексті роману образ Уми раз по раз викликає асоціації з тваринним світом), тоді як сам Шива сідлає бика, разом Шива і Ума втілюють Гаура і Гаурі, Тура й Турицю. Того, хто побачить їхні пестощі у священному лісі Гаурі, розгніваний бог перетворює на самку. Ума продовжує ініціацію Алексіса і на Родриґесі, і на Маврикії, і в Мананаві. Вона, колишня католицька черниця, так само як і чорношкірий стерновий, поєднує досвід християнської моралі з індуїзмом і місцевими віруваннями. Алексіс з Лаурою не тільки отримали від Мем свою християнську ініціацію, вони також приймають духовні традиції місцевого населення. Видиме розмаїття проявленого світу відбиває ті самі закони Всесвіту, на всіх рівнях усі шукають безтілесного скарбу душевного спокою. Пошуки Корсарового скарбу для Алексіса — то період очищення від енергетичного бруду, від тягаря матеріального світу. Це відбувається, коли на березі океану він спалює папери, де йдеться про золото, щоб оновленим, збагаченим силою Букана, продовжити пошуки золота в собі, цього разу успішно. Якщо підбити підсумки, то й період Алексісових пошуків скарбу збігаються за часом з тривалістю очищення Святого Брендона. Настає час зрілости, наш герой вже не юнак, а зрілий чоловік. «Я піду в порт і виберу собі корабель». Ініціація завершена, тепер він сформований як особистість, перед ним відкривається широкий життєвий шлях зі знайденими скарбами людської моралі, яка збігається з мораллю Бога. «Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад, про яку розпочався ще до мого народження». Знайдений Ґрааль?..

На Зеті Алексіс подружився з матросом з Родриґеса Казимиром. До речі, це ім’я слов’янського (!) походження означає «той, який віщує про мир», проповідник, інша форма цього імени, Коловергиш, означає швидкий, вертлявий. А наші пращури свято вірили в те, що містить у собі те чи інше слово, яку силу воно несе, що можна промовляти вголос, а що ні. Казимир теж ділиться своїм знанням з Л’Етанґом, а потім безслідно зникає під час Першої світової війни. Характерним прийомом для Ле Клезіо є також звертання до такої скарбниці світової культури як міфи, зокрема він цитує вірші з «Арґонавтики» римського поета Валерія Флакка, написаної за мотивами грецьких міфів про Ясона, який зі своїми друзями на леґендарному вітрильнику «Арґо» вирушив у Колхіду по золоте руно, чим марить і наш герой.

Використовуючи історію піратства, автор вводить у роман поняття «викупу», «розплати», спокути. Особливо чітко це простежується на тих сторінках, де Алі здається, що у попередньому житті він — втілення Невідомого Корсара. Варто розглянути також алюзію на арабські мотиви в романі, які пов’язані з ім’ям Алі, «Сезам, відчинись» — то магічне заклинання, подолання заборони, код доступу до печери зі скарбами, тобто відповідні звукові вібрації, які відкривають заповітні таємниці.

Для роману характерна циклічна побудова композиції, розповідь починається і закінчується в Букані. Спочатку доглянутий батьківський сад, потім дикі хащі Мананави. Події накладаються одна на одну, повторюючись на іншому, вищому витку чи щаблі. Спочатку Мананава — вмістилище дитячого страху, вона вабить і лякає, далі, переплітаючись з іншими подіями і місцями, вона спливає як мрія, як «обітована земля», досліджена Мананава стає частиною знання. Букан віддає себе дослідникові через плоди, ягоди, квіти, трави і зруйнований дім пращурів. Разом з тим він залишається утопією, «золота» там нема, тому що «букан» ще символізує «ґвалт, торг, базар», тобто людські стосунки, яких важко уникнути. Букан — історія конфлікту, трагедії, загибелі чорних, яких хотіли продати у рабство білі колонізатори. У романі є також, за принципом бінарної опозиції, інший аналог Букана — Форест-Сайд, «лісова сторона», де Л’Етанґ не знаходить себе, там йому все не до смаку — бо нема моря, там він втрачає зв’язок зі своїми джерелами і точку опертя, це та порожнеча, яка передує буревієві, що й стається, коли він обриває усі свої зв’язки і йде в море. Неабияку роль у змалюванні станів героя виконує пейзаж. Автор — вдивовижу багатослівний, його герой живе і мислить широкими категоріями, події розгортаються на тлі неймовірно гарної природи — від тихої замріяної південної ночі до прекрасної розлюченої стихії урагану. В романі багато дієслів сприйняття, якими послуговуються художники й музиканти, епітетів, порівнянь («здіймається гул урагану наче через плантації і чагарники мчать стада биків», «корабель тремтить, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми»), персоніфікацій дієслівних («вдалині ворушаться дерева»), іменникових («розлюченим звіром дме південний вітер»), прикметникових («випотрошені кімнати»), назви екзотичних рослин і тварини доповнюють багату мистецьку палітру автора, і читач насолоджується словом, смакує його. В романі багато також дієслів руху, який то уповільнюється, коли щасливий герой у злагоді з природою, чи ущільнюється, коли порушується принцип гомеостатичної рівноваги, в описі війни, коли вступає в дію «колективне підсвідоме» і розповідь від першої особи однини «я» замінюється на першу особу множини — «ми». Читаючи цю частину, хочеться швидше проминути її, бо емоційна напруга описаних подій несумісна з життям, страшні картини загибелі людей і тварин спотворюють плин часу. Смердючі купи коней, газова атака під Іпром, та ніч, коли Алексісові здалося, що земля перетворилася на мертву планету — «наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого примарного сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти нас у своєму лігві» — це людський протест проти насильницької смерти, яку спричинюють ті, хто розв’язує війни, що їх «виграють лише воші».

Ставлення письменника до свого твору, авторська настанова, або герменевтика (це поняття походить від імени грецького бога Гермеса, в обов’язки якого входило тлумачення смертним волі богів) місце автора поза текстом, у метатексті твору, розкривається за допомогою фокалізації або реалізації позиції автора, його точки зору, його «я» і «я» героя у розгортанні і наростанні розповідного навантаження тексту. Розрізняють нульову фокалізацію або зверхбачення — оповідач — всюдисущий бог, він усе знає і веде за собою і персонажа, і читача; внутрішню фокалізацію — бачення і оцінка ситуації зсередини, крізь свідомість персонажа, його внутрішній монолог, сон героя може виступати як вираження його ставлення до подій, роль оповідача в творі менша за роль його героя. Зовнішня фокалізація — оповідач менший, ніж герой, у тексті йдеться про стани, які не належать персонажам, як правило, це вступні частини творів. У романі «Золотошукач» є внутрішня і місцями зовнішня фокалізація, загалом, головний герой роману є виразником авторської настанови, а своєю любов’ю до людини і до життя устами Л’Етанґа промовляє сам автор. Автор ототожнює себе з героєм роману, вступає в контакт з імпліцитним (присутнім за кадром) читачем, який, як правило, стає спільником позитивного героя і навіть адвокатом неґативного. В останньому випадку читач імпліцитно полемізує з автором, аби захистити героя, чию життєву позицію, сприймає як власну. Тоді спрацьовує творча тріада «автор-персонаж-читач» і починається переосмислення подій і, головне, ті позитивні духовні трансформації в мисленні читача, заради яких автор брався за написання свого твору.

Коли раптом герой художнього твору напрямки звертається до читача, наче залучаючи його розділити з ним свій погляд, ідеться про наближення описуваних подій до часу читача, а події роману «Золотошукач» непідвладні часові, в романі йдеться про вічні істини, що не дають спокою людству цілі сторіччя. Герой роману стверджує, що він знайшов те, чого потребував. Кожен читач зрозуміє це згідно зі своїм власним досвідом. Якщо зануритись в Інтернет, там можна знайти різні, часом діаметрально протилежні, судження про роман «Золотошукач» і його персонажів, але це — доказ у дії, в динаміці того, що зміст цього твору працює на різних рівнях, його може сприймати кожен, знаходячи в ньому щось своє. Літературний критик Анрі Пейр сказав, що Ле Клезіо належить до п’яти чи шести найяскравіших письменників Франції XX сторіччя. Залишається додати, що письменник є неперевершеним будівничим, який майстерно вибудовує витончені, привабливі, міцні і багатогранні, реальні й містичні, багаті складові свого твору, чим підкреслює невимірність Божої таємниці і щедрість життя, примушує читати і перечитувати окремі уривки, замислюватися над ними, аби віднайти те раціональне зерно, яке необхідне за даних обставин, бо якщо ця книжка потрапила до ваших рук, це означає, що й ви причетні до великої таємниці, якою Ле Клезіо ділиться з нами.

Пірати, флібустьєри, авантюристи, хапуги і лицарі нікуди не зникли, всі вони прагнуть свободи, кожен на своєму рівні, але серед них були, є і будуть корсари духу, обранці інших світів, планетарного і космічного вимірів, ім’я яким Справедливість, Гідність, Повага і Любов до ближнього. Тоді ближній стає Ближнім, а вітер, хвилі, небеса, вся краса явленого світу — це те тло, на якому розквітають якості, яких потребує життя, аби Жити!

Галина Чернієнко, 17 лютого 2011 року