Золотошукач

Родриґес, літо 1918–1919 років

Нарешті — свобода, море. Протягом цих жахливих років, цих мертвих років, я чекав лише цього — миті, коли я опинюсь на палубі теплохода, у натовпі демобілізованих солдатів, що повертаються до Індії, до Африки. Зранку до вечора ми дивимося на море, навіть уночі, коли місяць освітлює корабельний бурун. Минули Суецький канал, ночі дуже теплі. Ми втікаємо з трюмів, аби спати на палубі. Я загортаюся у свою військову ковдру, єдиний спогад, який я везу з війни, окрім гімнастерки хакі і парусинового солдатського мішка, у якому лежать мої папери. Вже так давно я сплю на землі, у болоті, що дерев’яна палуба із зоряним куполом над головою мені здається раєм. З іншими солдатами ми спілкуємося креольською, піджином, співаємо, розповідаємо безкінечні історії. І вже війна, пропущена через фантазію оповідача, перетворюється на леґенду. На палубі поруч зі мною мешканці Сейшел, Маврикія, південноафриканці. Але жодного мешканця Родриґеса з тих, які відгукнулися на заклик разом зі мною тоді, перед будинком телеграфу. Пригадую радість Казимира, коли його назвали. Невже я єдиний, хто, дякуючи вошам, вижив у цьому бойовиську?

Думаю про Лауру. Коли є можливість, іду на ніс корабля, стаю біля лебідки і дивлюся на горизонт. Думаю про Лаурине обличчя, дивлячись на темно-синє море, споглядаючи хмари. Ми у відкритому морі поблизу Адена, потому минаємо мис Ґардафуї, ідемо до тих великих портів, від самих тільки назв яких ми починали мріяти, Лаура і я, у часи в Букані — Момбаса, Занзибар.

Ми йдемо до екватора, і повітря вже розпечене, ночі — сухі, осяяні зірками. Я стежу за летючими рибами, альбатросами, дельфінами. З кожним днем мені здається, що я краще бачу Лауру, майже чую її голос, вловлюю іронію, коли вона сміється, пригадую блиск її очей. В Оманській затоці ми потрапляємо у жахливу бурю. На небі — ні хмарини, але шалений вітер обрушує на теплохід, на цю плаваючу скелю, усю силу морського тарану. Корабель кидає з боку в бік, він важко йде, хвилі заливають нижню палубу, де ми перебуваємо. Хочемо ми чи ні, а мусимо покидати наш «курорт» і спускатися до відразливого пекла трюму. Матроси повідомляють нам, що йдеться про хвіст циклону, який рухається на Сокотру, і, справді, того самого вечора на корабель налітає тропічна злива, затоплює трюми. Ми замінюємо один одного біля помп, доки у нас під ногами тече вода, змиваючи сміття і нечистоти. Але коли на морі і в небі настає спокій, повертається краса! Навколо нас блакитне безмежжя моря, по якому повільно, широко пливуть довгі хвилі із шляркою піни на гребенях.

Стоянки в портах Момбаси і Занзибару, перехід до Таматаве — усе це відбувається дуже швидко. Я майже не залишав свого місця на палубі, лише вдень, під час сильної спеки, чи в зливу. Я не зводив, так би мовити, з моря очей, дивився, як змінюється його колір і настрій: воно буває спокійним, без хвиль, іноді тремтить від вітру, буває також занадто суворим, без обрію, сірим від дощу, зрідка бушує, кидає на нас свої водяні гори. Знову думаю про Зету, про подорож в Англійську затоку. Все це здається таким далеким — Ума, що не йде, а летить по річковому піску з гарпуном у руці, її сонне тіло поруч зі мною під сяючим небом. Тут нарешті, завдяки морю, до мене повертаються ритм і колір мрії. Я знаю, що маю повернутися на Родриґес. Це в мені, мені необхідно туди. Чи Лаура зрозуміє?

Коли довга пірога, що снує на рейді Порт-Луї, нарешті пристає до причалу, натовп, ґвалт, запахи оглушують мене, як у Момбасі, і на якусь мить у мене виникло бажання повернутися на теплохід, який збирався йти далі. Але раптом у тіні дерев Інтендантства я помічаю Лауру. Через мить вона стискає мене в обіймах, тягне вулицею до вокзалу. Незважаючи на хвилювання, ми розмовляємо не поспішаючи, наче розлучилися лише вчора. Вона розпитує мне про подорож, про військовий шпиталь, згадує про листи, які написала мені. Потім каже: «Чому вони постригли тебе, наче каторжника?» І я мушу зізнатися, що це через воші! Вона на мить замовкає. Потому знову продовжує розпитувати про Англію, про Францію, поки ми йдемо до вокзалу вулицями, яких я вже не впізнаю.

За всі ці роки Лаура змінилася, і я гадаю, якби вона не стояла осторонь, одягнена в ту саму білу сукню, яка була на ній, коли я від’їжджав на Родриґес, я б не впізнав її. У вагоні другого класу, який їде до Роз Хіл[38] і Катр Борн[39], помічаю, яка вона бліда, у неї синці під очима, гіркі зморшки в кутиках рота. Але вона все ще гарна, з вогником в очах, з цією тривожною жвавістю, яку я люблю в ній, але ще є в ній якась втома, якась ослабленість.

Серце стискається, коли ми підходимо до будинку в Форест-Сайді. Під дощем, який, здається, не припиняється роками, він ще темніший і ще сумніший. З першого погляду помічаю, що веранда ось-ось розсиплеться, невеликий садок заріс бур’янами, побиті шибки затулені обгортковим папером. Лаура помічає мій погляд і каже: «Ми тепер бідні». До нас виходить мати, зупиняється на сходах веранди. Її обличчя напружене, схвильоване, без усмішки, вона прикриває очі рукою, наче намагається вгледіти нас. Проте ми лише за кілька метрів. Я здогадуюсь, що вона майже сліпа. Коли я підходжу до неї, беру її руки в свої. Вона довго мовчки притискає мене до себе.

Попри відчай, занедбаність у будинку, того вечора я — щасливий, і наступними днями теж. Я давно не був таким щасливим. Мені здається, що я знайшов себе, що знову став самим собою.

Грудень. Незважаючи на дощі, які щодня пополудні обрушуються на Форест-Сайд, це літо найкраще і найбезтурботніше, з тих, які я знав. Дякуючи грошенятам, які я отримав у день демобілізації — разом з медаллю «За військову доблесть» і медаллю «За особливі заслуги на полі бою», а також чинові унтер-офіцера, на деякий час ми захищені від нужди, я можу досліджувати місцевість, як мені заманеться. Лаура часто вирушає зі мною, ми їдемо велосипедами, які я купив у Порт-Луї, через тростинові плантації до Генрієтти, до П’ятнадцяти Кантонів. Або дорогою, захаращеною возами, їдемо на Маебур до Нової Франції, затим ґрунтовою дорогою до Клюні або через чайні плантації Буа Шері[40]. Вранці, коли ми виїжджаємо з туманного Форест-Сайда, сонце освітлює темне листя, вітер хвилюється на тростинових полях. Ми безтурботно їдемо, поминаючи калюжі, я — у своїй гімнастерці, Лаура — у білій сукні і великому солом’яному капелюсі. На полях жінки, одягнені у ґанні, припиняють роботу, аби подивитися на нас, коли ми проїжджаємо повз них. На дорозі до П’ятнадцяти Кантонів близько першої години дня ми зустрічаємо жінок, що вертаються з поля. Вони ідуть повільно, хитаючи своїми широкими спідницями, з мотиками на голові. Вони звертаються до нас креольською, глузують з Лаури, яка крутить педалі, затиснувши між ногами поділ сукні.

Якось по обіді ми з Лаурою минаємо П’ятнадцять Кантонів, переїжджаємо через річку Рампар. Дорога така погана, що ми змушені залишити велосипеди, поспіхом ховаємо їх у тростині. Попри спеку, місцями дорога нагадує болотяний потік, ми змушені роззутися. Як колись, босоніж йдемо по теплому намулу, Лаура підтикає сукню на зразок індуських штанів.

З калатанням серця іду вперед, у напрямку вершин Труа Мамель, які, наче химерні термітники, підносяться над тростиновими полями. Небо, ще мить тому ясне, затягується великими хмарами. Але ми не звертаємо на них уваги. Охоплені однаковим бажанням, ми йдемо якомога швидше, не зупиняючись, через гостре листя тростини. На березі річки Папайя закінчується плантація. Потім — великі, вкриті травою поля, на яких на чималій відстані видніються купи чорного каміння. Лаура називає їх могилами праведників через тих людей, які померли від роботи на плантаціях. Далі за цим диким полем між вершинами Труа Мамель розкинулась просторінь прибережних земель від Вольмара до Чорної річки. Коли ми виходимо на перевал, морський вітер шмагає в обличчя. Великі хмари біжать над морем. Після спеки серед тростинових полів ми наче п’яніємо від вітру. На мить зупиняємося, дивимося на краєвид, що розкинувся, наче не минуло стільки часу, наче лише вчора ми поїхали з Букана. Я дивлюся на Лауру. Її обличчя суворе і замкнуте, вона важко дихає, і, коли повертається до мене, я бачу, що на її очах блищать сльози. Вона вперше бачить край нашого дитинства. Лаура сідає на траву, я вмощуюсь поруч. Ми мовчки дивимося на пагорби, темні лінії струмків, випуклості рельєфу. Дарма я шукаю наш будинок поблизу берегів Буканської річки за Вежею Тамарен. Зник будь-який слід помешкання, на місці хащів — великі обгорілі поля під паром. Першою починає говорити Лаура, наче, аби відповісти на запитання, які я ставлю сам собі:

— Нашого будинку там більше нема, дядько Людовік усе давно зніс, гадаю, коли ти був на Родриґесі. Він навіть не дочекався, поки судове рішення набере чинности.

Мене душить гнів:

— Але навіщо, як він наважився?

— Він сказав, що хоче використати землю під тростину, що будинок йому не потрібен.

— Яка підступність! Якби я знав про це, якби я був тут…

— Що б ти зробив? Ми нічого не могли зробити. Я все приховала від Мем, аби більше не хвилювати її. Вона б не знесла звістки про ту затятість, з якою він зніс наш будинок.

До болю в очах вдивляюся у найкращий у світі краєвид, прибуває освітлене сонцем море, видовжується тінь Вежі Тамарен. Прикипаю очима до берегів Буканського урочища, мені здається, що там я щось бачу, ніби шрам серед чагарників, там, де був будинок і сад, і темну пляму яруги, куди ми ходили мріяти, усівшись на гілках старого дерева. Лаура ще щось каже, аби заспокоїти мене. Її голос розважливий, хвилювання вляглося.

— Знаєш, зараз це вже не важить, те, що будинку нема. Це — в минулому, це вже інше життя. Найважливіше, що ти повернувся, і потім Мем постаріла, у неї є тільки ми. Що таке будинок? Стара, дірява і трухлява комора, що протікала в дощ. Не треба шкодувати за ним.

Але я кажу глухим від гніву голосом:

— Ні, я не зможу його забути, я ніколи його не забуду!

Знову й знову, невідривно, я дивлюся на краєвид, що застиг на краю мінливого неба. Роздивляюся кожну дрібницю, кожну купу дерев, від гирла Чорної річки до Тамарен. На березі видно дими вогнищ, з боку Великої Чорної річки, Ґолетти. Можливо, десь там сидить Дені, як колись, біля хижі старого Кука, і мені здається, якщо придивитися, то у тому золотому серпанку, який заливає берег і море, я розрізняю дитячі постаті, це ми дітьми бігаємо серед високих трав, босі, з подряпаними обличчями, у порваному одязі, в цьому безмежному світі, чекаємо, коли в передвечір’ї над таємницею Мананави з’являться два фаетони.