Золотошукач

Сонце сходить над вершинами Труа Мамель. Як колись, коли я тут блукав з Дені, я бачу блакитно-чорні вулкани на тлі насиченого світлом неба. Пригадую, мені завжди подобався південний пік, той, що схожий на ікло, наче він вісь, навколо якої обертається місяць і сонце.

Я чекав перед Барашуа, сидячи на піску, дивлячись на спокійну течію річки. Морські птахи, майже торкаючись води, повільно пролітають над нею — жовті чаплі, баклани, сварливі чайки чекають появи рибальських пірог. Потім берегом Буканської річки я підіймаюся до Панона, йду повільно, обачно, наче мінним полем. Удалині, крізь листя, бачу димар Ємена, з якого вже йде дим, відчуваю приємний аромат тростинового соку. Трохи вище, на тому боці річки, бачу новий будинок дядька Людовіка, дуже білий.

Мені боляче, тому що я знаю, де я. Тут починався наш сад, трохи вище, в кінці алеї я міг би побачити наш будинок, його сяючий під сонцем блакитний дах. Іду вперед серед високих трав, мене дряпають колючі кущі. Але нема на що дивитися. Усе давно зруйноване, спалене, пограбоване. Здається, на цьому місці стояла наша веранда? Впізнаю одне дерево, потім інше. Але водночас помічаю ще десяток схожих, то тамаринди, манґові дерева, філао. Спотикаюсь на незнайомих каменях, мало не провалююся в яму. Невже ми тут жили? Чи це було в іншому житті?

Гарячково йду далі, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Хочу щось віднайти, бодай клапоть нашої землі. Коли я розповідав про це Мем, її погляд сяяв, я певен цього. Я міцно тримав її руку в своїй, аби передати їй своє життя, свою силу. Розповідав про все, наче наш будинок все ще стояв на місці. Казав так, наче нічого не повинно було закінчитись, ніколи, наче втрачені роки можна було повернути, задушливу грудневу спеку саду, коли ми з Лаурою слухали, як вона своїм співучим голосом читає нам Святе Письмо.

Саме його, її голос я волію почути тут, зараз, серед цих диких чагарників, серед цих куп чорного каміння, яке колись було фундаментом нашого будинку. Підіймаючись на пагорби, раптом помічаю рів, де ми збавили стільки часу, сидячи на товстій гілці і дивлячись, як під нами тече безіменний струмок. Його важко впізнати. Якщо все довкола заросло чагарями й дикими травами по пояс, тут усе голе, безплідне, наче після пожежі. Серце скажено калатає, тому що це наше з Лаурою місце, наша схованка. А зараз це звичайний рів, темна, потворна й позбавлена життя западина. А дерево, де наше дерево? Мені здається, що я впізнаю його, його почорнілий від старости стовбур з обламаним гіллям і ріденьким листям. Воно таке негарне, таке низьке, що я не розумію, як ми могли тоді на нього вилазити. Коли нахиляюся над ровом, бачу ту саму гілку, на якій ми лежали, зараз вона нагадує висхлу руку, що тягнеться в порожнечу. Внизу, на дні рову, серед уламків гілля, шматків бляхи і старих дощок тече вода. Після того як знесли наш будинок, він став сміттєзвалищем.

Про це я нічого не сказав Мем. Тому що воно не мало ваги. Я розмовляв з нею про те, що було раніше, бо воно справжнє, живіше, ніж та спалена земля. Казав їй про те, що вона найбільше любила, про садок з гібіскусами, з різдвяними зірками, калами, її улюбленими білими орхідеями. Розповідав про великий овальний басейн перед верандою, на якій ми слухали жаб’ячі співи. Розповідав про те, що любив сам і чого ніколи не забуду, про її голос, який розповідає вірш чи проказує вечірню молитву заради всіх живих. Про алею, якою ми всі поважно рухаємося, аби, слухаючи батькові пояснення, дивитися на зірки.

Я проблукав там до самої ночі, тинявся кущами у пошуках слідів, ознак, запахів, спогадів. Але знаходив лише суху знищену землю, іриґаційні канали, що виснажились багато років тому. Дерева, які залишилися, обпалені сонцем. Більше нема ні манґових, ні хлібних дерев, нема мушмули. Залишилися тамаринди, високі і чахлі, як на Родриґесі, і невмирущі фіґові дерева. Але що найбільше я хотів знайти, так це дерево шальта, наше дерево добра і зла. Мені здавалось, якщо я його знайду, то щось найголовніше з минулого буде врятовано. Наскільки я пам’ятаю, воно має бути на краю саду, на межі з неораними землями, звідки пролягає дорога в гори і до гирла Чорної річки. Йду чагарями, поквапливо підіймаюся до найвищої точки ділянки, туди, де видніється гора Червона Земля і Бриз-Фер. Там одразу перед собою, серед чагарників, ще вище, ніж колись, з темним листям, що нагадує прохолодне озеро, бачу його. Підходжу, впізнаю його запах, його ніжний і тривожний аромат, від якого паморочилося в голові, коли ми вилазили на його високі гілки. Воно не здалося, вони не змогли його знищити. Увесь цей час, поки я був в інших краях, далеко від його гілля, для нього то була лише мить. Минали циклони з повенями, засухами, пожежами, померли люди, які знищили наш будинок, які розтоптали квіти в саду, які випустили воду з басейна й каналів. А воно так і залишилося деревом добра і зла, яке знає все, яке все бачить. Шукаю мітки, які ми з Лаурою зробили ножем, коли написали наші імена і наш зріст. Шукаю також ту рану, коли ураганом відламало гілку. Його тінь густа і запах — п’янкий. Час зупинив свій плин. Повітря тремтить від дзижчання комах, співу пташок, земля під деревом — волога, жива.

Тут світ не знає ні голоду, ні горя. Війни тут немає. Дерево шальта силою свого гілля тримає суєтний світ на відстані. Будинок зруйнований, батько помер, але це ще не відчай, тому що в мене є дерево сили. Я можу спати під ним. Для світу настає ніч, вона стирає гори. Все, що я зробив, усе, чого шукав, відбулося задля того, щоб я приніс його сюди, до входу до Мананави.

Скільки часу минуло відтоді як померла Мем? Це сталося вчора чи позавчора, я вже й не знаю. Дні і ночі ми доглядали за нею, по черзі, я — вдень, Лаура — вночі, тримали за руку, аби її висхлі пальці постійно відчували тепло наших рук. Кожного дня я їй розповідав ту саму історію, історію Букана, де все вічно юне й прекрасне, де на сонці виграє блакитний дах. Цієї країни нема, вона існує лише для нас трьох. І я гадаю, якщо про неї говорити, частина її безсмертя входить у нас, єднає нас перед лицем невідворотної смерти.

А Лаура нічого не каже. Вона затято мовчить, таким чином вона бореться зі смертю. Для неї я приніс гілочку з дерева шальта, коли вона її брала, я бачив, що вона не забула. Її очі спалахнули від радості, коли вона доторкнулася до цієї гілочки, вона поклала її на свій нічний столик, чи радше, не поклала, а недбало кинула, тому що вона саме так чинить з речами, які любить.

Потім настав той жахливий ранок, коли Лаура розбудила мене, стоячи перед розкладним ліжком, на якому я спав у порожній вітальні. Пригадую, якою вона була — сплутане волосся, той впертий вогонь у суворому погляді.

— Мем померла.

Це все, що вона сказала, я пішов за нею, ще не зовсім прокинувшись, у темну кімнату, де палахкотів каганець. Стояв і дивився на Мем, на її худе гарне обличчя, на пухнасте волосся, що розсипалось по подушці. А Лаура лягла на похідне ліжко і одразу заснула, затуливши руками обличчя. Я залишився з Мем сам у темній кімнаті, знетямлений від утоми, нічого не розуміючи, сидячи на скрипучому стільці перед блимаючим каганцем, готовий будь-якої миті стиха продовжити свою розповідь про великий сад, через який увечері, всі разом, ми підемо дивитися на зорі, про алею, всипану тамариндовими стручками й пелюстками гібіскуса, слухаючи надривне дзижчання комарів, які будуть витися навколо наших голів, а коли озирнемося, то побачимо серед нічної сині велике освітлене вікно, в якому батько нахилився над морськими мапами.

Того дощового ранку на цвинтарі поблизу Біґара я слухаю, як на домовину падає земля, дивлюся на дуже бліде обличчя Лаури, на її волосся, стягнуте чорною шаллю Мем, на краплі дощу, що, наче сльози, стікають по її щоках.

Скільки часу минуло відтоді як не стало Мем? Не можу повірити. Все скінчилося, більше ніколи не буде її голосу, що промовляє у півтемряві веранди, не буде її запаху, її погляду. Коли помер батько, мені здалося, що я падаю в яму, в забуття, якого я не можу прийняти, яке назавжди віддаляє мене від того, чим були моя сила і молодість. Скарби — неприступні, недосяжні. Це «золото дурнів», як те, що мені приносили чорношкірі золотошукачі, коли я прибув до Порт-Матюрена.

Ми з Лаурою залишилися самі у цьому старому, холодному і порожньому бараці із зачиненими віконницями. У кімнаті Мем погас каганець, я запалив інший на її нічному столику серед непотрібних пляшечок, біля ліжка, застеленого мертвими блідими простирадлами.

— Нічого б не трапилося, якби я залишився… Усе сталося з моєї вини, я не повинен був її залишати.

— Але тобі треба було їхати? — Це запитання Лаура ставить сама собі.

Я з тривогою дивлюся на неї:

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, гадаю, залишуся тут.

— Поїхали зі мною!

— І куди ж?

— До Мананави. Житимемо на природі, наче перші люди.

Вона іронічно дивиться.

— Утрьох, з твоєю чарівницею? — Саме так вона каже про Уму.

Її очі враз стають холодними, на обличчі — втома, відстороненість.

— Ти добре знаєш, що це неможливо.

— Але чому?

Вона мовчить. Дивиться крізь мене. І раптом я розумію, що за ці роки вигнання я втратив її. Вона йшла іншим шляхом, вона стала іншою, віднині наші життєві шляхи розходяться. Її місце серед черниць Стрітенського монастиря, там, де блукають бідні жінки без грошей і без житла. Її життя серед індіанок, хворих на водянку, на рак, які протягують руку, щоб отримати кілька рупій, усмішку, слова розради. Серед кволих дітей з роздутими животами, для яких вона готує цілі казани рису, заради яких вона йде до «буржуїв» своєї касти, аби витрясти з них хоч якісь гроші.

Через мить в її голосі чути нотки співчуття, як раніше, коли, босий, я перетинав нашу кімнату, аби вийти в ніч.

— А ти що збираєшся робити?

Я блазнюю:

— Митиму золото, як на Клондайку. Я певен, що у Мананаві є золото.

Так, ще мить у її погляді світиться зацікавленість, ми ще близькі, ми знову «закохані», як колись казали про нас, коли бачили разом.

Пізніше я дивлюся, як вона складає свою маленьку валізу, аби йти до черниць у Лорет. Її обличчя знову стало спокійним, байдужим. Лише очі палахкотять від гніву. Вона покриває своє гарне волосся шаллю Мем і, не озираючись, йде, зі своєю маленькою валізою і великою парасолькою, висока і пряма, віднині більше ніщо не примусить її затриматись чи звернути з обраного шляху.

Увесь день я залишався біля гирла річок перед Барашуа, дивився на відплив, який відкриває чорний пісок. Під час відпливу високі чорні підлітки приходять ловити кальмарів, вони нагадують довгоногих чапель мідного кольору. Найвідважніші підходять до мене. Один із них, дивлячись на мою солдатську гімнастерку, вважає, що я англійський військовий, звертається до мене цією мовою. Аби не розчарувати його, я відповідаю англійською, ми балакаємо хвилинку, він стоїть, спершись на свій довгий гарпун, я сиджу на піску, палячи у тіні оксамитових дерев.

Потім він наздоганяє інших юнаків, я чую їхні голоси, вибухи сміху на тому боці річки Тамарен. Залишаються лише рибалки, що стоять у пірогах, які повільно пливуть по своїх віддзеркаленнях на воді.

Я чекаю, коли перший поштовх припливу принесе на берег першу хвилю. З вітром приходить шум моря, від якого, як колись, я здригаюся. Закинувши на плече свій солдатський мішок, я підіймаюся берегом річки до Букана. Перед Єменом звертаю в хащі, туди, звідки починалася наша дорога, та широка, обсаджена деревами алея з червоної землі, яка вела до того білого будинку під дахом кольору небесної блакиті. Цією алеєю ми йшли тоді, давно, я це добре пам’ятаю, коли судові виконавці і законники, що їх найняв дядько Людовік, вигнали нас. Зараз дорога зникла, заросла бур’янами, і разом з нею світ, у який вона вела.

Яке гарне це сріблясто-попелясте світло, воно нагадало мені ті вечори, які огортали мене, коли я сидів на веранді і дивився, як на садок опускаються сутінки! Лише його, те світло я впізнаю. Іду чагарями, навіть не намагаючись побачити дерево шальта чи рів. Наче морський птах, я відчуваю поквапливість, тривогу дня, що завершується. Зараз я швидко рухаюся на південь, орієнтуючись на Червону Гору. Раптом переді мною, відбиваючи небо, заблищала водяна гладінь. Це водойма Еґрет, та, де колись батько встановив генератор. Вона зараз занедбана, заросла травами й очеретом. Від батьківського задуму нічого не залишилося. Греблі знесені, металеві конструкції, на яких трималося динамо, давно розікрали, а саме динамо продали, аби покрити борги. Вода з намулом знищила батькову мрію. Поки я минаю водойму, з криками здіймаються птахи, я прямую далі, до витоків річок.

З висоти перевалу Бриз-Фер бачу під собою долину Чорної річки і вдалині, поміж деревами, море, яке блищить на сонці. Я прийшов сюди, до входу до Мананави, мокрий від поту, захеканий, схвильований. Заходячи до ущелини, відчуваю острах. Невже мені, жертві кораблетрощі, тепер тут жити? У палаючому світлі заходу сонця тіні гір Маккавей, Дно Казана роблять ще темнішими провалля. Над Мананавою нездоланною стіною стоять пасма червоних гір. На півдні, у напрямку моря бачу дими цукроварень і сіл, Каз Нуаяль, Чорної Річки. Мананава — на краю світу, звідси можна дивитися, залишаючись непоміченим.

Я в самому серці долини, тут, під кронами високих дерев — уже ніч. Дме вітер з моря, у шелесті листя чую його невидиму появу, його галоп, його танець. Я ніколи не заходив так далеко всередину Мананави. Під ще світлим небом іду далі через темний ліс, який розкриває переді мною свої безкраї обійми. Навколо гладенькі стовбури чорних дерев, сосни, каніфольні дерева, дикі фіґові дерева. Ноги грузнуть у килимі з листя, я вдихаю запаморочливий запах вогкої землі, небесної прохолоди. Підіймаюся берегом річки. Дорогою зриваю сон-траву, червоні ґуаяви, каштанові фісташки. Яке воно п’янке, це відчуття свободи! Я мав прийти сюди вже давним-давно, еге ж? Тому що саме на ці місця вказували плани Невідомого корсара, на цю забуту людьми долину, на неї вказували контури сузір’я Арґо! Як колись в Англійській затоці, поки я йду між деревами, чую, як калатає моє серце. Тому що знаю напевне — я не сам у Мананаві. Десь поруч, зовсім недалеко, хтось іде через ліс, хтось ступає стежкою, яка має зійтися з моєю. Хтось безшумно прослизає між деревами, я відчуваю цей погляд на собі, погляд, який долає все й зігріває. Незабаром я опиняюся перед кручею, яка ще освітлена сонцем. Я — над лісом, біля витоку річок, піді мною до самого моря хвилюється листя дерев. Сонце на незрівнянному небі вже торкається виднокраю. Я заночую тут, обличчям на захід, серед брил лави, ще теплих від сонця. Тут буде мій дім, звідси я завжди бачитиму море.

Нарешті я бачу Уму, яка виходить з лісу своєю легкою ходою. І в цю саму мить помічаю двох білих птахів. Дуже високо у безбарвному небі, вони ширяють на вітрі, кружляють над Мананавою. Вони мене бачать? Мовчазні, вони летять поряд, майже не ворушачи крильми, схожі на дві білі комети, обернені до сонячної заграви на виднокраї. Життя зупинилося, світила припинили своє обертання. Лише вони живуть у потоках вітру.

Ума поруч зі мною. Я відчуваю запах її тіла, її тепло. Дуже тихо кажу: «Дивись, колись давно я їх вже бачив, це вони!» Крила несуть їх до гори Макабе, а небо тим часом змінюється, сіріє. Раптом птахи зникають за горами, наче впірнають у Чорну річку, — настає ніч.

Ми мріяли про щастя у Мананаві, про життя лише удвох. Ми жили в злагоді з природою, спілкувалися лише з деревами, збирали ягоди, трави, пили воду із струмка, що б’є з червоної кручі. Ловили раків у притоці Чорної річки, в гирлі, під плескатими каменями — креветок, крабів. Пригадую історії, розказані старим капітаном Куком, про мавпу Зако, яка ловила креветок на власний хвіст.

Тут усе просто. На світанку ми йдемо в ліс, який переливається росою, по червоні ґуаяви, по вишні, по мальгаські сливи, по томати «бичаче серце», або збирати сон-траву, дикий чейот, гіркі гарбузи. Живемо в тих місцях, де жили маррони за часів великого Сакалаву, у часи Сенґора[46]. «Поглянь туди! Там були їхні поля. Там вони тримали свиней, кіз, курей. Вирощували боби, чечевицю, ямс, кукурудзу». Ума показує мені зруйновані мури, купи порослого бур’янами каміння. Навпроти кручі з лави колючий чагарник закриває вхід до печери. Ума приносить оберемок пахучих квітів. Вплітає їх собі у коси: «Акація».

Вона ніколи ще не була такою гарною, чорне волосся обрамляє її чисте обличчя, струнке тіло прикрите вилинялою залатаною одежиною з мішковини.

Від її вигляду я забуваю про золото, мені його більше не хочеться. Лоток для промивання лежить десь на березі струмка, поблизу джерела, а я біжу з Умою в ліс. Мій одяг порваний, волосся і борода відросли, як у Робінзона. Із сухого листя вакоа Ума зробила мені капелюха, гадаю, ніхто не впізнав би мене у такому чудернацькому вбранні.

Багато разів ми спускалися до гирла Чорної річки, але через повстання ґанні Ума боїться людей. І все-таки на світанку ми навідались до гирла Тамарен, походили по чорному піску. Все повито вранішнім туманом, дме холодний вітер. Наполовину заховавшись у заростях вакоа, ми дивимося на бурхливе море, на сердиті, вкриті піною хвилі. Нема нічого кращого на світі, ніж ця картина.

Інколи Ума йде рибалити у водах лаґуни поблизу Турель чи біля соляних копалень, аби ще й побачитися з братом. Увечері приносить мені рибину, і ми смажимо її біля нашого прихистку поблизу джерел.

Щовечора, коли сонце сідає за морем, ми непорушно застигаємо, чекаючи появи фаетонів. Вони летять дуже високо, повільно, наче світила, окреслюють свій політ на осяйному небі. Птахи вже звили гніздо у скелях, десь поблизу гори Макабе. Вони такі красені, такі білі і так довго кружляють у небі, в потоках морського вітру, що ми не відчуваємо ні голоду, ні втоми, ні тривоги про завтрашній день. Невже й вони не вічні? Ума каже, що це ті два птахи, які співають хвалу Господові. Ми чекаємо їхньої появи щовечора в сутінках, тому що вони — носії нашого щастя.

Однак, коли настає ніч, я відчуваю якусь тривогу. На прекрасному, кольору темної міді, обличчі Уми з’являється вираз порожнечі, наче все, що нас оточує, несправжнє. Багато разів вона повторює тихим голосом: «Настане день, коли я поїду…» — «Куди ти поїдеш?» Але вона більше нічого не каже.

Минають пори року, зима, за нею — літо. Як давно я не бачив людей! Вже й не знаю, як воно було раніше — у Форест-Сайді, в Порт-Луї. Мананава — безмежна. Єдина людина, яка зв’язує мене із зовнішнім світом, це Лаура. Коли я розповідаю про неї, Ума каже: «Мені б хотілося познайомитися з нею». А потім додає: «Це неможливо». Я розповідаю про Лауру, коли вона йде жебракувати гроші у багатих, в Курепіпе, у Флореаль, для бідних, для жертв тростини. Про дрантя, яке вона збирає в багатих будинках, аби з нього пошити савани для старих індіанок, які ось-ось помруть. Ума каже: «Ти мусиш повернутися до неї». Вона промовляє це силувано, її голос напружено бринить, мені стає боляче.

Ця ніч холодна й прозора, зимова ніч, схожа на ніч на Родриґесі, коли ми лежали на піску Англійської затоки і дивилися, як на небі спалахують зірки.

Усе мовчазне, все завмерло, на землю опустився час всесвіту. Лежачи на килимі з вакоа, загорнувшись разом з Умою в армійську ковдру, я дивлюся на зірки: на Оріон на заході і на притиснутого до вітрила корабля Арґо Великого Пса, де сяє нічне сонце — Сиріус. Люблю говорити про зорі (і не відмовляю собі в цьому), голосно називаю їх, наче відповідаю на батьків урок, крокуючи поруч з ним Алеєю Зірок: Арктур, Денебола, Беллатрікс, Бетельґейзе, Акомар, Антарес, Шаула, Альтаїр, Андромеда, Фомальгаут…

Раптом над нами на небесному склепінні починається зорепад. Зусібіч огняні риски креслять ніч, потім гаснуть, одні дуже швидко, інші — так довго, що ще тривалий час їхнє світло подразнює сітківку наших очей. Ми підвелися, аби краще бачити, задерши голову, стоїмо вражені. Я відчуваю, що Ума тремтить усім тілом. Я хочу зігріти її, але вона відштовхує мене. Доторкнувшись до її обличчя, я відчуваю, що вона плаче. Потім біжить у ліс, ховається за деревами, аби більше не бачити цих вогняних стріл, які пронизують небо. Коли я наздоганяю її, вона починає говорити своїм хрипким, розгніваним і стомленим голосом. Каже про горе і про війну, яка має ще раз повернутися, про смерть своєї матері, про манафів, яких женуть звідусіль і які мусять покинути Маврикій. Я намагаюся заспокоїти її, хочу сказати, що це лише аероліти!

І не наважуюся їй сказати про це, а до речі, це справді аероліти?

Крізь листя мені видно, як блукаючі зорі тихо ковзають по крижаному небу, тягнучи за собою інші світила, інші сонця. Знову буде війна, можливо, небо знову палатиме від вибухів бомб і пожеж.

Ми довго стоїмо під деревами, тісно притулившись одне до одного, намагаємося уникнути знаків долі. Потім небо знову стає спокійним, зірки починають сяяти. Ума не хоче повертатися в гори. Я загортаю її ковдрою і засинаю, сидячи поруч з нею, схожий на непотрібного вартового.

Ума пішла. Під дахом з гілля, з якого скапує роса, залишився лише килимок з вакоа, де вже й слід її вичах. Хочу вірити, що вона повернеться, і, щоб не думати про це, йду до струмка промивати в лотку пісок. Навколо мене гудуть комарі. Пурхають стрижі, перегукуючись своїми глузливими голосами. Час від часу мені здається, що у лісовій гущавині я бачу постать юнки, яка біжить у чагарях. Але це лише мавпи, вони втікають при моїй появі.

Чекаю її цілими днями біля джерела, до якого ми ходили по червоні гуаяви. Чекаю її, граючи на трав’яному пищику, тому що саме так ми домовились виказувати себе. Пригадую, коли я чекав Дені, коли чув скрипучий сиґнал у високих травах, наче тріщить якась дивна комаха: іди, іди, іди…

Але тут ніхто не відповідає. Настає ніч, ховає долину. Видніються тільки гори, що оточують мене, Бриз-Фер, Маккавей і вдалині, перед металевим сяєвом моря — Морн. Разом з припливом здіймається вітер. Пригадую, що казав Кук, коли вітер гудів в ущелині. Він казав: «Слухай! Це стогне Сакалаву, тому що білі скинули його з гори! Це голос великого Сакалаву!» Я слухаю цей плач, дивлячись на світло, що згасає. У мене за спиною червоне каміння кручі ще гаряче, а внизу розкинулася долина з усіма своїми димами. І мені здається, що будь-якої миті в лісі я почую звук кроків Уми, відчую запах її тіла.

Англійські солдати охороняють табір біженців на Чорній річці. Ось уже багато днів ряди колючого дроту оточують табір із забороною заходити чи виходити. Ті, що перебувають у таборі, мешканці Родриґеса, коморці, люди з Дієґо Суареза, з Аґалеґа, кулі з Індії чи Пакистану, чекають перевірки. Ті, чиї папери не оформлені належним чином, будуть змушені повернутися додому, на острови. Цю новину мені повідомив англійський солдат, коли я хотів зайти до табору, аби знайти Уму. У нього за спиною, в куряві між бараками, я помічаю дітей, які бавляться на сонці. Через злидні горять тростинові поля, вони розпалюють у людях гнів, який потьмарює розум.

Довго чекаю перед табором, сподіваючись побачити Уму. Увечері не хочеться повертатися в Мананаву. Ночую на місці нашого зруйнованого будинку, в Букані, під вартою дерева шальта — під нашим деревом добра і зла. Перш ніж заснути, довго слухаю жаб’ячі співи в яру, відчуваю, як разом з появою місяця здіймається вітер з моря і на берегову траву набігають хвилі.

На світанку з’явилися люди з сирдаром, я заховався під своїм деревом, якщо раптом вони прийшли по мене. Але вони шукають не мене. У їхніх руках «мертвяки» — важкі залізні обценьки, за допомогою яких корчують пеньки і витягують із землі великі камені. Вони принесли також кайла, заступи, сокири. З ними приходить купка жінок в ґанні з мотиками на головах. Їх супроводжують два вершники, двоє білих, цих я упізнаю за їхньою манерою всюди командувати. Один із них — мій кузен Фердинанд, інший — англієць, якого я не знаю, можливо десятник. Зі своєї схованки під деревом я не чую, про що вони говорять, але це легко зрозуміти. Вони прийшли скопати останні метри нашої землі, аби посадити на ній тростину. Я байдуже дивлюся на все це. Пригадую відчай, який нас мало не розчавив, коли ми стали вигнанцями, як ми повільно їхали підводою з меблями і валізами прямою курною дорогою. Пригадую гнів, від якого тремтів голос Лаури, коли вона затято повторювала, і Мем, яка більше не протестувала: «Я хочу, аби він помер!» Це стосувалося дядька Людовіка. Тепер здається, наче все це було в іншому житті. Обидва вершники поїхали, зі своєї схованки я чую приглушені листям удари кайла об землю, брязкіт «мертвяків» на скелях, а також пісню чорношкірих, повільну й сумну пісню працюючих негрів.

Коли сонце опиняється в зеніті, я відчуваю голод, іду в ліс на пошуки ґуаяви і каштанових фісташок. У мене стискається серце від думки, що моя Ума ув’язнена в таборі, куди вона пішла заради брата. З висоти пагорба я бачу дими, які здіймаються над табором біля Чорної річки.

Під вечір я побачив на дорозі куряву, здійняту довгою колоною вантажівок, яка прямує до Порт-Луї. Я вибігаю на дорогу, коли проїжджають останні машини. За відкинутим через спеку брезентом помічаю обличчя — темні, зморені, вкриті курявою. Здогадуюсь, що вивозять біженців, Уму вивозять геть, байдуже куди, аби тільки вкинути їх у трюми і вивезти звідси на батьківщину, аби вони більше не просили води, рису, роботи, аби більше не підпалювали поля білих. Якийсь час біжу дорогою у куряві, від якої нічого не видно, потім, захеканий, зупиняюся від гострого болю в боку. На мене дивляться дорослі, діти і нічого не розуміють.

Я довго блукаю вздовж берега. Наді мною здіймається Турель, що своєю обрубаною скелею нагадує вишку вартового. Продираючись крізь чагарники, підіймаюся на Зірку, опиняюся на тому самому місці, з якого тридцять років тому спостерігав, як налетів ураган, який зруйнував наш дім. З-за обрію за моєю спиною насуваються тумани, дими, обтяжені водою і блискавицями грозові хмари. Мені здається, що зараз я справді чую свист вітру і грім катастрофи, яка вже лютує.

Як я дійшов до Порт-Луї? Ішов у напрямку військових вантажівок під пекучим сонцем до повного виснаження. Їв те, що знаходив край дороги: тростину, що впала з підводи, купку рису, миску кіру, яку мені давали то в одній, то в іншій хижі. Обходив села, аби не викликати глузування дітей і не мати справ з поліцією, яка все ще шукає паліїв. Пив воду з калюж, спав у канавах край дороги чи в дюнах Піщаного мису. Вночі, наче Ума була поруч, купався в морі, щоб освіжити тіло, що згорало від лихоманки. Повільно, наче уві сні, плавав серед хвиль. Потім посипав тіло піском і чекав, коли вітер висушить його і він струмочками стече з тіла.

Коли дістався порту, одразу побачив корабель, на який вже посадили людей з Родриґеса, Коморських островів, з Аґалеґа. То був великий новий корабель під назвою Юніон Ла Діґ[47], він належав Абдулу Расулу. Корабель стояв далеко на рейді, ніхто не міг до нього наблизитись. Англійські солдати охороняли корпуси митниці й складів. Усю ніч я прочекав під деревами Інтендантства разом з волоцюгами і п’яними матросами. Прокинувся від сірого світла світанку. На причалі було порожньо. Солдати повернулися на вантажівках до Форт-Джордж. Повільно зійшло сонце, але причал залишався порожнім, наче у вихідний день. Потім Юніон Ла Діґ підняв якорі, задимів і посунув по тихому морю, оточений морськими птахами, які кружляли навколо щогл. Спочатку він рушив на захід, перетворився на крихітну цяточку, потім розвернувся і поплив у інший бік, на північ.

Я знову повернувся до Мананави, найзагадковішого місця на світі. Пригадую, як у дитинстві думав, що там народжується ніч, яка затим стікає вздовж річок до моря.

Повільно йду мокрим лісом, рухаюсь уздовж струмків. Усюди мене оточує присутність Уми, в тіні чорних дерев вловлюю запах її тіла, що змішався із запахом листя, чую, як вітер приносить звук її кроків.

Сиджу над джерелами. Слухаю хлюпотіння води на камінні. Під поривами вітру блищать крони дерев. Крізь листя видно сліпуче небо, чисте світло. Чого я тут чекаю? Мананава — це місце смерти, ось чому люди ніколи сюди не приходять. Це край Сакалаву і чорних марронів, які вже давно стали привидами.

Поквапливо збираю кілька тих речей, які є ознакою моєї присутности у цьому світі: ковдру хакі, солдатський мішок, свій пошуковий реманент, лоток, сито, пляшку із «царською горілкою». Ретельно, як навчила Ума, стираю свої сліди — засипаю вогнище, закопую сміття.

Захід ще палає барвами. Далеко, на протилежному від Червоної Гори боці видніється Урочище Букан, там землі викорчувані, трава спалена. Я думаю про дорогу, яка проходить через заповідник до вершин Труа Мамель, думаю про ґрунтову дорогу, що серед тростини веде до П’ятнадцяти Кантонів. Можливо, там на мене чекає Лаура, а може й ні. Коли я прийду, вона, ніби продовжуючи давно розпочату розмову, поділиться якимось своїм іронічним чи смішним спостереженням, наче ми розлучилися лише вчора, наче для неї часу не існує.

Під кінець дня прибуваю на берег Чорної річки. Вода чорна й спокійна, вітру нема. На виднокраї у пошуках попутного вітру ковзають кілька пірог з прив’язаним до кормила трикутним вітрилом. З півдня, з півночі починають прибувати морські птахи, ширяють над водою з тривожними криками. Я виймаю з мішка папери, які стосуються скарбу — мапи, креслення, нотатки, що їх зібрав тут і на Родриґесі — і спалюю на березі. Хвиля, що набігає, змиває попіл у море. Тепер я знаю, саме так вчинив Корсар, коли витяг свій скарб зі схрону на дні яру, що в Англійській затоці. Він усе знищив, усе викинув у море. Таким чином, одного чудового дня, переживши стільки різанини і стільки слави, він повернувся і сам знищив усе, що створив, аби нарешті стати вільним.

На пагорбі Зірки перед Турель влаштовуюся на ніч. Праворуч від мене — Урочище Букан уже в пітьмі, трохи далі димить цукроварня Ємена. Цікаво, чорнороби вже закінчили обробляти землю там, де був наш маєток? Можливо, вони зрубали важкими ударами сокири велике дерево шальта, наше дерево добра і зла. Отже, від нас нічого не залишиться на цій землі, жодного сліду, жодного знака.

Я думаю про Мем. Мені здається, що вона ще десь спить, сама у своєму великому мідному ліжку, під запиналом москітної сітки. Мені хочеться тихим голосом поговорити з нею про речі, яким нема кінця, про наш будинок під блакитним дахом, легкий, прозорий, наче міраж, про сад з птахами, куди приходить ніч, про рів і навіть про дерево добра і зла, яке стоїть на порозі до Мананави.

Ось я знову на місці, з якого бачив, як насувається великий ураган, того року мені виповнилось вісім, тоді нас вигнали з нашого дому і вкинули у світ, наче для другого народження. На пагорбі Зірки я відчуваю, як у мені наростає шум моря. Мені хочеться поговорити з Лаурою про Наду Лілею, яку я знайшов замість скарбу і яка повернулася на свій острів. Хочеться розповісти їй про подорожі, аби побачити, як світяться її очі, як тоді, коли з вершини чорної піраміди ми дивилися на морське безмежжя і відчували себе вільними, наче море.

Я піду в порт і виберу собі корабель. Ось він: витончений і легкий, схожий на білого птаха з розкинутими крильми велета. Ім’я йому — Арґо. Оточений птахами, він повільно виходить у безмежний простір темного вечірнього моря. Швидко опускається ніч, мій корабель пливе під зорями, його веде доля, що вкарбована в небеса. Я — на містку, на палубі, у владі вітру, слухаю удари хвиль об форштевень і ляскіт вітру в вітрилах. Стерновий стиха наспівує свою монотонну і безкінечну пісню, чути голоси матросів, що в трюмі грають у кості. Ми самі в морі, єдині живі істоти. Ума знову поруч, я відчуваю жар її тіла, її дихання, биття її серця. Куди ми з нею прямуємо? На Аґалеґа, Альдабра, Хуан де Нова? Островів — безліч. Можливо, ми знехтуємо забороною і пристанемо до острова Святого Брендона, де знайшли свій спокій капітан Бредмер і його стерновий? Або попливемо на інший край світу, туди, де не страшні небесні пророцтва і війни, які розпочинають люди.

Смеркає, усім своїм єством я відчуваю шум живого моря, що прибуває.