Золотошукач

Сьогодні вранці вони всі зібралися на вході до яру: Адрієн Меркюр, високий чорний чоловік із силою Геркулеса, колись він був «десятником» на кокосових плантаціях у Хуан де Нова, Ернест Рабу, Селестен Проспер і юний Фріц Кастель. Коли вони дізналися, що я віднайшов схованку, вони одразу прийшли, полишивши усі справи, кожен зі своєю лопатою і мотузкою. Якби хтось побачив, як ми перетинаємо долину Англійської затоки, вони з лопатами і своїми великими капелюхами з вакоа, я — попереду, бородатий і з довгим волоссям, у порваному одязі, голова ще перев’язана носовою хустинкою, то подумав би, що це маскарад, який відтворює повернення людей Корсара, що прийшов по свій скарб!

Свіже вранішнє повітря збадьорює нас, ми починаємо копати навколо базальтових каменів на дні яруги. Земля, пухка на поверхні, стає твердою, наче камінь, коли ми заглиблюємося. По черзі ми б’ємо кайлом, поки решта розчищає дорогу до найширшої частини яру. Тоді я здогадуюся, що це каміння і ця накидана на вході земля, які я прийняв за природну загату, що виникла внаслідок стікання води у русло висохлого потоку, насправді є розкиданою породою, яку люди Корсара викидали, копаючи схрони на дні яруги. Знову мені здається, що увесь яр є результатом людської творчости. Починаючи від простого розлому у базальтовій скелі, вони рили, копали, аби надати природного вигляду цій ущелині, яку дощова вода змінювала впродовж майже двохсот років. Це дивне враження, майже лякаюче, схоже на те, яке мають відчути дослідники, що серед тиші нещадного світла пустелі дістають на світ Божий стародавні могили Єгипту.

Близько полудня основа найбільшого базальтового каменя підкопана таким чином, що простого поштовху досить, аби зіштовхнути цю скелю на дно яруги. Разом ми упираємося у неї з одного боку, вона відкочується на декілька метрів, спричинивши осипання землі і каміння. Перед нами, прямо на точці, на яку вказує жолобок, викарбуваний на постійному камені вгорі на скелі, відкривається зяючий отвір, його ще погано видно через куряву, що зависла в повітрі. Не чекаючи, поки вона всядеться, я лягаю на живіт і вповзаю в отвір. Потрібна не одна секунда, аби мої очі призвичаїлися до темряви. «Що там? Що там?» Чую позаду себе нетерплячі голоси чорношкірих помічників. Після довгого споглядання діри відповзаю назад. Відчуваю запаморочення, кров гупає у скронях, пульсує у шийних венах. Очевидно, що й друга схованка теж порожня.

Ударами кайла розширюю отвір. Поступово починає з’являтися щось на зразок колодязя, який заглиблюється у підніжжя скелі. Дно колодязя утворене з тієї самої породи іржавого кольору, яка на дні яруги чергується з базальтовими виступами. Юний Фріц спускається в колодязь, де повністю зникає, потому вилазить. Хитає головою:

— Нема нічого.

Меркюр зневажливо знизує плечима.

— Це водопій для кіз.

Чи насправді йдеться про колишні водопої для стад? Але навіщо завдавати собі стільки клопоту, якщо Очеретяна річка за два кроки? Чоловіки йдуть геть зі своїми лопатами і мотузками. Я чую, як їхній сміх стихає, коли вони виходять з яруги. Лише юний Фріц Кастель залишився поруч зі мною, стоїть над зяючою схованкою, наче чекає моїх інструкцій. Він готовий продовжити роботу, ставити нові віхи, пробивати інші пробні отвори. Можливо, і його охопила та сама лихоманка, що й мене, та, від якої забуваєш про все — про світ, про людей — у гонитві за маревом, променем світла.

— Тут більше нічого робити. — Я кажу це тихим голосом, наче звертаюся сам до себе. Він дивиться на мене своїми блискучими очима, нічого не розуміючи.

— Всі схрони порожні.

Ми теж виходимо з розпеченої труби яруги. З висоти схилу я споглядаю простір цієї долини, темно-зелені купи тамариндів і вакоа, химерні нагромадження базальтових скель, а особливо той тоненький струмок кольору небесної блакиті, що в’ється до болота і дюн. Листя віялоподібних та кокосових пальм утворюють живу завісу перед морем, і, коли дме вітер, шум припливу звучить, наче сонне дихання.

Де тепер шукати? Там, у дюнах, на болоті, де колись хвилювалося море? У тих печерах на іншому березі, біля підніжжя зруйнованої вежі Командора? Чи там, нагорі, дуже далеко, у диких манафських горах, у витоках Очеретяної річки, там, де живуть стада кіз, у проваллях, схованих колючими чагарниками? Тепер мені здається, що всі лінії мого плану стерлися, що знаки, вкарбовані у каміння, були лише слідами бурі, ударів блискавки і витівками вітру. Я задихаюся від відчаю і стаю слабким. Мені хочеться сказати Францові:

— Це кінець. Тут більше нічого шукати, ходімо звідси.

Юнак з такою наполегливістю дивиться на мене, його очі сяють так променисто, що я не наважуюся передати йому свій відчай. Іду настільки впевнено, наскільки можу, вниз у долину, до табору під тамариндом. Кажу:

— Будемо проводити пошуки там, на західному боці. Треба копати, ставити віхи. Побачиш, кінець кінцем ми знайдемо. Шукатимемо всюди — з того боку, а потім на горішній частині долини. Не минемо й клаптя землі, не обстеживши її. Ми знайдемо!

Чи вірить він у те, що я кажу? Здається, так. Каже:

— Так, пане, ми знайдемо, якщо тільки манафи не знайшли раніше.

Думка про те, що скарб Корсара у руках манафів, смішить його. Але він додає, одразу ставши серйозним:

— Якби манафи знайшли золото, вони б викинули його у море!

А якщо він каже правду?

Тривога, яка не покидає мене цілими тижнями, цей гуркіт, що здіймається за морями і нагадує грозовий гуркіт, про який я не можу забути ні вдень, ні вночі — ось що я відчуваю з особливою силою.

Вийшовши на світанку до Порт-Матюрена, сподіваючись отримати листа від Лаури, минаючи чагарі і вакоа, наближаюся до корпусів телеграфної компанії, з піку Венери помічаю гурт людей перед будинком телеграфу. Місцеві жителі чекають на веранді, дехто сперечається стоячи, інші сидять у тіні, на сходах, палять з відсутнім виглядом.

У божевіллі днів, які минули на дні яруги в пошуках другої схованки Корсара, я більше не замислювався над серйозністю ситуації в Європі. Однак наступного дня, проходячи повз корпус Маллак енд К, я разом з натовпом прочитав пришпилене біля дверей звернення, що прибуло на поштовому кораблі з Порт-Луї. В ньому йшлося про всесвітню мобілізацію на війну, яка розпочалася там, у Європі. Англія разом з Францією оголосили війну Німеччині. Лорд Кітченер звертається до всіх добровольців у колоніях, домініонах, у Канаді, Австралії, а також в Азії, Індії та Африці. Я прочитав оголошення, потім повернувся до Англійської затоки, можливо, сподіваючись побачити Уму, поговорити з нею про це. Але вона не прийшла, зрештою шум робіт на дні яруги міг налякати її.

Оскільки я прямую до корпусу телеграфу, ніхто на мене не зважає, попри мій рваний одяг і довге волосся. Впізнаю Меркюра, Рабу і трохи оддалік — велетня Казимира, моряка із Зети. Він теж упізнає мене, і його обличчя світліє. З сяючими від задоволення очима він пояснює, що вони чекають вказівок щодо набору. Ось чому тут так багато чоловіків! Жінки не люблять війни.

Казимир говорить зі мною про армію, про військові кораблі, на які він сподівається потрапити, нещасний добрий велетень! Уже розповідає про бої, в які вступить з ворогом, якого не знає, у тих краях, назви яких він теж не знає. Потім якийсь чоловік, індієць, службовець телеграфу, з’являється на веранді. Починає читати перелік прізвищ, які він передасть у призовний пункт у Порт-Луї. Він читає дуже повільно, наче наспівує своїм гугнявим голосом, англійський акцент трохи спотворює прізвища серед тиші, яка одразу опускається на площу.

— Ерміт, Корантен, Латур, Сифлет, Ламі, Рафо…

Він читає ці прізвища, і пориви вітру розносять їх над піщаними берегами, серед заростей вакоа, над чорними скелями, ці прізвища вже дивно лунають, наче прізвища мертвих, мені одразу хочеться втекти, повернутися у свою долину, туди, де ніхто не зможе мене знайти, зникнути, не залишивши сліду, розчинитися в світі Уми, серед очеретів і дюн. Повільний голос перелічує прізвища, а я тремчу. Ще ніколи я такого не відчував, наче голос збирався назвати моє прізвище серед них, серед прізвищ тих чоловіків, що збираються покинути свій світ, аби битися з ворогом.

— Порталіс, Хауерт, Селін, Беґе, Хічен, Кастор, Пішет, Симон.

Я можу ще піти, я думаю про рів, про лінії, що сходяться на дні долини і примушують світитися мітки, наче бакени, думаю про все те, чим жив цілі місяці і роки, про цю красу, сповнену світла, про шум моря, про політ птахів. Думаю про Уму, про її шкіру, про її гладенькі руки, про тіло з чорного металу, яке плавно рухається під водою в лаґуні. Я можу піти, ще є час, подалі від цього божевілля, в якому чоловіки сміються й радіють щоразу, як індієць зачитує наступне ім’я. Я можу піти, знайти місце, де забуду про нього, де шум моря і вітру заглушить грім війни. Але співучий голос продовжує називати прізвища, які вже встигли стати несправжніми, то прізвища людей, які там помруть за світ, якого вони не знають.

— Ферней, Лабют, Жеремі, Розін, Медичі, Жолікер, Вікторін, Ембула, Раміла, Ільке, Ардор, Ґранкур, Соломон, Русеті, Перрін, Перрін молодший, Азі, Сандрійон, Казимир.

Коли індієць називає його прізвище, велетень підводиться і з криком підстрибує. Його обличчя виражає такий наївний захват, що здається, що він побився об заклад і виграв його або дізнався про добру новину. Одначе, він щойно почув лише ім’я своєї смерти.

Можливо, через це я не втік до Англійської затоки, аби шукати місця, де я зможу забути про війну. Гадаю, що це через нього, через оту його радість у мить, коли він почув своє прізвище.

Коли індієць закінчує читати список, він мить стоїть непорушно, тримаючи аркуш, який тремтить від поривів вітру, потім запитує англійською:

— Є ще добровольці?

Майже мимохіть, я підіймаюся залізними сходами на веранду і називаю своє прізвище, аби він дописав його до списку. Нещодавно Казимир виявляв свою радість, тепер більшість присутніх танцюють і співають. Коли я спускаюся сходами, чоловіки оточують мене, потискають руки. Свято продовжується на дорозі, що тягнеться вздовж моря до Порт-Матюрена, ми з галасом йдемо крізь юрбу вулицями міста, аби дістатися до шпиталю, де маємо пройти медичний огляд. Замість медогляду — проста формальність, яка триває дві-три хвилини. По черзі, з оголеним торсом, ми заходимо до спекотного кабінету, де Кемаль Буду з двома санітарами побіжно оглядає добровольців і видає їм мобілізаційне розпорядження з печаткою. Я очікую, що він про щось мене запитає, але він тільки оглядає мої зуби і очі. Вручає аркуш, і тієї миті, коли я вже виходжу, тільки й каже своїм тихим поважним голосом: «Ви теж зібралися на війну?» Потім викликає наступного, не чекаючи відповіді. На аркуші я читаю дату від’їзду: 10 грудня 1914 року. Назва корабля не вказана, лише місце прибуття — Портсмут. Справу зроблено, я завербувався. Перед відправкою до Європи я навіть не побачу Лаури і Мем, маршрут проходить через Сейшели.

Щодня, однак, я повертаюся до яру, наче нарешті мав знайти те, що шукав. Мені не відірватися від цього розлому в схилах долини, без трави, без жодного дерева, без будь-чого, що рухається і живе, лише зі світлом, яке відбивається на іржавих схилах гори і базальтових скелях. Уранці, поки сонце ще не дуже припікає і під вечір, іду вглиб глухого кутка, дивлюся на діри, які знайшов біля підніжжя кручі. Лягаю на землю, обмацую пальцями отвір колодязя, дуже давно відполірований водою, мрію. На дні яру всюди — сліди від важких ударів кайла, земля продірявлена кратерами, які вже починає заносити порохом. Коли вітер натужно завиває на дні яру, грубо, поривами дме поверх кручі, невеликі зсуви чорної землі скочуються всередину цих дір, удари каміння відлунюють у глибині схованки. Скільки часу знадобиться, аби природа заповнила колодязь Корсара, який я розкопав? Я думаю про всіх тих, які прийдуть після мене, можливо, через десять років, можливо, через сто, заради них я вирішую засипати схрони. В долині знаходжу великі плескаті камені, які з великою натугою зношу до отвору колодязя. Менші, зібрані на місці камінці служать для забивання щілин, лопатою я накидаю зверху червону землю, насипаю велику могилу. Юний Фріц Кастель допомагає мені виконувати цю роботу, нічого не розуміючи. Але він ніколи не ставить запитань. Усе це нічого для нього не важить від самого початку, лише ланцюг незрозумілих, трохи лякаючих вчинків.

Коли все скінчено, я з задоволенням дивлюся на насип, під яким на дні колишнього русла річки ховаються дві криївки Корсара. Мені здається, що, виконуючи цю роботу, я зробив новий крок у своїй гонитві, що певним чином став спільником цього загадкового чоловіка, по слідах якого я стільки часу йду.

Найбільше мені подобається яр увечері. Коли сонце торкається мережки західних пагорбів, що неподалік від піку Командора, світло опускається майже на дно довгого кам’яного коридору, дивним чином освітлює схили кручі, виблискує на слюді у сланцях. Я сиджу там, на вході до рову, дивлюся, як на мовчазну долину насувається тінь. Помічаю кожну дрібницю, кожен миттєвий порух у цьому краю каміння й колючих чагарів. Чекаю появи морських птахів, моїх друзів, які щовечора покидають південні береги, острів П’єро, Ґомбрані і летять до свого прихистку на півночі, туди, де море розбивається на коралових рифах.

Навіщо вони це роблять? Який таємничий наказ щовечора кличе їх у цю довгу дорогу над лаґуною?

Чекаючи птахів, я чекаю також Уму, сподіваюсь побачити, як вона йде вздовж русла річки, тоненька і темна, і несе кальмарів на вістрі гарпуна або намисто з риб, прив’язаних до ліани.

Іноді вона приходить, стромляє гарпун у пісок біля підніжжя дюни, наче це сиґнал, аби я підійшов до неї. Коли я кажу їй, що знайшов другий схрон Корсара і що він порожній, Ума гучно сміється: «Отже, більше нема золота, тут більше нічого нема!» Спочатку я розізлився, але її сміх такий заразливий, що невдовзі я сміюся разом із нею. Вона має слушність.

Коли ми переконалися, що колодязь порожній, який кумедний вигляд ми мали! Ми з Умою біжимо в дюни, перетинаємо очерет, перед нами з цвіріньканням злітають зграї срібних пташок. Ми поспіхом знімаємо одяг і разом впірнаємо у світлу воду лаґуни, таку теплу, що наші тіла ледве відчувають, що вже опинилися в іншій стихії. Ми пливемо під водою біля коралів, довго, не піднімаючись на поверхню. Ума навіть не намагається ловити рибу. Вона лише бавиться, наздоганяючи риб, виганяючи червоних капітанів з їхніх темних закапелків. Ще ніколи, відтоді як ми дізналися, що схованки для скарбів порожні, нам не було так весело! Якось увечері, коли ми дивилися, як над горами спалахують зірки, вона запитала:

— Навіщо ти тут шукаєш золото?

Мені хочеться розповісти їй про наш будинок у Букані, про наш безмежний сад, про все, що ми втратили, тому що саме його я шукаю. Але я не вмію цього висловити, і вона додає зовсім тихо, ніби сама собі:

— Золото нічого не варте, не треба його боятися, воно — наче скорпіони, які жалять тих, хто їх боїться.

Каже просто, не хизуючись, але твердо, переконано. Додає:

— Ви — інші, у вашому світі ви вважаєте, що золото — то наймогутніша і найнеобхідніша річ, через нього ви починаєте війни. Заради золота люди йдуть на смерть.

Від цих слів моє серце починає калатати, я пригадую, що завербувався. Якоїсь миті мені хочеться усе сказати Умі, але в мене стискається горло. У мене залишилося лише кілька днів, які я проведу поруч з нею, в цій долині, так далеко від світу. Як сказати Умі про війну? Вона для неї — зло, я думаю, що вона не вибачить мені й одразу піде.

Не можу їй сказати про війну. Тримаю її руку у своїй, дуже міцно стискаю, аби відчувати її тепло, вустами ловлю її дихання. Тепла літня ніч, вітер ущух, на морі — штиль, багато яскравих зірок, усе сповнене спокою і радости. Вперше, гадаю, я смакую час, який спливає без тривоги й бажань, лише із сумом думаю, що більше нічого з усього цього не зможе повернутися, що все буде зруйноване. Багато разів я майже готовий зізнатися Умі, що ми більше не побачимось, але її сміх, її дихання, запах її тіла, смак соли на її шкірі зупиняють мене. Хіба можна зіпсувати цей спокій? Я не в змозі запобігти тому, що буде розбито, але ще можу вірити в диво.

Щоранку, як і більшість мешканців Родриґеса, я стою перед будівлею телеграфу, чекаючи новин.

Повідомлення, що надходять з Європи, вивішують на веранді поруч із входом до пошти. Ті, що вміють читати, перекладають іншим на креольську. У тисняві мені вдається прочитати кілька рядків — йдеться про армії Френча, Хейга і про французькі війська Ланґла, Ларезака, про бої у Бельгії, небезпечний стан справ на Райні, фронт на Уазі поблизу Динан, в Арденнах, на Маасі. Я знаю ці назви, бо вчив їх у коледжі, але що вони можуть означати для більшости мешканців Родриґеса? Вони думають про ці назви як про острови, на яких вітер розхитує віялоподібне листя пальм та кокоси, де чути, як тут, безперервний шум моря на рифах. Я відчуваю непогамовний гнів, тому що знаю, за деякий час, можливо, за кілька тижнів, я буду там, на берегах цих незнайомих річок, на цій війні, яка змітає усі назви.

Сьогодні вранці, коли приходить юний Фріц, я роблю щось схоже на заповіт. З теодолітом востаннє вираховую східно-західну пряму, яка проходить точно через два знаки якірних кілець на обох окраїнах долини, визначив місце, де ця пряма перетинається з північно-південною віссю так, як на неї вказує компас, з незначним відхиленням згідно з небесною північчю. У точку перетину цих двох прямих, тобто у центр долини на березі Очеретяної річки, яка межує з заболоченою місциною, що утворює земляну косу між двома рукавами річки, я приніс важкий базальтовий камінь у вигляді стовпа. Аби доправити сюди цей камінь, я був змушений котити його разом з юним Фріцом дорогою, що проходила руслом річки, встеленим очеретом і товстим гіллям дерев. Прив’язав мотузку до стовпа, і, тягнучи й штовхаючи його по черзі, ми перетягли стовп на інший бік долини на відстань більше однієї милі до точки, яку на плані я назвав Б, вона міститься трохи вище земляного валу, який тягнеться до гирла і під час припливу заливається водою.

Ця робота забрала у нас майже цілий день. Фріц Кастель мовчки допомагав мені. Потім пішов додому.

Сонце було вже низько, коли зубилом, виготовленим холодним способом, і великим каменем замість молотка я починаю карбувати свій слід для майбутнього. На вершині стовпа я видовбав довгий, у три дюйми, жолоб, який збігається з прямою, що з’єднує східно-західні якірні кільця. Збоку стовпа на південному ребрі позначив основні репери, що відповідають віхам Корсара: велику літеру М, вона вказує на пік Командора, дві двокрапки на скелі::, жолоб, який означає рів і точку, яка вказує на найпівнічніший камінь на вході до гирла. На північній стороні стовпа за допомогою п’яти позначок показав п’ять головних віх Корсара: Шарлот, Білактер, гору Чотирьох Вітрів, вони утворюють першу шеренгу зюйд-зюйд-ост, і Командора і Пітона, які утворюють другий, злегка відхилений, кряж.

Мені хотілося також виґравірувати трикутники Корсарової решітки, вписані у коло, що проходить через якірні кільця і через найпівнічніший камінь, для яких цей стовп, я зрозумів, став центром. Але поверхня каменя надто нерівна, аби на ній можна було моїм тупим різцем вибити такий точний малюнок. Вдовольняюсь тим, що біля підніжжя стовпа великими літерами вибиваю свої ініціали — АЛ. Внизу дату римськими цифрами:

Цей день, поза сумнівами, останній мій день в Англійській затоці, мені хочеться скористатися літньою спекою, аби якомога довше поплавати у лаґуні. Роздягнувся в очереті перед пустельним берегом, там, куди ми приходили з Умою. Сьогодні все мені здається ще більш мовчазним, далеким, покинутим. Нема більше пташиних зграй сріблястого кольору, які злітають з пронизливими криками. Більше нема в небі морських птахів. Є лише солдати-краби, що біжать до намулу в болоті, здіймаючи клешні догори. Довго плаваю у дуже теплій воді, торкаючись коралів, які ось-ось відкриє море. З широко розплющеними очима дивлюся, як під водою пропливають мілководні риби, риби-собаки, морські голки перламутрового забарвлення і навіть одна риба-скорпіон, велична й отруйна, її спинні плавники наїжачились, наче такелаж. Зовсім близько від коралової греблі лякаю окуня, який, перш ніж утекти, зупиняється, аби подивитися на мене. У мене нема гарпуна, але навіть якби він у мене й був, певно, мені б забракло мужности застосувати це смертоносне вістря проти будь-якої з цих мовчазних істот і побачити, як від їхньої крови почервоніє вода!

На березі, в дюнах, я посипав себе піском і почекав, поки від вечірнього сонця він струмочками почне осипатися зі шкіри, так, як ми робили це з Умою.

Довго дивлюся на море, чекаю. Чекаю, що на берег підніметься Ума, в сутінках, із гарпуном з чорного дерева в руці, тримаючи кальмарів як трофеї. Тіні наповнюють долину, коли я повертаюся до табору. З тривогою, з надією дивлюся на високі сині гори в верхів’ях долини, наче сьогодні нарешті побачу людську постать у цьому кам’яному краю.

Чи гукав я її: «Ума-а»? Можливо й так, але таким слабким, таким придушеним голосом, що він навіть не викликав відлуння. Чому вона сьогодні, цього вечора не тут, коли я так потребую її? Сидячи на плескатому камені під старим тамариндом, я палю і дивлюся, як ніч приходить в низину Англійської затоки. Думаю про Уму, як вона слухала, коли я розповідав їй про Букан, думаю про її обличчя, на яке впало волосся, про смак соли на її плечі. Отже, вона знала все, знала мою таємницю, і коли прийшла до мене останнього вечора, то прийшла, аби сказати «прощавай». Через це вона ховала обличчя, і її голос був грубий і рішучий, коли вона говорила про золото, коли казала «ви, інші, великий світ». Від того, що я не зрозумів її, зараз я розгнівався — на неї, на себе. Гарячково ходжу долиною, потому повертаюся і сідаю під високим деревом, де вже настала ніч, перебираю папери, мапи. Все це більше не має жодного значення! Тепер я знаю, Ума не прийде. Я став таким, як інші, як люди з узбережжя, за якими манафи спостерігають здалеку, чекаючи, коли вони звільнять дорогу.

У нетривкому світлі сутінок біжу крізь долину, деруся вгору, на пагорби, аби заховатися від цього погляду, який зирить на мене одночасно звідусіль. Спотикаюся об каміння, чіпляюся ногами за базальтові брили, чую, як земля обсипається під ногами і падає вниз, у долину. Вдалині, проти жовтого неба гори чорні і щільні, без світла, без вогню. Де живуть манафи? На Пітоні, на Лімоні, на сході чи на Білактері над Порт-Матюреном? Але вони ніколи не залишаються на одному місці. Вони сплять на теплих попелищах своїх вогнищ, які гасять із заходом сонця, наче чорні маррони колись давно в горах Маврикія, над Морном. Я хочу піднятися вище, до гірських відрогів, але вже споночіло, я натикаюся на скелі, рву одяг, обдираю руки. Знову кличу Уму, тепер щосили: «У-мо-о», і мій крик відлунює в нічних яругах, наче крик ураженого звіра, мені стає лячно від луни, яку здіймає мій голос. Я напівлежу на схилі, чекаю, поки в долину повернеться тиша. Потім усе стає спокійним і чистим, невидимим уночі, я більше не хочу думати про те, що буде завтра. Хочу, щоб усе було так, наче нічого не сталося.