Золотошукач

Іпр, зима 1915 року Сомма, осінь 1916 року

Ми не новачки, не ті і не інші. Всі ми отримали свою пайку злигоднів, скуштували небезпеки. Всі — це французькі канадійці з 13-ї піхотної бригади, індійські колоністи з 27-го і 28-го дивізіонів — ми пережили зиму у Фландрії, коли пиво замерзало в барилах, бої в снігову заметіль, тумани й отруйні гази, безкінечні бомбардування, пожежі в бліндажах. Скільки людей загинуло! Ми більше не знаємо страху. Стали байдужими, наче вві сні. Але вижили…

Багато місяців на берегах річки ми перекопуємо землю, болото, і так — день за днем, не знаємо, що ми робимо, навіть якби у нас про це запитали. Вже так давно на цій землі ми слухаємо гуркіт гармат і каркання ворон, які віщують смерть, що вже втратили лік часу. Минули дні, тижні чи може місяці? Можливо, той самий день, що без кінця тягнеться, спостигає нас уві сні на холодній землі, слабких від голоду, стомлених, той самий день повільно обертається разом з блідим сонцем на захмареному небі.

Це той самий день, коли ми відгукнулися на заклик лорда Кітченера, так давно, що вже й не знаємо, коли все це почалося, якщо він, той початок, був. Завантаження на Дредноут, сталеву фортецю в тумані Портсмута. Затим потяг на північ, потяги з кіньми, люди плелись пішки під дощем уздовж залізничної колії до Іпра. Невже я все це пережив? Коли? Місяці тому, роки? Ті, що були зі мною на зимовій дорозі у Фландрії — Ремі з Квебека, Ле Аллоко з Ньюфаундленда, Перрен, Ренуар, Симон, батьківщини яких я не знаю, усі ті, що були тут навесні 1915 року, аби прийти на зміну Експедиційному корпусові, знищеному в боях під Ла Бассе… Тепер ми нікого не знаємо. Риємо глинисту землю, наступаємо, плазуючи до річки Анкр[33], день за днем, метр за метром, наче мерзенні кроти, прокладаємо свої ходи до темних пагорбів, які височіють над долиною. Інколи серед тяжкої тиші цих порожніх полів здригаємось, коли чуємо татакання кулемета чи десь далеко, за лінією дерев, вибух снаряда.

Якщо ми й перемовляємося між собою, то лише стиха, слова — то повторені команди, суперечливі, спотворені, уточнення новин про незнайомих солдатів. Уночі, коли холод заважає спати у траншеях, раптом лунає якась пісня, потому одразу стихає, але нікому й на гадку не спадає сказати тому співакові, аби він продовжував, тому що від тиші нам ще гірше.

Попри дощ, води не вистачає. Нас обсіли воші, блощиці. Ми вкриті засохлою кіркою з болота, мастила і крови. Пригадую перші дні, коли ми гордовито надягли світло-брунатну форму добровольців заморських територій, фетрові капелюхи і в крижаному холоді під грудневим небом походжали вулицями Лондона серед піхоти, одягненої у червоне, ескадронів гренадерів, уланів з 27-го і 28-го дивізіонів Індійської армії, одягнених у мундири, у високих білих тюрбанах на головах. Пригадую свято у кварталі Сен-Поля, безкінечні дні Нового Року, метушню в садах, покритих інеєм, сп’яніння останніх ночей, галасливу висадку на пероні Ватерлоо, туманний світанок на палубі величезного Дредноута. Людей у шинелях хакі, забризканих водою, цих добровольців, що прийшли з усіх сторін світу і дивляться на виднокрай, чекаючи появи темної риски французького берега.

Усе це зараз далеко, ми навіть не впевнені, що пережили все те. Втома, голод, хвороби потьмарили нашу пам’ять, стерли наші спогади. Навіщо ми тут? Поховані у цих траншеях, з обличчями, закопченими димом, у дранті, задерев’янілі від висохлої грязі, стільки місяців у смороді нужника і смерти.

А смерть стала близькою, ми збайдужіли до неї. Вона неквапно скосила шеренги тих, кого я знав у перші дні, коли ми в броньованих вагонах гуркотіли до вокзалу в Бове. Величезна юрба, яка миготіла крізь щілини в дошках, якими забили вікна вагонів, ішла під дощем у долину річки Ізер, тяглася дорогами, розпадалася, збивалася докупи, знову розпадалася. 5-й дивізіон Морленда, 27-й Сноу, 28-й Булфіна, 1-й канадійський дивізіон Андерсона, ветерани, що залишилися після жовтневих подій — до них ми мали приєднатися разом з Територіальною Армією і ветеранами Експедиційних Сил. Тоді ми думали про смерть — про героїчну, про неї між собою говорили вечорами на бівуаках, як, наприклад, про офіцера з шотландського підрозділу — пішов у атаку проти німецьких кулеметів попереду своїх людей, озброєний лише шаблею. На березі каналу Комен люди чекали наказу атакувати, нетерплячі, сп’янілі, слухали гуркіт гармат, який рокотав день і ніч, наче підземний грім. Коли прийшов наказ, коли ми дізналися, що війська генерала Дуґласа Хейга розпочали рух на Брюґґе, стався вибух дитячої радости. Солдати кричали «ура», підкидали картузи, а я подумав про мешканців Родриґеса, які чекали перед будинком телеграфу. Вершники з французьких ескадронів приєдналися до нас на березі річки Ліс. У світлі зимових сутінок їхня блакитна форма здавалася нереальною, схожою на оперення птахів.

Ми розпочали наш довгий перехід на північний захід, підіймаючись уздовж каналу в Іпрі до лісу в Хоох у тому напрямку, де гримів грім. Щодня ми зустрічали інші війська. То були французи і бельгійці, які вижили після різанини при Диксмуді, які поверталися з Рамскапель, де бельгійці викликали справжню повінь, відкривши шлюзи в каналі. Закривавлені, обірвані, вони розповідали жахливі речі, про розлючені виючі зграї німців, що без кінця прибували, про бої врукопашну холодною зброєю, багнетами, кинджалами, про тіла, що мокли в затоплених шанцях і висіли на колючому дроті, застрягали в очереті.

Оце я безперестанку слухаю. Отже, навколо нас замкнулося вогняне кільце, на півночі, у Диксмуді, у Сен-Жюльєні, у лісі біля Гаутгьольста, на півдні, на берегах річки Ліс, поблизу Менена, Вервіка. Ми просуваємося серед пустельної місцевости, зораній вибухами, де без гілля стоять лише обгорілі стовбури дерев. Ми рухаємося так повільно, наче повземо, іншого разу, вранці, на краю поля помічаємо рів, зруйновану ферму, до якої, ми це знаємо, дістанемося лише ввечері. Земля важка, вона відтягує ноги, липне до підошов, і ми падаємо обличчям у болото. Дехто не підводиться.

У траншеях, які ми викопали на світанку, ми пересуваємося по-пластунському, слухаючи тепер уже зовсім близький гуркіт гармат і татакання кулеметів. Удалині за пагорбами поблизу Іпра французи теж б’ються. Але ми не бачимо людей, лише чорні шлейфи, які вони випускають, аби забруднити небо.

Увечері Барнеу, що з Трьох Рік, починає розмови про жінок. Змальовує їхні тіла, обличчя, волосся. Каже все це дивним голосом, хрипким і сумним, ніби всі ці жінки, яких він змалював, були мертвими. Спочатку ми сміялися, тому що це було недоречно, всі ці голі жінки серед війни, поруч з нами. Війна — не жіноча справа, зовсім навпаки, це найбезплідніша змова чоловіків. Потім, усі ці жіночі тіла у цьому бруді, у смороді сечі і гниття, у цьому вогняному колі, що день і ніч палає навколо нас — ми всі здригнулися від його розмов, сповнилися жахом. Ми казали йому англійською, французькою: досить, shut up, заткнись! Годі розмов про жінок, замовкни! Якось увечері, оскільки він продовжував теревенити, один здоровенний англієць по-звірячому огрів його кулаком і, може, вбив би, якби не офіцер, молодший лейтенант, що підійшов з револьвером у руці. Наступного дня Барнеу зник. Його перевели, кажуть, у 13-ту піхотну бригаду, він загинув у боях під Сен-Жюльєном.

Отже, гадаю, тоді ми вже стали байдужими до смерти. Щодня, щогодини ми чули шум смерти, глухі вибухи снарядів у землі, кулеметні черги і дивний гул, який наставав потому. Голоси, кроки чоловіків, що біжать по болоту, накази, які вигукують офіцери, метушню перед контратакою.

Двадцять третього квітня: після першої газової атаки[34] на французьких позиціях ми під командуванням полковника Ґеддеса контратакуємо разом з 13-ю бригадою і батальйонами 3-ї канадійської бригади. Увесь день рухаємося на північний схід у напрямку до лісу поблизу Гаутгьольста. Посеред рівнини бомби, які утворюють свої вирви все ближче й ближче, примушують нас зупинятися на ніч. Поспіхом ми копаємо шанці завдовжки в десять футів, в які наб’ємося по шестеро чи семеро, зариємося, як ті краби. Зіщулившись, насунувши залізну каску на голову, чекаємо наступного дня, майже не наважуючись ворушитися. Позаду себе чуємо, як англійські гармати відповідають німецьким. Уранці, коли, притулившись один до одного, ми ще спимо, нас вириває зі сну свист снаряда. Розрив такий потужний, що ми усі падаємо, незважаючи на вузьку траншею. Розчавлений тягарем своїх товаришів, я відчуваю, як по обличчю тече гаряча рідина — кров. Мене поранили, можливо, я вмираю? Відштовхую тіла, що попадали на мене, і бачу, що вбиті мої товариші, це їхня кров тече по мені.

Плазую до інших шанців з людьми, кличу живих. Разом ми тягнемо поранених назад, шукаємо укриття. Але де? Половину нашого підрозділу вбито. Молодшому лейтенантові, тому, що врятував Барнеу, снарядом відірвало голову. Ми відступаємо на лінію оборони. О п’ятій вечора з англійцями генерала Сноу йдемо в атаку, ривками, метрів по десять через те кляте поле. О п’ятій тридцять, коли присмеркове світло майже згасло, за п’ятдесят метрів від нас несподівано в небо здіймається жовто-зелена хмара. Легкий вітер повільно несе її на південь, вона розростається. Після інших, ближчих, вибухів спалахують нові смертоносні заволоки.

У мене зупиняється серце, мене паралізує від жаху. Хтось кричить: «Гази! Назад!» Ми біжимо до траншей, поквапливо робимо маски з носових хустинок, рваних шинелей, якогось лахміття, змочуємо їх своїм мізерним запасом води. Хмара рухається на нас, легка, страшна, мідного кольору на тлі вечорового світла. Вже їдкий газ потрапляє до легень, викликає кашель. Люди повертають назад, на їхніх обличчях ненависть, страх. Коли лунає команда відступити до Сен-Жюльєна, багато хто вже біжить, нахилившись до землі. Я думаю про поранених, які залишилися в шанцях, над якими зараз пропливає смерть. Теж біжу через поле, зоране снарядами, крізь обвуглені кущі, притискаю до обличчя змочену у брудній воді носову хустинку.

Скільки мертвих? Скільки ще здатних воювати? Після того, що ми бачили, після цієї смертельної хмари, яка повільно насувалася на нас, жовтої, золотисто-брунатної, наче захід сонця, ми чіпляємося за свої шанці і день і ніч невтомно стежимо за небом. Машинально рахуємо, скільки нас, сподіваємося повернути тих, чиї прізвища стали порожнім звуком, нічиїми: «Симон, Ланфан, Ґарадек, Шаффе… І Адрієн, малий рудий, Гордон, його звали саме так, Гордон… І Пом’є, Антуан, його прізвище я забув, він з Жолієтти, і Леон Берре, і Реймон Дюбуа, Сантей, Рейнер…» Це справді прізвища? Вони справді жили? Ми інакше думали про смерть, коли з такої далечини прийшли сюди вперше — героїчна смерть при світлі дня, кривава зірка на грудях. Але смерть брехлива й підступна, вона вражає потай, забирає людей уночі, вві сні, не питаючи. Топить у канавах, у брудних калюжах на дні шанців, душить під землею, заморожує тіла тих, що лежать в лазаретах, під дірявими наметами, тих, у кого смертельно бліде обличчя і сухоти в грудях, хто з’їдений дизентерією, пневмонією, тифом. Ті, що вмирають, непомітні, й одного дня ми зауважуємо їхню відсутність. Де вони? Можливо, їм поталанило і їх відправили назад, може, вони втратили око, ногу і більше не підуть на війну. Але щось говорить нам, якась особлива відсутність, якась тиша, що оточує їхні прізвища, каже — вони мертві.

Саме так, наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого нетривкого сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти у своєму лігві. Від цього боляче, від цього пече всередині, про це не забуваєш, хай би чим ти займався. Після газової атаки 24 квітня ми більше не просувалися вперед, залишилися в траншеях, можливо тих, які ми почали рити півроку тому, коли тільки прибули. Тоді перед нами стояв ще не сплюндрований краєвид, купи знесилених від морозу дерев, ферми, оточені полями, пасовиська із дзеркалами ставків, обори для худоби, ряди яблунь, а вдалині — місто Іпр з кам’яною дзвіницею, яка визирала з туману. Зараз через приціл кулемета видно лише розкидану землю і обгорілі дерева. Снаряди залишили сотні вирв, знищили ліси і села, іпрівська дзвіниця висить, наче надломлена гілка. На зміну пекельному гуркоту бомбардування перших тижнів прийшла тиша і самотність. Вогняне коло звузилося, наче пожежа, яка все знищила і тепер згасає за браком палива. Зрідка чути гуркіт батарей чи видно шлейф диму з того місця, куди вцілили снаряди союзників.

Невже всі мертві? Якось уночі мені в голову прийшла ця думка, коли в бліндажі на ящику я сидів на варті біля кулемета. Аби притлумити бажання закурити, смокчу локричну паличку, яку мені дав канадійський солдат, імени якого я навіть не знаю. Ніч холодна, безхмарна, знову зимова ніч. Я бачу зірки, багатьох я не знаю, особливо тих, які є світилами північних небес. У світлі місяця, що сходить, дико понівечена снарядами земля здається ще більш нелюдською, пустельною. У нічній тиші світ людей і звірів спорожнів, він нагадує гірське плато у краю, з якого життя пішло назавжди. Присутність смерти, яку я відчув, така, що мені несила терпіти її. Підходжу до товариша, який спить сидячи, спершись спиною на стінку траншеї. Трушу його. Він отетеріло дивиться, наче не може пригадати, де він перебуває. «Іди подивися! Іди!» Я тягну його до спостережного пункту, показую йому крізь кулеметну бійницю цей крижаний краєвид у місячному сяєві. «Дивися, нікого нема. Все закінчено! Війна закінчилась!» Я розмовляю тихо, але тон мого голосу, мій погляд, певно, були страшними, тому що солдат відступає і каже: «Ти збожеволів!» Я повторюю таким самим придушеним голосом: «Дивись! Дивись! Кажу тобі, більше нема нікого, вони всі мертві. Війна закінчилась!» Підходять інші, вирвані зі сну солдати. Офіцер поруч, він голосно запитує: «Що відбувається?» Вони відповідають: «Він збожеволів! Каже, що війна закінчилась». Інші: «Він каже, що всі мертві». Офіцер дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти. Можливо, й вони здогадаються, що це правда, що все вже скінчилося, тому що всі мертві. Офіцер прислухається до нічної тиші навколо нас. Потім каже: «Йдіть спати! Війна не закінчилась, і на завтра вистачить!» Мені каже: «Ви теж лягайте. Ви стомилися». Інший чоловік заступає на варту, я йду вглиб траншеї. Чую дихання людей, які знову заснули — єдині живі істоти на світі зарилися у пошматовану землю.

Схожі на комах, ми долаємо цю долину берегом великої заболоченої річки. Без кінця прямуємо тими самими шляхами, тими самими канавами, перекопуємо ті самі поля, риємо безкінечні шанці, не знаючи, куди ми рухаємося. Прокладаємо підземні ходи, коридори, тунелі крізь важку чорну і мокру землю, яка розповзається навколо нас. Не ставимо запитань, у нас не виникає бажання дізнатися, де ми і навіщо. День при дні цілими місяцями копаємо, риємо, згрібаємо землю, вздовж річки, біля пагорбів. У перші дні, коли ми прийшли на береги Анкру, ліворуч і праворуч рвалися бомби, ми навзнак кидалися в болото, слухали зловісний свист артилерійських снарядів над місцем їхнього падіння. Набої вибухали в землі, зносили дерева, будинки, і серед ночі спалахували пожежі. Але контратаки не було. Ми чекали, потому розпочали рити траншеї, підводи, запряжені віслюками, підвозили дерев’яні стовпи і цемент, бляху для покрівлі. Навесні йде тонкий і легкий, схожий на туман, дощ, що розсіює сонячне світло. Саме тоді з’явилися перші літаки, вони летіли над хмарами. Ми з Оділоном, кліпаючи очима, дивимося, намагаючись розпізнати, чиї вони. Літаки повернули і полетіли на південь. «Французи», — сказав Оділон. Навпроти, у фріців, є лише дирижаблі. Інколи видно, як вони підіймаються у вранішнє небо, схожі на великих, перев’язаних стрічками слимаків. «Побачиш, французькі аероплани прилетять і повибивають їм баньки!»

Оділон — мій товариш. Він родом з Джерсі, розмовляє зі смішним акцентом, який я не завжди розумію. Це вісімнадцятирічний юнак з ангельським обличчям. У нього ще нема бороди, від холоду у нього червоніє шкіра. Вже кілька місяців ми працюємо поруч, тулимося разом у одному закутку, аби перекусити і переночувати. По-справжньому й не розмовляємо, просто перекидаємося кількома словами, вдовольняємося запитаннями і відповідями. Він записався до армії пізніше за мене, а оскільки після битви під Іпром я отримав чин капрала, його я обрав собі за ординарця. Коли його хотіли відправити під Верден, я попросив, аби його залишили при мені. Відтоді, як я його зустрів, мені здається, що я мушу захищати його на цій війні, наче я — його старший брат.

Настали гарні дні з іще кращими ночами, з бездонним, повним зірок небом. Увечері, коли все спить, ми слухаємо кумкання жаб на болотах, що тягнуться вздовж берегів річки. Саме там бійці нашого підрозділу влаштовують перешкоди з колючого дроту, будують спостережні пункти, цементують фундаменти під гармати. Але вночі, коли не видно колючого дроту і шанців, що нагадують відкриті могили, можна, завдяки солодким жаб’ячим співам, забути, що йде війна.

На станцію Альбер прибув поїзд з кінськими трупами. Їх привезли також на двоколісних возах уздовж глинистої дороги до самого берега Анкру. Щодня вози привозять гори кінських скелетів і скидають їх у траву на полях біля річки. Ми чуємо каркання ворон, які супроводжують вози. Одного дня ми пішли вздовж берега Анкру, аби працювати в траншеях, перетнули велике вівсяне поле і стерню, на якій лежали трупи коней, що загинули на війні. Трупи вже почорніли й смерділи, над ними з криком кружляли ворони. Ми не новачки, ми всі бачили смерть товаришів, яких, зігнувши пополам, наче невидимим ударом кулака, відкидали назад кулеметні черги, тих, з яких набої випускали кишки чи вибивали з них мізки. Але коли ми проходили через поле, де лежали сотні скелетів мертвих коней, у нас підкошувалися ноги і нудота підходила до горла.

То був лише початок війни, але ми цього ще не знали. Тоді ми думали, що кінець боїв близько, що всюди, навколо нас, країна була порожньою, схожою на ці купи убитих коней. Попереду нас, наче море — пагорби, ліси, темні, попри літнє світло, майже нереальні, над ними мали право літати лише ворони.

Що там було? Вороги, мовчазні, невидимі, вони там жили, розмовляли, їли, спали, як ми, але ми їх ніколи не бачили. Інколи звук кулеметів, далеко, на північному заході чи на півдні, підказував нам, що вони все ще там. Чи надривне рокотання літака, що летів між хмарами і якого ми ніколи не побачимо.

Отже, ми прокладали дороги. Щодня вантажівки підвозять каміння, яке купами, на однаковій відстані, скидають на берегах Анкру. Солдати Територіальної Армії і Нової Армії приєдналися до нас, аби збудувати дороги, прокласти залізничну колію, яка через річку піде на Ардекур. Після цих кількох місяців — нікому не відродити того краю. Там, де на початку зими були лише пасовиська, поля, ліси, кілька ферм, зараз розкинулась мережа кам’яних доріг, залізничних колій, з прибудовами, критими руберойдом, ангарами для аеропланів і танків, боєприпасами. На додачу до того всього маскувальні бригади встановили великі брунатні шматки брезенту, натягли парусину, яка імітує убогу рослинність. Коли дме вітер, ці полотнища ляскають, наче вітрила на кораблі, і чути пронизливу музику вітру серед натягнутих колючих дротів. Усередині широких вирв укопали великі гармати, що нагадують велетенські мурашники, зловісні земляні краби. Без кінця прибувають і від’їжджають вагони, підвозять ящики з набоями — 37-го і 47-го калібру для корабельних гармат, а також 58-го і 75-го. За залізничною колією люди риють траншеї на берегах Анкру, бетонують платформи для гармат, будують укріплення. В низині, на південь від Ардекура, поблизу Альбера, Авелюї, Меніля, там, де долина звужується, збудували бутафорські укріплення, які імітують руїни, фальшиві колодязі, в них розмістили кулемети. Списану уніформу набили соломою і зробили опудала, які нагадають трупи солдатів, що лежать на землі. Зі шматків бляхи і гілля змайстрували щось на кшталт дуплистих дерев, аби заховати в них вартових, кулеметників, гаубиці. На дорогах, на залізничних коліях, на мостах поставили широкі завіси трав’янистого кольору з сухого пальмового гілля, виклали копиці сіна. Зі старої баржі, що прийшла з Фландрії, Експедиційний Корпус зробив канонірського човна, який патрулюватиме на воді від Анкру до Сомми.

Зараз, коли настало літо, дні такі довгі, що ми відчуваємо приплив енергії, наче все те, що готувалося на наших очах, було лише грою, ми більше не думаємо про смерть. Оділон після відчаю зимових місяців, проведених у болотах на березі Анкру, став веселим і довірливим. Увечері після робочого дня на дорогах і на залізниці він розмовляє з канадійцями, п’є каву перед початком відбою. Ночі — зоряні, і я пригадую ночі у Букані, в Англійській затоці. Вперше за багато місяців ми дозволяємо собі відверті розмови. Люди розповідають про батьків, про наречену, про дружину з дітьми. Виймаються фотокартки, старі вицвілі брудні шматочки картону, на яких при непевному світлі каганця з’являються ледь усміхнені обличчя, далекі постаті, неясні, наче привиди. У нас з Оділоном нема фотокарток, але у мене в кишені гімнастерки лежить останній лист від Лаури, отриманий в Лондоні перед тим, як ми мали завантажитись на Дредноут. Я стільки разів його читав і перечитував, що можу переказати напам’ять, з її наполовину глузливими, наполовину сумними інтонаціями, які мені так подобаються. Вона пише про Мананаву, де ми зустрінемося одного чудового дня, коли все закінчиться. Вона вірить у це? Отож, якось увечері я не можу стриматися і розповідаю Оділону про Мананаву, про двох фаетонів, які у сутінках кружляють над яругою. Він слухав мене? Гадаю, він заснув, поклавши голову на свій мішок у землянці, яка стала нашим домом. Мені було байдуже. Мені було потрібно виговоритися, не для нього, а для мене самого. Аби мій голос здійнявся над цим пеклом і дістався острова, на якому була Лаура і, широко розплющивши очі, слухає жебоніння дощу, як колись у будинку в Букані.

Уже так давно ми облаштовуємо цю декорацію, що й самі не віримо у справжність війни. Іпр, марші-ривки до Фландрій, усе це десь дуже далеко. Більшість моїх товаришів не знали цього. Спочатку це театральне окозамилювання смішило їх — вони ж розраховували понюхати пороху, почути грім гармат. Зараз вони не розуміють, непокояться. «Невже війна така?» — запитує Оділон після важкого дня, проведеного за риттям мінних ходів, траншей. Небо над нами свинцеве, важке. Грози супроводжуються раптовими зливами, і, коли настає передишка, ми мокрі, як хлющ.

Увечері в землянках люди грають у карти, дрімають, чекаючи відбою. Обмінюються новинами, про бої під Верденом, і ми вперше чуємо ці дивні назви, які часто повторюються: Дуомон, яр де ла Дам, форт у Во і та назва, від якої я здригаюся, Мортом[35]. Один солдат, англійський канадієць, розповідає нам про тунель Таван, де складають поранених і померлих, поки нагорі вибухають бомби. Розповідає про спалахи вибухів, дими, жахливе завивання мортир 370 калібру, про всіх тих скалічених і спалених людей. Це справді літо? Іншими вечорами на траншеї опускається вражаючої краси призахідне сонце. Великі яскраво-червоні й фіолетові хмари пливуть у сіро-золотому небі. Ті, що вмирають у Дуомоні, бачать це? Уявляю життя на небі, високо над землею, наче на крилах фаетонів. Не бачиш ні траншей, ні вирв від снарядів, ти — у вимірі, де всього цього нема.

Усі ми знаємо, що тепер бій близько. Підготовчі роботи, які ми виконували з початку зими, завершені. Підрозділи більше не йдуть до каналу, потяги майже не проходять. У затінку під брезентовими навісами стоять гармати, кулеметники розташувалися у овальних гніздах у кінці траншей.

У середині червня почали прибувати солдати Роулінґсона. Англійці, шотландці, індійські батальйони, південноафриканці, австралійці, з Фландрій[36], з Артуа поверталися дивізіони. Ми ніколи не бачили стільки військових. Вони надходять зусібіч, рухаються вздовж доріг, залізничних колій, займають кілометри траншей, які ми викопали. Кажуть, що наступ відбудеться 29 червня. З 24 червня починають стріляти гармати. На берегах Анкру, на півдні, на березі Сомми, там, де розташовані французькі війська, від гарматної стрілянини стоїть заглушливий гуркіт. Після днів тиші, довгого напруженого очікування ми відчуваємо сп’яніння, нас лихоманить, ми тремтимо від нетерпіння.

Удень і вночі гуркочуть гармати, на небі навколо нас, над пагорбами палає червона заграва вибухів.

А там, на тому боці, тихо. Чому вони не відповідають? Вони що, пішли звідти? Як вони витримують цю вогняну повінь? Протягом шести днів і шести ночей ми напоготові, уважно вдивляємося у краєвид перед собою. Шостого дня починається дощ, справжня злива, вона заливає траншеї потоками багнюки. Гармати мовчать багато годин, тепер наче саме небо вступило у війну!

Причаївшись під деревами, ми дивимося, як зранку і до вечора періщить дощ, у нас закрадається підозра, що він ніколи не закінчиться. Англійці кажуть про повінь у Фландріях, про купи зеленого одягу, що плаває в болотах річки Ліс[37]. Для більшости — це розчарування через знову відкладений наступ. Вони дивляться на хмари і, коли увечері Оділон оголошує, що хмари не такі щільні, всі кричать: «Ур-ра!» Можливо, ще не пізно? Можливо, наступ розпочнеться серед ночі? Ми дивимося, як поступово на долину Анкру опускається тінь, затоплює ліси і пагорби перед нашими очима. Настає якась дивна ніч, жоден з нас по-справжньому не спить. Перед світанком, коли я задрімав, поклавши голову на коліна, мене несподівано будить гуркіт атаки. Світло вже яскраве, сліпуче, вітер, який дме, сухий і гарячий, такого я не відчував відтоді, як покинув Родриґес і Англійську затоку. Береги ще мокрі, здіймається тонкий сяючий туман, і з’являється те, що мене бентежить у цю мить — аромат літа, землі, трави. У природі такий спокій, що все здається легким, мирним.

Ми всі стоїмо у затопленій багнюкою траншеї, у касках, тримаємо гвинтівки з багнетами. Дивимося поверх бруствера на ясне небо, де купчаться легкі, наче пух, білі хмари. Напружуємо слух, ловимо ніжні звуки літа, води, що хлюпочеться в річці, дзижчання комах, співи жайвора.

З болісним нетерпінням слухаємо тишу цієї ночі, і коли лунають перші гарматні залпи, на півночі, на півдні, на сході, ми здригаємося. Незабаром за нами починають бухати великокаліберні англійські гармати, на їхні могутні вибухи луною землетрусів відповідають вибухи снарядів на іншому березі річки. Жахливе бомбардування настільки несумісне з цим чистим небом, таким гарним, таким сяючим літнім світлом після довгого дощового дня напередодні.

Через безкінечно довгий час грім вибухів стихає. Тиша, яка настає, сповнюється сп’янінням і болем. Точно о сьомій тридцять з траншеї в траншею сержанти й капрали передають наказ готуватися до атаки. Коли я своєю чергою вигукую команду, дивлюся на обличчя Оділона, ловлю його останній погляд. Зараз я побіжу нагнувшись уперед, обома руками вчепившись у гвинтівку, до берега Анкру, де солдати вже заповнили понтони. Я чую татакання кулеметів, попереду, позаду. Де ворожі кулі? Не стишуючи бігу, ми гупаємо чобітьми по дерев’яних дошках, якими накриті пришвартовані понтони. Вода у річці — важка, кривава. На тому березі люди брьохаються в болоті, падають. І не підводяться.

Наді мною нависають темні пагорби, я відчуваю їхню загрозу, мене наче просякає їхній невидимий погляд. Чорний дим стовпами здіймається зусібіч, дим без вогню, дим смерти. Клацають поодинокі вистріли. Десь далеко, не знати де, з-під землі строчить кулемет. Я біжу за гуртом людей, не намагаючись ховатися, до цілі, на яку нам вказували місяцями — до спалених пагорбів, які відділяють нас від Тьєпваля. Біжать солдати, наздоганяють нас праворуч у таборі, зруйнованому снарядами, це люди 10-го і 3-го Корпусів і дивізій Роулінсона. Посеред величезного порожнього поля спалені газом і снарядами кущі нагадують опудала. Раптом прямо переді мною на краю поля починають оглушливо стріляти кулемети. Ледь помітна блакитна хмаринка утворюється то там, то тут на краю темних пагорбів, німці окопалися у вирвах від снарядів, поливають поле з ручних кулеметів. Уже падають люди, підкошені, наче картонні опудала, перекидаються, наче снопи, по десять, по двадцять. Накази були? Я нічого не чув, але впав на землю і очима шукаю укриття — вирву від снаряда, траншею, вивернутий корінь дерева. Плазую через поле. Навколо себе бачу постаті, схожі на великих слимаків, вони теж плазують, замість обличчя у них — гвинтівка. Інші нерухомі, лежать долілиць у багнюці. І клацання гвинтівок, яке відлунює у порожньому небі, і кулеметні черги — попереду, позаду, всюди здіймають у повітря прозорі блакитні хмаринки. Я все ще плазую по м’якій землі, нарешті знаходжу те, що шукав, — гранітну брилу, не більшу за межовий стовп, залишений у полі. Притуляюся до нього обличчям, бачу на ньому кожну щілину, кожну пляму з моху. Лежу нерухомо, болить усе тіло, вуха заклало від гуркоту бомб, які більше не вибухають. Думаю вголос: от би зараз їм всипати! Де інші люди? Чи взагалі на землі ще залишилися люди, чи є лише ці нещасні нездалі личинки, ці лялечки, що плазують, аби потім раптово зупинитися і розчинитися в болоті? Довго лежу, притиснувшись головою до каменя, слухаю кулеметні черги і вистріли з гвинтівок, і моє обличчя стає холодним як камінь. Потім чую гармати позаду себе. Снаряди вибухають на пагорбах, чорні хмари пожеж здіймаються у розпечене небо.

Чую наказ: «В атаку!», його, як нещодавно, переказують офіцери. Знову біжу просто вперед, до снарядних вибоїн, де засипало німецькі кулемети. Вони справді тут, схожі на великих обгорілих комах, а тіла мертвих німців здаються їхньою поживою. Люди біжать щільними шеренгами до пагорбів. Кулемети, заховані в інших шанцях, поливають поле, вбивають по десятеро, по двадцятеро зараз. Разом з двома канадійцями скочуюсь у вирву, в якій лежить кілька німецьких трупів. Ми викидаємо трупи нагору. Мої товариші бліді, на їхніх обличчям — плями болота і кіптяви. Ми мовчки дивимося один на одного. Через гуркіт усіх цих гармат розмова неможлива. І думки також. З-за кулеметного щитка я дивлюся на вказану ціль: пагорби Тьєпваля так само темні і так само далекі. Ніколи нам до них не дістатися.

Близько другої години пополудні лунає сиґнал відступу. І тут обидва канадійці вистрибують з укриття. Вони так швидко біжать до річки, що я не встигаю за ними. Відчуваю дихання гармат попереду себе, чую завивання важких снарядів, які пролітають над нами. У нас лише кілька хвилин, аби дістатися до наших позицій у траншеях. Небо все в диму, сонячне світло, таке гарне сьогодні вранці, скаламутніло й померкло. Коли добігаю до траншеї, майже задихнувшись, я дивлюся на тих, хто там є, намагаюся на їхніх стомлених обличчях розпізнати очі, але в усіх порожній відсутній погляд, погляд людей, які уникли смерти. Шукаю погляд Оділона, і серце сильно калатає в грудях, тому що я його не бачу. Поквапливо пробігаю траншеєю до землянки. «Оділоне! Оділоне!» Люди дивляться на мене, нічого не розуміючи. Хіба вони знають, хто такий Оділон? Стількох не вистачає! Решту дня, поки продовжується бомбардування, всупереч будь-якій логіці я сподіваюся, що нарешті побачу над бруствером його безтурботне дитяче обличчя, його усмішку. Ввечері офіцер робить перекличку, ставить хрестики поруч з прізвищами відсутніх. Скількох не стало серед наших? Двадцяти, тридцяти? Певно, більше. Спершись на насип, я палю і п’ю гірку каву, дивлячись у таке прекрасне нічне небо.

Протягом кількох днів точилися розмови, що нас розбили під Тьєпвалем, так само як під Овіле і під Бомон-Амелем. Кажуть, що Жофр, головнокомандувач французькими військами, наказав Хейґу будь-якою ціною взяти Тьєпваль і що Хейґ відмовився посилати свої війська на нове бойовисько. Невже ми програли у цій війні?

Усі мовчать. Кожен швидко мовчки їсть, п’є свою теплу каву, палить, не дивлячись на сусіда. Тому що ті, які не повернулися, присоромили живих, вони турбують їх. Іноді, дрімаючи, я думаю про Оділона, як про живого і, коли просинаюся, очима починаю шукати його. Можливо, він поранений у шпиталі в Альбері чи його відіслали до Англії? Але в глибині душі я знаю, що він упав обличчям у багнюку на полі, попри це яскраве сонце над темною рискою пагорбів, до яких ми так і не змогли дістатися.

Тепер усе змінилося. Наш дивізіон, що втратив кожного десятого під час атаки на Тьєпваль, увійшов до складу 12-го і 15-го Корпусів, що були розташовані на півдні і на півночі від Альбера. Ми билися під командуванням Роулінсона, роблячи блискавичні вилазки в тил ворога. Щоночі колони легкої піхоти пересувалися з траншеї в траншею, безшумно плазуючи розкислими полями. Ми проривалися в тил ворога і, якби не чарівні зоряні ночі, я б не знав, що щоночі ми просувалися все далі на південь. Тільки досвід, отриманий на Зеті, та ночі в Англійській затоці дозволили мені зрозуміти це.

Удосвіта гармати починають артобстріл, перед нами горять ліси, села, пагорби. Затим, як розвиднюється, людей підіймають в атаку, вони займають позиції в гарматних вибоїнах, стріляють з гвинтівок по ворожій лінії оборони. Через мить лунає сиґнал відступу, і всі, живі й неушкоджені, повертаються на вихідні позиції. Чотирнадцятого липня після атаки, вперше, долаючи ями від вибухів, вступає у дію англійська кіннота. Разом з Австралійським корпусом ми займаємо Позьєр, від якого залишилася лише купа руїн.

День за днем минає літо. Ми спимо там, куди нас закине атака, казна-де, прямо на землі, заховавшись від вечірньої роси, загорнувшись у шматок намету. Більше не можемо думати про смерть. Щоночі, під зорями один за одним вервечкою ми просуваємося вперед серед пагорбів. Інколи спалахує ракета, чути клацання випадкових пострілів. Ночі теплі й порожні, без комарів і тварин.

На початку вересня ми об’єднуємося з П’ятою армією генерала Ґоу і разом з тими підрозділами, які залишилися під командуванням Роулінсона, рухаємося далі на південь, до Ґіймона. Вночі ми підіймаємося вздовж залізничної колії на південний схід у напрямку до лісів. Вони оточують нас, темні, загрозливі: позаду нас ліси села Трон, на півдні — ліси села Льоз, прямо перед нами — Березовий гай. Люди чекають у нічній тиші, не сплять. Гадаю, жоден з нас не в змозі втриматися, аби не подумати про те, що тут було раніше, до війни, про цю красу, ці безтурботні березові гаї, тишу яких зрідка потривожить сич, де шепочуть струмки і стрибають зайчики. В лісах, куди після танців приходять закохані, трава ще тепла від денного світла, трава, на якій зі сміхом качалися переплетені тіла. Вечірньої години, коли над селами здіймаються блакитні дими, ліси такі мирні, а на стежках видніються постаті казкових бабусь, що збирають хмиз. Жоден з нас не спить, широко розплющеними очима ми вдивляємося в ніч — можливо нашу останню? Наші вуха уважно прислухаються, тіла намагаються вловити найменший порух, найнезначнішу ознаку життя, яке наче зникло. Майже з болісним острахом чекаємо миті, коли за нами перші залпи гармат сімдесят п’ятого калібру почнуть рвати ніч, аби ураганом вогню накрити високі дерева, випатрушити землю, прокласти жахливу дорогу для атаки.

Перед світанком починається дощ. Дрібна прохолодна мжичка просякає одяг, намочує обличчя, викликає дрижаки. Тоді, майже без артпідготовки, люди, трьома хвилями, кидаються в атаку в напрямку тих трьох лісів. Позаду нас з боку Анкру неймовірне світло освітлює ніч — то Четверта армія виконує відволікаючі дії. А ми ведемо мовчазний бій, запеклий, часто врукопашну. Одна за одною над траншеями проходять хвилі піхоти, захоплюють ручні кулемети, переслідують ворога до самого лісу. Я чую зовсім близькі постріли, у березовому лісі. Лежачи на мокрій землі, ми стріляємо навмання, в напрямку узлісся. Над деревами безшумно спалахують освітлювальні ракети, розсипаються дощем леліток. Коли я біжу до лісу, то спотикаюся об якусь перешкоду — то труп німця, що витягнувся на траві. Він ще тримає в руці свій «маузер», але його каска вже відкотилася на кілька кроків. Лунають голоси офіцерів: «Припинити вогонь!» Ліс — наш. Повсюди у сірому ранковому світлі бачу на траві трупи німців, що мокнуть під дрібним дощем. Всюди лежать також мертві коні, а над полями вже чути сумне каркання ворон. Незважаючи на втому, люди сміються, співають. Наш офіцер, червоний молодцюватий англієць, намагається пояснити мені: «Ці мерзотники не чекали нас так швидко!..» Але я відвертаюся, чую, як він повторює це речення комусь іншому. Я відчуваю величезну втому, від якої мене хитає і нудить. Люди розташовуються на узліссі в колишньому німецькому таборі. Усе було готове перед їхнім підйомом, здається, кава ще гаряча. Канадійці з реготом п’ють її. Я вкладаюся під високим деревом, і, спершись головою на прохолодну кору, засинаю у прекрасному світанковому світлі.

Настають затяжні зимові дощі. Води Сомми й Анкру заливають береги. Ми стаємо заручниками затоплених траншей, сидимо в багнюці, зіщулившись під випадковою покрівлею. Ми вже забули про піднесення тих боїв, що привели нас сюди. Ми зайняли Ґіймон, ферму Фальфемон, Жинші і п’ятнадцятого вересня вдень Морваль, Ґедекур, Лебеф, відкинули німців на їхні попередні позиції на висотах у Бапомі, Транслуа. Зараз ми заручники траншей, на протилежному березі річки — заручники дощів і болота. Дні сірі, холодні, нічого не відбувається. Інколи вдалині лунає гарматний постріл, десь на Соммі, у лісах поблизу Бапома. Часом серед ночі нас пробуджують спалахи. Але це лише спалахи блискавки. «Підйом!» — кричать офіцери. Ми беремо свої речові мішки і, зігнувшись, вирушаємо у крижану грязь, що липне до чобіт. Рухаємося на південь розбитими дорогами, берегами Сомми, не бачачи, куди йдемо. На що схожі всі ці річки, про які стільки сказано? Ізер, Марна, Маас, Ена, Елет, Скарп? Болотяні річки під низьким небом, брудні води яких несуть понівечені дерева, обгорілі балки, мертвих коней.

Під Комблем ми зустрічаємося з французькими військами. Вони ще виснажливіші, ще більш замордовані, ніж ми. Обличчя із запалими очима, у порваній формі, брудні. Дехто навіть без взуття, на ногах лише закривавлене ганчір’я. Під вартою — німецький офіцер. Солдати знущаються з нього, обзивають через газ, яким вони отруїли стількох наших. Він, дуже гордий, попри свою порвану форму, раптом відштовхує їх. Вигукує бездоганною французькою: «Але ви перші застосували гази! Це ви примусили нас битися таким чином! Це ви!» Тиша, яка настає, вражає. Кожен відводить погляд, офіцер повертається на своє місце серед військовополонених.

Пізніше ми вступаємо у село. Я ніколи так і не дізнався його назви, у сірому світанку вулиці порожні, будинки — суцільні руїни. Під дощем наші чоботи дивно відлунюють, наче ми прибули на край світу, на кордон з небуттям. Розбиваємо табір серед руїн, цілий день ідуть колони, фурґони Червоного Хреста. Коли припиняється дощ, хмари пороху затуманюють небо. Трохи далі, у траншеях, на які перетворюються вулиці села, знову чути гуркіт гармат і дуже далеко — гикання снарядів.

Біля вогнища з дощок на розі зруйнованих будинків канадійці, бійці територіальних військ, французи братаються, знайомляться. Інших ні про що не запитують, та вони й самі нічого не кажуть. Продовжують блукати вулицями, не знаючи, де притулитися, — виснажені. Вдалині постріли з рушниць нагадують ляскання шкільних петард. Нас занесло у незнану країну, у незвіданий час. Нас переслідує той самий довгий день і така сама безкінечна ніч. Як давно ми не розмовляли. Як давно ми не промовляли жіночого імени. Ми нутром ненавидимо війну.

Всюди навколо нас понівечені вулиці, розгромлені будинки. На дивом уцілілій залізничній колії лежать перекинуті випатрушені вагони. З них, наче у ляльковому театрі, звисають тіла. На полях, які оточують село, наскільки сягає око, лежать кінські трупи, великі й чорні, наче мертві слони. Над падлом кружляють ворони, примушуючи живих здригатися від їхнього пронизливого каркання. До міста заходять колони полонених, жалюгідних, змучених хворобами і ранами. З ними — віслюки, кульгаві коні, кістляві мули. Повітря — отруєне, димлять пожежі, смердять трупи. Тхне, наче з льоху. Німецький снаряд засипав тунель, де французи влаштувалися на ніч. Солдат, що заблукав, шукає своїх. Чіпляється до мене, повторює: «Я зі сто десятого піхотного. Зі сто десятого. Не знаєте, де вони?» У вирві біля підніжжя підірваної німцями каплиці Червоний Хрест поставив операційний стіл, на якому один на одному лежать живі і мертві. Ми ночуємо у траншеї Фрежикура, наступної ночі — в траншеї біля Залізних Воріт. Продовжуємо свій рух через долину. Вночі крихітні вогники артилерійських розрахунків залишаються нашими єдиними реперами. Перед нами — Сайї-Сайїзель у чорній хмарі нагадує діючий вулкан. Зовсім поруч стріляють з гармати, на пагорбах Батак, на півдні, у лісі Сен-П'єр-Вааст. Вуличні бої в селах, ніч з гранатою, з гвинтівкою, з револьвером. Заховані в підвалах кулеметники обстрілюють перехрестя, косять людей. Я чую скрегіт, вдихаю запах сірки, фосфору, серед хмар звиваються тіні.

«Увага! Не стріляти!» З вояками, яких я не знаю (французами, англійцями Хейґа?) падаю на дно шанців. Багнюка. Перебої з водою кілька днів. Від лихоманки згорає тіло, мене судомить від нудоти. Гіркий смак у горлі, я несподівано кричу: «Гази! Знову застосовують гази!..» Мені здається, що я бачу, як тече кров, безперервно затоплює шанці, ями, заливає зруйновані будинки, дзюркоче розореними полями, а небо на сході стає рожевим.

Мене несуть двоє. Тягнуть, підтримуючи під руки до намету Червоного Хреста. Я лежу на землі так довго, що стаю палаючим каменем. Потім мене везуть у фурґоні, мене трясе на вибоїнах, фурґон петляє, щоб об’їхати вирви від бомб. У шпиталі в Альбері лікар нагадує Кемаля Буду. Він міряє температуру, мацає живіт. Каже: «Тиф». Додає (але я думаю, що це мені наснилось): «Війни виграють воші».