Золотошукач

Урочище Букан, 1892 рік

Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море. З гулом вітру серед глиці філао[1], з вітром, який не вгавав навіть коли віддаляєшся від берега і йдеш крізь поля цукрової тростини, той шум став колисковою мого дитинства. Я його й зараз чую, десь на денці мого єства він завжди зі мною, хай би де я був. Цей повільний і невтомний шум хвиль, що, розбиваючись вдалечині на коралових рифах, затихають на піщаному березі Чорної річки. І дня не минало, щоб я не йшов до моря, так само як щоночі я пробуджувався зі спітнілою спиною, сидячи на розкладному ліжку, відкидав москітну сітку і намагався розгледіти приплив, схвильований, сповнений неясного піднесення.

Думаю про нього, як про живу істоту, і в пітьмі всі мої відчуття загострені, аби раніше розпізнати його повернення, аби краще зустріти його. Величні хвилі перекочуються через рифи, розбиваються в лагуні, від їхнього руху земля і повітря дрижать, наче кипить велетенський казан. Я чую, як море наближається, як воно дихає.

Коли сходить повний місяць, безшумно зісковзую з ліжка, пильную, аби не заскрипіла поточена шашелем підлога. Проте Лаура не спить, я знаю, що вона, затамувавши подих, вдивляється в темряву. Залажу на підвіконня, штовхаю дерев’яні віконниці, і ось я — в обіймах ночі. Біле місячне світло заливає садок, я бачу, як в ньому сяють дерева, чую, як у їхніх кронах шумить вітер, вгадую темні зарості рододендронів, гібіскусів[2]. З калатанням серця іду алеєю, що веде до пагорбів, за якими починаються неорані землі. Зовсім поруч із розваленим муром стоїть високе дерево шальта[3], Лаура називає його деревом добра і зла, але я видираюся якнайвище, аби понад верхів’ями дерев і над полями цукрової тростини побачити море. Місяць пливе поміж хмарами, час від часу спалахуючи сяєвом. Можливо, тоді я помічаю над листям ліворуч від Турель дю Тамарен велику темну ділянку, всередині якої мерехтить переливчаста пляма. Я її справді бачу чи лише відчуваю? Море у мене в голові, найкраще я його бачу й чую із заплющеними очима, найкраще відчуваю ледь уловний гуркіт розділених рифами хвиль, які потім, з’єднавшись у суцільний вал, разом підминають берег. Довго, допоки не затерпнуть руки, тримаюся за гілки дерева шальта. Вітер з моря гуляє серед дерев і полями тростини, від його поривів під місячним сяйвом ворушиться і спалахує листя. Інколи я залишаюся там до світанку, слухаю, мрію. У протилежному кутку саду — великий будинок, похмурий, замкнений, схожий на уламок корабля. Вітер стукає ґонтом, що погано тримається, зі стогоном скриплять крокви. Це теж голос моря — і рипіння стовбура дерева, і зітхання глиці філао. Мені страшно самому на дереві, але повертатися до кімнати не хочеться. Я терпляче зношу холодний вітер і втому, від якої стає важкою голова.

Але то несправжній страх. Це наче стоїш над прірвою чи над глибоким яром і так пильно вдивляєшся, аж серце калатає, що від цього гуде і болить шия, а ти знаєш одне — треба тут сидіти, тому що зрештою про щось дізнаєшся. Я не можу повернутися до кімнати, поки море не підніметься, це неможливо. Мушу чіплятися за дерево шальта і чекати, поки місяць опиниться на іншому краю неба. В кімнату повертаюся удосвіта, коли небо над Мананавою сіріє, лише тоді я прослизаю під москітну сітку. Чую, як зітхає Лаура, яка не спала, поки мене не було. Вона ніколи зі мною про це не говорить. Просто вдень дивиться на мене запитально своїми темними очима, і мені шкода, що вночі я ходив слухати море.

Щодня йду на берег. Треба пройти крізь поля, де тростина така висока, що я блукаю навмання, вздовж зрізаних рядів, іноді — серед колючого листя. Там не чути моря. Сонце під кінець зими пряжить, приглушує звуки. Вже майже на березі я відчуваю його, повітря стає важким, нерухомим, дзижчать мухи. Небо вгорі — блакитне, напружене, без птахів, сліпуче. Я вгрузаю у червоний земляний порох по щиколотки. Щоб не зіпсувати черевики, роззуваюсь і, зв’язавши шнурки, несу їх перекинувши через шию. Таким чином у мене вільні руки. Коли йдеш крізь тростину, треба щоб руки були вільні. Рослини дуже високі, Кук, кухар, каже, що наступного місяця почнуть рубати. Листя гостре, наче бойова шабля, аби пройти крізь тростину, треба її обережно відхиляти рукою. Дені, онук Кука, йде попереду. Мені його не видно. Він завжди ходить босоніж, зі своєю жердиною він іде швидше. Аби не заблукати, ми вирішили двічі подавати звук трав’яним пищиком або гавкати, ось так: А-у-а! Чоловіки теж так чинять, а також індуси зі своїми довгими ножами, коли йдуть серед високої тростини під час рубання.

Я чую Дені далеко попереду себе: А-у-а! А-у-а! Відповідаю пищиком. Інших звуків не чути. Море сьогодні вранці найнижче, раніше полудня воно не повернеться. Ми йдемо якомога швидше, аби дістатися до калюж, в яких ховаються креветки і кальмари.

Попереду мене серед тростини стоїть купа чорного вулканічного каменю, що нагадує копицю. Мені подобається на неї вилазити, з неї я дивлюся на зелені простори полів і на залишені далеко позаду, загублені серед густих дерев і чагарів наш дім, що нагадує уламок корабля, його дивну блакитну покрівлю і хижку капітана Кука, ще далі — трубу Ємена і високі червоні гори, що здіймаються до неба. Я роззираюся навсібіч на своїй піраміді і бачу увесь краєвид, труби цукроварень, річку Тамарен, що гадюкою звивається поміж дерев і пагорбів, море, темне, переливчасте, зараз воно по той бік рифів.

Любо мені там. Гадаю, я міг би залишатися на тому узвишші годинами, цілими днями, нічого не роблячи, тільки розглядаючи.

А-у-а! А-у-а! З протилежного боку поля мене гукає Дені. Він теж на вершині чорної кам’яної копиці, наче потопельник на острівці серед моря. Він так далеко, що я розрізняю лише його схожий на комаху силует, що стоїть на верхівці піраміди. Складаю руки руркою і гавкаю у відповідь: А-у-а! А-у-а! Разом ми злазимо вниз і серед тростини, наосліп, продовжуємо наш рух до моря.

Уранці море темне, замкнуте. Воно темне через чорний пісок річок — Великої Чорної річки і річки Тамарен, які впадають у море, а також через вулканічну лаву. Коли йдеш на північ чи спускаєшся до Морна, на південь, море стає світлішим. Дені ловить кальмарів у лагуні між рифами. Я спостерігаю, як він віддаляється у воді на своїх цибатих ногах з жердиною в руці. Дені не боїться ні морських їжаків, ні риб-скорпіонів. Він пересувається серед калюж з темною водою таким чином, що його тінь завжди позаду нього. Віддаляючись від берега, він змушує піднятися в повітря чапель, бакланів, морських жайворів. Я дивлюся на нього, босоногого, у холодній воді. Часто прошу в нього дозволу піти з ним, але він відмовляє. Каже, що я ще замалий, а він — на варті моєї душі. Каже, що мій батько довірив йому мене. Це неправда, мій батько ніколи з ним не розмовляв. Але мені подобається, як він каже — «на варті твоєї душі». Лише з ним я ходжу на берег. Моєму двоюрідному братові Фердинанду цього не дозволяють, хоча він трохи старший, ніж я, Лаурі теж, тому що вона дівчинка. Люблю Дені, він — мій друг. Фердинанд каже, що це не друг, тому що він чорний і онук Кука. Але мені байдуже. Фердинанд так каже, бо він заздрить, йому теж хочеться піти з Дені через тростину до моря.

Коли море відступає, як ось зараз, рано-вранці з’являються чорні скелі. Повсюди великі темні калюжі, а також світлі, такі світлі, що, здається, вони випромінюють світло. Морські їжаки на глибині нагадують фіолетові кулі, анемони відкривають свої криваві віночки, офіри[4] повільно ворушать своїми довгими волохатими руками. Я роздивляюся дно калюж, поки вдалині Дені жердиною з вістрям на кінці полює на кальмарів.

Тут шум моря приємний, наче музика. Вітер здіймає хвилі, які розбиваються об підошви коралів, це дуже далеко, але я чую найменшу вібрацію серед скель і напруження в небі. Виднокрай нагадує стіну, об яку з силою б’ється море. Іноді снопами бризкає піна й осідає на скелях. Починається приплив. У цю мить Дені ловить кальмарів, тому що вони своїми щупальцями відчувають свіжу воду з відкритого моря і виходять зі схованок. Вода поступово заповнює калюжі. Течія ворушить руками oфіур, хвилі здіймають хмари мальків, я бачу, як із заклопотаним і тупим виглядом пропливає риба-собака. Вже давно, із самого малечку, я приходжу сюди. Знаю тут кожну калюжу, кожну скелю, кожен закапелок — там розташоване місто морських їжаків, трохи далі повзають великі трепанги, тут ховаються вугрі, онаґо[5]. Я стою нерухомо, тихо, аби вони забули про мене, аби вони мене не бачили. Зараз море гарне і дуже тихе. Коли сонце високо в небі, над Турель дю Тамарен, вода стає легкою, ясно-блакитною, небесної барви. Гуркіт хвиль на рифах вибухає на повну силу. Засліплений світлом, кліпаючи очима, шукаю Дені. Море приходить через фарватер, тепер воно несе свої повільні хвилі понад скелями.

Коли я дістаюся до берега в гирлі обох річок, бачу Дені, який сидить вгорі на прибережному піску в тіні турнефорцій. На кінці його жердини, наче лахміття, повисли з десяток кальмарів. Він чекає мене не ворушачись. Сонце обпікає плечі, голову. Я миттю знімаю одяг і, голий, стрибаю з берега у воду, туди, де море зустрічається з обома річками. Пливу проти течії у прісній воді, поки не відчуваю животом і коліньми гострих камінців. Коли повністю опиняюся в річковій воді, обома руками чіпляюся за великий камінь і дозволяю воді обох річок змити з мене опіки моря і сонця.

Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.

Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.

Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.

Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.

Сонце вже високо в небі, Дені підводиться і кричить: «Але-ек-сіс!» Він так вимовляє моє ім’я. Тоді ми швидко йдемо крізь тростинові поля до Букана. Дені залишається, аби поїсти, в хижці свого дідуся, а я біжу до великого будинку під небесно-блакитним дахом.

Коли настає день і над вершинами Труа Мамель[6] небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях. Він навіть їздив у будинки Тамарен Естейт, до Вольмара й Медини, геть на півночі. Заходити до «впольованих» заборонено, мій тато дуже б розгнівався, якби дізнався, що ми буваємо у цих місцях. Він каже, що це небезпечно, що там можуть бути мисливці, що можна впасти в яму, але я гадаю, що він просто не любить людей з великими статками. Він каже, що кожен мусить сидіти в себе вдома, а не тинятися землями інших.

Ми йдемо озираючись, наче перебуваємо на ворожій території. Вдалині за сірими чагарями помічаємо якісь швидкі силуети, що хутко зникають. То олені.

Потім Фердинанд каже, що хоче спуститися до Тамарен Естейт. Ми виходимо із заповідника і знову крокуємо вздовж битого шляху. Я ніколи не ходив так далеко. Просто одного дня я з Дені піднявся вверх до Турель дю Тамарен, туди, звідки видно Труа Мамель і Ле Морн, і з того місця я бачив також дахи будинків і високий димар цукроварні, з якої валив густий дим.

Невдовзі настає спека, починається літо. Поля цукрової тростини — високі. Вже багато днів її рубають. Уздовж дороги нам трапляються вози, запряжені волами, вози похитуються під важкою тростиною. За погоничів молоді індуси, у них байдужий, наче сонний, вигляд. У повітрі повно мух і ґедзів. Фердинанд іде шпарко, мені важко бігти слідом. Щоразу, як проїздить віз, ми стрибаємо у канаву, бо місця вистачає лише для великих, оббитих залізом коліс воза.

На полях повно чоловіків і жінок, які працюють. Чоловіки з мачете, серпами, а жінки — з мотиками. Вони одягнені у мішковину, голови обмотані старими джутовими мішками. Чоловіки з оголеними торсами, по них патьоками стікає піт. Чути крики, вигуки «а-у-а»! Червона курява здіймається над дорогою, осідає на цукровій тростині. У повітрі стоїть різкий запах, це запах тростинного соку, пилюги, чоловічого поту. Трохи очманілі, ми йдемо, біжимо до будинків Тамарена, туди, куди прибуває зрубана тростина. На нас ніхто не зважає. На дорогах стільки куряви, що ми вже червоні з голови до ніг, а наш одяг нагадує мішковину. Є діти, які з нами бігають по дорозі, індуси, кафіри[7], вони їдять тростину, яка впала на землю. Всі прямують до цукроварні, аби побачити перше пресування.

Нарешті ми дістаємося до корпусів. Мені трохи лячно, тому що я вперше прийшов сюди. Перед високою, побіленою вапном стіною вози зупиняються, чоловіки розвантажують тростину і кидають її в циліндри. Казан випльовує важкий рудий дим, що затягує небо; коли вітер прибиває його до землі, ми починаємо кашляти. Всюди гамір, великими струменями б’є пара. Просто перед нами я бачу гурт чоловіків, які кидають у піч жом з подрібненої тростини. Вони майже голі, схожі на велетнів, піт тече по їхніх чорних спинах, по обличчях, обпечених вогнем. Вони не розмовляють. Лише беруть жом і кидають його в піч, щоразу вигукуючи: ух!

Я не знаю, де Фердинанд. Заклякло дивлюся на полив'яний казан, на великий чан з криці, у якому вариться ця каша для велетня, і на колеса, що тягнуть циліндри. Всередині цукроварні чоловіки метушаться, кидають свіжу цукрову тростину в щелепи циліндрів, забирають уже подрібнену, аби ще вичавити з неї сік. Стільки гамору, спеки, пари, що в голові паморочиться. Світлий сік біжить по циліндрах, стікає у киплячі чани.

Я помічаю Фердинанда, який чекає, стоячи перед чаном, що повільно обертається, поки густий сироп вичахне. Цукор у чані коливається великими хвилями, стікає на землю, звисає чорними згустками, які качаються по землі, всипаній листям і соломою. Діти з криками кидаються, хапають шматки цукру, відбігають убік і вже там, на сонці, лижуть його. Я теж пильную перед чаном, і коли цукор бризкає, котиться по землі, я кидаюсь і хапаю обпікаюче місиво разом з травинками і шматочками жому. Відходжу вбік і, зіщулившись у пилюці, лижу його і дивлюся на густий рудий дим, що валить з димаря. Шум, крики дітей, метушня чоловіків — усе це породжує в мені якесь збудження, від якого я тремчу. Чи це від двигтіння машин і свисту пари, чи від їдкого рудого диму, який мене покриває, може, від спеки і різкого смаку паленого цукру? Мені темніє в очах, і я відчуваю, що мене ось-ось виверне. Кличу кузена на допомогу, але мій голос хрипить, у горлі дере. Я кличу також Дені, Лауру. Але ніхто на мене не зважає. Купа дітей безперестанку кидається до великого чана, який обертається навколо власної вісі, аби влучити момент, коли через відкриті стулки повітря зі свистом поступає всередину котлів і прибуває хвиля киплячого сиропу, що білуватою рікою тече жолобами. Раптом я відчуваю себе таким слабким, таким розгубленим, що кладу голову на коліна і заплющую очі.

Потім відчуваю руку, що пестить моє волосся, чую голос, який тихо каже креольською: «Навіщо плакати?» Крізь сльози я бачу індіанку, високу і гарну, загорнену у рогожу, забруднену плямами червоної землі. Вона стоїть переді мною, струнка, спокійна, без усмішки, верхня частина її тіла нерухома через мотику, яку вона тримає на голові, обмотаній ганчір’ям. Вона лагідно розмовляє зі мною, запитує, звідки я, і вже я йду з нею запрудженою дорогою, притискаюся до її одягу, відчуваючи повільне коливання її стегон. Ми підходимо до Букана, який знаходиться на протилежному боці річки, і вона проводжає мене до будинку капітана Кука. Потім одразу йде назад, не чекаючи ні винагороди, ні подяки, вона віддаляється широкою алеєю між джамборозами[8], а я дивлюся, як вона йде, пряма і статна, зі своєю мотикою на голові.

Я дивлюся на освітлений полуденним сонцем великий дерев’яний будинок під блакитним чи зеленим дахом надзвичайно гарного кольору вранішнього неба. Ще відчуваю на обличчі жар від червоної землі і печі, струшую порох і солому, які поналипали до одягу. Коли підходжу до будинку, чую голос Мем, яка в тіні веранди навчає Лауру молитвам. Так мирно, так світло, що сльози знову течуть з очей, і серце починає сильно калатати. Я йду до будинку, босоніж, по землі, яка порепалася від спеки. Підходжу до басейну, що за господарськими приміщеннями, великим поливаним глеком зачерпую темної води і мию обличчя, шию, ноги. Від свіжої води починають пекти подряпини, порізи лезами тростини. На поверхні басейну снують комарі, водяні павуки, вздовж стін тремтять личинки. Чую тихий спів нічних птахів, відчуваю запах диму, що опускається на сад, наче провіщаючи ніч, що вже почалася у ярах Мананави. Потім іду до Лауриного дерева шальта в кінці саду, високого дерева добра і зла. Все, що я відчуваю в ту мить, усе, що бачу, мені здається вічним. Я ще не знаю, що незабаром усе це зникне.