Золотошукач

Ще є голос Мем. Це все, що я знаю про неї зараз, це все, що від неї зберіг. Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, книжки, які вона читала, аби не потьмарити її голос. Хочу його чути повсякчас, як тих, кого любиш і чиє обличчя більше не впізнаєш, її голос, лагідність її голосу, де є все — тепло рук, запах волосся, її сукня, світло, кінець дня, коли ми з Лаурою приходимо на веранду, серце ще калатає від біганини, а вона вже починає навчання. Мем говорить дуже тихо, дуже повільно, а ми слухаємо і думаємо, що розуміємо її. Лаура розумніша за мене, Мем повторює це щодня, каже, що вона вміє ставити запитання тоді, коли треба. Ми по черзі читаємо, стоячи перед Мем, яка гойдається у своєму кріслі-гойдалці з чорного дерева. Спочатку читання, потім Мем опитує з граматики, відмінювання дієслів, узгодження дієприкметників та прикметників. Затим ми разом розповідаємо зміст щойно прочитаного, слова, вирази. Мем старанно ставить запитання, із задоволенням і тривогою я слухаю її голос і боюся розчарувати її. Мені соромно, що я не так швидко, як Лаура схоплюю, мені здається, що я не заслуговую цих миттєвостей щастя, ніжности її голосу, її парфумів, передвечірнього світла, яке випромінює її погляд і мова, від чого золотом виблискують будинок і дерева.

Ось уже рік нас навчає Мем, тому що у нас нема іншої вчительки. Раніше, я ледве це пригадую, була вчителька, яка тричі на тиждень приїздила з Флореаля. Але поступове зубожіння батька вже не дозволяє нам такої розкоші. Батько хотів віддати нас до пансіону, але Мем сказала, що ми з Лаурою ще надто малі. Отож вона сама щодня займається нашою освітою — вечорами, іноді вранці. Вона навчає нас тому, в чому ми маємо потребу: письму, граматиці, трохи рахуванню і Святому Письму. Батько спочатку сумнівався в якості такої освіти. Але одного дня Жозеф Руаяль, перший вчитель у Королівському коледжі, подивувався нашим знанням. Він навіть сказав нашому татові, що ми випереджаємо наш вік, і звідтоді батько цілком змирився з нашим навчанням.

Однак я не зміг би сказати і сьогодні, чим насправді було те навчання. Ми, батько, Мем, Лаура і я, жили тоді замкнено у нашому власному світі в урочищі Букан, обмеженому на сході рваними вершинами Труа Мамель, на півночі — безмежними плантаціями, на півдні — пустирями Чорної річки і на заході — морем. Вечорами, коли зимородки стрекочуть на великих деревах у саду, лунає лагідний і молодий голос Мем, яка збирається диктувати поему або читати молитву. Що вона каже? Не знаю. Зміст її слів зник, як і крики птахів і шум вітру з моря. Залишається тільки музика, тиха, легка, майже невловима, вона зливається зі світлом на листі дерев, тінню на веранді і вечірніми пахощами.

Я слухаю її не стомлюючись. Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок. Іноді стежу очима за польотом шпаків, ніби їхній переліт між деревами до гірських схованок міг пояснити наш урок. Час від часу Мем повертає мене на землю, повільно промовляючи моє ім’я, так, як це вміє робити тільки вона, так лагідно, так повільно, що я перестаю дихати:

— Алексісе?.. Алексісе?

Тільки вона і Дені називають мене цим ім’ям. Інші кажуть Алі, можливо тому, що Лаурі першій це спало на думку. Батько нікого не називає на ім’я, окрім Мем, я це чув раз чи двічі. Він лагідно казав: Анно, Анно. А я тоді подумав, що він каже — «ангел».

Або може він справді казав «ангел» ніжним і серйозним голосом, яким він розмовляв тільки з нею. Він дуже кохав її.

Мем була надзвичайно гарна в той час, я не зміг би сказати, наскільки вона була вродливою. Я чую звук її голосу й одразу згадую про те вечірнє світло у Букані на веранді, оточеній бамбуком, про небо, в якому ширяють зграї зимородків. Гадаю, що чарівність тієї миті йшла від неї, від її густого кучерявого волосся брунатно-рудого кольору, яке відбивало найменші лелітки світла, від її блакитних очей, від її ще по-дитячому повного юного обличчя, від її видовжених зап’ястків піаністки. У ній стільки спокою, простоти, стільки світла! Я нишком дивлюся на сестру Лауру, яка дуже прямо сидить на стільці, обпираючись зап’ястками на край столу перед підручником з арифметики і чистим зошитом, який вона притримує пальцями лівої руки. Вона старанно пише, голова трохи нахилена до лівого плеча, густе чорне волосся затуляє один бік її індіанського обличчя. Вона не схожа на Мем, між ними нема нічого спільного, але Лаура дивиться на неї своїми чорними, блискучими, наче камінці, очима, і я знаю, вона відчуває таке саме хвилювання, що і я, той самий вогонь. Вечір від того ще довший, золоте світло сутінок непомітно опускається над садом, відносячи удалечінь крики робітників на полях, гамір запрягів на дорогах з тростиною.

Щовечора — інший урок, вірш, казка, нова задача, але сьогодні мені здається, що це триває той самий урок, який переривається гарячими пригодами вдень, блуканням на березі моря чи нічними мріями. Коли це все було? Мем, схилившись над столом, пояснює арифметику, розкладає перед нами купки квасолі. «Три тут, я забираю дві, буде дві третіх. Вісім тут, я відкладаю вбік п’ять, буде п’ять восьмих… Десять тут, я забираю дев’ять, скільки буде?» Я сиджу перед нею, дивлюся на її довгі витончені пальці, кожен з яких я так добре знаю. Вказівний палець лівої руки дуже міцний, і середній, і підмізинний, оточений тонкою золотою шляркою обручки, стертою водою і часом. Пальці правої руки більші, грубіші, не такі тонкі, а мізинець, який вона вміє підіймати дуже високо, коли інші пальці бігають по клавіатурі зі слонової кістки, раптом із силою видобуває різкий звук.

«Алексісе, ти знову не слухаєш… Ти ніколи не слухаєш уроків з арифметики. Ти не зможеш вступити до Королівського коледжу». Вона це каже? Ні, я не думаю, це Лаура вигадує, вона завжди така старанна, така сумлінна в рахуванні квасолі, у такий спосіб вона засвідчує свою любов до Мем.

Я надолужую на диктантах. Цю пообідню пору я люблю найбільше, коли, нахилившись над білим аркушем зошита, тримаючи в руці ручку, чекаю, коли зазвучить голос Мем, вигадуючи одне за одним слова, дуже повільно, наче даруючи їх нам, наче малюючи їх у переплетіннях складів. Є важкі слова, вона їх ретельно добирала, тому що сама готувала наші диктанти: «карета», «душник», «веселка», «кавалькада», «шина», «брід», «помічати» і, звичайно, час від часу, аби розсмішити нас, «воші», «капуста», «сови» і «коштовності»[9]. Я пишу неквапно, якомога краще, аби насолодитися часом, коли в тиші білого аркуша лунає голос Мем, очікуючи також миті, коли, злегка киваючи головою, вона скаже, наче вперше помітила:

— У тебе гарний почерк.

Потім вона перечитує, дотримуючись свого ритму, роблячи невелику паузу на комах і мовчанням підкреслюючи крапки. Так само не зникає та довга історія, яку вона нам розповідає щовечора, повертаються ті самі слова, та сама музика, але вже по-іншому скомпоновані і по-новому переплетені. Ночами, лежачи на своєму похідному ліжку, під москітною сіткою, перш ніж заснути, я слухаю знайомі звуки, поважний голос батька, який читає газетну статтю або розмовляє з Мем і тіткою Аделаїдою, легкий сміх Мем, віддалені голоси чорних робітників, що сидять під деревами і чекають, коли серед глиці філао зашелестить вітер з моря, та сама безкінечна подія повертається до мене, сповнена слів і звуків, продиктована Мем, з наголосом на окремих складах, або дуже довгою тишею, яка возвеличує слово, і сяєво її погляду залишиться на тих гарних, незрозумілих складнопідрядних реченнях. Гадаю, що я не засинаю, допоки не побачу сяйва того світла, поки не помічу тієї лелітки. Слово, лише одне слово, яке я заберу із собою у сон.

Люблю також уроки Мем з поведінки, найчастіше в неділю вранці, перед вранішньою молитвою. Люблю уроки з поведінки тому, що Мем розповідає завжди якусь нову історію, що відбувається в тих краях, які ми знаємо. Потім вона ставить нам з Лаурою запитання. Це неважкі запитання, але вона ставить їх просто дивлячись на нас, і я відчуваю, як надзвичайно ніжна блакить її погляду проникає в мою душу.

«Це сталося у монастирі, там було дванадцять учениць, дванадцять дівчаток-сиріт, як я, коли я була вашого віку. Це сталося під час вечері. Знаєте, що було на столі? У великій мисці лежали сардини, вони дуже їх люблять, тому що вони бідні, розумієте, для них сардини — свято! В тарілці якраз стільки сардин, скільки дівчаток. Ні, ні, завжди на одну більше, всього тринадцять сардин. Коли всі поїли, сестра показує на останню сардину, яка лежить посеред миски, і запитує: „Хто її з’їсть? Чи є поміж вас хтось, хто хоче її?“ Жодна рука не підводиться, жодна дівчинка не відповідає. Ну, каже сестра весело, ось що ми зробимо: задуємо свічку, коли стане темно, та, яка захоче сардину, зможе з’їсти її не соромлячись. Сестра гасить свічку, і що ж відбувається? Кожна з дівчаток простягає свою руку у пітьму, аби взяти сардину, але зустрічає руку іншої дівчинки. Дванадцять маленьких ручок накривають велику порожню тарілку!»

Такі історії розповідає Мем, ніколи я не чув прекрасніших чи кумедніших.

Але що мені найбільше подобається, так це оповідки про святих. Це товста книга у темно-червоній шкіряній палітурці, стара, на обкладинці витиснене сонце, від якого йдуть дванадцять променів. Інколи Мем дозволяє нам подивитися її. Ми дуже повільно гортаємо сторінки, розглядаємо картинки, читаємо слова, що написані вгорі на сторінках, леґенди. Там є ґравюри, які я люблю найбільше, як Вавилонська вежа або та, під якою написано: «Пророк Іона прожив три дні всередині кита і вийшов звідти живий». Вдалині, на видноколі, стоїть великий вітрильник, який ховається за хмарами, і коли я запитую Мем, хто на цьому кораблі, вона не може відповісти. Мені здається, що одного дня я дізнаюся, хто подорожує на цьому великому кораблі, щоб побачити Іону тієї миті, коли він виходить з черева кита. Мені подобається також, коли над Єрусалимом серед хмар Бог показує «воїнство небесне». І битва Єлеазара проти Антиоха, де видно, як розлючений слон з’являється серед воїнів. Що подобається Лаурі, так це початок, створення чоловіка і жінки, і картинка, на якій видно диявола у подобі змія з людською головою, змій обвиває дерево добра і зла. Таким чином вона дізналася, що то було дерево шальта, яке стоїть на краю нашого садка, тому що на ньому таке саме листя і такі самі плоди. Лаура любить ходити до дерева ввечері, вона вилазить на міцні гілки і збирає товстошкурі плоди, які заборонено їсти. Вона розмовляє про це тільки зі мною.

Мем читає нам оповідки із Святого Письма, про Вавилонську вежу, про місто, вежа в якому вела просто на небо. Жертвопринесення Авраама чи історію про Йосифа, якого продали брати. Це сталося 2876 року до Різдва Христового, за дванадцять років до смерти Ісаака. Я добре пам’ятаю цю дату. Мені дуже подобається також історія про Мойсея, порятованого на воді. Ми з Лаурою часто просимо Мем почитати її нам. Щоб не дати фараоновим воякам убити хлопчика, мати поклала його в «маленький очеретяний кошик», сказано в книзі, і «відштовхнула від берегів Нілу». Донька фараона прийшла на берег річки, «для омовіння у супроводі всіх своїх служниць. Як тільки вона помітила той очеретяний кошик, їй стало цікаво, що там, тож фараонова донька послала одну із дівчат по кошик. Коли вона побачила немовля, яке кричало в кошику, їй стало шкода його, а краса хлопчика викликала у неї розчулення, і вона вирішила врятувати його». Ми розповідаємо напам’ять оповідки і завжди зупиняємося на місці, коли фараонова донька всиновлює дитину і називає того хлопчика Мойсеєм, тому що вона врятувала його на воді.

Є оповідка, яка мені подобається ще більше — про царицю Савську. Не знаю, чому вона мені подобається, але щойно я про неї заговорив, мені вдалося схилити Лауру на мій бік, і вона теж її полюбила. Мем знає про це й інколи з усмішкою розгортає грубу червону книгу з цією оповідкою і починає читати. Я ще сьогодні пам’ятаю кожне речення: «Після того як Соломон збудував для Бога напрочуд гарний храм, він протягом чотирнадцяти років споруджував собі палац, золото там блищало звідусіль, велич і краса колон і скульптур приваблювали погляди усього світу…» Тоді з’являється цариця Савська, «яка приходить із самого півдня, аби пересвідчитись, чи все, що кажуть про цього молодого царя, правда. Вона приходить у багатому вбранні, підносячи Соломонові щедрі дари — сто двадцять талантів золота, приблизно вісім мільйонів фунтів; дуже дорогі перли і такі пахощі, подібних яким ніхто ніколи не бачив». Я сприймаю не слова, це голос Мем веде мене до палацу Соломона, який підвівся з трону, поки цариця Савська, така гожа, наказує рабам покласти ті скарби до його ніг. Ми з Лаурою дуже любимо царя Соломона, навіть попри те, що не розуміємо, чому під кінець життя він відмовився від Бога і почав ушановувати ідолів. Мем каже, що таке буває, навіть найсвятіші, наймогутніші з людей можуть скоїти гріх. Нам невтямки, як таке можливо, але нам подобається, як він чинив суд, і цей величний палац, який він збудував і куди приїхала цариця Савська. Але найбільше ми любимо цю книгу в оправі з червоної шкіри і це велике золоте сонце через лагідний і тихий голос Мем, через її блакитні очі, які дивляться на нас після кожного речення, і золоте світло сонця на деревах у саду, тому що я більше не читав жодної книги, яка б справила на мене сильніше враження.

По обіді, коли уроки з Мем закінчуються раніше, ми з Лаурою йдемо обстежувати горище будинку. Нагорі є невеликі дерев’яні сходи, що впираються в стелю, варто лишень штовхнути ляду. Під дахом з дранки півтемрява, від спеки душно, але нам там подобається. З кожного боку горища є вузькі незасклені слухові вікна, вони зачинені розхитаними вітром віконницями. Коли відчиняєш їх, видніються безкраї поля цукрової тростини Ємена і Маженти, гірський хребет, Труа Мамель і гора Рампар.

Мені подобається сидіти там, у тій схованці, до вечері і навіть ще пізніше, коли настає ніч. Моя схованка — це частина горища майже на даху з боку гір. Там багато запилюжених, поточених термітами меблів — усе, що залишилося від того, що мій прадід купив у Індійської компанії. Я сідаю на швацький стільчик, дуже низький, і дивлюся крізь вікно на панораму гір, яка виринає з тіні. Посеред горища лежать великі валізи зі старими паперами, підшивками французьких журналів, зв’язаних шворкою. Батько поскладав там усі свої старі газети. Кожні півроку він робив інший пакунок, який клав біля валіз. Ми з Лаурою сюди часто приходимо, щоб почитати і подивитися картинки. Ми лежимо ницьма у пилюці перед стосами старих газет і повільно перегортаємо сторінки. Там є, завжди з малюнком на першій сторінці, Часопис подорожей, де зображена незвичайна сцена полювання на тигра в Індії чи штурм зулусами англійців, або ще команчі, що атакують залізницю в Америці. Лаура голосно читає уривки про марсельських Робінзонів — фейлетон, який вона дуже любить. Найбільше нам подобається газета Illustrated London News і, оскільки я погано розумію англійську, я з посиленою увагою роздивляюся картинки, щоб здогадатися, про що йдеться у тексті. Лаура почала вивчати англійську з батьком, вона пояснює зміст, вимову слів. Ми не залишаємося там надовго, тому що від порохів печуть очі, і ми починаємо чхати. Проте іноді ми проводимо на горищі цілі години — в неділю, пополудні, коли велика спека, або коли лихоманка примушує нас сидіти вдома.

У газетах без картинок я роздивляюся рекламу, наприклад Паризької хімчистки і фарбувальної фабрики, Аптеки А.Флері енд А.Тулорж, Тютюну Коріньї, блакитно-чорного чорнила із сумахового[10] барвника, американських кишенькових годинників, гарних велосипедів, дивлячись на них, ми починаємо мріяти. Ми з Лаурою бавимося у крамницю, реклама нам підказує цю ідею. Лаура хоче велосипед, справжній велосипед, пофарбований чорною емаллю, з великими накачаними колесами і хромованим кермом, як ті, що видно у вітрині, коли йдеш з Марсового поля у Порт-Луї. Мене приваблюють інші речі — великі альбоми для малювання, фарби і компаси з Крамниці Вімпен або складані ножики з дванадцятьма лезами, виготовлені справжніми зброярами. Але нічого мені так не хочеться, як кишенькового годинника, виготовленого в Женеві годинникарями Фавр-Леба. Я його бачу в газетах завжди на тому самому місці, на передостанній сторінці, великі стрілки завжди показують ту саму годину, а секундна — південь. Завжди з однаковою насолодою читаю рекламні тексти, які його описують — «незламний, водогазонепроникний, з неіржавіючої сталі, з емалевим циферблатом, диво механіки, міцности, готовий служити вам усе життя».

Ось так ми мріємо у нашому прихистку під розпеченим дахом. Є також краєвид, той, який я бачу з вікна, єдиний краєвид, який я знаю, люблю і якого більше не побачу — понад деревами нашого саду простягається зелена рівнина тростини, сіро-блакитні плями алое Валгали, Ємена, труби цукроварень, які димлять, і далеко, схожий на заокруглену стіну, червоний, палаючий гірський хребет, де здіймаються вершини Труа Мамель. На тлі неба вершини вулканів чіткі, легкі, схожі на вежі замку чарівниць. Я дивлюся на них крізь вузьке вікно не стомлюючись, наче сиґнальник на чатах на непорушному кораблі. Чую шум моря в собі, позаду себе і той, який приносить вітер припливу. І я справді на кораблі, скриплять балки і підпори даху, наче невтомно пливуть назустріч горам. Саме там я вперше почув море, саме там я його найкраще відчуваю, коли воно приходить зі своїми довгими бурунами, які перекривають течію у гирлі обох річок, здіймаючи високі бризки піни на коралових рифах.

За час у Букані ми нікого не бачимо. Ми з Лаурою перетворилися на справжніх дикунів. Щойно з’являється нагода, ми втікаємо з садка, йдемо через тростину до моря. Настала спека, суха, «колюча», як каже капітан Кук. Чи знаємо ми, якою чудовою свободою користуємося? Але нам невідоме значення цього слова. Ми не виходимо за межі урочища Букан — цієї уявної місцини, яку обмежують дві річки, гори і море.

Зараз розпочалися довгі літні вакації, і мій кузен Фердинанд приходить частіше, коли дядько Людовік спускається до своїх володінь в Барфуті і Ємені. Фердинанд не любить мене. Одного дня він назвав мене «лісовою людиною», як його батько, а також сказав про П’ятницю — це про Дені. Він сказав: «зі смоли», душа і шкіра — чорні, я розлютився. Хоча він на два роки старший за мене, я наскочив на нього, намагаючись стиснути йому шию, але він швидко взяв наді мною гору і в свою чергу зігнутою рукою так затиснув мені потилицю, що я відчув, як затріщали кістки і сльози набігли на очі. Відтоді він більше не приходив у Букан. Я його ненавиджу, ненавиджу також його батька, тому що він високий і міцний і голосно розмовляє, завжди іронічно дивиться на нас своїми чорними очима, посміхається з якоюсь судомою. Останнього разу він прийшов до нас, коли батька не було вдома, Мем не захотіла зустрітися з ним. Вона послала переказати, що у неї лихоманка, що вона стомлена. Проте дядько Людовік усівся в їдальні на одне із старих крісел, яке скрипіло під його вагою, і спробував заговорити зі мною і Лаурою. Він нахилився до Лаури, пригадую, і весь час повторював: «Як тебе звати?» Його очі блищали, коли він дивився на мене. Лаура була бліда, напружено сиділа на стільці і дивилася прямо перед собою, не відповідаючи. Вона так довго сиділа, непорушно дивлячись прямо перед собою, а дядько Людовік, щоб подратувати її, питав: «У тебе нема язика?» А в мене серце сильно калатало від люті, зрештою я сказав: «Моя сестра не хоче з вами розмовляти». Тоді він підвівся, більше нічого не кажучи, взяв свого ціпка і капелюха і вийшов. Я слухав, як він спускався сходами на веранду, потім алеєю, потім почувся шум його візка, передзвін кінської збруї і гуркіт коліс, ми відчули полегшення. З того дня він більше не приходив до нас.

У ту мить ми подумали, що це перемога. Ми про це ніколи не говорили, і ніхто так і не дізнався, що відбулося тієї пообідньої пори. Фердинанда ми майже не бачили в усі наступні роки. До речі, саме того року, коли стався ураган, його батько віддав його у Королівський коледж. Ми не знали, що все скоро зміниться, що то були наші останні дні в урочищі Букан.

Це вже зараз ми з Лаурою усвідомили, що тоді не все йшло на лад у батькових справах. Він ні з ким про це не говорив, гадаю, навіть з Мем, аби не тривожити її. Проте ми добре відчували, що щось відбувалося, здогадувалися. Якось, коли ми, як зазвичай, були на горищі біля підшивок старих газет, Лаура мені сказала: «Банкрутство, що воно означає — це банкрутство?»

Вона не ставить прямо це запитання, тому що сумнівається, чи я знаю відповідь на нього. Це слово тут, вона його чула, воно крутиться у неї в голові. Пізніше вона повторює інші слова, які теж лякають: іпотека, арешт, застава. На великому аркуші, списаному тонкими, наче сліди від мух, цифрами, що на письмовому батьковому столі я поспіхом читаю два загадкові слова англійською: Assets and liabilities[11]. Що це означає? Лаура теж не знає значення цих слів і не наважується запитати у батька. Ці слова повні загроз, у них криється небезпека, якої ми не розуміємо, як і ці безкінечні колонки цифр з виправленнями, окремі з яких зроблені червоним чорнилом.

Багато разів я пробуджувався серед ночі від гулу голосів. Мокра від поту нічна сорочка липне до тіла, я прослизаю в коридор, йду до дверей освітленої їдальні. Крізь прочинені двері чую серйозний батьків голос, потім інші незнайомі голоси, які йому відповідають. Про що вони розмовляють? Навіть якби я чув кожне слово, я не зміг би зрозуміти. Але я не чую слів. Я чую лише гамір голосів, дзенькіт склянок, які дзвенять на столі, совання ніжок стільців по підлозі, рипіння крісел. Можливо, Мем теж там, як завжди, поруч з батьком, як під час обідів? Але міцний запах тютюну підказує, що ні. Мем не любить диму від сиґар, певно, вона у своїй кімнаті, у своєму металевому ліжку, теж дивиться на смужку жовтого світла, що б’є з прочинених дверей, слухає шум незнайомих голосів, як і я, зачаївшись у тіні коридору, поки мій батько говорить, говорить, говорить… Потім я повертаюся до кімнати і прослизаю під москітну сітку. Лаура не ворушиться, але я знаю, вона не спить, її очі широко розплющені у пітьму, вона теж слухає голоси в протилежному кутку будинку. Витягнувшись на своєму ремінному ліжку, я чекаю, тамуючи дихання, поки не почую шум кроків у саду, скрипіння ободів брички, яка віддаляється. Ще чекаю шуму з моря, невидимого нічного прибою, коли вітер почне свистіти серед глиці філао і стукати віконницями, коли крокви на даху почнуть рипіти, наче корпус старого вітрильника. Лише тоді я зможу заснути.

Найкращі уроки мені дає Дені. Він розповідає про небо, про море, про печери біля підніжжя гір, про поля під паром, де ми того літа разом бігали серед чорних пірамід креольських мурів. Інколи ми виходимо на світанку, коли вершини гір ще в заволоці туману і відплив оголяє далекі рифи. Минаємо плантації алое, рухаючись довгими, сповненими тиші шляхами. Дені йде попереду, я бачу його високу, тонку і гнучку, наче танцюючу, постать. Тут він не гавкає, як на полях тростини. Час від часу зупиняється. Нагадує собаку, що взяв слід дикого звіра, кролика, дикобраза. Коли він зупиняється, піднімає трохи праву руку, як сиґнал, я теж зупиняюся і слухаю. Слухаю шум вітру серед стебел алое, а також стукіт власного серця. Перше світло спалахує над червоною землею, освітлює темне листя. На вершинах гір тане туман, небо стає ясним. Я уявляю блакитний колір моря біля коралових рифів і чорний в гирлі річок. «Дивись!» — каже Дені. Він зупинився на стежці, показуючи на гору біля ущелини Чорної річки. Дуже високо в небі я бачу птаха з довгим білим хвостом, який пливе на повітряних потоках, його голова трохи повернута набік. «Фаетон», — каже Дені. Я його бачу вперше. Він повільно кружляє над глибокими яругами, потім зникає десь біля Мананави.

Дені крокує далі. Ми йдемо вузькою долиною Букана в гори. Перетинаємо старі поля тростини, зараз вони під паром, за нами залишаються невисокі стіни з лави і хащі колючих кущів. Я вже не у своїх володіннях. Я — на чужій території, земля Дені і його чорної рідні з іншого боку, людей з Шамарель, з Чорної річки, з Каз Руаяль. Віддаляючись від Букана і підіймаючись у ліс, в гори, Дені стає розкутішим, більше говорить, здається вільнішим. Тепер він іде повільно, його рухи легкі, навіть обличчя світлішає, він чекає на мене на лісовій дорозі, усміхається. Показує мені гори, що перед нами праворуч: «Великий Луї, гора Червона Земля». Нас оточує тиша, вітер вщух, я більше не відчуваю запаху моря. Чагарі такі щільні, що ми змушені рухатися руслом потічка. Я роззувся, зв’язав шнурки черевиків і повісив їх на шию, як завжди це роблю, коли йду з Дені. Ми чалапаємо холодним струмком по гострих камінцях. На звивинах потічка Дені зупиняється, вдивляється у воду в пошуках крабів чи раків.

Сонце вже високо в небі, коли ми дістаємося до верхів’їв Букана, зовсім близько від гір. Січнева спека важка, в лісі важко дихати. Плямисті комарі вилазять зі схованок і танцюють перед очима, я бачу також, як вони літають навколо пухнастого волосся Дені. На березі потічка Дені знімає сорочку і починає збирати в неї листя. Я підходжу, аби подивитися на темно-зелене листя, вкрите сірим пушком, яке він складає у свою сорочку, як у мішок. «Сон-трава», — каже Дені. Він наливає трохи води на листок і простягає його мені. Тримаючись на тонких ворсинках, вода переливається, немов живий діамант. А далі він знову збирає інше листя: «Укрий-трава». На стовбурі одного дерева показує мені ліану: «Семилітня ліана». Листя, схоже на розчепірені лапи, розгорнулося у формі серця: «Дерево фаам». Я знав, що стара Сара, сестра капітана Кука, дідуся Дені, була знахаркою, що вона робила цілющі напої і привороти, але сьогодні Дені вперше взяв мене на збирання трав для неї. Сара — малагасійка, вона прибула з Великої Землі з Куком, дідусем Дені, коли ще були раби. Якось Кук розповів нам з Лаурою, що йому було так страшно, коли він прибув до Порт-Луї з іншими рабами, що виліз на дерево в Інтендантстві і не хотів звідти злазити, тому що гадав, що його з’їдять прямо там, на причалі. Сара живе на Чорній річці, раніше вона навідувалася до брата і нас з Лаурою дуже любила. Зараз вона вже стара.

Дені продовжує йти вздовж потічка до джерела. Води вже мало, вона чорна, густа на базальтових валунах. Спека така, що Дені освіжає собі обличчя і тіло джерельною водою і радить мені зробити те саме. Я п’ю з джерела свіжу приємну воду. Дені знову йде переді мною дном вузької яруги. Несе на голові свій вузол з листям. Інколи зупиняється, показує на дерево в лiсових хащах, рослину, ліану: «бензойне дерево», «дикий горець», «дерево-птах», «великий бальзам», «дівоче дерево», «ожина», «козяче дерево», «барабанне дерево». Зриває повзучу рослину з довгим листям, яке він розтирає між великим і вказівним пальцями: «Вербена». Ще далі, минаючи хащі, підходить до великого дерева з брунатним стовбуром. Зчищає трохи кори, надрізає кременем — на стовбурі проступають краплі золотавого соку. Дені каже: «Чорне дерево». Я продираюся крізь кущі, нагинаюся, аби не подряпатися колючим гіллям. Дені легенько прослизає між деревами, весь напружений. Під моїми босими ногами земля вогка і тепла. Мені страшно, але водночас тягне далі, хочеться заглибитися в саме серце лісу. Дені зупиняється перед дуже прямим стовбуром. Відриває шматок кори, дає мені понюхати. Запах п’янить. Дені сміється і просто каже: «Каніфольне дерево».

Ми йдемо далі, Дені крокує швидше, наче впізнає невидиму дорогу. Лісова спека і волога мене втомлюють. Важко дихати. Бачу, як Дені зупиняється перед кущем: «Каштанова фісташка». У його руці — довгий наполовину відкритий стручок, з якого визирають чорні, схожі на комах, зернята. Куштую одну зернину — гірка, масляниста, але додає сил. Дені каже: «Це була їжа марронів[12] і великого Сакалаву». Він уперше каже мені про Сакалаву. Батько нам якось розповідав, що він тут загинув, біля підніжжя гір, коли його наздогнали білі. Кинувся зі скелі, аби його не схопили. Мені дивно їсти з Дені те, що він їв на цьому місці, в цьому лісі. Ми далеко від струмка, зараз ми вже біля підніжжя гори Червона Земля. Ґрунт тут сухий, сонце припікає крізь мережчате листя акації.

— Ліана «куряча ніжка», — каже Дені. — «Чорна смородина».

Раптом він зупиняється. Знайшов те, що шукав. Прямує до дерева, яке самотньо стоїть серед кущів. Це гарне темне дерево, з широко розкинутими гілками, з товстим зеленим листям з мідним відтінком. Дені присідає біля підніжжя дерева. Коли я підходжу, він не дивиться на мене. Його вузол — на землі.

— Що це?

Дені відповідає не зразу. Риється в кишенях. Каже: «Залізне дерево».

Тримає щось у лівій руці. Не підводячись, Дені наспівує, так як це роблять індуси під час молитви. Хитається то вперед, то назад, співає, і в затінку дерева я бачу лише його спину в краплях поту. Коли він закінчує молитву, розгрібає землю під деревом правою рукою. Його ліва рука розтуляється, і на долоні я бачу монетку. Монетка падає в ямку, і Дені засипає її землею з мохом, який він збирає на корінні. Потім підводиться і, не звертаючи на мене уваги, зриває листя з нижніх гілок і складає його на землі поруч з клумаком. Своїм гострим кременем відриває шматки кори від гладенького стовбура. З ран тече світле молоко. Дені складає шматки кори і листя в свою сорочку і каже: «Ходімо». Не чекаючи мене, він швидко віддаляється через кущі, спускається схилами пагорбів у напрямку до долини Букана. Сонце вже сідає. Понад деревами, між темними пагорбами, я бачу вогняну пляму моря, виднокрай, на якому народжуються хмари. Позаду мене червоне передгір’я пашить від спеки, наче палаюча піч. Я швидко йду слідом за Дені до джерела, з якого починається Букан, і мені здається, що я вийшов дуже давно, можливо, багато днів тому, від цього паморочиться в голові.

Саме того літа, коли стався ураган, мій батько захопився втіленням свого давнього плану, пов’язаного з відкриттям електростанції на Чорній річці. Коли він розпочав його здійснення? Не пригадую достеменно, тому що на ту пору в батька було близько десятка різних планів, які він обмізковував у тиші і про які до нас з Лаурою доходили лише неясні відголоски. Він мав, гадаю, план будівництва кораблів у гирлі Чорної річки, а також запровадження аеростата, щоб доправляти людей з Маскаренських островів до Південної Африки. Але всі ці плани залишилися химерою, і ми знали про них тільки те, що казала Мем чи гості, які зрідка приходили з візитами. Проект електростанції певно був найдавнішим, але він почав його запроваджувати лише того літа, коли стало неможливим погасити його заборгованість. Якось після уроків Мем нам сказала про це. Вона говорить довго, схвильовано. Почнеться нова ера, нарешті ми процвітатимемо, перестанемо боятися завтрашнього дня. Батько поглибив водойму біля Еґрет, там, де сходяться обидва рукави Чорної річки.

На тому місці він вирішив спорудити електроцентраль, яка постачатиме електроенергію всьому західному реґіонові від Медини до Бель Омбр. Генератор, який він купив у Лондоні післяплатою, щойно прибув у Порт-Луї на підводі, запряженій волами, його узбережжям привезли до Чорної річки. Віднині час олійних ламп і парової машини в минулому, завдяки нашому батькові електроенергія поступово принесе прогрес на весь острів. Мем пояснила нам, що таке електроенергія, які її властивості, де її застосовують. Але ми були занадто малі, щоб це зрозуміти, хоч і щодня проводили досліди, намагнічуючи шматки паперу материним бурштиновим намистом.

Одного дня всі ми, Мем, тато, Лаура і я, візком поїхали до водойми на Чорній річці. Дуже рано, через спеку, і ще тому, що Мем хотіла повернутися до полудня. На другій петлі дороги до Чорної річки ми виїхали на шлях, що тягнеться вздовж її русла. Батько наказав розчистити дорогу, аби проїхала підвода з волами, яка везла генератор, і наш візок просувався у хмарі куряви.

Ми з Лаурою вперше їдемо вздовж Чорної річки, тому з цікавістю озираємося навкруги. Піднята курява огорнула нас вохряною хмарою. Мем загорнула обличчя шаллю і стала схожа на індуску. Батько радіє, балакає з віжками в руках. Я його бачу таким, яким ніколи не забуду — високим і струнким, в елеґантному сіро-чорному костюмі, із зачесаним назад чорним волоссям. Бачу його профіль, тонкий ніс з горбинкою, доглянуту борідку, його руку аристократа, яка великим і вказівним пальцями, наче олівець, завжди тримає сиґарету. Мем теж дивиться на нього, я знову бачу вогонь в її погляді, пригадуючи той ранок на курній дорозі, що тягнеться вздовж Чорної річки.

Коли ми дістаємося до водойми Еґрет, батько прив’язує коня до гілки тамариндового дерева. Вода в ставку чиста, небесної барви. Вітер здіймає хвильки, від яких хвилюється очерет. Ми з Лаурою кажемо, що хочемо скупатися, але батько вже йде до споруди, на якій стоїть генератор. У дерев’яному будиночку він показує нам динамо-машину, що дротами і пасками сполучається з турбіною. У напівтемряві зубчасті передачі блищать дивним блиском, який лякає нас. Батько показує також, як вода зі ставка через канал повертається до Чорної річки. Великі котушки кабелю стоять біля генератора на землі. Батько пояснює, що кабелі протягнуть вздовж річки до цукроварні, потому звідти через пагорби до Тамарен і Ущелини Букана. Пізніше, коли установка пройде випробування, електроенергія піде далі на північ — до Медини, Вольмара, можливо, навіть до Фенікса. Батько розмовляє з нами, з Мем, але його погляд спрямований кудись у інший час, у інший світ.

Отож, ми не припиняємо думати про електроенергію. Нам з Лаурою ввижається, що вона приходитиме вечорами, просто так, наче диво, і раптом освітить усе в нашому будинку і засяє надворі на рослинах і на деревах, наче вогні святого Ельма. «Коли вона нарешті буде?» Мем усміхається на наше запитання. А нам хочеться, аби таємниця вже здійснилася. «Незабаром…» Вона пояснює, що треба змонтувати турбіну, зміцнити греблю, поставити дерев’яні стовпи і почепити на них кабелі. Усе це вимагає місяців роботи, можливо років. Ну, скільки ще нам чекати? Батько ще нетерплячіший, електрика — це також кінець його клопотів, початок нових статків. Дядько Людовік зараз не вірить, він побачить, він зрозуміє — на всіх цукроварнях електричні турбіни прийдуть на зміну паровим машинам. Батько майже щодня їде до Порт-Луї, у Рампар Стріт. Бачиться з впливовими людьми, банкірами, підприємцями. Дядько Людовік не приїздить до Букана. Здається, він не вірить в електроенергію, принаймні — в цю. Лаура чула, як батько сказав про це якось увечері. А якщо дядько Людовік у це не вірить, то як вона тут з’явиться? Адже всі землі довкола належать йому, йому належать усі річки. Навіть урочище Букан — його. Ми з Лаурою проводимо те останнє літо, той довгий січень, за читанням, лежачи на горищі прямо долі. Ми зупиняємося щоразу, коли йдеться про електричну машину, динамо чи просто про лампу розжарювання.

Ночі — важкі, під москітною сіткою у волозі простирадл поселилося якесь неясне чекання. Щось має статися. У пітьмі я чекаю на шум моря, дивлюся крізь віконниці, як сходить повний місяць. Як ми знаємо, що має щось статися? Можливо, через вигляд Мем щовечора під час уроків. Вона намагається нічого не виказати, але її голос — не такий, як завжди, її слова — інші. Ми відчуваємо в ній тривогу, нетерпіння. Іноді вона замовкає посеред диктанту і дивиться в бік високих дерев, наче щось має з’явитися.

Одного дня пополудні, коли я повернувся з довгого блукання лісами у гирлі з Дені, на веранді я помітив батька і Мем. Лаура стояла трохи оддалік. Серце замлоїло, бо я відчув, що поки був у лісі, сталося щось серйозне. А також боявся батькових нарікань. Він стояв біля сходів з похмурим виглядом, дуже худий, його чорний костюм висів на ньому як на жердині. Як завжди, вказівним і великим пальцями правої руки він тримав сиґарету.

— Де ти був?

Запитав, поки я підіймався сходами, я зупинився. Він не чекав відповіді. Просто голосом, яким він ніколи не говорив, дивним, трохи не своїм, сказав:

— Мають статися серйозні події…

Він не знає, як продовжити.

Мем і собі втручається у розмову. Вона бліда, у неї розгублений вигляд. Саме від цього мені робиться зле. Я б дуже не хотів чути того, що вона збирається мені сказати.

— Алексісе, ми змушені покинути цей будинок. Ми маємо поїхати звідси назавжди.

Лаура нічого не каже. Вона виструнчилася на веранді, дивиться просто себе. У неї таке саме безпристрасне і закам’яніле обличчя, як тоді, коли дядько Людовік іронічним тоном питав у неї її ім’я.

Уже смеркло. На садок опустилася тиха ніч. Раптом перед нами над деревами дивним сяєвом спалахує перша зірка. Ми з Лаурою дивимося на неї, так само як і Мем, вона теж підводить голову до неба, дивиться на зірку, наче бачить її вперше над Чорною річкою. Ми довго і непорушно стоїмо під поглядом зірки. Під деревами густішають тіні, ми чуємо нічне потріскування, шарудіння, пронизливе дзижчання комарів.

Мем перша порушує тишу. Каже зітхаючи:

— Яка краса!

Потім грайливо, спускаючись сходами з веранди:

— Ходімо вибирати назви для зірок!

Батько теж спустився. Йде повільно, горблячись, тримаючи руки за спиною. Я йду поруч із ним, а Лаура обіймає Мем. Разом ми обходимо великий будинок, що нагадує розбитий корабель. У хижці капітана Кука блимає світло, чути звуки приглушених голосів. Він єдиний зі своєю дружиною залишився в маєтку. Куди їм дітися? Коли він уперше прийшов до Букана ще за часів мого дідуся, йому, певно, було років з двадцять. Він щойно став чоловіком. Я чую його голос, що лунає в хижці, він розмовляє, співає. Вдалині, на полях тростини лунають інші голоси, це жінки збирають тростину або йдуть до Тамарен дорогою Різання. Ще чутно скрекіт комах і жаб’ячі співи у рову на іншому боці саду.

Для нас небо розвиднюється. Треба забути все, думати лише про зірки. Мем показує нам світила, кличе батька, щоб ставити нам запитання. У пітьмі лунає її чистий молодий голос, і мені одразу стає добре, її голос заспокоює мене.

— Дивіться туди… Це не Бетельгейзе на вершині Оріона? А це не Три Волхви? Дивіться на північ, там ви побачите Віз. Як називається маленька зірочка на краю Воза, на дишлі?

Я пильно вдивляюся в небо. Невпевнений, що бачу її.

— Зовсім маленька зірочка, що стоїть вгорі над Возом над другою зіркою? — Батько статечно ставить запитання, наче того вечора це мало надзвичайне значення.

— Саме так. Вона зовсім маленька, її то видно, то вона зникає.

— Це Алькор, — каже батько. Її називають також Візничим Великого Воза, араби назвали її Алькором, що означає випробування, тому що вона така маленька, що лише дуже зіркі очі можуть угледіти її.

Він на мить замовкає, потому каже Мем веселішим голосом: «У тебе гарні очі. Мені не вдається побачити її».

Я теж бачив Алькор, чи радше думаю, що бачив, наче вогняна порошинка на дишлі Великого Воза. Як її побачиш, зникають усілякі погані спогади і турботи.

Батько навчив нас любити ніч. Інколи вечорами, коли він не працював у себе в кабінеті, він брав нас за руки, Лаура йде праворуч, я — ліворуч, батько веде нас алеєю, що пролягає через сад, униз, на південь. Каже: алея зірок, тому що вона веде до найбільш заселеної частини неба. Він курить, уночі ми відчуваємо солодкий запах його тютюну і бачимо вогник, який жевріє біля його рота, освітлюючи обличчя. Мені подобається запах тютюну вночі.

Найкращі ночі в липні, небо — холодне і сяюче, над горами біля Чорної річки видніються небесні красені-світила: Вега, Альтаїр з Орла — Лаура каже, що він більше скидається на ліхтар на летючому змієві, а третя зірка — її назву я постійно забуваю — нагадує справжню перлину на вершині великого хреста. Ці три зірки трикутником сяють над півднем, мій тато називає їх Нічними красунями. Ще є Юпітер і Сатурн, зовсім на півдні, вони непорушно сяють над горами. Ми довго дивимося на Сатурн, тому що тітка Аделаїда сказала, що це наша планета, вона була в грудні на небі, коли ми народилися. Гарний, з блакитним відтінком, він повис над деревами. Це правда, що в ньому є щось лякаюче — чисте різке світло, як те, що іноді спалахує в Лауриних очах. Марс недалеко від Сатурна. Він червоний і теплий, його світло теж приваблює нас. Батько не любить того, що розповідають про світила. Він каже нам: «Ходімо подивимося на Південний Хрест». Сам іде попереду до кінця алеї, туди, де стоїть дерево шальта. Аби краще побачити Південний Хрест, треба відійти якнайдалі від освітленого будинку. Ми дивимося на небо тамуючи подих. Я одразу помічаю «супровідників», високо в небі, у кінці Центавра. Праворуч Хрест, блідий і легкий, він пливе трохи навкіс, наче вітрило над пірогою. Ми з Лаурою помічаємо його водночас, нам не треба про нього говорити. Разом, мовчки, ми дивимося на Хрест. Мем підходить до нас, вона нічого не каже батькові. Ми стоїмо, наче слухаємо гуркіт нічних світил. Так гарно, що нема потреби говорити про цю красу. Але в мене на серці тривожно, і горло стискається, тому що цієї ночі щось змінилося, щось вказує на те, що все має скінчитись. Я думаю, що можливо, це провіщають зірки, можливо, зірки знають, як треба вчинити, аби нічого не змінилося й ми врятувалися.

На небі стільки знаків! Пригадую усі ті літні ночі, коли ми лежали на траві у саду і стежили за блукаючими зірками. Одного вечора ми бачили зорепад, і Мем одразу сказала: «Це знак війни». Але вона замовкла, тому що батько не любить, коли кажуть про такі речі. Ми довго дивилися на вогняні шлейфи, які перетинали небо з краю в край, деякі такі довгі, що ми могли стежити за ними очима, інші — дуже короткі, одразу вибухали. Сьогодні я знаю, що Лаура, як і я, ще шукає літніми ночами ці вогняні риски, що провіщають людську долю і дозволяють таємницям здійснитися. Ми так уважно дивимося на небо, що голова йде обертом, нас навіть хитає від запаморочення. Чую, як Мем тихо розмовляє з батьком, але не розумію змісту їхніх слів. Зі сходу на північ пролягла велика бліда ріка Галактики, яка утворює острови біля Хреста Лебедя і тече до Оріона. Трохи вище над нашим будинком я помічаю тьмяне світло Плеяд, що нагадують світлячків. Я знаю кожен куточок неба, кожне сузір’я. Батько розповідає нам про нічне небо і ледь не щовечора показує нам їхні місця на великій карті, пришпиленій на стіні його кабінету. «Тому, хто добре знає небо, нічого боятися в морі», — каже мій тато. Такий стриманий, такий мовчазний у житті, він враз пожвавлюється коли говорить про зорі, його очі сяють. Тоді він каже гарні слова про світ, про море, про Бога. Розповідає про подорожі великих мореплавців, тих, які відкрили дорогу до Індії, Океанії, Америки. В запахові тютюну, який клубами пливе його кімнатою, я дивлюся на мапи. Він говорить про Кука, Дрейка, Магеллана, який на Вікторії відкрив Південні моря, а потім помер на островах Зондського архіпелагу. Розповідає про Тасмана[13], Біско[14], Вілкеса[15], який дійшов до вічної криги на Південному полюсі, а також про надзвичайні мандрівки Марко Поло до Китаю, де Сото до Америки, про Орельяна, який піднявся вгору по Амазонці, Гмеліна, який пройшов увесь Сибір, Мунґо Парка, Стенлі, Лівінґстона, Пржевальського. Я слухаю ці історії, назви цих країн — Африка, Тибет, Південні острови — це чарівні слова, для мене вони як назви зірок, як зображення сузір’їв. Увечері, лежачи на своєму похідному ліжкові, я слухаю шум моря, що повертається, і вітер серед глиці філао. Знову думаю про всі ці назви, мені здається, що нічне небо відкривається і я на вітрильнику з напнутими вітрилами серед безкрайого моря пливу до Молукських островів, до гавані Астролябії, до Фіджі і Муреа. На містку цього корабля, перш ніж заснути, бачу небо таким, яким я його ще ніколи не бачив, безмежним, темно-синім над фосфоресцентним морем. Повільно переводжу погляд на інший край неба і пливу до Волхвів і до Південного Хреста.

Пригадую мою першу морську мандрівку. Це було, гадаю, в січні, ще вдосвіта починалася спека, над урочищем Букана вітер ані шелесь. З першими ознаками світанку безшумно вислизаю з кімнати. Надворі тихо, в будинку ще всі сплять. Тільки у хижці капітана Кука горить світло, але цієї пори він ніким не переймається. Дивиться на сіре небо, чекаючи, поки займеться день. Можливо, у великому чорному казані на вогні вже закипів рис. Щоб не здіймати шуму, я йду сухою землею алеї босоніж до кінця саду. Дені чекає під високим деревом шальта, і коли я підхожу, він мовчки підводиться і вирушає до моря. Швидко йде через плантації, не зважаючи на те, що я задихаюсь. Полохливі горлиці бігають у тростині, однак злетіти не наважуються. Коли геть розвиднюється, ми вже прямуємо до Чорної річки. Земля під ногами тепла, а повітря пахне курявою. Вже перші вози з биками їдуть дорогами серед плантацій, вдалині я бачу білий дим з димарів цукроварень. Чекаю шуму вітру. Раптом Дені зупиняється. Ми нерухомо стоїмо серед тростини. Чую ревіння хвиль на рифах. «Море сердите», — каже Дені. Вітер припливу тисне на нас.

Ми підходимо до Чорної річки якраз в ту мить, коли з-за гір встає сонце. Я ніколи не був так далеко від Букана, серце сильно калатає, поки я біжу за чорною постаттю Дені. В гирлі ми вбрід переходимо річку, холодна вода доходить нам до пояса, потому йдемо вздовж дюн з чорного піску. На березі, на піску, вишикувались ряди пірог, форштевні окремих вже у воді. Чоловіки зіштовхують піроги у воду, тримають мотузку вітрила, яке надимає і полоще вітер припливу. Пірога Дені — на березі. Два чоловіки спускають її на воду — старий зі зморшкуватим обличчям мідного відтінку і великий чорний атлет. Поруч з ними на березі стоїть дуже гарна молода жінка, її волосся стягує червона хустинка. «Це моя сестра, — каже з гордістю Дені. — А це — її наречений». Вона помічає Дені, кличе його. Разом ми штовхаємо пірогу в воду. Коли пірога відчалює від берега, Дені кричить: «Стрибай!» І сам стрибає на борт. Біжить на ніс, хапає жердину, аби вивести човна на глибину. Вітер надимає велике вітрило, наче простирадло, і пірога перестрибує через буруни. Ми вже далеко від берега. Мокрий від хвиль, що вищі за човен, я тремчу і дивлюся на чорну землю, що віддаляється. Як давно я чекав цього дня! Якось Дені розповідав мені про море, про пірогу, і я запитав у нього: «Коли ти візьмеш мене з собою на пірогу?» Він мовчки подивився на мене, наче обмізковуючи мої слова. Я про це нікому не казав, навіть Лаурі, тому що боявся, що вона скаже батькові. Лаура не любить моря, можливо, боїться, щоб я не потонув. Отож, коли я сьогодні вранці пішов, намагаючись не шуміти, вона відвернулася до стіни, щоб не бачити мене.

Що буде, коли я повернуся? Але зараз мені не хочеться про це думати, наче я ніколи не збираюся повертатися. Пірога занурюється у підошву хвиль, у повітря злітають снопи піни. Старий чоловік і наречений прив’язали трикутне вітрило до бушприта, і різкий вітер, який прорвався під вітрило, ледь не перекидає пірогу. Ми з Дені, мокрі від бризок, зіщулилися на носі піроги біля брезенту, що вібрує. Очі Дені сяють, коли він дивиться на мене. Мовчки він показує на високе темно-синє море або на вже дуже далеко позаду нас, чорну лінію берега і тіні гір на тлі блакитного неба.

Пірога виходить у відкрите море. Я чую глибоке рокотання хвиль і гул вітру у вухах. Мені вже не холодно і не страшно. Сонце пече, віддзеркалюється на гребенях хвиль. Я вже нічого не бачу, вже ні про що не думаю — морська глибочінь блакитна, а виднокрай наближається, і смак моря, і вітер. Я вперше на човні, раніше я не знав нічого прекраснішого. Пірога перетинає фарватер, йде вздовж рифів у громовиці хвиль і каскадах піни. Дені нахиляється над форштевнем, вдивляється у темну воду, наче вистежує щось. Потім простягає руку, показує прямо попереду на велику обгорілу скелю. Каже:

— Ле Морн.

Я ніколи не бачив його так близько. Ле Морн здіймається над морем, схожий на уламок застиглої лави — без жодного дерева, без жодної рослини. Навколо нього простяглися береги, вкриті світлим піском, і води лаґуни. Здається, наче ми наближаємося до краю світу. Морські птахи літають навколо нас з криками — чайки, крячки, білі буревісники, величезні фрегати. Серце сильно гупає, і я тремчу від хвилювання, бо в мене таке враження, що я поїхав дуже далеко, на інший бік моря. Невблаганні хвилі б’ють з траверза, і вода заливає дно. Дені пробирається під вітрилом, бере на дні піроги два глекоподібні гарбузи і кличе мене. Разом ми вичерпуємо воду. На кормі великий негр, обнявши сестру Дені, тримає мотузку вітрила, поки старий індус налягає на стерно. З них стікає морська вода, але вони сміються, дивлячись, як ми вичерпуємо воду, яка повертається назад. Присівши на дні піроги, я виливаю воду за облавок і час від часу під вітрилом бачу чорну стіну Ле Морна з плямами піни на скелях.

Потім ми міняємо курс, вітер полоще велике вітрило над нашими головами. Дені показує на узбережжя:

— Там — острів Молюсків.

Ми облишаємо вичерпувати воду і пробираємося на ніс піроги, аби краще бачити. Перед нами відкривається біла лінія підводних скель. Підштовхувана бурунами, наша пірога летить прямо на Морн. Ревіння хвиль на коралових рифах зовсім поруч. Хвилі котяться навкіс, затоплюють скелі. Ми з Дені намагаємося розгледіти дно, але вода такого синього кольору, що аж голова паморочиться. Поступово вода перед форштевнем світлішає. Завиднілися зелені відблиски, золотаві хмари. З’являється дно, швидко насувається плямами коралів, фіолетовими кулями морських їжаків, косяками сріблястої риби. Тепер вода спокійна, і вітер вщухає. Спущене вітрило мляво, наче простирадло, ляскає навколо щогли. Ми — в лаґуні Ле Морн, сюди чоловіки приходять рибалити.

Сонце високо. Пірога спокійно пливе тихою водою, Дені підштовхує її жердиною. На кормі наречений, обіймаючи однією рукою сестру Дені, другою, тримаючи невелику лопатку, веслує. Старий стежить проти сонця за водою, шукає рибу в шпаринах між коралами. У нього в руках довге вудилище, грузила якого свистять у повітрі. Після несамовитости похмурого відкритого моря, поривів вітру і бризок хвиль тут наче у сповненому світла солодкому сні. Я відчуваю сонячні опіки на обличчі, спині. Дені роздягнувся, аби висушити одяг, я теж. Коли він роздягнувся догола, то несподівано, майже безшумно, пірнув у прозору воду. Я бачу, як він пливе під водою, потім зникає. Коли він виринає на поверхню, у нього в руках велика червона рибина, яку він загарпунив, він кидає її на дно піроги. Знову пірнає. Його чорне тіло плавно лине у воді, виринає, знову пірнає. Нарешті він приносить іншу рибу, з блакитною лускою, її теж кидає у пірогу. Зараз пірога зовсім близько від коралової загати. Великий негр і старий з обличчям індійця закидають вудочки. Багато разів вони витягують різних риб.

Довго, поки пірога дрейфує вздовж рифів, ми рибалимо. Сонце сяє серед темного неба, і море відбиває світло — сліпуче, п’янке. Я нахилився над форштевнем і непорушно дивлюся на мерехтіння води, Дені, доторкнувшись до мого плеча, виводить мене зі стану заціпеніння. Його очі сяють, наче чорні дорогоцінні камінці, він смішно співає креольською:

— Очі чорні, чорні.

Море впливає на мене запаморочливо, наче від сонця і його відблисків на воді йдуть чари, вони мене бентежать і забирають силу. Попри пекельну спеку, мені холодно. Сестра Дені і її наречений кладуть мене на дно піроги, у тінь під вітрило, яке розгорнув бриз. Дені зачерпує руками морську воду і ополіскує мені обличчя й усе тіло. Потім, налягаючи на жердину, скеровує пірогу до берега. Невдовзі ми причалюємо до білопіщаного пляжу неподалік від вершини Ле Морна. Там є кілька кущів і оксамитові дерева. Підтримуваний Дені, я йду в тінь оксамитового дерева. Сестра Дені поїть мене з баклаги кислим напоєм, який обпікає язик і горло, і свідомість повертається до мене. Мені вже хочеться підвестися, піти до піроги, але сестра Дені каже, що мені слід залишатися у тіні, поки сонце не почне заходити. Старий чоловік залишився у пірозі. Вони віддаляються по мерехтливій воді, аби продовжити лови риби.

Дені залишився зі мною. Він мовчки сидить поруч у тіні оксамитового дерева, на його мокрих ногах — плями білого піску. Він не такий, як ті діти, що живуть у багатих володіннях. Не потребує розмов. Він — мій друг, його мовчання тут, поруч зі мною — це різновид розмови.

Так гарно й тихо в цьому місці! Я дивлюся на зелений простір лагуни, на шлярку піни вздовж коралової загати, на білий пісок на пляжах і дюнах, на пісок, порослий колючими чагарями, на темні зарості філао, на тінь оксамитових дерев, на миґдаль, а прямо перед собою — на обгорілу скелю Ле Морна, що нагадує замок, в якому поселилися морські птахи. Наче ми зазнали корабельної аварії, ми тут багато місяців, далеко від людей, чекаємо, коли на горизонті з’явиться корабель, що забере нас. Я думаю про Лауру, яка, певно, чекає під деревом шальта, думаю про батька і про Мем і хочу, аби ця мить не закінчувалася.

Але сонце спускається до моря, перетворює його на метал, на опалове скло. Повертаються рибалки. Першим їх помічає Дені. Він іде по білому піску, його незграбна постать нагадує тінь його тіні. Він пливе попереду піроги у воді, повній леліток. Я захожу в море позаду нього. Свіжа вода змиває з мене втому, я пливу за Дені до піроги. Наречений подає нам руку і без зусиль втягує в пірогу. На дні човна повно всіляких риб. Є навіть невелика акула, яку наречений забив ударом гарпуна, коли вона підпливла, аби поживитися уловом. Прохромлена на середині тіла акула застигла з роззявленою пащею, показуючи свої трикутні зуби. Дені каже, що китайці їдять акул і що ми зробимо з її зубів намисто.

Попри спеку, мене морозить. Я зняв свій одяг і поклав його просохнути на форштевні. Зараз пірога пливе до фарватеру, вже відчувається ревіння довгих бурунів, що йдуть з відкритого моря і розбиваються на рифах. Раптом море стає фіолетовим, грубим. Коли ми минаємо фарватер біля острова Молюсків, здіймається вітер. Велике вітрило натягується з мого боку і тріпоче, піна летить на ніс човна. Ми з Дені поквапливо складаємо одяг і ховаємо його під щоглою. Приваблені запахом риби, морські птахи летять за пірогою. Іноді вони навіть намагаються схопити рибину, і Дені кричить, розмахуючи руками, аби їх відігнати. Це чорні фреґати з пронизливими очима, вони, клекочучи, кружляють над пірогою. Позаду за нами велика обгоріла скеля Ле Морна, схожа на покритий тінню замок, віддаляється в осяйній заволоці сутінків. А на горизонті видовжені сірі хмари затягують сонце.

Мені ніколи не забути того дня, такого довгого, наче він тривав цілі місяці, роки — тоді я вперше пізнав море. Мені хотілося б, щоб він не закінчувався, аби тривав ще. Хотілося, аби пірога мчала по хвилях, у бризках піни, до Індії, до самої Океанії, від острова до острова, освітлена сонцем, яке ніколи не зникне за обрієм.

Уже споночіло, коли ми пристали до берега на Чорній річці. З Дені я швидко йду до Букана, босоніж по пилюці. Одяг і волосся просолені, обличчя і спина печуть від сонячних опіків. Коли я підходжу до будинку, Дені мовчки йде геть. Я простую алеєю з калатанням серця, помічаю батька, який стоїть на веранді. При світлі корабельного ліхтаря він здається вищим і ще худішим у своєму чорному костюмі. Обличчя бліде і напружене від хвилювання і гніву. Коли я зупиняюся перед ним, він нічого не каже, але погляд у нього жорсткий і холодний, у мене стискається горло, ні, не через покарання, яке на мене чекає, а тому, що знаю — я більше не зможу повернутися до моря, що це кінець. Цієї ночі, попри втому, голод і спрагу, нерухомий у ліжку, яке муляє обпечену спину, байдужий до комарів, я ловлю кожен порух повітря, кожне зітхання, кожну мить, які нагадують мені про море.

Останніми днями того літа, коли налетів буревій, ми з Лаурою ще більше належали самим собі, замкнені в урочищі Букана. Більше ніхто не приходив, аби з нами побачитися. Можливо, тому ми відчуваємо дивну присутність грози, небезпеки, яка незабаром нагряне. Чи самотність нас зробила чутливими до ознак, що провіщали кінець Букана? А можливо, і нестерпна спека, від якої день і ніч знемагали берег і долина Тамарен. Навіть вітер з моря не здатен полегшити тягар спеки на плантаціях, на червоній землі. На полях алое біля Валґали, Тамарена, земля гаряча, наче піч, струмки висохли. Вечорами я дивлюся на змішаний з червоним пилом дим винокурні Ках Хін. Лаура каже про вогняний дощ, який Бог наслав на прокляті міста Содом і Гоморру, а також про виверження Везувію 79 року, коли місто Помпеї засипало дощем з гарячого попелу. Але тут ми пильнуємо марно, небо над горою Рампар і Трьома Мамель залишається чистим, ледь поцяткованим напівпрозорими хмаринками. Небезпека в нас усередині.

Уже багато тижнів Мем хворіє, вона припинила уроки. Батько, стомлений і похмурий, зачиняється в кабінеті, читає, пише або курить, дивлячись у вікно з відсутнім виглядом. Гадаю, саме тоді він розповів мені про скарб невідомого Корсара і про папери, які у нього збереглися. Я чув про це давно, можливо, від Мем, яка у скарб зовсім не вірила. Але саме тоді він говорив зі мною про це довго і серйозно, як про важливу таємницю. Що він сказав? Я не можу пригадати достеменно, тому що все сказане змішалося у моїй пам’яті з усім тим, що я чув про це і читав пізніше, але пригадую той дивний вигляд, який був у батька того дня, коли він покликав мене до себе в кабінет.

То була кімната, до якої ми ніколи не заходили, хіба що потай, і не тому, що це було нам категорично заборонено, але в цьому кабінеті була якась таємниця, вона бентежила і навіть трохи лякала. В ті часи за кабінет моєму батькові правила довга і вузька кімната на самому краю будинку, розташована між вітальнею і спальнею батьків, мовчазна кімната з вікнами на північ, з паркетом і стінами, покритими лаком, з меблів там був тільки великий письмовий стіл без шухляд і крісло, а також кілька металевих скринь з паперами. Стіл стояв біля вікна таким чином, що коли віконниці були відчинені, ми з Лаурою зі сховку за кущами в саду могли бачити силует батька, який читає чи пише, огорнений клубами сиґаретного диму. З кабінету він міг дивитися на Труа Мамель і на гори в гирлі Чорної річки, а також стежити за хмарами.

Пригадую, як я зайшов до кабінету, майже затамувавши подих, дивлячись на стоси книг і газет на підлозі, на пришпилені до стін мапи. Найбільше мені подобається мапа сузір’їв, він мені вже показував її, коли навчав астрономії. Коли ми заходимо до кабінету, то з хвилюванням читаємо назви зірок і небесних знаків — Стрілець із зіркою Нункі, Вовк, Орел, Оріон. Волопас, який несе на схід Альфекку, на захід — Арктура. Скорпіон зі страхітливими обрисами, який на хвості, наче осяйне жало, тримає зірку Шаула, а на голові — червоного Антареса. Велика Ведмедиця, кожна зірка — на своїй орбіті, Алькаїд, Міцар, Аліот, Meґрец, Фекда, Дубхе Мерак, Візничий, велика зірка якого дивно бринить у моїй пам’яті — Менкалінан.

Пригадую Великого Пса, який у своїй пащі, наче ікло, несе прекрасного Сиріуса, а внизу — трикутник, у якому мерехтить Адхара. Бачу також досконалу схему, яка найбільше мені подобається і яку я щоночі шукаю на літньому небі на півдні, десь над Ле Морном — корабель Арґо, який інколи я малюю на курній дорозі, ось так:

Батько стоїть, щось розповідає, я не зовсім тямлю, що він каже. Насправді він звертається не до мене, хлопчика з надто довгим волоссям, із засмаглим обличчям, в одязі, розірваному в біганині крізь чагарі і тростинові поля. Він розмовляє сам із собою, його очі палають, голос від хвилювання трохи приглушений. Він розповідає про величезний скарб, який знайде, тому що нарешті знає, де він захований, тому що відкрив острів, де невідомий Корсар залишив свій золотий запас. Він не називає корсарового імени, пізніше я так і прочитаю в його паперах, просто невідомий Корсар, і ще сьогодні це ім’я мені здається реальнішим і більш сповненим таємниці, ніж будь-яке інше ім’я. Він уперше говорить про острів Родріґес, що входить до складу Маврикія і лежить на відстані багатоденної мандрівки морем. Він причепив до стіни кабінету мапу острова, скопійовану тушшю ним самим і розфарбовану аквареллю, покриту знаками і помітками. Внизу під мапою пригадую підпис: Rodriguez Island, а вгорі: Admiralty Chart, Wharton, 1876. Я слухаю батька і не чую, наче все це відбувається уві сні. Леґенда про скарб, пошуки, які тривали протягом ста років на Бурштиновому острові, на Флік-ан-Флак, на Сейшелах. Можливо, хвилювання або тривога заважають мені розуміти, тому що я здогадуюсь, що це найважливіша штука на світі — таємниця, яка щомиті може нас врятувати або знищити. Вже не йдеться про електроенергію, ні про жоден інший план. Сяєво скарбу з Родріґеса мене засліплює і потьмарює усі інші. Тієї пообідньої пори батько довго говорить, міряє кроками вузьку кімнату, перебирає папери, аби підкріпити ними свої слова, кладе їх на місце, навіть не показавши мені, а я непорушно стою біля стола, потай зиркаю на прикріплену до стіни поруч з мапою неба мапу острова Родріґес. Можливо, саме через це у мене залишиться враження, що все, що сталося потім, уся пригода, той пошук були з небесних країв, а не з реальної землі, і що я розпочав свою мандрівку на облавку корабля Арґо.

Останні дні літа здаються мені дуже довгими, обтяженими денними чи нічними подіями — вони скоріше як місяці чи роки, що глибоко змінюють світ навколо нас і роблять нас старшими. Дні найбільшої спеки, коли густе й важке повітря заповнює долину Тамарен і коли відчуваєш себе замкненим у кам’яній фортеці. Над долиною небо ясне, мінливе, вітер бавиться хмарами, їхні тіні біжать над спаленими пагорбами. Останні врожаї невдовзі будуть зібрані, на полях серед робітників наростає гнів, тому що їм нічого їсти. Інколи вечорами я бачу червоні дими від пожеж на полях тростини, небо тоді стає дивного кольору — загрозливого, кривавого, від нього ріже в очах і дере у горлі. Попри небезпеку, майже щодня я йду через плантації, аби подивитися на пожежу. Йду до Ємена, інколи до Тамарен Естейт або підіймаюся до Маженти і до Бель Рив. З висоти Турель бачу інші дими, що здіймаються на півночі зі сторони Кларенс, Марсене, на кордоні з Вольмаром. Зараз я сам. Після мандрівки на пірозі батько заборонив мені бачитися з Дені. Він більше не приходить до Букана. Лаура каже, що чула, як його дідусь, капітан Кук, кричав на нього, коли він приходив до нього після заборони. Відтоді він зник. Через це у мене виникло відчуття порожнечі, великої самотности, ніби батьки, Лаура і я були останніми мешканцями Букана.

Іду геть від дому, все далі й далі. Підіймаюся на вершини креольських стін і звідти спостерігаю за димами повстань. Біжу через спустошені рубанням поля. Там ще трапляються робітники, дуже бідні й старі жінки, одягнені у мішковину, які збирають залишки тростини або серпами жнуть траву. Коли вони помічають мене, моє засмагле обличчя, мій одяг у плямах червоної землі, босі ноги, зв’язані черевики на шиї, то з криками проганяють мене, бояться. Ніколи жоден білий не заходив так далеко. Інколи також наглядачі лають мене і жбурляють у мене камінцями, а я щодуху втікаю через тростину. Ненавиджу наглядачів. Зневажаю їх більше, ніж інших, тому що вони зачерствілі і злі, вони б’ють бідняків палицями, якщо снопи тростини не досить швидко лягають на вози. А ввечері вони отримують подвійну платню і впиваються аракою. Вони підступні і запопадливі з управителями, розмовляють з ними, знявши картуза, вдають, що люблять тих, з яких нещодавно знущалися. На полях — майже голі чоловіки з ледь прикритим ганчіркою тілом важкими залізними обценьками, які вони називають «мертвяками», виривають «пеньки» — корені старої тростини. Вони тягають базальтові брили на плечах до воза з волами, потім складають їх на краю поля, будуючи з них нові піраміди. Це ті, яких Мем називає «мучениками тростини». Вони співають за роботою, я люблю, сидячи на верхівці чорної піраміди, слухати їхній монотонний спів, що тягнеться над спорожнілими просторами плантацій. Люблю також сам співати стару креольську пісню, яку капітан Кук наспівував нам з Лаурою, коли ми були зовсім малими, ось та пісня:

Саме звідти, з купи складених каменюк, я побачив дим пожежі з боку Ємена і Валґали. Дуже близько, майже біля бараків на березі річки Тамарен, я здогадався, що сталося щось важливе. З калатанням серця біжу крізь поля, дістаюся до дороги. Блідо-блакитна покрівля нашого будинку ще дуже далеко, аби повідомити Лаурі те, що відбувається. Ще дорогою, у низині Букана я вже чую гамір бунтівників. Він нагадує гуркіт грози, яка, здається, насувається одразу зусібіч і відлунює в ущелинах гір. Чути крики, гуркіт, постріли. Попри страх, я біжу полями, не зважаючи на порізи тростиною. Опинившись біля цукроварні, потрапляю всередину гулу, бачу заколот. Юрба ґанні[16] перед входом щільна, всі кричать одночасно. Перед людьми — троє вершників, я чую, як цокотять підкови по бруківці, коли вони здіймають коней дибки. Вглибині бачу роззявлену пащу печі з жомом, з неї вилітають снопи леліток.

Людська валка то насувається, то відступає, наче у дивному танці, крики вже перетворюються на вереск. Чоловіки розмахують мачете, косами, жінки — мотиками і серпами. Я злякано завмер на місці, а юрба штовхає мене, оточує. Я задихаюся, осліплений курявою. З великими труднощами пробиваюся до стіни цукроварні. У цю мить, не розуміючи, що відбувається, бачу трьох вершників, що кидаються на юрбу, яка їх оточує. Кінські тіла штовхають чоловіків і жінок, а вершники б’ють їх прикладами. Двоє коней, переслідувані гнівними криками юрби, скачуть до плантацій. Вони так близько промчали повз мене, що я падаю на землю в куряву, нажаханий, що мене ледь не затоптали. Потім я помічаю третього вершника. Він упав з коня, чоловіки і жінки тримають його за руки, штовхають. Попри страх, який спотворив його обличчя, я впізнаю його. Це родич Фердинанда, чоловік двоюрідної сестри, він — управитель на плантаціях дядька Людовіка, його звати, здається, Дюмон. Батько каже, що він гірший, ніж наглядач, що він б’є робітників своїм ціпком і краде платню тих, які скаржаться на нього. Зараз він у руках людей з плантацій, вони обсипають його стусанами, обзивають, кидають на землю. Якоїсь миті через юрбу, яка його штурхає, він опиняється так близько від мене, що я бачу його здичавілий погляд, чую хрипке дихання. Мені страшно, бо я розумію, що він зараз помре. Нудота підіймається до горла, душить мене. Зі слізьми на очах я кулаками б’ю натовп, який мене навіть не помічає. Одягнені в мішковину чоловіки і жінки продовжують свій дивний танець з криками. Коли мені вдається виборсатися з юрби, я озираюся і бачу білого чоловіка. Одяг на ньому пошматований, напівоголені чорні чоловіки несуть його на витягнутих руках до пащі печі з подрібненою тростиною. Чоловік не кричить, не ворушиться. Його обличчя перетворюється на білу маску страху, коли чорні робітники підіймають його і починають розгойдувати перед червоними воротами печі. Я заціпенів, стоячи сам на дорозі, чуючи голоси, які кричать все гучніше й гучніше і які вже перетворилися на повільний і болісний стогін, який прискорює рух тіла до палаючої печі. Потім — єдиний ривок юрби і оглушливий дикий крик, коли чоловік зник у печі. Гамір одразу вщух, і я знову почув глухе сичання вогню, булькотіння цукрового сиропу у великих блискучих чанах. Я не можу відвести погляду від палаючої пащі печі, в яку зараз чорні люди кидають суху тростину, наче нічого й не сталося. Потім поступово натовп розсіюється. Жінки в мішковині йдуть курною дорогою, закриваючи обличчя хустками. Чоловіки віддаляються тростиновими дорогами, тримаючи мачете в руках. Не чути більше ґвалту, криків, лише тиша та вітер ворушить листя тростини, поки я йду до річки. Ця тиша — в мені, вона заповнює мене до запаморочення, і я знаю, що ні з ким не зможу говорити про те, що бачив того дня.

Інколи Лаура йде зі мною в поля. Ми прямуємо стежками серед зрубаної тростини, а коли земля занадто грудкувата, чи трапляються купи полеглої тростини, я несу її на спині, аби вона не зіпсувала сукенку й черевички. Дарма, що вона на рік старша за мене, Лаура така легка й тендітна, що мені здається, ніби я несу немовля. Вона дуже любить, коли ми так мандруємо, коли гостре листя тростини розступається перед її обличчям, а потім сходиться позаду. Якось на горищі вона показала мені старий номер Illustrated London News з малюнком, на якому Алі несе Наомі серед жита. Наомі дзвінко сміється, зриваючи колоски, що б’ють її по обличчю. Лаура мені сказала, що через цей малюнок вона назвала мене Алі. Лаура каже мені також про Поля і Вірджинію, але я не люблю цієї історії, тому що Вірджинія дуже боялася роздягнутися, аби зайти в море. Мене таке дивує, і я кажу Лаурі, що оповідання, напевне, вигадане, але її це дратує. Вона каже, що я нічого в цьому не тямлю.

Ми йдемо до пагорбів, туди, де починаються володіння Маженти і «впольовані» олені багатих. Але Лаура не хоче заходити до лісу. Тоді ми спускаємося до джерела Букана. Серед пагорбів повітря вологе, ніби вранішній туман надовше затримується серед чагарників. Ми з Лаурою любимо влаштуватися на галявині, коли дерева ледь виступають з нічної пітьми, щоб спостерігати за летом морських птахів. Іноді нам щастить побачити пару фаетонів. Гарні білі птахи летять з витоків Чорної річки з боку Мананави, розкинувши крила, зі своїми видовженими хвостами вони плавно ширяють над нами, нагадуючи хрести з морської піни. Лаура каже, що то душі моряків, які загинули в морі, і жінки дарма чекають на їхнє повернення. Вони мовчазні, легкі. Вони живуть в Мананаві, там, де темніють гори і клубочаться хмари. Ми гадаємо, що там народжується дощ.

— Одного дня я піду до Мананави.

Лаура каже:

— Кук каже, що в Мананаві завжди є маррони. Якщо ти туди підеш, вони вб’ють тебе.

— Неправда. Там нікого нема. Дені був дуже близько, він казав, що коли туди приходиш, усе стає чорним, наче настала ніч, отож, слід одразу повертати назад.

Лаура знизує плечима. Їй не до вподоби такі розмови. Вона підводиться, дивиться на небо, де зникли птахи. Нетерпляче каже:

— Ходімо!

Полями ми повертаємося до Букана. Серед листя дах нашого будинку сяє, наче калюжа.

Відтоді як Мем злягла, вона більше не дає нам уроків, лише читає окремі оповідки і продовжує релігійне виховання. Вона схудла і зблідла, і більше не виходить зі своєї кімнати посидіти в шезлонзі на веранді. З Флореаля приїздив лікар на бричці, його прізвище Кьоніґ. Покидаючи нас, він сказав, що лихоманка минула, але можлива повторна криза, тому що недуга невиліковна. Так і сказав, і я не можу забути це слово, воно постійно у мене в голові, день і ніч. Через це я не можу всидіти на місці. Мені необхідно постійно мчати, через гори і моря, як каже мій тато, через вранішні, обпалені сонцем тростинові поля, слухаючи ґанні з їхнім монотонним співом, чи на берег моря, сподіваючись зустріти Дені, що повертається з риболовлі.

Над нами нависає якась загроза, я відчуваю її присутність над Буканом. Лаура теж відчуває її. Ми не говоримо про неї, але це видно на обличчі, у її схвильованому погляді. Вночі вона не спить, ми обоє лежимо, нерухомо вслухаючись у шум моря. Я чую спокійне дихання Лаури, занадто спокійне, і знаю, що її очі розплющені у пітьму. Я теж лежу без сну, москітна сітка відсунута через задуху, слухаю дзижчання комарів. З тих пір як Мем хворіє, я не виходжу вночі, щоб не тривожити її. Але на світанку, ще до схід сонця, починаю свою гонитву через поля або спускаюся до моря, туди, де починається Чорна річка. Гадаю, що я сподіваюся побачити, як Дені вигулькне з-за рогу, чи помічу його під миґдалевим деревом. Іноді я навіть кличу його тим сиґналом, про який ми домовилися, пищавкою. Але його нема. Лаура вважає, що він пішов на інший кінець острова, до Чорного Міста. Я самотній, наче Робінзон на острові. Навіть Лаура зараз тихіша.

Отже, ми читаємо уривки роману, який щотижня виходить в Illustrated London News, Нада Лілея Райдера Хаґґарда, ілюстрації трохи лякають і пробуджують мрії. Газета прибуває щопонеділка з три- чи чотиритижневою затримкою, іноді в пакунках по три номери, на кораблях Британсько-Індійської навіґаційної компанії. Батько неуважно гортає їх, потім залишає в коридорі на столику, де ми чатуємо на їхню появу. Тоді ми забираємо їх до нашого сховку під дахом, аби насолоджуватися читанням, випроставшись долі у гарячій півтемряві. Читаємо вголос, здебільшого нічого не розуміючи, але з такою впевненістю, що прочитані слова назавше закарбовуються в пам’ять. Чаклун Зуїк каже: «Ти наказуєш мені, батьку, розказати тобі про молодого Умслопоґааса, названого Булаліо Вбивця, і про його кохання до Нади, найкращої з зулуських жінок?» Кожне з цих імен у мені, як назви тих істот, яких ми зустрічаємо того літа у затінку будинку, який невдовзі покинемо. «Я Мопо, той, що убив короля Чаку», — каже старий чоловік. Дінґаан, король, що помер заради Нади. Балека, юна дівчина, батьки якої були вбиті Чакою і яку примусили стати його дружиною. Коос, собака Мопо, який приходить до свого хазяїна вночі, коли той вистежує армію Чаки. Мерці не дають спокою землі, завойованій Чакою: «Ми не можемо спати, ми чуємо Айтонго, духи померлих, вони довкола нас, кличуть один одного». Я здригаюся, коли Лаура читає і перекладає ці слова, а також, коли Чака з’являється перед своїми воїнами:

«О Чако, о Слон! Його суд швидкий і жахливий, як Сонце!» Я роздивляюся ґравюри, де нічні яструби затуляють сонячний диск, що наполовину зник за виднокраєм.

Є також Нада, Нада Лілея, з великими очима, кучерявим волоссям і мідного кольору шкірою, бо вона народилася від шлюбу чорної принцеси і білого чоловіка, вона єдина вижила з племені крааль, знищеного Чакою. Вона гарна, дивовижна у своїй шкурі. Умслопоґаас, син Чаки, якого вона вважає братом, шалено кохає її. Пригадую день, коли Нада просить юнака принести їй левеня, і Умслопоґаас прослизає до лев’ячого барлогу. Але леви повертаються з полювання, і «заревів самець, що аж земля затремтіла». Зулуси вбивають лева, а левиця загризає Умслопоґааса, і Нада оплакує смерть свого брата. Як нам подобається це оповідання! Ми його знаємо напам’ять. Англійська, уроки якої давав батько, для нас — мова леґенд. Коли ми хочемо сказати щось незвичайне або таємне, ми користуємося англійською, ніби ніхто її не розуміє.

Пригадую також воїна, який б’є Чаку в обличчя. Він каже: «Я відчуваю, як опускається Небо». І ще поява Небесної Царівни Інкосазани-і-Зулу, що повідомляє про неминуче покарання Чаки: «І страшна вона була у своїй красі…» Коли Нада Лілея йде на велику раду, «її велич була на кожному з них…» Ці речення ми невтомно повторюємо на горищі при тьмяному світлі сутінок. Сьогодні мені здається, що тоді в них крилося якесь особливе значення, прихована тривога, яка передує змінам.

Ми все ще мріємо над газетними ілюстраціями, але зараз вони здаються нам недоступними — велосипеди Юнон чи від Ковентрі Машиніст енд К, театральні біноклі Ліліпут, я уявляв, що з таким зміг би дослідити дно Мананави, годинники з автопідзаведенням від Бенсона чи знамениті нікельовані Уотербері з емалевими циферблатами. Ми з Лаурою урочисто, наче вірші Шекспіра, читаємо напис під годинниками: «Збалансований механізм, корпус з кришкою, з автопідзаведенням, пилонепроникні, протиударні, антимагнітні». Нам також подобається реклама мила Брук, на якій зображена мавпа, що грає на мандоліні, сидячи на півмісяці. Ми разом декламуємо:

І заливаємося сміхом. Різдво вже давно минуло, сумне Різдво того року, з фінансовою скрутою, хворобою Мем і пусткою в Букані, але ми вибираємо подарунки на сторінках газет. Оскільки це лише гра, ми без вагань зупиняємось на найдорожчих. Лаура хоче собі фортепіано Шапель з чорного дерева, намисто з перлів від фірми Орієнт, брошку, оздоблену емалями і діамантами від Золотого енд Срібного Сміта у вигляді курчати, що визирає з яєчної шкаралупи! Вона коштує сто фунтів! Для неї я нагледів срібну карафу з різьбленого кришталю, а для Мем — ідеальний подарунок — шкіряну скриньку від Маппен з колекцією пляшечок, коробочок, щіточок, причандалля для нігтів тощо. Лаурі теж дуже подобається ця скринька, вона каже, що й у неї буде така сама, але пізніше, коли вона стане дівчиною. Собі я облюбував ліхтар Неґретті і Замбра, патефон з платівками і голками і, звичайно ж, велосипед Юнон, від найкращої фірми. Лаура, яка знає, що мені подобається, вибирає для мене коробку з петардами від Тома Сміта, і ми знову сміємося.

Ми читаємо також оповідання, яким уже по кілька місяців, інколи — по кілька років, але яке це має значення? Оповідання про кораблетрощі, про землетрус у місті Осака, уважно роздивляємося ілюстрації. Ще там був чай з намальованими монгольськими ламами, прожектор Солоний Фрукт від Ено і Зачарований Драгун, фея, оточена левами, у «чарівному лісі» і малюнок одного з епізодів про Наду Лілею, від якого ми здригаємося: «Кам’яний Гість», гірський велетень, роззявлена паща якого символізує вхід до печери, де невдовзі вмре красуня Нада.

Ці образи живуть у мені ще відтоді, вони змішалися з шумом вітру серед філао, з важким нагрітим повітрям горища, коли нічна тінь поволі покриває сад навколо будинку, а цвіркуни починають свої співи.

Ми чекаємо самі не знаючи чого. Вечорами під москітною сіткою перш ніж заснути, я уявляю себе на містку корабля з піднятими вітрилами серед бурхливого моря, дивлюся на сонячні зайчики на воді. Слухаю Лаурине дихання, повільне, ритмічне, і знаю, що у неї розплющені очі. Про що вона мріє? Гадаю, що ми всі на палубі корабля, що йде на північ, до острова Невідомого корсара. Потому мене переносить до джерел Чорної річки біля Мананави, туди, де ліс темний і непролазний і де інколи чутно зітхання велетня Сакалаву, який вбив себе, аби не потрапити до рук білих плантаторів. У лісі повно схованок і отрути, в ньому лунають мавпячі крики, а наді мною, затуляючи сонце, пропливає біла тінь фаетона. Мананава — то країна мрій.

Дні, що наближають нас до п’ятниці 29 квітня, довгі. Вони переплітаються між собою у суцільний день, сповнений далекими від життя ночами і мріями, день, який уже перетворився на спогад, а я ніяк не можу втямити, що ці дні несуть у собі тягар долі. Як я міг про те знати, якщо не було жодних точок відліку? Ми самі, Турель, яку я бачу крізь дерева, здалеку, тому що вона — моя мітка, яка вказує на море, з іншого боку скелі Труа Мамель і гора Рампар, які позначають межі цього світу.

Було сонце, що пряжить від світанку, суха червона земля вздовж канави, яку пробили дощі, що стікають з блакитного даху. Були лютневі бурі з вітром ост-норд-ост, що дув у напрямку гір, дощ, що зрив ровами пагорби і плантації алое, і струмки, що залишали велику брудну пляму на блакиті лаґуни.

Батько зранку стоїть на веранді, дивиться на дощове запинало, що насувається на поля, вкриваючи вершини гір Макабе, Бриз-Фер, туди, де знаходиться електричний генератор. Коли розкисла від дощу земля блищить на сонці, я сідаю на сходах веранди і ліплю для Мем глиняні фіґурки: песика, коника, солдатів і навіть кораблик, на якому палички замість щогл і листя — за вітрила.

Батько часто їде до Порт-Луї, там сідає на потяг до Флореаля, аби побачитися з тіткою Аделаїдою. Вона має надати мені притулок наступного року, коли я вступлю до Королівського коледжу. Все це мене майже не цікавить. Лише загроза, яка тисне тут, у Букані, наче якась невидима буря.

Я знаю, що живу тут і ніде інде. Невтомно роздивляюся цей краєвид, так давно, що знаю тут кожну заглибину, кожну тінь, кожний закапелок. Як завжди, позаду мене — похмура прірва витоків Чорної річки, таємниче провалля Мананави. Є також вечірні схованки, дерево добра і зла, до якого я йду з Лаурою. Ми вилазимо на міцні гілки і, звісивши ноги, мовчки сидимо, дивимося, як в гущавині листя згасає світло. Коли надвечір починається дощ, ми слухаємо шелест дощових крапель серед лапатого листу, наче музику.

У нас є ще одна схованка. Це рівчак, на дні якого тече тоненький потічок, що трохи далі впадає в річку. Інколи нижче за течією до нього приходять жінки купатися, а ще стадо козенят, яких пасе маленький хлопчик. Ми з Лаурою спускаємося на дно рівчака, туди, де є невеликий виступ і старий тамаринд, що нахилився над порожнечею. Стовбуром тамаринду ми повземо до гілок, притискаємося головами до дерева, сидимо і дивимось на воду, що тече дном рову, на чорне каміння. Лаура гадає, що у воді є золото, тому жінки приходять сюди прати білизну, аби потім знайти блискітки золота на тканині своїх суконь. Ми безкінечно довго вдивляємося у воду, що тече, шукаємо відблиски золота на чорному піску, на берегах. Там нас не тривожать жодні думки, і ми не відчуваємо загрози. Більше нема хвороби Мем, проблеми з грішми, яких бракує, дядька Людовіка, що збирається викупити наші землі під плантації. Саме тому ми йдемо до своїх схованок.

На світанку батько бричкою поїхав до Порт-Луї. Я одразу гайнув у поля, спочатку пішов на північ, аби побачити гори, які я люблю, потому повернувся спиною до Мананави і зараз йду до моря. Я — сам, Лаура не може піти зі мною, вона нездужає. Вона вперше мені таке каже, і про кров, яка приходить у жінок згідно з місяцем. Пізніше вона про це більше ніколи не говоритиме, ніби опісля їй стало соромно. Пригадую її того дня, маленьку бліду дівчинку з довгим чорним волоссям, упертий погляд, прекрасне пряме чоло, наче вона готова помірятися силою зі світом, але щось змінилося і це щось віддаляє її, робить чужою. Лаура стоїть на веранді, одягнена у довгу бавовняну сукню блідо-блакитного кольору, закасані рукави відкривають худі руки, на обличчі усмішка, яка означає: я — сестра чоловіка з лісу.

Біжу без передиху до підніжжя Турель, це зовсім близько від моря. Не хочу більше йти на берег Чорної річки, ні на причал Тамарен через рибалок. Після пригоди з пірогою, відтоді як нас з Дені покарали, розлучивши, я більше не хочу йти туди, куди ми раніше ходили разом. Піду вище від Турелі або на Зірку, аби сховатися серед чагарів, звідти буду дивитися на море і на птахів. Навіть Лаура не знатиме, де мене шукати.

Я — сам, і сам з собою голосно розмовляю. Сам себе запитую і сам собі відповідаю:

— Ходімо, сядемо он там.

— Де?

— Там, на плескатій скелі.

— Ти когось шукаєш?

— Ні, ні, добродію, я спостерігаю за морем.

— Ти хочеш побачити бакланів?

— Дивись, он пропливає корабель. Знаєш його назву?

— Знаю — Арґо. Це мій корабель. Він прибув по мене.

— То ти від’їжджаєш?

— Так, я незабаром поїду. Завтра або післязавтра…

Я на вершині Зірки, коли починається дощ.

Гарно, сонце пече крізь одяг, вдалині, за тростиновими полями, димлять труби. Я дивлюся на темно-синій морський простір, що за рифами стає фіолетовим.

Починається дощ, півколом затуляє море за Порт-Луї, великою сірою завісою стрімко насувається на мене. Так навально, що я навіть не намагаюся шукати якогось прихистку. Стою на виступі скелі з шаленим калатанням серця. Люблю дивитися, як налітає дощ.

Спочатку цілковите безвітря. Усі звуки приглушені, наче гори затамували подих. Саме через це починає калатати серце — від тиші, яка спустошує небо і знерухомлює все довкола.

Раптом на мене налітає холодний вітер, що несе листя. Я бачу, як починають хвилюватися тростинові поля. Вітер починає вихритися, налітає на мене поривами, примушуючи зіщулитись на скелі, аби не злетіти додолу. Біля Чорної річки — те саме: велика чорна пелена мчить на мене, вкриває море і землю. Тоді я розумію, що слід негайно втікати. Це непростий дощ, це буревій, ураган, як той, що пройшов у лютому і тривав два дні і дві ночі. От тільки ця тиша, такої я ніколи не відчував раніше. Однак я не ворушусь. Не в змозі відірвати погляду від великої сірої пелени, яка з величезною швидкістю насувається на долину, на море, яка поглинає пагорби, поля, дерева. Вона вже вкрила скелі. Затим зникають гори, Рампар, Труа Мамель. Темна хмара пройшлася над ними і стерла їх. Тепер вона котиться схилом гір до Тамарен і до урочища Букан. Раптом я згадую про Лауру, про Мем, вони самі вдома, і тривога відриває мене від споглядання дощу, що насувається. Я стрибаю зі скелі і щодуху мчу схилом Зірки навпростець через кущі, які дряпають обличчя і ноги. Біжу, наче за мною женеться зграя скажених собак, наче я олень, що вирвався з мисливських угідь. Інстинктивно скорочую шлях, біжу руслом висохлого потічка — за мить я вже в Паноні.

Тут на мене налітає вітер і валить з ніг. Я ніколи не бачив нічого подібного. Вода заливає мене, струменить по обличчю, затікає у рот, ніздрі. Я задихаюся, сліпну, хитаюся від вітру. Але шум — це ще страшніше. Глибокий, важкий, наче йде з глибин землі, мені здається, що гори ось-ось розпадуться. Повертаюся спиною до бурі і рачкую серед чагарників. Поламані гілки дерев ляскають у повітрі, наче стріли. Зіщулююся під високим деревом, прикриваю голову руками, чекаю. Після пориву вітру минає кілька секунд. Дощ ллє як з відра, але я можу підвестися, дихнути, розгледітися, де я. Чагарі вздовж рову потрощені. Неподалік велике дерево, як те, під яким я заховався, вирване з коренем, на ньому ще тримаються грудки червоної землі. Починаю рухатися навмання і раптом під час затишшя помічаю пагорб Сен Мартен, руїни колишньої цукроварні. Не маючи часу на роздуми, збираюся там заховатися.

Я знаю ці руїни. Я їх часто бачив, коли з Дені пробігав полями під паром. Він не хотів туди наближатися, казав, що то дім Муна Муна, що там чути «бубен диявола». Серед старих стін я тулюся у закапелку під уламком склепіння. Мокрий одяг прилип до тіла, я тремчу і від холоду, і від страху. Чую, як пориви вітру шугають над долиною. Наче велетенський звір кидається на дерева, трощить хащі і гілля, ламає стовбури дерев, наче соломинки. Водяні смерчі падають на землю, оточують руїни, водограями стікають у рів. З’являються струмки, наче з землі забили джерела. Вода тече, утворюючи далі вихори, закрути. Нема ні неба, ні землі, лише ця водяна стихія і вітер, що несе дерева і червоний мул. Я дивлюся прямо перед себе, сподіваючись побачити крізь водяну стіну небо. Де я? Руїни Панона — це, можливо все, що залишилося на землі, можливо, потоп покрив усю землю. Мені хочеться молитися, але зуби так цокотять, що я не в змозі пригадати слів. Пригадую лише оповідку про вселенський потоп, яку Мем читала нам з великої червоної книги, коли вода прийшла на землю і покрила навіть гори, і про великий корабель, який збудував Ной для порятунку, він узяв з собою «кожної тварі — по парі». А мені як зробити корабель? Якби Дені був тут, можливо, він би змайстрував пірогу чи пліт з гілля дерев. Навіщо Бог знову карає землю? Тому що люди зачерствіли, як каже батько, і живуть за рахунок злигоднів робітників на плантаціях? А потім я думаю про Лауру і Мем у покинутому будинку, тривога так сильно стискає мені груди, що я ледве дихаю. Що з ними? Жахливий вітер, водяна стіна могли їх проковтнути, знести, я уявляю, як Лаура борсається у потоці грязюки, намагаючись вчепитися за гілля дерев, і зіслизає у рів. Попри пориви вітру і відстань, я підвожуся і кричу: «Лауро! Лауро!»

Але одразу усвідомлюю, що все це марно, шум вітру і води поглинають мої крики. Знову притуляюся до стіни, прикриваю обличчя руками, вода тече по голові і змішується зі слізьми, я в жахливому відчаї, мене проковтнула похмура порожнеча, ні на що нездатний, зіщулившись, я лечу крізь землю, що перетворилася на рідину.

Довго не ворушуся, тим часом небо наді мною змінюється, водяні стіни перетворюються на хвилі. Нарешті злива слабшає, вітер втрачає силу. Я підвожуся і йду, вуха ще закладені від ревища, яке раптом припинилося. Небо на півночі розкололося, і я бачу, як з’являється силует гори Рампар, Труа Мамель. Ніколи вони мені не здавалися такими гарними. Серце сильно калатає від радости, наче вони були моїми друзями, яких я втратив, а тепер знову знайшов. Вони — неземні, темно-сині на тлі сірих хмар. Я бачу кожну їхню лінію, кожну скелю. Небо навколо них непорушне, воно опустилося в долину Тамарен, звідки повільно виринають інші скелі, інші пагорби. Озираючись, помічаю серед моря хмар острови сусідніх пагорбів, Турель, гору Червона Земля, Бриз-Фер, Сухий Морн. Удалині, у світлі неймовірного сонця — Великий Морн.

Усе таке гарне, що я зупиняюся. Затримуюся, аби подивитися на поранений краєвид, за який чіпляються пошматовані хмари. Від Труа Мамель і, здається, аж до Каскадів розкинулася надзвичайна веселка. Мені дуже хотілося, аби Лаура була поруч, аби побачила її. Вона каже, що веселки — то шляхи дощів. Веселка величезна, на заході вона опирається на гірський масив і тягнеться до вершин на іншому боці, біля Флореаля і Фенікса. Знову пливуть великі хмари. Але несподівано, в проміжку між хмарами прямо над собою я бачу чисте блакитне небо, таке сліпуче! Наче час повернувся назад. Ще кілька секунд тому було темно, світло згасло, і безкінечний вечір вів до небуття. А зараз я розумію, що лише полудень, сонце в зеніті, я відчуваю його тепло і його сяєво на обличчі і на руках.

Біжу мокрими травами, знову спускаюся пагорбом до долини Букан. Всюди земля затоплена, струмки переповнені червоною вохряною водою, на моєму шляху лежать поламані дерева. Але я не зважаю на них. Все закінчилося, ось, про що я думаю, все закінчилося, тому що веселка з’явилася, аби засвідчити про Боже втручання.

Коли я підхожу до нашого будинку, хвилювання знесилює мене. Сад, будинок — не пошкоджені. Лише листя дерев та поламане гілля укрили алеї, всюди калюжі. Але сонячне проміння виграє на світлому даху, на листі дерев, і все здається новішим, молодшим.

Лаура — на веранді, щойно вона мене помічає, кричить: «Алексісе!..» Біжить до мене, притуляється. Мем теж тут, стоїть у дверях, бліда, схвильована. Дарма я їй кажу: «Все закінчилося, Мем, усе закінчилося, потопу не буде!» Вона не усміхається. Тільки тоді я думаю про батька, який поїхав до міста, і мені стає зле. «Але ж він зараз повернеться! Він повернеться?» Мем притискає мою руку, каже своїм хрипким голосом: «Так, звичайно, він зараз повернеться…» Але вона не може приховати свого хвилювання, і я мушу повторювати, стискаючи з усієї сили її руку: «Все закінчилося, тепер нам нічого боятися».

Ми стоїмо разом на веранді, притулившись один до одного, вдивляємося вглиб саду і в небо, на якому знову починають купчитися великі чорні хмари. Насторожує якась незрозуміла загрозлива тиша, вона важко тисне на нашу долину, наче на всьому світі тільки й людей, що ми. Хижка капітана Кука — порожня. Цього ранку разом з дружиною він пішов до Чорної річки. На полях не чути ні крику, ні рипіння підвод.

Ця тиша повністю оволодіває нашими тілами, моторошна мертва тиша, якої мені не забути. На деревах нема птахів, нема комах, навіть вітер ані шелесне серед глиці філао. Тиша могутніша за звуки, вона їх поглинула, навколо нас все порожніє й розпадається. Ми нерухомо стоїмо на веранді. Я тремчу у мокрому одязі. Наші голоси, коли ми розмовляємо, дивно відлунюють у далечіні, а слова одразу зникають.

Потім над долиною здіймається гул урагану, наче через плантації і чагарники мчать стада биків, а ще я чую жахливо близький шум моря. Ми заклякли на веранді, до горла підкочується нудота, бо тепер я розумію, що ураган не закінчився. Ми опинилися в оці циклону, там, де завжди тихо й спокійно. Тепер я чую, як з моря розлюченим звіром кидається південний вітер, як він набирає все більшої сили і трощить усе на своєму шляху.

Цього разу нема дощової стіни, тільки вітер. Я бачу, як вдалині хилитаються дерева, як сунуть схожі на дим хмари, продовгуваті смуги у фіолетових плямах. Найбільше лякає небо. Воно постійно змінюється, відкривається, ховається, мені здається, що воно мене втягує і я лечу.

— Хутко, хутко, діти!

Це, нарешті, озвалася Мем. Це її хрипкий голос. Їй вдалося зруйнувати чари і наше нажахане заціпеніння перед цим небом, яке збирається знищити себе. Вона тягне нас, заштовхує до будинку, у вітальню із зачиненими віконницями. Замикає двері. У будинку темно. Ми чуємо шум вітру, як із середини корабля. Попри важку задуху, я тремчу від холоду і хвилювання. Мем помічає це. Вона йде до своєї кімнати по ковдру. Поки її нема, вітер з потужним натиском стіною накидається на будинок. Лаура тулиться до мене, і ми чуємо, як риплять дошки. Зламані гілки б’ються об стіни будинку, камінці стукають у віконниці і двері.

Крізь щілини у віконницях ми раптом помічаємо, що денне світло зникає, і я розумію, що хмари знову опустилися на землю. Потім з неба починає литися вода, шмагаючи стіни всередині веранди. Проникає під двері, через вікна, темними струмками кольору крови заливає підлогу навколо нас. Лаура дивиться на воду, яка прибуває, кружляє навколо великого стола і стільців. Повертається Мем, у неї такий переляканий вигляд, що я беру ковдру, аби нею затулити щілину під дверима, але ковдра одразу стає мокрою, а вода продовжує прибувати. Над нами дико реве вітер, водночас ми чуємо, як злісно риплять крокви, як небезпечно ляскає відірваний ґонт. Зараз дощ заливає горище, і я думаю про наші газети, про наші книги, про все те, що ми любимо і що буде знищене. Вітер розтрощив слухові вікна і зараз лютує на горищі, перекидаючи меблі. З громовим гуркотом він вириває дерево і розбиває ним південний фасад будинку, спустошує його. Ми чуємо, як обрушується веранда. Мем тягне нас з їдальні в ту мить, коли величезна гілляка влітає в одне з вікон.

Вітер проникає крізь розлом, наче невидимий скажений звір, і якусь мить мені здається, що небо впало на будинок, аби розчавити його. Я чую тріск поламаних меблів, дзенькіт розбитих вікон. Не знаю, яким дивом Мем тягне нас в інший кінець будинку. Ми ховаємося в батьковому кабінеті, стоїмо там усі троє, притулившись до стіни, на якій висить мапа Родріґеса і великий план неба. Віконниці зачинені, але вітер розбив шибки, і вода тече по паркету, по книгах і по паперах нашого тата. Лаура незграбно намагається зібрати якість папери, але потім облишає цю марну справу. На вулиці — нам видно крізь щілини у віконницях — небо таке темне, що здається, ніби настала ніч. Вітер свище навколо будинку, б’ється об гірський кряж. Навколо нас безперестанку тріщать зламані дерева.

«Молімося», — сказала Мем. Вона затуляє обличчя руками. Лаурине обличчя бліде. Вона незмигно дивиться на вікно, а я намагаюся думати про архангела Гавриїла. Саме про нього я згадую, коли мені страшно. Він — великий, огорнений сяйвом, з мечем. Чи можливе таке, щоб він нас прирік, віддав на поталу небу і морю? Стає ще темніше. Вітер реве і свище, я відчуваю, як здригаються стіни будинку. Від веранди відколюються шматки деревини, з даху летить ґонт. Гілля дерев кружляє у вікнах, наче травинки. Мем притискає нас до себе. Вона вже не молиться. Її очі нажахано втупилися в якусь точку, наші серця тремтять від ревіння вітру. У моїй голові жодної думки, я більше й слова не можу вимовити. Навіть якби я захотів щось сказати, ревище було таким, що Мем з Лаурою все одно не почули б мене. Безкінечна болюча туга знову й знову могутньою хвилею повільно втискає нас у землю.

Так триває довго, і ми летимо крізь розпанахане небо, крізь роз’юшену землю. Я чую море так, як ніколи не чув його доти. Воно перекотилося через бар’єр рифів і піднімається гирлом річок, штовхаючи попереду буруни, які затоплюють береги. Я чую море у вітрі, я геть знерухомів — для нас усе закінчилося. Лаура затуляє вуха руками і мовчки притискається до Мем, яка розширеними очима пильно вдивляється в темний простір за вікном, буцімто хоче втримати на відстані розлючені стихії. Наш бідний будинок здригається від даху до підмурку. Над південним фасадом зірвало частину покрівлі. Водяні смерчі і вітер доламують випотрошені кімнати. Дерев’яна перегородка всередині кабінету теж тріщить. Мить тому через діру, пробиту деревом, я бачив, як хижка капітана Кука летіла у повітрі, наче іграшка. Бачив також, як високий бамбуковий частокіл нахилився над землею, наче його зігнула велетенська рука. Чую, як вдалині з громовим гуркотом вітер обрушується на схили гір і зливається з шумом розбурханого моря, яке затоплює річки.

У якусь мить я усвідомлюю, що вітер втрачає силу? Не знаю. До того, як стих шум моря і дерева перестали падати, щось звільнилося у мене всередині, я переконаний в цьому. Я почав дихати, обруч, що стискав скроні, зник.

Потім одразу вщух вітер, на нас знову впала велика тиша. Звідусіль чулося дзюркотання води — на даху, на деревах, і навіть у будинку текли тисячі струмків. Бамбук скрипів. З’явилося денне світло, але то вже було ніжне і тепле сяєво сутінок. Мем відчинила віконниці. Ми так і стояли, притулившись один до одного, не наважуючись рухатися, дивилися на силуети гір, що виринали із хмар, вони були як родичі, що прийшли нас втішити.

Тоді від тієї тиші Мем почала плакати, тому що у неї вже не стало снаги. Ми з Лаурою теж заплакали, пригадую, що так я більше ніколи не плакав. Потім ми лягли на підлогу і, обнявшись, щоб зігрітися, заснули.

Ми прокинулись на світанку від голосу батька. Він прибув уночі. Пригадую його змарніле обличчя, одяг в болоті. Він розповідає, як серед урагану стрибає з візка і лягає у рів край дороги. Там його настигла буря, знесла і візок, і коня не знати куди. Він бачив неймовірні речі, вглиб суші на старі дерева Інтендантства закинуло цілі човни. Розбурхане море розлилось по берегах річок і потопило людей у їхніх домівках. Особливо руйнівним був вітер, він позривав дахи з будинків, позбивав димарі цукроварень, поламав склади, зруйнував половину Порт-Луї. Коли він зміг вибратися зі своєї канави, то залишився на ніч у негритянській хижці неподалік від Медини, тому що дороги були затоплені. На світанку один індус на своєму возику підвіз його до Тамарен Естейт і, щоб дістатися до Букана, батькові довелося йти по груди у воді. Він каже також про барометр. Батько був у бюро Рампар Стрит, коли падали показання барометра. Він сказав, що це було неймовірно, жахливо. Він ніколи не бачив, щоб тиск опускався так низько і так швидко. Чому падіння ртуті може бути таким страшним? Я не розумію, але ще й зараз чую його голос, коли він про це каже, я не зможу цього забути.

Пізніше якась лихоманка провіщає кінець нашого щастя. Зараз ми живемо у північному крилі будинку, тільки ці кімнати пощадив буревій. Спустошене вітром і водою, південне крило будинку наполовину зруйнувалося. Дах провалився, веранди більше нема. Що я ще ніколи не зможу забути, так це дерева, яке пробило стіну будинку, довга чорна гілка, наче кіготь казкової потвори, вдарила як грім і застрягла у віконниці їдальні.

Ми з Лаурою спробували піднятися на горище розбитою драбиною. Через діри у даху водяний потік усе зніс. Від стосів книг і газет залишилися лише розкислі аркуші. Ми навіть не змогли рухатися на горищі, тому що стеля провалилася в багатьох місцях. Крокви хитаються. Від легкого бризу, який щовечора дме з моря, тріщить каркас ослабленого будинку. Уламок корабля — саме на нього насправді скидається наш будинок — уламок корабля, що зазнав кораблетрощі.

Ми обходимо околиці, аби визначити розміри лиха. Шукаємо те, що ще вчора тут було — гарні дерева, пальмові плантації, плантації ґуаяви, манґові дерева, зарості рододендронів, буґенвіллей, гібіскусів. Тиняємося, хитаючись, наче після виснажливої хвороби. Всюди бачимо сплюндровану землю, брудну, з полеглими травами, з поламаними гілками і з деревами корінням догори. Йдемо до плантацій поблизу Ємена і Тамарен, всюди молода тростина наче скошена велетенським косарем.

Навіть море змінилося. З вершини Зірки я дивлюся на великі плями грязюки, які забруднили лаґуну. У гирлі Чорної річки більше нема села. Я думаю про Дені. Чи вдалося йому врятуватися?

Ми з Лаурою майже цілий день стоїмо на вершині креольської піраміди серед спустошених полів. Час від часу вітер приносить якийсь дивний затхлий запах. Проте небо чисте, і сонце обпікає наші обличчя і руки, наче серед літа. Гори навколо Букана темно-зелені, з чіткими обрисами, здаються ближчими, ніж зазвичай. Ми дивимося на усе це — на море за рифами, на сяюче небо, на понівечену землю — просто так, ні про що не думаючи, до різі в очах. Нема нікого на полях, ніхто не йде дорогою.

У нашому будинку теж тихо. Після бурі до нас ніхто не приходить. Ми харчуємося лише рисом і чаєм. Мем лежить на імпровізованому ліжку в батьковому кабінеті, ми спимо в коридорі, тому що тільки ці місця пощадив ураган. Якось вранці я супроводжую батька до водойми поблизу Еґрет. Ми мовчки простуємо спустошеними землями. Ми вже знаємо, що там знайдемо, від цього у нас стискається в горлі. В одному місці край дороги перед рештками свого дому сидить стара ґанні. Коли ми проходимо повз неї, вона починає скиглити трохи голосніше, і батько зупиняється, аби подати їй монетку. Коли прибуваємо до водойми, то нарешті бачимо, що залишилося від генератора. Гарна нова машина перекинулась і наполовину застрягла у твані. Споруда, де стояла турбіна, зникла, від самої турбіни залишилися лише шматки погнутого заліза, які годі було впізнати. Батько зупиняється, голосно і чітко каже: «Це — кінець». Він високий і худий, сонце виблискує на його чорному волоссі і на бороді. Він підходить до генератора, не звертаючи уваги на багнюку, яка сягає колін. Майже дитячим рухом намагається перевернути машину. Потім розвертається і йде геть. Проходячи повз мене, він кладе руку мені на потилицю і каже: «Ходімо». Ця мить справді трагічна, тоді мені теж здається, що все скінчилося назавжди, горло стискається, очі наповнюються слізьми. Я швидко йду за татом, дивлюся на його високу, худу, згорблену постать.

Саме тими днями все наближається до свого завершення, але ми ще цього не знаємо. Ми з Лаурою відчуваємо цю загрозу чіткіше. Вона приходить з першими новинами із зовнішнього світу, переказується робітниками з плантацій, ґанні з Ємена, Валґали. Новини прибувають, їх повторюють, поширюють, розповідають про острів, спустошений циклоном. Порт-Луї, каже батько, знищене, як після бомбардування. Більшість дерев’яних будинків потрощені, зникли цілі вулиці, вулиця Мадам, вулиця Емілікілен, вулиця Пуавр. Від Монтань де Синьо до Марсового Поля — самі лише руїни. Громадські місця, церкви зруйновані, люди живцем згоріли під час вибухів. О четвертій по обіді, розказує батько, барометр опустився дуже низько, швидкість вітру сягала більше ста миль на годину, кажуть, навіть ста двадцяти. Море жахливо піднялося, заливши узбережжя, кораблі закинуло на сотні метрів углиб суші. На річці Рампар почалася повінь, і багато людей потонуло. Назви знищених сіл — то цілий список: Гарна Водойма, Рожевий Пагорб, Чотири Межі, Вакоас, Фенікс, Пальма, Медина, Гарні Сни. У Водоймі, потойбіч Труа Мамель, упав дах цукроварні, поховавши під собою сто тридцять робітників, які там заховалися. У Феніксі загинуло шістдесят осіб, ще більше в Гарній Воді, на півночі острова, в Мапу, в Мон Ґу, у Форбасі. Число жертв щодня зростає, там — знесені потоком намулу, тут — розчавлені під будинками, там — під деревами. Батько каже, що жертв багато сотень, але наступними днями цифри сягають тисячі, потім півтори тисячі.

Ми з Лаурою весь час на вулиці, розгублені, ховаємося в сухих чагарях поблизу будинку, не наважуючись віддалятися. Збираємося подивитися на рів, струмок в якому ще лютує, ще несе грязюку і поламане гілля. Або з вершини дерева шальта дивимося на освітлені сонцем спустошені поля. Жінки у ґанні збирають молоді пагони тростини і тягнуть їх по заболоченій землі. Голодні діти приходять красти опалі фрукти і капусту біля нашого дому.

Мем мовчки чекає нас вдома. Вона лежить на підлозі в кабінеті, вкрита ковдрами попри спеку. Її обличчя палає від лихоманки, а запалені очі блищать хворобливим блиском. Батько стоїть на руїнах веранди, дивиться на дерева вдалині і мовчки курить.

Пізніше повертається Кук зі своєю донькою. Він трохи поговорив про Чорну річку, затоплені кораблі, зруйновані будинки. Кук, якому вже багато літ, каже, що з того часу, як він прибув на острів, ще за рабів, був ураган, який розвалив димар резиденції і ледь не вбив губернатора Барклі, але той ураган не був таким сильним. Ми думаємо, якщо Кук не помер тому, що він старий, і, якщо він повернувся, то все знову буде, як раніше. Але він подивився на те, що залишилося від його хатинки, хитаючи головою, зачепився ногою за якісь шматки дощок і пішов перш ніж ми встигли щось утямити. «Де Кук?» — запитує Лаура. Його донька знизує плечима: «Пішов, мамзель Лауро». — «Куди він пішов?» «Додому, мамзель Лауро». — «Але він повернеться?» У Лаури схвильований голос. «Коли він повернеться?» Від відповіді Кукової доньки у нас стискається серце: «Бог його знає, мамзель Лауро. Можливо, й ніколи». Вона прийшла по харчі і по гроші. Капітан Кук більше не житиме тут, він ніколи не повернеться, ми це добре знаємо.

А Букан залишається таким, яким він став після бурі — самотнім, покинутим. Якийсь чорний чоловік приїхав з плантації зі своїми волами, аби витягти стовбур, що продірявив їдальню. Разом з батьком ми зібрали все сміття, якого повно в будинку — папери, скло, битий посуд, гілля, листя, землю. Через діри у стінах, розбиту веранду, дах, крізь який видно небо, наш будинок ще більше нагадує уламок корабля. А ми люди, які пережили кораблетрощу, вчепилися за свого уламка, сподіваючись, що все буде, як раніше.

Щоб приглушити тривогу, яка наростає з кожним днем, ми з Лаурою йдемо все далі й далі від дому, крізь плантації до узлісся. Щодня ми прямуємо до звабливої темної долини Мананави, туди, де живуть фаетони, що ширяють високо в небі. Але й вони зникли. Гадаю, їх знесло ураганом, розбило об гірські масиви чи так далеко віднесло в море, що вони звідти ніколи не зможуть повернутися.

Щодня ми шукаємо їх у порожньому небі. У лісі моторошна тиша, наче вітер збирається повернутися.

Куди йти? Адже тут більше нема людей, на фермах більше не чути собачого гавкоту. Більше не видно димів у небі. Вилізши на креольську піраміду, ми оглядаємо горизонт в напрямку Кларенс і Вольмара. Дими зникли. На півдні біля Чорної річки на небі нема слідів. Ми мовчимо. Стоїмо під полуденним сонцем і дивимося на море в далечині, поки очам не стає боляче.

Увечері із сумом у серці повертаємося до Букана. Уламок все ще на місці, до половини вгруз у ще вогку землю серед спустошеного саду. Ми нишком прослизаємо в будинок, босоніж ступаємо по підлозі, грязюка вже перетворилася на шар скрипучого пороху, але батько навіть не зауважує нашої відсутности. Зголоднілі після довгих блукань, ми їмо те, що знаходимо — фрукти, зібрані у чужих володіннях, яйця, рис, що його батько щоранку готує у великому казані.

Одного дня, поки ми були на узліссі, Кьоніґ, лікар з Флореаля, приходив до Мем. Лаура, коли ми поверталися додому, побачила на дорозі сліди від коліс. Я не наважуюся йти далі, чекаю, тремчу, поки Лаура біжить на веранду, влітає в будинок. Нарешті я заходжу через північний фасад і бачу Лауру, яка міцно тримає Мем у обіймах, поклавши їй голову на груди. Мем усміхається попри втому. Йде до комірчини, де стоїть спиртова плитка. Хоче підігріти рис, приготувати для нас чай.

— Їжте, діти, їжте. Вже пізно, а де ви були?

Вона розмовляє швидко, наче з задишкою, але її радість не вдавана.

— Ми невдовзі поїдемо, ми покидаємо Букан.

— Куди ми поїдемо, Мем?

— Мені не слід вам цього казати, це ще не точно, зрештою, ще не все вирішене. Ми поїдемо до Форест-Сайда. Тато знайшов там будинок, недалеко від тітки Аделаїди.

Вона притискає нас до себе, а ми відчуваємо лише щастя і ні про що інше не думаємо.

Батько знову поїхав до міста, поза сумнівом, бричкою Кьоніґа. Він мусить підготувати наш від’їзд, знайти новий будинок у Форест-Сайді. Згодом я довідався про все, що він тоді зробив, аби відстрочити неуникне. Про всі папери, що їх він підписав у лихварів міста, боргові розписки, заставні позики. Землі в Букані, поля під паром, кілька десятин саду, ліси і сам будинок — усе було закладене, продане. Він не міг дати собі з цим ради. Свою останню надію він покладав на це божевілля — електрогенератор у баюрі Еґрет, який мав принести проґрес у всю західну частину острова і який зараз перетворився лише на купу брудного брухту. Як ми могли зрозуміти це тоді, ми ж були ще дітьми? Але в той час деякі речі нам не треба було пояснювати. Поступово ми здогадувалися про те, про що не було мови. Коли налетів ураган, ми добре знали, що все втрачено. Наче після потопу.

— Коли ми поїдемо, це залишиться дядькові Людовіку? — запитує Лаура. В її голосі стільки гніву і смутку, що Мем не в змозі відповісти. Вона відводить очі. «Це він! Він усе це зробив!» — каже Лаура. Мені дуже хочеться, аби вона замовкла. Вона блідне і тремтить, її голос теж тремтить. «Ненавиджу його!» «Замовкни, — каже Мем. — Ти не знаєш, що кажеш». Але Лаура не слухається. Вона вперше високо підіймає голову, наче захищає все те, що ми любимо — цей зруйнований будинок, сад, високі дерева, наш рів і на виднокраї темні гори, небо, вітер, що приносить шум моря. «Чому він нам не допоміг? Чому нічого не зробив? Чому він хоче, аби ми поїхали, щоб забрати наш будинок?» Мем сидить у шезлонзі в тіні розбитої веранди, як тоді, коли збиралася нам читати Святе письмо чи починати диктант. Але сьогоднішній день увібрав стільки часу, що ми знаємо — більше жодне навчання для нас тут неможливе. Саме через це кричить Лаура, тому в неї тремтить голос і очі наповнюються слізьми, вона хоче сказати, як їй погано: «Чому він налаштував усіх проти нас, коли йому, такому багатому, варто сказати лишень одне слово! Чому він хоче, аби ми поїхали звідси, забрати наш будинок, наш сад і всюди насадити тростини?» «Замовкни! Замовкни!» — кричить Мем. Її обличчя напружене від гніву, від відчаю. Лаура більше не кричить. Вона стоїть перед нами, їй дуже соромно, в очах блищать сльози, раптом вона обертається, кидається в сутінки саду, біжить, зникає. Я чую, як у неї під ногами шурхотить трава, стає тихо, насувається ніч. Кидаюся за нею: «Лауро! Лауро! Повернись!» Поквапливо шукаю її і не знаходжу. Потім замислююсь, я знаю, де вона, наче бачу її крізь хащі. Це востаннє. Вона у нашій схованці, на тому боці спустошеного пальмового поля, на товстій гілці тамаринду, над ровом, слухає шум струмка. В рову все попелястого кольору, настала ніч. Повернулося кілька птахів, уже гудуть комахи.

Лаура не видерлася на дерево. Вона сидить на валуні під тамариндом. Її блідо-блакитна сукня брудна, вона боса.