Золотошукач

Мананава, 1922 рік

Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.

Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:

— Отже, ви повернулися на місця, які вам…

Я підказав:

— Не дають спокою?

І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!

Живу у хижі поблизу Бамбу, кожного ранку верхи об’їжджаю плантації, аби наглядати за роботою. Пополудні я — у ґвалті цукроварні, наглядаю за прибуттям тростини, жому, якістю меляси. Виснажлива робота, але краще така, аніж сидіти в задушливих кімнатах W.W. West. Директор цукроварні — англієць на прізвище Пілінґ, його надіслала Сільськогосподарська компанія з Сейшельських островів. Спочатку, налаштований Фердинандом, він поводив себе упереджено. Але він справедлива людина, і в нас склалися чудові стосунки. Він розповідає про Шамарель, куди сподівається поїхати. Якщо його туди переведуть, він обіцяє, що допоможе мені теж туди переїхати.

Ємен — це самотність. Уранці на безмежні поля, наче справжня армія лахмітників, прямують робітники й одягнені у мішковину жінки. Шерех серпів зливається в повільний ритмічний шум. На краю поля з боку Валгали чоловіки розбивають «пеньки», важкі камені, аби скласти з них піраміди. Верхи я об’їжджаю плантації, слухаю шерех серпів і гавкіт сирдарів. Обливаюсь потом. На Родриґесі сонячні удари супроводжувалися сп’янінням, я бачив, як на камінні, на вакоа спалахували лелітки. Тут самотність спеки вражає серед темно-зелених просторів тростини.

Тут я думаю про Мананаву, останнє місце, яке у мене залишилося. Вона в мені дуже давно, відтоді як ми з Дені ходили до витоків річки. Часто, коли верхи я їду вздовж тростинових полів, я дивлюся на південь і уявляю схованки біля джерела, де починаються річки. Знаю, що саме туди кінець кінцем поїду.

Сьогодні я бачив Уму.

Почалося рубання молодої тростини вгорі на плантаціях. Чоловіки й жінки зійшлися з усього побережжя, зі схвильованими обличчями, тому що вони знають, на роботу візьмуть лише третину. Решта, голодні, будуть змушені повернутися додому.

Дорогою до цукроварні, узбіччям іде жінка в ґанні. Озирається, дивиться на мене. Незважаючи на велике біле покривало, яким закрите її обличчя, я упізнаю її. Але вона вже зникла у натовпі, який ділиться і розходиться полями. Я намагаюся наздогнати її, але наштовхуюся на неприйнятих на роботу чоловіків і жінок, решту огортає щільна хмара пилу. Коли дістаюся поля, то бачу лише густу зелену хвилю тростини, яку колише вітер. Сонце обпікає суху землю, моє обличчя. Я біжу навмання полем, потім стежкою і кричу: «Ума! Ума!..»

Час від часу жінки у ґанні підводять голову, припиняють жати траву між тростиною. Грубим голосом на мене гримає сирдар. Трохи наляканий, я запитую його, чи є тут манафи. Він не розуміє запитання. Люди з Родриґеса? Він хитає головою. Вони тут є, але зараз вони у таборі біженців, десь під Морном на березі Креольського струмка.

Щодня шукаю Уму, вранці — на дорозі, якою приходять ґанні, увечері — перед конторою рахівника під час видачі платні. Жінки вже здогадалися, вони глузують з мене, перепитують, жартують. То ж я більше не наважуюся шукати на дорогах серед плантацій. Чекаю приходу ночі, аби йти в поля. Запитую у дітей, які збирають рештки їжі. Вони не бояться мене, знають, що я не видам їх. Скільки років зараз Шрі?

Цілими днями верхи об’їжджаю плантації, у куряві, під пекучим сонцем. Чи ж тут вона? Всі жінки в ґанні схожі на неї, тендітні постаті, зігнуті над власною тінню, жнуть серпами, сапають. Ума показалася лише один раз, як колись біля Очеретяної річки. Пригадую нашу першу зустріч, коли вона бігла долиною між чагарями, коли підіймалася в гори, спритна, наче сарна. Може, це мені наснилося?

У такому стані я вирішую все полишити й від усього відмовитися. Ума повідомила мені, що робити, сказала про це у свій спосіб, без слів, просто показавшись мені, як міраж, серед цих людей, що прийшли працювати на землях, які ніколи не стануть їхніми: чорні, індуси, метиси, сотні чоловіків і жінок, щодня, тут, у Ємені, у Валгалі чи Медині, у Феніксі, у Мон Дезер, у Солітюд, у Форбасі. Сотні чоловіків і жінок збирають каміння і складають з нього мури і піраміди, корчують пеньки, орють, саджають молоді пагони тростини, потім, під час росту рослин, обривають пасинки, обламують суцвіття, прополюють ґрунт і, коли настає літо, квадрат за квадратом рухаються плантаціями і рубають тростину, з ранку і до вечора, зупиняються лише для того, аби нагострити інструменти, і знову рубають, поки не почнуть стікати кров’ю обідрані гострим листям руки-ноги, поки не знудить від спеки і не потемніє в очах.

Майже не усвідомлюючи того, я перетнув плантації у південному напрямку, туди, де стоїть димар старої зруйнованої цукроварні. Море — недалеко, але його не видно й не чутно. Тільки у блакитному небі час від часу пролітають вільні морські птахи. Тут чоловіки піднімають цілину. Під пекучим сонцем складають на вози чорне каміння, заступами риють землю. Помітивши мене, припиняють роботу, наче чогось бояться. Тоді я підхожу до воза, починаю вибирати із землі каміння і складати його на віз. Ми працюємо без зупинки, а сонце тим часом починає спускатися до горизонту, обпікає наші обличчя. Коли один віз наповнюється камінням і пеньками, під’їжджає інший. Старі мури тягнуться вдалину, можливо, до берега моря. Я думаю про рабів, які збудували їх, тих, яких Лаура називає святими, тому що вони померли на полях, про тих, які втекли в гори, на південь, до Морна… Сонце вже майже сіло. Як на Родриґесі, мені здається, що його вогонь сьогодні очистив мене, звільнив.

До мене підходить жінка в ґанні. Стара індіанка з висушеним обличчям. Вона принесла робітникам казан з кислим молоком, зачерпуючи його дерев’яною мискою, по черзі дає людям напитися. Коли підходить моя черга, вона вагається, потім протягує мені миску. Кисле молоко освіжає моє обпалене порохом горло.

Віддаляється останній віз з камінням. Надривний свист пари з котла вдалині означає кінець робочого дня. Люди неквапно збирають свої знаряддя праці і йдуть з поля.

Коли я приходжу до цукроварні, пан Пілінґ чекає на мене біля контори. Дивиться на моє обпечене обличчя, на волосся і одяг, вкриті порохом. Оскільки я кажу йому, що віднині бажаю працювати на полі, на рубанні, на цілині, він сухо перебиває мене:

— Ви нездатні виконувати цю роботу, в усякому разі, це неможливо, жоден білий не працює на полі.

І додає спокійніше:

— Вважаю, що вам потрібен відпочинок і що ви щойно попросили мене про звільнення.

Розмова закінчена. Я повільно бреду ґрунтовою дорогою, тепер порожньою. У променях призахідного сонця тростинові поля здаються безкраїми, наче море, і димарі цукроварень, що здіймаються то там, то сям, нагадують високі щогли кораблів.

Гул заколоту знову вабить мене до Ємена. Таке враження, що горять плантації в Медині, Валґалі і що безробітні погрожують спалити цукроварні. Лаура повідомляє мені новину, не підвищуючи голосу, аби не потривожити Мем. Я поквапливо одягаюся. Незважаючи на дрібний вранішній дощ, виходжу лише у гімнастерці, без кітеля, без картуза, в черевиках на босу ногу. Коли підіймаюся нагору, на плато поблизу Труа Мамель, сонце вже сяє на безкраїх полях. Над плантаціями здіймається дим, у стороні Ємена. Нараховую чотири, може п’ять пожеж. Спускаюсь схилом кручі, йду навпрошки через чагарі. Думаю про Уму, яка, поза сумнівами, там. Пригадую той день, коли ми з Фердинандом бачили, як індуси вкинули у піч білого наглядача, тишу, яка настала після того, як він зник у пащі палаючої печі.

Опівдні приходжу до Ємена. Мокрий від поту і брудний від куряви, з обличчям, продряпаним колючими чагарями. Біля цукроварні зібралися люди. Що сталося? Сирдари дають суперечливі свідчення. Ніби хтось підпалив склади і втік у напрямку Тамарен. Поліція кинулась по слідах злочинців.

Де Ума? Підходжу до оточених поліцією корпусів цукроварні, мене перепиняють. У дворі під охороною поліцейських, озброєних рушницями, в тіні, тримаючи руки на потилиці, навпочіпки сидять чоловіки і жінки, чекаючи, поки вирішать їхню долю.

Знову біжу через плантації, цього разу — до моря. Якщо Ума тут, я певен, що саме там вона шукає прихистку. Недалеко посеред поля у небо здіймається важкий дим, я чую крики людей, що борються з вогнем. Десь у глибині полів лунають постріли з рушниць. Але тростина така висока, що я нічого не бачу. Біжу, навмання через тростину, то в один бік, то в протилежний, слухаю відлуння пострілів. Раптом спотикаюся, зупиняюся, геть знесилений. Серце ледь не вискочить з грудей, ноги тремтять. Я на краю плантацій. Тут тихо.

Видираюся на кам’яну піраміду, бачу, що пожежі вже погасили. Лише стовп світлого диму здіймається в небо, це на цукроварні, значить, піч знову працює.

Тепер усе скінчилося. Приходжу на чорний піщаний берег, непорушно стою серед викинутого бурею гілля і стовбурів дерев. Задля того, щоб Ума помітила мене. Узбережжя — пустельне, дике, як в Англійській затоці. Йду вздовж Тамаренської бухти, у світлі заходу сонця. Певен, що Ума помітила мене. Вона безшумно, не залишаючи слідів, скрадається за мною. Я не повинен намагатися побачити її. Такі правила гри. Коли я сказав Лаурі про це, вона відповіла мені глузливим голосом: «Вона чарівниця! Ото причарувала!» Тепер я гадаю, що вона має рацію.

Як давно я тут не був! Мені здається, що я йду по своїх власних слідах — тих, які залишилися відтоді коли, ми разом з Дені приходили сюди подивитися, як сонце зникає за морем.

Майже ніч — я на іншому березі річки Тамарен. Навпроти у рибацькому селі видно світло. Кажани ширяють у ще світлому небі. Ніч тепла і тиха. Вперше за багато часу я збираюся ночувати просто неба. У чорному піску дюн, біля підніжжя тамариндів роблю собі ложе, лягаю, заклавши руки під голову. Лежачи з розплющеними очима, дивлюся, як на небі з’являються зорі. Слухаю тихий плескіт річки Тамарен, яка впадає у море.

Потім сходить місяць. Здіймається над морем, і воно починає сяяти. І тут я помічаю Уму, вона сидить недалеко від мене на блискучому піску. Так, як сиділа завжди, обнявши руками коліна, я бачу її профіль. Серце калатає, я тремчу — може від холоду? — мені страшно, що вона мені примарилась, що вона зникне. Дме вітер з моря, воно починає шуміти. Тоді Ума підходить до мене, бере за руку. Як колись, в Англійській затоці, скидає одяг, іде в море, не чекаючи мене. Разом ми пливемо у прохолодній воді проти хвиль. Довгі буруни, що приходять з іншого краю світу, котяться над нами. Ми запливаємо далеко в темне море, під сяєво місяця. Потім повертаємося на берег. Ума тягне мене до річки, де випроставшись на кам’янистому дні річки, ми змиваємо сіль з наших тіл і волосся. Ми здригаємося від вітру з моря, стиха перемовляємося, аби не розбудити сільських собак. Як колись, посипаємо одне одного чорним піском і чекаємо, коли від вітру він тоненькими струмочками почне стікати з живота, з плечей. Я стільки маю їй сказати, що не знаю, з чого розпочати. Ума теж розповідає про смерть, яка прийшла на Родриґес, про тиф, свою матір, яка померла на облавку корабля, який віз біженців у Порт-Луї. Каже про табір біля Креольського струмка, про соляні копальні на Чорній річці, де вона працювала разом зі Шрі. Як вона дізналася, що я в Ємені, яким дивом? «Це — не диво», — пояснює Ума. В її голосі чується обурення. «Щодня, щомиті я чекала на тебе у Форест-Сайді або йшла у Порт-Луї на Рампар-Стрит. На ту мить, як ти повернувся з війни, я тебе вже так довго чекала, що могла ще чекати й чекати, йшла за тобою всюди — до самого Ємена. Навіть працювала на полі, поки ти мене не побачив». Я відчув якесь запаморочення, горло щось стисло. Чому я так довго не міг зрозуміти цього?

Зараз ми більше не розмовляємо. Лежимо поруч, міцно обнявшись, аби не відчувати нічного холоду. Слухаємо море, шум вітру серед глиці філао, тому що нічого іншого на цьому світі не існує.