Золотошукач

Форест-Сайд

Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром, Капером, як називав його батько. Всі ті роки я думав про нього, марив ним. Він розділяв зі мною моє життя і мою самотність. У холодній і вогкій тіні Форест-Сайда, потім у Королівському коледжі міста Курепіпе саме з ним я по-справжньому жив. Цей чоловік без обличчя і без імени був Капером, він борознив моря, зі своїм екіпажем брав у полон корсарів з португальських, англійських, голландських кораблів, потому одного дня зник безслідно, залишивши старі папери, карти острова без назви та криптограми, написані клиноподібними знаками.

Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.

Хай би як далеко Лаура мене помічала, вона бігла назустріч з криками: «Алі!.. Алі!» Притискалася до мене і починала говорити, розповідала про ті незначні речі, які тримала в собі цілий тиждень. Її єдиними подругами були індіанки, ще бідніші, ніж вона, вони мешкали на пагорбах Форест-Сайда, вона їм приносила трохи їжі, старого одягу або годинами розмовляла з однією з них. Можливо, через це вона стала трохи схожою на них — худенька, з довгим чорним волоссям і великою хусткою.

Щодо мене, я її ледве слухав, усі мої думки були про море і про Капера, про його подорожі і його мітки в Антонжилі, в Дієґо Суарезі, в Мономотапі, про його швидкі, як вітер, експедиції до Карнатика в Індії, аби перетяти шлях зухвалим і важким кораблям голландських, англійських і французьких компаній. Тоді я читав книжки, де йшлося про корсарів, і їхні імена і подвиги відлунювали в моїй уяві: Авері, прозваний «маленький король», він звабив і викрав доньку Великого Могола, Мартела, Тіча, майора Стеда Бонне, який став піратом «від безладу в голові», капітана Інґланда, Джона Рекхема, Робертса, Кеннеді, капітана Анстіса, Тейлора, Девіса, Олів’є Ле Вассера на прізвисько Яструб, який за допомогою Тейлора взяв у полон віце-короля Гоа і заволодів кораблем з казковою здобиччю — діамантами Голконди. Але найбільше мені подобався Міссон, пірат-філософ, який за підтримки ченця-розстриги Караччіолі заснував у Дієґо Суарез еґалітарну республіку Ліберталію, де всі люди мали жити вільно, хай би якого походження чи раси вони були.

З Лаурою я про це зовсім не говорив, тому що вона казала, ніби химери, як ті, що розорили нашу родину. Але батько інколи мріяв зі мною про море і про Невідомого Корсара, я довго міг роздивлятися папери, які мали стосунок до скарбу, він зберігав їх в оббитій залізом скриньці під столом, що слугував йому за письмовий стіл. Щоразу, як я прибував до Форест-Сайда, ввечері, замкнувшись в його довгій, холодній і вогкій кімнаті, при світлі свічки я вивчав листи, мапи, нотатки, зроблені татом, і підрахунки, які він виконав згідно з вказівками, залишеними Капером. Я ретельно переписував папери, копіював мапи, брав їх із собою у коледж, аби там над ними мріяти.

Минули роки, можливо, у ще більшій відособленості, ніж колись у Букані, тому що життя у холоді коледжу і його дортуарів було сумним і принизливим. Була близькість інших учнів, їхні запахи, стосунки з ними, їхні здебільшого непристойні жарти, їхнє смакування брудних слів і їхня одержимість питаннями статі — всього цього я доти не знав, це почалося після нашого вигнання з Букана.

Наставав сезон дощів, без шалених бур, як на березі моря, а з дрібною затяжною мжичкою, що опускалася на місто, на пагорби і тривала дні й тижні. У вільні години, закляклий від холоду, я йшов до бібліотеки Карнеґі і читав усі книжки французькою чи англійською, які міг там знайти. Подорожі і пригоди на двох пустельних островах Франсуа Леґа, Східного Нептуна д’Апре Манневіллетта, Мандрівки на Мадаґаскар, до Марокко та до Східної Індії Абата Роншона, а також Чарльза Альюма, Ґреньє, Ойє де Ґранпре, гортав газети в пошуках ілюстрацій, імен, аби підживлювати свою мрію про море.

Уночі в холоді дортуару переказував напам’ять імена мореплавців, що борознили океани, втікаючи від ескадр, в гонитві за химерами, міражами, невловним блиском золота. Завжди пригадував Авері, капітана Мартела, а також Тіча, якого називали Чорною Бородою і який відповідав на запитання, де він сховав своє золото, «що лише він та диявол знають про це, і що його візьме той, хто залишиться живим». Так розповідав Чарльз Джонсон у своїй Гісторії ангельських піратів. Капітан Вінтер і його названий син Інґланд. Ґавел Девіс, який якось зустрів корабель Яструба, обидва йшли під чорним прапором, вони вирішили укласти союз і плавати разом. Коклайн-бандит допоміг їм захопити форт у Сьєрра-Леоне. Мері Рід, переодягнена в чоловіка, і Анна Бонні, дружина Джона Рекхема. Тью, який об’єднався з Міссоном і підтримав Ліберталію, Корнеліус, Камден, Джон Плантейн, який став королем Рантабе, Джон Фалемберґ, Едварґ Джонер, Деніел Дарвін, Джуліан Гардуїн, Франсуа Ле Фрер, Вільям Отрофф, Джон Ален, Вільям Мартін, Бенжамен Меллі, Джеймс Баттер, Ґійом Плантьє, Адам Джонсон.

І всі мандрівники, що в ті часи борознили морями, які не мають кордонів, відкривали нові землі. Дюфужере, Жонше де ла Ґолетрі, Шарль Ніколя Марієт, капітан Ле Мейер, що, можливо, бачив, як повз нього пройшов піратський корабель Тейлора Касандра, маючи на облавку «скарбів, награбованих у Китаї, на п’ять чи шість мільйонів фунтів стерлінґів», згадує Чарльз Альюм. Жакоб де Бюкой був присутній під час аґонії Тейлора і, можливо, отримав його останню таємницю. Ґреньє, який першим дослідив Чаґоські острови, Сір Роберт Фаркуар, Де Ланґл, який з Лаперузом ходив до Аляски, або ще той чоловік, чиє ім’я я ношу, Л’Етанґ[18], що далекого 20 вересня 1715 року з командиром Мисливця Ґійомом Дюфреном підписав акт вступу у права власности на острів Маврикій. Ці імена я чув уночі, широко розплющивши очі в пітьмі дортуару. В голові звучать також назви кораблів — найкращі слова у світі, написані на кормі, вони залишають білу борозну на бездонному морі, назавжди вкарбовані в пам’ять моря, неба і вітру. Зодіак, Щасливий, Месник, Переможний, яким командував Яструб, потім Ґальдерланд, який він захопив, Захист Тейлора, Привид Серкоуфа, Летючий Дракон Камдена, Летючий, що висадив Пенґре на Родриґесі, Амфітрита, Велика Ластівка, якою командував корсар Ле Мем, перш ніж загинув на Фортуні. Нереїда, Видра, Сапфір, на яких у вересні 1809 року англійці Роулі прийшли до Пуент-о-Ґале, щоб захопити острів Франції. Також є назви островів, то казкові назви, які я знаю напам’ять, прості острівці, на які сходили дослідники і корсари в пошуках води і пташиних яєць, схованок углибині гаваней, лігв бандитів, де вони засновували міста, будували палаци, утворювали держави: бухта Дієґо Суареза, бухта Святого Авґустина, бухта Антонжіля на Мадаґаскарі, острів Святої Марії, Фульпойнт, мис Тентенґ. Коморські острови, Анжуан, Маєлі, Майотта. Архіпелаг Сейшельських і Амірантських островів, острів Альфонс, Кетіві, Ґеорґа, Рокепіз, Альдабра, острів Вознесіння, Космоледо, Естоу, Сен-П'єр, Провидіння, Хуана де Нова, група Чаґоських островів: Дієґо Ґарсія, Еґмонт, Небезпеки, Іґл, Три Брати, Перос-Баньос, Соломона, Леґур. Карґадос-Карахос, дивовижний острів Святого Брендона, на який не можна сходити жінкам, Рафаель, Тромелен, Піщаний, банка Сая-де-Малья, банка Назарет, Аґалеґа… Ці назви я чув у нічній пітьмі, далекі і водночас близькі, і навіть зараз, коли я їх пишу, моє серце б’ється швидше, і мені вже здається, що я побував на них.

Життя поверталося, коли ми з Лаурою зустрічалися після тижня розлуки. Вздовж заболоченої стежки, яка вела до Форест-Сайда, до Блакитної Води тяглася залізниця, не зважаючи на людей з їхніми парасольками, ми розмовляли, щоб оживити наші дні у Букані, наші пригоди серед тростини, сад, рів, шум вітру серед філао. Ми розмовляли швидко, і це інколи нагадувало сон. «А Мананава?» — запитувала Лаура. Я не міг їй відповісти, тому що мені ставало боляче, я думав про безсонні ночі, з очима, розплющеними у пітьму, про надто рівне дихання Лаури, і моє чекання приходу моря. Мананава, похмура долина, де народжується дощ, куди ми так і не наважилися піти. Думав також про вітер з моря, який повільно, наче духів з леґенди, ніс двох дуже білих фаетонів, і я чув відлуння їхнього надривного, схожого на звук торохкала, крику над долиною. Мананава, де, як казала дружина старого Кука, жили нащадки чорних марронів, що повбивали хазяїв і спалили тростинові поля. Туди втік Сенґор, там великий Сакалаву кинувся з високої скелі, аби не потрапити до білих, які його переслідували. Вона казала, що в бурю там чути стогін, який вічним плачем здіймався над Мананавою.

Ми з Лаурою йшли, пригадуючи, тримаючись за руки, наче закохані. Я повторював обіцянку, яку дав Лаурі дуже давно: ми поїдемо до Мананави.

Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву.

У ті роки ми жили в злигоднях, до яких навчилися ставитися байдуже. Надто бідні, аби мати новий одяг, ми ні до кого не ходили, ні на який полуденок, на жодне свято. Ми з Лаурою навіть навчилися знаходити у тій самотності якусь насолоду. Батько заради прожитку влаштувався рахівником в одну із служб дядька Людовіка на Рампар-Стрит у Порт-Луї, а Лаура обурювалася, що людина, яка найбільше причинилася до нашого розорення і нашого від’їзду з Букана, тепер нас годує, наче жебраків.

Але ми страждали не від злиднів, а через вигнання. Пригадую ті похмурі пополудневі години у дерев’яному будинку в Форест-Сайді, холод вогких ночей, шум води, що стікає дахом. Моря для нас більше не існувало. Лише зрідка ми помічали його, коли потягом супроводжували батька до Порт-Луї, чи коли з Мем ішли в бік Марсового поля. Вдалині відкривався простір, що між дахами доків і верхів’ями дерев нестерпно блищав під сонцем. Але ми не підходили до нього. Ми з Лаурою відверталися, краще хай сліплять очі лисі схили Сиґнальної гори.

У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?

Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію Паризькі таємниці, роман з продовженням, де розповідалося про бандитів, викрадачів дітей, злочинців. Але ці небезпеки для неї ілюструвалися ґравюрами з газет, на яких було Марсове поле (справжнє), Колона, бульвари, мода. Довгими суботніми вечорами ми говорили про подорож, слухаючи, як дощ барабанить по блясі покрівлі і як заболоченою дорогою рухаються підводи ґанні. Лаура казала про видатні місця, які ми відвідаємо, особливо про цирк, тому що в батькових газетах вона бачила малюнки з величезним шапіто, в якому виступали тигри, леви, слони з одягненими у баядерок дівчатками на спині. Мем скеровувала нас до серйозніших речей: ми будемо вчитися, я — на факультеті права, Лаура вивчатиме музику, ми ходитимемо в музеї, можливо, відвідаємо замки французької знаті. Ми надовго затихали за браком уяви.

Але найкращим для Лаури і для мене було, коли ми говорили про день, звісно, віддалений у часі — про день повернення додому, в Букан, як ті старі шукачі пригод, які намагаються віднайти місце свого дитинства. Ми повернемося одного дня, можливо, тим самим пароплавом, який нас відвезе, ми ходитимемо вулицями міста, нічого не впізнаючи. Винаймемо кімнату в готелі десь у Порт-Луї, на Пристані у Нью-Орієнтал або у Ґарден-хоутел на Камеді-стрит. Або ще сядемо на потяг у вагоні першого класу і зупинимося у Фемілі-хоутел у Курепіпе, і ніхто не здогадається, хто ми. В журналі зареєструємося під таким прізвищем:

Потім, верхи, поїдемо тростиновими полями на захід до П’ятнадцяти Кантонів, далі спустимося дорогою, що проходить між піками Трьох Мамель, потому дорогою на Маженту, і коли звечоріє, дістанемося до Букана, а там — нічого не змінилося. Там буде наш будинок, трохи перехняблений після урагану, з дахом, пофарбованим у небесно-блакитний колір, з ліанами, які оповили веранду. Сад трохи здичавіє, і там, над ровом, усе ще стоятиме дерево шальта добра і зла, на ньому на ніч зберуться птахи. Підемо навіть на край лісу, до входу в Мананаву, туди, де завжди починається ніч, а в небі кружлятимуть два білі, наче піна, фаетони, вони повільно летітимуть над нами, дивно, наче торохкала, скрикуючи, потім зникнуть у сутінках.

І буде море, будуть пахощі моря, принесені вітром, буде шум моря, ми схвильовано слухатимемо його забутий голос, який нам казатиме: не зникайте більше, не зникайте більше…

Але подорож до Європи так ніколи і не здійснилася, тому що одного листопадового вечора, якраз перед початком нового століття, наш батько помер від апоплексичного удару. Новину приніс серед ночі кур’єр-індієць. Мене розбудили у дортуарі Коледжу, аби відвести до незвично освітленого, як на цю годину, кабінету директора. Мені з обачністю повідомили про те, що сталося, я нічого, крім великої порожнечі, не відчув. О першій ночі мене машиною відвезли до Форест-Сайда, і коли я прибув, замість юрби, якої я боявся, побачив лише Лауру, тітку Аделаїду і бліду Мем, що заклякла на стільці перед ліжком, на якому лежав одягнений батько. Ця нагла смерть, що спіткала нас після втрати будинку, в якому ми народилися, стала для мене, як і для Лаури, чимсь незрозумілим і фатальним, що ми сприйняли як небесну кару. Мем після неї так і не оговталася.

Першим наслідком по смерті нашого батька стали ще більші злигодні, особливо для Мем. Тепер не могло бути й мови про Європу. Ми стали заручниками нашого острова, без надії на звільнення. Я почав ненавидіти це холодне дощове місто, ці дороги, забиті знедоленими, ці підводи, що безкінечно підвозили тростину до товарного потяга, і навіть те, що так доти любив — ці безкраї простори плантацій, на яких вітер здіймає хвилі. Невже одного дня я буду змушений працювати, як ґанні, вантажити снопи тростини на вози з волами, кидати їх у пащу млина, щоднини, все моє життя, без надії, без свободи? Але сталося не так, а ще гірше. Закінчилася моя стипендія у Коледжі, і я був змушений піти працювати, і це була та посада, яку мій батько займав у сірих приміщеннях W.W. West, компанії зі страхування і експорту, якою керувала могутня рука дядька Людовіка.

Тоді мені здалося, що розірвалися зв’язки, які єднали мене з Лаурою і Мем, і особливо засмучувало відчуття, що Букан і Мананава зникли для мене назавжди.

На Рампар-Стрит був зовсім інший світ. Щоранку я прибував потягом разом з іншими хлопчиками на побігеньках, китайськими й індійськими комерсантами, які приїздили у справах. З вагонів першого класу виходили статечні люди — підприємці, адвокати, одягнені у темні костюми, з ціпками і в капелюхах. До дверей W.W. West, де в напівтемряві задушливого кабінету на мене чекали реєстри і накладні, мене приносив людський потік. Там я перебував до п’ятої вечора з півгодинною перервою опівдні на обід. Мої колеги разом ходили обідати до одного китайця на Королівській вулиці, а я з міркувань ощадливости і від бажання усамітнитись вдовольнявся тим, що згризав кілька горохових тістечок перед крамницею іншого китайця, інколи дозволяючи собі розкіш — один апельсин з Мису, який ділив на чотири частини, сидячи на невисокому мурі під деревом і дивлячись, як індійські жінки повертаються з базару.

Це було животіння без подій, без несподіванок, мені часто здавалося, що все це було несправжнім, що це був сон наяву — той потяг, цифри в реєстрах, запах пороху в кабінетах, голоси службовців W.W. West, які розмовляли англійською, і ці індійські жінки, що повільно поверталися з базару з порожнім кошиком на голові безмежними вулицями, залитими сонячним світлом.

Але були кораблі. Заради них я приходив до порту, щоразу, коли міг, коли мав півгодини до відкриття контори W.W. West, або після п’ятої, коли Рампар-Стрит безлюдніла. Під час відпустки, коли молоді чоловіки попідручки зі своїми нареченими прогулювалися алеями Марсового поля, я тинявся набережними серед канатів і рибальських снастей, слухав рибалок, дивився на кораблі, які плавно коливалися на масній воді, милувався переплетінням корабельного оснащення. І вже марив від’їздом, але поки вдовольнявся тим, що читав назви кораблів на кормі. Інколи то були звичайні рибальські човни з примітивним зображенням павича, півня чи дельфіна. Потай я дивився на обличчя моряків, старих індійців, чорних, коморців у тюрбанах, що сиділи в тіні великих дерев і палили свої сиґари майже не ворушачись.

Ще сьогодні пригадую назви кораблів, які читав на кормі. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, наче слова з пісні: Ґледіс, Есалаам, Зірка Індійського Моря, Дружба, Чарівна Троянда, Кумуда, Рупаніка, Червона Засмага, Розалі, Золотий пісок, Красуня Півдня. Для мене то були найкращі у світі слова, тому що вони говорили про море, розповідали про довгі вали хвиль у відкритому морі, про рифи, далекі архіпелаги, навіть про бурі.

Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.

Саме того року я познайомився з капітаном Бредмером і Зетою. Зараз мені хочеться пригадати кожну подробицю того дня, щоб оживити його, тому що то був один із найважливіших днів мого життя.

У неділю на світанку я вийшов зі старого будинку в Форест-Сайді і сів на потяг до Порт-Луї. Як зазвичай, я блукав уздовж причалів серед рибалок, які вже поверталися з моря з повними кошиками риби. Кораблі ще були мокрі від припливу, стомлені, вітрила звисали вздовж щогл, висихаючи на сонці. Мені б хотілося бути рибалкою, що прийшов з моря, чути рипіння човнів, відчувати запах моря, який ще не вивітрився. Раптом серед рибальських човнів, баркасів з трьома щоглами, за рядами пірог з вітрилами я побачив його — то був старовинний корабель з витонченим і витягнутим силуетом, шхуна з двома мов нахиленими назад щоглами і двома гарними гафельними вітрилами, які полоскав вітер. На довгому чорному трохи піднятому на носі корпусі було написано білими літерами: ЗЕТА.

Серед інших рибальських суден вона зі своїми сліпучо-білими великими вітрилами, з оснащенням, що летіло від мáрселя до бушприта, нагадувала готового до перегонів чистокровного скакуна. Я довго стояв і милувався нею. Звідки вона прийшла? Вона знову піде у плавання і, міркував я, більше не повернеться. На містку стояв матрос, чорний коморець. Я наважився у нього запитати, звідки він прийшов, і він відповів: «З Аґалеґа». Коли я в нього запитав, кому належить судно, він назвав прізвище, яке я погано зрозумів:

«Капітанові Морська Рука». Можливо, це прізвисько нагадало мені про часи корсарів, воно одразу розбурхало мою уяву, привабило до цього корабля. Ким був той «Морська Рука?» Як його побачити? Ці запитання я хотів задати матросові, але коморець повернувся спиною і сів у крісло на кормі під вітрилами.

Того дня я багато разів приходив, аби побачити шхуну, яка стояла на причалі, хвилюючись, що з початком припливу вона піде у море. Коморський матрос усе ще сидів у кріслі в затінку вітрила, яким бавився вітер. Близько третьої пополудні обіді почався приплив, і матрос став підтягувати вітрила до реї. Потім він ретельно задраїв люки і спустився на набережну. Коли він знову мене побачив біля шхуни, то сказав: «Капітан Морська Рука зараз прийде».

Друга половина дня здалася мені дуже довгою, чекати завжди довго. Тривалий час я сидів під деревами Інтендантства, ховаючись від пекучого сонця. Мірою того як минав день, метушня моряків згасала, і невдовзі на причалі нікого не залишилося, за винятком кількох жебраків, що дрімали в тіні дерев чи збирали покидьки на ринку. Під час припливу вітер дме з моря, і вдалині, між щоглами, я побачив палаючий горизонт.

У сутінках я повернувся до Зети. Стримувана швартовами, вона ледь ворушилася від непомітного вітерцю. Звичайна дошка, перекинута на палубу як зовнішній трап, поскрипувала в ритмі коливання води.

У золотому світлі вечора, в порожньому порту, де кружляло лише кілька чайок, під лагідним вітерцем, який посвистував серед снастей, і, можливо, через довге чекання на сонці, як колись, коли я біг крізь поля, корабель зі своїми похилими щоглами перетворився на щось казкове, з реями-заручницями мережива канатів, з гострою стрілою схожого на ростр бушприта. На сяючій палубі крісло, поставлене перед колесом стерна, виглядало ще більш вражаюче. Це було не корабельне крісло, радше це було звичайне конторське крісло з точеного дерева, як ті, що я щодня бачив у W.W. West! І воно стояло на носі корабля, потемніле від бризок води, з ознаками подорожей через океани!

Бажання стало непереборним. Одним махом я перескочив дошку, яка правила за трап, і опинився на містку Зети. Дійшов до крісла, сів і став чекати перед великим колесом стерна. Мене так захопила магія корабля у тиші порту і золотому світлі призахідного сонця, що я навіть не почув, як прибув капітан. Він підійшов і з цікавістю подивився на мене, не гніваючись, з дивним виразом обличчя, глузливим і серйозним водночас, і запитав:

— Отже, пане? Коли відчалюємо?

Пригадую, як дивно він поставив мені це запитання, і те, як я враз спалахнув бо не знав, що відповісти.

Що я сказав, аби вибачитися? Пригадую лише враження, яке на мене справив вигляд капітана, його масивна статура, його такий самий потертий, як і корабель, одяг, наче шрамами, покритий невитравними слідами, його англійське обличчя з дуже червоною шкірою, важке, серйозне, з блискучими чорними очима і юнацьким глузливим блиском у погляді. Він заговорив першим, і я дізнався, що «Морська Рука»[19] був насправді капітаном Бредмером, офіцером королівської флотилії, який завершував свої самотні морські пригоди.

Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.