Час настав

Зв’язок мобільний — справжнє диво, мандрівка в часі з ним можлива

Ранок, що приходить на зміну такій ночі, зовсім не зобов’язаний бути добрим. Не слід було вчора, на ве­чірці у ніч проти п’ятниці, змішувати міцне вино, мар­тіні та коньяк, заїдаючи оте усе суші з шоколадом. Не треба було взагалі йти на ту гулянку до Ляльки. І пого­тів — зважати на дошкуляння Борьки Кравця на пріз­висько Крава. Той син міського чиновника середньої руки, маючи себе за велике цабе, увесь вечір кепкував з Аскольдових немодних штанів та стародавньої мобілки. Насамкінець, уже надворі, сп’янілий Крава, сі­даючи до поданого його персональним водієм срібляс­того «Пежо», зневажливо кинув:

— Інтелігентам корисно гуляти пішака свіжим повітрям — здоров’я зміцнювати. А то раптом захворіють, а грошей на «безкоштовну» медицину у них нема. Хто ж вітчизняну історичну науку просуватиме? Ще не дай боже мені доведеться!

М’яко клацнули дверцята, і автомобіль по підмер­злому лютневому снігу виїхав на бульвар Лесі Україн­ки. За спиною Аскольд почув притишений сміх дівчат, які чекали на свої таксі. Мовчки кивнувши на прощан­ня, він пішов холодним темним містом до себе на Кос­тьольну.

Аскольд Четвертинський, високий чорнявий хло­пець, третьокурсник історичного факультету Київ­ського університету, вийшов із тісного вестибюля станції метро «Арсенальна» назустріч різкому ран­ковому вітру. Чекати ранкового тролейбуса — справа тривала, тож довелося по слизькій київській плитці, якою замостив центр міста мер Хмельченко, йти до Лаври пішки.

Ще навесні, 25-го травня, у цьому найдав­нішому на Русі монастирі обвалилася стеля Ближніх печер. Уперше за їхню тисячолітню історію. Студентам-історикам випала нагода добровільно-примусової позачергової археологічної практики. Звісно, більшос­ті Аскольдових однокурсників було нецікаво годинами носити відрами важкий лесовий[1] ґрунт на поверхню ли­ше за 30 гривень на день. Та для нього це була добра нагода ближче поспілкуватися з одним із провід­них археологів країни професором Довжиком. Студент давно прагнув потрапити у ту частину лаврських підзе­мель, куди нові ченці майже припинили доступ вче­ним. Лише така гучна науково-культурна катастрофа, що сколихнула вчені кола всієї Європи, змусила архіє­пископа Савла (Ворону), намісника монастиря, дозво­лити провести дослідження зони обвалу.

Парубок пройшов верхнім парадним подвір’ям повз Велику дзвіницю та Успенський собор і спус­тився до Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах. Вітання з молодим послушником, що при­бирав у храмі, традиційно лишилося без відповіді — той лише пробурмотів собі під носа щось сердите. Стрімкі сходи та похилий коридор за старовинними залізними дверима освітлювалися лише тьмяними ліхтарями при самій підлозі та кількома лампадами над скляними віками домовин зі святими мощами. Тому доводилося завжди брати з собою кишеньково­го ліхтарика. Підземною вулицею Батиєм убієнних молодий історик пройшов до місця провалу, де вже порався професор Юрій Вікторович Довжик. Йому допомагала молода аспірантка Христина Шпак. Руда купа обваленого лесу майже сягала стелі білого кори­дору. Акуратно розбираючи завал, учені насипали у великі цинкові відра пересіяний у решеті ґрунт, а зав­данням Аскольда було носити його нагору та висипа­ти на схилі, у монастирському садку.

— Привіт аристократам! — привітався професор з Аскольдом, розтираючи грудку лесу у довгих міцних пальцях.

— Між іншим, Аску, запізнюватися — не зовсім шляхетна звичка, — уїдливо додала Христина, по-па­нібратському, як на викладача, вживши Аскольдове прізвисько.

— А за копійки гарувати тут, та ще й терпіти знева­гу попівських служок саме належить князівським на­щадкам, — сумною усмішкою пом’якшив задерикува­ту відповідь Аскольд.

Ще з першого курсу йому дошкуляло власне прі­звище. Четвертинські — стародавній князівський рід, що походить аж від Рюрика. Та ще й рідкісне, як на наш час, ім’я Аскольд додавало цікавості до нього. Викладачі не раз розпитували про поход­ження його родини. Батька Аск не пам’ятав. Мати лише розповідала, що він дуже цікавився історією та належав до родини корінних киян. Мріяв отри­мати фахову історичну освіту. Але його батьки, тобто Аскольдові дідусь та бабуся, були засуджені за антирадянщину та український буржуазний на­ціоналізм ще на початку 70-х. Виховувала Аскольдового батька тітка, яка, не маючи власних дітей, усю свою любов віддавала племінникові. Во­на працювала викладачем у престижній музичній школі в центрі Києва, мала гарні зв’язки і доклала величезних зусиль, аби влаштувати племінника на «придворний» історичний факультет Київського університету. Та наявність у родині ворогів народу міцно зачинила двері цього закладу перед юнаком: його завалили на вступних іспитах. Аскольдів батько влаштувався працювати в Музей історії Ки­єва двірником. За рік одружився, і майже одразу потрапив до армії служити в Афганістані. Від нього надійшов лише один лист, а невдовзі родину пові­домили про «загибель при виконанні інтернаціо­нального обов’язку». Батькова тітка померла з го­ря, Аскольда мати виростила сама. Єдиний син та викладацька робота на кафедрі української філоло­гії Університету склали головний сенс її життя.

Аск присів над розкладеними на шматку поліетиле­ну рештками кісток та невеликими уламками дубових і кипарисових домовин.

— Імовірно, десь тут проходив невідомий нам кори­дор. Земля, просівши, обвалила стіну між пізніше про­копаним ходом та нішею, або й галереєю, яку, воче­видь, ще ніхто не досліджував. Маємо шанс знайти щось цікаве. Ці дошки можуть виявитися залишками доволі старих поховань. — Професор напрочуд спокій­но описував ймовірність наукового відкриття.

Проте Христина, яка віднедавна нерівно дихала до Аскольда, або, як кажуть його однокурсники, «запала» на хлопця, спробувала нагадати, що й вона маленький начальник:

— Нема чого сидьма сидіти! Ми вже давно всі відра заповнили. Тож ноги в руки, і ставай, студенте, до ін­телектуальної праці.

Голова після вчорашнього ще трохи боліла, але він звично підхопив свій таки важкуватий вантаж і подав­ся до виходу.

Дорогою пригадав розповідь університетського викладача курсу історії релігії про те, як взимку 1988 року, коли святкували тисячоліття Хрещення Русі, відомий київський археолог Віктор Харламов зробив унікальне відкриття на Дальніх печерах Лав­ри, розкопавши келію святого Феодосія Печерського[2]. Тоді церковники ще не отримали у цілковите розпорядження нижню територію Лаври, і вчені мали змогу досліджувати архітектурні й археологічні пам’ятки. Чого варті лишень маловідомі Варязькі печери! Вони розташовані поряд із Дальніми і були викопані ще у дохристиянський час. Ця земля при­ховує ще не одну таємницю...

Зо два роки тому в Інтернеті активно обговорюва­лася чутка, що нібито під час поїздки до Астрахані Московському патріархові уві сні з’явився сам свя­тий Феодосій Печерський і докоряв за поведінку су­часного духовенства, його політиканство та агре­сивну позицію у споконвічному для цієї церкви ук­раїнському питанні. Патріарх тоді сильно захворів. Чутки набрали сили. Церковна прес-служба мусила виступити зі спростуванням. Звісно, цей крок мав зворотний ефект: святий Феодосій набув популяр­ності у Всесвітній Мережі.

Аскольд повернувся до завалу. Професор з аспіран­ткою тим часом істотно просунулися, викопавши уз­довж правої стіни коридору неглибоку траншею.

— Схоже, далі таки має бути невідома погребальна ніша, а може, і новий хід. Бачите? Тут ґрунт почав зсу­ватися праворуч. Імовірно, він витіснив цю стіну в якусь порожнечу. — Професор залишався зосередженим та спокійним.

Аск виніс наступну пару відер і знову швидко повер­нувся.

— Тепер бери совок і обережно насипай ґрунт у решето! — Христина й далі грала роль суворого ке­рівника.

— А раптом саме я і знайду щось цікаве? Не шкоду­ватимете, що відкриття зробив якийсь студент-чорнороб? — усміхнувся Аскольд.

Нещодавно аспірантка запропонувала йому пере­йти на «ти», але хлопець удавав, ніби йому ніяково тикати дорослій (аж на шість років за нього старшій!) панні. Христина марно намагалася приховати образу.

Він вправно взявся до роботи. Колеги тим часом продовжували копати. Праворуч стіна лишилася твер­дою, проте ліворуч земля ставала дедалі м’якша. Білий колір тиньку зник.

— Схоже, таки стіна в цьому місці вивалилася! — сказав професор. Ставши на коліна, він уважно огля­нув та простукав держаком лопати підлогу. — При­пиняємо роботу. Хто його знає, як надалі поведеть­ся ґрунт. Колеги, прошу вас до часу зберігати конфі­денційність. Ще невідомо, що саме ми знайшли і як його далі досліджувати. Думаю, правильно було б сканувати цю ділянку за допомогою звуку. Сьогодні ж спробую про це домовитись. Аскольде, будьте лас­каві, приберіть тут усе і прикрийте траншею, чим знайдете. Христино, збирайте наші знахідки і ході­мо, — по-діловому сухо наказав професор Довжик.

Залишившись на самоті, Аскольд швидко навів лад, а насамкінець спробував накрити розкоп великим шматком чорного поліетилену. Але раптом відчув, що підлога просідає під його вагою.

Хлопець зупинився. Стіна коридору та частина об­валеної землі зсувалися кудись у порожнечу. За мить згасли ліхтарі, лише блимали лампади над мощами святих.

На свій подив, не відчуваючи переляку, він витяг з кишені ліхтарик і освітив підземелля. У стіні кори­дору було видно доволі великий отвір, майже пра­вильної прямокутної форми, а за ним — добряче притрушену землею нову нішу. В дальньому її кутку вгадувався якийсь лаз.

Кожний мешканець центру Києва з дитинства знає, що будь-яка яма, провалля чи печера можуть чаїти безліч небезпек. Археологи, спелеологи і навіть дигери остерігаються без підстраховки заходити до невідо­мих підземель, особливо у Лаврі.

Але цікавість і незбагненний та сильний потяг пере­могли раціональну обережність. Аскольд ступив уперед. Підлога ніші, хоч і засипана ґрунтом з провалу, здавала­ся цілком надійною. Стеля щойно відкритої камери хилилася до дальньої стіни, майже торкаючись верхнього краю лазу у ній. Ліворуч, на виступі стіни, стояла велика темна домовина, трохи припорошена щойно обваленим лесом. Хлопцеві довелося поволі рухатися нахильцем, а далі — повзти. Відчувався легкий протяг, сухе повітря ледь відчутно пахло незвичайною свіжістю.

Аскольд посвітив у лаз — промінь ліхтаря загубився у темряві.

Усе, слід вертатися, а потім прийти разом із профе­сором і зрозуміти, що робити далі з цим відкриттям. Та наступної миті в глибині отвору майнула яскрава світла цятка. Здалося? Ні! Прикривши ліхтаря доло­нею, Аскольд побачив, що темрява в отворі ледь поміт­но пульсує навколо світлої далекої плями, що весь час змінює свої обриси.

Дивуючись власній сміливості (професор сказав би — необачності, а Христина — дурості), Аск поліз у тісний отвір.

Відстань виявилась оманливою. Метрів за десять до­волі стрімко нахилений вузький лаз привів у нову каме­ру. Вона разюче відрізнялася від усіх підземель Лаври: квадратна, два на два метри; рівні, ніби відшліфовані стіни вкриті незнайомим типом живопису, що чорними ліанами мережив їхню поверхню. Ліани тягнулися від підлоги до центру склепінчастої стелі, де було зображе­но пентаграму[3]. Просто під нею з підлоги виростав куб — заввишки близько метра, зроблений з чорно-прозорого каменю, подібного до гігантського раухтопазу або гірського кришталю. На кубі лежала книга.

Пентаграма на стелі випромінювала рівне блакитне світло. Аскольд вимкнув ліхтарика. У химерному освіт­ленні тьмяно виблискувала палітурка книги, яка була завбільшки з ноутбук. Куб зсередини і собі вигравав мінливим світлом.

«Так, схоже, приплили! І що далі? Прагнув таєм­ниць? їж на здоров’я, великою ложкою або просто пригорщами!»

Іронічність — не домінуюча його риса, та сам со­бою виник дивно веселий, безшабашний настрій. Геть не було усвідомлення величі моменту визнач­ного наукового відкриття, долучення до історичної таємниці. Адже, маючи відмінні оцінки з дисциплі­ни «археологія», він ніколи не натрапляв на згадки про такі об’єкти.

Отже, будемо діяти за алгоритмом Індіани Джонса[4]: хапаємо цей «букіністичний артефакт» та робимо но­ги. Стоп, жарти жартами, але хто його знає, чи немає тут якоїсь реальної небезпеки, на зразок радіоактивного випромінювання чи отруйних випарів. Утім, як­що і є, то все одно вже пізно: як говорить знайомий продавець з Бессарабського ринку Ашот, «када почка уже отвалился, тада мінеральний вада піть уже не памагаєт, да».

Обережно торкнувшись книги, Аск спробував її роз­крити. Чорна палітурка, без літер чи візерунків, на до­тик нагадувала ебоніт — у пальцях навіть виникло лег­ке відчуття електричного струму. Відкривши обкладинку, Аскольд побачив, що всі сторінки з цупкого жовтуватого паперу чисті.

Він торкнувся палітурки всією долонею, відчувши її приємний холод. Тієї ж миті, десь за метр попереду, просто в повітрі виникла якась висока рама, схожа на одвірок. На місці дверей клубочилося сіро-зелене марево. З нього відчутно тягнуло свіжим повітрям. Біль­ше того: було чути... пташиний спів та стрекотіння ко­ників. І це взимку!

Загалом, уже виникло достатньо підстав для здиву­вання. Але єдине, що справді дивувало Аскольда, — це відсутність у нього будь-якого подиву та бодай невели­кого остраху.

Він обійшов куб, простягнув руку до марева і раптом зробив крок уперед, поринаючи у його сіро-зелену ім­лу. Самі собою заплющились очі.

Коли ж відкрилися, також самі собою, — з’ясувало­ся, що Аск стоїть у невеликому земляному гроті. Зро­бивши ще кілька кроків, хлопець опинився на круто­схилі, вкритому густою травою і невисокими кущами, які тріпотять на вітрі.

Внизу доволі стрімко котить води велика ріка. Об­риси схилів йому незнайомі. Протилежний берег до самого обрію зеленіє суцільним лугом та зблискує дзеркалами озер. Повітря! Невимовно свіже і чисте. Сонце вже проминуло зеніт і хилиться до обрію за йо­го спиною. Навкруги — ані людей, ані бодай якихось ознак їхньої присутності. Тепло.

Так! І куди ж це ми втрапили? Відповідь прийшла майже одразу. Із дзвінком мобільного телефону. Його старенький, але надійний «Сіменс», не навчений ви­гравати поліфонічні мелодії, раптом подав верескли­вий голос. Аскольд натиснув кнопку відповіді.

Ніколи ще таке просте і звичне запитання «Ти де?» не викликало у нього раптового нападу сміху. Отже, коли вже тут є мережа мобільного зв’язку, то, мабуть, він таки десь в Україні.

— Ти де? — Суворий голос Христини було чути не дуже добре, але телефонний індикатор рівня сигналу показував, що він достатній для розмови.

— Я тут, — відповів Аск, не збагнувши безглуздості своїх слів.

— Де тут? Аскольде, не жартуй і не смійся. Юрій Вікторович запитує, чи надійно ти замаскував розкоп! Він непокоїться, що хтось спробує там нишпорити. Сам розумієш: по-перше, це небезпечно, а по-друге, якщо сторонні дізнаються, що у печерах можуть бути ще не досліджені ходи, то ми сильно ризикуємо біль­ше ніколи туди не потрапити: попи не пустять.

— Не хвилюйтесь, я все зроблю. А ви вже поїхали з Лаври?

— Так, ми біля Європейської площі. Бувай, до зав­тра! — Христина відімкнулась.

Отже, тут існує мобільний зв’язок. Аск майже не сумнівався, що він пройшов крізь час. Хоча б з огля­ду на раптову зміну зими на літо. Мабуть, його мо­більний оператор також подолав часовий бар’єр. Ці­каво, яким чином? Адже сигнал мобільного зв’язку не проходить навіть у підземелля, з якого він потра­пив сюди.

Аск спробував з’ясувати, звідкіля він вийшов. По­вернувся до земляного грота, і провів, як сказав би професор, ретельне візуальне обстеження. Нічого прикметного, лише брама залишається на попередньому місці, наче була тут завжди.

Уже не заплющуючи очей, Аскольд пройшов крізь те саме марево і знов опинився у печері, яку подумки назвав печерою Куба. Він рвучко озирнувся і встиг по­мітити, як брама просто розчиняється у повітрі.

Обійшовши навколо Куба, Аскольд, як і першого ра­зу, приклав долоню до книги. В нього промайнула дум­ка, що поєднання Книги і Куба дуже нагадує вівтар. За вівтарем виникло сіро-зелене марево вже знайомої брами. Тоді він поклав долоню на верхню площину Ку­ба. Брама лишилася на місці. Та її отвір цього разу був срібно-блакитним. Аскольд уважно прислухався. Крізь нову завісу не долинало ані звуку. Лише курили­ся димчасті пасма.

Спочатку хлопець простягнув до центру брами мо­більний телефон. Той сховався половиною корпуса в тумані. Аскольд переступив уявний поріг. Брама ли­шилася на півкроку позаду, але темрява була цілкови­тою. Увімкнувши ліхтар, хлопець освітив камеру, що мала правильну круглу форму зі склепінчастою сте­лею. Стіни вкривали мозаїчні зображення.

Роззирнувшись, він побачив білу, ніби мармурову скриню, схожу на маленький саркофаг. Цього разу хлопець чомусь захвилювався. Аск спробував просто зсунути кришку «саркофагу», але та не піддалася.

Облишивши марні спроби, обійшов приміщення по колу. Бодай натяку на вихід із нього не було. Лише бра­ма, як і раніше, чекала, мінячись туманом. Чомусь по­боюючись лишатися в цьому дивному місці, він повер­нувся крізь браму до печери Куба.

Там нічого не змінилося. Брама за його спиною без жодного звуку зникла. Тоді Аскольд повторив спробу торкнутися палітурки Книги, і брама миттєво з’яви­лася, знову виграючи сіро-зеленкуватими кольора­ми; поновилися й звуки літа. Дотик долоні до повер­хні Куба знов змінив колір брамної завіси на срібно-блакитний. Аск не полінувався пересвідчитися, що зміна кольорів тягне за собою і зміну місця, яке зна­ходиться за брамою. Спробувавши притуляти доло­ню до інших сторін Куба, він пересвідчився, що колір туманної завіси щоразу змінюється. Отже, напруживши аналітичні здібності, можна припустити, що дотик до різних поверхонь Куба відкриває браму до різних місць, а можливо, й часів.

Та розважливість нарешті взяла гору, тому по­дальші експерименти з кольорами завіси Аскольд вирішив відкласти. Він стомився і зголоднів, але найбільше непокоївся тим, що залишений без дог­ляду розкоп може привернути небажану увагу чен­ців. Обережно знявши Книгу з Куба, студент спробував сховати її під одягом. Артефакт опирався. Він повсякчас змінював свою вагу: то помітно тяг­нув додолу, то намагався вирватися з рук і злетіти під склепіння до пентаграми. Обкладинка просто-таки обпікала холодом. До того ж малюнки на стінах почали міняти колір і навіть, як часом здавалося, са­мі обриси. Світло всередині Куба раптово згасло, і він став непроникно чорним.

Аскольд трохи злякався. Він обережно, але міцно стис Книгу двома руками, і вона трохи вгамувалась. Хлопець раптом попросив:

— Книго, ходімо зі мною! Будь ласка! Миттєво усе заспокоїлося. Куб знову засвітився зсе­редини. Книга повернулася до сумлінного дотриман­ня законів всесвітнього тяжіння, прикинувшись зви­чайним мешканцем бібліотечної полиці. її палітурка стала теплішати. Аск нарешті сховав її під одяг та по­ліз до печери, в яку провалилася частина лаврського коридору. Намучившись у тісняві лазу, хлопець нареш­ті вибрався, весь брудний і спітнілий. Тут усе було так, як він і залишив. Перш за все він мав сховати отвір. Ас­кольд просто нагорнув біля нього валок лесу. Вийшло так, нібито «язик» зсуву із самого початку був трохи довший. Потім Аск пробрався до початкового місця розкопок. Там також нічого не змінилося. Щоправда, ліхтарі знову тьмяно світилися при підлозі.

Як міг, обтрусивши одяг, він ретельно замаскував ні­шу великим шматком чорного поліетилену. Піднявся сходами до Хрестовоздвиженської церкви та вийшов на монастирське подвір’я. Поглянувши на годинник у телефоні, побачив, що вся карколомна пригода трива­ла лише трохи більше години.

Намагаючись не привертати до себе уваги ченців, прочан і туристів, яких, утім, цієї зимової пори було небагато, він попрямував до тролейбусної зупинки.