Час настав

І знову домовик в пригоді, бо полтергейст тепер у моді

Владімір Тараторкін з Тімафєєм Брєзґінцевим приїхали до квартири на Михайлівській майже од­ночасно. Дорогою Тімафєй трохи прийшов до тями, тому подію в підземеллі Ближніх печер зумів переповісти більш-менш послідовно. Тараторкін не зна­ходив собі місця:

— Куда он мог пропасть? А если он, не приведи Бог, погиб?

— Думаю, что нет. Пока. Сканер зафиксировал пере­ход барьера со стороны первого столетия тремя объек­тами и в обратном направлении — четырьмя. Боюсь, что его похитили.

— Час от часу не легче. Что нам известно об обита­телях этой местности две тысячи лет тому назад? — спитав Тараторкін у Тімафєя.

— Да племена здесь дикие жили. Приносили чело­веческие жертвы! — У голосі Тімафєя знову забриніли панічні нотки.

— Я немедленно отправляю шифровку, красным кодом, в первопрестольную. А мы пока должны при­кинуть, что можно сделать. Хотя что именно, я прос­то не представляю! — Тараторкін знервовано запа­лив цигарку.

— Наверное, следует раскопать тот лаз, в который спустился Александр: там, вероятно, есть активатор вре­менных порталов, и попробовать организовать спаса­тельную экспедицию, — запропонував Тімафєй.

— Это первое, что пришло мне в голову. Но скрыт­но проделать такую работу нереально, а официально сообщать о пропаже нашего сотрудника в лаврских пещерах равносильно тому, чтобы спалить себя. Можно попробовать поискать другие точки перфо­рации и проникнуть в эту местность в первом столе­тии через них. Ну проходит же туда как-то сигнал мобильной связи!

Тімафєй дістав схожий на леп-топ прилад і почав його налаштовувати. Певний час швидко бігав пальця­ми по клавіатурі, а потім, відірвавши очі від екрана, майже спокійно сказав:

— Точка перфорации, в которой пропал Александр, исчезла без следа. Есть несколько нестабильных ано­малий в районе Подола, но для их идентификации не­обходимо максимально к ним приблизиться. В своей шифровке попросите, чтобы в Центре тщательно просмотрели киевское пространство стационарным сканером — может, найдут место, куда переместился портал, если, конечно, он просто не схлопнулся.

— Похоже, влипли.

Тараторкін сів до комп’ютера, на мить завмер, нава­жуючись, а потім блискавично набрав легковажний текст електронного повідомлення та надіслав його на лише йому відому адресу. Тоді вийшов на кухню, дістав пляшку горілки, покликав Тімафєя, і вони, почаркувавшись, мовчки випили по півсклянки. Не заїдали. Потім ще. Минуло більше години.

Пролунав дзвінок у вхідні двері. Відчинивши, Тара­торкін побачив перед собою Арнаутського.

— Почему об исчезновении нашего сотрудника я узнаю из сообщения Центра? — запитав той, не ві­таючись. — Вы должны были сообщить мне о слу­чившемся!

— Ваша компетенция не распространяется на опе­ративную деятельность! — почав заводитися Таратор­кін. — Достаточно того, что вы притащили этого По­лянского, который все время путается у нас под ногами, только мешая работать!

— Не кипятитесь, а лучше слушайте. Миша — на­дежный и еще нужный партнер, но я приехал, чтобы объяснить вам, чем случай с Александром Денисо­вым чреват для всей проводимой нами операции. — Арнаутський, немов господар, пройшов у кімнату і повів далі: — Аналитики ЦИКа расшифровали пе­рехваченные регулярные разговоры между нашим временем и первым столетием. Теперь не подлежит сомнению, что мы имеем дело с Андреем — первым апостолом, который, оказывается, таки добрался до киевских гор. И этот парень, Четвертинский, у него уже в друзьях. Заметьте, их контакты имеют регуляр­ный характер. Апостол наверняка получает инфор­мацию о будущем — весьма удобно для продуцирова­ния святых пророчеств. А если серьезно, то здесь и сейчас меняется история (по крайней мере, ее сег­мент) христианского мира. Меняется не нами и, смею вас заверить, не в наших интересах... З кухні почувся радісно-здивований вигук:

— Точка постоянной перфорации — портал — вос­становилась!

Тараторкін з Арнаутським миттю опинилися біля Тімафєя.

— Это не мерцающий прокол. Вот смотрите... — Цекіст вказав на монітор. — Уже шестую минуту ска­нер фиксирует устойчивую связь между временными пластами, как ранее это было в Лавре! А вот эти мелкие мерцающие перфорации, — він вказав на білі цятки на темному екрані, — появляются на три-че­тыре секунды. Кстати говоря, думаю, что именно бла­годаря им в прошлом функционирует мобильная связь. Этих проколов достаточно для ее почти посто­янного поддержания. Как только в прошлое попал первый мобильник, связь сразу и установилась. Воз­можно, именно это и помогло нам каким-то образом зафиксировать перемещение человека в первое сто­летие. Радиоволны телефонной связи сыграли роль своеобразной подсветки.

— Ну, что же, поздравляю вас, молодой человек. Вы выдвинули гипотезу, которая в случае эксперимен­тального подтверждения станет научным открытием. Вот как иногда водка мозговую деятельность стимули­рует, — уїдливо додав Арнаутський, поглянувши на майже порожню пляшку «Житомирської на брунь­ках». — Можете защищать диссертацию. По закрытой тематике, разумеется.

— Именно по закрытой, потому что если об этом уз­нают операторы мобильной связи, они наверняка вве­дут доплату за роуминг между временами, — пожарту­вав Тараторкін.

— Так, а что с мобильным Александра? — запитав Арнаутський.

— Отключен, но маяк в нем должен работать, даже когда есть видимость обесточивания телефона. Наши техники пытаются его запеленговать. Думаю, что если там есть сигнал мобильного, то будет и сигнал маяка: у них один физический принцип работы, — пояснив Тараторкін.

— Когда будет результат? — знову почав дратувати­ся Арнаутський.

— Это чисто технический вопрос, от нас с вами не зависящий, господин Арнаутский.

Тут у розмову втрутився Тімафєй:

— Я наложил сигнал новой точки перфорации на карту Киева. Это совсем близко — на улице Костель­ной. Мы можем попытаться пойти туда прямо сейчас.

Цекісти похапцем накинули темні непримітні кур­тки і, прихопивши сканер, рушили на вулицю. Арнаут­ський лишився чекати.

У таборі Аскольда і Лахудрика зустріли не на жарт схвильовані Апостол з Ільком.

— Вівтар Аратти, один з найпотужніших артефактів, створено ще до потопів та льодовика. Книга і жезл, зроблені з його допомогою, діють лише завдяки йому. Той, хто заволодіє вівтарем — Кубом, як ти, Аскольде, його звеш, отримає владу над часом. Без спеціальних знань він може заподіяти невиправне лихо всім світам, які поєднує Куб, — похмуро промовив Андрій.

— Ви маєте на увазі різні часи? — спитав Аскольд.

— Не лише. Різні часи існують у нашому світі, світі яв. Існує ще світ прав, горішній, і світ нав, долинний. Куб утримує рівновагу між ними, що дозволяє існува­ти всім трьом світам безконфліктно.

— Ви розповідаєте про те, що зветься тонкими світами? — здивовано звів брови Аскольд. — А я га­дав, що то все пустопорожні байки фантазерів від езотерики...

— Ну нічого ж собі, — вигукнув Лахудрик. — А я, на твою гадку, звідки приходжу до світу яв?!

— Саме так, панове. — Андрій поглянув на Асколь­да та Ілька. — Лахудрик та всі його родичі через те і мають різні властивості й здібності, бо живуть у тон­ких світах і звідти, наприклад, читають людські дум­ки, — пояснив Апостол. — Та зараз нам слід убезпе­чити вівтар Аратти від будь-якого контакту з неуком, бо реакція артефакту може бути вбивчою для світів і, безумовно, для самого зайди.

— Ми маємо мало часу, бо тут він іде повільніше, і якщо вівтар перебуває у моєму світі, то до нього швид­ше дістануться ті, хто також перебуває там.

— Не тягніть тура за роги! Аскольде, — гукнув Іль­ко, — доправ нас швидше до Куба.

Аск, не примушуючи себе просити двічі, створив браму, і вони вп’ятьох: Апостол, Аскольд, Ілько, Лахудрик та ще один молодий і дужий венед, якого покликали на допомогу, — перемістилися до пече­ри на крутосхилі Борисфену. Роззирнувшись та пе­реконавшись за допомогою Лахудрика, що туди ще ніхто сторонній не заходив, Аскольд створив браму вже безпосередньо до печери Куба. Обережно за­зирнувши туди, переконався, що там нікого. Отже, вторгнення ще не розпочалося. Аск не знав, як дія­ти далі. Андрій запропонував покластися на бійців­ський досвід Ілька, і той із задоволенням узяв на се­бе керівництво операцією.

Андрій лишився біля активованої брами, а молоді люди та домовик увійшли крізь неї...

Мить — і вони вже біля вівтаря Аратти. Хлопці, згідно з вказівками Ілька, займають позиції попід стінами печери.

З отвору, що веде нагору, долинає якесь шарудін­ня, чийсь хрипкуватий голос, — і ось уже головою вперед спускається довготелесий молодик. Яскра­вий промінь ліхтаря вихоплює Куб. Той відповідає абсолютною матовою чорнотою. Чоловік тягнеться до нього рукою, але з темряви раптом постає неви­сокий стрункий парубок.

— Привіт, — по-сучасному вітається Ілько. — Вам відомо, що без паспорта і реєстрації пересуватися у на­шому краї заборонено?

Цекіст лише очманіло кліпає очима. Лахудрик, матеріалізувавшись за його головою, вправно зні­має з неї переговорний пристрій. Ілько блискавич­но перерізає... страхувальний пояс Алєксандра, і во­ни з іншим венедом, підхопивши ошелешеного до­слідника попід руки, силоміць переводять його крізь браму до печери над Борисфеном. За мить постають перед Андрієм.

На синьому оксамиті вечірнього неба розсипаєть­ся зоряна сіль Чумацького Шляху. Алєксандр чи то від страху, чи то від свіжого повітря майже непри­томніє, тому венеди підтримують його. Аскольд про всяк випадок забирає у Лахудрика рацію і вимикає її. Алєксандр його не бачить, бо студент останній виходив з печери, закривши браму, і весь час мов­чки стоїть позаду.

— Що привело тебе, юначе, до цього місця? — доб­розичливо і спокійно запитує Апостол.

— Ізвєнітє, я плохо понімаю етот язик, — відпо­відає цекіст.

— Вчися балакати по-людськи, — втручається Ілько.

— Ільку, а ти вчися чемності, — суворо гримає на темпераментного венеда Апостол. — Іскандере! — Він знову ласкаво звертається до цекіста, який потроху приходить до тями. — Щиро кажучи, я можу не ставити тобі жодних запитань, бо твої на­міри і так відомі мені. Я знаю, чому прийшов ти до вівтаря Аратти, але не можу дозволити, аби ті, хто послав тебе, скористалися ним задля своєї мети. Тож побудеш у нас на гостині...

— Я гражданін Фєдєрациі, і ви отвєтітє за моє по­хіщеніє, как за акт мєждународнава тєррорізма! — Алєксандр навіщось із пафосом виголошує цю дурну­вату маячню.

— От лишенько з тобою. Та навіть римські юристи не скажуть тобі, яка держава тут і зараз здійснює юрисдикцію над цим краєм. Крім того, дві тисячі ро­ків — цілком достатній термін давнини для найсуворішого карного кодексу, — всміхається Апостол. — Да­руй, але мусимо зберігати певну обережність — тобі зав’яжуть очі.

Не чекаючи цекістової згоди, Ілько зав’язує йому очі своїм поясом. Аскольд створює браму в табір, і венед копняком переправляє туди Алєксандра та йде за ним.

На крутосхилі лишаються Андрій, Аскольд, Ілько та Лахудрик.

— Нам слід сховати вівтар Аратти, бо якщо про нього довідалися такі, як цей Алєксандр, то вони не заспоко­яться аж доти, поки не заволодіють ним. — Апостол заклопотано походжає біля печери. — Вівтар дуже важ­кий. Його надзвичайно складно буде кудись перенести.

— А його немає потреби переносити кудись дале­ко, — зауважує Аскольд. — Достатньо зсунути лише на крок крізь браму — і він зникне з двадцять першого століття.

— От що означає навчатися у Київському універси­теті — одразу видно, що туди дурнів не беруть! — жар­тома хвалить хлопця Апостол.

— Ще і як беруть! — заперечує студент.

— Тобі ліпше знати, — легко погоджується Анд­рій. — До роботи!

Троє чоловіків знов опиняються у печері Куба. Бра­ма, що її цього разу створює Лахудрик, постає десь за метр від чорного каменя вівтаря Аратти. Всі їхні спро­би бодай на міліметр зсунути його з місця марні. Підкопати основу вівтаря також не вдається: земля там твердіша за камінь. Добре намучившись і втомившись, чоловіки сідають на землю в печері. Раптом Аскольдо­ві спадає думка:

— Лахудрику! — гукає він. — Не кваплячись, разом із Книгою, не знімаючи лапки з палітурки, рухайся просто на браму!

У цілковитій тиші вони спостерігають, як брама наближається до вівтаря. її нижній край повільно про­ходить по верхній грані Куба і врешті повністю його поглинає. Аскольд визирає крізь марево і бачить, що тепер домовик із Книгою стоїть просто перед Кубом.

— А зараз давайте і ми повернемося до першого сто­річчя, — пропонує хлопець Апостолу та Ількові.

Вони проходять крізь браму, після чого домовик згортає її. Куб лишається у першому сторіччі!

Зраділий Аскольд заходився перевіряти, чи зберіг вівтар Аратти свої властивості після пересування в часі. Поклав долоню на його верхню грань — утво­рилася синьо-сіра брама. Він, зазирнувши у неї та підсвітивши собі мобільником, переконався, що во­на, як і раніше, веде до темного підземелля з наглу­хо зачиненою мармуровою скринею, схожою на мі­ніатюрний саркофаг. Сіро-зелена ж брама, створю­вана Книгою, як і раніше, вела у тепер вже колишню печеру Куба.

— Отже, долю світів, які поєднує вівтар Аратти, закорінено в першому сторіччі, — промовив Андрій. — Можливо, це й на краще: раптом щось зміниться в іс­торії краю цього, а то й світу в ліпший бік? Тут вівтарю Аратти наразі нічого не загрожуватиме. Маскуймо вхід до нової печери Куба і рушаймо до табору.

Андрій взяв жезл Аратти, з його навершя вдарив прозорий промінь, і щілина — вхід до нової печери Куба — затяглася.

— Добродію Апостоле! — звернувся до Андрія Ас­кольд. — Я розумію, що вам, у ваших щоденних клопо­тах не до моїх проблем у далекому двадцять першому сторіччі, та Ілько казав, що ви маєте певні думки, як допомогти знайти мою дівчину — Надійку. — Аскольд незчувся, як назвав її своєю дівчиною.

— Даремно ти думаєш, хлопче, що мені байдуже твоє лихо, — мовив Андрій. — Я довго думав. Ми спробуємо встановити, де Надія, за допомогою крев­ного родича — її брата. Чув коли-небудь вислів «голос крові»? Вона справді має голос. Чим вона рідніша, тим голос її гучніший.

— Невже ви говорите про стародавнє ворожіння на крові? Але ж Його Святе Вчення оголошує гріховним усяке ворожіння і магію, — засумнівався Аскольд.

— Гріх — це потурати злу та залишати ближнього свого в біді, не допомігши йому всіма можливими спо­собами. І взагалі, це ніяке не ворожіння, здатність від­чувати одне одного на відстані поміж близькими людьми, як казатимуть у ваш час, — науковий факт. Ілько піде з тобою. Я дечого навчив його задля цієї не­легкої справи. Починати вам слід якнайшвидше, тому, Аскольде, рушайте разом з Ільком до твого часу. І жезл Аратти беріть, буде у пригоді.

Почувши рипіння дверцят старої шафи, Павло віді­рвав погляд від монітора Аскольдового комп’ютера. Лахудрик саме матеріалізувався і відчиняв шафу. З сі­ро-зеленого марева внутрішньої поверхні дверей вийшов Аскольд, а за ним — юнак у грубій полотняній со­рочці й таких самих штанях, босоніж. У руці хлопець тримав півметровий срібний жезл з чорним блиску­чим каменем на верхівці.

— Знайомтеся, це Ілько, він венед з першого сторіч­чя. — Аск відрекомендував свого супутника. — А це Павло, Надіїн брат, саме про нього я тобі розповідав.

— Здоров був! — Ілько простягнув руку.

— Привіт, — Павло й собі привітався. — Ти швидко опанував сучасну мову!

— Це не моя заслуга. Згодом розповім, як воно ста­лося. Ми дружимо з Аскольдом, і я прийшов сюди, щоб допомогти у порятунку твоєї сестри.

— Але спочатку тобі слід переодягнутися. Лахудри­ку, як вважаєш, чи знайдеться серед моїх речей щось для Ілька? — спитав Аскольд.

— Так, але тільки щоб дістатися ближчого магазину, і то у темряві. А взуття взагалі розмірів на два біль­ше! — відповів домовик.

Знервований чеканням Павло вже навіть не нама­гався ні про що питати і лише поглядом показав Ас­кольдові, що втрачає терпець. Аскольд похапцем на­вчив Ілька, як користуватися ванною. Венед помив­ся, переодягнувся, і хлопці та домовик поспішили на Хрещатик купувати венедові одяг. На темних сходах у під’їзді зустріли Аскольдову маму, яка саме повер­талася з роботи. Привітавшись із нею, хлопці по­мчали далі.

Для покупок обрали магазин чоловічого одягу «Дівал», розташований майже навпроти Консерваторії. Свого часу задля його створення було знищено єдину в країні (!) спеціалізовану нотну крамницю. «Дівал» обрали не так через демократичні ціни і сучасність стилю (за одноразової якості товару), як через можли­вість придбати все і одразу: від шкарпеток до пальта і шапки — суттєва економія часу.

На диво, Ілько виявився доволі вибагливим покуп­цем. За цілком фахових консультацій Павла, уїдливого скептицизму невидимого Лахудрика та зацікавленого нейтралітету Аскольда юний венед почав перетворю­ватися на сучасного молодого киянина. Тонкоголосі в’юнкі продавці магазину раз по раз під різними при­водами зазирали до нього у примірочну.

Домовик, послухавши їхні думки, врешті рекомен­дував Аскольдові втрутитися. Хлопець покликав стар­шого зміни і холодним, зверхнім тоном попросив поз­бавити їх такого липкого сервісу.

Аск спробував було розрахуватися за покупки гріш­ми, що віддав йому Лахудрик після вечірки на Русанівці, але Павло категорично наполіг, аби заплатити за Ільків одяг самому.

За кілька хвилин молоді люди, залишивши стар­шому сотню чайових (що для цього магазину стало унікальним випадком), ішли вечірнім Хрещати­ком. На них зацікавлено озиралися дівчата, особ­ливо на Ілька.

— Павле, — звернувся венед, — ти маєш з моєю до­помогою ввійти в особливий стан трансу і спробувати відчути сестру. Це непросто, і потребує кількагодинної підготовки, для якої нам знадобиться якесь усамітнене місце. Найкраще входити у такий транс уночі.

— Нічого ліпшого за ваше горище, Лахудрику, мені не спадає на думку, — сказав Аскольд невидимому до­мовикові. — Мамі я скажу, що Ілько студент Львівсько­го університету і приїхав до Києва на ту ж конферен­цію, що й Павло.

— Правильно, з твоєї кімнати найкоротший шлях до табору Апостола, і ми завжди зможемо звернути­ся по допомогу до нього, — озвався Ілько.

— «Апостол» — це чиєсь прізвисько? — запитав Павло.

— Ні, швидше звання, чи, точніше, сан... — Раптом Аскольд ляснув себе по лобі. — Ільку, ти обшукав Дєнісова, перш ніж спровадити його до табору?

— Ні.

— Ми з тобою зробили дурницю. Він може мати зброю і становитиме небезпеку для Андрія, та й сюди може пролізти, якщо знайде браму!

Аскольд негайно зателефонував Апостолові. Почув його голос і полегшено зітхнув.

— Ти геть нас тут, у першому сторіччі, за дурнів маєш? — іронічно запитав Андрій, вислухавши хлопця. — Ми, звісно, обшукали його. Зброї він не мав. Щоправда, був мобільний, який я тимчасово конфіскував і вимкнув, як ти мене вчив. Браму ми накрили куренем, і її удень та вночі стережуть двоє озброєних чоловіків. За нас не турбуйся, тепер для тебе немає важливішого завдання, ніж визволити дівчину.

Хлопці зайшли до недорогої кав’ярні «Двоє гусаків», з’їли легку вечерю, при цьому Павлові Ілько дозволив лише склянку солодкого чаю. Тоді вирушили на горище до домовика, де венед мав навчити Надіїного брата входити у транс.

Аскольдові з Лахудриком на цей сеанс вхід було за­боронено. Вони повернулися до квартири. Там на Аска чекала чимось стурбована мама.

— У мене була сьогодні розмова з завідувачем нашої кафедри, — сказала вона синові. — До нього звернув­ся проректор-завгосп із дуже наполегливим прохан­ням: вплинути на тебе, щоб ти погодився на співпрацю з якимось близькосхідним вченим — Пінським. Проректор натякнув, що коли у цьому проханні йому відмовлять, то у нашої кафедри, ніби самі собою, ви­никнуть проблеми з приміщенням. Може трапитися нагальна потреба, наприклад, влаштувати позаплано­вий ремонт, і всім викладачам доведеться півроку ли­шатися без робочих місць або їздити кудись у перед­містя, а багато хто з них навіть інтернету вдома не має. Чим ти так зацікавив цього чоловіка?

— Його цікавлять наші розкопки у Лаврі. Але, мамо, не хвилюйся. Обіцяю, що більше тебе і твоїх колег не турбуватимуть через мене.

— Гаразд, ти не переймайся дуже через це. Завтра неділя, ми з подружкою плануємо податися по крам­ницях, тебе не будитиму. Добраніч.

— Добраніч, мамо.

Опинившись у своїй кімнаті, розлючений Аск мовив до Лахудрика:

— Цього вже я тому довбойо...

— Не матюкайся, в тебе це все одно неприродно ви­ходить, — перервав його Лахудрик.

—...покидьку Пінському не подарую! — випра­вився Аскольд. — Він вважає, що тут можна поводи­тися так нахабно, чіплятися до людей у який зама­неться спосіб?!

— З його дій видно, що ти дуже потрібний йому на­віщось. Я ж тебе попереджав, що слід було одразу при­ділити йому увагу, тоді б знали, у чому насправді його інтерес. А ти ж двічі його відшив! — дорікнув домовик.

— Усе одно, діставати маму — це вже межа непоряд­ності. Приб’ю гниду!

— Таки з ним слід щось робити, бо коли зрозуміє, що насправді не здатен бодай трохи тебе примусити до співпраці, то, гляди, ще спробує якось вплинути на тебе фізично, — непокоївся домовик.

— Він уже намагається створити мені проблеми в сім’ї. Доведеться зайнятися ним упритул...

— Ти дуже стомився, тобі слід бодай трохи відпочи­ти.

— Справді, очі злипаються. Сподіваюся, у хлопців щось та вийде. Коли Ілько йтиме з горища, тихенько відчини йому двері квартири. Нехай лягає спати біля мене на дивані або йде у табір. Павло ж сказав, що по­їде на квартиру до Борисової бабусі. Добраніч.

Лахудрик, невидимий, спав у своєму улюбленому куткові Аскольдової кімнати: домовикам теж інколи треба поспати. Несподівано він відчув якесь непевне занепокоєння. Домовик облетів усю квартиру. Зазир­нув на балкон. Усе було тихо. Аскольд і його мама спа­ли у своїх кімнатах. У вікно кухні світив холодним світ­лом вуличний ліхтар. Але відповідального бакалавра не полишав неспокій. Врешті, він крізь вхідні двері ви­зирнув на сходовий майданчик. Просто біля дверей їх­ньої квартири, що на третьому поверсі, на сходах сиді­ли двоє трохи нетверезих чоловіків. Один з них, глад­кий, в окулярах, тримав на колінах якийсь прилад, схо­жий на переносний комп’ютер. Лахудрик одразу впіз­нав цього молодика: саме він стежив за Аскольдом, на­магаючись наздогнати хлопця у метро на станції «Площа Льва Толстого». Саме його кишені вичистив домовик, аби він не зміг пройти за турнікет. Чоловіки пошепки розмовляли між собою.

— Так, портал точно где-то здесь, — казав товстун, вдивляючись в екран. — В одной из этих двух квартир. Если бы у нас были их планы, то можно было бы уста­новить точно. Надо узнать, кто здесь живет.

— Это просто, — відповів інший. — У меня есть элек­тронная база данных адресной службы Киева. Там по ад­ресу легко установить фамилии проживающих. Сейчас посмотрим. — Він дістав з кишені куртки портативний електронний записник і ввів номери будинку та потріб­них їм квартир. Озвався вже за хвилину: — Хм! Анастасия Четвертинская и Аскольд Четвертинский. Тимофей, и по­чему меня это совершенно не удивляет? Нет, ну ты мне скажи, где такие нахальные нахалы берутся: установить пространственно-временной портал в собственной квар­тире?! — Тараторкін кивнув на двері Четвертинських.

— Нам необходимо туда проникнуть. Это единствен­ный способ выручить Александра, — сказав Тімафєй.

— Следует хорошо подготовиться. Мы не знаем, кто на самом деле стоит за этим студентом и какими воз­можностями они обладают. Сейчас единственное, что мы можем сделать, — это снять слепки замков. Хорошо, что у меня сохранилась привычка всегда носить с собой все необходимое для этого.

Чоловік дістав невеликий футляр, вийняв звідти прозорий пакунок із пластичною масою і почав роз­минати її у пальцях.

Терпець домовику-бакалавру Лахудрикові Пенатію урвався! Спочатку під’їздом прокотився потужний хо­лодний протяг. Потім двері Аскольдової квартири за­світилися сліпучим світлом, з якого просто на чекістів мчав табун диких коней. За табуном у синє небо підні­малася хмара рудого пилу. Картина була настільки реа­лістичною, що чекісти відсахнулися. Згори пролунав гучний замогильний регіт. Молодики кинулися схода­ми униз. Тімофєй ледве встиг схопити свій сканер, фут­ляр зі шпигунським приладдям лишився на підлозі.

Скільки вони не бігли, сходи не закінчувалися. Врешті, захекавшись, молодики зупинилися. Вияви­лося, що вони лише на другому поверсі. Спустилися поверхом нижче... і опинились на другому поверсі.

— Так, спокойно, Тимофей! — спробував заспокоїти Тараторкін радше себе, аніж напарника. — Давай поп­робуєм подняться вверх.

Вони піднялися і опинилися на... четвертому по­версі. Третій просто зник. Багаторазово повторивши свої дії, чекісти врешті переконалися, що ані виходу з під’їзду, ані третього поверху в ньому вони не знай­дуть. Сканер упевнено фіксував близькість брами, а мобільні телефони показували наявність мережі зв’язку. Минуло кілька годин. Тараторкін нарешті ви­рішив телефонувати Арнаутському, аби розповісти, що вони заблукали у під’їзді будинку, ніби в тайзі, — сміху буде! Тімафєй, піддаючись наростаючій паніці, збирався подзвонити у двері першої-ліпшої кварти­ри, коли на сходовому майданчику внизу почулося клацання замка. Не тямлячись від радості, чекісти кинулися вниз. Чоловік, що вже зачинив двері свого помешкання і зробив крок на сходи, побачивши, що до нього стрімко наближаються двоє людей у чорних куртках, з криком «Рятуйте! Вбивають!» дременув донизу. Цекісти і не збагнули, як слідом за ним опи­нились на вулиці. Там миттєво кинулися врозтіч, як їх учили діяти в подібних ситуаціях.

Чоловік, якого вони мимоволі переслідували, добіг­ши до своєї машини, тремтячими руками намагався дістати з кишені брелок дистанційного замка свого джипа. Нарешті той випав на засніжений тротуар.

— Ну где же вы пропали? — занепокоєно спитав Глєб Арнаутський, варто було стомленим нічними пригодами чекістам переступити поріг квартири на Михайлівській. — Я всю ночь вынужден был проси­деть здесь. Даже позвонить не рискнул: вдруг вас местные менты загребли. Рассказывайте, где вас черти носили!

— А че рассказывать? Черти, скорее всего, нас и но­сили, точнее водили, — огризнувся Тараторкін.

Він розповів Арнаутському про їхні нічні поневірян­ня у під’їзді, де живе Аскольд.

— Ну, черти не черти, а факт системного противо­стояния нашей миссии налицо. Нам до сих пор неясно, чьих это рук дело — местных спецслужб или каких-то частных организаций, — міркував Арнаутський. — Но мы не можем отступить от наших целей. Особенно сей­час, когда появился реальный шанс получить работаю­щий механизм управляемого изменения истории.

— Скажите, господин Арнаутский, — звернувся до політтехнолога Тараторкін, — а эта ваша коррек­ция истории безопасна для нас? Ведь малейшее на­рушение событийного ряда в прошлом может при­вести к лавине неконтролируемых изменений в на­стоящем. Так, чего доброго, можно создать условия, при которых, например, мы с вами вообще на свет не появимся.

— Понимаю, о чем вы, но, во-первых, само по себе проникновение в прошлое еще не ведет к его измене­нию; во-вторых, невозможно отменить, например, чье-либо рождение, коль скоро оно уже состоялось, как и смерть, к сожалению. Далее: сегодня существу­ет техническая возможность просчитать на мощных компьютерах триллионы взаимодействий между различными субъектами таким образом, чтобы все живущие на планете индивиды благополучно появи­лись на свет. Ну, или те, кто может быть наиболее по­лезен для решения наших задач, — доброзичливо по­яснив Арнаутський.

— Вам не кажется, что если мы получим реальную возможность менять историю, то идея возрождения империи превратится в совершенно маргинальную, малозначимую цель — ведь тогда появятся совершен­но новые головокружительные возможности?! — по­ставив провокативне запитання професійний цекіст.

— Не скажите, батенька. Такое мощное оружие, как управление историей, может использоваться исклю­чительно сильным государством, а самая мощная фор­ма государства — это именно империя, так-то-с.

— Но они же, империи, всегда в конечном итоге разваливаются, — долучився до розмови Тімафєй Брєзґінцев, скориставшись несподівано добрим гумо­ром Арнаутського.

— Все организмы переживают периоды рождения, расцвета и смерти, но, получив такое оружие, мы всегда сможем обрести и лекарство от старения и смерти сверх­державы. И, кстати говоря, не все империи погибали. Вот, например, Китай. Этому государству пять тысяч лет: менялись династии и экономические уклады, а Подне­бесная оставалась культурно связанным, единым во вре­мени государством, всегда лишь расширяя свои пределы.

— Китай — скорее исключение, нежели пример, ил­люстрирующий вашу правоту, — засумнівався Тара­торкін.

— Вот моя задача и состоит в том, чтобы через пять тысяч лет наша будущая империя тоже приводилась в качестве такого исключения, — з пафосом заявив Ар­наутський.

— Ладно, господа, давайте к делу, — врешті повер­нувся до справ Тараторкін. — Итак, Тимофей, каковы твои соображения по поводу дополнительных сил и средств, необходимых нам для устранения непредви­денных осложнений?

— Их, осложнения, прежде всего необходимо все­сторонне исследовать. Нам нужны: технические средства слежения, разумеется вместе со специалис­тами, их обслуживающими; оперативники-топтуны, еще один портативный сканер; пара аналитиков-ме­тодологов, способных правильно оценить наши проблемы и предложить свои пути решения. Еще не­обходимы агентурные контакты в различных сооб­ществах в Киеве: чиновники-депутаты, менты, воен­ные, криминал, неформалы. И эти, как их?.. Эзоте­рики, в общем.

— Я еще попрошу прислать бандеролью губозака-точную машинку. — Тараторкін удав, що обурюється масштабом запитів колеги. — Впрочем, кто сказал, что великие дела вершатся малыми силами? Зашифруй заявку на имя Гаврилова за моей подписью.

— Кстати, он уже генеральское звание отхватил за обнаружение перфорационных аномалий, пока мы тут с вами обеспечиваем конечный успех операции, — знову нагадав про себе Арнаутський. — Так всегда бывает: кто-то реально рискует, как Саша Денисов, а кто-то большие звезды на погоны цепляет. Непреложный закон власти: наказание невиновных и награждение непричастных, извините за назидательность, — ска­зав Арнаутський, поправляючи вузенькі окуляри.

— Давайте прекратим эти пустые разговоры, госпо­дин политтехнолог. — Тараторкін вирішив перервати балакуна, щоб той не базікав зайвого про начальс­тво. — У вас, кажется, сегодня еще с Мишей Полян­ским встреча намечена.

— Да-да, мне пора. До свидания, — зрозумівши про­зорий натяк, попрощався політтехнолог.

Михайло Полянський чекав на колегу на другому поверсі затишної кав’ярні «Кафа». Арнаутський док­ладно, нічого не приховавши, переповів йому події останніх днів, особливо зупинившись на обставинах зникнення Алєксандра.

— М-да, Глєбушка, я так понімаю, шо о сущєствова­ніі порталов в прошлоє свідєтєльствуют только дан­ниє замєров, сдєланниє вашимі пріборамі, і ніка­кіх болєє вєщєствєнних доказатєльств іх рєальності нєт? — виявив здоровий скепсис політолог.

— Знаешь, Миша, о существовании даже других звездных систем мы знаем благодаря радиотелеско­пам, а наличие в природе вирусов подтверждаем, в час­тности с помощью электронных микроскопов. Почему же ты отрицаешь возможность изучения иных измере­ний с помощью приборов? Ты же бывший физик!

— Вот імєнно потому, шо в прошлой жізні я бил учьоним, мнє понятни прінципи дєйствія тєлєскопа і мікроскопа. А на какіх законах пріроди базіруєтся работа вашєго прібора, прєдставіть нє могу. Боюсь, что вашєго парня похітілі отнюдь нє в прошлом, а в настоящєм. Нужно сєрйьозно взяться за етіх молодих сємінарістов і за свящєнніка, а нє строіть фантастічєскіє гіпотєзи. Смотрі, как би тєбя на смєх нє поднялі, — виклав Полянський тверезий погляд на обста­вини зникнення цекіста. — А шо касається блужданія твоіх рєбят в под’єздє на Костьольной, то расспросі-ка ти іх как слєдуєт, что оні пєрєд етім курілі. Хотя, ко­нєшно, что-то слішком много собитій концєнтріруєт­ся вокруг етого високомєрного юноши — Чєтвєртінского. Я ім ужє занялся по твоєй просьбє. Тєбє нєбєзінтєрєсно будєт узнать, что парнєм вєсьма заінтєрєсовался нєкто Бєнціон Пінській — бліжнєвосточний мєцєнат і учєний, коллєкціонєр дрєвностєй іудаікі. Он тожє посєтіл прорєктора-завхоза Балабуху і про­сіл оказать давлєніє на мать студєнта, чтоби она уговоріла сина на какоє-то сотруднічєство с нім.

— Очень любопытно. Спасибо. Сегодня же попрошу собрать всю доступную информацию об этом коллек­ционере.