Удома Аск перш за все дослідив вміст холодильника. Трохи вгамувавши голод, завалився спати. Книгу попросив зачекати у ящику старого, ще дідового письмового столу. Вже надвечір його розбудила мати. Посваривши за гультяйство і брудний посуд, нагодувала смачною вечерею та пішла до своєї кімнати чи то готуватися до лекцій, чи то дивитися серіал. Аскольд лишився сам. Треба було зібратися з думками й розвіятися водночас. Що може ліпше допомогти, як не вечірнє середмістя у компанії з пляшкою пива[12] Вислизнувши з дому, пішов залитим жовтим світлом Майданом та Хрещатиком до Європейської площі й Марийського парку. Черевики ковзалися по брудному снігу, обличчя приємно холодив вологий вітер. Аскольд не мав з ким поділитися своїми останніми пригодами. Друзі дитинства вже не були настільки близькі і щирі, як колись. З однокурсників добрим товаришем ніхто так і не став. Постійної дівчини не було. Скороминучі романчики закінчувалися швидко й безболісно, не зачіпаючи душі. Принаймні його душі. Тож доведеться все обміркувати наодинці.
Навпроти білої колонади стадіону «Динамо», просто на зебрі переходу, перед ним різко загальмував яскраво-червоний «Альфа Ромео». Аск зупинився. Дверцята машини відчинилися, і звідтіля визирнула білява, дорого скуйовджена у перукарні голова.
— Привєт! А ти на трєніровку так поздно? — запитала дівчина, не звертаючи уваги на пиво у його руці.
— Ні, просто гуляю, — буркнув Аск, розглядаючи юну автомобілістку. — Якщо вас цікавить ще і те, як, наприклад, проїхати до бібліотеки, то це саме за рогом. Парламентська, між іншим.
— Смєшно. А ти по-чєловєчєски говоріть умєєшь?
— Я й говорю по-людськи. — Він почав обходити машину, щоб перейти вулицю.
— Подожді! Не обіжайся! Скажи, пожалуйста, а как мнє проєхать на Щорса? Я в натуре заблуділась.
Машини, що були змушені об’їжджати нахабний «Альфа Ромео», обурено сигналили. Хлопець зупинився.
— Складно пояснити. Їдьте вгору по Грушевського, потім Московською до Лесі Українки, а там запитаєте, як звернути на Щорса.
— Покажи, пожалуйста, мнє дорогу. Ми только на Новий год пєрєбралісь в Кієв, і я здєсь єщє нічєго і нікого нє знаю. — Дівчина, не чекаючи відповіді, посунулася на місце водія, лишивши дверцята відчиненими.
Аск, зітхнувши, сів у салон і з незвички сильно вдарив дверима. Машина рвучко взяла з місця.
— Мєня зовут Надєжда, — невимушено всміхнулася причеплива автомобілістка. — Я с родітєлямі пєрєєхала с Донбасса. Папа расширяєт свой бізнес, вкладивая дєньгі в какіє-то свєрхновиє тєхнологіі. Он всє врємя в командіровках, мама занімаєтся обустройством новой квартіри, а брат в Краковє, в Ягєллонском унівєрсітєтє ізучаєт історію срєднєвєковой Польши. Спєціально польскій виучіл, прєдставляєшь? Вот я і знакомлюсь с Кієвом в одіночєствє. Сєгодня поєхала в казіно на дєбаркадерє, но єщо рано: публіка собєрєтся к ночі, а мнє страшновато там остаться без компаніі.
— Нам ліворуч, а потім весь час прямо. — Хлопець стриманим жестом вказав напрямок. — Ви навчаєтесь чи?..
— Вообщє-то я конним спортом занімаюсь, а со слєдующєго сємєстра пойду учіться управлять пєрсоналом, сразу на трєтій курс.
— Що, нічого престижнішого для вас тато не знайшов?
— Да нєт, можно било устроіться в економічєскій унівєрсітєт, но мнє ето нє інтєрєсно. Папа говоріт, что всєму, что нужно знать, он мєня сам научіт. Ти не курішь?
— Ні, ще на першому курсі кинув.
— А я ізрєдка. — Надія клацнула запальничкою. — Слушай, а давай на «ти». Кстаті, я по-украінскі умею говоріть, просто практікі маловато.
— Гаразд, спробуємо на «ти» й українською. Де так добре навчилася водити?
— Тато навчили. — Дівчина напевно когось мавпувала. — Він у мене все уміє: начинав простим шахтьором, вчився заочно, потім майстром, а коли шахту закрили, пішов у бізнес. Спочатку важко било, а потім найшов харошу кришу, і все наладилося. Тепер він зайнявся новими технологіями в енергетиці, а інші бізнеси передав партнерам, лише доход з них получає.
Надія і справді впевнено маневрувала на мокрому асфальті, втім, машин було небагато.
— А ти чим занімаєшся?
Аскольд почав знехотя короткими фразами розповідати про себе, звісно не торкаючись подій останніх днів. Дівчина слухала напрочуд уважно і майже не переривала. Поїздка минула швидко — вони зупинилися біля нової цегляної висотки на Щорса.
— Інтересно, якщо я приглашу тебе до себе на фєлєжанку кави, то шо ти про мене падумаєш? — Вона повернула до нього помітно рожеве обличчя.
— З радістю випив би з вами... себто з тобою філіжанку кави і до кави, але скоро останнє метро — мені час. А от іншим разом — із задоволенням. — Він відчинив дверцята й вибрався з низького автомобіля.
Надія теж вийшла з авта. Вони мовчки стояли одне навпроти одного на стоянці неподалік під’їзду.
— Телефонами обміняємося? — Аск перший порушив тривалу паузу.
— Називай свій — я наберу. — Надія, полегшено зітхнувши, дістала з сумочки мобілку.
За хвилину, впевнившись, що хлопець зберіг її номер, вона простягнула руку для прощання і, крутнувшись на підборах, гукнула вже майже від самих дверей під’їзду:
— Пока! Жду твоєго звонка!
Відчуття потиску її ніжної руки лишилося з Аскольдом на весь вечір. Звідкілясь прилинули енергія і чудовий настрій. У доброму гуморі студент швидко, майже бігом дістався станції метро «Палац «Україна»».
Вдома тихцем скинув куртку та взуття і пройшов до своєї кімнати. Увімкнувши світло, дістав Книгу. Розгорнувши її, побачив, що на першій сторінці з’явився напис, великий, майже на піваркуша. Прочитати його не вдавалося. Літери, що трохи нагадували клинопис, були Аскольдові невідомі, найбільше вони скидалися на санскритські письмена. Він уже за звичкою звернувся з проханням до Книги:
— Вибач, а чи не можна подати переклад українською?
Текст змінився, але, як і раніше, лишався незрозумілим, хіба що літери стали подібними до грецьких. Спробувавши ще зо три рази, Аск зрозумів, що отримати бажаного результату наразі не вийде — кириличний шрифт вочевидь не був інстальований у цьому артефакті.
Аскольд сів за свій старий комп’ютер, щоб побазікати зі знайомими у чатах. За годину, переконавшись, що цікаві співрозмовники сьогодні на контакт не йдуть, нарешті ліг спати.
Та сон довго не приходив: Аск весь час подумки повертався до вечірньої зустрічі з веселою, довірливою, але рішучою і симпотною автомобілісткою Надією.
Прокинувся він від того, що хтось м’яко гладив його обличчя чимось пухнастим. Розплющивши очі, у вранішніх сутінках кімнати побачив, що у нього на грудях невагомо вмостилося якесь звірятко, — завбільшки з кота, сіро-рудої масті з підпалинами, з великими, ніби у лемура, очима, облямованими темними широкими колами, і зовсім без хвоста. Побачивши, що хлопець прокинувся, маленький нахаба... привітався:
— Доброго ранку! Маю честь відрекомендуватися — Лахудрик Пенатій, молодший домовик-стажер вашого будинку.
Аскові таке пробудження зовсім не здалося дивним. Чомусь.
— І вам доброго ранку, — відповів. — Чому це ви вітаєтеся, ніби Свирид Голохвастову кіно «За двома зайцями»?
— Так саме вчора цей фільм я і дивився! Сподобалось.
— Отакої! Домовики-стажери ще й електрику витрачають задля своїх власних розваг? — спитав Аскольд, усміхнувшись.
— Ображаєте! Лише як люди самі вмикають телевізор, нам, стажерам, дозволено потайки дивитися, а так побутову техніку чи сантехніку вмикати можуть тільки господарники, це старші домовики. — Лахудрик Пенатій злетів, немов повітряна кулька, опустився на стілець поряд з диваном і повів далі дзвінким голосом: — Власне, я потурбував вас через важливу обставину: вчора ви принесли до квартири одну дивну і дуже сильну річ. її близькість робить усіх домовиків видимими людям. Ми ледве встигли поховатися по закутках, але коли зовсім розвидниться, то всі мешканці нас побачать. Уявляєте, який ґвалт зчиниться?
— Даруйте, Лахудрику, — перервав заспаний студент, — але з Книгою ми потоваришували, і я її нікуди з дому не винесу. Як я уявляю, домовики дуже прив’язуються до своїх домівок і до людей, які там мешкають. То що ж будемо робити?
— Так отож, і я за те, — похнюпився стажер. — Звідусіль нас витісняють, скоро вимремо, як оті мамонти...
— Чекайте, — перервав Аскольд, — я спробую просто попросити Книгу, щоб вона вас не висвічувала. Раптом вийде.
Він, відкинувши ковдру, підхопився з дивана. Дістав Книгу з шухляди письмового столу і жартівливо звернувся до неї:
— Тут несподівано з’ясувалося, що у нас є фольклорно-езотеричні сусіди з казок та бувальщин, і вони дуже просять, щоб ви, пані Книго, їх людям не показували во ізбєжаніє, так сказать, і нєдопущеніє всяких казусов і ребусов,.. — Аскольд посміхаючись глянув на кудлату істоту.
— Ми ніякі не рєбус-казуси, ми прадавні сутності, старші за весь рід людський! — ображено сказав домовик і миттю розчинився у повітрі.
Потім знов з’явився і хутко зник.
— Ура! Виходить! Дякую вам, пані Книго! — вигукнув, виникаючи вже на дивані.
— Усе гаразд? — спитав Аскольд, вдячно торкаючись обкладинки Книги. — Від мене також велика подяка, — додав, ховаючи її знову до столу.
— Так, — відповів домовик. — Аскольде, не подумайте, що я нахаба якийсь, та чи не могли б ви допомогти іще в одній справі? Наша спільнота домовиків намагається не турбувати служителів Його і триматися подалі від попів, ксьондзів та інших пасторів, але нещодавно домовий комітет вашого будинку, домком себто, здав костьолу в оренду ваш підвал, і нам там тепер незручно кублитися, тобто клабитися, по-сучасному кажучи.
— А я що можу вдіяти? Той домком уже всіх дістав: здає нежитлові приміщення у будинку за фіктивними угодами, а готівку невідомо куди витрачає... Хай уже там буде осідок служителів, аніж казино. Чи, може, казино домовикам більше до вподоби? — запитав Аскольд.
— О, казино — це супер! Чи бордель підпільний — там стільки енергії! Харчуйся-підживлюйся хоч по вуха! А у служителів енергетики — кіт наплакав. Вони там склад гуманітарної допомоги обладнують, окроплюють святою водою!
— Так, Лахудрію Пенатику, не буду я втручатися у справи домкому і служителів. Нічого доброго з цього не вийде, лише скандал зчиниться. Між іншим, цей будинок був колись власністю служителів і здавався ними у піднайм.
— Даруйте, мене звуть Лахудрик Пенатій. Друге ім’я походить від давньоримських богів домашнього затишку. Я стажуюся на родинного домовичка за спеціалізацією «Охорона помешкання від інфернальних впливів». Домовики у цих місцях не одну тисячу років живуть і з усіма завжди спільну мову знаходять. Але тепер нам важко, бо людей розплодилося багато і всі чомусь до центру Києва прагнуть переїхати. Тут повнісінько бюрократів, депутатів, гендлярів (це бізнесмени по-вашому), студентів, бомжів, повій, туристів, бандитів, художників, неформалів. Одне слово — середмістя. От ми й не справляємося. Тому й машини просто на вулицях провалюються під землю, а то й будинки тріщать та падають, як-от на Червоноармійській чи на Жилянській. А вони — у-у! — зажерливі пройдисвіти, все будують і будують. Нас мало, а ви ще й допомогти не хочете... — Лахудрик скривив мармизку, ніби зібравшись рюмсати.
— Слухайте, а горище вас не влаштує? Я там у дитинстві голубів пробував тримати. Домком уже задумав надбудувати мансарду, але ж перекриття дерев’яні, фундаменти старі. Мама каже, що від цієї надбудови будинок обвалиться. Я допоможу вам улаштуватися там і спробую захистити від домкому. Після сніданку сходимо подивимося.
— Гаразд, — просяяв домовичок, — коли я знадоблюся, просто лясніть у долоні й покличте на ім’я. До зустрічі! — Він перетворився на сизо-жовтувату хмаринку і розчинився в повітрі.
Аскольд доїдав матусині вареники з картоплею, коли передзвонила Христина. Виявляється, їм терміново треба обговорити вчорашню подію в лаврських печерах, бо це ж наукова сенсація, на таких створюються імена авторитетних учених, гріх з цього не скористатися. Слід виробити спільну лінію поведінки. Вона за півгодини чекатиме на нього в кав’ярні у Трубі[13] — там недорого. Все.
Аск привітався з Книгою. Переконався, що вона так само справно створює браму, втім, цього разу він не переступав її порога. Напис на першій сторінці лишався нечитабельним. Сховавши артефакт, він вийшов на сходи й піднявся до дверей на горище. Ті виявилися металевими і замкненими — неприємний сюрприз. Ляснувши у долоні, покликав:
— Лахудрику!
Домовик миттєво матеріалізувався просто перед Аскольдовим обличчям, зависнувши у повітрі догори дригом.
— Що, замкнено? — спитав чомусь весело. — Як мені подобаються замкнені двері!
Схопивши Аскольда за руку, несподівано сильно потягнув його вперед. Не встиг хлопець злякатися того, що вдариться лобом у двері, як вони зі стажером були вже на горищі. Задоволено поглянувши на Аска, домовичок пояснив:
— Проведення істот матеріального світу крізь стіни, скелі, замкнені двері та інші непереборні для них перепони є обов’язковим умінням для домовиків другого курсу навчання. Залік з цієї дисципліни складається окремо. Використовуються спочатку таргани, потім миші, щури, коти й великі собаки. А от людину я провів уперше, а ви, між іншим, важкі! — Лахудрик кумедно задер носа.
— До речі, про мишей, щурів та й тарганів. А не можна їх позбутися з вашою допомогою? А то дістали, щиро кажучи, — поскаржився Аскольд.
— Зробимо. Тут неподалік готелем «Хам-Ят» вид на тисячолітній Собор соборів спотворили. До тих хамів і переселимо. Ще трохи — до мерії.
Горище було чисто прибране, звільнене від звичного мотлоху — напевне підготовлене до євроремонту з добудовою мансардного поверху.
Домовичок-стажер облетів усе приміщення, задоволено прицмокуючи, і знову повернувся до Аскольда.
— Так, тут чудово! А тепер повторюйте за мною: я від імені всіх сусідів, мешканців дому сього, дозволяю тут, на горищі, жити домовикам усіх різновидів, чинів та ступенів роду Пенатіїв. Нехай ні від кого не буде їм ані кривди, ані неспокою. Живіть з миром.
Аск слухняно повторював. Домовичок додав:
— І ще: своїм представником у громаді домовиків на горищі призначаю Лахудрика Пенатія, домовичка-стажера. Тепер все!
Щойно було вимовлено останні слова, у сутінках горища почали виникати різних розмірів і кольорів мінливі туманності. В обличчя віяло то теплим, то холодним, то сухим, то вологим повітрям. Усе відбувалося в абсолютній тиші. Стало трохи моторошно. Та за хвилину це закінчилося. Трохи отямившись, Аскольд запитав:
— Лахудрику, а чому ви самочинно не могли зайняти будь-яке порожнє приміщення у нашому будинку, хоча б ту ж кімнату консьєржа?
— Розумієте, для того щоб нам без проблем заселитися й мешкати, найкраще отримати щиру згоду або запрошення когось із людей. Ми можемо жити лише поблизу вас, на відміну від наших кузенів — лісовиків та водяників. А нас останньої тисячі років обізвали нечистою силою та звідусіль женуть і проклинають. Така дискримінація гнітить і ображає. Ми ж створені Ним, аби допомагати людям у лиху годину, оберігати й рятувати у скруті. Так споконвіку було, а нині витісняють домовиків у резервації. Хоча б до Червоної книги занесли, чи що!
— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на червонокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?
— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.
Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-вологим повітрям, що викидали просто у підземний перехід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюновим димом і метушливою юрбою киян та гостей столиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні букети квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику перед нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.
— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?
— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в пальцях пластикову упаковку порційних вершків.
— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хотіли обговорити?
— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.
Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяково дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала перейти до справи.
— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити собі імена в науці або громадському житті. Одна моя подруга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, розумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную повідомити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховувати від громадськості правду і погодилися чесно все розповісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.
Студент був неприємно здивований. Він не дуже добре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й безглуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.
— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний результат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після такого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кишені. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.
Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший привід, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує розкрити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розумний занадто».
Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспірантка зважилася заговорити:
— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?
— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.
— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.
— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поквапився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’ярні у задуху переходу.
Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відімкнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:
— Алло?!
— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша подорож?
— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.
— А де ви зараз?
— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?
— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.
— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.
— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.
Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справжнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої цікавості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зимового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.
У таборі смачно пахло м’ясом запечених на вогнищі великих жирних тетеревів. Андрієві супутники не відзначалися гордовитою Ільковою стриманістю і витріщались на хлопця з неприхованою цікавістю.
— Добрий день, добродію Апостоле, — привітався Аскольд. — То у вас тут ціла бригада!
— І тебе вітаю. А яку саме бригаду ти маєш на увазі: ту, що працює, чи ту, яка грабує? Знаєш, у вашій мові одне й те саме слово інколи означає різні явища і предмети. Ось! — з удаваною серйозністю промовив Андрій.
— Ха! Учора ви говорили як босяцюра, а сьогодні промовляєте, ніби реліктовий київський інтелігент. Корисний це дар — спілкуватися всіма мовами! А щодо слова «бригада», то я його вжив у розумінні колективу робітників. То як тут у вас справи? І коли це ви навчили Ілька так пристойно говорити по-нашому? — Аскольд тим часом роззирався у таборі.
— От капосний пацан, то він уже й українську опанував! Ільку, то розкажи, як це в тебе виходить, бо ж дар знання мов Дух Його вручив лише нам — Апостолам. Ось! Ти, бува, у рівноапостольні не мітиш? — Андрій намагався говорити жартома, та відчувалося, що він спантеличений. Ілько тільки широко всміхався, перевертаючи смаженину над розжареним вугіллям.
Аскольд помітив зв’язаного і трохи побитого чолов’ягу, який сидів, притулившись до стовбура старезного дерева. Простеживши за його поглядом, Андрій промовив:
— От, бранця послав лукавий на нашу голову — вбити мене намагався цієї ночі. Тепер Ілько пропонує згодувати його гадам повзучим, аби задобрити їхнього володаря — Змія.
— Весело туту вас, у першому сторіччі, — сказав Аскольд.
— До речі, звуть його Трамаїл, і він був помічником первосвященика Каїфи у Храмі, і потягнув звідтіля одну унікальну річ — скіпетр Давида, ось. Згодом покажу і розповім, що це таке. А зараз ми збираємося снідати. Сідай попоїж із нами, що Він послав сьогодні.
— Прикольно, тепер я знатиму, з якого часу в наш прийшла ота приповідка: «Чим Бог послав», — усміхнувся студент.
Усі посідали на землю довкруж багаття, і розпочалася смачна трапеза. Лише коли на кістках не лишилося й шматочка, хлопець згадав, що прийшов сюди, аби стати свідком унікальної історичної події.
— Добродію Апостоле, — звернувся він до Андрія, — а коли ж ви збираєтеся воздвигнути хреста та провістити сходження благодаті на ці гори?
— Щодо благодаті на горах цих, то спочатку слід облаштувати табір, зібрати більше Ількових одноплемінників, перебалакати з їхніми вождями і жерцями, розповівши їм про Його Вчення любові і спитавши дозволу на священнодійство на їхній території...
— То ви до чужого монастиря зі своїм уставом не пхатиметеся... себто не йтимете?
— Звісно, не йтиму. Тут живуть мудрі люди зі своїми стародавніми знаннями і віруваннями та зі своїми богами, ось. А зараз до роботи, он бачиш, моя бригада працює, а ми з тобою теревенимо — допомагай. Ідіть з Ільком у гирло тієї річки, що колись її назвуть Почайною, наріжте очерету, щоб накрити курені, потім допоможіть обкопати табір від дощової води.
— А ви ж іще обіцяли показати скіпетр Давида! — нагадав Аскольд.
— Це не сьогодні. Сам ще маю його дослідити. Гайда до роботи!
Непомітно минув день. Повертаючись після підвечірку до печери, втомлений Аскольд усміхався сам до себе: це ж треба, і тут примусили працювати. Маємо тепер на свою голову вже двох начальників: професор — «адин штука» і Апостол — «адин штука, умєстє два штука», як каже Ашот з Бессарабки. Цікаво, що робити, коли обоє керівників потребуватимуть його роботи одночасно в різних часах? Раптом згадав, що хотів подзвонити Надійці, але виявилося, що на рахунку його мобільника не досить коштів.