Час настав

Нові знайомства, і немало. Усе наразі ніби вдало?

Удома Аск перш за все дослідив вміст холодильника. Трохи вгамувавши голод, завалився спати. Книгу по­просив зачекати у ящику старого, ще дідового письмо­вого столу. Вже надвечір його розбудила мати. Посва­ривши за гультяйство і брудний посуд, нагодувала смачною вечерею та пішла до своєї кімнати чи то готу­ватися до лекцій, чи то дивитися серіал. Аскольд ли­шився сам. Треба було зібратися з думками й розвіяти­ся водночас. Що може ліпше допомогти, як не вечірнє середмістя у компанії з пляшкою пива[12] Вислизнувши з дому, пішов залитим жовтим світлом Майданом та Хрещатиком до Європейської площі й Марийського парку. Черевики ковзалися по брудному снігу, об­личчя приємно холодив вологий вітер. Аскольд не мав з ким поділитися своїми останніми пригодами. Друзі дитинства вже не були настільки близькі і щирі, як колись. З однокурсників добрим товаришем ніхто так і не став. Постійної дівчини не було. Скороминучі ро­манчики закінчувалися швидко й безболісно, не зачі­паючи душі. Принаймні його душі. Тож доведеться все обміркувати наодинці.

Навпроти білої колонади стадіону «Динамо», просто на зебрі переходу, перед ним різко загальмував яскраво-червоний «Альфа Ромео». Аск зупинився. Дверцята машини відчинилися, і звідтіля визирнула білява, дорого скуйовджена у перукарні голова.

— Привєт! А ти на трєніровку так поздно? — запи­тала дівчина, не звертаючи уваги на пиво у його руці.

— Ні, просто гуляю, — буркнув Аск, розглядаючи юну автомобілістку. — Якщо вас цікавить ще і те, як, наприклад, проїхати до бібліотеки, то це саме за ро­гом. Парламентська, між іншим.

— Смєшно. А ти по-чєловєчєски говоріть умєєшь?

— Я й говорю по-людськи. — Він почав обходити машину, щоб перейти вулицю.

— Подожді! Не обіжайся! Скажи, пожалуйста, а как мнє проєхать на Щорса? Я в натуре заблуділась.

Машини, що були змушені об’їжджати нахабний «Аль­фа Ромео», обурено сигналили. Хлопець зупинився.

— Складно пояснити. Їдьте вгору по Грушевського, потім Московською до Лесі Українки, а там запитаєте, як звернути на Щорса.

— Покажи, пожалуйста, мнє дорогу. Ми только на Новий год пєрєбралісь в Кієв, і я здєсь єщє нічєго і нікого нє знаю. — Дівчина, не чекаючи відповіді, посу­нулася на місце водія, лишивши дверцята відчиненими.

Аск, зітхнувши, сів у салон і з незвички сильно вда­рив дверима. Машина рвучко взяла з місця.

— Мєня зовут Надєжда, — невимушено всміхнула­ся причеплива автомобілістка. — Я с родітєлямі пє­рєєхала с Донбасса. Папа расширяєт свой бізнес, вкладивая дєньгі в какіє-то свєрхновиє тєхнологіі. Он всє врємя в командіровках, мама занімаєтся обустройством новой квартіри, а брат в Краковє, в Ягєллонском унівєрсітєтє ізучаєт історію срєднєвєковой Польши. Спєціально польскій виучіл, прєдставляєшь? Вот я і знакомлюсь с Кієвом в оді­ночєствє. Сєгодня поєхала в казіно на дєбаркадерє, но єщо рано: публіка собєрєтся к ночі, а мнє страш­новато там остаться без компаніі.

— Нам ліворуч, а потім весь час прямо. — Хлопець стриманим жестом вказав напрямок. — Ви навчаєтесь чи?..

— Вообщє-то я конним спортом занімаюсь, а со слєдующєго сємєстра пойду учіться управлять пєрсоналом, сразу на трєтій курс.

— Що, нічого престижнішого для вас тато не знай­шов?

— Да нєт, можно било устроіться в економічєс­кій унівєрсітєт, но мнє ето нє інтєрєсно. Папа гово­ріт, что всєму, что нужно знать, он мєня сам научіт. Ти не курішь?

— Ні, ще на першому курсі кинув.

— А я ізрєдка. — Надія клацнула запальничкою. — Слушай, а давай на «ти». Кстаті, я по-украінскі умею говоріть, просто практікі маловато.

— Гаразд, спробуємо на «ти» й українською. Де так добре навчилася водити?

— Тато навчили. — Дівчина напевно когось мавпу­вала. — Він у мене все уміє: начинав простим шахтьором, вчився заочно, потім майстром, а коли шахту за­крили, пішов у бізнес. Спочатку важко било, а потім найшов харошу кришу, і все наладилося. Тепер він зай­нявся новими технологіями в енергетиці, а інші бізне­си передав партнерам, лише доход з них получає.

Надія і справді впевнено маневрувала на мокрому асфальті, втім, машин було небагато.

— А ти чим занімаєшся?

Аскольд почав знехотя короткими фразами розпові­дати про себе, звісно не торкаючись подій останніх днів. Дівчина слухала напрочуд уважно і майже не пе­реривала. Поїздка минула швидко — вони зупинилися біля нової цегляної висотки на Щорса.

— Інтересно, якщо я приглашу тебе до себе на фєлєжанку кави, то шо ти про мене падумаєш? — Вона по­вернула до нього помітно рожеве обличчя.

— З радістю випив би з вами... себто з тобою філі­жанку кави і до кави, але скоро останнє метро — мені час. А от іншим разом — із задоволенням. — Він від­чинив дверцята й вибрався з низького автомобіля.

Надія теж вийшла з авта. Вони мовчки стояли одне навпроти одного на стоянці неподалік під’їзду.

— Телефонами обміняємося? — Аск перший пору­шив тривалу паузу.

— Називай свій — я наберу. — Надія, полегшено зітхнувши, дістала з сумочки мобілку.

За хвилину, впевнившись, що хлопець зберіг її но­мер, вона простягнула руку для прощання і, крутнув­шись на підборах, гукнула вже майже від самих две­рей під’їзду:

— Пока! Жду твоєго звонка!

Відчуття потиску її ніжної руки лишилося з Аскольдом на весь вечір. Звідкілясь прилинули енергія і чудо­вий настрій. У доброму гуморі студент швидко, майже бігом дістався станції метро «Палац «Україна»».

Вдома тихцем скинув куртку та взуття і пройшов до своєї кімнати. Увімкнувши світло, дістав Книгу. Роз­горнувши її, побачив, що на першій сторінці з’явився напис, великий, майже на піваркуша. Прочитати його не вдавалося. Літери, що трохи нагадували клинопис, були Аскольдові невідомі, найбільше вони скидалися на санскритські письмена. Він уже за звичкою звер­нувся з проханням до Книги:

— Вибач, а чи не можна подати переклад україн­ською?

Текст змінився, але, як і раніше, лишався незрозумілим, хіба що літери стали подібними до грецьких. Спробував­ши ще зо три рази, Аск зрозумів, що отримати бажаного результату наразі не вийде — кириличний шрифт воче­видь не був інстальований у цьому артефакті.

Аскольд сів за свій старий комп’ютер, щоб побазіка­ти зі знайомими у чатах. За годину, переконавшись, що цікаві співрозмовники сьогодні на контакт не йдуть, нарешті ліг спати.

Та сон довго не приходив: Аск весь час подумки по­вертався до вечірньої зустрічі з веселою, довірливою, але рішучою і симпотною автомобілісткою Надією.

Прокинувся він від того, що хтось м’яко гладив його обличчя чимось пухнастим. Розплющивши очі, у вра­нішніх сутінках кімнати побачив, що у нього на грудях невагомо вмостилося якесь звірятко, — завбільшки з кота, сіро-рудої масті з підпалинами, з великими, ніби у лемура, очима, облямованими темними широкими колами, і зовсім без хвоста. Побачивши, що хлопець прокинувся, маленький нахаба... привітався:

— Доброго ранку! Маю честь відрекомендуватися — Лахудрик Пенатій, молодший домовик-стажер вашого будинку.

Аскові таке пробудження зовсім не здалося дивним. Чомусь.

— І вам доброго ранку, — відповів. — Чому це ви вітає­теся, ніби Свирид Голохвастову кіно «За двома зайцями»?

— Так саме вчора цей фільм я і дивився! Сподоба­лось.

— Отакої! Домовики-стажери ще й електрику ви­трачають задля своїх власних розваг? — спитав Ас­кольд, усміхнувшись.

— Ображаєте! Лише як люди самі вмикають телеві­зор, нам, стажерам, дозволено потайки дивитися, а так побутову техніку чи сантехніку вмикати можуть тільки господарники, це старші домовики. — Лахудрик Пена­тій злетів, немов повітряна кулька, опустився на сті­лець поряд з диваном і повів далі дзвінким голосом: — Власне, я потурбував вас через важливу обставину: вчора ви принесли до квартири одну дивну і дуже сильну річ. її близькість робить усіх домовиків види­мими людям. Ми ледве встигли поховатися по закут­ках, але коли зовсім розвидниться, то всі мешканці нас побачать. Уявляєте, який ґвалт зчиниться?

— Даруйте, Лахудрику, — перервав заспаний сту­дент, — але з Книгою ми потоваришували, і я її нікуди з дому не винесу. Як я уявляю, домовики дуже прив’язу­ються до своїх домівок і до людей, які там мешкають. То що ж будемо робити?

— Так отож, і я за те, — похнюпився стажер. — Звіду­сіль нас витісняють, скоро вимремо, як оті мамонти...

— Чекайте, — перервав Аскольд, — я спробую прос­то попросити Книгу, щоб вона вас не висвічувала. Рап­том вийде.

Він, відкинувши ковдру, підхопився з дивана. Дістав Книгу з шухляди письмового столу і жартівливо звер­нувся до неї:

— Тут несподівано з’ясувалося, що у нас є фольклор­но-езотеричні сусіди з казок та бувальщин, і вони ду­же просять, щоб ви, пані Книго, їх людям не показува­ли во ізбєжаніє, так сказать, і нєдопущеніє всяких казусов і ребусов,.. — Аскольд посміхаючись глянув на кудлату істоту.

— Ми ніякі не рєбус-казуси, ми прадавні сутності, старші за весь рід людський! — ображено сказав домо­вик і миттю розчинився у повітрі.

Потім знов з’явився і хутко зник.

— Ура! Виходить! Дякую вам, пані Книго! — вигук­нув, виникаючи вже на дивані.

— Усе гаразд? — спитав Аскольд, вдячно торкаю­чись обкладинки Книги. — Від мене також велика по­дяка, — додав, ховаючи її знову до столу.

— Так, — відповів домовик. — Аскольде, не подумай­те, що я нахаба якийсь, та чи не могли б ви допомогти іще в одній справі? Наша спільнота домовиків намага­ється не турбувати служителів Його і триматися подалі від попів, ксьондзів та інших пасторів, але нещодавно домовий комітет вашого будинку, домком себто, здав костьолу в оренду ваш підвал, і нам там тепер незручно кублитися, тобто клабитися, по-сучасному кажучи.

— А я що можу вдіяти? Той домком уже всіх дістав: здає нежитлові приміщення у будинку за фіктивними угодами, а готівку невідомо куди витрачає... Хай уже там буде осідок служителів, аніж казино. Чи, може, казино домовикам більше до вподоби? — запитав Аскольд.

— О, казино — це супер! Чи бордель підпільний — там стільки енергії! Харчуйся-підживлюйся хоч по ву­ха! А у служителів енергетики — кіт наплакав. Вони там склад гуманітарної допомоги обладнують, окроп­люють святою водою!

— Так, Лахудрію Пенатику, не буду я втручатися у справи домкому і служителів. Нічого доброго з цього не вийде, лише скандал зчиниться. Між іншим, цей будинок був колись власністю служителів і здавався ними у піднайм.

— Даруйте, мене звуть Лахудрик Пенатій. Друге ім’я походить від давньоримських богів домашнього затиш­ку. Я стажуюся на родинного домовичка за спеціалізаці­єю «Охорона помешкання від інфернальних впливів». Домовики у цих місцях не одну тисячу років живуть і з усіма завжди спільну мову знаходять. Але тепер нам важко, бо людей розплодилося багато і всі чомусь до центру Києва прагнуть переїхати. Тут повнісінько бю­рократів, депутатів, гендлярів (це бізнесмени по-вашо­му), студентів, бомжів, повій, туристів, бандитів, худож­ників, неформалів. Одне слово — середмістя. От ми й не справляємося. Тому й машини просто на вулицях провалюються під землю, а то й будинки тріщать та падають, як-от на Червоноармійській чи на Жилянській. А вони — у-у! — зажерливі пройдисвіти, все будують і будують. Нас мало, а ви ще й допомогти не хочете... — Лахудрик скривив мармизку, ніби зібравшись рюмсати.

— Слухайте, а горище вас не влаштує? Я там у ди­тинстві голубів пробував тримати. Домком уже заду­мав надбудувати мансарду, але ж перекриття де­рев’яні, фундаменти старі. Мама каже, що від цієї над­будови будинок обвалиться. Я допоможу вам улашту­ватися там і спробую захистити від домкому. Після сніданку сходимо подивимося.

— Гаразд, — просяяв домовичок, — коли я знадоб­люся, просто лясніть у долоні й покличте на ім’я. До зустрічі! — Він перетворився на сизо-жовтувату хма­ринку і розчинився в повітрі.

Аскольд доїдав матусині вареники з картоплею, коли передзвонила Христина. Виявляється, їм терміново тре­ба обговорити вчорашню подію в лаврських печерах, бо це ж наукова сенсація, на таких створюються імена авто­ритетних учених, гріх з цього не скористатися. Слід ви­робити спільну лінію поведінки. Вона за півгодини чека­тиме на нього в кав’ярні у Трубі[13] — там недорого. Все.

Аск привітався з Книгою. Переконався, що вона так само справно створює браму, втім, цього разу він не переступав її порога. Напис на першій сторінці ли­шався нечитабельним. Сховавши артефакт, він вий­шов на сходи й піднявся до дверей на горище. Ті вия­вилися металевими і замкненими — неприємний сюрприз. Ляснувши у долоні, покликав:

— Лахудрику!

Домовик миттєво матеріалізувався просто перед Аскольдовим обличчям, зависнувши у повітрі догори дригом.

— Що, замкнено? — спитав чомусь весело. — Як ме­ні подобаються замкнені двері!

Схопивши Аскольда за руку, несподівано сильно по­тягнув його вперед. Не встиг хлопець злякатися того, що вдариться лобом у двері, як вони зі стажером були вже на горищі. Задоволено поглянувши на Аска, домо­вичок пояснив:

— Проведення істот матеріального світу крізь стіни, скелі, замкнені двері та інші непереборні для них перепо­ни є обов’язковим умінням для домовиків другого курсу навчання. Залік з цієї дисципліни складається окремо. Використовуються спочатку таргани, потім миші, щури, коти й великі собаки. А от людину я провів уперше, а ви, між іншим, важкі! — Лахудрик кумедно задер носа.

— До речі, про мишей, щурів та й тарганів. А не мож­на їх позбутися з вашою допомогою? А то дістали, щи­ро кажучи, — поскаржився Аскольд.

— Зробимо. Тут неподалік готелем «Хам-Ят» вид на тисячолітній Собор соборів спотворили. До тих хамів і переселимо. Ще трохи — до мерії.

Горище було чисто прибране, звільнене від звично­го мотлоху — напевне підготовлене до євроремонту з добудовою мансардного поверху.

Домовичок-стажер облетів усе приміщення, задово­лено прицмокуючи, і знову повернувся до Аскольда.

— Так, тут чудово! А тепер повторюйте за мною: я від імені всіх сусідів, мешканців дому сього, дозволяю тут, на горищі, жити домовикам усіх різновидів, чинів та ступенів роду Пенатіїв. Нехай ні від кого не буде їм ані кривди, ані неспокою. Живіть з миром.

Аск слухняно повторював. Домовичок додав:

— І ще: своїм представником у громаді домовиків на горищі призначаю Лахудрика Пенатія, домовичка-стажера. Тепер все!

Щойно було вимовлено останні слова, у сутінках горища почали виникати різних розмірів і кольорів мінливі туманності. В обличчя віяло то теплим, то холодним, то сухим, то вологим повітрям. Усе відбу­валося в абсолютній тиші. Стало трохи моторошно. Та за хвилину це закінчилося. Трохи отямившись, Аскольд запитав:

— Лахудрику, а чому ви самочинно не могли зайня­ти будь-яке порожнє приміщення у нашому будинку, хоча б ту ж кімнату консьєржа?

— Розумієте, для того щоб нам без проблем засели­тися й мешкати, найкраще отримати щиру згоду або запрошення когось із людей. Ми можемо жити лише поблизу вас, на відміну від наших кузенів — лісовиків та водяників. А нас останньої тисячі років обізвали не­чистою силою та звідусіль женуть і проклинають. Така дискримінація гнітить і ображає. Ми ж створені Ним, аби допомагати людям у лиху годину, оберігати й ряту­вати у скруті. Так споконвіку було, а нині витісняють домовиків у резервації. Хоча б до Червоної книги за­несли, чи що!

— Ні, до Червоної книги не треба. — Хлопець спохмурнів. — Бо наші міністри й депутати саме на черво­нокнижних і полюють: хоч на зубрів, хоч на дроф, хоч із карабінами, а хоч із автоматами. Ну, бувайте, пане Пенатію, маю бігти на зустріч! Як виходитиму?

— Хвильку! — Домовик у той самий спосіб вивів хлопця крізь зачинені двері на сходи.

Труба зустріла Аскольда неприємним гарячо-воло­гим повітрям, що викидали просто у підземний пере­хід кондиціонери псевдоресторану «Худко», тютюно­вим димом і метушливою юрбою киян та гостей сто­лиці, які швидко пробігали, оминаючи розкішні буке­ти квітів, що їх розставили торгівці попід стінами. Христина вже була у кав’ярні. На високому столику пе­ред нею стояли два паперові стаканчики кави, поряд лежали пакетики з цукром.

— Доброго ранку, — привітався Аск. — Я часом не спізнився?

— Ні, все нормально — я щойно прийшла, кава ще гаряча. Ти з вершками п’єш? — Вона крутила в паль­цях пластикову упаковку порційних вершків.

— Байдуже, я загалом не часто п’ю каву. То що ви хо­тіли обговорити?

— Давай спершу по каві. Холоднувато сьогодні... — Вона ковтнула зі свого стаканчика.

Аскольд теж відпив кави, яка чомусь була терпка і гіркувата. Додавши цукру, випив усю. Христина ніяко­во дивилася вбік, уникаючи його погляду. Та за мить, струснувши волоссям, усміхнулась і запропонувала пе­рейти до справи.

— Аскольде, ми зробили унікальне відкриття, таке буває раз на кілька десятків років. Це шанс створити со­бі імена в науці або громадському житті. Одна моя под­руга, Люся, говорить, що сьогодні для життєвого успіху слід домагатися популярності, знаності. Байдуже, ро­зумний ти і компетентний, а чи тупий базікало-дилетант. Головне — твоє обличчя на телеекрані і в газетах. Наш професор — людина вчорашнього дня. Йому важ­ливо встановити наукову істину. Мені це теж цікаво, але я не хочу втрачати свій шанс. Словом, я пропоную пові­домити журналістів про відкриття нових підземель і поховання у монастирі. Можна удати, що нібито вони самі про це дізналися, а ми лише не схотіли приховува­ти від громадськості правду і погодилися чесно все роз­повісти. Між іншим, першим нову печеру знайшов саме ти... — Вона замовкла, очікуючи на відповідь.

Студент був неприємно здивований. Він не дуже доб­ре знав цю молоду жінку, але такої цинічної, та й без­глуздої, щиро кажучи, пропозиції від неї не чекав. А ще аспіранткою називається, і семінари веде! Але почав говорити обережно, ніби з хворобливою дитиною.

— Ви ж знаєте, що Юрій Вікторович давно передбачав наявність у Лаврі недосліджених підземних коридорів, та й не він один. Монографію про це написав. Він вивчає їх більше двадцяти років. Тепер отримав реальний ре­зультат. Його треба закріпити. Всяке розголошення дуже нашкодить. Та й як до нас поставляться колеги після та­кого вчинку? Не варто прискорювати події. Хіба вам не достатньо співавторства у статті, де буде описано нове поховання? Вважайте, захист кандидатської вже у кише­ні. Словом, я у цій справі вас не підтримаю.

Христина мовчала. «От дурепа, — подумки лаяла вона себе. — Хіба не могла придумати інший при­від, щоб випити кави з цим ідеалістом? Що ж тепер робити? Спробувати переконати хлопця, що я так його перевіряла: чи сам він часом не планує роз­крити нашу таємницю? Ні, не повірить, бо розум­ний занадто».

Пауза тривала непристойно довго. Врешті аспіран­тка зважилася заговорити:

— Гаразд. Це щось найшло на мене. Багато вражень останнім часом, та й нервуюся чогось. Вважаймо, що цієї розмови не було. Завтра зустрічаємося на розкопі. Може, ще кави?

— Та ні, дякую, мені вже час. — Аск почав застібати куртку.

— Аскольдику, ну, ми ж домовилися? Моя ідея справді безглузда. Ти ж не здаси мене професору? — Вона намагалася зазирнути йому в очі.

— Не хвилюйтеся. Забули. До завтра! — Він поква­пився закінчити неприємну зустріч і вийшов з кав’яр­ні у задуху переходу.

Дорогою додому Аскольд зателефонував Андрієві. Той довго не відповідав. Хлопець уже збирався відім­кнутися, щоб даремно не садити батарею апостольського телефону, коли почув відповідь:

— Алло?!

— Вітаю вас, добродію Апостоле! Як там ваша по­дорож?

— І тобі нехай добре ведеться. Ми майже досягай мети.

— А де ви зараз?

— На горі над гирлом річки, що згодом зватиметься Почайною. Ось. А коли ж ти завітаєш до нас?

— Бачте, ми з Книгою можемо відкрити браму лише у печеру на березі Борисфену. Це доволі далеко від вас. Можу заблукати.

— Слухай сюди: ітимеш берегом, угору за течією, стежина там лише одна — не загубишся. Я висилаю тобі назустріч свого учня, його звуть Ілько. Він ітиме у твій бік і свистітиме час від часу, подаючи сигнал. Та якщо раптом заблукаєш — дзвони мені у цей телефоній, чи як там його.

— Добре, я вийду за півгодини. Бувайте. — Аскольд вимкнув телефон.

Перехід у минуле відбувся без жодних пригод. Зустріч з Апостоловим учнем Ільком — також. Утім, справ­жнім дивом виявилося те, що молодий венед цілком пристойно говорив сучасною українською, хоча дещо кострубато й одноманітно. Вони швидко порозумілися, але Ілько не поспішав відповідати на численні Аскольдові запитання і сам, на диво, не виявляв великої ціка­вості. Припікало літнє сонце, внизу блищав стародавній Борисфен, виспівували пташки. Аскольдові раптом захотілося прогулятися тут із Надією. Він яскраво уявив їх тут разом... її здивування, коли з лютневої мряки зи­мового Києва вона враз опиниться на дикому березі казково красивої ріки у першому столітті. Втім, це лише мрії, бо вони ж ледь знайомі. «Неодмінно зателефоную їй сьогодні...» — наважився парубок.

У таборі смачно пахло м’ясом запечених на вогнищі великих жирних тетеревів. Андрієві супутники не від­значалися гордовитою Ільковою стриманістю і витрі­щались на хлопця з неприхованою цікавістю.

— Добрий день, добродію Апостоле, — привітався Аскольд. — То у вас тут ціла бригада!

— І тебе вітаю. А яку саме бригаду ти маєш на ува­зі: ту, що працює, чи ту, яка грабує? Знаєш, у вашій мові одне й те саме слово інколи означає різні яви­ща і предмети. Ось! — з удаваною серйозністю про­мовив Андрій.

— Ха! Учора ви говорили як босяцюра, а сьогодні промовляєте, ніби реліктовий київський інтелігент. Корисний це дар — спілкуватися всіма мовами! А що­до слова «бригада», то я його вжив у розумінні колек­тиву робітників. То як тут у вас справи? І коли це ви навчили Ілька так пристойно говорити по-нашому? — Аскольд тим часом роззирався у таборі.

— От капосний пацан, то він уже й українську опа­нував! Ільку, то розкажи, як це в тебе виходить, бо ж дар знання мов Дух Його вручив лише нам — Апостолам. Ось! Ти, бува, у рівноапостольні не мітиш? — Андрій намагався говорити жартома, та відчувалося, що він спантеличений. Ілько тільки широко всміхався, перевертаючи смаженину над розжареним вугіллям.

Аскольд помітив зв’язаного і трохи побитого чо­лов’ягу, який сидів, притулившись до стовбура старез­ного дерева. Простеживши за його поглядом, Андрій промовив:

— От, бранця послав лукавий на нашу голову — вбити мене намагався цієї ночі. Тепер Ілько пропонує згодувати його гадам повзучим, аби задобрити їхньо­го володаря — Змія.

— Весело туту вас, у першому сторіччі, — сказав Ас­кольд.

— До речі, звуть його Трамаїл, і він був помічником первосвященика Каїфи у Храмі, і потягнув звідтіля од­ну унікальну річ — скіпетр Давида, ось. Згодом покажу і розповім, що це таке. А зараз ми збираємося снідати. Сідай попоїж із нами, що Він послав сьогодні.

— Прикольно, тепер я знатиму, з якого часу в наш прийшла ота приповідка: «Чим Бог послав», — усміх­нувся студент.

Усі посідали на землю довкруж багаття, і розпочала­ся смачна трапеза. Лише коли на кістках не лишилося й шматочка, хлопець згадав, що прийшов сюди, аби стати свідком унікальної історичної події.

— Добродію Апостоле, — звернувся він до Андрія, — а коли ж ви збираєтеся воздвигнути хреста та провістити сходження благодаті на ці гори?

— Щодо благодаті на горах цих, то спочатку слід облаштувати табір, зібрати більше Ількових одноплемін­ників, перебалакати з їхніми вождями і жерцями, роз­повівши їм про Його Вчення любові і спитавши дозво­лу на священнодійство на їхній території...

— То ви до чужого монастиря зі своїм уставом не пхатиметеся... себто не йтимете?

— Звісно, не йтиму. Тут живуть мудрі люди зі свої­ми стародавніми знаннями і віруваннями та зі своїми богами, ось. А зараз до роботи, он бачиш, моя брига­да працює, а ми з тобою теревенимо — допомагай. Ідіть з Ільком у гирло тієї річки, що колись її назвуть Почайною, наріжте очерету, щоб накрити курені, по­тім допоможіть обкопати табір від дощової води.

— А ви ж іще обіцяли показати скіпетр Давида! — нагадав Аскольд.

— Це не сьогодні. Сам ще маю його дослідити. Гай­да до роботи!

Непомітно минув день. Повертаючись після під­вечірку до печери, втомлений Аскольд усміхався сам до себе: це ж треба, і тут примусили працюва­ти. Маємо тепер на свою голову вже двох начальни­ків: професор — «адин штука» і Апостол — «адин штука, умєстє два штука», як каже Ашот з Бессарабки. Цікаво, що робити, коли обоє керівників потребуватимуть його роботи одночасно в різних часах? Раптом згадав, що хотів подзвонити Надійці, але виявилося, що на рахунку його мобільника не досить коштів.