Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьогодні, хоч і в суботу, належало працювати над інвентарним описом знайдених у похованні речей. Там мала бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок години до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.
Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяжності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.
— Маю дві версії причин того, що сталося з Надією, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по Донецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Артем Крадьков, намагався отримувати половину прибутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей великий приватний кредит, який не зміг повернути. Тоді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова більшу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доброго ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...
— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.
— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слухай далі! Друга версія стосується, вибачай, колишнього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбещувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіснів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому безсоромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Арсен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало цікавився виконанням службових обов’язків. Виробництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну провину сильно побив бейсбольною битою удвічі старшого за нього робітника. Той навіть потрапив до лікарні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсена, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзвонити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще пошкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив Арсенові, і мені здалася дуже підозрілою його поведінка. Коли я спитав, де він зараз, він відповів, що аж у Маріуполі, але у слухавці я чітко чув гуркіт коліс потяга, а потім і голос диктора, який назвав наступну зупинку «Станція Гідропарк». Це ж у Києві, правда? Коли я сказав йому про це, то він зам’явся, а потім відповів, ще це лише телевізійна передача. Я удав, що повірив, але впевнений, він тут. Також сьогодні я спробував подзвонити і Артему Крадькову, але той десь зник. Його дружина і знайомі кажуть, що не знають, куди він подівся.
— Що ж, слід якось вирахувати цього Арсена і шукати вашого родича Артема, — вголос подумав Аскольд. — Нам двом це не під силу. Тобі слід усе розповісти батькові. В нас дуже мало часу.
— Ні, до батька я не піду... — вперто хитнув головою Павло.
На подумковому зв’язку раптом запанікував Лахудрик. У вузькому коридорі, що вів до дверей кав’ярні, Аскольд побачив детектива Дмитра. За його спиною стовбичили двоє суворого вигляду чоловіків.
— Вітаю, панове! — почав детектив. — Павле, як вам у Києві?
— Це детектив, якого твій батько найняв для пошуків Надії, — пояснив Аскольд.
— Добрий день, — і собі привітався Павло.
— Недооцінює молодь скромних можливостей приватних детективних агенцій, а даремно, як бачите. Дозвольте присісти до вас. — Детектив умостився на стільці. Кремезні молодики залишилися стояти під стурбованими поглядами офіціантів.
— Павле, ми ведемо вас від самого аеропорту «Бориспіль». У Кракові й Варшаві вам вдалося відірватися від охорони. Але було нескладно вирахувати, що, поспішаючи (а ви дуже поспішали), ви скористаєтесь літаком. У єдиному міжнародному аеропорті Києва кількість закордонних рейсів невелика, отож вас випасли дідівським способом візуального просіювання пасажирів.
Лахудрик тим часом повідомив Аскольдові, що детектив насправді розгублений через відсутність просування у розслідуванні. Кремезних охоронців він узяв про всяк випадок, аби справити враження на молодих людей, що вкупі з ефектом несподіваної зустрічі мало спантеличити їх і примусити якось видати всю відому в цій справі інформацію. Аск зрозумів, що час переходити в наступ.
— Наскільки мені відомо, ви зайшли у глухий кут, — звернувся він до Дмитра. — У Павла є дві версії причин лиха із його сестрою. Він вам згодом розповість, а зараз через брак часу в нас є лише одне дуже важливе прохання до вас: слід вирахувати одного суб’єкта, Арсена Бабіуліна, за номером його мобільного телефону. Він, швидше за все, у Києві. Мені необхідно буде з ним переговорити або ніби випадково опинитися десь поруч. Можливо, він виведе нас на слід Надії.
— Молодий чоловіче, чи не забагато ви на себе берете? — різко запитав детектив.
Павло теж здивовано поглянув на Аска.
— Згодом самі побачите, а зараз просто повірте мені на слово, будь ласка!
Та співрозмовники поглядали на нього з неприхованою пересторогою, і він мусив попросити Лахудрика дещо продемонструвати цим недовірливим громадянам.
— Ну, гаразд, Дмитре. Хочете, я скажу, що, де і з ким ви сьогодні, наприклад, їли на сніданок? — спитав Аскольд і, не чекаючи згоди детектива, повідомив: — їли ви сьогодні зранку омлет на молоці з підсмаженими ковбасками у квартирці на вулиці Курській в компанії молодої жінки на ім’я Віра. І ще: ковбаски були з гірчицею, але трохи жорсткуваті. Потрібні ще подробиці?
Лахудрик, як завжди, бешкетував, щедро переповідаючи приємні ранкові спогади Дмитра, викликані Аскольдовими запитаннями, і хлопцеві доводилося їх фільтрувати, аби подати співрозмовникам лише пристойні обставини сьогоднішнього сніданку детектива.
— Павле, твій ранок, — звернувся він до Надіїного брата, — був менш романтичний, але можу нагадати, що їв ти — о! — вівсяну кашу з медом. Як бачите, я маю певні можливості отримувати потрібну інформацію. Словом, Павле, будь ласкавий, дай Арсенів номер Дмитрові, щоб він допоміг нам вирахувати цього спортсмена і поспілкуватися з ним особисто.
— Аскольде, це не жарти! — оговтався Дмитро. — Якщо ви щось знаєте, то кажіть одразу! Ігри за таких обставин зовсім недоречні.
— Все, що знаю я, знаєте і ви! — огризнувся Аскольд.
— Добре, — погодився нарешті детектив. — Якщо цей телефон активовано, то ми зможемо його вирахувати, одночасно поставимо і на прослуховування. Давайте мені номер, Павле. І ще! Будь ласка, передзвоніть вашим батькам і повідомте, що ви у Києві. Зрозумійте мене правильно: моїм клієнтом є ваш батько, і я зобов’язаний інформувати його про всі обставини, пов’язані з людьми, чию безпеку нам довірено. Тому дзвоніть самі.
— Добре, я передзвоню сьогодні ж, — погодився Павло.
Детектив записав номер Арсенового телефону і залишив хлопців.
Павлові ж Аскольд запропонував піти до нього на Костьольну, де до них приєднається його надійний друг. Павло погодився, але дорогою весь час ображено мовчав.
Після суботньої архієрейської вечірні отець Василій чекав на своїх добрих приятелів, Алєксандра і Тімафєя, біля Трапезної церкви Лаври коло могили вбитого в Києві царського прем’єр-міністра Петра Столипіна. Молоді люди не забарилися. Сьогодні вони виглядали занадто вже зосередженими і діловими. Але розповідь отця Василія про долю похованого тут визначного державного діяча вислухали з непідробним інтересом. Особливо їх зацікавила версія, що це вбивство у вересні 1911 року імператорські спецслужби — охоронне відділення жандармерії — допустили навмисно: їх підкупили іноземні розвідки, для того щоб жорстокі, але ефективні реформи Столипіна не стабілізували монархії, а імперія в чергове зупинилася на шляху до статусу наддержави. Слабку і налякану царську родину без потужної підтримки таких патріотів, як убитий голова уряду, вже за сім років було принесено в жертву чудовиську пролетарської революції[31].
— Да, отче, Столыпин выступал за великую страну, а революционерам требовались великие потрясения, и вот уже почти сотню лет на долю каждого поколения в нашей стране выпадает большая или маленькая, но война. Впрочем, не будем о грустном, — перейшов до справи Тімафєй. — Мы бы хотели сегодня подольше побыть в пещерах. Если там уже всё исследовали и изъяли захоронение, то, вероятно, с этим не будет проблем. Как обычно, наша благодарность пребудет с вами. — Він вийняв з портфеля і простягнув отцю Василієві стосик зелених купюр. — Мы также не осмелимся настаивать на вашем присутствии во время всей нашей маленькой экскурсии: понимаем, что вы заняты. — Цекіст демонстративно додав ще одну пачку грошей. Священик із розумінням прийняв і її. — Пусть кто-то из ваших студиозусов запрёт нас в подземелье на часок.
— Разумєєтся, разумєєтся, тєпєрь бєз проблєм, гаспада, — відказав піп.
Він передзвонив семінаристу Володимирові й наказав негайно прийти до Хрестовоздвиженської церкви. Хлопець не примусив себе довго чекати, але виглядав помітно знервованим, а до чекістів поставився відверто недружньо. Втім, вислухавши наказ священика, пообіцяв усе виконати. Піп, попрощавшись, пішов.
Психотехнолог Алєксандр спробував було порозумітися з відлюдькуватим семінаристом, але той уперто не йшов на контакт. Він відімкнув старовинні двері великим ключем, що його залишив отець Василій, і впустив чекістів до печер. Замкнувши їх, одразу вийшов на подвір’я і набрав Аскольдів номер.
Тімафєй з Алєксандром пробралися до розколу і ввійшли до печери, де раніше була домовина з мощами. Сканер перфорацій вказував на максимальну близькість точки переходу. Цекісти детально обстежили нішу і в її дальньому кутку знайшли схований за купою обваленого ґрунту вузький лаз, що стрімко вів униз. Його затерті краї та чіткі сліди взуття на ґрунті свідчили про те, що ним нещодавно користувалися. Опецькуватому Тімафєєві годі було й думати, щоб пролізти у цей вузький отвір, а Олександр почувався трохи моторошно. Світло потужного ліхтаря, спрямоване дослідниками у лаз, губилося у суцільній темряві. Час спливав — слід було діяти.
Врешті-решт Алєксандр наважився. Тімафєй надягнув на нього страхувальний пояс із тонким капроновим канатом, які дістав зі свого портфеля, допоміг прилаштувати мікрофон і навушники портативної рації для зв’язку у підземеллях, і молодик почав спускатися у вузький похилий хід. Канат поволі розплутувався. Алєксандр час від часу повідомляв по рації, що з ним усе гаразд. Сканер наразі не фіксував перетину точки перфорації крупним біологічним об’єктом — чекіст лишався у нашому світі.
Алєксандр сповістив, що досяг протилежного кінця ходу і бачить перед собою у невеликій печері абсолютно чорний скляний куб. Тімафєй поглянув на сканер і раптом побачив, що точку перфорації долає великий біологічний об’єкт, схоже, людина. Він уже хотів повідомити напарника про те, що той минає бар’єр часопростору, коли зрозумів: об’єкт переходить межу з іншого боку — з боку першого століття. Окрім того, поряд із цим об’єктом у тому ж напрямку рухалося ще два. Тімафєй крикнув Алєксандрові, щоб той негайно повертався, і потягнув канат, аби йому допомогти. Та, натягнувшись немов струна, канат різко ослаб, і Тімафєй витягнув з лазу його кінець — схоже, просто перерізаний. У рації на мить почулися ніби людські голоси, потім якесь невиразне шарудіння — і все стихло. Тімафєй голосно погукав напарника, але з лазу більше не долинало жодного звуку.
Він не на жарт перелякався: Алєксандрова рація не відповідала, хоча індикатор зв’язку підтверджував його наявність, просунутися в отвір самому неможливо, кликати на допомогу нікого, бо навмисне усамітнилися, а логічно пояснити зникнення колеги священикам не випадає. Сівши на підлогу, Тімафєй спробував опанувати себе.
Трохи оговтавшись від шоку та зачекавши, коли мине погоджена з семінаристом година, він піднявся до дверей і тихенько постукав у них. Ті одразу ж відчинилися. Семінарист Володимир випустив Тімафєя, спокійно поглянув на нього, потім на сходи, що спускалися у печери, і... не висловивши жодного здивування відсутністю Алєксандра, зачинив двері. Слова пояснень (ідіотських, правду кажучи, але інших не придумав) про те, що, мовляв, його набожний напарник вирішив молитися святим мощам на самоті усю ніч, замерзли у Тімафея на губах. Він швидко попрощався з хлопцем і вискочив на подвір’я. Там, біля виходу, стояв ще один семінарист, у якому цекіст легко впізнав іншого підопічного отця Василія, здається, на ім’я Антон.
Тімафєй набрав номер телефону Тараторкіна. Зусиллям волі примусивши себе додержуватися елементарних норм конспірації, лише повідомив шефові, що є потреба у терміновій зустрічі. Домовилися негайно побачитися в їхній квартирі на Михайлівській.
— Не ображайся, Павле! — сказав Аскольд, коли вони, знявши у передпокої куртки та взуття, пройшли до його кімнати.
— Але погодься, неприємно, коли тебе бачать наскрізь, — відказав Павло. — Ти що, екстрасенс?
— Ні, не я, але про це згодом.
До Аска на подумковому зв’язку заговорив Лахудрик:
— Дзвони Ількові, він обіцяв тобі щось придумати. Аскольд набрав Ільків номер, і хлопець одразу відгукнувся:
— Я думав над тим, що ти мені вчора повідав. Навіть добродію Апостолові розповів. Вибачай, що без твого дозволу, але він дуже мудрий чоловік, тому зможе підказати вихід у найважчих обставинах.
— Тут зі мною Надійчин брат, ми разом міркуємо, що робити, і, правду кажучи, зайшли у безвихідь, — сказав Аскольд.
Павло здивовано поглянув на нього. Аск жестами показав, що все гаразд. А Ілько вів далі:
— Андрій справді дещо підказав. До речі, він дозволив, за крайньої потреби звісно, розповідати тим, до кого ти маєш довіру, про наше спілкування і можливість подорожей у часі. Треба терміново зустрітися, — запропонував венед.
— Гаразд, давай у мене вдома, — мовив Аскольд. — Ти знаєш, як сюди потрапити.
Цієї миті просто над його головою матеріалізувався Лахудрик, кумедно скрививши свого писка. Аскольд, не стримавшись, показав йому кулака. Коли ж Павло й собі глянув угору, то там, окрім стелі, звісно, вже нічого не було. Він з неприхованою тривогою подивився на Аска.
— Лахудрику, негідна сутносте, негайно з’явись на очі нам обом, а то мене вже за божевільного мають! — гримнув Аскольд.
— І зовсім не за божевільного... — Домовик видимим завис у повітрі поміж співрозмовниками. — Павло лише вирішив, що ти вживаєш щось міцніше за коноплі й воно тебе розбирає хвилями, та хотів порадити якусь пристойну наркологічну клініку, звісно в Донецьку. Врешті, познайом нас.
Павло приголомшено мовчки дивився на домовика. Аскольд, скориставшись паузою, офіційним тоном відрекомендував:
— Лахудрик Пенатій, домовик-стажер нашого будинку, бакалавр. Він нещодавно навчився читати людські думки. Вибачай, що я скористався його можливостями, але обставини нашого з тобою знайомства вимагали пересторог.
— Якщо це не сон і не глюки, то нічого крутішого я у своєму житті не бачив, — нарешті вимовив Павло, опускаючись на диван. — Суперово!
— Змушений сказати, що сьогодні тобі доведеться познайомитися з ще дивовижнішими речами, — сповістив Аскольд.
— У вас ще стане часу надивуватися... — Домовика перервав дзвінок мобільного.
Аскольдові телефонував знайомий семінарист Володя. Він розповів, що отець Василій привів до Ближніх печер якихось підозрілих молодиків і попросив замкнути їх там. Аск, упізнавши за описом цекіста-псевдожурналіста Алєксандра Дєнісова, негайно набрав номер Апостолового телефону і переповів йому сказане семінаристом, висловивши припущення, що ці люди цілеспрямовано намагаються потрапити у минуле. Андрія дуже стурбувала ця звістка. Він попросив Аскольда терміново прибути до табору.
Лахудрик тим часом заволодів Павловою увагою, намагаючись залагодити непорозуміння, що виникли між ними на початку знайомства.
— Даруйте, мушу перервати ваше спілкування, — звернувся Аскольд до співрозмовників. — Павле, нам з Лахудриком терміново потрібно ненадовго змотатися в одне місце. Ми повернемося з тим моїм другом, який, можливо, допоможе у пошуку Надії. Ти в цей час можеш повисіти в інтернеті, хоча машина в мене не нова, вибачай; або проглянь мої книжки. До речі, врешті-решт, передзвони своєму батькові, як радив Дмитро. Мою маму я телефоном попереджу, що ненадовго лишаю на самоті у своїй кімнаті колегу з Польщі, який приїхав до Києва на конференцію.
— Можливо, ми б усе ж таки почали із пошуків сестри? — помітно стримуючи роздратування, спитав Павло.
— Так ми ж саме і йдемо до тих, хто найбільше здатний допомогти нам знайти Надію. Не нервуй, повернемося швидко.
Аск увімкнув Павлові комп’ютер, а потім дістав з письмового столу велику книжку в чорній палітурці.
Тоді на очах у вкотре вже за день приголомшеного Павла відчинив двері старої шафи для одягу і вийшов крізь внутрішній бік дверей у сіро-зелений туман. Лахудрик зачинив за ним шафу і пройшов крізь ті ж двері, але з боку зовнішнього.
Спантеличений Павло, лишившись у кімнаті на самоті, ще певний час оговтувався від усього того, а тоді передзвонив батькові. Повідомив, що знає про лихо з сестрою і скоро зустрінеться з родиною, але просить дати йому змогу діяти за цих обставин на власний розсуд. Добре його знаючи, батько не став гаяти часу на даремні вмовляння, не втримавшись хіба що від банального прохання про обережність.
Григорій Стрийський разом із Вадимом Бобриним пили каву з несмачними синтетичними тістечками у кав’ярні «Бузина» на Московській.
— Ну чьо, Вадюля, — звернувся Стрийський до політолога, — схоже, твоя політична кар’єра іде в гору — наступного місяця станеш депутатом парламенту. Євдокименко — надпотужний публічний політик, вона і на цей раз паровозом протягне тебе і добру сотню таких, як ти, до влади.
— Тобі, Гриша, теж жалітися гріх. Пройдеш до міськради за її ж списком, а там для політичного бізнесу — нива неорана.
— Ну, якщо нинішній мер переобереться на новий термін, зиску від того мого депутатства буде мало. Все в місті лишиться по-старому: будуємо-крадемо, потім знову щось-там будуємо-руйнуємо-копаємо і знову ж таки, крадемо.
— Не скажи... — Бобрин відсьорбнув кави. — Мені хлопці з Секретаріату дружньо натякнули, що вони готові злити цього будівельника. Підтримку, про всяк випадок, пообіцяли і космічному банкіру, і зірковому боксеру: хто виграє, тому і сплачувати за високий патронат.
— Оце по-нашому, по-українськи. Напевно, за таких принципових і чесних політиків ми і стояли на Майдані, — саркастично підмітив Стрийський.
— Грицько, це ви стояли. Віддаю належне, стояли щиро, разом із сотнями тисяч гідних людей. А ми сиділи... в пристойних ресторанах і розробляли під коньячок варіанти розвитку подій. За що нам і платили...
— Хоча жоден з ваших прогнозів і не справдився, — перервав Стрийський. — Любите ви, політтехнологи, нас, чесних підприємців і довірливо-наївних політиків, як лохів, на бабло розводити.
— Вчитися треба було в університетах, довірливі ви наші, тоді б ви не потребували наших послуг. А так, завдяки вашій недовченості, ми таким нехитрим і приємним способом грошики конвертовані зашибаємо... — Обличчя політолога розплилося у посмішці самовдоволення.
— Лади, Вадиме, кожному своє. Вам без наших грошей, а нам без ваших звиклих до вивертів мізків і знань ну ніяк неможна. Особливо коли бізнес вимагає парламентської недорканності і зв’язків, але при цьому бізнесмен, зайшовши в Раду, ні бельмесу не розуміє, шо там робити, та і часу розібратися у нього нема: гроші, витрачені на купівлю прохідного місця у списку, треба відбивати. От і наймають грошовиті неофіти від політики таких, як ти, щоб порадили, в яку партію вчасно перебігти, з яким чиновником дружбу завести, якого політичного лідера підмазати, а якого кинути.
— Розумієш, друже Гришо, час одноразових політичних проектів, куди за необхідності можна було перебігти, щоб відсидітись і підготувати майданчик для нового старту, незабаром скінчиться. Політична система потроху стабілізується, одночасно деградуючи: чим менше залишається в країні чого пустити на дерибон, тим менше і бажаючих брати участь у створенні нових політичних угруповань для такої прихватизації. І політичним лідерам твої підмазки скоро будуть не потрібні: вони вже мазані-перемазані і прив’язані в стаціонарних політичних стійлах біля повних ясел. «Уже не ревуть воли, бо ясла повні!» — так жартує мій просунутий онук, перефразовуючи класика[32], іменем якого тут недалеко вулицю назвали. Приблизно три-чотири політико-економічні угруповання зі своєю інтелектуальною обслугою і штатними демагогами — от і вся похмуро-сіра палітра нашого, біс би його вхопив за.., політикуму. За пару років, ця брудна піна застигне, і тоді крізь неї вже не проб’ється ні нова ідея, ні чий-то інтерес.
— Тобі-то чого хвилюватись? — підвів очі на Бобрина Стрийський. — Ти вже політично запакований — кращої перспективи, ніж у хвості почту Євдохи, зараз в Україні не знайти.
— Це ти, кому таке поганяло приліпив? — насупився Бобрин. — На Юлю нє краши батон — пасть парву!.. Жарт, це, Гришо, жарт! — одразу позадкував політолог, побачивши, як сіпнулася рука приятеля до чашки з гарячою кавою. — Вона, між іншим, дасть фору десятку мужиків. Пам’ятаєш, як про неї жартували, коли Юля була єдиною жінкою в уряді прем’єра Борщенко? Що Юлія Евдокименко там єдиний чоловік.
— Добре-добре, це я приколююся, — трохи охолов Стрийський. — А імітувати блатний жаргон у тебе, Вадік, виходить погано, говори ліпше, як вмієш, інтелігент, мать тваю.
— Важко мені, Гриша, в її почті. Там, блін, абсолютна монархія! Ти це і сам відчув на своїй шкурі, коли тебе не включили в парламентський список, а дали лише мандата в міськраді. Мене при ній поки терплять, але тільки, так би мовити, у якості меблів. Як почну сильно умнічать — викинуть миттєво. Так що правильніше самому грюкнути дверима. Тоді хоч дорожче продатись комусь ще можна буде, тому ж Борщенку, наприклад.
— Тобі, Вадік, не звикати, як, до речі, і мені, — поблажливо поплескав політолога по руці Стрийський. — А чого ти хотів? Вона сама собі власний політичний капітал. Багато хто в її, типу, політичній команді — прилипали і паразити. Вони в своїх інтересах звіряче експлуатують її популярність і зраджують — інколи, — Бізнесмен виразно поглянув на співрозмовника. — От вона їх і муштрує. Одним словом, королева в своєму праві!
— Нам від того не легше, як і суспільству із країною вкупі. — Політолог удав, ніби не помітив красномовного погляду свого візаві. — В цілому особисто я не сподіваюся на перспективи співпраці з нею і пропоную тобі розвивати власний, точніше наш, політичний проект, поки ще залишаються вільні електоральні галявини і є трохи часу для цього.
— А гроші звідки? Та і де взяти нормального лідера-ікону, якому ця лоховата біомаса — виборці, як називає їх вже згадана моя гар-р-рна знайома, повірять в черговий раз?
— Був би фінансовий ресурс, а балакаючий манекен для телевізора я тобі за рік так вимуштрую, що всі нинішні соплежуї луснуть від заздрощів, — впевнено заявив Бобрин.
— Якщо ти натякаєш на мій фінансовий ресурс, то скажу прямо: мені вже набридло викидати гроші в політичну піч.
— Я от що думаю: твій знайомий, Бенціон Пінский, схоже, людина з великими зв’язками, і у нього є якісь, можливо, серйозні інтереси в нашій країні. Думаю, йому може бути цікаво посприяти інвестиціям в українську політику.
— Йому палець до рота не клади — тертий ділок. Але ти правий, у нього колосальні зв’язки. Спробуємо його зацікавити, принципіальний ти наш...
— Думаю, він заковтне наживку. Не сьогодні-завтра ця помаранчева жлобократія вріже дуба, не поділивши корупційних пасовиськ...
— І тоді їй на зміну прийде блакитна камарилья, що наступить на ті самі граблі некомпетентності і корупції. — Стрийський продемонстрував, що добре засвоїв уроки політолога.
— І от уже коли народ їх зненавидить остаточно, з’явимось ми — білі і пухнасті. Стратег ти наш! Молодець. Ну, бувай.
Задоволені один одним, статечні співрозмовники попрямували до виходу.