Час настав

В печері зник цекіст-технолог. Поганий з нього археолог

Зранку Аскольд пішов на кафедру до професора: сьо­годні, хоч і в суботу, належало працювати над інвен­тарним описом знайдених у похованні речей. Там ма­ла бути і Христина, але вона, пославшись на хворобу, не приїхала. Аскольдові важко було зосередитися на роботі, подумки він щохвилини повертався до Надії. Хлопець із професором поралися коло знахідок годи­ни до четвертої. Лахудрик незримо був присутній, але переважно спілкувався з сутностями старої університетської будівлі, бо допомогти у складанні наукового звіту був малоздатний.

Телефон Павла весь час лишався поза зоною досяж­ності. Коли Аск почав уже не на жарт турбуватися, той сам передзвонив йому. Хлопці домовилися про зустріч у кав’ярні «Альма-матер» неподалік Університету.

— Маю дві версії причин того, що сталося з Наді­єю, — почав розповідь Павло, привітавшись. — Перша стосується колишнього батькового партнера ще по До­нецьку. Він наш далекий родич. Коли батьків бізнес почав набирати обертів, то цей родич, його звуть Ар­тем Крадьков, намагався отримувати половину при­бутків, хоча вклав грошей і роботи ледь на чверть. Під батькові гарантії Крадьков узяв у серйозних людей ве­ликий приватний кредит, який не зміг повернути. То­ді батько сам віддав борг, відібравши у Крадькова біль­шу частку бізнесу, в якому той все одно вже не здатен був брати участь через некомпетентність та алкоголізм. Але батько залишив цьому горе-бізнесменові значні кошти і нерухомість. Крадьков не оцінив доб­рого ставлення — батькові друзі на власні вуха чули, як він сп’яну погрожував жорстоко помститися усій нашій родині...

— Ти розповідаєш про свої підозри, бо вже більше довіряєш мені? — перервав Аскольд.

— Щиро кажучи, я не мав змоги щось детально дізнатися про тебе. Просто пересвідчився, що ти не пов’язаний з кимось із наших донецьких знайомих, а схоже, сліди викрадачів тягнуться до Донецька. Слу­хай далі! Друга версія стосується, вибачай, колиш­нього Надіїного кохання. Це хлопець з Маріуполя, Арсен Бабіулін, спортсмен, навчається в Донецьку. Вони з Надією зустрічалися ще у школі. Тоді батьки дуже обмежували нас у витратах, не бажаючи розбе­щувати. Коли ж у Надії зрештою з’явилися гроші, гарний одяг, автомобіль, а головне — нові життєві інтереси, Арсен відчув, що вони не пара. Він знавіс­нів, влаштовував сцени ревнощів, та при цьому без­соромно вимагав від неї оплачувати всі його власні потреби та забаганки. Батько спробував приборкати його — зробив директором одного з виробництв по розливу води, подалі від Донецька, подарував пристойний автомобіль, до речі, «Шевроле Сабурбан» кольору металік, щоправда, неновий. На жаль, Ар­сен, ставши начальником та отримавши нормальні гроші, почав вештатися по дорогих ресторанах, завів знайомства з пустопорожніми мажорами і мало ці­кавився виконанням службових обов’язків. Вироб­ництво занепало. Одного разу Арсен за дрібну про­вину сильно побив бейсбольною битою удвічі стар­шого за нього робітника. Той навіть потрапив до лі­карні. Коли батько про це дізнався, то звільнив Арсе­на, а я нарешті переконав сестру припинити з ним стосунки. На щастя, наша родина саме перебралася до Києва. Надія розповідала, що він намагався дзво­нити їй і сюди та просив знову влаштувати його на хорошу роботу — цього разу в столиці. Але сестра твердо відмовила. Тоді він заявив, що Надія ще по­шкодує про це. Сьогодні я за дріб’язковим приводом подзвонив Арсенові, і мені здалася дуже підозрілою його поведінка. Коли я спитав, де він зараз, він від­повів, що аж у Маріуполі, але у слухавці я чітко чув гуркіт коліс потяга, а потім і голос диктора, який назвав наступну зупинку «Станція Гідропарк». Це ж у Києві, правда? Коли я сказав йому про це, то він зам’явся, а потім відповів, ще це лише телевізійна пе­редача. Я удав, що повірив, але впевнений, він тут. Також сьогодні я спробував подзвонити і Артему Крадькову, але той десь зник. Його дружина і знайо­мі кажуть, що не знають, куди він подівся.

— Що ж, слід якось вирахувати цього Арсена і шука­ти вашого родича Артема, — вголос подумав Ас­кольд. — Нам двом це не під силу. Тобі слід усе розпо­вісти батькові. В нас дуже мало часу.

— Ні, до батька я не піду... — вперто хитнув головою Павло.

На подумковому зв’язку раптом запанікував Лахуд­рик. У вузькому коридорі, що вів до дверей кав’ярні, Аскольд побачив детектива Дмитра. За його спиною стовбичили двоє суворого вигляду чоловіків.

— Вітаю, панове! — почав детектив. — Павле, як вам у Києві?

— Це детектив, якого твій батько найняв для пошу­ків Надії, — пояснив Аскольд.

— Добрий день, — і собі привітався Павло.

— Недооцінює молодь скромних можливостей при­ватних детективних агенцій, а даремно, як бачите. Дозвольте присісти до вас. — Детектив умостився на стільці. Кремезні молодики залишилися стояти під стурбованими поглядами офіціантів.

— Павле, ми ведемо вас від самого аеропорту «Бо­риспіль». У Кракові й Варшаві вам вдалося відірва­тися від охорони. Але було нескладно вирахувати, що, поспішаючи (а ви дуже поспішали), ви скорис­таєтесь літаком. У єдиному міжнародному аеропорті Києва кількість закордонних рейсів невелика, отож вас випасли дідівським способом візуального просіювання пасажирів.

Лахудрик тим часом повідомив Аскольдові, що де­тектив насправді розгублений через відсутність про­сування у розслідуванні. Кремезних охоронців він узяв про всяк випадок, аби справити враження на мо­лодих людей, що вкупі з ефектом несподіваної зустрі­чі мало спантеличити їх і примусити якось видати всю відому в цій справі інформацію. Аск зрозумів, що час переходити в наступ.

— Наскільки мені відомо, ви зайшли у глухий кут, — звернувся він до Дмитра. — У Павла є дві версії при­чин лиха із його сестрою. Він вам згодом розповість, а зараз через брак часу в нас є лише одне дуже важливе прохання до вас: слід вирахувати одного суб’єкта, Ар­сена Бабіуліна, за номером його мобільного телефону. Він, швидше за все, у Києві. Мені необхідно буде з ним переговорити або ніби випадково опинитися десь поруч. Можливо, він виведе нас на слід Надії.

— Молодий чоловіче, чи не забагато ви на себе бере­те? — різко запитав детектив.

Павло теж здивовано поглянув на Аска.

— Згодом самі побачите, а зараз просто повірте ме­ні на слово, будь ласка!

Та співрозмовники поглядали на нього з неприхо­ваною пересторогою, і він мусив попросити Лахудрика дещо продемонструвати цим недовірливим громадянам.

— Ну, гаразд, Дмитре. Хочете, я скажу, що, де і з ким ви сьогодні, наприклад, їли на сніданок? — спитав Аскольд і, не чекаючи згоди детектива, пові­домив: — їли ви сьогодні зранку омлет на молоці з підсмаженими ковбасками у квартирці на вулиці Курській в компанії молодої жінки на ім’я Віра. І ще: ковбаски були з гірчицею, але трохи жорсткуваті. Потрібні ще подробиці?

Лахудрик, як завжди, бешкетував, щедро перепові­даючи приємні ранкові спогади Дмитра, викликані Аскольдовими запитаннями, і хлопцеві доводилося їх фільтрувати, аби подати співрозмовникам лише при­стойні обставини сьогоднішнього сніданку детектива.

— Павле, твій ранок, — звернувся він до Надіїного брата, — був менш романтичний, але можу нагадати, що їв ти — о! — вівсяну кашу з медом. Як бачите, я маю певні можливості отримувати потрібну інформацію. Словом, Павле, будь ласкавий, дай Арсенів номер Дмитрові, щоб він допоміг нам вирахувати цього спортсмена і поспілкуватися з ним особисто.

— Аскольде, це не жарти! — оговтався Дмитро. — Якщо ви щось знаєте, то кажіть одразу! Ігри за таких обставин зовсім недоречні.

— Все, що знаю я, знаєте і ви! — огризнувся Ас­кольд.

— Добре, — погодився нарешті детектив. — Якщо цей телефон активовано, то ми зможемо його вираху­вати, одночасно поставимо і на прослуховування. Да­вайте мені номер, Павле. І ще! Будь ласка, передзво­ніть вашим батькам і повідомте, що ви у Києві. Зрозу­мійте мене правильно: моїм клієнтом є ваш батько, і я зобов’язаний інформувати його про всі обставини, пов’язані з людьми, чию безпеку нам довірено. Тому дзвоніть самі.

— Добре, я передзвоню сьогодні ж, — погодився Павло.

Детектив записав номер Арсенового телефону і за­лишив хлопців.

Павлові ж Аскольд запропонував піти до нього на Костьольну, де до них приєднається його надійний друг. Павло погодився, але дорогою весь час ображе­но мовчав.

Після суботньої архієрейської вечірні отець Васи­лій чекав на своїх добрих приятелів, Алєксандра і Тімафєя, біля Трапезної церкви Лаври коло могили вбитого в Києві царського прем’єр-міністра Петра Столипіна. Молоді люди не забарилися. Сьогодні вони виглядали занадто вже зосередженими і діло­вими. Але розповідь отця Василія про долю похова­ного тут визначного державного діяча вислухали з непідробним інтересом. Особливо їх зацікавила вер­сія, що це вбивство у вересні 1911 року імператор­ські спецслужби — охоронне відділення жандарме­рії — допустили навмисно: їх підкупили іноземні розвідки, для того щоб жорстокі, але ефективні ре­форми Столипіна не стабілізували монархії, а імпе­рія в чергове зупинилася на шляху до статусу наддер­жави. Слабку і налякану царську родину без потуж­ної підтримки таких патріотів, як убитий голова уря­ду, вже за сім років було принесено в жертву чудо­виську пролетарської революції[31].

— Да, отче, Столыпин выступал за великую страну, а революционерам требовались великие потрясения, и вот уже почти сотню лет на долю каждого поколе­ния в нашей стране выпадает большая или малень­кая, но война. Впрочем, не будем о грустном, — пе­рейшов до справи Тімафєй. — Мы бы хотели сегодня подольше побыть в пещерах. Если там уже всё иссле­довали и изъяли захоронение, то, вероятно, с этим не будет проблем. Как обычно, наша благодарность пре­будет с вами. — Він вийняв з портфеля і простягнув отцю Василієві стосик зелених купюр. — Мы также не осмелимся настаивать на вашем присутствии во время всей нашей маленькой экскурсии: понимаем, что вы заняты. — Цекіст демонстративно додав ще одну пачку грошей. Священик із розумінням прий­няв і її. — Пусть кто-то из ваших студиозусов запрёт нас в подземелье на часок.

— Разумєєтся, разумєєтся, тєпєрь бєз проблєм, гас­пада, — відказав піп.

Він передзвонив семінаристу Володимирові й на­казав негайно прийти до Хрестовоздвиженської церкви. Хлопець не примусив себе довго чекати, але виглядав помітно знервованим, а до чекістів поста­вився відверто недружньо. Втім, вислухавши наказ священика, пообіцяв усе виконати. Піп, попрощав­шись, пішов.

Психотехнолог Алєксандр спробував було порозумі­тися з відлюдькуватим семінаристом, але той уперто не йшов на контакт. Він відімкнув старовинні двері ве­ликим ключем, що його залишив отець Василій, і впустив чекістів до печер. Замкнувши їх, одразу ви­йшов на подвір’я і набрав Аскольдів номер.

Тімафєй з Алєксандром пробралися до розколу і ввійшли до печери, де раніше була домовина з моща­ми. Сканер перфорацій вказував на максимальну близькість точки переходу. Цекісти детально обстежи­ли нішу і в її дальньому кутку знайшли схований за ку­пою обваленого ґрунту вузький лаз, що стрімко вів униз. Його затерті краї та чіткі сліди взуття на ґрунті свідчили про те, що ним нещодавно користувалися. Опецькуватому Тімафєєві годі було й думати, щоб пролізти у цей вузький отвір, а Олександр почувався трохи моторошно. Світло потужного ліхтаря, спрямо­ване дослідниками у лаз, губилося у суцільній темряві. Час спливав — слід було діяти.

Врешті-решт Алєксандр наважився. Тімафєй надяг­нув на нього страхувальний пояс із тонким капроно­вим канатом, які дістав зі свого портфеля, допоміг прилаштувати мікрофон і навушники портативної ра­ції для зв’язку у підземеллях, і молодик почав спуска­тися у вузький похилий хід. Канат поволі розплутував­ся. Алєксандр час від часу повідомляв по рації, що з ним усе гаразд. Сканер наразі не фіксував перетину точки перфорації крупним біологічним об’єктом — чекіст лишався у нашому світі.

Алєксандр сповістив, що досяг протилежного кінця ходу і бачить перед собою у невеликій печері абсолют­но чорний скляний куб. Тімафєй поглянув на сканер і раптом побачив, що точку перфорації долає великий біологічний об’єкт, схоже, людина. Він уже хотів пові­домити напарника про те, що той минає бар’єр часо­простору, коли зрозумів: об’єкт переходить межу з ін­шого боку — з боку першого століття. Окрім того, по­ряд із цим об’єктом у тому ж напрямку рухалося ще два. Тімафєй крикнув Алєксандрові, щоб той негайно повертався, і потягнув канат, аби йому допомогти. Та, натягнувшись немов струна, канат різко ослаб, і Тімафєй витягнув з лазу його кінець — схоже, просто пере­різаний. У рації на мить почулися ніби людські голоси, потім якесь невиразне шарудіння — і все стихло. Тіма­фєй голосно погукав напарника, але з лазу більше не долинало жодного звуку.

Він не на жарт перелякався: Алєксандрова рація не відповідала, хоча індикатор зв’язку підтверджував йо­го наявність, просунутися в отвір самому неможливо, кликати на допомогу нікого, бо навмисне усамітнилися, а логічно пояснити зникнення колеги священикам не випадає. Сівши на підлогу, Тімафєй спробував опа­нувати себе.

Трохи оговтавшись від шоку та зачекавши, коли мине погоджена з семінаристом година, він піднявся до дверей і тихенько постукав у них. Ті одразу ж від­чинилися. Семінарист Володимир випустив Тімафєя, спокійно поглянув на нього, потім на сходи, що спускалися у печери, і... не висловивши жодного зди­вування відсутністю Алєксандра, зачинив двері. Слова пояснень (ідіотських, правду кажучи, але ін­ших не придумав) про те, що, мовляв, його набож­ний напарник вирішив молитися святим мощам на самоті усю ніч, замерзли у Тімафея на губах. Він швидко попрощався з хлопцем і вискочив на по­двір’я. Там, біля виходу, стояв ще один семінарист, у якому цекіст легко впізнав іншого підопічного отця Василія, здається, на ім’я Антон.

Тімафєй набрав номер телефону Тараторкіна. Зу­силлям волі примусивши себе додержуватися елемен­тарних норм конспірації, лише повідомив шефові, що є потреба у терміновій зустрічі. Домовилися негайно побачитися в їхній квартирі на Михайлівській.

— Не ображайся, Павле! — сказав Аскольд, коли во­ни, знявши у передпокої куртки та взуття, пройшли до його кімнати.

— Але погодься, неприємно, коли тебе бачать на­скрізь, — відказав Павло. — Ти що, екстрасенс?

— Ні, не я, але про це згодом.

До Аска на подумковому зв’язку заговорив Лахуд­рик:

— Дзвони Ількові, він обіцяв тобі щось придумати. Аскольд набрав Ільків номер, і хлопець одразу від­гукнувся:

— Я думав над тим, що ти мені вчора повідав. Навіть добродію Апостолові розповів. Вибачай, що без тво­го дозволу, але він дуже мудрий чоловік, тому зможе підказати вихід у найважчих обставинах.

— Тут зі мною Надійчин брат, ми разом міркуємо, що робити, і, правду кажучи, зайшли у безвихідь, — сказав Аскольд.

Павло здивовано поглянув на нього. Аск жестами показав, що все гаразд. А Ілько вів далі:

— Андрій справді дещо підказав. До речі, він дозво­лив, за крайньої потреби звісно, розповідати тим, до кого ти маєш довіру, про наше спілкування і можли­вість подорожей у часі. Треба терміново зустрітися, — запропонував венед.

— Гаразд, давай у мене вдома, — мовив Аскольд. — Ти знаєш, як сюди потрапити.

Цієї миті просто над його головою матеріалізувався Лахудрик, кумедно скрививши свого писка. Аскольд, не стримавшись, показав йому кулака. Коли ж Павло й со­бі глянув угору, то там, окрім стелі, звісно, вже нічого не було. Він з неприхованою тривогою подивився на Аска.

— Лахудрику, негідна сутносте, негайно з’явись на очі нам обом, а то мене вже за божевільного мають! — гримнув Аскольд.

— І зовсім не за божевільного... — Домовик види­мим завис у повітрі поміж співрозмовниками. — Пав­ло лише вирішив, що ти вживаєш щось міцніше за ко­ноплі й воно тебе розбирає хвилями, та хотів поради­ти якусь пристойну наркологічну клініку, звісно в До­нецьку. Врешті, познайом нас.

Павло приголомшено мовчки дивився на домовика. Аскольд, скориставшись паузою, офіційним тоном від­рекомендував:

— Лахудрик Пенатій, домовик-стажер нашого будинку, бакалавр. Він нещодавно навчився читати людські думки. Вибачай, що я скористався його можливостями, але обста­вини нашого з тобою знайомства вимагали пересторог.

— Якщо це не сон і не глюки, то нічого крутішого я у своєму житті не бачив, — нарешті вимовив Павло, опускаючись на диван. — Суперово!

— Змушений сказати, що сьогодні тобі доведеться познайомитися з ще дивовижнішими речами, — сповіс­тив Аскольд.

— У вас ще стане часу надивуватися... — Домовика перервав дзвінок мобільного.

Аскольдові телефонував знайомий семінарист Во­лодя. Він розповів, що отець Василій привів до Ближніх печер якихось підозрілих молодиків і по­просив замкнути їх там. Аск, упізнавши за описом цекіста-псевдожурналіста Алєксандра Дєнісова, не­гайно набрав номер Апостолового телефону і переповів йому сказане семінаристом, висловивши припущення, що ці люди цілеспрямовано намага­ються потрапити у минуле. Андрія дуже стурбувала ця звістка. Він попросив Аскольда терміново прибу­ти до табору.

Лахудрик тим часом заволодів Павловою увагою, на­магаючись залагодити непорозуміння, що виникли між ними на початку знайомства.

— Даруйте, мушу перервати ваше спілкування, — звернувся Аскольд до співрозмовників. — Павле, нам з Лахудриком терміново потрібно ненадовго змотатися в одне місце. Ми повернемося з тим мо­їм другом, який, можливо, допоможе у пошуку На­дії. Ти в цей час можеш повисіти в інтернеті, хоча машина в мене не нова, вибачай; або проглянь мої книжки. До речі, врешті-решт, передзвони своєму батькові, як радив Дмитро. Мою маму я телефоном попереджу, що ненадовго лишаю на самоті у своїй кімнаті колегу з Польщі, який приїхав до Києва на конференцію.

— Можливо, ми б усе ж таки почали із пошуків сес­три? — помітно стримуючи роздратування, спитав Павло.

— Так ми ж саме і йдемо до тих, хто найбільше здат­ний допомогти нам знайти Надію. Не нервуй, повер­немося швидко.

Аск увімкнув Павлові комп’ютер, а потім дістав з письмового столу велику книжку в чорній палітурці.

Тоді на очах у вкотре вже за день приголомшеного Пав­ла відчинив двері старої шафи для одягу і вийшов крізь внутрішній бік дверей у сіро-зелений туман. Ла­худрик зачинив за ним шафу і пройшов крізь ті ж две­рі, але з боку зовнішнього.

Спантеличений Павло, лишившись у кімнаті на са­моті, ще певний час оговтувався від усього того, а тоді передзвонив батькові. Повідомив, що знає про лихо з сестрою і скоро зустрінеться з родиною, але просить дати йому змогу діяти за цих обставин на власний роз­суд. Добре його знаючи, батько не став гаяти часу на даремні вмовляння, не втримавшись хіба що від ба­нального прохання про обережність.

Григорій Стрийський разом із Вадимом Бобриним пили каву з несмачними синтетичними тістечками у кав’ярні «Бузина» на Московській.

— Ну чьо, Вадюля, — звернувся Стрийський до полі­толога, — схоже, твоя політична кар’єра іде в гору — наступного місяця станеш депутатом парламенту. Євдокименко — надпотужний публічний політик, вона і на цей раз паровозом протягне тебе і добру сотню таких, як ти, до влади.

— Тобі, Гриша, теж жалітися гріх. Пройдеш до міськради за її ж списком, а там для політи­чного бізнесу — нива неорана.

— Ну, якщо нинішній мер переобереться на но­вий термін, зиску від того мого депутатства буде ма­ло. Все в місті лишиться по-старому: будуємо-крадемо, потім знову щось-там будуємо-руйнуємо-копаємо і знову ж таки, крадемо.

— Не скажи... — Бобрин відсьорбнув кави. — Мені хлопці з Секретаріату дружньо натякнули, що вони готові злити цього будівельника. Підтримку, про всяк випадок, пообіцяли і космічному банкіру, і зірковому боксеру: хто виграє, тому і сплачувати за високий патронат.

— Оце по-нашому, по-українськи. Напевно, за таких принципових і чесних політиків ми і стояли на Майдані, — саркастично підмітив Стрийський.

— Грицько, це ви стояли. Віддаю належне, стоя­ли щиро, разом із сотнями тисяч гідних людей. А ми сиділи... в пристойних ресторанах і роз­робляли під коньячок варіанти розвитку подій. За що нам і платили...

— Хоча жоден з ваших прогнозів і не справдився, — перервав Стрийський. — Любите ви, політтехнологи, нас, чесних підприємців і довірливо-наївних політиків, як лохів, на бабло розводити.

— Вчитися треба було в університетах, довірливі ви наші, тоді б ви не потребували наших послуг. А так, завдяки вашій недовченості, ми таким нехитрим і приємним способом грошики конвертовані зашибаємо... — Обличчя політолога розплилося у посмішці самовдоволення.

— Лади, Вадиме, кожному своє. Вам без наших грошей, а нам без ваших звиклих до вивертів мізків і зна­нь ну ніяк неможна. Особливо коли бізнес вимагає парламентської недорканності і зв’язків, але при цьому бізнесмен, зайшовши в Раду, ні бельмесу не розуміє, шо там робити, та і часу розі­братися у нього нема: гроші, витрачені на купівлю прохідного місця у списку, треба відбивати. От і наймають грошовиті неофіти від політики та­ких, як ти, щоб порадили, в яку партію вчасно перебігти, з яким чиновником дружбу завести, якого політичного лідера підмазати, а якого кинути.

— Розумієш, друже Гришо, час одноразових по­літичних проектів, куди за необхідності можна було пе­ребігти, щоб відсидітись і підготувати майданчик для нового старту, незабаром скінчиться. Політична система потроху стабілізується, одночасно деградуючи: чим менше залишається в країні чого пустити на дерибон, тим менше і бажаючих брати участь у створенні нових політичних угруповань для такої прихватизації. І політичним лідерам твої під­мазки скоро будуть не потрібні: вони вже мазані-перема­зані і прив’язані в стаціонарних політичних стійлах біля повних ясел. «Уже не ревуть воли, бо ясла повні!» — так жартує мій просунутий онук, пе­рефразовуючи класика[32], іменем якого тут недале­ко вулицю назвали. Приблизно три-чотири політико-економічні угруповання зі своєю інтелектуаль­ною обслугою і штатними демагогами — от і вся похмуро-сіра палітра нашого, біс би його вхопив за.., політикуму. За пару років, ця брудна піна застигне, і тоді крізь неї вже не проб’ється ні нова ідея, ні чий-то інтерес.

— Тобі-то чого хвилюватись? — підвів очі на Бобрина Стрийський. — Ти вже політично запакований — кращої перспективи, ніж у хвості почту Євдохи, зараз в Україні не знайти.

— Це ти, кому таке поганяло приліпив? — насу­пився Бобрин. — На Юлю нє краши батон — пасть парву!.. Жарт, це, Гришо, жарт! — одразу позадку­вав політолог, побачивши, як сіпнулася рука приятеля до чашки з гарячою кавою. — Вона, між іншим, дасть фо­ру десятку мужиків. Пам’ятаєш, як про неї жартували, коли Юля була єдиною жінкою в уряді прем’єра Борщенко? Що Юлія Евдокименко там єдиний чоловік.

— Добре-добре, це я приколююся, — трохи охо­лов Стрийський. — А імітувати блатний жаргон у тебе, Вадік, виходить погано, говори ліпше, як вмієш, інтелігент, мать тваю.

— Важко мені, Гриша, в її почті. Там, блін, абсолют­на монархія! Ти це і сам відчув на своїй шкурі, коли тебе не включили в парламентський список, а дали лише мандата в міськраді. Мене при ній поки терплять, але тільки, так би мовити, у якості меблів. Як почну сильно умнічать — викинуть миттєво. Так що правильніше самому грюкнути дверима. Тоді хоч дорожче продатись комусь ще можна буде, то­му ж Борщенку, наприклад.

— Тобі, Вадік, не звикати, як, до речі, і мені, — поблажливо поплескав політолога по руці Стрий­ський. — А чого ти хотів? Вона сама собі власний політичний капітал. Багато хто в її, типу, політичній команді — прилипали і паразити. Вони в своїх інтересах звіряче експлуатують її популярність і зраджують — інколи, — Бізнесмен виразно поглянув на співрозмовника. — От вона їх і муштрує. Одним словом, королева в своєму праві!

— Нам від того не легше, як і суспільству із країною вкупі. — Політолог удав, ніби не помітив красномовного погляду свого візаві. — В цілому особисто я не сподіваюся на перспективи співпраці з нею і пропоную тобі розвивати власний, точніше наш, політичний проект, поки ще залишаються вільні електоральні галявини і є трохи часу для цього.

— А гроші звідки? Та і де взяти нормального лі­дера-ікону, якому ця лоховата біомаса — виборці, як називає їх вже згадана моя гар-р-рна знайома, повірять в черговий раз?

— Був би фінансовий ресурс, а балакаючий мане­кен для телевізора я тобі за рік так вимуштрую, що всі нинішні соплежуї луснуть від заздрощів, — впевне­но заявив Бобрин.

— Якщо ти натякаєш на мій фінансовий ресурс, то скажу прямо: мені вже набридло викидати гроші в політичну піч.

— Я от що думаю: твій знайомий, Бенціон Пін­ский, схоже, людина з великими зв’язками, і у нього є якісь, можливо, серйозні інтереси в нашій країні. Думаю, йому може бути цікаво посприяти інвестиціям в українську політику.

— Йому палець до рота не клади — тертий ділок. Але ти правий, у нього колосальні зв’язки. Спробуємо його зацікавити, принципіальний ти наш...

— Думаю, він заковтне наживку. Не сьогодні-завтра ця пома­ранчева жлобократія вріже дуба, не поділивши корупційних пасовиськ...

— І тоді їй на зміну прийде блакитна камарилья, що наступить на ті самі граблі некомпетентності і корупції. — Стрийський продемонстрував, що доб­ре засвоїв уроки політолога.

— І от уже коли народ їх зненавидить остаточно, з’явимось ми — білі і пухнасті. Стратег ти наш! Молодець. Ну, бувай.

Задоволені один одним, статечні співрозмовники попрямували до виходу.