Час настав

Диво сталося у нас: жив в палаш свинопас

Бенціон Пінський почувався роздратованим і навіть трохи розгубленим: приворот і ментальна отрута на цього молодого лоботряса, Аскольда Четвертинського, чомусь діяли із затримкою, якщо діяли взагалі! Сьо­годні він зателефонував хлопцеві і спробував під при­водом доброзичливих рекомендацій керувати ним, але марно. Приязні стосунки з пацаном також не нала­годжувалися. Бенціон, згадавши свої захоплення в мо­лоді роки окультизмом, зробив спробу почаклувати над знімком студента, аби посилити дію чарів ворож­ки, але, окрім сильного головного болю, ніякого іншо­го ефекту це не дало. А ще з резидентури повідомили, що за студентом веде стеження спецслужба країни, яка мріє повернути собі статус імперії-наддержави. Обе­режний Бенціон зовсім не планував опинитися в епі­центрі конфлікту двох потужних розвідок. Врешті, він не професійний розвідник, а науковець — ну навіщо йому цей клопіт? Але ж ставка у цій грі надвисока: скі­петр Давида. Якщо цей артефакт має бодай половину тих властивостей, які йому приписують, він, мінський хлопчик Бєнчик Пінський, стане одним з наймогутніших людей на планеті. Ні, цієї справи він не залишить. Слід будь-що першим з-поміж тих, хто знає про реаль­ні можливості скіпетра, взяти його в руки. Звісно, він виконає умови контракту з його вербувальниками: держава матиме свої дев’яносто вісім відсотків. От ли­ше хто після отримання артефакту уособлюватиме со­бою державу і націю? Відкладемо це питання, бо голо­ва наморочиться від захоплюючих перспектив.

Сьогодні п’ятниця, день, коли традиційно відбува­ються офіційні дипломатичні заходи. Посольство влаштовує прийом з нагоди візиту високої урядової делегації. Там, окрім дипломатів, буде багато місце­вої бюрократії, громадських діячів, бізнесменів, жур­налістів — дуже корисні тусовки ці дипломатичні прийоми. Час встановлювати контакти з тими, хто вважає себе місцевою елітою. Спробуємо пошукати можливостей примусити цього хлопця до співпраці через їхню ж владу.

Пінський телефоном замовив пристойний автомо­біль з водієм і поїхав на вулицю Грушевського. Туди, у колишній гофмаршальський флігель імператорського Марийського палацу, його запрошено з нагоди приїз­ду міністра його країни.

Публіку, яка відгукнулася на запрошення пані посла, вишуканою не виглядала: переважно черевані й доро­го, але з несмаком вдягнені пані вишикувалися в чер­гу, аби сказати кілька формальних вітальних слів міністрові та послові. Вони зустрічали гостей при вході до зали, де стояли столи зі стандартними наїдками, бі­лим та червоним вином. У кутку струнний квартет грав вишукані класичні мелодії.

Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані пос­лу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з па­ні дипломатом, Бенціон зайшов до зали.

Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пін­ському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.

За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:

— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.

Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і гро­мадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образ­ливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.

— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — приві­тався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.

— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хо­чеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному спис­ку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.

Високий, спортивного виду чоловік у синьому під­жаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-си­ве волосся.

— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.

— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.

Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було мен­ше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промов­чав про це.

— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пін­ський, аби підтримати розмову.

— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита Андріївська церква. Все це пам’ятники бароко і символи імперії в Києві. З офіційною резиденцією Президента, Маріїнським палацом, пов’язаний ось який історичний жарт. Ви, певно, знаєте, що імператриця Єлизавета була таємною морганатичною дружиною графа Олексія Розумовського. Він народився неподалеку від Києва, в містечку Козелець, і в дитинстві, кажуть, був свинопасом. Іще юнаком потрапив до придворної хорової капели і завдяки красі, розуму та шарму швидко опинився у ліжку тоді ще спадкоємиці — цесарівни. З її сходженням на престол Розумовський отримав графський титул, величезні маєтності, але при цьому відзначався рідкісною скромністю. Навіть коли він став чоловіком самодержиці, то абсолютно не зловживав цим. Імператриця відвідала його батьківщину, познайомилась зі своєю свекрухою і наказала збудувати у Києві цей палац та придворну церкву. Є припущення, що вона планувала перенести столицю до Києва. Палац був збудований за проектом, що його улюблений архітектор Єлизавети Франческо Бартоломео Растреллі розробив для підмосковної дачі графа Розумовського. Таким чином, головна резиденція українського Президента є копією заміської дачі чоловіка російської імператриці, який, взагалі-то, був у дитинстві українським свинопасом.

— М-да, — засміявся Пінський. — Ну, до речі, всі три ваших президента в дитинстві були, так би мовити, не далекі від аграрного укладу життя.

— Та не в одних лиш президентах справа! — емо­ційно втрутився Гриша Стрийський, який під час розповіді Бобрина помітно нудьгував. — Вся наша бюрократія вихована селом, радянським селом! Ти не уявляєш, Бєнєчка, як мене дістали ці селюки при владі! Подивись на цю публіку! — Він неприязним поглядом озирнув натовп у залі. — Більше половини народились в колгоспі. Київ, та і країну в цілому, вони уявляють собі як великий такий колгосп, в якому скільки не вкради, а все одно помітно не буде. Я з такими на кожній сесії міськради воюю, а вони, уявляєш, всю землю під забудову комерційною нерухомістю віддали — ні мостів, ні транспортних розв’язок, ні но­вих шкіл будувати більше нема де. Місто від цього жлобства зовсім задихається: парки-сквери вирубають, вже і під стінами Софійського собору фітнес-центр збудували, а навпроти потвору скляну поставили — готель «Хам Ят». А ці ганебні пухирі і дам­ба на Майдані?! І майже всі депутати ще й збираються балотуватися на наступних виборах! Зуб даю: пролетять, суки!

— Грицько, ти як завжди дуже емоційний, не пролетять вони — скуплять голоси, — обійняв його за плече Бобрин. — Хоча, ці містечкові розборки нашому шановному гостю, напевно, мало цікаві. Ти ж з власного досвіду знаєш, що пер­винний капітальчик з неба не падає і чесним лю­дям не дістається. От мародери з мандатами і прихватизують потихеньку все, що погано лежить. А якщо лежить добре, то на те і влада дана, щоб перекласти погано. І містянин, чи селянин за походженням той прихватизатор від влади, абсо­лютно не принципово. Всі наші олігархи є корінними містянами, як і ти, Гриша, до речі, — посміхнувся політолог, поглядом шукаючи розуміння у Пінського.

— Я думаю, а точніше, знаю, панове, що трошечки коррапшн присутня у будь-якій владі, майже у будь-якій країні, хоча щиро кажучи, те що доводиться спостерігати у вас, такі да — вражає навіть мою досить розвинену уяву, — відверто прокоментував Пінський почуте.

— Гаразд, не будемо про погане. — Життєрадісний Гриша зупинив офіціанта з тацею коньячних ча­рок. — Розкажи-но нам краще, друже Бєня, що тебе привело до Києва.

Пінський виклав офіційну версію свого приїзду і попросив сприяння у знайомствах із впливовими людьми в країні, які могли б бути корисними в його пошуках. Вадим Бобрин одразу заявив, що він є одним з найвпливовіших лобістів і готовий допомагати Бенціонові своїми зв’язками, звісно, на обопільно вигід­них засадах. Пінський почав кувати розжарене залізо, попросивши тут-таки познайомити його з кимось із керівників університету або Міністерства освіти. Утім, ухилився від пояснень, навіщо йому потрібне таке зна­йомство. Зазначив лише, що особа має бути по-справ­жньому впливова. Політолог замислився, але пообіцяв уже завтра запропонувати варіанти.

Перебуваючи в доброму гуморі, Гриша Стрийський запросив їх закінчити вечір пляшкою віскі у ресторані «Ханой», розташованому поблизу Арсенальної площі в стародавній садибі князя Естергазі. Усі з ентузіазмом погодилися. Туди ж Пінський попросив під’їхати і Лю­сю. Вечір завершився у всіх розуміннях приємно.

Вранці п’ятниці Аскольда розбудив телефонний дзвінок журналіста «Первопрестольного комсюка» Алєксандра Дєнісова. Той нагадав про домовленість сто­совно інтерв’ю і сказав, що вже чверть години чекає на нього в кав’ярні в Пасажі. Аскольд з подивом збагнув, що ганебно проспав. Викликав домовичка і насварив за те, що той вчасно не розбудив його, та Лахудрик заявив:

— На те я і є охоронцем домашнього затишку, аби давати добре відпочити господарям, а усілякі там жур­нал юги можуть і зачекати.

— Як ти не розумієш? — не на жарт розсердився Аск. — Цей з понтом журналіст може щось знати про Надію, і є ймовірність, що від нього потягнеться нит­ка до тих, хто стежив за нами. А що, коли це стеження пов’язане з викраденням?!

Зніяковілий домовик сховався у невидимості. Ас­кольд подзвонив детективу Дмитрові, аби дізнатися про новини. У відповідь почув обтічне і майже мілі­цейське «працюємо». За кілька хвилин хлопець з до­мовиком були у «Домі кави» в Пасажі.

Назустріч йому зі зручного дивана в кутку зали підвівся високий білявий і зовсім ще молодий чоло­вік з приємною усмішкою. Познайомилися, замови­ли каву з безе, і журналіст, поклавши на стіл дикто­фон, узявся розпитувати. На диво, власне археоло­гічна знахідка його цікавила мало. Він переважно питав про життя Аскольда, його родину і друзів, за­хоплення, інтереси, життєві плани. Добір тем пояс­нив тим, що їхні читачі цікавляться не визначними науковими відкриттями, а людьми, що їх здійснили і в такий спосіб стали популярними. Запитав журна­ліст і про те, чи, бува, не помітили археологи у пече­рах чогось незбагненного, дивовижного, у дусі Індіани Джонса. Жартома сказав, що археологи ніби по­дорожують у часі. Тоді зробив кілька фотографій Ас­кольда. Нарешті Лахудрик, намагаючись реабіліту­ватися в очах друга за вранішнє непорозуміння, ви­йшов на подумковий зв’язок:

— Шефе, зберігайте незворушний вираз обличчя! Я готовий доповісти інформацію про суб’єкта, з яким ви базікаєте.

— Кажи вже, не випендрюйся! — подумки прогар­чав Аскольд, усміхаючись для чергового фото.

— Отже, Алєксандр Дєнісов — за першим фахом військовий аналітик, за другим — психотехнолог. Співробітник секретної федеральної установи, яка вивчає особливості перебігу часу та існування просто­ру, Центр історичних корекцій Федерації називається. Має високий коефіцієнт інтелекту — розумний дуже, простіше кажучи. Уявляєш, ти його цікавиш як люди­на, що пройшла крізь браму до першого століття! Про Надійку нічого не знає, на жаль.

Розчарований Аскольд спересердя вирішив трохи похуліганити:

— Александр, а какое государственное или час­тное учреждение у вас, в Федерации, изучает прос­транственно-временные преобразования и занима­ется такими малонаучными темами, как коррекция истории? — спитав російською, якою давав ін­терв’ю, позаяк журналіст не говорив ані англій­ською, ані українською.

— Я без понятия, наверное, институт какой-нибудь или фонд, — нічим не видав усвідомлення свого ціл­ковитого провалу цекіст. — Если хочешь, я могу узнать и при следующей встрече рассказать тебе детальнее.

— Благодарю, при необходимости я поищу в ин­тернете, — приколювався студент. — Узнаю что-то интересное — непременно поделюсь с вами. Всего хорошего.

Він вже накинув свою куртку, коли до їхнього столи­ка підійшов немолодий бородань і привітався з Алєк­сандром. Цекіст відповів на вітання й звернувся до хлопця:

— Аскольд, разреши тебя познакомить: Михаил По­лянский, директор Института проблем социума, мой хороший знакомый.

— Радий знайомству, — без жодного докору сумлін­ня нещиро відповів Аск.

— Я також, — мовив бородань. — Багато чув про ва­ше відкриття...

— Відкриття не моє, а професора Довжика. Я лише його помічник.

— Все одно це визначна подія, і її слід правильно ви­користати, аби посприяти вашій кар’єрі, — повчально й улесливо сказав Полянський.

— Ви не повірите, але мені це вже говорили, — від­повів Аскольд.

— Одна річ — просто говорити, а я можу в цьому до­помогти, — наполягав директор.

Знову прорізався домовик:

— Цей чувак після мандаринової революції втратив весь свій вплив, його колишні роботодавці порозбіга­лися за кордони або поховалися у заміських маєтках. От він і шукає, як йому повернути статус впливової особи. Як варіант він планує примазатися до вашого відкриття, так би мовити, виступити його промоутером в очах помаранчевої влади і знову відкрити собі двері до високих кабінетів — третій президент має схильність до захисту історичних пам’яток. Звернути­ся до професора Полянський побоюється, бо старше покоління, яке стежить за політикою, добре знає його репутацію, а ти, молодий-наївний, можеш легко потрапити під вплив — звісно, на його думку.

Подякувавши Лахудрикові за аналітичну довідку, Аскольд продовжив хуліганську лінію поведінки.

— А ви все ж таки зверніться до професора Довжика з цією пропозицією. Він телевізор не дивиться, тому навряд чи буде до вас, гм-гм... упереджений.

Полянський смикнувся, але швидко опанував се­бе. В Аскольда задзвонив телефон: Борис Кравець нагадував, що вони сьогодні домовлялися зустріти­ся на пиві у «Шато Борисфен» на Хрещатику. Аскольд попрощався й залишив співрозмовників, які цілком вдало приховували свою розгубленість. Уже за дверима кав’ярні його наздогнав Олександр і на­магався віддати конверт з обіцяним гонораром. Ас­кольд відмовився.

— Навіщо тобі цей Борис? — здивувався домовик.

— Сам не збагну. Зараз ми можемо лише чекати... Втім, мені спало на думку, що він може щось знати про мешканців Надійчиного будинку, бо востаннє ми його зустріли саме біля нього. Чим чорт не жартує, раптом він щось чув і про родину Карпенків. Про всяк випадок прослухай його думки.

Борис уже чекав за столиком на другому поверсі. За­мовили по великому келиху золотого пива та копчених свинячих вушок з гірчицею. Тему минулих непорозу­мінь та образ проминули швидко, домовившись прос­то забути про них. Розмова потроху набувала дедалі щирішого й відвертішого характеру.

Борис почав розповідати про своє дитинство. Про батька, який був завжди заклопотаний власною кар’єрою і цікавився лише Борисовою успішністю у шко­лі, та матір, яка, скуштувавши легких чоловікових грошей, уся поринула в походеньки по магазинах, салонах та прийомах, словом, вела великосвітське життя, як сама його розуміла. Єдина людина, кому він по-справжньому був небайдужий, — його бабуся. Вона не лише завжди дбала про його одяг і їжу, але й переймалася інтересами, намагалася водити в музеї і театри, вчила правильного поводження й допомагала долати дитячі образи. Бабуся також спробувала віддати його й до музичної школи, але від цього Борис був урятований цілковитою відсутністю слуху. Він пішов до спортивної секції плавання, хоча особливих успіхів не досяг. Батькова посада продовжува­ла множити їхні статки. І одного дня родина придбала нову велику квартиру. Бабуся відмовилася переїжджати зі сталінки на Лук’янівці, де вони до цього жили разом з Борисовими батьками, та батьки не дуже й умовляли її. Тепер раз на кілька днів хтось із батьків забігає до неї, а він, невдячний такий, — зрідка.

Коли батько «вступив його» до Університету, Борис почав вести життя гульвіси. Автомобіль, коли треба — з персональним водієм, гроші, трава й випивка давали змогу безтурботно проводити час, не переймаючись різними несуттєвими дрібницями, наприклад навчан­ням. На третьому ж курсі він став помічати, що дівча­та цікавляться ним не лише як симпатичним хлопцем, але і як безвідмовним гаманцем. Та незабаром і на цьо­му напрямку почала виникати конкуренція. У Київ переїхало багато нових чиновників, депутатів і підпри­ємців, чиї діти можуть собі дозволити крутіші розваги. У барах з’явилися молоді, англомовні, зі смаком одяг­нуті чоловіки, які за легким алкоголем обговорювали новини фондових ринків, прихід у країну крупних корпорацій, політичні події. Дівчата, які замислюва­лися про власні життєві перспективи, почали віддава­ти перевагу вишуканому товариству цих яппі[28]. Супер­ничати з ними Борис не був спроможний та й не мав бажання. (Поправка від Лахудрика: конкурувати з мо­лодими професіоналами Борис бажання мав, а от мож­ливостей — ні. Все інше правда.)

Одного разу він, на хвилину забігши до батька на ро­боту за черговим пакунком кишенькових грошей та банальних застережень, став випадковим свідком роз­мови зі щойно призначеним татовим начальником. Той, на десяток років молодший за батька, увірвався до його кабінету і, незважаючи на Борисову присутність, прокричав матюками, що, коли не буде виконано його наказ про надання погодження знесення старого скверу в центрі міста для будівництва готельно-офісного комплексу, батько обов’язково попрощається не лише з посадою, але й зі свободою: «матеріалів на вас для прокуратури у нас вистачає». Борис спробував утрути­тися, та батько вперше у житті поглянув на нього май­же благально, і він промовчав. Начальник грюкнув дверима, залишивши їх удвох. Тієї ж ночі батькові ви­кликали швидку, і він два тижні пролежав у лікарні з серцевою недостатністю. Цей випадок змусив Бориса замислитися над тим, що, власне, відбувається навко­ло нього поза нічними клубами, ресторанами і коноп­ляними вечірками, і що йому треба від життя, крім цих розваг. (Ремарка домовика: також прагне віднайти спосіб покарати батькового начальника за образу.) Він навіть спробував влаштуватися на роботу, аби поміня­ти спосіб життя, але виявилося, що його кваліфікації вистачає лише, щоб роздавати рекламні оголошення чи продавати картки поповнення рахунків мобільних телефонів. Платня ж за тиждень була меншою, ніж він звик витрачати на день. Товариші й подружки по спільному вбиванню часу йому дедалі менш цікаві, навчання також, важкі наркотики він вживати не зби­рається, по-справжньому дружити йому немає з ким, — словом, куди не кинь, усюди клин. Але Борис неодмінно шукатиме свій шлях. Ще не знає, який са­ме, — швидше за все, надновий бізнес чи ще щось екс­траординарне. У нього вже є ряд ідей в інвестиційній справі. Нехай Аск вибачає за те, що він його добре за­вантажив своїми міркуваннями. А що він думає про те, що коїться навколо, ким бачить себе по життю?

Аскольд, який трохи розслабився, допиваючи дру­гий келих, не одразу знайшов, що сказати. Відповісти відвертістю на відвертість він не міг. Відбутися ж яки­мись банальностями не хотілось. Аск розповів про своє життя: про батька, якого ніколи не бачив; про ді­дуся і бабусю — українських інтелігентів, які так і по­мерли на засланні в холодних краях, засуджені за ви­ступи проти русифікації та поширення правди про Голодомор. А тоді заходився говорити про цікаву спів­працю з професором Довжиком.

Його розповідь перервав телефонний дзвінок.

— Доброго дня. Вас потурбував Бенціон Пін­ський, — почувся у слухавці знайомий голос.

— Вітаю вас, але я зараз трохи зайнятий. Давайте поговоримо пізніше, — спробував уникнути тривалої розмови Аскольд.

— Звісно, звісно. Я лише хотів дати вам кілька реко­мендацій щодо ваших дій... — Пінський спробував ще раз перевірити, чи має він бодай якийсь вплив на во­лю хлопця.

— Дякую, але не думаю, що потребую чиїхось реко­мендацій.

— Гаразд, — озвався Бенціон. — А чи не могли б ми з вами зустрітися, наприклад, завтра? Ми ж домовля­лися поспілкуватися про ваше відкриття.

— Даруйте, але вам краще домовитися через Хрис­тину про зустріч із професором Довжиком, він зможе краще розповісти про те, що зацікавило вас у наших розкопках. Я пам’ятаю про нашу домовленість, але найближчими днями не матиму часу, даруйте. — Сту­дент втрачав терпець. — На все добре.

— До побачення... — Пінський остаточно збагнув, що ментальна отрута на хлопця таки не діє.

Вимкнувши телефон, Аск пояснив Борисові, що піс­ля відкриття у Лаврі до нього часто чіпляються якісь незнайомі й малоприємні люди. Але той змінив тему розмови, запитавши, чи є в Аска кохана. Аскольд сумно відповів, що згодом він, можливо, познайомить Бориса з нею. Вони ще трохи погомоніли, запиваючи розмову свіжим хмільним пивом. Лахудрик час від часу на кана­лі подумкового зв’язку ненав’язливо встромляв свої «п’ять копійок». У думках Бориса домовик не знайшов нічого про Надійку або її друзів, проте засвідчив, що Борис із Аскольдом цілком щирий — несподівано при­ємний виняток з-поміж останніх їхніх контактів... На вулицю вийшли, коли на місто зійшли ранні лютневі сутінки. Попрощалися, немов добрі приятелі.