Бенціон Пінський почувався роздратованим і навіть трохи розгубленим: приворот і ментальна отрута на цього молодого лоботряса, Аскольда Четвертинського, чомусь діяли із затримкою, якщо діяли взагалі! Сьогодні він зателефонував хлопцеві і спробував під приводом доброзичливих рекомендацій керувати ним, але марно. Приязні стосунки з пацаном також не налагоджувалися. Бенціон, згадавши свої захоплення в молоді роки окультизмом, зробив спробу почаклувати над знімком студента, аби посилити дію чарів ворожки, але, окрім сильного головного болю, ніякого іншого ефекту це не дало. А ще з резидентури повідомили, що за студентом веде стеження спецслужба країни, яка мріє повернути собі статус імперії-наддержави. Обережний Бенціон зовсім не планував опинитися в епіцентрі конфлікту двох потужних розвідок. Врешті, він не професійний розвідник, а науковець — ну навіщо йому цей клопіт? Але ж ставка у цій грі надвисока: скіпетр Давида. Якщо цей артефакт має бодай половину тих властивостей, які йому приписують, він, мінський хлопчик Бєнчик Пінський, стане одним з наймогутніших людей на планеті. Ні, цієї справи він не залишить. Слід будь-що першим з-поміж тих, хто знає про реальні можливості скіпетра, взяти його в руки. Звісно, він виконає умови контракту з його вербувальниками: держава матиме свої дев’яносто вісім відсотків. От лише хто після отримання артефакту уособлюватиме собою державу і націю? Відкладемо це питання, бо голова наморочиться від захоплюючих перспектив.
Сьогодні п’ятниця, день, коли традиційно відбуваються офіційні дипломатичні заходи. Посольство влаштовує прийом з нагоди візиту високої урядової делегації. Там, окрім дипломатів, буде багато місцевої бюрократії, громадських діячів, бізнесменів, журналістів — дуже корисні тусовки ці дипломатичні прийоми. Час встановлювати контакти з тими, хто вважає себе місцевою елітою. Спробуємо пошукати можливостей примусити цього хлопця до співпраці через їхню ж владу.
Пінський телефоном замовив пристойний автомобіль з водієм і поїхав на вулицю Грушевського. Туди, у колишній гофмаршальський флігель імператорського Марийського палацу, його запрошено з нагоди приїзду міністра його країни.
Публіку, яка відгукнулася на запрошення пані посла, вишуканою не виглядала: переважно черевані й дорого, але з несмаком вдягнені пані вишикувалися в чергу, аби сказати кілька формальних вітальних слів міністрові та послові. Вони зустрічали гостей при вході до зали, де стояли столи зі стандартними наїдками, білим та червоним вином. У кутку струнний квартет грав вишукані класичні мелодії.
Пінський і собі підійшов привітатися з міністром, якого трохи знав, а також був представлений пані послу. Обмінявшись протокольними люб’язностями з пані дипломатом, Бенціон зайшов до зали.
Там запрошені гуртувалися біля столів за ознаками особистих знайомств та інтересів. Поки випивки було поглинуто небагато, розмови точилися мляво. Пінському стало ніяково стовбичити самітником. Він узяв келих вина і вдав, ніби слухає музикантів, які справді грали доволі майстерно.
За плечем несподівано пролунав гучний знайомий голос:
— Бєня, яким вітром? Не чекав тебе зустріти тут, у нас! — Товстий, геть лисий чолов’яга, бризкаючи слиною, верещав майже у нього над вухом.
Такі колоритні постаті не забуваються — Гриша Стрийський, підприємець, видавець, політик і громадський діяч. З ним Пінський познайомився на відпочинку у Венеції. Йому марно нагадувати, що звернення «Бєня» для Пінського неприємне і образливе. Цей беручкий кмітливий, розумний, але не обтяжений вихованням чоловік чує лише себе.
— Вітаю, радий тебе знову зустріти, — привітався Пінський. — Я от приїхав до вас у справах.
— Знаю я твої справи! Усе раритети шукаєш. І, що ти хочеш вивезти від нас цього разу? — Широко всміхаючись, Стрийський горлав на всю залу. — Знайомся, це Вадік Бобрин, зараз він змагається за мандат депутата парламенту в одному дуже перспективному партійному списку, а взагалі він самий крутий політолог в Україні та мій персональний політичний консультант.
Високий, спортивного виду чоловік у синьому піджаку з золотими ґудзиками та вишуканою шийною хустиною замість краватки чемно вклонився Бенціонові. Обличчя політолога прикрашали вузькі золоті окуляри, а до плечей спускалося густе солом’яно-сиве волосся.
— Радий з вами познайомитись, пане Пінський. Гриша багато розповідав про вас, та і сам я дещо чув, про ваші дослідження.— Політолог потиснув простягнуту Бенціоном руку.
— Давайте по коньячку, — запропонував Гриша Стрийський. — Він тут вельми пристойний.
Узявши по чарці, вийшли до іншої зали, де було менше людей. Випили за знайомство. Гришиної оцінки коньяку Бенціон не розділив, але, звісно, промовчав про це.
— Дуже цікавий особняк, — зауважив Пінський, аби підтримати розмову.
— Так, це справжнє XVIII століття, часи імператриці Єлизавети, — мовив політолог. — Дім збудовано для гофмаршала її двору, а сам палац ви, напевно, бачили в парку. Ще в такому ж стилі збудована знаменита Андріївська церква. Все це пам’ятники бароко і символи імперії в Києві. З офіційною резиденцією Президента, Маріїнським палацом, пов’язаний ось який історичний жарт. Ви, певно, знаєте, що імператриця Єлизавета була таємною морганатичною дружиною графа Олексія Розумовського. Він народився неподалеку від Києва, в містечку Козелець, і в дитинстві, кажуть, був свинопасом. Іще юнаком потрапив до придворної хорової капели і завдяки красі, розуму та шарму швидко опинився у ліжку тоді ще спадкоємиці — цесарівни. З її сходженням на престол Розумовський отримав графський титул, величезні маєтності, але при цьому відзначався рідкісною скромністю. Навіть коли він став чоловіком самодержиці, то абсолютно не зловживав цим. Імператриця відвідала його батьківщину, познайомилась зі своєю свекрухою і наказала збудувати у Києві цей палац та придворну церкву. Є припущення, що вона планувала перенести столицю до Києва. Палац був збудований за проектом, що його улюблений архітектор Єлизавети Франческо Бартоломео Растреллі розробив для підмосковної дачі графа Розумовського. Таким чином, головна резиденція українського Президента є копією заміської дачі чоловіка російської імператриці, який, взагалі-то, був у дитинстві українським свинопасом.
— М-да, — засміявся Пінський. — Ну, до речі, всі три ваших президента в дитинстві були, так би мовити, не далекі від аграрного укладу життя.
— Та не в одних лиш президентах справа! — емоційно втрутився Гриша Стрийський, який під час розповіді Бобрина помітно нудьгував. — Вся наша бюрократія вихована селом, радянським селом! Ти не уявляєш, Бєнєчка, як мене дістали ці селюки при владі! Подивись на цю публіку! — Він неприязним поглядом озирнув натовп у залі. — Більше половини народились в колгоспі. Київ, та і країну в цілому, вони уявляють собі як великий такий колгосп, в якому скільки не вкради, а все одно помітно не буде. Я з такими на кожній сесії міськради воюю, а вони, уявляєш, всю землю під забудову комерційною нерухомістю віддали — ні мостів, ні транспортних розв’язок, ні нових шкіл будувати більше нема де. Місто від цього жлобства зовсім задихається: парки-сквери вирубають, вже і під стінами Софійського собору фітнес-центр збудували, а навпроти потвору скляну поставили — готель «Хам Ят». А ці ганебні пухирі і дамба на Майдані?! І майже всі депутати ще й збираються балотуватися на наступних виборах! Зуб даю: пролетять, суки!
— Грицько, ти як завжди дуже емоційний, не пролетять вони — скуплять голоси, — обійняв його за плече Бобрин. — Хоча, ці містечкові розборки нашому шановному гостю, напевно, мало цікаві. Ти ж з власного досвіду знаєш, що первинний капітальчик з неба не падає і чесним людям не дістається. От мародери з мандатами і прихватизують потихеньку все, що погано лежить. А якщо лежить добре, то на те і влада дана, щоб перекласти погано. І містянин, чи селянин за походженням той прихватизатор від влади, абсолютно не принципово. Всі наші олігархи є корінними містянами, як і ти, Гриша, до речі, — посміхнувся політолог, поглядом шукаючи розуміння у Пінського.
— Я думаю, а точніше, знаю, панове, що трошечки коррапшн присутня у будь-якій владі, майже у будь-якій країні, хоча щиро кажучи, те що доводиться спостерігати у вас, такі да — вражає навіть мою досить розвинену уяву, — відверто прокоментував Пінський почуте.
— Гаразд, не будемо про погане. — Життєрадісний Гриша зупинив офіціанта з тацею коньячних чарок. — Розкажи-но нам краще, друже Бєня, що тебе привело до Києва.
Пінський виклав офіційну версію свого приїзду і попросив сприяння у знайомствах із впливовими людьми в країні, які могли б бути корисними в його пошуках. Вадим Бобрин одразу заявив, що він є одним з найвпливовіших лобістів і готовий допомагати Бенціонові своїми зв’язками, звісно, на обопільно вигідних засадах. Пінський почав кувати розжарене залізо, попросивши тут-таки познайомити його з кимось із керівників університету або Міністерства освіти. Утім, ухилився від пояснень, навіщо йому потрібне таке знайомство. Зазначив лише, що особа має бути по-справжньому впливова. Політолог замислився, але пообіцяв уже завтра запропонувати варіанти.
Перебуваючи в доброму гуморі, Гриша Стрийський запросив їх закінчити вечір пляшкою віскі у ресторані «Ханой», розташованому поблизу Арсенальної площі в стародавній садибі князя Естергазі. Усі з ентузіазмом погодилися. Туди ж Пінський попросив під’їхати і Люсю. Вечір завершився у всіх розуміннях приємно.
Вранці п’ятниці Аскольда розбудив телефонний дзвінок журналіста «Первопрестольного комсюка» Алєксандра Дєнісова. Той нагадав про домовленість стосовно інтерв’ю і сказав, що вже чверть години чекає на нього в кав’ярні в Пасажі. Аскольд з подивом збагнув, що ганебно проспав. Викликав домовичка і насварив за те, що той вчасно не розбудив його, та Лахудрик заявив:
— На те я і є охоронцем домашнього затишку, аби давати добре відпочити господарям, а усілякі там журнал юги можуть і зачекати.
— Як ти не розумієш? — не на жарт розсердився Аск. — Цей з понтом журналіст може щось знати про Надію, і є ймовірність, що від нього потягнеться нитка до тих, хто стежив за нами. А що, коли це стеження пов’язане з викраденням?!
Зніяковілий домовик сховався у невидимості. Аскольд подзвонив детективу Дмитрові, аби дізнатися про новини. У відповідь почув обтічне і майже міліцейське «працюємо». За кілька хвилин хлопець з домовиком були у «Домі кави» в Пасажі.
Назустріч йому зі зручного дивана в кутку зали підвівся високий білявий і зовсім ще молодий чоловік з приємною усмішкою. Познайомилися, замовили каву з безе, і журналіст, поклавши на стіл диктофон, узявся розпитувати. На диво, власне археологічна знахідка його цікавила мало. Він переважно питав про життя Аскольда, його родину і друзів, захоплення, інтереси, життєві плани. Добір тем пояснив тим, що їхні читачі цікавляться не визначними науковими відкриттями, а людьми, що їх здійснили і в такий спосіб стали популярними. Запитав журналіст і про те, чи, бува, не помітили археологи у печерах чогось незбагненного, дивовижного, у дусі Індіани Джонса. Жартома сказав, що археологи ніби подорожують у часі. Тоді зробив кілька фотографій Аскольда. Нарешті Лахудрик, намагаючись реабілітуватися в очах друга за вранішнє непорозуміння, вийшов на подумковий зв’язок:
— Шефе, зберігайте незворушний вираз обличчя! Я готовий доповісти інформацію про суб’єкта, з яким ви базікаєте.
— Кажи вже, не випендрюйся! — подумки прогарчав Аскольд, усміхаючись для чергового фото.
— Отже, Алєксандр Дєнісов — за першим фахом військовий аналітик, за другим — психотехнолог. Співробітник секретної федеральної установи, яка вивчає особливості перебігу часу та існування простору, Центр історичних корекцій Федерації називається. Має високий коефіцієнт інтелекту — розумний дуже, простіше кажучи. Уявляєш, ти його цікавиш як людина, що пройшла крізь браму до першого століття! Про Надійку нічого не знає, на жаль.
Розчарований Аскольд спересердя вирішив трохи похуліганити:
— Александр, а какое государственное или частное учреждение у вас, в Федерации, изучает пространственно-временные преобразования и занимается такими малонаучными темами, как коррекция истории? — спитав російською, якою давав інтерв’ю, позаяк журналіст не говорив ані англійською, ані українською.
— Я без понятия, наверное, институт какой-нибудь или фонд, — нічим не видав усвідомлення свого цілковитого провалу цекіст. — Если хочешь, я могу узнать и при следующей встрече рассказать тебе детальнее.
— Благодарю, при необходимости я поищу в интернете, — приколювався студент. — Узнаю что-то интересное — непременно поделюсь с вами. Всего хорошего.
Він вже накинув свою куртку, коли до їхнього столика підійшов немолодий бородань і привітався з Алєксандром. Цекіст відповів на вітання й звернувся до хлопця:
— Аскольд, разреши тебя познакомить: Михаил Полянский, директор Института проблем социума, мой хороший знакомый.
— Радий знайомству, — без жодного докору сумління нещиро відповів Аск.
— Я також, — мовив бородань. — Багато чув про ваше відкриття...
— Відкриття не моє, а професора Довжика. Я лише його помічник.
— Все одно це визначна подія, і її слід правильно використати, аби посприяти вашій кар’єрі, — повчально й улесливо сказав Полянський.
— Ви не повірите, але мені це вже говорили, — відповів Аскольд.
— Одна річ — просто говорити, а я можу в цьому допомогти, — наполягав директор.
Знову прорізався домовик:
— Цей чувак після мандаринової революції втратив весь свій вплив, його колишні роботодавці порозбігалися за кордони або поховалися у заміських маєтках. От він і шукає, як йому повернути статус впливової особи. Як варіант він планує примазатися до вашого відкриття, так би мовити, виступити його промоутером в очах помаранчевої влади і знову відкрити собі двері до високих кабінетів — третій президент має схильність до захисту історичних пам’яток. Звернутися до професора Полянський побоюється, бо старше покоління, яке стежить за політикою, добре знає його репутацію, а ти, молодий-наївний, можеш легко потрапити під вплив — звісно, на його думку.
Подякувавши Лахудрикові за аналітичну довідку, Аскольд продовжив хуліганську лінію поведінки.
— А ви все ж таки зверніться до професора Довжика з цією пропозицією. Він телевізор не дивиться, тому навряд чи буде до вас, гм-гм... упереджений.
Полянський смикнувся, але швидко опанував себе. В Аскольда задзвонив телефон: Борис Кравець нагадував, що вони сьогодні домовлялися зустрітися на пиві у «Шато Борисфен» на Хрещатику. Аскольд попрощався й залишив співрозмовників, які цілком вдало приховували свою розгубленість. Уже за дверима кав’ярні його наздогнав Олександр і намагався віддати конверт з обіцяним гонораром. Аскольд відмовився.
— Навіщо тобі цей Борис? — здивувався домовик.
— Сам не збагну. Зараз ми можемо лише чекати... Втім, мені спало на думку, що він може щось знати про мешканців Надійчиного будинку, бо востаннє ми його зустріли саме біля нього. Чим чорт не жартує, раптом він щось чув і про родину Карпенків. Про всяк випадок прослухай його думки.
Борис уже чекав за столиком на другому поверсі. Замовили по великому келиху золотого пива та копчених свинячих вушок з гірчицею. Тему минулих непорозумінь та образ проминули швидко, домовившись просто забути про них. Розмова потроху набувала дедалі щирішого й відвертішого характеру.
Борис почав розповідати про своє дитинство. Про батька, який був завжди заклопотаний власною кар’єрою і цікавився лише Борисовою успішністю у школі, та матір, яка, скуштувавши легких чоловікових грошей, уся поринула в походеньки по магазинах, салонах та прийомах, словом, вела великосвітське життя, як сама його розуміла. Єдина людина, кому він по-справжньому був небайдужий, — його бабуся. Вона не лише завжди дбала про його одяг і їжу, але й переймалася інтересами, намагалася водити в музеї і театри, вчила правильного поводження й допомагала долати дитячі образи. Бабуся також спробувала віддати його й до музичної школи, але від цього Борис був урятований цілковитою відсутністю слуху. Він пішов до спортивної секції плавання, хоча особливих успіхів не досяг. Батькова посада продовжувала множити їхні статки. І одного дня родина придбала нову велику квартиру. Бабуся відмовилася переїжджати зі сталінки на Лук’янівці, де вони до цього жили разом з Борисовими батьками, та батьки не дуже й умовляли її. Тепер раз на кілька днів хтось із батьків забігає до неї, а він, невдячний такий, — зрідка.
Коли батько «вступив його» до Університету, Борис почав вести життя гульвіси. Автомобіль, коли треба — з персональним водієм, гроші, трава й випивка давали змогу безтурботно проводити час, не переймаючись різними несуттєвими дрібницями, наприклад навчанням. На третьому ж курсі він став помічати, що дівчата цікавляться ним не лише як симпатичним хлопцем, але і як безвідмовним гаманцем. Та незабаром і на цьому напрямку почала виникати конкуренція. У Київ переїхало багато нових чиновників, депутатів і підприємців, чиї діти можуть собі дозволити крутіші розваги. У барах з’явилися молоді, англомовні, зі смаком одягнуті чоловіки, які за легким алкоголем обговорювали новини фондових ринків, прихід у країну крупних корпорацій, політичні події. Дівчата, які замислювалися про власні життєві перспективи, почали віддавати перевагу вишуканому товариству цих яппі[28]. Суперничати з ними Борис не був спроможний та й не мав бажання. (Поправка від Лахудрика: конкурувати з молодими професіоналами Борис бажання мав, а от можливостей — ні. Все інше правда.)
Одного разу він, на хвилину забігши до батька на роботу за черговим пакунком кишенькових грошей та банальних застережень, став випадковим свідком розмови зі щойно призначеним татовим начальником. Той, на десяток років молодший за батька, увірвався до його кабінету і, незважаючи на Борисову присутність, прокричав матюками, що, коли не буде виконано його наказ про надання погодження знесення старого скверу в центрі міста для будівництва готельно-офісного комплексу, батько обов’язково попрощається не лише з посадою, але й зі свободою: «матеріалів на вас для прокуратури у нас вистачає». Борис спробував утрутитися, та батько вперше у житті поглянув на нього майже благально, і він промовчав. Начальник грюкнув дверима, залишивши їх удвох. Тієї ж ночі батькові викликали швидку, і він два тижні пролежав у лікарні з серцевою недостатністю. Цей випадок змусив Бориса замислитися над тим, що, власне, відбувається навколо нього поза нічними клубами, ресторанами і конопляними вечірками, і що йому треба від життя, крім цих розваг. (Ремарка домовика: також прагне віднайти спосіб покарати батькового начальника за образу.) Він навіть спробував влаштуватися на роботу, аби поміняти спосіб життя, але виявилося, що його кваліфікації вистачає лише, щоб роздавати рекламні оголошення чи продавати картки поповнення рахунків мобільних телефонів. Платня ж за тиждень була меншою, ніж він звик витрачати на день. Товариші й подружки по спільному вбиванню часу йому дедалі менш цікаві, навчання також, важкі наркотики він вживати не збирається, по-справжньому дружити йому немає з ким, — словом, куди не кинь, усюди клин. Але Борис неодмінно шукатиме свій шлях. Ще не знає, який саме, — швидше за все, надновий бізнес чи ще щось екстраординарне. У нього вже є ряд ідей в інвестиційній справі. Нехай Аск вибачає за те, що він його добре завантажив своїми міркуваннями. А що він думає про те, що коїться навколо, ким бачить себе по життю?
Аскольд, який трохи розслабився, допиваючи другий келих, не одразу знайшов, що сказати. Відповісти відвертістю на відвертість він не міг. Відбутися ж якимись банальностями не хотілось. Аск розповів про своє життя: про батька, якого ніколи не бачив; про дідуся і бабусю — українських інтелігентів, які так і померли на засланні в холодних краях, засуджені за виступи проти русифікації та поширення правди про Голодомор. А тоді заходився говорити про цікаву співпрацю з професором Довжиком.
Його розповідь перервав телефонний дзвінок.
— Доброго дня. Вас потурбував Бенціон Пінський, — почувся у слухавці знайомий голос.
— Вітаю вас, але я зараз трохи зайнятий. Давайте поговоримо пізніше, — спробував уникнути тривалої розмови Аскольд.
— Звісно, звісно. Я лише хотів дати вам кілька рекомендацій щодо ваших дій... — Пінський спробував ще раз перевірити, чи має він бодай якийсь вплив на волю хлопця.
— Дякую, але не думаю, що потребую чиїхось рекомендацій.
— Гаразд, — озвався Бенціон. — А чи не могли б ми з вами зустрітися, наприклад, завтра? Ми ж домовлялися поспілкуватися про ваше відкриття.
— Даруйте, але вам краще домовитися через Христину про зустріч із професором Довжиком, він зможе краще розповісти про те, що зацікавило вас у наших розкопках. Я пам’ятаю про нашу домовленість, але найближчими днями не матиму часу, даруйте. — Студент втрачав терпець. — На все добре.
— До побачення... — Пінський остаточно збагнув, що ментальна отрута на хлопця таки не діє.
Вимкнувши телефон, Аск пояснив Борисові, що після відкриття у Лаврі до нього часто чіпляються якісь незнайомі й малоприємні люди. Але той змінив тему розмови, запитавши, чи є в Аска кохана. Аскольд сумно відповів, що згодом він, можливо, познайомить Бориса з нею. Вони ще трохи погомоніли, запиваючи розмову свіжим хмільним пивом. Лахудрик час від часу на каналі подумкового зв’язку ненав’язливо встромляв свої «п’ять копійок». У думках Бориса домовик не знайшов нічого про Надійку або її друзів, проте засвідчив, що Борис із Аскольдом цілком щирий — несподівано приємний виняток з-поміж останніх їхніх контактів... На вулицю вийшли, коли на місто зійшли ранні лютневі сутінки. Попрощалися, немов добрі приятелі.