Час настав

Коли треба щось дізнатись, до святої слід звертатись

Вечоріло. Андрій з Ільком піднімалися стрімким уз­возом на високу гору над Борисфеном. Хлопець по­мітно хвилювався.

— Коли будемо підходити до жерців, — казав він до Апостола, — не забудьте ще здалеку їм уклонитися. Чекайте, поки вони перші заговорять до вас. Жерцям також не можна ставити прямих запитань.

— Не хвилюйся. Бачив я жерців і на Босфорі, і в Іве­рії, і на берегах Понту Евксинського. Ось. Зможу з ни­ми порозумітися.

Задля такої відповідальної нагоди Андрій убрався у но­вий білий хітон, а Ілько у штани та сорочку з вибіленого полотна. За шкіряний, прикрашений мідними бляшками пояс юнак застромив Давидів скіпетр, який Андрій тим­часово довірив йому, не наважуючись лишити у таборі.

На горі на них чекало троє бородатих чоловіків, та­кож у білих шатах — венедські жерці. Виконуючи на­станови хлопця, Андрій спинився оддалік і вклонив­ся. Ілько лишився позаду. Старший із жерців, чимось невловимо схожий на Апостола, хитнув головою, дозволяючи наблизитися.

— Що привело тебе, чоловіче, у наші краї? Кажуть, людей ти гуртуєш навколо себе, розповідаєш їм байки різні про чоловіка, що мертвому повернув життя і сам ожив після смерті власної.

— Усе повідаю вам, гіднії мужі... — почав промовля­ти Апостол.

Він розповів, як був разом із братом своїм Петром, простим і неписьменним рибалкою, на морі Галичанськім. Як перший зустрів Його, як бачив на власні очі воскресіння Лазаря і багато-багато чого дивовижного, аж до тієї страшної п’ятниці, коли під час грози розірвалася завіса у Храмі. І врешті про ту Світлу Неді­лю, коли жони-мироносиці знайшли відкритим Гроб, де лишилася тільки плащаниця Його. І як за сорок днів Він тілесно залишив землю цю, вознесений з гори Елеонської на небо. І як знову прийде у славі у світ цей судією живих і мертвих за гріхи їхні. Ще говорив перший Апостол про Юдину зраду. І про лютого ворога роду люд­ського, який знаку Його — хреста — найбільше боїться, бо то є знак страждань Його за людей, і любові, і смерті Його, і Воскресіння, і повсякчасної перемоги Його.

Жерці слухали уважно, мовчки і не перериваючи. У ще світлому небі яскраво засвітилася перша зоря. Ілько стояв оддалік, ловлячи кожне слово. Андрій замовк. За хвилину заговорив старший жрець:

— Ти, добрий чоловіче, переконливо і цікаво опові­даєш. Бачу я, що сам віриш у те, що кажеш, а коли хтось щирий у правді своїй, то десь, у якомусь зі світів, ця правда збувається. Може, і в цьому світі. Поживи трохи серед нас, придивимося до тебе...

Цієї миті виразно пролунав дзвінок мобільного те­лефону. Жерці сторожко озиралися, намагаючись зро­зуміти, де сховалося джерело нечуваного у цьому світі звуку. Телефон усе дзвонив.

Андрій подумки картав себе за те, що не віддав йо­го Ількові разом зі скіпетром. Не кваплячись, він спо­кійно дістав слухавку з-під складок хітону й відповів на дзвінок, звісно, сучасною мовою:

— Аскольде! Нестерпний хлопче, ти не міг подзво­нити більш невчасно — я маю важливу дипломатичну розмову!

— Даруйте, добродію Апостоле, я збирався з вами домовитися про завтрашню зустріч, але можу зателе­фонувати пізніше, — поквапився відповісти хлопець.

— Нашу розмову саме чують венедські жерці. Я маю з ними порозумітися. Ось. Завтра приходь надвечір. Маєш іще якісь питання?

Жерці, зберігаючи гідність, мовчки слухали незна­йому їм мову.

— Добродію Апостоле, — скористався дозволом говорити Аскольд, — про наше знайомство випадково дізнався один домовичок. Мене тут намагалися при­ворожити, а він мені допомагає, а ви ж заборонили...

— Ти геть заплутався. Людей, людей лукавих слід остерігатися, ось, а домовички своїх друзів не зда­ють. Прихопи його якось із собою... — усміхнувся Апостол.

Цієї миті акумулятор телефону сів остаточно. Зв’язок увірвався.

Жерці недовірливо та очікувально дивилися на Анд­рія. Той, покрутивши у руках телефон, знову загово­рив до них:

— У цьому немає ніякого дива, — здійняв він те­лефон. — Це просто пристрій для розмов на відста­ні. Як дим багать подає нам сигнали про небезпеку зоддалік. Ось!

Андрій спробував передати мобільний до рук стар­шому жерцеві, але той відсахнувся. Несміливо підій­шов Ілько і став за спиною Апостола.

— А якою мовою це ж ти говорив? — спитав стар­ший жрець.

— Ця мова з’явиться тут за сотні й сотні років. Але де в чому буде вона подібна до вашої — венедської, — сказав Андрій.

— Як знаєш ти мову ту, що і не створено ще її? — знову запитав старший.

— Аби проповідувати Слово Його, він дарував нам дивовижну змогу говорити усіма мовами, і тими, що є, і прийдешніми.

— То ти і майбутнє можеш провіщати? — докинув запитання наймолодший жрець.

— Лише те, що Він у безмежності милосердя Свого відкриє мені, негідному, — схилив чоло Апостол.

— Той невидимий, хто говорив із тобою, є сутністю світу невидимого? — запитав середній за віком жрець, який досі мовчав.

— Ні, зі мною говорив майже Ільків одноліток із на­шого — видимого світу, але народиться він у цих місцях за дві тисячі літ. Та ти, — Андрій поглянув на жерця, — правду мовив про світи невидимі. Коли створив Він світ видимий, то з ним разом створив і світи невидимі. Ось!

— Саме так, — перехопив ініціативу старший жрець. — Світи є такі: яв — наш світ, або світ видимий, нав — нижній, невидимий, і прав — це горішній світ, також невидимий, де встановлюється лад поміж усім, що створено було. Ми ще поговоримо про це, а поки ро­би, що маєш, але знай: ти перший чужинець, кому доз­волено пожити серед нас. Нехай Той, у Кого віруєш ти, буде з тобою. Ідіть! — закінчив розмову старший жрець.

Андрій з Ільком вклонилися і рушили назад до та­бору.

Уночі Ілько прокинувся від потужного спалаху біло­го світла. Миттєво вискочивши з куреня, він у місяч­ному сяйві побачив Трамаїла, що лежав долілиць, три­маючи у правиці Давидів скіпетр. Камінь навершя по­волі згасав. Зі свого куреня, крекчучи, вийшов Апостол. Схилився над Трамаїлом.

— Мертвий! Скіпетр на цій землі набрав первісної сили, і тепер його вже не може викрасти чи якось ви­користати людина, яку він сам не визнав за свого воло­даря. А я й не почув, як він у мене, сплячого, витягнув його, — зітхнув Андрій, виймаючи з руки небіжчика скіпетр.

Ілько прикрив обличчя небіжчика шматком брудну­ватої хламиди, а тоді гукнув одноплемінників, щоб забрали тіло нещасного Трамаїла з табору.

— У чому ж сила цього кілка, що він людину вбив? — спитав трохи наляканий хлопець.

— Тут цей жезл, а не кілок, як ти його нешанобливо обізвав, було створено за допомогою вівтаря Аратти стародавнім народом, який потім рушив до берегів Се­рединного моря. Там вони воювали з єгиптянами, втра­тили жезл Аратти і повернулися до берегів Понту і Борисфену. Пізніше ця річ передавалася з покоління в по­коління в родині єгипетських жерців. І коли помер ос­танній у роду, скіпетр було поховано разом з ним у таєм­ній гробниці. Ось. Місце її знаходження передавалося як державна таємниця від одного фараона до іншого. Та якось першим царським вельможею в Єгипті став іудей на ймення Йосип, з роду Якова. Він дізнався, де сховано жезл, і таємно взяв його собі. Почалися біди в Єгипті: голод, хвороби, посухи і буревії. Іудеї залишили країну. Сорок років під проводом Мойсея вони мандрували пустелею, аби всі, хто пам’ятав упокореність та пануван­ня іновірців, вимерли і народилися інші люди — вільні. А жезл став символом одноосібної влади над народом обраним. І коли Давид став царем народу цього, то жезл правив йому за скіпетр. З того часу жезл Аратти став зватися скіпетром Давидовим. Але щороку він поволі, майже непомітно втрачав силу свою. Ось! Коли ж знову прийшли лихі часи і римляни запанували в іудейськім краї, то сховано було скіпетр у підземеллі Храму.

— А де ж може бути схований у нашій землі сам вів­тар Аратти? — Ілько обвів поглядом круті схили над Почайною, ніби сподіваючись побачити схований під ними вівтар.

— Скоро дізнаєшся, а зараз ходімо спати, — пере­рвав Андрій потік запитань, готових зірватися з вуст допитливого юнака.

Наступного ранку Аскольд, прихопивши з собою Книгу і спеціально придбану новісіньку, повністю заряджену літієву батарею для Андрієвого мобіль­ного телефону, разом з невидимим Лахудриком при­їхав до Лаври ще до дев’ятої години. Сьогодні вчені мали почати дослідження знайденої труни. Біля вхо­ду до підземелля отиралося двоє семінаристів, воче­видь чекаючи на когось. Побачивши Аскольда, один з них пішов йому назустріч.

— Можна тебе на кілька слів? — загородив він шлях студентові.

— Слухаю, — здивувавсь Аскольд.

— Мене звуть Володимир, я слухач семінарії. А це Антон, — вказав він на білявого хлопчину поряд, — ми однокурсники. Ви, коли досліджували печери, ні­чого дивного не зустрічали?

— Що ви маєте на увазі? — насторожився Аскольд. Володимир зніяковів. На подумковий зв’язок тим часом вийшов Лахудрик:

— Вони очікували саме на тебе. їх прогнала з пе­чер свята Іуліанія. Вони мали за дорученням яко­гось попа Василія нишком подивитися, що ж ви там знайшли, а княжна їм заборонила. Вони сильно злякалися і тепер намагаються перевірити, чи не спілкувалися і ви зі святою Іуліанією. А ще вони по­боюються, що стали жертвами галюцинацій, від то­го трохи розгублені.

— Подякуй княжні за допомогу! — відповів подумки Аскольд, а вголос промовив: — Ви, певно, намага­лися оглянути розкоп за нашої відсутності? Звісно, це не сподобалося господині цього підземного кладовища. Це не було марення. Свята Іуліанія справді промовляла до вас. Так що вважайте, сподобилися явлення святої.

— То ти теж із нею говорив? — Володимир виглядав ще більше спантеличеним.

— Даруйте, на це запитання я не можу вам відповіс­ти, — відрубав Аскольд.

— Можливо, ми могли б бути чимось корисні вам? — подав голос Антон.

— Щиро кажучи... не знаю, — неквапно вимовив студент, але тут знову прорізався Лахудрик:

— Не відмовляй їм. Тобі потрібні тут приятелі. А хлопці вони непогані, хоча трохи залякані та малоосвічені.

— А хто такий отець Василій, що доручив вам сте­жити за нами? — напрямки запитав Аскольд.

— Наш наставник. Він просто хотів знати, як просу­ваються ваші справи, — знову взяв на себе ініціативу Володимир.

— Усе, що потрібно, мій керівник, професор Довжик, уже повідомив архієпископові. Гаразд, пропоную детальніше поспілкуватися іншим разом. На всяк ви­падок нотуйте номер мого телефону. До речі, мене звуть Аскольд Четвертинський.

Продиктувавши телефонний номер, він потиснув хлопцям руки і пішов до прочинених дверей підземел­ля. Семінаристи ж вийшли з Хрестовоздвиженської церкви на подвір’я, де одразу ж наразилися на злого і заклопотаного отця Василія.

— Де ви вештаєтесь? Я що вам доручив? Чому не мо­жу добу вже вас знайти? — Священик розлютився не на жарт. — Вмить повилітаєте з семінарії! Підете пра­цювати будівельниками або вантажниками чи охорон­цями. Поприїжджали зі своїх сіл неасфальтіруваних до столиці, то будьте вдячні, що маєте змогу вчитися і жити тут.

— Ми... — Володимир не знав, що казати.

— Що в церкві робили? — вже спокійніше спитав отець Василій.

— Поговорили з практикантом професора, Аскольдом, — прохопивсь Антон.

— Аскольдом?! Ну й ім’я! Але це добре, що ви з ним познайомилися, — пом’якшав священик. — Вони справді зробили там значне відкриття. І через вас, між іншим, я про це дізнався запізно. Можливо, ще знай­дуть щось важливе, тому підтримуйте з ним контакти, а згодом зі мною познайомите. Сьогодні ж підете їм допомагати. Тільки про те, що там побачите, нікому! За годину щоб були у розпорядженні вчених.

— А можна, ми краще інших хлопців попроси­мо? — Володимир боявся повертатися до володінь святої Іуліанії.

— Сказано вам — допомагати! Не базікайте, а вико­нуйте! — Отець Василій рвучкою ходою попрямував угору до Верхньої Лаври.

— Я думаю, свята нас більше не гнатиме. Ми ж не нишком, а з дозволу вчених працюватимемо... — Антон ніяково поглянув у очі Володимирові.

— Ну, спробуємо, — буркнув той. — Ходімо!

Коли прийшли професор із Христиною, Аскольд уже підготував усе для розчистки поховання. Зробити їм потрібно було чимало. Долівка знайденої печери більше ніж на третину вкривалася уламками обваленої перетинки.

Студент остаточно закрив лаз до печери Куба — вів­таря Аратти, нагорнувши біля дальньої стіни чималу купу обваленого ґрунту, а Лахудрик знов старанно від­водив очі усім не втаємниченим в існування лазу.

Нагодилися і семінаристи. Трохи перечекавши, до­поки вони надивуються відкритому похованню, про­фесор передав їх під керівництво Аскольда, і робота закипіла: ґрунт, що присипав поховання, виносили в коридор усе тими ж відрами.

Під час короткого перепочинку Аскольд вийшов на подвір’я і спробував зателефонувати Надії, але та вия­вилася поза зоною досяжності.

Професор налагоджував різноманітне обладнання, а Христина в коридорі просіювала сухий ґрунт, відби­раючи з нього те, що могло становити цікавість для вчених. До обіду все було готове для урочистого від­криття домовини.

Надійшли ще троє професорових колег. З’явилося і священство. Всі оглянули домовину. її було зроблено, швидше за все, з кипарисового дерева, яке виглядало майже неушкодженим.

Поки присутні радилися, як краще відкрити віко, Аскольд подумки гукнув Лахудрика:

— Що відповіла тобі свята Іуліанія про це поховання?

— Це домовина митрополита Петра Могили, — від­гукнувся домовик.

— Бути не може! — з несподіванки вигукнув Ас­кольд.

Присутні здивовано поглянули на нього. Він пок­вапливо відійшов.

— Чому це ви такі впевнені, юначе? — зазвучав у йо­го голові напрочуд приємний жіночий голос.

— Вітаю вас, ясновельможна панно Іуліаніє! — Ас­кольд одразу здогадався, хто говорить з ним, і подум­ки відповів на запитання. — Всі знають, що Петро Мо­гила був похований не тут, а в Успенському соборі. Офіційно вважається, що його поховання було знище­но вибухом у листопаді 1941 року разом зі спорудою храму. Є версія, що на початку 1990-х років поховання Петра Могили знайшов відомий археолог, але не пові­домив про це нікого.

— Там відкрили інше, менш давнє поховання, — по­яснювала княжна. — Вважати його похованням митро­полита Петра змусило те, що у труні знайшли панагію[22] з гербом та іменем Петра Могили. Але цю панагію Петро просто подарував іншому архієреєві ще за життя.

Спочатку Петра Могилу поховали в Успенському собо­рі. А потім, коли Київ і Лавра стали частиною Імперії, ченці таємно перепоховали його тут. Тоді й відкрився прохід у часі до вівтаря Аратти. І ти перший, хто за три тисячі років ним скористався.

— А можна зараз відкривати цю труну? — спитав Аскольд.

— Так. Церква визнала митрополита святим. Його мощі мають бути відкриті для поклоніння. Прощавай на цьому! — Голос святої зник.

Ченці запалили свічки і кадило, архієпископ вбрав­ся в темно-бузкову смугасту довгу мантію — почався молебень.

Процедура віднайдення святих мощів закінчилась о п’ятій. Вченим вдалося сфотографувати й описати все, що знайшли у домовині. На наступний день було при­значено прес-конференцію.

Надворі вже сутеніло. Аскольд удруге спробував додзвонитися Надії, але вона знову виявилася недо­сяжною. Біля виходу з церкви його наздогнала Христина.

— У моєї подруги сьогодні вечірка. Ти її знаєш, це Люся Гаркуша, ріелторка. Ти б не міг поїхати разом зі мною?

— Щиро кажучи, я збирався відпочити і трохи піді­гнати навчання... — Аскольд почав готувати ґрунт для відмови від цієї дивної пропозиції.

На подумковому зв’язку зарепетував Лахудрик:

— Негайно погоджуйся! Там буде Пінський. Нареш­ті зрозуміємо, що йому треба від тебе.

— Як мене це все дістало! Надійка десь зникла, а тут ще Христя чіпляється, — роздратовано відповів Лахудрикові Аскольд. — Аз якого приводу вечірка? — вголос запитав Христину.

— Розумієш, Люсин хлопець, Льоша, несподівано поїхав у відрядження, а вона саме запросила одного свого клієнта у гості. Стосунки ділові налагоджує. То­му скасовувати вечірку нечемно, а приймати клієнта на квартирі самій ще більше не з руки. Той клієнт — заможний іноземець, приїхав нещодавно. Він дуже цікавиться історією. Тому Люська запросила й мене, аби було із ким поговорити, бо вона сама в історич­ній тематиці, щиро кажучи, дуб-дерево. Та мені лише з ними теж спілкуватися не хочеться. То, може, ти підтримаєш компанію? Ну будь ласка! — Тон Христининих слів набув непристойно благальних інтонацій.

— Гаразд, сходимо. На котру ви збираєтесь?

— Близько сьомої.

— Я тут ще маю одну справу. Давайте адресу, я при­йду прямо туди.

Аскольд звернув до порожньої, погано освітленої критої галереї, що веде до Дальніх печер. Переконав­шись, що його ніхто не бачить, дістав з рюкзака Книгу і, приклавши долоню до її палітурки, увійшов до пече­ри на кручі над Борисфеном.

Чергова вечеря цекістів з отцем Василієм відбувала­ся в ресторані «О’Тарас», розташованому в парку Тараса Шевченка.

— Что нового у вас, отче? — почав розмову Тімафєй.

— Вскрыли сегодня захоронение.

— Что-то интересное? — Алєксандр відірвався від салату.

— И весьма! Ученые сказали, что похоронен архие­рей. В семнадцатом веке. Сохранилось парчовое обла­чение, расшитое днепровским жемчугом, панагия и крест.

— Действительно, чудо. Вот и повод есть. — Тіма­фєй розлив горілку в чарки. — А что ученые, очень об­радовались?

— Их не разберешь: работали почти молча, но ду­маю, что повод для радости у них, безусловно, есть не­малый. Ну, благословясь, по первой! — Почаркувавшись із молодиками, піп нахильці випив горшку.

— А вы детальнее не знаете, что это за «группа про­фессора Довжика»? — спитав Тімафєй.

— Он сам, аспирантка и студент. Профессор — лич­ность в научных кругах уважаемая. Аспирантка — обычная молодая женщина, немного замкнутая и ни­чем вроде не примечательная. Студент тоже неразговорчивый, спортивного вида молодой человек по име­ни Аскольд.

— Вы бы не могли нас с ними познакомить? — Алєксандр прямо глянув на отця Василія. — Нам бы­ло бы любопытно поговорить с людьми, причастными к столь выдающемуся научному событию.

Отець Василій теж подивився прямо в очі чекісто­ві, порухом руки вказав Тімафєю на порожні чарки і відповів:

— Завтра они устраивают пресс-конференцию в запо­веднике. Я проведу вас туда, а там вы уж сами найдете повод для знакомства. Извините, господа. Я вижу среди официантов студента нашей семинарии. Он сам из Молдовы, подрабатывает, наверное, здесь. Мне бы не хотелось, чтобы он видел меня сидящим тут долго. За­сим позвольте откланяться. Ну-с, давайте за плодотвор­ное сотрудничество и на посошок. — Він перехилив пов­ну, по вінця, чарку, закусив кількома шматками ніжного балику, підвівся і швидко вийшов із зали ресторану.

Коли цекісти лишилися за столиком удвох, до них приєднався керівник київського представництва кон­тори підполковник Владімір Тараторкін, що до цього сидів неподалік зі склянкою узвару.

— У меня есть новости, господа, — почав він піс­ля привітань. — В ЦИК Фе зафиксированы еще ряд переходов из двадцать первого в первое столетие и обратно. Ходит всегда только один человек. В том, что это именно человек, наблюдатели убедились после того, как обнаружилась, представьте себе, ус­тойчивая мобильная связь между двумя мирами. К сожалению, мы совершенно не предполагали такого поворота событий, поэтому прослушать беседы и зафиксировать номера телефонов были не готовы чисто технически. Сейчас же связь прервана. Но мо­жем сделать вывод, что в Киеве кто-то регулярно об­щается с миром, отстоящим от нас на две тысячи лет, тщательно это скрывая.

— Ну что же, первоочередные задачи ясны. Ду­маю, главный кандидат для разработки — профес­сор Юрий Довжик, — уголос міркував Тімафєй. — Мы имеем возможность поставить на прослушку его телефоны?

— Уже, — відповів Тараторкін. — Но только сото­вый, городские телефоны без помощи местных властей незаметно прослушивать несколько слож­нее. А на мобильной связи профессор явно эконо­мит, что странно: если он участник подобной гран­диозной операции, то наверняка не стеснен в средс­твах. Мы пока не можем выдвинуть обоснованных предположений о возможности участия государс­твенных спецслужб этой либо иной страны или крупной частной корпорации. Но если это так, то круг лиц, причастных к этому, наверняка находится под тщательной охраной и наблюдением. Мы воз­держались от установки слежки за профессором и его группой. Далее: следует присмотреться к аспи­рантке и студенту. Тоже крайне осторожно.

— Мы планируем завтра посетить их пресс-конфе­ренцию в Лавре, — повідомив Алєксандр. — Я, как, хм-хм, более привлекательный, займусь контактами с дамой, Тимофею же останется парень.

— Ну, кто из нас привлекательнее, это еще вопрос, а парень точно интеллектуальнее, чем женщина, — ус­міхнувся Тімафєй. — Так что пусть красивые общают­ся с красивыми, а умные с умными.

— С женщиной и студентом можно осторожно по­пробовать. — Тараторкін не оцінив гумору колег. — А контакт с профессором только после дополнительной санкции: его следует проверить на слежку и скрытую охрану. И еще: завтра сюда прилетит Глебушка Мало­арнаутский, помните?

— Как не помнить, но, кажется, его фамилия просто Арнаутский? — засміявся Тімафєй.

— «Одессит в последнем поколении и ма-асквич в первом», как шутят в ЦИК Фе. Но он же «persona nоn grata» на Украине после мандариновой революции, — додав Алєксандр.

— Уже решили вопрос о разовом разрешении на въезд, по семейным обстоятельствам. Очень уж хо­чется этому политтехнологу взять реванш за позор своего тогдашнего поражения. Ему в этом помогает местный типа политолог Миша Полянский. Нам это добавит головной боли, — скривився Тараторкін. — Так, ну, давайте по последней — и по домам, завтра много работы.