Час настав

І мажорів, так буває, хтось підступно викрадає

Наступного ранку Аскольд приїхав до Лаври без Лахудрика: той заходився з допомогою міських домови­ків шукати бодай якісь уривки інформації про Надію.

Конференц-зал заповідника містився у корпусі ко­лишньої монастирської лікарні, до якої прибудовано Миколаївську церкву під блакитною з золотими зірка­ми банею. Його не було заповнено навіть на третину. На прес-конференцію професора Юрія Довжика, який мав повідомити про свою сенсаційну знахідку, при­йшло кілька науковців заповідника, університетські колеги та з півдесятка немолодих журналістів — мо­лодші їхні колеги не мають цікавості та хисту до вис­вітлення наукових тем. У бічному проході притулили­ся дві телекамери другорядних каналів. Популярні, або, як зараз кажуть, рейтингові телеканали майже не мають науково-популярних та культурологічних прог­рам. Така в них інформаційна політика...

Прибули і Бенціон з Люською. В останньому ряді сі­ли двоє молодих людей, що їх привів отець Василій. Сам він зайняв місце в першому. В залі виділялося та­кож кілька добре вбраних чоловіків, схожих чи то на чиновників, чи то на бізнесюків.

— Я ж казала, — до Аскольда звернулася бліда і схвильована відповідальністю виступу на публіці Христина, — слід було найняти бодай маленьку піар-агенцію, щоб вони трохи розрекламували нашу пресуху, а так ніхто й не побачить.

— Не хвилюйтеся. Те, про що ми розповімо, настіль­ки значуще, що буде актуальним і за двадцять років.

— Нічого ти не розумієш! — не вгамовувалась аспі­рантка. — Новини живуть лише добу, а потім на нас ніхто й не зверне уваги.

— Річ не в нас, а в науковій інформації, яку ми пові­домимо, — відповів Аскольд і поспішив назустріч про­фесорові, який саме входив до зали.

Привітавшись, учений запросив до президії Хрис­тину і Аскольда й почав свою розповідь, ілюструючи її слайдами, зробленими під час розкопок і дослідження поховання, серед яких були зображення самої домови­ни, фрагментів золототканих тканин з неї, прикраше­них дніпровськими перлами, митра, а також найкраще збережені срібні панагія, з невідомою поки що моно­грамою, та наперсний хрест.

Професор повідомив про те, як було знайдено нову, ще невідому поховальну нішу, та про особисту роль у цьому третьокурсника Аскольда Четвертинського. Відзначив самовіддану працю аспірантки Христини Шпак. Дипломатично згадав про конструктивну спів­працю з представниками духовенства. Запропонував молодшим колегам додати кілька слів і попросив жур­налістів та представників наукової громадськості ста­вити свої запитання.

Звісно, всіх перш за все цікавило, кого ж було похо­вано у знайденій ніші. Аскольд написав професорові записку з пропозицією зробити обережне припущен­ня, що домовина може належати митрополитові Пет­ру Могилі. Той усміхнувся, несподівано зачитав ту за­писку вголос і почав розбирати ймовірність такої мож­ливості, наводячи аргументи за і проти. За був лише збіг приблизного часу поховання, а також те, що похо­вано представника вищого духовенства; проти — те, що факт поховання цього митрополита саме в Успен­ському соборі, а не в Печерах не підлягає сумніву. По­дякувавши юнакові за сміливу гіпотезу, вчений, уни­каючи гострих запитань про право власності на зна­хідки, закрив прес-конференцію.

До Аскольда підійшов Пінський, висловив поміт­но награний захват його ідеєю щодо приналежності поховання і запросив разом пообідати. Хлопець по­чав відмовлятися, та Бенціон наполягав. Тоді Ас­кольд, аби спекатися цього нав’язливого типа, пообі­цяв, що іншим разом вони напевне пообідають і об­говорять цікаві наукові ідеї, сьогодні ж він дуже за­клопотаний. Бенціон наполіг на обміні номерами те­лефонів і нарешті відчепився. Христина, яка чула цю розмову, наздогнала студента вже біля Троїцької надбрамної церкви й стала докоряти за непрак­тичність. Мовляв, від запрошень заможних і впливо­вих меценатів так просто не відмовляються. Аскольд відповів, що йому байдуже до багатих і впливових, а зараз він вибачається, але дуже поспішає, тому про­довжувати цю дискусію не має часу. Він швидко пі­шов до тролейбусної зупинки. Вже за звичкою, авто­матично спробував подзвонити Надії — безуспішно.

Дзвінок мобільного вивів Аска із задуми тоді, коли його тролейбус проминав парк Слави. Не поглянув­ши на дисплей, він натиснув кнопку відповіді.

— Добрый день. Я отец Карпенко Надежды Юрьев­ны. Меня зовут Юрий Андреевич... — Хрипкуватий голос у слухавці видавав помітне напруження чолові­ка. — Ты звонил на ее телефон несколько раз. Последний — только что. Мне нужно с тобой поговорить!

— Ви що, батько Надійки? Де вона?

— Да, я ее отец, и у меня к тебе очень серьезное де­ло! Нужно срочно встретиться. Если ты выйдешь из своего троллейбуса, то увидишь красный джип «Тойо­та», подходи и садись прямо в машину.

— Ні. Давайте пройдемося ліпше парком, — відпо­вів студент, побоюючись сідати в чужу машину за та­ких, дивних обставин.

— Ладно, выходи на остановке — я сам к тебе по­дойду.

На зупинці до нього підійшов високий сіроокий чоловік у кашеміровому розстебнутому пальті й ді­ловому костюмі. Впадали в око сліпучо-біла сороч­ка, темно-червона краватка й блискучі темно-виш­неві туфлі.

— Здравствуй! Извини, но говорить лучше подаль­ше от наших мобильных телефонов, чтобы не подслу­шали. Если боишься садиться в машину, тогда давай свой телефон, я сам отнесу в авто, а по окончании раз­говора верну.

Аскольд мовчки віддав свою мобілку чоловікові. Той відніс її до червоного джипа, що припаркувався біля зупинки. Вони попрямували до парку.

— Надежду выкрали, требуют выкуп. Мы сначала подозревали тебя: ты последний, кто звонил ей по­завчера вечером, когда она еще отвечала на звонки. Но сейчас эти подозрения уже сняты. — Чоловік го­ворив рівно, але відчувалося, що він тримається з ос­танніх сил. — Позавчера ночью она так и не пришла домой, а вчера мне позвонили и потребовали пере­дать управление моим бизнесом в руки других лю­дей и заплатить большой выкуп. Очень большой. Но дело даже не в этом: кроме денег, они поставили еще одно условие, пока для меня невыполнимое, даже чисто технически. Я обратился к частным детекти­вам. С ментами связываться не рискнул — у меня с их нынешним начальством непростые отношения. Мы взяли распечатку звонков на мобильный Нади и выяснили, что в последнее время вы часто перезва­нивались, а еще ты постоянно пытался дозвониться ей уже после исчезновения...

— Ви вимагали у викрадачів негайної розмови з нею? — перервав блі­дий немов крейда Аскольд.

— В том-то и дело, что они не дали этого сделать! Позвонили лишь раз. Уже больше суток с ними нет никакой связи. В моей машине частный детектив, ко­торый ведет расследование. Ему необходимо задать тебе ряд вопросов. Он настаивает на том, чтобы я не присутствовал при вашем разговоре. Нежелательно также говорить в парке. Если боишься садиться в ма­шину, то назначай встречу там, где тебе удобно. Толь­ко время не терпит.

— Нічого я не боюся. Ходімо.

Вони підійшли до джипа. Аскольдів співрозмовник мовчки забрав з машини мобільні телефони й пішов алеєю. Хлопець сів на заднє сидіння і зачинив дверця­та. Поряд побачив доволі молодого чоловіка з відкри­тим приємним обличчям, у потертій замшевій світло-коричневій куртці.

— Вітаю. Мене можна називати Дмитром. Юрій Андрійович уже розповів вам про наші проблеми. Я додам ще дещо. Вас ми вирахували за сигналом мо­більного. Є обладнання, що дає можливість визначи­ти район місця перебування людини за вихідним сиг­налом її телефону. Вчора зранку ми вже точно іденти­фікували ваші анкетні дані та встановили зовнішнє спостереження, також ми прослуховуємо і ваш мо­більний. Ми схиляємося до того, що ви не причетні до викрадення дівчини, але є кілька підозрілих об­ставин, про які я змушений вас розпитати. По-перше, наш сканер мобільного зв’язку вчора ввечері чітко фіксував ваше місцезнаходження на Подолі, в районі Боричевого узвозу. Потім ми простежили миттєве переміщення сигналу на Печерськ і зафіксували вашу раптову появу там. Як ви це поясните?

— Обмежусь тим, що пораджу купити якіснішу шпигунську техніку, — похмуро відповів хлопець. — Якби не викрадення Надії, я б ще нагадав вам про від­повідальність за незаконний збір інформації приват­ного характеру. До речі, де гарантія, що ви не причет­ні до цього злочину або не переслідуєте якісь інші ці­лі? Юрія Андрійовича, який назвався її батьком, я ба­чу вперше, вас також. Утім, я йому повірив суто інтуї­тивно. Продовжуйте, будь ласка.

Аскольд дуже шкодував, що саме сьогодні з ним немає Лахудрика. Детектив, напевно, не чекав, що така зовсім ще молода людина легко перехопить іні­ціативу в цій непростій розмові. Але спробував узя­ти нахрапом.

— Ми припустили, що ви зустрічаєтеся з дівчи­ною. Але після вашої появи на Печерську прослідку­вали за вашою поїздкою на Русанівку. Звідти ви пої­хали разом із симпатичною молодою жінкою. Це, звісно, ваша особиста справа, але скажіть: у яких то­ді ви стосунках із Надією?

— У товариських. Знайомі нещодавно. Скажіть кра­ще, коли вона зникла? — Аскольд відповідав стрима­но і чітко, не даючи співрозмовникові скоротити пси­хологічну дистанцію між ними. — Можете описати обставини зникнення?

— Зникла дві ночі тому. Машина лишилася на сто­янці біля будинку. Замкнена центральним замком. Камери спостереження стоянки зафіксували, як во­на вийшла з неї. Жодних її речей ані в машині, ані на стоянці не лишилося. І ще одне: здирники, схоже, малопрофесійні, тому випадково прохопилися у те­лефонній розмові, що вже втратили в цій операції одну людину, яка загинула в автокатастрофі. Мов­ляв, ця втрата дає їм моральні підстави не дуже панькатися з дівчиною, якщо буде затримка з вико­нанням усіх їхніх вимог.

— Це вже щось.

Аскольд без подробиць розповів про їхнє з Надією знайомство, спілкування, спільну поїздку до Голосієва, зустріч з ментами, а також про машину, яка їхала за ними і, вилетівши на червоне світло, потрапила у ДТП. Вони не поверталися до цього автомобіля, бо на місці зіткнення миттєво виріс натовп — година пік. Тож допомогти потерпілим було кому.

— Слід перевірити лікарні та знайти тих міліціоне­рів, що нагнали вас із лісу — може, вони щось бачи­ли, — вголос подумав детектив.

— Скажіть, — запитав студент, — а чи повідомили її братові Павлові у Краків про те, що сталося з Надією, і як він поставився до цього?

— Вам і про нього відомо, — констатував співроз­мовник. — Думаєте, що це якісь родинні розбірки, на зразок боротьби за спадщину? Відкрию вам одну таємницю сім’ї Карпенків: там справді має місце конфлікт, але не майновий, а ідейний. Павлові не ці­кавий бізнес, і він навчається й працює у Польщі всупереч батьковій волі. З сестрою в нього якнай­кращі стосунки, і батьки виключають можливість його участі у викраденні.

— Тоді його, напевне, слід охороняти, — припустив хлопець.

— Це вже робиться, а вам слід потурбуватися про себе. Аскольде, вчора, принаймні після вечірки, і за вами велося доволі професійне стеження. На жаль, ми засвітилися — мало досвідчених професійних кадрів, і злякали тих нишпорок. Сьогодні ж їх не бу­ло. Ми наразі втратили можливість з’ясувати, хто вони і що їм потрібно від вас. На бандитів нібито не схожі, але в будь-якому разі будьте обережні. Ваш телефон дозвольте лишити на прослуховуванні: рап­том Надійці вдасться подзвонити комусь із родичів або знайомих, чи на вас вийдуть викрадачі. Стежен­ня за вами знімаємо — обмаль людей. Ось номер мого телефону. — Дмитро простягнув дивну візитівку, де було надруковано лише сім цифр. — Дзвоніть у будь-який час.

Аскольд уже відчинив дверцята, аби залишити джип та детектив раптом поставив ще одне за­питання:

— Скажіть, будь ласка, а з яким таким добродієм Апостолом ви час від часу говорите телефоном?

— Це один розумний літній чоловік. Бувайте.

Владімір Тараторкін увійшов до затишного рес­торану з правильною назвою «Вареник № 1». Доб­ре знайома офіціантка Оксана одразу провела його за улюблений столик і принесла глечик зі смачним узваром. Тімафєй з Алєксандром запізнювалися. Тараторкін уже вирішив замовити і на самоті з’їсти улюблені вареники з яйцем і цибулею, коли до за­кладу, мало не перечепившись через загороду із симпатичним чорним в’єтнамським поросятком, заскочили молоді цекісти. Вмостившись на стіль­цях, вони навперейми, але чітко розповіли про по­бачене і почуте на сьогоднішній прес-конференції професора Довжика. З їхніх слів можна було припустити, що цей учений міг знати про наявну в Пе­черах просторово-часову браму і, можливо, корис­туватися нею. Розмову з ним вирішили відкласти, а ось із аспіранткою професора, Христиною, Алєк­сандр після пресухи познайомився. Вони з’їли по мигдалево-шоколадному тістечку в ресторані «Кумпол», і жінка розповіла про зроблене археоло­гічне відкриття та про своїх колег. Христина доб­розичливо і детально говорила про професора, а от зі студентом Аскольдом Четвертинським у них стосунки напружені, вона вважає його витончено гор­довитим і зарозумілим суб’єктом, але схоже, що во­на захоплена ним, — хіба ж даремно Алєксандр от­римав фах психотехнолога?

— Это она все успела рассказать, съев всего-то одно пирожное? — жартома уточнив Тімафєй.

— Ну, был еще кофе и по сто граммов «Бейлиса». Просидели полтора часа. Я представился журналис­том из соседней столицы, пообещал состряпать ее ин­тервью в солидном научном журнале и попросил для объективности телефоны ее коллег, ну и свою визитку ей, конечно, оставил. Она дала мне служебный номер профессора и мобилу этого самого Аскольда. Пред­ставляете: заявила, что мы ужасно коверкаем русский язык и любого жителя нашей столицы можно за вер­сту опознать по говору и манере поведения, — завер­шив розповідь Алєксандр.

— Кстати говоря, — сказав Тараторкін, — учитесь здесь говорить по-человечески, нечего выделяться своим говором: похоже на то, что в этой стране мы надолго.

— Но самое интересное у меня! — втрутився Ті­мафєй. — Пошел я за этим самым Аскольдом: он в троллейбус, и я туда же. Еще и до следующей оста­новки не доехали, а ему звонят. Он вышел — я то­же. К нему на остановке подошел солидный мужик, взял его телефон и положил в припаркованный ря­дом джип. Потом они минут двадцать поговорили в парке, и парень сел в эту же машину и оставался там довольно долго: вероятно, с кем-то говорил, а мужик в это время ждал неподалеку, явно нервни­чая. Выйдя из машины, Аскольд запрыгнул в мар­шрутку и уехал. Я за ним следить не рискнул: боял­ся, что эти, из джипа, меня засекут, но их номера срисовал — красный джип «Тойота», вот. — Тіма­фєй поклав на стіл папірця.

— А покажи-ка мне, Александр, номер телефона этого Аскольда Четвертинского, — повільно протяг­нув Тараторкін. Ледь глянувши на розгорнуту перед ним сторінку блокнота, весь раптом підібрався й по­вів далі: — Из ЦИКа сегодня передали, что прош­лым вечером с этого телефона был зафиксирован ин­тереснейший звоночек: молодой человек на украин­ском сообщил некоему добродию Апостолу, что в порядке проверки связи он информирует о том, что вода в Почайне теплая и он весьма рекомендует неко­торым уважаемым персонам прибегать к омовениям для пользы их здравия. В ответ голос взрослого муж­чины сообщил, что некоторые, конечно, могут ку­паться, сколь душе будет угодно, но жареного мяса молодого тура на ужин им не останется. А тепер не упадите: мужчина говорил на... древнеарамейском. После реплики по-украински «Будем через мгнове­ние» связь отключили. Собеседники говорили на языках абсолютно разных лингвистических групп, но при этом вполне понимали друг друга. Наши же лингвисты всю ночь бились над расшифровкой ара­мейской части беседы — никто в нашем времени не слышал, как звучала эта речь! Таким образом, вне всякого сомнения, наш главный фигурант — это сту­дент-историк Аскольд Четвертинский. Наблюдение за ним уже ведется, как и за всеми членами группы археологов, но сегодня же его усилят. Вам к этому то­же придется подключиться: людей у нас маловато. В ближайшее время приказываю сосредоточиться на его оперативной разработке. Данные из официаль­ных источников об этом парне мы уже заказали. — Тараторкін говорив сухим наказовим тоном коман­дира високопрофесійного військового підрозділу, що чітко усвідомив свій маневр. Його рухи набули лако­нічної владності, примружені очі видавали цілкови­ту зосередженість — одне слово, холодна голова, чис­ті руки, гаряче серце.

Молоді цекісти також припинили жувати, нато­мість їли очима начальство — автоматично стало зрозуміло, що операція переходить у вирішальну фазу. Тараторкін покликав офіціантку і, розрахову­ючись, спитав у неї:

— Скажите, Оксана, вот вы окончили с отличием юридический факультет Киевского университета, а работаете официанткой, почему?

— Здєсь можно больше заработать, чєм начінающє­му юрісту, да і пєрєізбиток юрістов в Кієвє, — від­повіла молода жінка, беручи течку з чайовими.

— А вот, скажем, какие перспективы у молодого іс­торика?

— Єслі парєнь ілі дєвушка толковиє, то могут в аспірантуру поступіть ілі в мєлкіє чіновнікі податься; нєкоториє дажє в арміі служат офіцєра­мі по воспітатєльной работє, но, конєчно, чтоби ходіть в такіє рєсторани, дєнєг оні нє заработа­ют, — сказала офіціантка і, подякувавши за чайові, залишила клієнтів.

— Вы слышали: самостоятельных перспектив у парня мало, — підсумував Тараторкін, звертаючись до цекістів. — Завтра жду предложений по вариан­там его оперативной разработки, в идеале — вербовки. Прежде всего, необходимо выяснить, с кем это он с такими предосторожностями беседовал се­годня в парке. Всю информацию, которую сможем получить о нем официальным путем, вечером доста­вят на вашу квартиру на Михайловской. За работу, господа. Черт! Мне еще с Глебушкой Арнаутским се­годня встречаться — принесла же нелегкая! До сви­дания и благодарю за службу.