У понеділок увечері Аскольдові зателефонував Павло і повідомив, що їхня родина дуже хоче зустрітися з ним, Борисом та Ільком, щоб подякувати за порятунок Надії. Потім слухавку вихопила Надя і взяла з Аска слово, що він завтра зранку приїде до них на Печерськ, неодмінно прихопивши своїх друзів. Далі у телефоні почувся голос Юрія Карпенка, який стримано, але щиро подякував Аскольдові і також попросив приїхати на сніданок. Від такої атаки відбитися не було жодних шансів. Тому Аскольдові довелося дзвонити Ількові та Борису, аби повідомити, що їм доведеться сповна скуштувати плодів власної шляхетної сміливості. Ілько зразу погодився, а от Бориса довелося вмовляти.
Родина Карпенків зустріла їхню компанію повним складом у своїй новій великій, дворівневій квартирі. Мати Надії та Павла, Ірина Сергіївна, виглядала змарнілою, але цілком щасливою. Вони з дочкою, яка напрочуд швидко оговталася від пережитого страху, поралися коло обіднього столу. А чоловіків Юрій Андрійович запросив до свого затишного кабінету. Там виявилося, що на них чекає ще один гість — звісно ж, детектив Дмитро. Невидимий Лахудрик одразу видав мислений коментар, доступний усім юнакам:
— О, ти диви! Без нього вода не освятиться!
Троє студентів синхронно усміхнулись, а безпосередній венед навіть засміявся. Дмитро виглядав помітно спантеличеним, але одразу опанував себе і заговорив:
— Панове, перш ніж ви перейдете до приємнішої нагоди, що вас тут зібрала, я маю повідомити про деякі важливі обставини. Після того, як ви врятували Надію, нам удалося встановити особи безпосередніх учасників цього викрадення. Артем Крадьков, якого ви прив’язали під ліжком, мертвий. Його вбили його ж спільники — імовірно, ті самі, що на джипах переслідували ваш «Лексус». А от чоловік на прізвисько Лукан, схований за дровами у повітці, вижив: його бандити не знайшли, бо дуже поспішали наздогнати вас. Щоправда, говорити зможе не скоро, якщо взагалі зможе: йому в щоку поцілили чудернацькою стрілою, що, увійшовши трохи нижче горішньої щелепи, пробила йому язика. Цікаво, хто так влучно стріляє у темряві? — Детектив виразно поглянув на молодих людей і повів далі: — Лукан у лікарні під охороною міліції. Арсен усе ще на нашій базі і найбільше боїться, що ми віддамо його організаторам злочину. Далі: за фактом смерті Крадькова порушено кримінальну справу, і ви цілком можете виявитися підозрюваними у вбивстві, якщо когось із вас упізнає Лукан або хтось із селян запримітив ваші автомобілі. Але найбільшу небезпеку становлять справжні організатори викрадення. Річ у тому, що останнім часом Юрій Андрійович інвестував значні кошти в розробку нових енергогенеруючих технологій...
— Даруйте, дозвольте далі мені, — втрутився Юрій Андрійович. Виявилося, що він цілком пристойно говорить українською, коли обставини є менш екстремальними. — Ці інвестиції дали несподівано швидкий та дієвий результат. Якщо дослідні зразки устаткування, розробленого харківськими вченими на моє замовлення, запустити у серійне виробництво, то це на порядки здешевить усю систему енергопостачання. Крім величезних прибутків, ці технології здатні принести їхньому власникові й великий суспільний вплив. На жаль, про цю розробку довідалися люди з одного міжнародного кримінального угруповання. Цим викраденням вони намагалися досягти одразу двох цілей: банально отримати кільканадцять мільйонів та перетворитися зі звичайних бандитів на респектабельних представників світової еліти.
— А чому вони не спробували отримати технологію безпосередньо у розробників? — спитав Борис.
— Річ у тім, — почав пояснювати Юрій Андрійович, — що коли до мене звернувся молодий інженер з Харкова з ідеєю цієї розробки, то він, розуміючи, наскільки небезпечно для нього бути носієм таких знань, одразу поставив умову цілковитого втаємничення його особи. Тому знайти його доволі складно: я забезпечив йому дуже надійний притулок в одній неблизькій країні. Він готував технічні завдання на проведення експериментів та розробку обладнання, пересилав їх мені, а я розміщав ці замовлення у різних інститутах і лабораторіях в Україні та за кордоном, отримував результати і передавав їх винахідникові. Тож повну технологічну карту цієї розробки має лише він, його надійний помічник та я. Імена вчених вдається наразі зберігати в цілковитій таємниці. Бандити дізналися про винахід майже випадково. Під час проведення завершальної серії експериментів у цеху одного з харківських дослідних підприємств ми були вимушені найняти солідну охоронну фірму для забезпечення секретності та безпеки. Вчені працювали у масках, а я вважав таку пересторогу зайвою. Один з охоронців, колишній міліціонер, знав мене ще по Донецьку. Йому вистачило клепки збагнути з наших реплік, що ми провели вдалий експеримент, результати якого коштують дуже дорого. Як нещодавно встановив Дмитро, саме цей колишній мент і розповів про енергоустановку адвокатові, який обслуговує інтереси вже згаданого міжнародного кримінального угрупування. Нещодавно той охоронець загинув під час браконьєрського полювання. Цікаво, що й адвокат також брав участь у ньому і став свідком загибелі колишнього міліціонера. Отже, визволивши Надію, ви ризикуєте наразитися на серйозну небезпеку. Звісно, все від мене залежне, щоб вас захистити, я зроблю, але й самі ви маєте бути обережні.
— Насправді небезпека не надто велика, — заговорив після короткого розмірковування Аскольд. — В обличчя викрадачі бачили лише мене. Та й то це був Арсен Бабіулін, якого утримують на базі Дмитрового детективного агентства. Вирахувати нас за номерами автомобілів неможливо, бо ми їх заляпали грязюкою.
— До речі, а що трапилося з тим джипом, що гнався за вами до села Долини? — запитав Дмитро. — Мені розповіли даішники, що він просто перетворився на купу металобрухту, врізавшись невідомо у що. Водій і пасажири загинули миттєво.
— Мабуть, у кращих українських традиціях влетів у КамАЗ, а той зник з місця аварії, — сказав Борис, не докладаючи, втім, зусиль, аби його міркування виглядали щирими.
На ту відмазку Дмитро лише розвів руками. А Павло додав:
— Як то кажуть, швидко мчатимеш — повільно нестимуть.
У цей час до кабінету ввійшла Надія і запросила до столу.
Спочатку всі почувалися трохи скуто, як це часто трапляється, коли в одному товаристві опиняються малознайомі люди різного віку і соціального становища, та поволі, завдяки старанням Надіїної мами, яка для кожного знаходила теплі слова, атмосфера набула невимушеної доброзичливості.
Ірина Сергіївна, ще молода освічена жінка, у порусі вдячної відвертості розповіла, що батьки виховували її у ворожому налаштуванні до всього, пов’язаного з вірою та релігією. Вона навіть не охрестила власних дітей. Та нещастя з дочкою примусило її щиро молитися за неї, і вона відчуває, що успіх хлопців у порятунку Надії, зокрема, є відповіддю на її палкі молитви.
Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою роботу і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб примусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже дістало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомірні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — розпочати процес легальної заміни цієї посадової братії.
— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашники зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштовхнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.
Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Борисом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до столиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишилися Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з батькового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія перемістилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.
— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.
— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.
— Можна і так сказати, — всміхнувся той.
Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину заплющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, створив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя коханого, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил намагався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком просто проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.
А у першому столітті починається гроза! Зливи ще немає, але вітер потужними поривами нахиляє прибережні дерева, вечірнє небо раз по раз освітлюється синьо-білими блискавками, і зовсім близько гуркотить сильний грім. Величне видовище, хоча і грізне. Багаття ледь тліє. З людей у таборі видно лише двох венедів. Вони охороняють курінь, що ним замасковано стаціонарну браму, яка веде прямісінько до Аскольдової шафи у квартирі на Костьольній. Вони мовчки вітаються з Ільком, але дисципліновано лишаються на чатах. Надя і Борис здивовано роззираються. Лахудрик Пенатій нарешті з’являється усім на очі та з притаманною йому церемонністю вітається з Надією. Здивована, вона майже автоматично відповідає на вітання, починає знайомитись… Їхню розмову на самому початку раптом перериває, невідомо звідки з’явившись, довготелесий молодик — цекіст Алєксандр.
— Рєбята, как хорошо, что я вас встрєтіл! Прєдставляєтє?! Мєня похітілі і насільно удєрживают... — Побачивши Аскольда, замовкає.
— Іскандере, не мороч голову добрим людям, — почувши розмову, зі свого куреня неквапно виходить Апостол. — Щасливий бачити вас усіх разом, діти мої, — звертається до гостей. — Нехай Його святая благодать буде з вами! І з тобою також, малий капоснику! — Додає, помітивши Лахудрика на Аскольдовому плечі.
— І вас вітаємо, добродію Апостоле, — відповідає на благословення Аскольд. — Дозвольте познайомити: Надія, Борис — наші друзі. А це добродій Андрій, першим покликаний Апостол Його.
Борис стріпує головою і непомітно намагається вщипнути себе вільною рукою. Апостол дивиться на нього. Помічає чарку з коньяком, яку хлопець так і тримає у правиці. Андріїв погляд помічає Павло. Відтак бере у Бориса чарку і простягає Апостолові:
— У нашому світі цей напій зветься коньяком. Спробуйте, будь ласка, тільки обережно і маленькими ковточками, щоб не обпектися, бо міцний дуже.
— Навигадували усіляких спокус у майбутньому, — бурчить Андрій, втім ковтає кілька крапель. Чарка наразі лишається у нього.
Надія, як людина, що не вельми переобтяжена знанням теологічних міфологем, звістку про те, хто, власне, зараз говорить із нею, сприймає без надмірних емоцій.
— Яз нетерпінням чекаю на вашу розповідь про визволення цієї прекрасної дівчини. — Андрій поглядом запрошує Аскольда почати.
Цієї миті на землю падають перші краплі важкого теплого дощу. Вітер ущухає.
— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — питає в Ілька домовик. — Скіпетр Аратти вам навіщо давано, га? — І без паузи звертається до Андрія: — Ой! Ви не уявляєте, добродію Апостоле, як я намучився із цими недолугими парубійками. Геть-чисто нічогісінько не можна їм довірити. Ні тями, ні клепки...
Ількова кмітливість, розбуджена нахабним бакалавром-домовиком, усе ж спрацьовує майже вчасно — він блискавично вихоплює срібний жезл і створює прозоре склепіння над усіма учасниками розмови. Потім, наштовхнувшись на примружений погляд Андрія, збільшує парасолю до розмірів табору і встромляє жезл у землю.
Цекіст Алєксандр із виглядом ображеного підлітка стоїть оддалік.
Павло на правах уже своєї людини у таборі підкидає хмизу в багаття, усі сідають навколо. Не кваплячись, доповнюючи один одного, розповідають про визволення дівчини. Вона також слухає з цікавістю, а інколи з острахом. Навколо нечутно вирує гроза. Видно, як струмені дощу б’ють у прозоре склепіння, стікаючи на землю. Щоправда, дим від багаття, піднімаючись догори, скупчується там сизою пеленою, поступово огортаючи табір. Від паркої землі стає волого й тепло. Апостол підходить до прозорої стіни склепіння, торкається її своєю патерицею на висоті близько двох метрів, і там одразу утворюється кругле вікно, куди з шумом вриваються вітер і дощ. Такий самий отвір створює навпроти, і виникає потужний протяг, який швидко витягає дим — стає прохолодніше.
— О, то виявляється, ви легко можете пробити непробивний щит, створений жезлом Аратти? — питає Ілько.
— Немає такої зброї, щоб на неї рано чи пізно не знайшлося потужнішої. Ось. Згодом я розповім, як це можна робити, — пояснює Андрій венедові діалектику буття зрозумілим тому прикладом.
Розмова триває. Андрієві цікаві усі деталі. Коньяку в чарці, яку він не випускає з рук, стає менше. Дощ поволі вщухає. Ілько пропонує піти поплавати у Почайні. Надія відмовляється: домашні капці не призначені для прогулянок росянистим берегом у першому сторіччі.
Аскольд лишається з солідарності, а Лахудрик через те, що не любить води. Ілько згортає прозоре склепіння і разом з Борисом і Павлом біжить стежиною на берег річки. Цекіст проситься з ними. Андрій дозволяє.
— Добродію Апостоле, — запитує Аск, — а що ви маєте намір робити з цекістом Олександром?
— Побачимо. От Ілько пропонує віддати у жертву Змієві, але це гріх — не дозволю. Відпустити назад у ваш час — так може почати капостити. Дилема, як кажуть елліни. Ось. Я весь час тримаю при собі той телефонній, що ви забрали у нього. — Андрій дістає зі складок хітона Алєксандрів мобільний.
Аскольд на мить вмикає його, тоді, схаменувшись, знеструмлює.
— Нехай телефон лишиться у мене. Ми з хлопцями щось придумаємо.
— Гаразд. Я ніяк не знайду часу, щоб поговорити з Іскандером, а слід добре розпитати, що треба його господарям у краї вашім та в часі цьому.
Надія, що зростала у родині, де піклувалися одне про одного, нагадує: коли хлопці повернуться з купання, то зголодніють і змерзнуть. Аскольд пропонує, як цьому зарадити. Він з допомогою Книги створює браму. Разом з дівчиною вони повертаються до квартири її батьків. Беруть там рушники, сухі футболки для хлопців, пляшку коньяку та кілька плиток чорного швейцарського шоколаду. На щастя, у великій квартирі Карпенків усе вдається зробити нишком, не наразившись на запитання старших членів родини, які саме дивляться теленовини у кабінеті господаря. Молоді люди крізь браму знову повертаються до табору.
Коли хлопці приходять з купання, то з дозволу Апостола злегка зігріваються, пустивши пляшку запашного коньяку по колу. Апостол із задоволенням куштує шоколад. Лахудрик також з’їдає шматочок. Розмова знов оживає.
— А розкажи-но нам, Іскандере, чого тобі треба було лізти до печери на крутосхилах Борисфену у вашому часі? — чи то запропонував, чи то наказав відповідати Андрій.
— Ну я же вам уже рассказивал, — починає Алєксандр. — Я работаю журналістом в столічном ізданіі. Узнав об откритіі в пєщєрах нового захоронєнія, ми хотєлі больше рассказать о ньом нашим чітатєлям і рєшилі пронікнуть в пєщєру...
— Ви працюєте у підстоличному Центрі історичних корекцій у містечку Грязіно і маєте диплом психотехнолога, — підказав Павло. — Валяйте начистоту. Добродій Апостол має вирішити, що далі з вами робити.
Аскольд дістає з кишені мобільний телефон цекіста й задумливо крутить його в руках. Алєксандр не відриває очей від апарата.
— У нас є лише дві можливості, Іскандере, — каже Андрій. — Або назавжди лишити тебе у цьому світі, або ж повернути до твого часу. Але там, знаючи про можливості цих молодих людей, ти становитимеш загрозу для них. Що робитимемо? Думай, ти ж психотехнолог!
— Та що тут думати? Віддати Змієві, та й край! — нагадує про свої кровожерливі наміри Ілько, втім усі вже розуміють, що це жарт, ймовірно...
— Є ще одна можливість, — долучається до розмови Борис. — Можна лишити його заручником у венедському племені, якщо, звісно, їхній вождь гарантуватиме вам, добродію Апостоле, його безпеку. Коли ж ми переконаємося, що загроза з боку ЦІК Фе минула, його відпустять у наш світ. Між іншим, для Олександра втрата часу буде незначною, тому що у двадцять першому столітті він минає значно повільніше.
— Ви нє імєєтє права со мной так обращаться! — запально скрикує Алєксандр.
— Ви мали знати, на що йдете, беручи участь у спецоперації в чужій країні, — каже Павло.
— Вирішено: ти лишишся заручником у цьому часі, — підсумовує Андрій. — Сьогодні ж твоїх спільників буде повідомлено, що, коли вони припинять переслідувати Аскольда і цілком згорнуть свої дії в його країні, тоді ти безборонно повернешся у свій час.
— Усі співробітники ЦІКу Фе у двадцять чотири години мають залишити Україну, — додає Аскольд. — Перебуваючи у цьому світі, ви отримуватимете необхідні ліки та харчі.
На цьому Алєксандра, немов дитину, відправляють спати до куреня.
Павло, до слова, розповідає, що був уже домовився у Кракові про хрещення у костьолі святої Варвари, але терміновий Аскольдів виклик зірвав реалізацію цього наміру. З’ясовується, що і Надія в дитинстві не була охрещеною.
— Цей недогляд ми неодмінно виправимо, — усміхається майбутній святий. — Але, звісно, на тверезу голову і при сонячному світлі.
— А доки ви не стали доброчесними вірянами, то можете грішити скільки завгодно, Апостол самі так мені казали перед хрещенням, — устромляє своє слівце Ілько, за що отримує від Андрія легкого стусана.
— Я казав тобі, що гріхи, скоєні до хрещення, не тягнутимуть тебе у пекло! Ось! І зовсім не заохочував тебе грішити. Набрався там у майбутньому Києві гріховної розпусти, — насварив Андрій свого вихованця.
Надія, шаріючись, поглядає на Аскольда. Павло опускає очі. Лахудрик пропонує закінчувати посиденьки та йти спати. Надія з Павлом акуратно збирають усі рештки їхньої вечері у таборі — щоб не лишати зайвих загадок археологам майбутнього. Борис телефоном прямо з табору викликає таксі до будинку Карпенків, щоб не сідати нетверезим за кермо. Вони прощаються з Апостолом і повертаються до Надіїної кімнати. Тепло попрощавшись з родиною Карпенків, Аскольд, Ілько і Борис рушають по домівках: студенти по квартирах, а венед просто з ліфта — знову до табору на березі Почайни.
Повернувшись додому, Аскольд увімкнув Олександрів телефон. Не минуло й десяти хвилин, як пролунав дзвінок.
— Алло, Александр, ты где?
— Це не пан Дєнісов, даруйте, — відповів Аскольд під іронічним поглядом Лахудрика.
— Меня зовут Владимир Тараторкин, — назвався співрозмовник. — С кем я говорю?
— Аскольд Четвертинський. Мені доручено повідомити вам таке: ваша діяльність спрямована на корекцію історії України несе суспільну небезпеку і негайно припиняється. Ви, пане Тараторкін, а також Глєб Арнаутський і Тімафей Брєзгінцевв маєте протягом двадцяти чотирьох годин залишити територію моєї країни. Алєксандр Дєнісов затриманий у якості гарантії до того моменту, поки ми не переконаємося у повному припинені ворожої діяльності ЦІКа Фе.
— Вы говорите от имени официальных властей? Кем вы уполномочены на такие заявления? — запитав Тараторкін.
— Я розмовляю з вами від імені звичайних громадян, які поза тим мають технічну можливість припинити вашу злочинну діяльність.
— Нам необходимо переговорить с Александром! — наполягає Тараторкін.
— Ви зможете зробити це завтра, за умови, що вже будете за межами України. Якщо прихопите із собою пана Полянського, ми будемо вельми вдячні. Хоча це на ваш розсуд. І ще: будь ласка, не повторюйте спроб вдертися до моєї квартири, або будь-яких інших намагань впливати на мене, моїх рідних, чи друзів. — Аскольд вимкнув телефон. Лахудрик з подивом запитав:
— Де ти навчився розмовляти таким «офіціозним канцеляритом»? Мене аж мороз пробрав.
— Сам собі дивуюся, — зізнався Аскольд. — Усе, на сьогодні пригод досить, будемо лягати спати.
— Я на твоєму місці, коли ти вже нахабно втручаєшся у міждержавні відносини, все ж повідомив би про цей демарш хоча б майора Миколу Трохимчука, — дав слушну рекомендацію домовик.
— Завтра, бо від ще однієї офіційної розмови я погано спатиму, — відповів Аскольд.
Зі свого кабінету у Фонді славної єдності Владімір Тараторкін одразу надіслав шифрограму до ЦІК Фе з викладом дуже дивної розмови з Четвертинським, а також терміново викликав Арнаутського і дав йому прослухати її повний аудіозапис. Той аж сказився від люті:
— Не было такого, чтобы наша контора пасовала перед пацаном! Если мы позволим диктовать себе условия каким-то соплякам, то станем посмешищем в глазах всего мира!
— Ага, еще скажите, что наше дурацкое положение вызовет сочувствие мировой общественности, — злостиво кинув Тараторкін.
— У нас есть гарантии, что Александра отпустят живым? — утрутився Брєзґінцев, який до цього мовчки працював зі своїм сканером перфорацій.
— Гарантии в этих обстоятельствах может дать только Всевышний, да и то ограниченные, — відповів Тараторкін трохи стриманіше.
В цей час на його електронну поштову скриньку надійшов шифрований наказ із Центру про негайну евакуацію з Києва всіх учасників операції.
— Мы выполним это распоряжение без всякой самодеятельности, — жорстко заявив Тараторкін. — Тимофей, что показывает сканер?
— Устойчивый портал на Костельной и та же группа мерцающих порталов на Подоле. Интересно, что сегодня, чуть ранее, также были зафиксированы преодоления пространственно-временного барьера в районе улицы Щорса несколькими крупными биологическими объектами, причем неоднократно.
— Похоже, что некоторые гуляют во времени, как в собственном доме, — незадоволено констатував Арнаутський.
Він хотів домовитися телефоном про зустріч із Полянським, але Тараторкін несподівано жорстко заборонив йому це, навіть пригрозивши застосувати силу. В дію вступив план екстреної евакуації.
Майор Микола Трохимчук поспішав на службу, коли йому на мобільний передзвонив Аскольд Четвертинський і повідомив, що вони з друзями ухвалили рішення вислати з країни Тараторкіна, Брєзґінцева й Арнаутського — співробітників Центру історичних корекцій Федерації, — аби не капостили.
— Загалом, приймаючи такі рішення, слід мати можливість їх виконати, — справедливо зауважив майор. — Я вже не кажу про те, що вас ніхто не уповноважував на ці дії.
— От заразом і перевіримо, чи насправді ми спроможні їх здійснити, — відповів Аскольд. — А щодо повноважень, то коли компетентні органи не можуть гарантувати безпеку країни і громадян — громадянам самим доводиться дбати про це.
Коли майор прийшов до офісу Служби, то, не заходячи до себе, одразу піднявся до приймальні полковника Вовка і, дочекавшись його приїзду, повідомив про розмову з Аскольдом.
— Ви дуже здивуєтесь, якщо я скажу, що сьогодні зранку всі троє співробітників ЦІК Фе залишили Україну? — запитав полковник. — Мені про це дорогою на роботу повідомили оперативники. Місцезнаходженню четвертого, Олександра Дєнісова, невідомо, та офіційно про його зникнення ані нас, ані міліцію ніхто не повідомляв. Отже, Четвертинський цілком довів, що здатен добиватися виконання власних ультиматумів. Уявляєте, що буде, коли такі вимоги він почне ставити, наприклад... ну, навіть не будемо говорити кому. — Полковник виразно здійняв угору вказівний палець правої руки. — До речі, аналітичний відділ не надав прийнятних варіантів пояснення його поінформованості. Лише якісь езотеричні дурниці: мовляв, Бенціон Пінський — той, що намагався добитися співпраці з Четвертинським, тиснучи на його матір, кілька разів зустрічався з ворожкою Гликерією-Степанидою, і аналітики припускають, що, можливо, хлопець також користується її здібностями для отримання інформації.
— Маячня! — кинув майор.
— Та чогось кращого вони не придумали. Що ж, самі запитаємо: настав час побачитися з ним. До вечора підготуйте пропозиції щодо організації моєї зустрічі з об’єктом оперативної розробки Князем.
Закінчивши розмову з майором, полковник Вовк зателефонував Михайлові Яковенку і домовився зустрітися з ним у затишному куточку Києва — садибі Видубецького монастиря. Там, прогулюючись старовинним монастирським подвір’ям поміж барокових козацьких церков, він виклав підприємцю нові факти, що свідчили про нетривіальні здібності студента Четвертинського.
— У мене теж є новини, — почав Яковенко. — Наближається фінал виборчої кампанії, і її результати вже більш-менш зрозумілі, тому наші олігархи майже домовилися про розподіл ролей після виборів. Головна їхня тактична мета на сьогодні — це не пустити до керівництва коаліційним урядом пані Євдокименко, бо тоді її вже нічого не зупинить на шляху до посади президента. Та й дерибанити по-чорному вона не дозволить.
— Звісно, чужим не дозволить — лише своїм, — уточнив полковник. — А чужі для неї всі ті, хто не поділяє ідею її президентства.
— Саме тому група найнятих нами консультантів прогнозує політичний клінч: коса на вулик. Майбутній парламент виявиться недієздатним, і хтось із помаранчевого табору буде змушений у власних економічних інтересах піти на змову з Партією федералів. Ця свара прогнозовано призведе до втрати популярності обома політичними силами серед своїх виборців. У цьому разі електоральні шанси набагато ліпші за шанси Борщенка, — переказав Яковенко зміст отриманих прогнозів. — А там і вся повнота влади не за горами.
— Ми фіксуємо значне зростання її популярності, — замислено сказав полковник. — При цьому психологічна структура симпатій виборців має цілком ірраціональний характер: багатьом з них байдуже, яку ідеологічну чи економічну доктрину для країни вона відстоює, на кого орієнтується у зовнішній політиці чи що насправді думає, наприклад, у питаннях конфліктів між конфесіями або двох державних мов. Вона подобається людям просто як красива і сильна людина, яка здатна ламати через коліно своїх політичних суперників нібито в суспільних інтересах. Звісно, величезне значення має і її вражаюча здатність до соціального популізму. Якщо вона прийде до влади, то, як харизматичний лідер, зможе довго її утримувати.
— Хм. Зазвичай популізм завжди боком вилазить економіці, — констатував загальновідомий факт підприємець. — Словом, ті клани, які не потрапляють до політичного пулу Євдокименко, шкурою відчули загрозу своїм прибуткам і готові змовитися проти неї. Позаяк ми поки що занадто слабкі, аби починати свою власну гру, то нам із тактичних міркувань доведеться шукати союзника в особі однієї з ворогуючих сторін.
— Думаю, що на сьогодні перспективнішим союзником є угруповання Євдокименко. По-перше, її команда більш монолітна, а по-друге, при всьому цинізмі та корумпованості здатна інколи пам’ятати про справжні національні інтереси, — наївно зазначив полковник.
— Але так думаємо не лише ми — до неї зараз прагнуть горнутися усі: від колишніх чучкістів до соціалістів. Тож набитись до неї буде складно.
— А ось тут у пригоді й може стати така козирна карта, як цей студент Четвертинський.
— Ризиковано. Нам невідома природа його здібностей. Судячи з того, як легко йому вдалося добитися втечі з Києва чекістів, він таки володіє потужними можливостями. Я не вірю, що він діє самостійно. Швидше за все, за ним хтось стоїть, і цей хтось має свої плани, — засумнівався Яковенко.
— Доведеться ризикнути... — Полковника несподівано охопив політичний азарт. — Я поставив завдання відомому тобі майорові Трохимчуку організувати нашу зустріч із чим хлопцем. Хочеш бути присутнім?
— Чом би й ні, коли, звісно, він погодиться.
У спеціальній кімнаті для конфіденційних розмов, розташованій у підвалі ошатного особняка, що належить ЦІК Фе у підстоличному Грязіно, професор військової історії, вже генерал Васілій Ґаврілов зібрав екстрену нараду. Прямо з аеропорту на неї прибули Глєб Арнаутський, Владімір Тараторкін і Тімафєй Брєзґінчев.
Ледь привітавшись, Ґаврілов одразу офіційним тоном звернувся до Тараторкіна, демонстративно ігноруючи Арнаутського:
— Подполковник Тараторкин, изложите обстоятельства провала возглавляемой вами операчии по поиску в Киеве места перфорации пространственно-временного континуума.
— Господин генерал, разрешите доложить, что основная цель операции достигнута: место первичной перфорации четко зафиксировано, лица, по крайней мере одно лицо, регулярно преодолевавшее пространственно-временной барьер, установлено. Это киевский студент Аскольд Четвертинский. Его анкетные данные и характеристики прилагаются к письменному отчету о ходе выполнения поставленных задач, — почав чітку доповідь Тараторкін, передаючи Ґаврілову тонку теку з кількома сторінками друкованого тексту. — Таким образом, операцию нельзя назвать проваленной, и я считаю необходимым продолжить ее, разумеется, после определенной коррекции целей и проведения перепланирования с учетом вновь возникших обстоятельств.
— Вам ставилась задача проникновения в прошлое, проведения рекогносцировки на местности и определения возможных путей коррекции истории. Впрочем, как раз первой цели вы достигли: теперь Денисов там, в прошлом, может хоть всю жизнь провести! — похмуро кинув Ґаврілов.
— Это станет ясно в ближайшие часы, — несубординаційно втрутився Глєб Арнаутський. — Денисов должен позвонить сегодня, это было условием нашего отъезда из Киева.
— А вы, Глебушка, не забыли, кто вообще поставил вам, точнее нам, это условие? Господа, вас в двадцать четыре часа выдворил из Киева мальчишка — простой студент! Курам на смех!.. Продолжаем. — Генерал Ґаврілов розгорнув переданий Тараторкіним документ. — Итак, теперь нам достоверно известно, что проникновение в прошлое технически возможно. Далее: стационарный портал, ведущий в первое столетие или, скорее всего, порталы действительно локализованы на территории Киева. Ими пользуется упомянутый студент, за которым наблюдает, как минимум, одна разведка, ближневосточная, и одно частное детективное агентство. Мы ничего не знаем о взаимоотношениях этого парня со спецслужбами Украины, а также о его контактах в прошлом, как и о целях, которые он перед собой ставит.
— Мы также не приблизились к своей главной цели, — знову втрутився Арнаутський, чим викликав вираз невдоволення на обличчях майже усіх присутніх. — Не уничтожили в первом столетии предпосылки для возникновения малорусского этноса и не продлили на север маршрут Апостола Андрея.
— Успеется, — пересмикнув плечима Ґаврілов. — Если мы освоим технологии исторических коррекций, то эти предпосылки не поздно будет сформировать и в другие исторические периоды. Что же касается Апостола, то серьезным историкам, Глеб, хорошо известно, что его в принципе не могло быть в Киеве. Никогда. Господа, вы умудрились проиграть первый раунд очень серьезного боя. В военное время вас под трибунал отдали бы, к чертовой бабушке. Да и сейчас, если станет известно об этом поражении, нам всем мало не покажется. Идите. И к вечеру доложите мне соображения по подготовке новой операции. Война за прошлое только начинается, и мы в ней должны победить.
Надвечір генерала Ґаврілова повідомили, що політтехнолога Гліба Арнаутського з гіпертонічним кризом терміново госпіталізовано до Центральної клінічної лікарні № 1.