Час настав

Реванш Костянтина Матвієнка

Останні сторінки роману «Час настав» перегорнуто. Дина­мічна сюжетна лінія добігла розв’язки — втім, лишень проміж­ної. Натомість залишилося питання: а що саме хотів сказати своїм текстом автор?

У колах читачів «Української правди» й інтелектуального «Дня» Костянтина Матвієнка давно знають як політичного екс­перта. Здається, саме йому належить авторство фрази про то­тальне мародерство некомпетентної і корумпованої україн­ської влади (ще тієї, постмайданної, уособлюваної «руками, які нічого не крали» й архетипальною українською косою). Треба визнати: ця влада таки зробила все можливе, аби дошкульне визначення перетворилося в короткому часі на затертий за­гальник. І аби на зміну їй прийшла інша влада — з іще вищим рів­нем мародерства й некомпетентності...

На початку 2009-го Костянтин Матвієнко постав перед читачами в новій іпостасі — автора гостросюжетного рома­ну «Час настав». Автор цієї післямови відразу мусить зізнати­ся, що проковтнув тоді майже півтисячі сторінок на одному подихові. Але навіть після того він не береться з певністю визначити жанр прочитаного. Що це: урбаністичне фентезі, присмачене історіософією? Сатиричний політичний детек­тив? Просто пригодницький роман із домішками усього, що перелічено вище?

Адже на цих сторінках студент третього курсу істфаку київ­ського Університету (саме того, «справжнього», «червоного») Аскольд Четвертинський стає учасником визначного археоло­гічного відкриття в Лаврських печерах. Намагаючись за зав­данням професора Довжика бодай на ніч замаскувати ново­відкрите поховання від цікавості ченців, він раптом натрапляє на ще один хід, який завершується брамою, крізь яку... можна потрапити у перше століття, коли на київських горах саме проповідує «першим покликаний Апостол Андрій».

А далі навколо студента закручується вир подій: він стає об’єктом зацікавлення двох потужних закордонних розвідок, а заодно й слабенької вітчизняної Служби. Йому судилося впродовж кількох днів закохатися — і втратити кохану (за збі­гом обставин — доньку донецького «майже олігарха»), викра­дену невідомими.

Але всі труднощі було переборено. Центр Історичних Корек­цій сусідньої Федерації так і не зумів «відкоригувати» історію, продовживши маршрут Апостола на північ і тим знівелювати роль Києва як майбутньої столиці незалежної держави. Розвід­ка близькосхідної країни не отримала жаданого інструменту всевладдя. Аскольдову кохану Надійку чудесним чином визво­лено з пазурів жорстоких викрадачів.

Допомогли героєві в цьому вірні друзі (серед яких централь­не місце посідає старокиївський домовичок бакалавр Лахудрик Пенатій), та ще й могутні прадавні артефакти, застосовувати які студентові допомогло його покликання нащадка давнього українського княжого роду...

Якби авторові післямови довелося б прочитати щойно наве­дені рядки як анотацію до роману «Час настав», то він сам лед­ве взявся б до читання цієї книжки — насамперед через нелю­бов до усіляких езотеричних термінів, наприклад, слова «Аратта». Проте, як уже говорилося, книжку було прочитано на од­ному подихові і з немалим задоволенням. І те ж саме зробили численні читачі цього тексту К. Матвієнка, який упродовж двох років виходить вже другим виданням.

Причина тому — авторів стиль. Незмінна легка іронія там, де йдеться про опис речей дивовижних, фантастичних та історіософічних. Топографічна і хронологічна точність в описі по­дій (усі ті готелі «Хам Ят» біля Софії та кафе «Калина» на Мос­ковській, де має звичку тусуватися місцева еліта; коридори Ближніх печер неподалік від «підземної вулиці Батиєм убієнних», де працюють археологи, розкопуючи завал печер, що справді стався у травні 2005-го; торговельний центр «Жлобус» під Майданом). Ситуацію напередодні парламентських і місцевих виборів березня 2006-го, коли нова влада вже встигла виявити себе «в усій красі» і коли «жнивують» усілякі «політтехнологи», змальовано густими сатиричними барва­ми. Впадає в очі портретна пізнаваність гротескних персона­жів: мера столиці Хмельченка, московського політтехнолога Глєба Арнаутського і намісника лаврського монастиря архіє­пископа Савла (Ворони), екстравагантного й не позбавлено­го добрих порухів бізнесовця-політика Стрийського і його ци­нічного радника Бобрина, пихатого, нахабного та зажерли­вого «проректора-завгоспа» Університету... Авторове засте­реження на звороті титулу видання, що «будь-які аналогії, які виникають з реальними подіями, установами, організаціями та особами, є випадковим збігом», то стандартний спосіб уникнути можливих судових позовів, коли раптом хтось впіз­нає у героях книжки себе коханого.

Доброю є психологічна умотивованість там, де йдеться про осіб цілком вигаданих — як от про доволі сумлінних спів­робітників Служби полковника Вовка і майора Трохимчука, які, однак, нічого не можуть вдіяти за калейдоскопічних змін традиційно корумпованого і некомпетентного начальства. Чи про типологічно упізнаваних співробітників київської філії «Фонда славного єдінства» Федерації, проти яких безсилі працівники Служби, але які, в свою чергу, не здатні перемогти Аскольда і його друзів (достовірності оповіді додає те, що російськомовні персонажі на її сторінках говорять по-росій­ському без перекладу; щось таке прагнув був написати один з наших провідних «міських» прозаїків 1960-80-х Юрій Щер­бак — але так і не зважився).

Отже, дебютний роман Костянтина Матвієнка вартий прочи­тання не лише тому, що автор добре знає, про що пише (він чи­мало доклався до охорони міської старовини як депутат Київради двох перших демократичних скликань, і сам чимало кон­сультував таких нелюбих йому сьогодні вітчизняних політиків). Автор ще й виявив себе майстром побудови стрункої фабули й цікавого сюжету. Незавершеність окремих потенційно цікавих сюжетних ліній — скажімо, полковника Петра Вовка й успішно­го бізнесовця Михайла Яковенка, з тих, які підтримували Май­дан, а нині судомно намагаються зрозуміти, що ж відбувається з країною — можна списати на рахунок того, що цей роман є частиною циклу. Вже вийшли «Гроза над Славутичем» та «Баг­ряні крила». Автор працює над четвертою книжкою циклу.

Нарешті, ще одна приваблива риса роману Костянтина Матвієнка в тому, що це — текст на сто відсотків київський.

Написаний правдивим киянином з діда-прадіда, яких у сучасній українській прозі не так і багато (на думку спадають імена то­го-таки Юрія Щербака, Євгенії Кононенко — на тому список майже й уривається). Написаний людиною, для якої Київ є не ли­ше місцем проживання і заробляння грошей, а й певною сак­ральною сутністю, яка може втілюватися в широкому регістрі образів — від першопокликаного Апостола й до симпатично­го домовичка Лахудрика Пенатія...

І насамкінець. Роман було написано тоді, коли, попри пер­ші постмайданні розчарування, розвиток України ще уявляв­ся по-інакшому. Сьогодні, після харківських домовленостей, законодавчого закріплення «позаблокового статусу» і фак­тичного перетворення церкви «владики Савла (Ворони)» на державну, оптимізму всім, хто вірив у європейську (нехай на­віть у віддаленій перспективі) Україну, помітно поменшало. Проте роман Костянтина Матвієнка, в якому співробітники «Фонда славного єдінства» на вимогу не «грізної» Служби, а простого київського студента змушені упродовж 24 годин за­лишити межі нашої держави, сприймається і як певний україн­ський реванш. Шкода, що лишень літературний...

Максим Стріха,доктор фізико-математичних наук, письменник

Роман є вимислом. Будь-які аналогії та збіги з реальними подіями, установами, організаціями та особами випадкові.