Коли недільного ранку майор Микола Трохимчук у домовлений час прийшов до пам’ятника Кобзареві, там на нього вже очікував професор Юрій Довжик. Майорові дуже сподобалась така пунктуальність, але, з другого боку, стало незручно, що ненавмисне примусив очікувати на себе шанованого вченого.
— Даруйте, — почав він розмову, — що вам довелося чекати. І ще одне вибачення за цілковиту формальність, але прошу поглянути на моє службове посвідчення: майор Микола Трохимчук. — Він розгорнув темно-синю книжечку і зачекав, поки професор ковзне по ній недбалим поглядом.
— Не переймайтеся, молодий чоловіче, я дуже люблю цей парк узимку, тому приїхав раніше, аби пройтися його доріжками. А формальності інколи допомагають, а не шкодять спілкуванню, — стримано відповів професор. — Прогуляймося, і я вислухаю ваші запитання.
— Власне, це не стільки запитання, скільки певна цікавість до вашої роботи...
— Ні, ні. Спілкуватися будемо одразу відверто. Я доросла людина. Моє становлення відбувалося за радянської влади, а в ті часи КДБ мав великий вплив, особливо в таких навчальних закладах, як університет. Тому я маю досвід спілкування з вашою установою і розумію, що там не буває випадкових інтересів.
— Хіба я не можу просто цікавитися наукою?
— Можете, але запевняю вас, пане майоре, саме сьогодні наука становить для вас інтерес в останню чергу. Перейдімо до вашої справи!
— Від вас, пане професоре, нічого не приховаєш, — погодився Трохимчук.
— Отож говоріть прямо: що або хто саме вас цікавить? Скажу одразу: нікого зі своїх знайомих я для вас характеризувати не буду.
— Юрію Вікторовичу, розумію традиційну пересторогу інтелігентної людини до нашої організації, та інколи виникають обставини, коли співпраця з нами необхідна.
— Запитуйте.
— Скажіть, чи немає чогось у вашій нинішній роботі такого, що могло б становити інтерес для іноземних спецслужб?
— Інтерес може бути різний: суто пізнавальний, ідеологічний чи матеріально-фінансовий, — почав аналізувати вчений. — Пізнавальний легко задовольнити з відкритих джерел. Ідеологічний залежатиме від того, яка саме держава виявила таку специфічну цікавість. Ми знайшли порівняно давнє поховання, але сам собою цей факт ніяк не може вплинути на усталені уявлення про історію церкви в Україні. Хоча, ймовірно, його можна якось використати у протистоянні двох патріархатів. Матеріальні цінності, знайдені нами, мають чималу вартість, але не таку, щоб цікавити спецслужби.
— До вас не звертались якісь незнайомі або малознайомі люди з несподіваними запитаннями? — поцікавився майор.
— Ні.
— Можливо, до ваших помічників?
— Наскільки мені відомо, також ні. Утім, моя аспірантка говорила, що її запросив на розмову до ресторану якийсь заїжджий молодий кореспондент газети «Первопрестольний комсюк». Вона сказала, що він поставив кілька запитань стосовно мене і нашого помічника.
— Не могли б згадати його прізвище?
— Аскольд Четвертинський.
— Ні, я маю на увазі журналіста з «Комсюка», — уточнив Трохимчук.
— Я його не знаю.
— Пане професоре, величезне прохання: передзвоніть, будь ласка, зараз вашій аспірантці й уточніть прізвище і телефон цього журналіста, — і, попереджаючи заперечливий жест ученого, додав: — Звісно, ми можемо викликати її офіційно і поставити наші запитання формально, але цілком можливо, що наші перестороги марні, а якщо ні, то раптом це зашкодить справі. Та й молода жінка, не настільки загартована життям, як ви, може пережити легкий стрес від повістки.
— Скажіть, шантаж був окремою вашою навчальною дисципліною? — запитав професор.
Майор лише розвів руками, усміхнувшись, але очі його лишилися зосереджено-холодні.
— Це справді так важливо? — запитав професор після тривалої паузи.
— Буду відвертий. Ми вивчаємо одну дивну ситуацію. Можливо, це збіг обставин чи непорозуміння, та існує значна небезпека для певних людей, — терпляче пояснив майор.
— Мабуть, ця небезпека може загрожувати впливовим і багатим людям, якщо ви цим так перейнялися.
— А тут ви помилилися, пане професоре. Ідеться про цілком звичайних і дуже молодих громадян.
— Гаразд, зараз спробую.
Христина здивувалася проханню свого керівника, та за хвилину професор передав майорові координати журналіста Алєксандра Дєнісова.
— Ви згадали ще прізвище студента Четвертинського, — обережно приступив майор до головної мети розмови. — А чим він може бути цікавий цьому журналістові?
— Не знаю, він справді дещо вирізняється поміж однолітків поведінкою та інтересами, але не надто вже.
Він, до речі, висловив сміливу гіпотезу, що знайдене поховання належить митрополиту Петрові Могилі. Хоча, на перший погляд, цього не може бути, але вчора я знайшов непрямі, та все ж підтвердження того.
— Тоді, можливо, це і становить інтерес для журналіста. Ви не проти, якщо я зустрінуся з Четвертинським?
— Ніби моє заперечення вас зупинить.
— Юрію Вікторовичу, я маю на увазі, що, зустрічаючись із ним, пошлюся на те, що вже розмовляв із вами.
— Щоб він більше довіряв вам? Не сподівайтеся, бо Аскольд — хлопець розумний і самостійний.
— Я лише поставлю кілька запитань, неофіційно.
— Спробуйте. Коли це все, то давайте прощатися. На все добре.
— Дякую вам. Даруйте за клопіт і всього найкращого. — Майор потис професорові руку.
Діставши мобільний, Трохимчук зателефонував на домашній телефон Аскольда.
Аскольд прокинувся від рипіння дверцят старої шафи. З брами вибирався свіжий та, як завжди, усміхнений Ілько. А поруч з Аском на дивані спав Павло. Втім, його стан був більше схожий на хворобливе забуття або непритомність: важке дихання, пошерхлі губи, темні кола навколо очей.
— Привіт! — озвався венед. — Павло дуже старався, і ми з четвертої спроби спромоглися відчути Надію. Хоч Апостол попереджав, що зазвичай це забирає кілька діб. Хлопець дуже виснажився через неймовірні психічні навантаження, тому я не пустив його до найманої квартири й умовив лишитися спати у тебе. Дещо нам таки вдалося з’ясувати. Апостол навчив мене, як вводити людину в гіпнотичний транс і спрямовувати її зусилля. Павло відчув сестру і ввійшов у подумковий контакт із нею. На жаль, не так чітко, як це вдається Лахудрику, але дещо ми з’ясували. Надія жива і неушкоджена, але голодна, і їй холодно. Перебуває в якомусь підвалі. Ми визначили, що це десь на південь звідси, та відстань встановити не змогли. її у ніч викрадення заманив у машину Арсен, той спортсмен. Потім до них несподівано підсіли ще двоє чоловіків. Утрьох вони зв’язали дівчину і з зав’язаними очима кудись відвезли, їхали по нерівній дорозі близько двох годин. Вона не зрозуміла, що брат насправді спілкується з нею, а подумала, що це сон або марення.
Павло поворухнувся і застогнав, не розплющуючи очей.
— Йому треба добре виспатися у теплі, а потім випити чогось солодкого, — пояснив Ілько.
— Зробимо, — пообіцяв Аскольд.
Він поправив на Павлові ковдру і вийшов на кухню. Мати вже подалася по крамницях. Аск покликав Лахудрика і попросив приготувати Павлові, як той виспиться, чай з медом. Домовик пообіцяв усе зробити якнайкраще, а коли хлопець почав розігрівати сніданок, заявив, що з цим він також упорається, — нехай краще Аскольд іде вмиватися й запрошує Ілька до столу.
За сніданком Лахудрик розповів хлопцям про нічну спробу цекістів удертися до квартири. Самозадоволено зауважив, що тепер вони довго не наважаться сюди потикатись, а потім віддав Аскольдові трофейний шпигунський футляр, який загубив Тараторкін.
— Дякую, звісно, але наступного разу якось уникай лякати моїх сусідів, — попросив Аскольд. — Чоловік, який переплутав заблукалих чекістів із найманими вбивцями, працює перукарем і масажистом одного самозакоханого політика. Уявляєш, яка загальнодержавна трагедія трапиться, коли він з переляку щось не там відріже або наростить? А вибори вже скоро!
— Та бодай їм усім щось там повідрізало! — раптом по-простонародному визвірився на політиків домовик.
Аскольдові в цей час подзвонив детектив Дмитро.
— Ми вирахували Арсена, колишнього Надиного друга, і, можливо, сьогодні будемо готові улаштувати вам, як ви і просили, візуальний контакт із ним. Залишайтесь на зв’язку, будь ласка.
— Гаразд. Я до ваших послуг у будь-який час, — пообіцяв Аскольд.
Щойно він закінчив розмову з детективом, як пролунав дзвінок домашнього телефону. Хлопець зняв слухавку.
— Доброго ранку. Я можу поговорити із громадянином Четвертинським Аскольдом Володимировичем? — почувся у слухавці офіційний чоловічий голос.
— Слухаю вас.
— Мене звуть Микола Трохимчук, майор Служби. Мушу поставити вам кілька запитань.
— Ставте, — байдуже відгукнувся Аскольд.
— Це не телефонна розмова.
— Тоді викликайте повісткою, а зараз даруйте, у мене сніданок холоне.
— Ми можемо поспілкуватися з вами неофіційно?
— А що ми зараз робимо?
— Я щойно говорив із професором Довжиком з приводу певних дивних обставин, які, можливо, пов’язані з вашими розкопками у Лаврі, і Юрій Вікторович не заперечував, аби я зустрівся з вами.
— Ви, мабуть, були дуже наполегливі у проханні не заперечувати...
— Послухайте, юначе!.. — Майор удав, ніби йому терпець уривається. — Можливо, вам загрожує небезпека, інакше я б не телефонував. Зустріч із вами є моєю приватною ініціативою. Можна, звісно, створити формальні підстави, щоб офіційно викликати вас у Службу, але це лише гаяння часу і зайвий розголос. Визначайтеся самі: якщо відчуваєте, що є потреба у нашій розмові, призначаймо зустріч. У мене досить роботи, окрім того, щоб витрачати час на балачки.
Аскольдові стало ніяково за свою непривітність, і він відповів:
— Гаразд, пане майоре. Ми могли б зустрітися завтра?
— Так, але краще сьогодні.
— Тоді просто зараз. На Майдані вас влаштує?
— Гаразд, я буду за десять хвилин біля Лядських воріт[33], — лаконічно відповів Трохимчук.
Доручивши Ількові наглянути за Павлом, Аскольд, прихопивши з собою шпигунський футляр Тараторкіна, разом з Лахудриком вирушили на зустріч з майором Трохимчуком.
Той уже чекав на студента під цегляним муляжем Лядських воріт, над якими розгорнув золочені крила бронзовий архістратиг Михаїл. Лахудрик ще на підході до місця зустрічі вказав Аскольдові на чоловіка, який наполіг на цій розмові. Тому студент упевнено підійшов до нього і привітався.
— А як ви здогадалися, що це саме я? — спитав здивований майор.
— Інтуїція. То про що ви хотіли поговорити?
— Скажіть, ви знаєте, хто такий Алєксандр Дєнісов?
— Співробітник Центру історичних корекцій Федерації — цекіст, як вони називають службовців своєї контори, який видає себе за журналіста газети «Первопрестольний комсюк».
— Звідки така поінформованість? — Майор доклав максимум зусиль, аби не виказати свого здивування прямолінійністю відповіді та обізнаністю співрозмовника.
— У сучасному інформаційному суспільстві дуже важко щось приховувати. Чули про інформаційні технології?
— Звісно, але дозвольте не повірити, що за допомогою цих технологій можна отримувати таку інформацію.
— Справді? — вдавано здивувався Аскольд. — А що ви скажете, коли я викладу й інші питання, що цікавлять вас? Наприклад, про пана Бенціона Пінського, якого ви також вважаєте співробітником однієї з близькосхідних розвідок.
— А це так? — не втримався майор.
— А не знаю я, — майже передражнив його Аскольд. — Пінський, між іншим, намагався тиснути на завідувача кафедри, де працює моя мама, щоб вона примусила мене співпрацювати з ним... А ось тепер ви, пане майоре, намагаєтесь несподівано запитати мене, що таке може знати звичайнісінький студент, що за ним ганяються співробітники спецслужб одразу двох країн.
— Припини це свинство! — загарчав у Аскольдовій голові Лахудрик. — Чоловік, між іншим, переймається твоєю безпекою. Будеш так поводитись, більше ані слова тобі про чужі думки не розповім!
— Соррі, соррі, більше не буду. Але ти тримай його думки все ж під контролем, будь ласка. — Аскольд вирішив не випробовувати характер домовика.
Цього разу майора вже не вдалося заскочити зненацька, і він упевненим тоном заговорив:
— Телепатією бавитеся, молодий чоловіче. Отже, ви замість мене поставили собі справді важливе запитання, то якою ж буде відповідь?
— Щодо Пінського, поки що не знаю, правда. А от цекістів цікавить наше минуле. Вони вважають, що мають технології, які, уявіть собі, можуть змінювати історію!
— Ви це серйозно?!
— І цього не знаю, принаймні вони так думають. От ви їх самі й запитайте. З ними співпрацює такий собі політолог Михайло Полянський, як вам це, до речі, відомо. Дайте їм знати через нього, що служба в курсі щодо активності чекістів в Україні. І ще: сьогодні двоє з них — Тараторкін та Брєзґінцев — спробували отримати зразки ключів від моєї квартири за допомогою ось нього приладдя. — Аскольд передав майорові загорнутий у поліетиленовий пакет футляр зі шпигунськими інструментами. — Можливо, там є навіть відбитки «їхніх пальців. Як на мене, то ви могли б їм переказати, що Служба має достатній потенціал, щоб захистити помешкання громадян від зазіхань іноземних розвідок. Також вони сильно перелякали мого сусіда, який є перукарем і масажистом одного відомого політика. Ця «придворна особа» вважає, що цекісти чатували на нього, щоб убити. Якщо цирульник подав заяву до міліції, то чекістам можна поставити багато неприємних запитань.
— Гаразд, але все ж таки, у чому секрет вашої поінформованості?
— Якщо я вам скажу, що до цього причетні сили нематеріального світу, повірите? — усміхнувся Аскольд, вказавши на крилату постать архангела.
— Щиро кажучи, не дуже. Ну, гаразд, а чи можна дізнатися, чому ви вирішили, що знайдене у Лаврі поховання належить святому митрополиту Київському Петрові Могилі? — спробував зайти з іншого боку майор.
— Відповідаю, як на духу, пане майоре: мені про це сказала інша свята — Іуліанія, княжна Ольшанська, — зі знущальною відвертістю відповів Аскольд.
— Вашим зв’язкам у вищому, точніше якнайвищому, світі можна лише позаздрити... — Трохимчук збагнув, що певнішої відповіді не отримає.
— А зараз тобі запропонують співпрацю, — попередив Лахудрик.
— Даруйте, даруйте! — випередив майора Аскольд. — Питання про можливі умови моєї співпраці з вашою організацією, яке ви маєте намір зараз мені поставити, нехай краще лишиться не озвученим. Гаразд?
— А що я можу вдіяти? — вдавав, ніби погодився, майор.
— Ось номер мого мобільного телефону, — Аск простягнув невеликий аркуш із заздалегідь написаним номером, — аби вам не доводилося дзвонити мені на хатній. Вибачайте, що відібрав стільки часу. Дозвольте попрощатися.
— На все добре, сподіваюсь якось іще поспілкуватися з таким цікавим співрозмовником. — Трохимчук був змушений погодитися з таким фіналом зустрічі.
«Оце так неділя трапилася! — міркував майор. — А ще і обідня пора не настала. Зранку професор дав мені зрозуміти, що не гратиме за нашими правилами, а тепер цей пацан довів, що можливості служби у власній столиці досить обмежені навіть у зборі інформації. Так, і професор, і студент — це не перелякані підприємці чи корумповані чинуші, залежні від правоохоронців і готові принижено запобігати їхньої ласки. Це люди зі справжнім почуттям власної гідності, і вони не втрачають її навіть перед силою влади. Саме такі громадяни вийшли на Майдан 22 листопада[34], у перші його години».
Трохи повагавшись, майор вирішив, що таки має вагомі підстави потурбувати полковника Вовка навіть у його єдиний вихідний. Він передзвонив шефові на приватний номер і розповів про свої зустрічі. Ранок понеділка було вирішено почати з розробки плану заходів реагування на екстраординарні, як виявилося, події останніх днів.
Аскольд забіг до продовольчого магазину купити харчів і повернувся додому. Там на нього чекали Ілько з Павлом. Останній уже прокинувся і вигляд мав трохи бадьоріший. Чекаючи на дзвінок від детектива Дмитра, вирішили покупатися в Почайні. Ілько пішов запитати дозволу на відвідання табору ще незнайомим Андрієві Павлом. Апостол відповів, що не заперечує, ба більше: він сам хотів би познайомитися з хлопцем, якого названо на честь одного з його побратимів. Цекіста Алєксандра на цей час венеди заберуть із собою копати глину, з якої ліплять глечики та миски, аби він не бачив, як до табору прийдуть люди з його часу, а серед них — і добре відомий йому студент-історик.
Захопивши з собою рушники, хлопці перейшли крізь браму у шафі до табору на березі Почайни. Лахудрик заявив, що води не любить, бо він є чесний домовик, а не водяник. Отож ліпше прибере у квартирі, аби зробити приємне Аскольдовій мамі, — «це ж людям у святу неділеньку Ним заповідано байдикувати, а домовикам можна і попрацювати».
Павло не приховував свого захвату від побаченого. Йому дуже сподобалося те, що, потрапивши у минуле, вони застали там найтеплішу пору літа — липень.
Апостол зустрів їх доброзичливо і гостинно. Особливо багато він говорив із Павлом: розпитував про його життя у Польщі, наукові інтереси, родину. Здивувався майбутньому поділу християнства на східну і західну церкви. Адже засновником першої, Константинопольської, вважається саме він, Андрій, а другої, римської, — його рідний брат Петро. Аскольд трохи заспокоїв Апостола, розповівши, що обопільну анафему, накладену аж у середині одинадцятого сторіччя, Римський і Константинопольський святі престоли зняли один з одного ще у 1965 році[35].
Поговоривши з Андрієм, хлопці побігли стежиною до Почайни — купатися. Та не встигли вони поплавати й півгодини, коли Ілько помітив, як у гирло річки входить чимала галера. Він помчав до табору, щоб повідомити Апостола про гостей. Аскольд з Павлом лишилися спостерігати за прибулими з прибережних кущів. Коли нагодилися Андрій з венедами, то з’ясувалося, що прибув очікуваний ним вантаж з колоній на берегах Моря Гостинного[36], як його звали стародавні греки. Після вітань з командою почалася важка робота розвантаження галери, у якій студентам довелося брати участь нарівні з усіма.
Від цілковитого виснаження, з незвички до важкої фізичної праці, їх врятував дзвінок детектива Дмитра, який повідомив, що співробітники його агенції знайшли Арсена. Він зараз грає в одному з численних салонів ігрових автоматів, які густо обліпили станцію метро «Лівобережна»[37], витіснивши потрібні киянам крамниці, кав’ярні та перукарні.
Хлопці мусили негайно повертатися до сучасного Києва. Прихопивши з собою Лахудрика, Аскольд, Ілько і Павло помчали до метро й за п’ятнадцять хвилин прибули на «Лівобережну».
Цікаво, що свою першу поїздку на метро Ілько, на подив друзів, сприйняв так, ніби користувався ним усе життя.
Дмитрову машину було припарковано неподалік новоствореного грального кубла, де раніше був дуже пристойний магазин-кулінарія.
— Арсен усередині, на першому поверсі, ріжеться з примітивним одноруким бандитом. Він у червоно-чорній шкірянці, синіх джинсах і білих кросівках, — пояснив Дмитро Аскольдові, коли той підсів до нього в авто. — За ним наглядає один мій співробітник — худий хлопець з довгим волоссям. Він сидить біля сусіднього автомата.
— Гаразд. Я пішов, а мої друзі лишатимуться на вулиці біля входу.
Аскольд зайшов до ігрового залу, де одразу ж упізнав Арсена. Придбавши жетони, він вдав, що починає гру. Лахудрик повідомив, що береться до роботи. За деякий час домовик поскаржився:
— Я не можу нічого дізнатися з його думок, бо його цілковито поглинає гра.
— Тоді мені доведеться з ним поговорити. Аскольд підійшов до Арсена і, поклавши руку йому на плече, сказав:
— Привіт, Арсене.
Той смикнувся, миттю підхопився зі стільця й визвірився:
— Ти хто?
Замість відповіді Аскольд руба запитав:
— Куди ви сховали Надію? Я її друг.
Кілька секунд Арсен здивовано розглядав Аскольда, а потім повільно проказав:
— Не знаю я ніякої Надії.
— Не бреши... — Аскольд не встиг закінчити.
— Обережно! — гукнув Лахудрик.
Запізно. Арсен обома руками сильно штовхнув його, зірвався з місця і кинувся до виходу. Аскольд упав, утім одразу схопився на ноги. За Арсеном побіг якийсь гравець, вочевидь співробітник детективного агентства.
Лахудрикові, певно, цілком вистачило короткої розмови. Він поквапливо доповів Аскольдові:
— Ось що цей покидьок згадав у той момент, коли ти зненацька запитав його: він чекав на Надію вночі біля її будинку. Коли вона приїхала, то він запропонував покататися містом і поговорити про нібито важливі для її батька справи у Донецьку. Дівчина погодилася й сіла в його машину. Вони поїхали в напрямку мосту Патона, там Арсен зупинився, і в авто миттєво увірвалося двоє чоловіків. Вони зв’язали Надію, зав’язали їй очі й швидко поїхали. За містом Арсена за кермом замінив один із нападників. Арсен запам’ятав назву села — Красне. Вони під’їхали до непоказного будинку, проте з високим цегляним парканом. Дівчину одразу відвели у підвал.
— Хтось був там ще? — подумки спитав Аскольд.
— Лише якійсь Крадьков, якого Арсен добре знає...
— Це той родич, Артем Крадьков, про якого нам розповідав Павло.
— Він, тобто Арсен, боїться за своє життя, але від кого виходить більша загроза — від Надіїного батька чи від цього Артема — не знає. Вважає, що ще вільний і живий, бо його намагаються якось використати у переговорах з Надіїним батьком, адже багато знає про родину Карпенків. Крім того, Арсен попередив Крадькова, що нібито залишив надійній людині листа, де описав планований ними злочин. Ця людина віднесе листа у міліцію, якщо Арсен регулярно не підтверджуватиме, що він живий-здоровий. Він також сподівається, що це гарантує отримання обумовленої суми винагороди.
— Це все ти дізнався лише за кілька хвилин? — здивувавсь Аскольд.
— Швидкість думки, яку підганяють сильні емоції (у цьому випадку — страх), неймовірно висока, і, щиро кажучи, я справді дещо підвищив свою кваліфікацію, особливо після зустрічі з Апостолом.
Перш ніж повернутися до Дмитрової машини, Аскольд підійшов до Ілька з Павлом, які вже добре замерзли на вулиці, і розповів їм усе, що дізнався з допомогою домовика. Тоді сказав:
— Нам слід швидко прийняти рішення: чи повідомляємо ми детективам про назву села, в якому тримають Надію, чи визволяємо її самі?
— Я не наважуся їм це розповісти, бо батько у розпачі міг звернутися до не дуже перевірених і надійних людей. Крім того, їхні можливості вочевидь невеликі, — одразу висловився Павло.
— Думаю, що з допомогою Лахудрика, Книги і жезла Аратти ми маємо непогані шанси визволити її самостійно, — додав Ілько.
— Нехай так і буде, — погодився Аск.
— І я за це, — мовив уголос невидимий Лахудрик. Хлопці спочатку вклякли від несподіванки, а потім
голосно засміялися, привернувши до себе увагу перехожих.
— До вас наближається детектив. Йому урвався терпець чекати на Аскольда, — попередив домовик на подумковому зв’язку одразу всіх трьох, демонструючи свою справді зрослу кваліфікацію.
Аскольд зробив кілька кроків назустріч детективові, а хлопці, навпаки, трохи відійшли.
— То що? — запитав Дмитро, зацікавлено поглянувши на Павла та Ілька.
Аск розповів про зустріч з Арсеном усе, що він дізнався від нього, не згадавши лише назву села та опис будинку, де тримають Надію.
— Ми були вимушені затримати цього фраєра, бо, вискочивши з ігрового клубу, він одразу спробував комусь дзвонити. Шкода, що вам не вдалося зняти інформацію, не розкриваючи себе, — сказав Дмитро.
— Погано, я не стримався. Якщо за ним наглядали спільники, тоді вони, побачивши його затримання, запанікують і можуть щось заподіяти Надії, — не на жарт перелякався Аскольд.
— А якби він їм зараз передзвонив, то могло б бути ще гірше. Та й пасемо ми його з самого ранку, ніяких хвостів за ним не було. Відвеземо Арсена на нашу базу, але довго утримувати там не зможемо. Я вже не кажу, що це загрожує серйозними неприємностями із законом. Ну, що ж, принаймні знаємо напрямок, де шукати дівчину. І як же ви спромоглися витягти стільки інформації за такий короткий час? — запитав детектив.
— Вважайте, що я телепат. Скажіть, чи вдалося домогтися, щоб викрадачі дали можливість Надіїному батькові поговорити з нею телефоном? — змінив тему Аскольд.
— Ні. Вони кожного разу дзвонять з іншого місця і з іншого номера. Викрадачі чудово розуміють, що дзвонити звідти, де вони її тримають, небезпечно: запеленгуємо, а вивозити кудись в інше місце спеціально для розмови з батьком — великий клопіт. Та й з її характером є загроза, що Надія якось подасть знак, де знаходиться, або спробує втекти, — пояснив Дмитро.
— Примусьте Арсена, будь ласка, сказати його спільникам телефоном, що з ним усе гаразд, але він вирішив трохи погуляти Києвом і на базу не повернеться, — попросив Аскольд.
— Намагатимемося, хоча це ненадійно. До кінця вони у будь-якому разі йому не повірять і будуть насторожі. Звісно, що тепер Арсена вже не можна відпускати.
— Потрібно виграти час для пошуку місця, де переховують Надію.
— Тримаймо один одного в курсі подій, — запропонував Дмитро, поспішаючи закінчити розмову, аби швидше напосісти на затриманого Арсена Бабіуліна.
— Домовились. До побачення, — попрощався Аск, який, справді, теж поспішав.
Повернувшись до хлопців, він сказав їм, що із затриманням Арсена час для визволення Надії дуже скорочується, а їм ще потрібно знайти зброю, автомобіль, до того ж не один.
Удома вони почали розробляти план власної операції визволення дівчини.
— Ми не можемо створити браму туди, де Книга ще не була, — почав міркування Ілько.
— Я можу винайняти машину, — запропонував Павло. — У мене є права.
— Не слід лишати таких помітних слідів, — заперечив Аскольд. — Спробую домовитися з Борисом, щоб він позичив нам свою машину.
— Не хотілося б його втягувати у це. Та й нечесно не пояснювати Борисові, навіщо нам потрібна його машина, а якщо розповімо, то він раптом ще захоче їхати з нами, — засумнівався Павло.
— А це не безглузда думка: по-перше, він дуже добре водить автомобіль; по-друге, має пістолет і, за його словами, вправно з нього стріляє, — вголос міркував Аскольд.
— Аску, це реально небезпечно! — запротестував Павло. — Ну з якого дива йому так ризикувати заради майже незнайомих людей?
— Можеш запропонувати щось краще? — втрутився Ілько.
— Запитаймо в Бориса, — поставив крапку в дискусії Аскольд. — Але тоді доведеться розповісти йому і про Лахудрика, і про Книгу, і про нашу дружбу з Апостолом з першого сторіччя.
— Останнє, про Андрія і подорожі в минуле, наразі зовсім не обов’язково, — втрутився Лахудрик, який досі мовчки сидів на дивані. — Можливо, Борис підкаже, де можна позичити або орендувати ще одну машину.
— Вирішено, — підсумував Аскольд, уже набираючи Борисів номер.