Час настав

Завгосп-проректор — то є сила. А щоб його лиха побила!

Коли Борис зник у метушливому натовпі Хрещати­ку, Аскольд зателефонував Апостолові, аби поцікави­тися, чи не трапилось у них, бува, ще чого. Потім за­йшов до інтернет-кафе, де перевірив свою поштову скриньку. Значущих повідомлень не було, тому пішов додому. Там несподівано наразився на маму, яка висва­рила його за запах пива й за те, що він майже нічого не їсть. Аскольд сховався у своїй кімнаті.

Кілька келихів пива несподівано наштовхнули на оригінальну думку. Він дістав Книгу, викликав Лахудрика і попросив покласти лапку на обкладинку, аби створити браму переходу в перше століття. Але у того нічого не вийшло. Малий навіть не здивувався, бо вже казав, що артефакти — то людське знаряддя, а домо­винки мають інші езотеричні засоби. Аскольд не вга­вав. Він ґречно попросив Книгу дозволити створюва­ти браму і домовикові. Цього разу ледве Лахудрик тор­кнувся палітурки, як перед ними виникло мінливе сі­ро-зеленкувате марево.

— Ура! Я перший домовик, який скористався арте­фактом! — зрадів бакалавр. — Це треба досліджувати! Розгребемося з нашими клопотами, і почну.

Аска трохи відволік від сумних роздумів щирий за­хват друга. Він переконався, що, як і раніше, прохід відкривається у печеру Книги на високому березі Борисфену. Домовився з Лахудриком, що коли йому заманеться повернутися, то він з мобільного зателефо­нує на домашній телефон і, перечекавши два гудки, пе­рерве зв’язок. Це і буде сигналом для створення бра­ми. Роздягнувшись, хлопець пішов купатися у перше сторіччя. Там уже вечоріло, але піщана мілина ще ос­вітлювалася теплим сонцем. Він досхочу наплавався у стрімкій течії, а потім обсох на теплому вітрі. Остаточ­но протверезів.

Дочасно повернутися до своєї кімнати крізь швидко створену відповідальним домовиком браму Аскольда змусив дзвінок придбаного вчора мобіль­ного телефону.

— Привіт. Це Павло, Надіїн брат. Я у Києві, — про­лунав у слухавці незнайомий парубочий голос.

— Швидко добрався, — зрадів Аскольд. — Ти за­раз де?

— Їду маршруткою з Борисполя, прибуду на заліз­ничний вокзал, — відповів Павло.

— Гаразд, за годину зустрічаємося там у касовому залі праворуч від головного входу, біля каси номер сім­надцять.

Аскольд описав свій зовнішній вигляд, аби Павло легше впізнав його, і відімкнувся. Попередив маму, що буде пізно, і зі звичними вже пересторогами вислиз­нув з будинку та поїхав на вокзал.

Нікого схожого на Павла біля сімнадцятої каси не було. Минула майже година, доки до нього підійшов просто вдягнений білявий хлопець його зросту й статури.

— Ти Аскольд? — спитав і, дочекавшись ствердної відповіді, назвався: — Павло Карпенко. Вибач, що я за­пізнився — у Києві суцільні затори, а телефонувати зайвий раз, як я розумію, не слід. Розповідай, що ста­лося і хто ти такий?

— Твою сестру викрали. Вимагають викуп.

— Хто?! — зблід Павло.

— Зараз розповім усе до ладу. Ми з Надією по­знайомилися лише минулої суботи, а зникла вона у ніч проти вівторка. Та ми вже подружилися, і я зроблю все, щоб її врятувати. Того вечора ми разом були у ресторані, потім вона підкинула мене додо­му і поїхала до себе. Я точно знаю, що Надія сама припаркувала машину біля вашого будинку. Потім неподалік, але поза зоною огляду спостережних те­лекамер зупинилося велике світле авто, з нього вийшов чоловік у чорному одязі, і Надія сама сіла в ту машину. Лахудрик тим часом повідомив:

— Дуже переймається долею сестри. Про викраден­ня нічого не знає. Перебирає варіанти, хто б міг це зробити і чи не втекла вона від батьків сама. Тобі він не цілком довіряє.

— А коли я розповім йому, що можу знати його думки, гадаєш, він стане більш довірливий? — спи­тав Аскольд.

— Лише замкнеться, — відрубав домовик. Аск звернувся до Павла:

— Я розумію, що малознайомій людині за таких складних обставин довіряти ризиковано, але імовірно, ти теж у небезпеці. Тобі одразу слід зв’язатися з бать­ком, аби він хоча б забезпечив тобі охорону.

— Якщо я сидітиму під замком склавши руки, то во­ни Надію ще довго шукатимуть, — похмуро відповів Павло. — Ти вважаєш, що той чоловік у великій маши­ні був їй знайомим?

— Може бути, що так. І це надзвичайно небезпечно. Якщо вона знатиме, хто насправді ці викрадачі, то жи­вою вони її не відпустять. Ти когось підозрюєш?

— Так, але до часу залишу це при собі. Даруй, Ас­кольде, мені потрібно переконатися, що я можу по­кластися на тебе, — прямо сказав Павло.

— Гаразд, але цікаво, як ти зможеш зробити це? — знизав Аск плечима.

— Ще не знаю, подивимося. Звідки ти взагалі ді­знався, що її викрали і вимагають викуп?

— Від вашого батька, — після миттєвого вагання відповів Аскольд. — Він вийшов на мене через те, що підозрював у причетності до зникнення Надії. Втім, після дзвінка викрадачів ці підозри знято.

— А як ти дізнався про велику світлу машину, що забрала її? — продовжував допитуватися Павло.

— Казати неправди не хочу, а правді тобі складно буде повірити.

— Гаразд, облишимо це, — образився хлопець. — Сам розберуся. Втім, підкажи, де в Києві можна винайняти квартиру, бо я взагалі тут нічого і нікого не знаю, а до батьків, ясна річ, іти зараз не можна: нічого не да­дуть зробити для пошуку Надії. Гроші я маю.

— Можеш спинитися в мене цілком безкоштовно, я мешкаю в центрі, — запропонував Аскольд.

— Ні. За тобою стежать, ти сам мені розповідав аською, отже, легко вирахують і мене, — відмовився Павло.

— Тоді тут на вокзалі: тітки цілодобово пропонують квартири, або через інтернет. Потрібний лише пас­порт, — запропонував Аскольд.

— Краще б якось неофіційно: не хотілося б зайвий раз світитися. Коли правда, що ти сказав про таємну охорону моєї особи, то вони вже весь Краків і Варшаву на вуха поставили і скоро те саме зроблять з Києвом та Донецьком.

— А як ти взагалі сюди добрався, так щоб тебе не вистежили? — поцікавивсь Аскольд.

— У середмісті Кракова, трохи вище Маріацького костелу, є пивниця у дворі старезного будинку. Там мій однокурсник підробляє барменом. Я зайшов туди, за­мовив кави і одразу попросив випустити мене чорним ходом у провулок, пробіг до мурів Ягеллонського уні­верситету, а там у парк на зупинку трамваю, що прямує до вокзалу. Все розрахував так, щоб устигнути до від­ходу варшавського експреса. У Варшаві сів на літак до Києва. Ще у Донецьку я виправив собі резервний за­кордонний паспорт на інше ім’я, але з моїм фото. По­тай від батьків, на випадок, якби тато не пустив мене навчатися до Польщі. На щастя, тоді до цього не дій­шло, проте зараз другий паспорт став у пригоді. За ре­єстрацією в літаку чи на пункті прикордонного кон­тролю мене відстежити неможливо. Всі речі, потрібні у дорозі, придбав в аеропорті. Кредиткою я не корис­тувався — лише готівка.

— Будемо сподіватися, спрацювало, — схвалив Пав­лові дії Аскольд. — Зараз щось придумаю з кварти­рою... Стривай... О, знаю. Є один...

Аскольд зателефонував Борисові Кравцю та запитав, чи немає в того надійних варіантів помешкання в Ки­єві, яке можна винайняти без зайвих формальностей. Борис спробував жартувати: мовляв, якщо Аскові не­має де потрахатися, то він може запропонувати кілька чудових саун або мініготелів на приміських шляхах. Аскольд на те пояснив, що помешкання потребує його приятель-студент. Борис пообіцяв швидко вирішити проблему. Не минуло й десяти хвилин, як він озвався і запропонував безкоштовно зупинитися у його бабусі на Лук’янівці, яка сама мешкає у трикімнатній кварти­рі. Там вільна колишня його кімната, де є все необхідне і навіть більше. Бабуся вже давно погрожує взяти квартирантів, бо рідня дуже рідко її відвідує, а самій у цій чималій квартирі моторошно. Щоправда, вона хо­тіла запросити двох дівчат-студенток, але згодна й на хлопця, для початку.

Аскольд переповів цю пропозицію Павлові, і той після недовгих вагань погодився. З’ясувавши у Бориса адресу і домовившись, що він їх зустріне біля бабуси­ного будинку, хлопці й поїхали на Лук’янівку.

Борис уже чекав на них біля під’їзду. Літня жінка зустріла гостей чаєм і гарячими домашніми пиріж­ками. Познайомились, для годиться з півгодини посиділи за столом. Потім Павло, пославшись на втому з дороги, пішов у свою кімнату, нишком попередивши Аскольда, що цього вечора має де з ким переговорити, аби перевірити свою версію викрадення сестри. Домовившись зустрітися з ним наступного ранку, Аск із невидимим домовиком по­їхали маршруткою додому. Ще у під’їзді Лахудрик, повідомивши, що має навчальні клопоти на горищі, залишив його самого.

Не встиг Аскольд ще й порога переступити, як йому зателефонував Ілько.

— Привіт. Є справа, — пролунало у слухавці.

— Таки не даремно я вчив тебе користуватися теле­фоном. Кажи!

— Створи-но браму, просто до табору.

— Гаразд. Справді, слід спробувати, чи вийде.

Щойно перед Аскольдом постало знайоме сіро-зе­лене марево, як крізь нього увійшов усміхнений Ілько, тримаючи в руках жезл Аратти.

— То ти не боїшся навідувати наш «розпусний Ки­їв»? А у добродія Апостола дозволу запитав? — Ас­кольд приховав здивування за кпинами.

— Та запитав, запитав, не хвилюйся. Добродій Апостол самі наказали мені досліджувати здат­ності жезла.

— Ну що ж, вітаю тебе у Києві за дві тисячі років від твого часу. Тепер завдяки жезлові Аратти і Книзі змо­жемо налагодити регулярне пасажирське сполучення між нашими часами.

— Не зможемо. Апостол дозволив з нашого світу долати часопростір лише мені. Навіть йому цього чо­мусь небажано робити.

— Я знаю чому: масові, неконтрольовані переходи поставлять шкереберть весь історичний розвиток людства, — пояснив Аскольд. — А в Апостола взага­лі незбагненно важка, великомученицька доля, яку він обрав з власної волі, тому й лишиться назавжди у тому часі. Мандрувати, мабуть, можна лише небагатьом, до кого належимо й ми з тобою.

— Можливо, — зітхнув Ілько. — А зараз давай при­думаємо, як його зробити так, щоб брама не зникала щоразу, коли ти ховаєш Книгу.

— Нам для цього замало знань. Хіба що запитати, власне, в Книги?..

Аскольд узяв артефакт і звернувся до нього із цим проханням. Книга злегка затремтіла, Аскольд відкрив її палітурку і побачив, що на другій сторінці з’явився новий напис невідомими літерами. Вже знаючи, що робити за таких обставин, Аск поклав жезл уздовж ко­рінця, й інструкція стала зрозумілою. Виконуючи її, парубки взялися за жезл з обох його кінців та стали по боках брами. Жезл торкався її марева, являючи собою вишукану і коштовну подобу важеля дверей. Перемі­щаючись по кімнаті, хлопці водночас переміщали нею браму. Кинувши погляд на стіни та меблі, Аскольд від­чинив стару шафу, і вони наклали браму на внутрішню поверхню дверей.

— Ти диви, тепер ці двері — таки Двері! — Ілько ми­лувався сіро-зеленим маревом, на яке перетворилася внутрішня поверхня дверей. — Відчиняєш — хочеш, бери одяг, а хочеш — ходи у давнину.

Він просунув голову у марево і заявив, що брама, як і раніше, веде до табору над Почайною.

— Класно! — вигукнув Аск. — Тепер якщо зачинити двері шафи, то про існування брами ніхто й не здога­дається. Але... Що буде, якщо їх раптом відчинить моя мама?! Пані Книго, даруйте за клопіт, а чи не можна зробити браму невидимою?

Брама поволі перетворилася на ледь помітний зеле­навий контур на внутрішній поверхні розчинених две­рей шафи. Подякувавши, Аск зачинив шафу. Зітхнув­ши, немов після важкої роботи, сів на диван.

Ілько, трохи ніяковіючи, раптом сказав:

— Слухай, ти виглядаєш якимось ніби у воду вмоче­ним, як каже мій батько. Я відчуваю, що в тебе щось не­гаразд — ти чимось не на жарт стурбований. Може, спробуємо разом зарадити?

Аскольд, який уже втомився тримати у собі страх за до­лю Надії, несподівано для себе розповів молодому венедові все про їхнє знайомство з дівчиною та її викрадення. Ілько мовчки, уважно вислухав. Коли Аск закінчив, сказав:

— Ще не знаю як, але я спробую допомогти.

— Ти з іншого часу, отож хіба уявляєш собі, як діяти за таких обставин? — засумнівався Аскольд.

— Люди і їхні вчинки з часом не дуже міняються, як каже добродій Апостол. До ранку щось придумаю.

Аскольд із сумнівом поглянув на Ілька, який сидів на його дивані у штанях із грубого полотна, без сорочки і босоніж. Венед, зрозумівши його погляд, трохи знітився.

— Спочатку нам слід подбати про твій одяг і зовніш­ній вигляд, щоб можна було ходити сучасним Києвом. Спробую щось тобі підібрати зі свого. А завтра купимо все нове.

Бенціон Пінський з політологом Вадимом Бобриним гуляли Володимирською гіркою. Свіже ранкове повітря і не по-зимовому яскраве сонце робили ділову прогу­лянку напрочуд приємною, та й корисною здоров’ю, особливо після двох пляшок віскі, випитих учора на трьох у ресторані «Ханой». Слизька паркова доріжка повсякчас загрожувала падінням, тому співрозмовни­ки зворушливо підтримували один одного попід руки.

— Ну що ж, я домовився про вашу зустріч із впливовим чиновником від освіти. Це — прорек­тор-завгосп Університету, Іван Балабуха, — казав Бобрин. — Він прийме вас у ректораті за дві години. Ось номер його телефону.

— Вельми вдячний, та чи не краще буде зустрітися з ним на нейтральній території, тим паче сьогодні субота? Ректорат — місце офіційне, і мені б не хотілось зайвий раз там світиться, — засумнівався Пінський.

— Бачите-но, цей пан, проректор, посаду отримав недавно, як і вчений ступінь доктора базікології, ну, ви мене розумієте, в сенсі політології. Цим він вельми пишається. Після того, як він остаточно освоївся на посаді, його пихатість і самовдоволеність сягають за хмари. Він приймає відвідувачів, як класичний чинуша з творів Гоголя чи Салтикова-Щедріна, всівшись у троноподібне крісло за величезним столом і розмовляючи з непомірним апломбом і зневагою. Якби ви втаємничили мене в те, для чого вам потрібні зв’язки в Університеті, я би підібрав, можливо, більш адекватний варіант.

— Обмежимось поки цим. Повірте, я вмію спілкуватись з подібними типами. У нас їх теж вистачає, правда на базарі, а не в університетах. Скільки я вам винен за організацію цієї зустрічі?

— Ну що ви. В нашій країні подібні дрібні послуги поки не набули цінового котирування. Припускаю, що у нас з вами можуть виникнути більш тривкі і масштабніші спільні інтереси. Тоді й порахуємося, — розважливо промовив Бобрин.

— І які ж, наприклад, інтереси ви маєте на увазі? — запитав Пінський.

— Ну, наскільки мені відомо, у вас є досить солідні зв’язки у підприємницьких і політи­чних колах практично всіх країн золотого мільярду[29], а наша країна, я припускаю, не позбавлена інтересу з боку деяких з них. Я би міг запропонувати вашим заможним друзям сприяння у розміщенні вигідних інвестицій у нас.

— В яких сферах? — запитав Бенціон.

— Ну, найбільш вигідними завжди були інвестиції у політику.

— Вадім, невже ви відкриваєте брокерську контору з гуртового продажу ваших політиків? — нібито пожартував Пінський, утім його очі залиша­лися серйозними.

— Скоріше перепродажу, оскільки мінімум по ра­зу вони вже продались. А коли серйозно, то я маю на увазі створення нового політичного проекту, котрий може бути цікавим світовим центрам впливу.

— Ви підіймаєте вельми серйозну тему. Давайте повернемось до цієї розмови у недалекому майбутньому. — Пін­ський вирішив про всяк випадок зберегти зацікавле­ність Бобрина у співпраці. — Ще раз дякую за сприяння у зустрічі з завгоспом. До побачення.

— Всього найкращого. — Бобрин попрямував до ма­шини.

Струнка і довгонога секретарка проректора-завгоспа Івана Балабухи протримала Пінського більше соро­ка хвилин у приймальні, перш ніж запросити до шефа.

Проректор облаштував свій кабінет з непристой­ною розкішшю, що виглядала еталоном несмаку: чер­воного дерева меблі, прикрашені позолоченими брон­зовими віньєтками, бордові шпалери з натурального шовку та величезний товстий рожевий килим створю­вали інтер’єр, швидше притаманний борделю в яко­мусь східному місті, аніж офісу загалом не першорядного адміністратора. Враження доповнювала відсутність стільців для відвідувачів. Вони мусили говорити з Балабухою стоячи, у той час як він сидів за величез­ним столом. Господар жлобського кабінету — товстез­ний чолов’яга у фіолетовому піджаці з великим золотим тризубом на лацкані і помаранчевою крават­кою — неприязно поглянув на відвідувача.

— Доброго дня, пане проректоре, — привітався Пін­ський. — Багато чув хорошого про вас...

— Не підлабузничай, — перервав Балабуха. — Прийшов, то кажи, чого треба. Тільки коротко.

— Мене цікавить студент вашого університету Ас­кольд Четвертинський, — почав Пінський.

— Ти що, підарас? — зацікавлено поглянув на нього Балабуха.

— Ні. Я науковець, і він цікавий мені як людина, що має певні наукові гіпотези та інформацію, які також становлять для мене інтерес. Але цей студент легко­важно ставиться до своїх знань, тому я шукаю можли­востей адміністративними важелями мотивувати його до співпраці зі мною, — терпляче пояснив Пінський.

— Ну які там знання та інформація у студента? Не дури мені голови.

— Це стосується одного відкриття в галузі історії, у якому він випадково взяв участь. Мені простіше мати справу з молодою людиною, аніж спілкуватися з вели­кою кількістю вчених, що вимагають значних коштів за контрактом, а якісно виконати його не здатні.

— Тепер розумію. Молоді мозки дешевше коштують. Він мешкає у гуртожитку? — спитав проректор.

— Ні.

— Тоді я не маю чим його притиснути.

— У вас працює мати Четвертинського, вона викла­дає філологію. Можливо, є змога якось вплинути через неї на поведінку сина. Я готовий добре, дуже добре віддячити вам за сприяння... — Бенціон виразно поворушив пальцями правої руки.

— Щось придумаю. Але коштуватиме це тобі неде­шево. Я ж лише господарник, на прийом на роботу чи на преміальні не впливаю. А чому ти просто сам не по­говориш з його матір’ю? Дай їй грошей, чи що.

— Не з руки якось. Через вас надійніше.

— Ой, щось ти крутійствуєш. Ну, гаразд. Я поговорю із завідувачем її кафедри, можливо, разом переконає­мо вплинути на сина, аби він співпрацював із тобою. Врешті, якщо вірити твоїм словам, то це у його ж інте­ресах. Подзвони мені у понеділок. Усе, бувай. І не за­будь про вдячність.

Пінський, полегшено зітхнувши, вийшов із кабінету дикуна-завгоспа. Він таки чимало бачив різного чи­новного люду, але на ТАКЕ ще не натрапляв! Дивовиж­но: як стрімко в Україні деградувала радянська, колись, бюрократія.

Владімір Тараторкін чекав на Алєксандра Дєнісова з Михайлом Полянським в офісі у приміщенні Фонду славної єдності. Щойно вони з’явилися, нетерпляче заходився розпитувати. Алєксандр одразу несубординаційно перервав його.

— Четвертинский расколол нас как пацанов дет­ских! — почав він. — Представляешь, извините, пред­ставляєте, он прямо в лоб спросил меня, кто у нас в Фе­дерации занимается пространственно-временными превращениями и историческими коррекциями. А Михаилу вообще без обиняков заявил, что цену ему не знают только те, кто не следит за политическими но­востями. Короче, мы засветились, и вербануть его, похоже, не получится. Придется самим пробираться в пещеры и искать там портал.

— Не все так просто, — зауважив Тараторкін. — О порталах мы знаем лишь то, что они существуют. Тех­ника безопасного их преодоления нам известна чисто теоретически. Если он уже побывал в прошлом, то, перед тем как самим соваться, лучше бы его расспросить, ну, или допросить, каким образом он это проделал и какие контакты там уже наработал. Кроме того, если он понял, кто мы, то уже сам по себе опасен. Я пригла­шу группу подкрепления: скорее всего, будем действо­вать силой. Александр, передай Тимофею, пусть не от­ходит от сканера: нам важно знать, когда пацан уходит в портал. Кроме того, нужно выяснить, каким образом в прошлое проходит сигнал мобильной связи...

— Я думаю, что слєдуєт попробивать єщьо раз заін­тєрєсовать етого студєнта, — перервав його Полянський. — Нє забивайтє, прі сіловом варіантє ви ріс­куєтє войті в конфлікт с нашимі властямі. Трудно сказать, как оні повєдут сєбя сєйчас, а мєждународ­ний скандал только прівлєчєт нєнужноє вніманіє.

— Да вертел я ваши власти, знаешь где?! Меня интересует, по­чему он ведет себя так уверенно, даже нагло, — вів да­лі Тараторкін. — Вероятно, за ним кто-то стоит. Нель­зя исключать, что это и есть ваши власти. Мы выясни­ли, с кем он говорил после пресс-конференции на троллейбусной остановке. Это очень крупный пред­приниматель из Донбасса, почти олигарх Юрий Кар­пенко, который при прежнем президенте был вхож во властные кабинеты, успел перебраться в Киев, но пос­ле третьего[30] тура выборов притих. Сейчас он ищет подходы к новым придворным. Что общего у него мо­жет быть со студентом, пока неясно.

— Очєнь інтєрєснєнько, — знову втрутився Полянський. — Карпєнко — уважаємий бізнєсмєн, і нє только в Донбассє. Єслі он общаєтся с етім парнєм, значіт, тот дєйствітєльно знаєт ілі можєт знать что­-то очєнь важноє. Мнє Глєбушка давєча дал прочєсть досьє етого високомєрного студєнта. Попробую-ка я вийті на унівєрсітєтскоє начальство і попрошу уст­роіть єму нєбольшіє адміністратівниє проблєми, а потом сам жє помогу іх разруліть. Можєт, ето как-то поможєт вовлєчь єго в конструктівноє сотруднічєс­тво ілі хотя би даст большє інформаціі о єго воз­можностях, — запропонував Полянський.

Тараторкіна пересмикнуло: мало того, що Арнаутський своею присутністю в країні створює привід для скандалів у пресі, так він ще й показує цьому Полянському зібрані його людьми матеріали! Але вголос відповів:

— Попробуйте, но предельно осторожно.

— Нє бєспокойтєсь. Я только поінтєрєсуюсь воз­можностямі одного моєго знакомого прорєктора-зав­хоза повліять на студєнта. Прорєктор вєсьма мнє обя­зан: ранєє он работал мєлкім начальніком в одном адміністратівном учрєждєніі і проворовался, я жє єго і от прокурора спасал, і організовал єму учьоную стєпєнь, і назначєніє в Унівєрсітєт, — розповів По­лянський і, попрощавшись, пішов, залишивши, як йо­му здавалося, останнє слово за собою.

— Он хотя бы подписку о сотрудничестве с нами дал? — спитав Алєксандр, коли за політологом зачи­нилися двері.

— Представляешь, нет! Этот Миша работает из идейных соображений — за бабло. Александр, связы­вайтесь с вашим знакомым попом, нужно еще раз ис­следовать пещеру и определить, где находится портал. Пусть организует вам повторную экскурсию.

— Сделаем.

У стародавній садибі на Липках майор Служби Ми­кола Трохимчук доповідав полковникові Петру Вовку:

— Уже протягом першого місяця після надання судової санкції на прослуховування завгоспа Балабухи було отримано позитивний результат. Виявле­но липові тендери на закупівлю обладнання, зави­щені кошториси на проведення ремонтних робіт. Щонайменше два епізоди можуть мати судову пер­спективу, якщо правильно виконати процесуальні дії, але це клопіт міліцейського підрозділу з питань економічної злочинності. Є дещо серйозніше, і це в компетенції Служби: незаконне поселення інозем­ців під виглядом студентів у гуртожитки і сприяння в порушенні ними режиму перебування та реєстра­ції в країні, а найголовніше — організація майже примусового виїзду наших дівчат у супроводі цих людей до борделів країн південної Європи та Близького Сходу. Доказова база за деякими факта­ми повноцінна. Цього разу йому складно буде уник­нути суду.

— Ми-то свою роботу зробимо, але коли передамо матеріали до прокуратури, то можуть виникнути несподіванки, як це вже одного разу було. Про суд го­ді й говорити, майоре, знову якийсь Полянський втрутиться, і вся робота коту під хвіст, — зауважив полковник.

— Є надія, що цього разу Полянський йому не допо­може, тепер на Банковій інші фаворити, — оптиміс­тично зазначив молодий майор.

— Хм! Послужіть із моє, тоді й будете сподівати­ся, — притлумив його оптимізм досвідчений пол­ковник.

— Пане полковнику, до речі, про Полянського. Він теж засвітився у цих свіжих матеріалах. Прийшов до Балабухи й просив натиснути на одного студента, Ас­кольда Четвертинського, аби той погодився на співпрацю зі співробітниками закордонного Фонду слав­ної єдності, — повідомив майор.

— Фонд — це ще та конторка, суцільний головний біль для моніторингового відділу. А що їм до того студента?

— Не з’ясовано. Та цікаво от що: за день до Полянського у завгоспа за протекцією іншого відомого політпройдисвіта, себто політолога Вадима Бобрина, був такий собі Бенціон Пінський — меценат і вчений із Близького Сходу. Він також наполегливо цікавився можливостями адміністративного впливу на матір то­го ж хлопця (вона викладачка Університету), щоб при­мусити її переконати сина співпрацювати з ним. Пін­ський перебуває в полі зору відділу запобігання кон­трабанді культурних цінностей.

— Дві потужні розвідки на одного київського сту­дента одразу — не забагато? — поставив риторичне запитання полковник. — Щойно з’являться вільні лю­ди, до цього Четвертинського придивимося пильніше. Спробуйте з’ясувати, чи знають обидва шпигунські кубла про інтерес одне одного до цього хлопця.

— Балабуха розповів Полянському, що Пінський ду­же цікавився Четвертинським, тендер, мабуть, влаш­товує, — повідомив майор.

— Це погано для хлопця, бо якщо вони дізнаються, що конкурують за нього, то можуть перейти до жорс­ткіших дій. А Пінський в курсі про інтерес наймачів Полянського?

— Невідомо, — знизав плечима майор.

— Тримайте всіх цих типів у полі зору, наскільки вистачить ресурсів. Завгоспа теж контролюйте, але на­разі не чіпайте, потрібно надійно вивчити і остаточно перекрити канали постачання живого товару за кор­дон. Сьогодні ви вільні, дякую. На все добре.

Майор Микола Трохимчук ішов зимовим бульваром вулиці Липської до Марийського парку. Йому було про що подумати. З проректором-завгоспом усе більш-менш зрозуміло: звичайний хапуга, тупий і пихатий. Цікаво, чому Полянський і Бобрин не запропонували своїм клієнтам пристойнішого контакту? Втім, для та­ких дій Балабуха — самий цимес.

А от до Четвертинського доведеться придивитися. Що ж таке може бути йому відоме, що становить інте­рес для двох розвідок? Слід зібрати про нього деталь­нішу інформацію, а потім, не перемудровуючи, просто поговорити напрямки. Майор набрав номер телефону куратора від служби, який закріплений за Університе­том, і попросив його знайти офіційні анкетні дані сту­дента третього курсу історичного факультету Аскольда Четвертинського, а також з’ясувати, з ким із виклада­чів можна поговорити про нього.

За кілька годин, уже вдома на Оболоні, Микола Тро­химчук отримав електронною поштою біографію сту­дента, номер його домашнього телефону, а також но­мери телефонів кількох його викладачів. У біографії нічого значущого — звичайний молодий киянин. Проглянувши список викладачів, майор зупинився на прізвищі професора Юрія Довжика, проти якого було зроблено примітку: «Керує археологічною практикою, на минулому тижні зробив повідомлення про сенса­ційне відкриття, співавтором якого назвав, зокрема, і Четвертинського; останні два тижні перебуває майже у щоденному контакті з ним». «Інколи навіть такі спеціальні куратори недаремно їдять свій хліб», — вдово­лено подумав Трохимчук. Він набрав номер мобільно­го телефону професора Довжика і, назвавшись, легко домовився про зустріч із ним у парку імені Тараса Шевченка наступного ранку.