Уранці Аскольд прокинувся бадьорим, у доброму гуморі. Ляснув у долоні, аби покликати Лахудрика, але той, на диво, не відгукнувся. Часу до виходу на роботу в Лавру лишалося вдосталь, тому вирішив зробити вранішню пробіжку парком Володимирської гірки.
За годину, трохи стомлений і розпашілий, повертаючись уже звичайною ходою, вирішив зателефонувати Апостолові.
— Доброго ранку вам у першому сторіччі, добродію Апостоле, — перший привітався Аскольд, почувши, що телефон увімкнули.
— І тобі не хворіти у 21-му, — відповів насмішкуватий голос Апостолового учня, венеда Ілька.
— О, привіт! — відгукнувся Аскольд. — А де добродій Апостол?
— Зайнятий: розпитує моїх одноплемінників про наші звичаї. Сказав, як подзвониш, переказати, щоб ти до нас завтра навідався: справа є.
— Ти що там, у Андрія персональним референтом влаштувався? Прикольно: охоронець-референт самого першого Апостола! — пожартував студент.
— Усе, не тринди, бо батарея сідає, — відповів Ілько і відімкнувся.
«Отакої! — подумав Аскольд. — Дикун з першого сторіччя вже опановує правила користування мобілами. Триндець усій логіці розвитку історичних процесів».
Удома на нього чекав Лахудрик Пенатій. Він розповів, що вночі, поки хлопець спав, його обстежив консиліум домовиків. Вони дійшли висновку, що безпосередньої загрози для нього немає ані від приворотного зілля, ані від ментальної отрути. Але консиліум установив, що мала місце небезпечна спроба ментального замаху, що підлягає ретельному розслідуванню. Тому з Аскольдом до Лаври, аби уважніше придивитися до Христини, має їхати він — Лахудрик Пенатій, якому, між іншим, за вчасне реагування на цю надзвичайну подію дочасно надано ступінь бакалавра.
Незримо і невагомо вмостившись на Аскольдовому плечі, новоспечений бакалавр попрямував міським транспортом до Лаври.
Професор був уже на місці, випередивши Аска лише на кілька хвилин. Привітавшись, студент почав розкривати розкоп. З позавчорашнього дня тут нічого не змінилося. Христина, на диво, запізнювалася, тому чоловіки узялися до роботи вдвох. Професор запропонував спочатку обережно розчистити нововідкриту камеру, просіяти весь обвалений ґрунт. Це робота для багатьох людей і не на один день. Найцікавіше — відкриття домовини — доведеться здійснити пізніше, бажано за всіма правилами: з фотофіксацією та за участі інших науковців і духовенства.
Встановивши потужні акумуляторні ліхтарі в кутках печери, науковці почали акуратно знімати ґрунт, що присипав домовину. Аскольд свою частину землі скидав у дальній куток, посилюючи тимчасове маскування лазу, що вів у печеру Куба. Лахудрик тихцем допомагав Аскольдові, тому поховання — виступ у стіні з домовиною на ньому — звільнялося від ґрунту досить швидко. Та головне, що зробив домовичок на прохання Аска — «відвів очі» професору від лазу до печери Куба.
Згори пролунав голос Христини:
— Агов! Ви вже працюєте? Вибачте за запізнення! Зізнаюся: я проспала.
— Нічого, нічого, — відгукнувся професор, вибираючись до коридору, де стався травневий обвал. — Маємо порадитись. Далі приховувати наше відкриття неможливо. Судячи зі стану поховання, його вік не перевищує трьохсот років, хоча можливо, що в цю труну триста років тому вклали набагато давніші мощі.
— А є можливість непомітно винести й дослідити домовину та її вміст в Інституті археології, а потім оголосити про знахідку? — запитала чи запропонувала Христина.
— Ні. По-перше, для віруючих це святі мощі, і ми не можемо образити релігійні почуття людей, як би ми не ставились до їхнього поводження з архітектурними і археологічними пам’ятками, а по-друге, це просто технічно важко здійснити, не пошкодивши знахідки. Давайте зараз зробимо обміри, а потім спробуємо просіяти частину ґрунту. Сьогодні понеділок — день важкий, а завтра я запрошу декого з колег, священиків, і ми оголосимо про наше, підкреслюю, колеги, — наше відкриття. Все, гайда до роботи.
Аскольд раптом почув беззвучну мову Лахудрика:
— Коли Христина запропонувала нишком винести домовину, то мала намір, у випадку, якби професор пристав на це, закласти його попам. Але варто було їй почути, що відкриття спільне, то одразу передумала. Ще вона має намір повідомити про відкриття знайомій журналістці, але це просто аби похвалитися.
— А щодо привороту й отрути щось відчуваєш? — також подумки запитав Аскольд.
— Майже нічого. її проблема — заздрість, зумовлена неадекватною самооцінкою, але ти її справді цікавиш, можливо, вона навіть поступово закохується у тебе. Про отруту вона нічого не знає. Приворот, за її уявленням, повністю подіє лише за тиждень. Вона ще побіжить до ворожки, аби віддати їй кілька твоїх фотографій.
До Аскольда підійшла Христина.
— Ти, сподіваюсь, не сприйняв серйозно нашу розмову за кавою у трубі? — спитала, зазирнувши йому в очі.
— Та забудьте. До речі, кава була якась дивна. — Він не втримався, щоб не спантеличити жінку.
— Мені також так здалося, — швидко відповіла вона і заходилася працювати.
Аскольд знову почув на «подумковому зв’язку» Лахудрика.
— Bay! — висловив він свій захват, вочевидь надивившись голлівудських кінофільмів. — Ти навіть не уявляєш, скільки тут є різних високоорганізованих сутностей.
— Ще б пак, у печерах упокоєно мощі святих. Ти з кимось уже познайомився? — Аск зрозумів, що подумкове спілкування мало чим відрізняється від звичайного діалогу.
— Так, із ясновельможною панною Іуліанією — княжною Ольшанською. Вона на цьому підземному цвинтарі господиня. До речі, їй дуже не подобається, що ви, не спитавши дозволу, самочинно пораєтеся у печерах.
— Так нам священики дозволили! — здивувався студент.
— А святі дозволили? Могли б спитати дозволу і свічки поставити всім чудотворцям печерським — зовсім не завадило б, тим паче, коли ви їхній спокій порушуєте, — серйозно зауважив домовик.
— Ти часом у минулих реінкарнаціях не жив у монастирі? — спитав Аскольд.
— Я й без реінкарнацій знаю, що господарів усякого дому слід шанувати.
— Слухай! Чи не міг би ти домовитися зі своїми новими знайомими, щоб вони допомогли нам визначити, кого поховано у знайденій домовині? — спала студентові на думку проста до геніальності ідея.
— Спробую...
Згори почувся незнайомий юнацький голос:
— Боже помагай! Отець Василій благословили допомогти, якщо є потреба. — До розкопу наблизились двоє семінаристів.
— Дякуємо, — відповів професор, виходячи назустріч непроханим візитерам, щоб затулити домовину від їхніх поглядів, — але ми самі впораємося. Мені потрібно було б сьогодні переговорити з владикою-намісником у важливій справі. Перекажіть отцеві Василію, що я чекатиму на відповідь преосвященного. А зараз дозвольте, ми продовжимо.
— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — запитав білявий молодик.
— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи небажання продовжувати розмову.
Та хлопці не йшли.
— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професора розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридорі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.
Вибравшись після закінчення роботи на поверхню, Аскольд одразу зателефонував Надійці. Вона наполягала, аби забрати його машиною просто від Лаври. Аск, уявивши собі Христинине обличчя, коли та побачить, що він від’їжджає з дівчиною на гламурній машині, умовив Надію зустрітися на Майдані. Мала місце ще одна причина, через яку Аскольдові було потрібно опинитися неподалік дому: Лахудрик, який міг не втриматися від підслуховування їхніх з Надійною думок. Бакалавр пояснив Аскольдові, що не може самостійно пересуватися на великі відстані. З Майдану ж він легко дістанеться додому.
Червоний «Альфа Ромео», припаркований поблизу Консерваторії, привітно блимнув фарами.
— Привіт, — мовив хлопець, одним рухом вписуючись у зручне сидіння.
— Салют, — відповіла Надійка, тягнучись до нього, щоб поцілувати у щоку. Та цієї миті він, повернувши обличчя, підставив губи, ніби випадково.
Припинити поцілунок їх змусили наполегливі сигнали авта, якому машина білявки легковажно перекрила виїзд зі стоянки.
— Що робитимемо? — спитала Надія, виїжджаючи на вулицю Городецького. — Може, просто покатаємося по городу?
— Ну, звісно: саме починаються вечірні затори, — усміхнувся Аскольд, уявивши, як Надійчин автомобіль виглядатиме на городі.
— А ми кудись спішимо, чи га? — зблиснула усмішкою дівчина, дивлячись на нього блискучими очима.
Вгору Інститутською потужний двигун виніс їх одним махом. Так само легко підйом здолало чорне «Ауді», що прилаштувалося позаду. В імлистих сутінках міста промайнули витончені будівлі Державного банку. «Альфа Ромео» звернув біля Будинку офіцерів і Кріпосним провулком виїхав на Грушевського.
— Поглянь на нову визначну будівлю Києва, — вказав Аскольд на жовто-білу громаду нещодавно спорудженого житлового будинку біля військової комендатури. — Нормальні люди називають її одоробликом потворним і завдячують її появу архітекторові Гадушкіну і мерові Хмельченку.
— А мій папа хотів тут квартиру купити, уявляєш? — озвалася Надія. — Но тут оказалось дуже дорого, даже для нього, і майже все було розкуплено, оставалися тільки перші поверхи з видом у двір.
— Добре, що не купили: все одно рано чи пізно у Дніпро сповзе, та й громадські організації мають намір оприлюднити списки власників квартир у цій потворі, щоб кияни знали імена тих, хто інвестує у плюндрування міста. Юридичною мовою це називається — «ганебна власність».
— Та ладно тобі. Будинок як будинок. А чому він може поповзти?
— Ґрунти легко розмиваються. Та й справді, дідько з ним, — відповів хлопець. — Скажи ліпше, куди ти мене везеш?
— Я тебе викрала, зараз завезу в посадку і буду питать, — засміялася Надійка. — Де тут у вас посадки?
— «Питать» означає «спрашивать», а ти ж, швидше за все, маєш намір мене катувати. І це у вас на Донбасі посадки, а в цій місцевості — ліси, наприклад, Голосіївський. Це єдиний реліктовий ліс у Європі, який знаходиться практично у місті...
— А ми можемо туди поїхати зараз? — перервала дівчина.
— Гаразд: через Лесі Українки, Кіквідзе, Залізничне шосе, Московську на проспект Науки.
— Так ми ж зараз на Московській! — здивувалася дівчина.
— Це вулиця Московська. А є ще Московська площа[18], Московський провулок, Московський проспект, вулиця Москворецька, Московський міст, Московський універмаг, станція Київ-Московський, Московська брама, — роз’яснив Аскольд особливості топонімічної політики всіх попередніх влад у столиці України.
— Ні щоб назвати пару вулиць на честь чудового міста Донецька.
— Є така вулиця, так і називається — Донецька, а є ще Макіївська, Краматорська, Дружківська, а також пальма Мерцалова в торговельному центрі «Глобус» на Майдані, — пояснював далі Аскольд.
Звернувши з проспекту Науки, машина промчала під склепінням дерев звивистою вулицею поета Блакитного до корпусів Аграрного університету. «Ауді» так само трималося трохи позаду, майже не криючись. Утім, молодим людям було не до «хвостів» — вони весело розмовляли ні про що. Надія скермувала авто у глиб лісу. Тут було вогко і тихо. Щойно машина зупинилася — теми для веселої балаканини вмить вичерпалися. Тепер вони вже мовчали ні про що. Молоді люди не помітили, як з чорного «Ауді», що з вимкненими фарами проїхало за ними, вийшло двоє чоловіків.
Аскольд кинув свою куртку на заднє сидіння. Запах раптом розпашілого жіночого тіла, змішаний з тонким свіжим ароматом парфумів, трохи паморочив хлопцеві голову. Він потягнувся до Надійки, ловлячи її губи своїми. Надія заглушила двигун. Він торкнувся рукою її волосся на потилиці. Аскольд невчасно згадав, що після важкої роботи у печерах він не був у душі і запах від нього, можливо, занадто... гострий. Але Надія, не відриваючись від його губів, міцно обійняла Аскольда за шию. Він обережно торкнувся її пружних грудей. Вона почала ніжно цілувати його обличчя і шию. Кермо заважало. У хлопця в штанях стало затісно, по всьому тілу розливалося тремтливе тепло.
У бічне скло з боку водія раптом ударив яскравий промінь ліхтаря. Пролунав обережний стукіт у вікно. Молоді люди вмить опинилися на дистанції пристойності. Надійка увімкнула двигун і фари. За вікном показався міліцейський кашкет. Дівчина трохи опустила скло.
— Добрий вечір, — почулося з сутінок. — Сержант Борисенко. Документики показуємо.
— А что ми нарушілі? — майже спокійно запитала дівчина.
— Будь ласка, виходимо з машини. Пред’являємо документи, — осмілів сержант, побачивши перед собою зовсім молодих людей.
— Пожалуйста, ваш номєр удостовєрєнія, із какого ви РОВД? — запитала Надія.
— Патрульно-постова служба Голосіївського району. На мені форма і особистий жетон. Вам легше буде це побачити, коли ви залишите машину.
— Аску, сиди, будь ласка, на місці, — попросила дівчина, виходячи з авта.
Та Аскольд, можливо, аби в очах сержанта не виглядати підкаблучником, теж відчинив дверцята і випростався на весь зріст, спершись на дах машини.
— Автомобіль ваш? — запитав міліціонер.
— Мой, мой. Могу докумєнти показать, — різко відповіла Надія.
Впевнений тон дівчини давав свій результат. Вочевидь, патрульні мали досвід спілкування з київськими мажорами і знали про наслідки, які це може мати. У міліціонерів ще були свіжі спогади про те, як у травні двоє студентів, пасинків відомого магната, серед білого дня просто на Бессарабці побили сержанта-даішника і, незважаючи на обіцянку міністра внутрішніх справ, виголошену з трибуни парламенту, добитися для них судового покарання, лишилися абсолютно безкарні. Тож міліціонер чемно відповів:
— На документики, що засвідчують вашу особу, давайте поглянемо. Та-а-ак, громадянко Надіє Карпенко, — завчено вів далі, крутячи в руках водійське посвідчення, — з метою профілактики злочинів проти майна та особистості громадян попереджаю вас про те, що ви перебуваєте в місці підвищеної криміногенної небезпеки, особливо в темне время суток.
— Ви хотітє сказать, что ми на кого-то нападьом? — спантеличено спитала Надійка.
— Да нєт, протів вас может бить совєршєно правонарушеніє. В таком мєстє ви абсолютно беззащітни протів наркоманов, а автомобільчік у вас прімєтний, — озвався інший міліціонер. — Словом, давайтє отсюда. Всєго хорошего.
— Понятно, до свіданія, — відповіла дівчина, беручи з рук патрульного свої права.
«Альфа Ромео» з молодими людьми поїхав угору. За ним рушив і простецький міліцейський бобик. З кущів за обома машинами нишком спостерігали двоє чоловіків у чорному спортивному одязі. Потім вони швидко повернулися до свого «Ауді» й також помчали до Аграрного університету.
— Де ти так навчилася з ментами розмовляти? — запитав Аскольд, коли вони опинилися на освітленій вулиці.
— У нас у школі були уроки виживанія. Вчитель, сам колишній тєлохранітєль і спортсмен, говорив, що якщо з міліцією поводитися так, щоб вони не чувствували твого беспокойства, і демонструвати знання законів і процедур, то можна ізбєжать многіх неприятностей, — розповіла дівчина.
— Ні, ну це нормально?! — обурився Аскольд, аби приховати незручність від того, що сам не брав активної участі в розмові з міліціонерами. — На уроках виживання про контакт з міліцією розповідають як про потенційну небезпеку, а не як про спосіб допомоги і порятунку! А в тебе круто виходить говорити з ними. Куди ми зараз поїдемо?
— Давай десь вип’ємо чаю, — запропонувала Надія. — Тримайся, поїдемо швидко, бо я трохи понервувала. Знаєш тут поблизу щось пристойне?
— Ресторан «Полонез» біля Виставкового центру — колишньої ВДНГ[19]. Слід їхати ліворуч.
Авто помчало прямо до жовтої, розмитої сніговою мрякою плями світлофора, на розі вулиці Героїв оборони. Різко крутнувши кермо ліворуч, Надійка вже на червоне світло миттю виїхала на Голосіївський проспект. Чорне «Ауді», що спробувало повторити цей маневр, точно вписалося під величезний міксер бетономішалки, водій якої також поспішав — будівельний бум[20] у столиці, одначе. Скрегіт металу і розбитого скла, крики людей — миттєво утворився величезний затор.
Вони під’їхали до ресторану і ввійшли до його невеликої затишної зали. Надійка попрямувала до жіночої кімнати поновити макіяж після лісових поцілунків. Тим часом Аскольд, замовивши біля барної стійки дві чашки жасминового чаю, сів за столик. Опинившись на самоті, відчув ніяковість та неспокій від усього пережитого. Аби приборкати розхристані почуття, вирішив подзвонити Апостолові. Той не одразу відгукнувся. Коли ж нарешті озвався, то насварив хлопця за невчасний дзвінок: мовляв, він заважає якійсь важливій дипломатичній розмові з венедськими жерцями. За хвилину телефони роз’єдналися: схоже, в Андрія остаточно сів акумулятор. До столу вже підходила Надійка.
Пробазікавши кілька годин лише за чотирма чашками чаю, вони рушили по домівках. Метро зачинили, тому дівчина наполягла підвезти Аскольда до самого Майдану. Наприкінці вечора у хлопця зіпсувався настрій, адже сорок вісім гривень за рахунком та десятку чайових виклала Надія — для нього це були значні кошти.
— А в Донецьку теж такий дорогий чай? — спитав він, чим одразу викрив причину власної похмурості.
— Є дешевше, є дорожче — не зважай, — удавано безтурботно відповіла дівчина, розуміючи його настрій. — Ти помітив, як добре я вже говорю українською? — спитала, аби змінити тему. Маленька хитрість вдалася — Аскольд пожвавішав.
— Так! Ти справді вже ліпше говориш. Незчулися, як приїхали. Прощалися довго і ніжно.
Коли авто від’їхало, Аскольд миттю злетів по сходах до своєї квартири.
У кімнаті на нього чекав Лахудрик.
— Де тинявся так довго?! У мене безліч новин. — Його жвава балачка одразу розвіяла ліричний настрій. — Отже, твоя Христина таки їздила до ворожки Гликерії-Степаниди. Віддала дві твої фотки. Ця ворожка низької кваліфікації, тому навіть нездатна захистити свій будинок від присутності домовиків, а дружити з нами не вміє. Вона знає про свою непрофесійність і заробляє більше, як психолог чи навіть психоаналітик. Але найцікавіше почалося по тому, як Христя пішла. Гликерія-Степанида одразу поїхала до готелю «Русь», прихопивши з собою одну твою фотографію. На жаль, цей готель захищено від таких сутностей, як ми, ще з часів КДБ, аби їм можна було робити там свої справи без зайвих свідків. Для нас досі неможливо подолати ті закляття, хоча вони працюють без поновлення вже двадцять п’ять років. Зрозуміло, що людина, яка дала ворожці ментальну отруту для тебе, живе у цьому готелі. Ми, ймовірно, знаємо і його ім’я — Бенціон Пінський. Ворожка перед від’їздом до готелю телефонувала якійсь Люсі. Повністю розмову прослухати не вдалось, та Гликерія, помітно побоюючись зустрічі, назвала це ім’я — Пінський. Ти, бува, не знаєш, хто така ця Люся?
— Можливо, Христинина подруга, я чув, їй зо два рази телефонувала якась Люська.
— Гаразд, розберемося.
—- Стривай, Лахудрику, а яким чином ти отримав усю цю інформацію?
— Багато знатимеш — рано постарієш. Цим наразі не переймайся, — відреагував домовик на не висловлену вголос образу хлопця. — Згодом розповім. А зараз іди спати, а то весь світишся від щастя — видно, що добре провів вечір. Добраніч! — Лахудрик зник.
Щойно науковці залишили розкоп — туди нишком пробралися слухачі семінарії Володимир і Антон. Тьмяне освітлення жовтих ламп при самій підлозі не давало змоги щось добре розгледіти. Діставшись до місця завалу, хлопці боязко пройшли до траншеї, закритої чорним поліетиленом, і почали його акуратно, наскільки це можна було зробити у темряві, згортати.
— Володю, — пошепки озвавсь Антон, — а чому отець Василій просто не спитає у вчених, що вони викопали?
— Розумієш, — тихо озвався той, — якщо тут знайдеться щось цінне для них, то почнуться нові розкопки, наїдуть інші археологи, міжнародна наукова громадськість. Лавра і так заповідник, та ще й під захистом ЮНЕСКО. Тут і кроку не ступиш, щоб не порушити якусь пам’яткоохоронну інструкцію. А монастиреві потрібно ж гроші заробляти. От, наприклад, крізь браму біля Воскресенської церкви фури з церковним крамом не проходять, а розібрати її не можна, бо ж збудовано аж у 1850 році — пам’ятка історії і архітектури.
— Та як тільки владиці Савлові знадобиться, то він її за одну ніч зруйнує, а наступного дня відбудує, вже у потрібних для машин розмірах. Згадай, як залізні плити, що ними було підлогу Хрестовоздвиженської церкви викладено, перевезли аж до Звіринецьких печер, і там вони зараз під снігом і дощем слугують за сходи, якими від Ботанічного саду прочани йдуть на поклоніння святим мощам. А, між іншим, тим плиточкам двісті п’ятдесят років, стільки ж, як Цар-дзвону в Москві. їх на уральських заводах Демидова зроблено за цариці Анни Іоаннівни. Такими самими долівку Святої Софії викладено. Ніхто й не нявкнув. Або мені розповідали: колись живопис Івана Квятковського у церкві Різдва Богородиці пітерські малярі шкребками з вівтарної апсиди здерли і замалювали все у псевдовізантійському стилі.
— Антоне, щось ти дуже розбалакався. — Володимир сердито шарудів поліетиленом. — За такі розмови отець Василій по голові не погладить. Я-то нікому не казатиму, а от інші можуть і донести. Акуратно кладімо цю клейонку на насип і будемо дивитися, що ж вони тут накопали...
Світло раптом згасло. По печерах пройшов потужний холодний, але сухий струмінь повітря. Семінаристи вклякли на місці. Темрява була густа і виразно моторошна. Хлопці боялися ворухнутись або заговорити. Дзвінка тиша дедалі сильніше тиснула на вуха. Десь там, де мала знаходитися купа обваленого ґрунту, з’явилася ледь помітна синя цятка. Від неї поступово поширилося білувате марево, що швидко набувало обрисів людської постаті. Видиво стало майже реальним. Цятка виявилася коштовним каменем у золотій діадемі, що вінчала голову молодої жінки, точніше, зовсім дівчини у довгій блакитній сукні з червоними візерунками. У правиці вона тримала простий дерев’яний хрест. Свята Іуліанія, княжна Ольшанська, як її традиційно зображують на іконах! Юнаки, не змовляючись, упали навколішки. Весь простір підземелля заповнив велично-спокійний голос:
— Негаразд приходити без належної шани у місце спочинку знаних і ще не знаних святих угодників і чудотворців та, ніби злодії, нишпорити тут у темряві!
— М-м-ми л-л-лише хот-тіли поглян-н-нути, що т-тут викоп-пали. Отець В-в-василій б-благослови-ли... — Володимир затинався, та все ж трохи опанував себе. В Антона трусилося все тіло, і він не міг вимовити ані слова.
— Не слід без молитви до святих, які нетлінно спочивають тут, приходити, не маючи в серці своїм доброчесних намірів. Тому, хто вас послав, скажете, що немає вам сюди ходу. Не благодатні благословення його. І про мою з’яву мовчіть, бо не всі гідні знати про це. Бог із вами, йдіть.
Ліхтарі при долівці враз ударили хлопцям в очі нестерпним після темряви світлом. Семінаристи були кинулися до виходу, але за мить, не змовляючись, побігли до маленької труни з мощами святої Іуліанії й почали вголос молитися.
Отець Василій у доброму гуморі походжав біля нещодавно збудованого ресторану «Кумпол». Легкий морозець, свіже повітря, а надто — отримані від його нових закордонних знайомих гроші та перспектива заробити ще перетворювали хороший зимовий ранок на просто чудовий. Дратувало лише те, що семінаристи, яких він послав учора на розвідку, так і не з’явилися для доповіді й не відповідали на телефонні дзвінки. Ну то нічого, він їм влаштує послушаніє. Тай професор-археолог про щось зранку має говорити із самим владикою-намісником, а про що саме — невідомо. А знати треба, бо коли утаємничений у справи священноначалія, то кар’єра рухається стрімкіше!
На тротуар хвацько виїхав джип «БМВ», з нього вийшли добрі знайомці отця Василія — Тімафєй та Алєксандр.
— Приветствую вас, батюшка, — розплився у посмішці Тімафєй.
— И вы будьте благословенны! — озвався священик.
— Давайте для начала по кофейку, а потом сразу к делу, — запропонував Алєксандр, указавши на ресторан.
— Если только не долго. У нас мало времени. Скоро снова придут археологи.
Чоловіки зайшли до маленької зали ресторану і вмостилися біля вікна.
— Здесь вполне ничего себе, миленько. — Тімафєй роззирнувся. — Сооружение старинное?
— Да года три как построили — новодел, как говорят архитекторы. — Отець Василій з задоволенням відпив ковток міцної кави.
— М-да! — доєднався до розмови ОАлєксандр. — Если бы у нас не то что под столичным, а даже под Нижегородским кремлем построили что-то подобное, то шуму было бы на всю страну[21]. А у вас — пожалуйста, под стенами Лавры, которая старше любого кремля, в суперзаповедной зоне — строй не хочу. Общественность хоть возмутилась?
— А она, «абчественность», и не знала. Тихо обнесли забором, выкинули несколько кубов грунта (археологи потом рыдали, что, мол, уникальные для науки данные потеряны) и быстренько под старину забабахали ресторанчик. Вице-мэр Телисфорский сам лично это лоббировал, — виявив неабияку обізнаність священик.
— А грунт зачем же выбрасывать? — спитав Тімафєй.
— Да чтобы быстрее было. Господа, нам пора.
Вони швидко пройшли до входу у Ближні печери і спустилися до місця розкопу. Дорогою священик детально розповідав історію виникнення печер та про молитовне служіння сучасних ченців. Показав він і місце в печерах, де за стіною має знаходитися келія з мощами засновника монастиря й першого копача печер — святого Антонія, які ще не явлені людям.
Олександр з отцем Василієм пробралися до траншеї, прокопаної археологами. Тімафєй, лишившись позаду, налаштовував прилад, схожий на ноутбук. Священик по-господарськи, не кваплячись, акуратно згорнув поліетилен, що прикривав розкоп, пройшов до самого кінця траншеї і зазирнув у отвір. Алєксандр передав йому невеликий, але потужний ліхтар. Побачене примусило панотця на мить уклякнути. У світлі ліхтаря було добре видно старовинну домовину й засипану лесом долівку.
— Они открыли новое захоронение, — тихо сказав піп. — Это выдающееся событие. Извините, я должен срочно встретиться с владыкой. Без его благословения туда нельзя.
Олександр спробував умовити священика увійти до розкопаної печери, але наразився на несподівано тверду відмову. Вони повернулися до Тімафєя. Той піднятим великим пальцем показав Алєксандрові, щоб зробив свою роботу. Разом вони вийшли на поверхню, і отець Василій, похапцем попрощавшись, майже бігом завернув за ріг Хрестовоздвиженської церкви — у напрямку резиденції архієпископа. Втім, отримати свою щоденну платню він не забув.
— Перфорация точно в пещерах, — повідомив Тімофєй. — Сигнал очень четкий и усиливается в направлении той траншеи, куда вы ходили. Портал точно здесь, но в данный момент не активирован. Нужно срочно искать выходы на этих археологов, сегодня же следует пробить в Интернете информацию на них и найти повод для встречи.
Отець Василій, не привітавшись, пройшов повз архієпископового келійника і, ледь постукавши, рвучко увійшов до кабінету. Там виявилося, що високопреосвященний спокійно чаює з професором Юрієм Довжиком. Священик зам’явся на порозі.
— З якого це часу ти входиш без доповіді, отче? — суворо спитав владика.
— Вибачте, ваше високопреосвященство, я маю термінову інформацію, але це зачекає, дозвольте зайти пізніше.
— Зачекає, зачекає! — грубувато відповів господар кабінету. — Тут ось пан професор розповідає неймовірні речі: нову печеру знайшли у підземеллях, а в ній ще не відоме поховання. Прийшов просити благословення, щоб відкрити його. Каже, що тому похованню може бути навіть триста років. Якщо обретемо нові святі мощі, це буде найвизначнішою подією мого намісництва у Лаврі. Шкода, що блаженнійший на лікуванні. Допоможи вченим робочою силою — семінаристами, коли є потреба. Слід не кваплячись розкрити келію, щоб можна було пройти туди і як годиться відслужити молебень, а потім з Божою допомогою врочисто відкрити мощі.
— Даруйте, владико, — заговорив професор, — але зараз, коли є доступ вологого повітря, поховання може швидко зіпсуватися. Його краще відкривати в лабораторних умовах.
— То ви не вірите у нетлінність святих мощей? — поквапився встромити своє запитання отець Василій.
— Цить! — Архієпископ з-під камилавки суворо поглянув на порушника субординації. — Я не дозволю винести мощі з печер, бо віруючі цього не схвалять. — І звернувся до вченого: — Чи можна провести необхідні процедури в печерах?
— Дуже складно. Ви у будь-якому разі зацікавлені, аби точно ідентифікувати особу похованого, а це складна робота, вона може тривати і не один рік. Дайте нам можливість провести всебічне дослідження.
— Ну, тут у нас із вами погляди можуть і не збігатися. Слід подумати, мощі якого з уже канонізованих популярних святих ми ще не віднайшли. Такі є. Звісно, приблизний історичний період житія святого має відповідати часу, до якого належить відкрите вами поховання.
— Тобто, владико, ви готові проголосити святими мощами «популярного святого» прах іншої людини?
— Ну, на все Божа воля. Якщо котрійсь бабусі явиться у сні святий і назве цю труну своєю, то хіба ж ви або навіть я заборонимо їй вірити, що це саме він і є? І не заборонимо ми їй поширювати цю звістку серед своїх знайомих. Так, дивись, уже й черга вишикується для поклоніння святим мощам. А там і зцілення та інші дива траплятимуться. Така собі народна канонізація. Між іншим, їхня щира віра справді робить неймовірні речі. І жоден священик проти неї не піде. Втім, можливо, результати наукових досліджень збігатимуться з народними очікуваннями. Це ідеальний варіант.
— Гаразд, ваше високопреосвященство, будемо робити кожен свою справу. Думаю, завтра ж почнемо розчистку, обміри і фотофіксацію знахідки, а саме розкриття проведемо спільно. Дякую за смачний чай, на все добре.
— Господь з вами. Ангела хранителя, — махнув рукою церковний сановник у недбалому жесті благословення.
Залишившись сам на сам з отцем Василієм, архієпископ умить посуворішав.
— Ти що, не міг раніше дізнатися, що вони там накопали? — звернувся він до священика, який так і лишався стояти біля дверей. — Тепер матимемо суперечку за те, кому і що належить у тій домовині.
— Та послав семінаристів, але вони кудись зникли, навіть на дзвінки не відповідають. — Отець Василій ледь приховував розчарування від того, що його випередили з такою приголомшливою звісткою.
— Треба було б негайно оголосити про цю знахідку, та все ж слід спочатку відкрити домовину і побачити, що там. Уже сьогодні у проповіді на вечірні я сам скажу, що, можливо, скоро на нас чекає Господнє диво — щоб ніхто перший не розповів. Сам розумієш — конкуренція.
Цекісти з квартири на Михайлівській негайно повідомили до Центру історичних корекцій, полковникові Ґаврілову, що вони дуже близькі до фіксації місця перфорації часопростору і приступають до визначення кола осіб, які могли б його долати. Відтак зайнялися пошуком в Інтернеті інформації про професора Довжика і його співробітників. Залишалася невелика ймовірність, що часопростір перетинав хтось із мешканців монастиря або семінаристів, але спілкування з отцем Василієм переконало їх у тому, що така подія в цьому середовищі не могла б лишатися таємницею. Тому цю версію відклали як другорядну.