Час настав

У машині цілуватись — на ментів лиш наражатись

Уранці Аскольд прокинувся бадьорим, у доброму гу­морі. Ляснув у долоні, аби покликати Лахудрика, але той, на диво, не відгукнувся. Часу до виходу на роботу в Лавру лишалося вдосталь, тому вирішив зробити вранішню пробіжку парком Володимирської гірки.

За годину, трохи стомлений і розпашілий, поверта­ючись уже звичайною ходою, вирішив зателефонувати Апостолові.

— Доброго ранку вам у першому сторіччі, добродію Апостоле, — перший привітався Аскольд, почувши, що телефон увімкнули.

— І тобі не хворіти у 21-му, — відпо­вів насмішкуватий голос Апостолового учня, вене­да Ілька.

— О, привіт! — відгукнувся Аскольд. — А де добро­дій Апостол?

— Зайнятий: розпитує моїх одноплемінників про наші звичаї. Сказав, як подзвониш, переказати, щоб ти до нас завтра навідався: справа є.

— Ти що там, у Андрія персональним референтом влаштувався? Прикольно: охоронець-референт самого першого Апостола! — пожартував студент.

— Усе, не тринди, бо батарея сідає, — відповів Ілько і відімкнувся.

«Отакої! — подумав Аскольд. — Дикун з першого сторіччя вже опановує правила користування мобілами. Триндець усій логіці розвитку історичних процесів».

Удома на нього чекав Лахудрик Пенатій. Він роз­повів, що вночі, поки хлопець спав, його обстежив консиліум домовиків. Вони дійшли висновку, що безпосередньої загрози для нього немає ані від приворотного зілля, ані від ментальної отрути. Але консиліум установив, що мала місце небезпечна спроба ментального замаху, що підлягає ретельно­му розслідуванню. Тому з Аскольдом до Лаври, аби уважніше придивитися до Христини, має їхати він — Лахудрик Пенатій, якому, між іншим, за вчас­не реагування на цю надзвичайну подію дочасно надано ступінь бакалавра.

Незримо і невагомо вмостившись на Аскольдовому плечі, новоспечений бакалавр попрямував міським транспортом до Лаври.

Професор був уже на місці, випередивши Аска лише на кілька хвилин. Привітавшись, студент почав роз­кривати розкоп. З позавчорашнього дня тут нічого не змінилося. Христина, на диво, запізнювалася, тому чоловіки узялися до роботи вдвох. Професор запропонував спочатку обережно розчистити нововідкриту камеру, просіяти весь обвалений ґрунт. Це робота для багатьох людей і не на один день. Найцікавіше — від­криття домовини — доведеться здійснити пізніше, бажано за всіма правилами: з фотофіксацією та за участі інших науковців і духовенства.

Встановивши потужні акумуляторні ліхтарі в кут­ках печери, науковці почали акуратно знімати ґрунт, що присипав домовину. Аскольд свою части­ну землі скидав у дальній куток, посилюючи тимча­сове маскування лазу, що вів у печеру Куба. Лахуд­рик тихцем допомагав Аскольдові, тому похован­ня — виступ у стіні з домовиною на ньому — звіль­нялося від ґрунту досить швидко. Та головне, що зробив домовичок на прохання Аска — «відвів очі» професору від лазу до печери Куба.

Згори пролунав голос Христини:

— Агов! Ви вже працюєте? Вибачте за запізнення! Зізнаюся: я проспала.

— Нічого, нічого, — відгукнувся професор, вибира­ючись до коридору, де стався травневий обвал. — Ма­ємо порадитись. Далі приховувати наше відкриття не­можливо. Судячи зі стану поховання, його вік не пере­вищує трьохсот років, хоча можливо, що в цю труну триста років тому вклали набагато давніші мощі.

— А є можливість непомітно винести й дослідити домовину та її вміст в Інституті археології, а потім ого­лосити про знахідку? — запитала чи запропонувала Христина.

— Ні. По-перше, для віруючих це святі мощі, і ми не можемо образити релігійні почуття людей, як би ми не ставились до їхнього поводження з архітектурними і археологічними пам’ятками, а по-друге, це просто технічно важко здійснити, не пошкодивши знахідки. Давайте зараз зробимо обміри, а потім спробуємо про­сіяти частину ґрунту. Сьогодні понеділок — день важ­кий, а завтра я запрошу декого з колег, священиків, і ми оголосимо про наше, підкреслюю, колеги, — наше відкриття. Все, гайда до роботи.

Аскольд раптом почув беззвучну мову Лахудрика:

— Коли Христина запропонувала нишком винести домовину, то мала намір, у випадку, якби професор пристав на це, закласти його попам. Але варто було їй почути, що відкриття спільне, то одразу передумала. Ще вона має намір повідомити про відкриття знайо­мій журналістці, але це просто аби похвалитися.

— А щодо привороту й отрути щось відчуваєш? — також подумки запитав Аскольд.

— Майже нічого. її проблема — заздрість, зумов­лена неадекватною самооцінкою, але ти її справді ці­кавиш, можливо, вона навіть поступово закохується у тебе. Про отруту вона нічого не знає. Приворот, за її уявленням, повністю подіє лише за тиждень. Вона ще побіжить до ворожки, аби віддати їй кілька твоїх фотографій.

До Аскольда підійшла Христина.

— Ти, сподіваюсь, не сприйняв серйозно нашу розмову за кавою у трубі? — спитала, зазирнувши йому в очі.

— Та забудьте. До речі, кава була якась дивна. — Він не втримався, щоб не спантеличити жінку.

— Мені також так здалося, — швидко відповіла во­на і заходилася працювати.

Аскольд знову почув на «подумковому зв’язку» Лахудрика.

— Bay! — висловив він свій захват, вочевидь нади­вившись голлівудських кінофільмів. — Ти навіть не уявляєш, скільки тут є різних високоорганізованих сутностей.

— Ще б пак, у печерах упокоєно мощі святих. Ти з кимось уже познайомився? — Аск зрозумів, що подумкове спілкування мало чим відрізняється від звичай­ного діалогу.

— Так, із ясновельможною панною Іуліанією — княжною Ольшанською. Вона на цьому підземному цвинтарі господиня. До речі, їй дуже не подобаєть­ся, що ви, не спитавши дозволу, самочинно пораєте­ся у печерах.

— Так нам священики дозволили! — здивувався студент.

— А святі дозволили? Могли б спитати дозволу і свічки поставити всім чудотворцям печерським — зовсім не завадило б, тим паче, коли ви їхній спокій порушуєте, — серйозно зауважив домовик.

— Ти часом у минулих реінкарнаціях не жив у мо­настирі? — спитав Аскольд.

— Я й без реінкарнацій знаю, що господарів усякого дому слід шанувати.

— Слухай! Чи не міг би ти домовитися зі своїми но­вими знайомими, щоб вони допомогли нам визначи­ти, кого поховано у знайденій домовині? — спала сту­дентові на думку проста до геніальності ідея.

— Спробую...

Згори почувся незнайомий юнацький голос:

— Боже помагай! Отець Василій благословили до­помогти, якщо є потреба. — До розкопу наблизились двоє семінаристів.

— Дякуємо, — відповів професор, виходячи назус­тріч непроханим візитерам, щоб затулити домовину від їхніх поглядів, — але ми самі впораємося. Мені потрібно було б сьогодні переговорити з владикою-намісником у важливій справі. Перекажіть отцеві Василію, що я чекатиму на відповідь преосвященного. А зараз дозвольте, ми продовжимо.

— Як скажете. А щось цікаве вдалося знайти? — за­питав білявий молодик.

— Є дещо, але напевне ще говорити передчасно, — відповів науковець, усім виглядом демонструючи не­бажання продовжувати розмову.

Та хлопці не йшли.

— Нас лаятимуть, що не допомогли, — знову сказав білявий, намагаючись розгледіти за спиною професо­ра розкоп. Але у вузькому, тьмяно освітленому коридо­рі годі було щось побачити. Ще трохи потоптавшись, семінаристи залишили вчених у спокої.

Вибравшись після закінчення роботи на поверхню, Аскольд одразу зателефонував Надійці. Вона наполя­гала, аби забрати його машиною просто від Лаври. Аск, уявивши собі Христинине обличчя, коли та побачить, що він від’їжджає з дівчиною на гламурній ма­шині, умовив Надію зустрітися на Майдані. Мала міс­це ще одна причина, через яку Аскольдові було потріб­но опинитися неподалік дому: Лахудрик, який міг не втриматися від підслуховування їхніх з Надійною ду­мок. Бакалавр пояснив Аскольдові, що не може само­стійно пересуватися на великі відстані. З Майдану ж він легко дістанеться додому.

Червоний «Альфа Ромео», припаркований поблизу Консерваторії, привітно блимнув фарами.

— Привіт, — мовив хлопець, одним рухом вписую­чись у зручне сидіння.

— Салют, — відповіла Надійка, тягнучись до нього, щоб поцілувати у щоку. Та цієї миті він, повернувши обличчя, підставив губи, ніби випадково.

Припинити поцілунок їх змусили наполегливі сиг­нали авта, якому машина білявки легковажно пере­крила виїзд зі стоянки.

— Що робитимемо? — спитала Надія, виїжджаючи на вулицю Городецького. — Може, просто покатаємо­ся по городу?

— Ну, звісно: саме починаються вечірні затори, — усміхнувся Аскольд, уявивши, як Надійчин автомобіль виглядатиме на городі.

— А ми кудись спішимо, чи га? — зблиснула усміш­кою дівчина, дивлячись на нього блискучими очима.

Вгору Інститутською потужний двигун виніс їх од­ним махом. Так само легко підйом здолало чорне «Ауді», що прилаштувалося позаду. В імлистих сутінках міста промайнули витончені будівлі Державного бан­ку. «Альфа Ромео» звернув біля Будинку офіцерів і Кріпосним провулком виїхав на Грушевського.

— Поглянь на нову визначну будівлю Києва, — вка­зав Аскольд на жовто-білу громаду нещодавно спору­дженого житлового будинку біля військової коменда­тури. — Нормальні люди називають її одоробликом потворним і завдячують її появу архітекторові Гадушкіну і мерові Хмельченку.

— А мій папа хотів тут квартиру купити, уявляєш? — озвалася Надія. — Но тут оказалось дуже дорого, даже для нього, і майже все було розкуплено, оставалися тільки перші поверхи з видом у двір.

— Добре, що не купили: все одно рано чи пізно у Дніпро сповзе, та й громадські організації мають на­мір оприлюднити списки власників квартир у цій пот­ворі, щоб кияни знали імена тих, хто інвестує у плюндрування міста. Юридичною мовою це називається — «ганебна власність».

— Та ладно тобі. Будинок як будинок. А чому він мо­же поповзти?

— Ґрунти легко розмиваються. Та й справді, дідько з ним, — відповів хлопець. — Скажи ліпше, куди ти ме­не везеш?

— Я тебе викрала, зараз завезу в посадку і буду пи­тать, — засміялася Надійка. — Де тут у вас посадки?

— «Питать» означає «спрашивать», а ти ж, швидше за все, маєш намір мене катувати. І це у вас на Донбасі посадки, а в цій місцевості — ліси, наприклад, Голосіївський. Це єдиний реліктовий ліс у Європі, який знаходиться практично у місті...

— А ми можемо туди поїхати зараз? — перервала дівчина.

— Гаразд: через Лесі Українки, Кіквідзе, Залізничне шосе, Московську на проспект Науки.

— Так ми ж зараз на Московській! — здивувалася дівчина.

— Це вулиця Московська. А є ще Московська пло­ща[18], Московський провулок, Московський проспект, вулиця Москворецька, Московський міст, Московський універмаг, станція Київ-Московський, Московська брама, — роз’яснив Аскольд особливості топонімічної по­літики всіх попередніх влад у столиці України.

— Ні щоб назвати пару вулиць на честь чудового міста Донецька.

— Є така вулиця, так і називається — Донецька, а є ще Макіївська, Краматорська, Дружківська, а також пальма Мерцалова в торговельному центрі «Глобус» на Майдані, — пояснював далі Аскольд.

Звернувши з проспекту Науки, машина промчала під склепінням дерев звивистою вулицею поета Бла­китного до корпусів Аграрного університету. «Ауді» так само трималося трохи позаду, майже не криючись. Утім, молодим людям було не до «хвостів» — вони весело розмовляли ні про що. Надія скермувала авто у глиб лісу. Тут було вогко і тихо. Щойно ма­шина зупинилася — теми для веселої балаканини вмить вичерпалися. Тепер вони вже мовчали ні про що. Молоді люди не помітили, як з чорного «Ауді», що з вимкненими фарами проїхало за ними, вийшло двоє чоловіків.

Аскольд кинув свою куртку на заднє сидіння. За­пах раптом розпашілого жіночого тіла, змішаний з тонким свіжим ароматом парфумів, трохи паморочив хлопцеві голову. Він потягнувся до Надійки, ловлячи її губи своїми. Надія заглушила двигун. Він торкнувся рукою її волосся на потилиці. Аскольд невчасно згадав, що після важкої роботи у печерах він не був у душі і запах від нього, можливо, занад­то... гострий. Але Надія, не відриваючись від його губів, міцно обійняла Аскольда за шию. Він обереж­но торкнувся її пружних грудей. Вона почала ніжно цілувати його обличчя і шию. Кермо заважало. У хлопця в штанях стало затісно, по всьому тілу роз­ливалося тремтливе тепло.

У бічне скло з боку водія раптом ударив яскравий промінь ліхтаря. Пролунав обережний стукіт у вікно. Молоді люди вмить опинилися на дистанції при­стойності. Надійка увімкнула двигун і фари. За вік­ном показався міліцейський кашкет. Дівчина трохи опустила скло.

— Добрий вечір, — почулося з сутінок. — Сержант Борисенко. Документики показуємо.

— А что ми нарушілі? — майже спокійно запитала дівчина.

— Будь ласка, виходимо з машини. Пред’являємо документи, — осмілів сержант, побачивши перед со­бою зовсім молодих людей.

— Пожалуйста, ваш номєр удостовєрєнія, із како­го ви РОВД? — запитала Надія.

— Патрульно-постова служба Голосіївського району. На мені форма і особистий жетон. Вам легше буде це побачити, коли ви залишите машину.

— Аску, сиди, будь ласка, на місці, — попросила дів­чина, виходячи з авта.

Та Аскольд, можливо, аби в очах сержанта не вигля­дати підкаблучником, теж відчинив дверцята і ви­простався на весь зріст, спершись на дах машини.

— Автомобіль ваш? — запитав міліціонер.

— Мой, мой. Могу докумєнти показать, — різко від­повіла Надія.

Впевнений тон дівчини давав свій результат. Во­чевидь, патрульні мали досвід спілкування з київ­ськими мажорами і знали про наслідки, які це може мати. У міліціонерів ще були свіжі спогади про те, як у травні двоє студентів, пасинків відомого маг­ната, серед білого дня просто на Бессарабці побили сержанта-даішника і, незважаючи на обіцянку мі­ністра внутрішніх справ, виголошену з трибуни парламенту, добитися для них судового покарання, лишилися абсолютно безкарні. Тож міліціонер чем­но відповів:

— На документики, що засвідчують вашу особу, да­вайте поглянемо. Та-а-ак, громадянко Надіє Карпен­ко, — завчено вів далі, крутячи в руках водійське по­свідчення, — з метою профілактики злочинів проти майна та особистості громадян попереджаю вас про те, що ви перебуваєте в місці підвищеної криміноген­ної небезпеки, особливо в темне время суток.

— Ви хотітє сказать, что ми на кого-то нападьом? — спантеличено спитала Надійка.

— Да нєт, протів вас может бить совєршєно право­нарушеніє. В таком мєстє ви абсолютно беззащітни протів наркоманов, а автомобільчік у вас прімєт­ний, — озвався інший міліціонер. — Словом, давайтє отсюда. Всєго хорошего.

— Понятно, до свіданія, — відповіла дівчина, беру­чи з рук патрульного свої права.

«Альфа Ромео» з молодими людьми поїхав угору. За ним рушив і простецький міліцейський бобик. З кущів за обома машинами нишком спостерігали двоє чолові­ків у чорному спортивному одязі. Потім вони швидко повернулися до свого «Ауді» й також помчали до Аг­рарного університету.

— Де ти так навчилася з ментами розмовляти? — за­питав Аскольд, коли вони опинилися на освітленій ву­лиці.

— У нас у школі були уроки виживанія. Вчитель, сам колишній тєлохранітєль і спортсмен, говорив, що як­що з міліцією поводитися так, щоб вони не чувствували твого беспокойства, і демонструвати знання зако­нів і процедур, то можна ізбєжать многіх неприятнос­тей, — розповіла дівчина.

— Ні, ну це нормально?! — обурився Аскольд, аби приховати незручність від того, що сам не брав актив­ної участі в розмові з міліціонерами. — На уроках ви­живання про контакт з міліцією розповідають як про потенційну небезпеку, а не як про спосіб допомоги і порятунку! А в тебе круто виходить говорити з ними. Куди ми зараз поїдемо?

— Давай десь вип’ємо чаю, — запропонувала На­дія. — Тримайся, поїдемо швидко, бо я трохи понерву­вала. Знаєш тут поблизу щось пристойне?

— Ресторан «Полонез» біля Виставкового центру — колишньої ВДНГ[19]. Слід їхати ліворуч.

Авто помчало прямо до жовтої, розмитої сніговою мрякою плями світлофора, на розі вулиці Героїв обо­рони. Різко крутнувши кермо ліворуч, Надійка вже на червоне світло миттю виїхала на Голосіївський проспект. Чорне «Ауді», що спробувало повторити цей маневр, точно вписалося під величезний міксер бетономішалки, водій якої також поспішав — буді­вельний бум[20] у столиці, одначе. Скрегіт металу і розбитого скла, крики людей — миттєво утворився величезний затор.

Вони під’їхали до ресторану і ввійшли до його не­великої затишної зали. Надійка попрямувала до жі­ночої кімнати поновити макіяж після лісових поці­лунків. Тим часом Аскольд, замовивши біля барної стійки дві чашки жасминового чаю, сів за столик. Опинившись на самоті, відчув ніяковість та неспокій від усього пережитого. Аби приборкати розхристані почуття, вирішив подзвонити Апостолові. Той не одразу відгукнувся. Коли ж нарешті озвався, то на­сварив хлопця за невчасний дзвінок: мовляв, він за­важає якійсь важливій дипломатичній розмові з венедськими жерцями. За хвилину телефони роз’єдна­лися: схоже, в Андрія остаточно сів акумулятор. До столу вже підходила Надійка.

Пробазікавши кілька годин лише за чотирма чаш­ками чаю, вони рушили по домівках. Метро зачини­ли, тому дівчина наполягла підвезти Аскольда до са­мого Майдану. Наприкінці вечора у хлопця зіпсувався настрій, адже сорок вісім гривень за рахунком та десятку чайових виклала Надія — для нього це були значні кошти.

— А в Донецьку теж такий дорогий чай? — спитав він, чим одразу викрив причину власної похмурості.

— Є дешевше, є дорожче — не зважай, — удавано безтурботно відповіла дівчина, розуміючи його на­стрій. — Ти помітив, як добре я вже говорю україн­ською? — спитала, аби змінити тему. Маленька хит­рість вдалася — Аскольд пожвавішав.

— Так! Ти справді вже ліпше говориш. Незчулися, як приїхали. Прощалися довго і ніжно.

Коли авто від’їхало, Аскольд миттю злетів по сходах до своєї квартири.

У кімнаті на нього чекав Лахудрик.

— Де тинявся так довго?! У мене безліч новин. — Його жвава балачка одразу розвіяла ліричний на­стрій. — Отже, твоя Христина таки їздила до ворож­ки Гликерії-Степаниди. Віддала дві твої фотки. Ця во­рожка низької кваліфікації, тому навіть нездатна за­хистити свій будинок від присутності домовиків, а дружити з нами не вміє. Вона знає про свою непрофесійність і заробляє більше, як психолог чи навіть психоаналітик. Але найцікавіше почалося по тому, як Христя пішла. Гликерія-Степанида одразу поїхала до готелю «Русь», прихопивши з собою одну твою фо­тографію. На жаль, цей готель захищено від таких сутностей, як ми, ще з часів КДБ, аби їм можна було робити там свої справи без зайвих свідків. Для нас досі неможливо подолати ті закляття, хоча вони пра­цюють без поновлення вже двадцять п’ять років. Зро­зуміло, що людина, яка дала ворожці ментальну отру­ту для тебе, живе у цьому готелі. Ми, ймовірно, знає­мо і його ім’я — Бенціон Пінський. Ворожка перед від’їздом до готелю телефонувала якійсь Люсі. Пов­ністю розмову прослухати не вдалось, та Гликерія, помітно побоюючись зустрічі, назвала це ім’я — Пін­ський. Ти, бува, не знаєш, хто така ця Люся?

— Можливо, Христинина подруга, я чув, їй зо два рази телефонувала якась Люська.

— Гаразд, розберемося.

—- Стривай, Лахудрику, а яким чином ти отримав усю цю інформацію?

— Багато знатимеш — рано постарієш. Цим наразі не переймайся, — відреагував домовик на не вислов­лену вголос образу хлопця. — Згодом розповім. А за­раз іди спати, а то весь світишся від щастя — видно, що добре провів вечір. Добраніч! — Лахудрик зник.

Щойно науковці залишили розкоп — туди нишком пробралися слухачі семінарії Володимир і Антон. Тьмяне освітлення жовтих ламп при самій підлозі не давало змоги щось добре розгледіти. Діставшись до місця завалу, хлопці боязко пройшли до траншеї, за­критої чорним поліетиленом, і почали його акуратно, наскільки це можна було зробити у темряві, згортати.

— Володю, — пошепки озвавсь Антон, — а чому отець Василій просто не спитає у вчених, що вони ви­копали?

— Розумієш, — тихо озвався той, — якщо тут знайдеться щось цінне для них, то почнуться нові розкопки, наїдуть інші археологи, міжнародна нау­кова громадськість. Лавра і так заповідник, та ще й під захистом ЮНЕСКО. Тут і кроку не ступиш, щоб не порушити якусь пам’яткоохоронну інструкцію. А монастиреві потрібно ж гроші заробляти. От, нап­риклад, крізь браму біля Воскресенської церкви фури з церковним крамом не проходять, а розібрати її не можна, бо ж збудовано аж у 1850 році — пам’ятка історії і архітектури.

— Та як тільки владиці Савлові знадобиться, то він її за одну ніч зруйнує, а наступного дня відбу­дує, вже у потрібних для машин розмірах. Згадай, як залізні плити, що ними було підлогу Хрестовоздвиженської церкви викладено, перевезли аж до Звіринецьких печер, і там вони зараз під снігом і дощем слугують за сходи, якими від Ботанічного са­ду прочани йдуть на поклоніння святим мощам. А, між іншим, тим плиточкам двісті п’ятдесят років, стільки ж, як Цар-дзвону в Москві. їх на уральських заводах Демидова зроблено за цариці Анни Іоаннівни. Такими самими долівку Святої Софії викла­дено. Ніхто й не нявкнув. Або мені розповідали: ко­лись живопис Івана Квятковського у церкві Різдва Богородиці пітерські малярі шкребками з вівтарної апсиди здерли і замалювали все у псевдовізантійському стилі.

— Антоне, щось ти дуже розбалакався. — Володи­мир сердито шарудів поліетиленом. — За такі розмови отець Василій по голові не погладить. Я-то нікому не казатиму, а от інші можуть і донести. Акуратно кладі­мо цю клейонку на насип і будемо дивитися, що ж во­ни тут накопали...

Світло раптом згасло. По печерах пройшов потуж­ний холодний, але сухий струмінь повітря. Семіна­ристи вклякли на місці. Темрява була густа і вираз­но моторошна. Хлопці боялися ворухнутись або за­говорити. Дзвінка тиша дедалі сильніше тиснула на вуха. Десь там, де мала знаходитися купа обвалено­го ґрунту, з’явилася ледь помітна синя цятка. Від неї поступово поширилося білувате марево, що швидко набувало обрисів людської постаті. Видиво стало майже реальним. Цятка виявилася коштовним ка­менем у золотій діадемі, що вінчала голову молодої жінки, точніше, зовсім дівчини у довгій блакитній сукні з червоними візерунками. У правиці вона три­мала простий дерев’яний хрест. Свята Іуліанія, княжна Ольшанська, як її традиційно зображують на іконах! Юнаки, не змовляючись, упали навколіш­ки. Весь простір підземелля заповнив велично-спо­кійний голос:

— Негаразд приходити без належної шани у місце спочинку знаних і ще не знаних святих угодників і чу­дотворців та, ніби злодії, нишпорити тут у темряві!

— М-м-ми л-л-лише хот-тіли поглян-н-нути, що т-тут викоп-пали. Отець В-в-василій б-благослови-ли... — Володимир затинався, та все ж трохи опанував себе. В Антона трусилося все тіло, і він не міг вимови­ти ані слова.

— Не слід без молитви до святих, які нетлінно спо­чивають тут, приходити, не маючи в серці своїм доб­рочесних намірів. Тому, хто вас послав, скажете, що не­має вам сюди ходу. Не благодатні благословення його. І про мою з’яву мовчіть, бо не всі гідні знати про це. Бог із вами, йдіть.

Ліхтарі при долівці враз ударили хлопцям в очі нес­терпним після темряви світлом. Семінаристи були ки­нулися до виходу, але за мить, не змовляючись, побіг­ли до маленької труни з мощами святої Іуліанії й почали вголос молитися.

Отець Василій у доброму гуморі походжав біля не­щодавно збудованого ресторану «Кумпол». Легкий морозець, свіже повітря, а надто — отримані від його нових закордонних знайомих гроші та перспектива заробити ще перетворювали хороший зимовий ра­нок на просто чудовий. Дратувало лише те, що семі­наристи, яких він послав учора на розвідку, так і не з’явилися для доповіді й не відповідали на телефонні дзвінки. Ну то нічого, він їм влаштує послушаніє. Тай професор-археолог про щось зранку має говорити із самим владикою-намісником, а про що саме — невідомо. А знати треба, бо коли утаємничений у спра­ви священноначалія, то кар’єра рухається стрімкіше!

На тротуар хвацько виїхав джип «БМВ», з нього вийшли добрі знайомці отця Василія — Тімафєй та Алєксандр.

— Приветствую вас, батюшка, — розплився у по­смішці Тімафєй.

— И вы будьте благословенны! — озвався священик.

— Давайте для начала по кофейку, а потом сразу к делу, — запропонував Алєксандр, указавши на рес­торан.

— Если только не долго. У нас мало времени. Скоро снова придут археологи.

Чоловіки зайшли до маленької зали ресторану і вмостилися біля вікна.

— Здесь вполне ничего себе, миленько. — Тімафєй роззирнувся. — Сооружение старинное?

— Да года три как построили — новодел, как гово­рят архитекторы. — Отець Василій з задоволенням відпив ковток міцної кави.

— М-да! — доєднався до розмови ОАлєксандр. — Ес­ли бы у нас не то что под столичным, а даже под Ниже­городским кремлем построили что-то подобное, то шуму было бы на всю страну[21]. А у вас — пожалуйста, под стенами Лавры, которая старше любого кремля, в суперзаповедной зоне — строй не хочу. Обществен­ность хоть возмутилась?

— А она, «абчественность», и не знала. Тихо об­несли забором, выкинули несколько кубов грунта (археологи потом рыдали, что, мол, уникальные для науки данные потеряны) и быстренько под старину забабахали ресторанчик. Вице-мэр Телисфорский сам лично это лоббировал, — виявив неабияку обі­знаність священик.

— А грунт зачем же выбрасывать? — спитав Тіма­фєй.

— Да чтобы быстрее было. Господа, нам пора.

Вони швидко пройшли до входу у Ближні печери і спустилися до місця розкопу. Дорогою священик де­тально розповідав історію виникнення печер та про молитовне служіння сучасних ченців. Показав він і місце в печерах, де за стіною має знаходитися келія з мощами засновника монастиря й першого копача печер — святого Антонія, які ще не явлені людям.

Олександр з отцем Василієм пробралися до тран­шеї, прокопаної археологами. Тімафєй, лишившись позаду, налаштовував прилад, схожий на ноутбук. Священик по-господарськи, не кваплячись, акуратно згорнув поліетилен, що прикривав розкоп, пройшов до самого кінця траншеї і зазирнув у отвір. Алєксандр передав йому невеликий, але потужний ліхтар. Поба­чене примусило панотця на мить уклякнути. У світлі ліхтаря було добре видно старовинну домовину й за­сипану лесом долівку.

— Они открыли новое захоронение, — тихо сказав піп. — Это выдающееся событие. Извините, я должен срочно встретиться с владыкой. Без его благословения туда нельзя.

Олександр спробував умовити священика увійти до розкопаної печери, але наразився на несподівано тверду відмову. Вони повернулися до Тімафєя. Той під­нятим великим пальцем показав Алєксандрові, щоб зробив свою роботу. Разом вони вийшли на поверхню, і отець Василій, похапцем попрощавшись, майже бі­гом завернув за ріг Хрестовоздвиженської церкви — у напрямку резиденції архієпископа. Втім, отримати свою щоденну платню він не забув.

— Перфорация точно в пещерах, — повідомив Тімофєй. — Сигнал очень четкий и усиливается в направ­лении той траншеи, куда вы ходили. Портал точно здесь, но в данный момент не активирован. Нужно срочно искать выходы на этих археологов, сегодня же следует пробить в Интернете информацию на них и найти повод для встречи.

Отець Василій, не привітавшись, пройшов повз архієпископового келійника і, ледь постукавши, рвучко увійшов до кабінету. Там виявилося, що високопреосвященний спокійно чаює з професором Юрієм Довжиком. Священик зам’явся на порозі.

— З якого це часу ти входиш без доповіді, отче? — суворо спитав владика.

— Вибачте, ваше високопреосвященство, я маю термі­нову інформацію, але це зачекає, дозвольте зайти пізніше.

— Зачекає, зачекає! — грубувато відповів господар кабінету. — Тут ось пан професор розповідає неймо­вірні речі: нову печеру знайшли у підземеллях, а в ній ще не відоме поховання. Прийшов просити благословення, щоб відкрити його. Каже, що тому похованню може бути навіть триста років. Якщо обретемо нові святі мощі, це буде найвизначнішою подією мого на­місництва у Лаврі. Шкода, що блаженнійший на ліку­ванні. Допоможи вченим робочою силою — семінаристами, коли є потреба. Слід не кваплячись розкри­ти келію, щоб можна було пройти туди і як годиться відслужити молебень, а потім з Божою допомогою врочисто відкрити мощі.

— Даруйте, владико, — заговорив професор, — але зараз, коли є доступ вологого повітря, поховання може швидко зіпсуватися. Його краще відкривати в лабора­торних умовах.

— То ви не вірите у нетлінність святих мощей? — поквапився встромити своє запитання отець Василій.

— Цить! — Архієпископ з-під камилавки суворо поглянув на порушника субординації. — Я не дозволю винести мощі з печер, бо віруючі цього не схвалять. — І звернувся до вченого: — Чи можна провести необхід­ні процедури в печерах?

— Дуже складно. Ви у будь-якому разі зацікавлені, аби точно ідентифікувати особу похованого, а це складна робота, вона може тривати і не один рік. Дай­те нам можливість провести всебічне дослідження.

— Ну, тут у нас із вами погляди можуть і не збіга­тися. Слід подумати, мощі якого з уже канонізова­них популярних святих ми ще не віднайшли. Такі є. Звісно, приблизний історичний період житія свято­го має відповідати часу, до якого належить відкрите вами поховання.

— Тобто, владико, ви готові проголосити святими мощами «популярного святого» прах іншої людини?

— Ну, на все Божа воля. Якщо котрійсь бабусі явиться у сні святий і назве цю труну своєю, то хіба ж ви або навіть я заборонимо їй вірити, що це саме він і є? І не заборонимо ми їй поширювати цю звіс­тку серед своїх знайомих. Так, дивись, уже й черга вишикується для поклоніння святим мощам. А там і зцілення та інші дива траплятимуться. Така собі на­родна канонізація. Між іншим, їхня щира віра справді робить неймовірні речі. І жоден священик проти неї не піде. Втім, можливо, результати науко­вих досліджень збігатимуться з народними очіку­ваннями. Це ідеальний варіант.

— Гаразд, ваше високопреосвященство, будемо ро­бити кожен свою справу. Думаю, завтра ж почнемо розчистку, обміри і фотофіксацію знахідки, а саме розкриття проведемо спільно. Дякую за смачний чай, на все добре.

— Господь з вами. Ангела хранителя, — махнув рукою церковний сановник у недбалому жесті бла­гословення.

Залишившись сам на сам з отцем Василієм, архіє­пископ умить посуворішав.

— Ти що, не міг раніше дізнатися, що вони там нако­пали? — звернувся він до священика, який так і ли­шався стояти біля дверей. — Тепер матимемо супереч­ку за те, кому і що належить у тій домовині.

— Та послав семінаристів, але вони кудись зникли, навіть на дзвінки не відповідають. — Отець Василій ледь приховував розчарування від того, що його випе­редили з такою приголомшливою звісткою.

— Треба було б негайно оголосити про цю знахідку, та все ж слід спочатку відкрити домовину і побачити, що там. Уже сьогодні у проповіді на вечірні я сам ска­жу, що, можливо, скоро на нас чекає Господнє диво — щоб ніхто перший не розповів. Сам розумієш — кон­куренція.

Цекісти з квартири на Михайлівській негайно повідомили до Центру історичних корекцій, пол­ковникові Ґаврілову, що вони дуже близькі до фік­сації місця перфорації часопростору і приступають до визначення кола осіб, які могли б його долати. Відтак зайнялися пошуком в Інтернеті інформації про професора Довжика і його співробітників. За­лишалася невелика ймовірність, що часопростір перетинав хтось із мешканців монастиря або семі­наристів, але спілкування з отцем Василієм переко­нало їх у тому, що така подія в цьому середовищі не могла б лишатися таємницею. Тому цю версію від­клали як другорядну.