Вдома Аскольд одразу викликав Лахудрика, і той миттєво з’явився винувато похнюпленим.
— На жаль, дізнатися вдалося мало, — почав він розповідь. — У тому будинку, де живе Надія, ще не завелись домовики, але в сусідньому старому будиночку, всього на кілька квартир, мешкає аж двоє досвідчених сутностей. Вони бачили, як тієї ночі, після вашої поїздки до Голосіївського лісу, на стоянці припаркувалася червона машина, з неї вийшла дівчина і попрямувала до під’їзду. Цієї миті оддалік від стоянки зупинилася інша велика машина. З неї вибрався спортивного вигляду кремезний молодик у чорній куртці. Він заговорив до дівчини, і вона сіла в його автомобіль — той вирулив з двору. Це все.
— Лахудрику, я сьогодні бачився з Надиним батьком, її викрали. Сісти до незнайомої людини в авто вона б не ризикнула, отже, зустріла знайомого. Звісно, номер тієї машини твої одноплемінники не запам’ятали?
— На жаль, так. Єдине, чого зміг домогтися, це те, що машина була світлого кольору і дуже велика, більша за звичайні джипи, — відповів домовик.
— Зараз ми поїдемо на цю стоянку — я сам хочу подивитись на місці, як це могло трапитися.
Піймавши на Європейській площі таксі, Аскольд поїхав до Надійчиного будинку на Щорса. Заметена снігом і напівпорожня в робочий час стоянка виглядала цілком мирно. Хлопець помітив кілька телекамер по периметру, отже, можна припустити, що викрадач знав, де слід зупинити свою машину так, щоб не потрапити в поле їхнього зору. Але ж є ще консьєрж, могли нагодитися мешканці цього будинку, що пізно повертаються додому, — якось дуже вже нахабно і небезпечно для себе діяв злочинець, якщо він справді її знайомий. Від цих міркувань Аскольда раптом відірвав знайомий голос.
— Привіт! А шо ти тут робиш? — Це була Лялька, вони випивали на її на вечірці лише в четвер, а таке відчуття, що це було в іншому житті. — Невже роботу шукаєш, парковку там підмести, машину припаркувать-помить, чи охоронцем, а то і консьєржем. Можу попросить тата посприяти. Престижно все ж таки: знаменитий археолог — наш швейцар. Іноземцям можна буде тебе за гроші показувати... — Вона напевно мстилася йому за відмову піти до нічного клубу.
Зі сріблястого «Пежо», яким приїхала Лялька, вибралася ще одна їхня однокурсниця, яка також уїдливо посміхалася, готуючись і собі докинути щось дошкульне. З місця водія, як і слід було чекати, — Борька Кравець. Аскольд уже збирався мовчки їх оминути, коли раптом Крава голосно, щоб почули дівчата, сказав:
— Аск, я би хотів вибачитись, що діставав тебе на вечірці. Коли вранці згадав, самому соромно стало. Вибач, старий! — Він простягнув руку для вітання.
У Ляльки з її подругою зробилися круглі очі.
— Крава, ти цеє, не с бодуна? — почала Лялька і замовкла під Борисовим поглядом.
А той знову звернувся до Аскольда:
— Відійдімо на хвилину, — і коли вони опинилися оддалік, мовив: — Зрозумій правильно, це я не через те, що ти тепер знаменитість, учасник визначного наукового відкриття, і тебе вчора показали у теленовинах. Мені справді соромно і неприємно.
На зв’язку прорізався Лахудрик:
— Аску, він зараз говорить від душі! Зі щирих ворогів інколи виходять справжні друзі, не відштовхуй його.
Аскольд потиснув Борисові руку.
— А справді, що ти тут робиш? Ми збиралися поїхати до аквапарку в Броварах, дівчата заскочили переодягтися. Коли хочеш, гайда з нами! — Борис намагався закріпити досягнуте порозуміння.
— Вибач, сьогодні маю великий клопіт, давай якось іншим разом.
— Гаразд, а тоді завтра вдвох сходимо на пиво у «Шато Борисфен». Заодно розповіси, що ви там розкопали, мені цікаво, та й батько розпитував, — запропонував Кравець.
— Спробуємо. Здзвонимося, бувай. — Аскольд попрощався з Борисом, кивнув дівчатам і попрямував вулицею Щорса униз.
Одразу заговорив невидимий Лахудрик:
— Аскольде, на цьому місці дізнатися більше про викрадення в нас не вийде.
— Я не знаю, що робити далі. Мабуть, слід повідомити, про що ти дізнався, Надиному батькові, а тоді спробувати знайти ту машину і з’ясувати, кому Надійка могла так довіряти, що без вагань уночі поїхала з ним, — зажурено відповів Аск домовикові.
— А як ти поясниш, звідки знаєш ці подробиці? — засумнівався Лахудрик.
— У цьому і проблема. Втім, є одна ідея! Із батьком наразі зачекаємо. Спробую зв’язатися з її братом через інтернет, розповім, що трапилося, і переконаю його приїхати до Києва. По-перше, тут його простіше буде охороняти, разом з усією родиною, а по-друге, він зможе поділитися з нами припущеннями, хто зі знайомих Надії міг це влаштувати, і ми спробуємо вхопити бодай якусь нитку. Але це після того, як ти, Лахудрику, встановиш його непричетність до цієї справи, — виклав свої наміри детектив-аматор.
— Отакої! — зітхнув домовик. — Доведеться сумлінному бакалаврові попрацювати твоїм персональним детектором брехні.
— Даруй, але це занадто важливо, тому змушений тебе дуже і дуже просити погодитися, — серйозно відповів Аскольд. — Зараз знайдемо перше-ліпше інтернет-кафе, і я пошукаю відомості про студента Ягеллонського університету з України на ім’я Павло Карпенко. Крім того, вчора мені розповіли, що за мною ведеться стеження. Якщо це так, то в невеликому приміщенні комп’ютерного залу ти легко вирахуєш топтунів — від тебе свої думки їм приховати буде важко.
Аскольд дістався до метро і, проїхавши кілька зупинок, вийшов на станції «Площа Льва Толстого», неподалік якої, у підвалі кінотеатру «Київ», містився добре відомий йому інтернет-клуб — він користувався ним ще школярем, коли не мав домашнього комп’ютера. Нині ж системним адміністратором, тут працював його однокласник Сашко. На щастя, він саме був на зміні. Аскольд попросив надати йому комп’ютер десь подалі від сторонніх очей і знищити усі сліди його перебування у мережі одразу, щойно він закінчить. Вислухавши іронічне зауваження однокласника, що порнуху Аск міг би подивитися і вдома, він таки отримав вихід в інтернет з найвіддаленішої машини в останній залі. Легко знайшов сайт краківського університету, за допомогою он-лайн перекладача з української на польську заходився шукати координати студента Павла Карпенка. Знайшов і його наукові публікації з історії польського середньовіччя. Для себе ж Аскольд створив нову електронну поштову скриньку та ICQ[27] (аську). За деякий час йому вдалося знайти офіційну електронну адресу Павла Карпенка, а ще за півгодини дали результат пошуки на студентських форумах Кракова — якась дівчина повідомила йому і приватний мейл молодого чоловіка. Заговорив Лахудрик:
— На тобі зосередив увагу високий черевань в окулярах. Пасе тебе з сусідньої зали. Виходив нагору телефонувати, бо тут нема сигналу, і відкритим текстом вимагав у свого співрозмовника організувати контроль інформації з комп’ютера, яким ти зараз користуєшся. Але йому відповіли, що без якоїсь «айпішної адреси» це технічно неможливо.
— Лахудрику! Витягни з цього чоловіка все, що зможеш. Головне — мотиви стеження за мною!
— Моти-и-иви... це складно, — трохи розгубився Лахудрик.
— Поганий той бакалавр, який не мріє стати академіком, отож зростай професійно. Але, — зауважив Аскольд, — якщо тобі, не знаю в який спосіб, загрожуватиме бодай найменша небезпека, одразу роби ноги.
— Не хвилюйся, цей підвальчик будували як бомбосховище, тому його здавна опанували наші — тут у мене надійне прикриття.
Розмовляючи подумки з Лахудриком, Аскольд одночасно набрав і надіслав на приватну скриньку Павла Карпенка повідомлення: «Павле, я друг твоєї сестри. Мене звуть Аскольд. Є дуже важлива справа, яка стосується безпеки твоєї родини. Нам необхідно переговорити. Будь ласка, створи нове ICQ, постукай до мене цим моїм номером:....... Я одразу вийду на зв’язок. Усе дуже серйозно, повір. Батьків та сестру до розмови зі мною наразі не турбуй, будь ласка! Все поясню, як сконтактуємося».
Потім Аскольд схопив куртку і вибіг на вулицю. Не озираючись, швидко пішов початком вулиці Червоноармійської в напрямку метро. Одразу почув Лахудрика:
— За тобою стежить чоловік. Це вже не той, що був у інтернет-клубі. Твоя втеча наштовхнула його на думку, що ти позбавляєшся хвоста.
— Зрозумів. Зараз спробую виправитись. Аскольд заскочив у підземелля торговельного комплексу і швидко побіг до платного громадського туалету. Кинувши у віконечко каси десятку, скоромовкою сказав: «Решту заберу на виході» — й миттю зачинився у кабінці. Лахудрик повідомив, що переслідувач трохи заспокоївся і вдає, ніби розглядає вітрини неподалік.
— Бакалавре, змушений залучити тебе до протизаконної дії, — знову подумки заговорив хлопець. — Витягни з кишень цього топтуна жетони або проїзний на метро, а також усю готівку. Але перед самим турнікетом на станції.
— Зрозумів! — засміявся домовик.
Аскольд не поспішаючи помив руки, вийшов з туалету, забрав у касі свої гроші й, неквапно оглядаючи вітрини, попрямував до входу станції метро. Лахудрик повідомив, що тепер за ним знову йде назирці той самий чоловік, який намагався його «пасти» в інтернет-кафе.
«Отже, стежать таки професійно, змінюючи один одного», — збагнув хлопець і попросив домовика витягти у нишпорки ще й документи й мобільний телефон.
Уже ступивши у щільному людському потоці на ескалатор, відчув, як кишені його куртки та джинсів раптово поважчали. На подумковому зв’язку завзято веселився Лахудрик, який на хвильку залишився у верхньому вестибюлі, щоб подивитися на результат своєї кримінальної витівки.
— Ти б це бачив! Топтун перед самим турнікетом потягнувся у ліву внутрішню кишеню до гаманця — того нема. Він мацає по всіх кишенях, а вони геть-чисто порожні. Натовп тисне. Він спершу хотів перестрибнути через той турнікет, та й годі, але помітив, що на нього дивиться міліціонер. Махнув рукою спересердя і пішов пробиватися до виходу.
— Знаєш, а я вперше почуваю себе злодюжкою, — зітхнув Аскольд. — Тепер маємо клопіт, як оце все йому повернути.
— Я теж не в захваті від того, що зробив зараз, але ж не ми за ним стежимо, а навпаки, — спокійно сказав домовик. — Краще не забувай, що тебе легко вирахують за сигналом його мобілки, тому викинь її негайно.
— Лахудрику, а ти ростеш щодня! — з приємним подивом відзначив Аскольд.
— На себе подивись! Ти у день нашого знайомства і сьогодні — просто дві різні людини. Подорослішав на десяток років, а ще й тижня не минуло, — повернув комплімент домовик.
Поки вони їхали до станції «Тараса Шевченка», Аскольд проглянув меню нічим не показного мобільного телефону. Там не було жодного збереженого номера. Тому хлопець, вибираючись із тісняви вагона, просто впустив мобільник повз кишеню. Отримавши підтвердження домовика, що стеження за ним немає, зайшов у під’їзд знайомого ще за шкільними пригодами будинку. Там на підвіконні при світлі тьмяної лампи швидко оглянув поцуплені Лахудриком предмети: пластикове посвідчення співробітника Фонду славної єдності на ім’я Тімафєя Брєзґінцева та візитні картки тієї самої особи, пачку грошей в купюрах по сто гривень і гаманець, також із чималою сумою, порожній футляр від окулярів, в’язка ключів, упаковка презервативів і жетони на метро.
— Лахудрику, то що їм від нас треба, вдалося з’ясувати? — запитав друга.
— Я мало що зрозумів з уривків його думок: топтун був зосереджений на стеженні за тобою. Одного разу він виразно розсердився на те, що його примусили робити не свою роботу. Мовляв, у якийсь ЦІК Фе він наймався працювати з технікою, а не бігати вулицями звичайнісінькою нишпоркою. Ще він пошкодував, що не зміг сфотографувати автомобільні номери і людей, з якими ти говорив на автостоянці біля Надіїного будинку, бо була ймовірність, що це хтось помітить. Отже, розмову з Борисом він також зафіксував. Щоб зрозуміти їхні цілі, треба, щоб якась людина розмовляла з ним, викликаючи потрібні асоціативні ланцюги, — пояснив Лахудрик.
— Колись спробуємо, — відповів Аскольд.
У найближчому магазині мобільного зв’язку на Костянтинівській він придбав дві недорогі, але нові й надійні мобілки, а у двох різних вуличних продавців стартові пакети до них. Тоді попрямував до Поштової площі. Піднявся фунікулером до Михайлівського Золотоверхого монастиря і пішов додому Володимирською гіркою. Там перш за все з одного з нових телефонів надіслав есемеску детективу Дмитрові, повідомивши про те, що має тепер ще і цей номер — спеціально для зв’язку з ним та Надійчиним батьком.
Поки вечеряв, йому зателефонував журналіст закордонного таблоїда «Первопрестольний комсюк», який назвався Алєксандром Дєнісовим і, пославшись на рекомендацію Христини, попросив дати інтерв’ю стосовно відкриття у Печерах. Аск намагався спрямувати його до професора, але співрозмовник сказав, що їхнє видання орієнтовано на молодь, і читачам, а особливо читачкам, будуть дуже цікаві саме його враження від цієї події, та пообіцяв п’ятсот баксів гонорару. Зрозумівши, що сума значно завищена, Аскольд вирішив погодитись, аби разом із Лахудриком ближче глянути на щедрого писаку: чи не може така витратна зацікавленість бути пов’язана з викраденням Надійки і стеженням за ним самим. Він призначив зустріч Дєнісову наступного дня у кав’ярні «Будинок кави» в Пасажі, на Хрещатику і ліг трохи перепочити.
Прокинувся вже після опівночі і, захопивши з собою один з нових телефонів, вислизнув зі свого будинку через чорний хід. Лахудрик страхував від стеження. Аск зайшов у цілодобовий інтернет-клуб на Бессарабці, де галасливі підлітки з матюками всю ніч різалися у комп’ютерні ігри. Відкривши новостворену електронну поштову скриньку, переконався, що там уже є два свіжі повідомлення. У першому Надіїн брат, Павло, підтвердив, що отримав його листа, а у другому він повідомив номер свого нового ICQ. Аскольд пересвідчився, що Павло є на зв’язку, мабуть, чекає, і постукав до його аськи.
— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Аскольд Четвертинський. З ким розмовляю?
— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...
— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.
Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за наказом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не сповіщаючи батьків.
Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.
Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.
Тараторкін у своєму кабінеті у приміщенні Фонду славної єдності не знаходив собі місця від веселої люті. Це ж треба?! Послала першопрестольна помічничків — у метро їх кишенькові злодюжки обчистили! Точніше, одного — майора Тімафєя Брєзґінцева. Але цей Тімафєй старший за віком і званням. Чого вже чекати від молодшого — капітана Алєксандра Дєнісова?
— Скажи мне, Тимофей, ну как в одночасье из разных карманов можно вытащить документы, деньги, ключи, телефон и даже жетоны для проезда в метро? При этом карманы остались застегнутыми! Или киевские карманники — гении в своей профессии, или так не бывает.
— Там была такая огромная толпа, а я в метро давно не ездил, вот и зазевался, наверное, ну, а они незаметно как-то... — мляво виправдовувався цекіст.
— Ладно, ничего страшного не случилось. Телефон у тебя специальный: установить, кто и кому по нему звонил, невозможно. Если он в руки специалиста попадет, то тогда могут быть вопросы, но это маловероятно. Сигнал его маяка пропал где-то в районе Оболони и больше не возобновлялся — следовательно, им не пользуются. Документы тоже не проблема. Денег жаль, разумеется, но из зарплаты не вычтем, не боись. Хорошо, что хоть твой переносной сканер был не при тебе и его не свиснули. Плохо другое: ты не сумел срисовать компанию, с которой общался наш фигурант, не выяснил, что он делал в интернет-кафе. Да и это не смертельно: мы контролируем его телефон, электронную почту, так что скоро будем информированы о большинстве контактов Четвертинского. Но! У нас до сих пор нет вариантов подходов к нему, и вы так ничего и не предложили! — закінчив виховувати цекіста Тараторкін.
— Собственно, зачем он нам нужен? — втрутився Алєксандр. — Место перфорации мы уже установили.
— Он регулярно бывает в первом столетии и точно с кем-то общается там. Нам нужны, как шутит один наш бывший коллега, явки, пароли, адреса в том времени. Необходимо знать, каким образом функционирует этот портал, насколько безопасен переход сквозь него, почему там действует мобильная связь.
У цю мить до кімнати увійшли двоє немолодих чоловіків: один сивий, у светрі та вузьких окулярах, інший бородатий, з довгим сивуватим масним волоссям, худий, у картатому піджачку. Той, хто зайшов перший, заговорив підкреслено інтелігентно:
— Добрый вечер, господа, меня зовут, как вам, вероятно, известно, Глеб Арнаутский, а это мой киевский друг Миша Полянский. Я, с согласия ЦИКа, проинформировал его о кардинальном возрастании наших технологических возможностей относительно работы с пространственно-временным континуумом и, соответственно, новых задачах, стоящих в этой связи перед нами на Украине. Миша, как всегда, очень заинтересован нам помочь и имеет свои идеи. Но прежде позвольте обрисовать, так сказать, общую геостратегическую обстановочку, складывающуюся сегодня на наших границах.
Тараторкін відійшов у куток кімнати, аби приховати незадоволення: цей зарозумілий політтехнолог, якого відлучили від двору після мандаринової революції, знову намагається на їхніх плечах повернути собі бодай частку колишнього впливу. От і зараз напівлегально прибув у цю колишню свою країну, аби бути в епіцентрі грандіозних, хоча й таємних подій. А керівник ЦІК Фе, полковник Ґаврілов, ще й наказав удавати, ніби вони прислухаються до нього як до визнаного фахівця у справах України. Арнаутський тим часом вів далі:
— В этой стране сегодня сосредоточены наши стратегические интересы. Без Украины реставрация империи в принципе невозможна. Восемьдесят процентов территории нашей с вами Федерации расположены в неблагоприятных географических и климатических условиях — не хотят там жить люди добровольно. И очень дорого стоит удерживать их в этих землях экономическими методами, а вот административно-полицейскими выходит дешевле. Поэтому у нас невозможна организация власти и общества на демократических началах. Империи не бывают демократическими. То, что здесь год назад случилось на Майдане и происходит в обществе сегодня, является опасным примером реальной возможности для граждан влиять на свою власть. Мы крайне заинтересованы в дискредитации этого примера. Кроме того, наша империя всегда строилась за счет территориального и людского ресурса Украины. Хвала Создателю, нынешние власти этой страны и ее политики своей интеллектуальной никчемностью и коррумпированностью всячески облегчают нашу задачу, вызывая разочарование у романтиков Майдана. Но здесь есть еще относительно свободная пресса и общественные организации, политическое разнообразие, в конце концов. Кроме того, несмотря на очевидно низкое качество власти, эта страна все более цементируется естественными общественными связями и интересами, в то время как наша всегда могла сохранять целостность только вследствие титанических усилий государства, включая войны и репрессии. В общем, векторы общественного развития наших стран расходятся все дальше. Это усложняет выполнение архиважной задачи сохранения совместного культурно-информационного пространства, которое крайне важно для воссоздания условий поглощения либо расчленения Украины. Конечно, мы имеем мощные рычаги влияния, взять хотя бы газовую трубу или флот...
— Глєбушка, ізвіні, но я пєрєбью тєбя на сєкундочку, — втрутився Полянський. — Єслі вніматєльно посмотрєть на карту газотранспортной сістєми, транзітниє труби ідут по центральним і западним областям, по-етому олігархі Востока, заінтєрєсованниє в участіі в прібилях от іспользованія і транзіта енєргоносітєлєй, нє пойдут на расчлєнєніє страны... Они скорєє здатут Укаину врагу це-лі-ком!
— А для этого, Миша, нам следует усилить и другие рычаги влияния. Крайне важно сделать наш язык государственным для Украины. Это затормозит распространение украинского языка и подпитает культурное разделение страны. Важно и то, что крупнейшая церковь Украины отделена от вселенского православия нашей патриархией и является ее составляющей. Мы должны обеспечить идеологические условия культурно-экономической экспансии по всему периметру наших границ. Теперь у нас появляется еще и принципиально новая, уникальная возможность манипуляций путем коррекции исторических событий в отдаленном прошлом. Следует лишить Украину ее легендированного прошлого. Сегодня продолжает интенсивно формироваться миф о божественном предназначении, избранности и уникальности этой земли. Началось это еще со времен Владимира Мономаха, когда впервые встречается упоминание о якобы приходе сюда в первом веке самого Андрея Первозванного и воздвижении им креста на киевских горах с предсказанием воссияния благодати, еще есть легенды об ариях, Велесова книга, древняя Аратта и прочее. Ну, в маршрут святого Андрея в свое время, при Иване Грозном, внесли корректировочку, продлив его до Новгорода и даже Валаама. Иначе наш патриарший престол пришлось бы разместить в Киеве, так как согласно традициям патриаршество может провозглашаться лишь в странах, где проповедовали апостолы либо просияли равноапостольные святые, а это Украина. Кроме Андрея, здесь еще были святая равноапостольная княгиня Ольга и ее внук, равноапостольный князь Владимир Великий — креститель Руси. Сейчас нам важно зафиксировать в первом столетии исторические предпосы-лочки для того, чтобы отдельный этнос — украинцы — вообще не возник. Тогда мы сможем избавиться от важной проблемы всей истории нашего государственного строительства: постоянных попыток создания самостийного украинского государства, часто с помощью наших исторических врагов: Оттоманской Порты, Крымского ханства, Речи Посполитой, Швеции, Австрийской и Немецкой империй, а теперь еще ЕЭС и США. Такие действия в своей исторической пропаганде мы клеймим как «мазепинство». А если этот народ не возникнет в принципе, тогда наша история веков эдак на тринадцать-пятнадцать станет солиднее, да и территория с комфортными природными условиями, трудолюбивым населением и большими ресурсами прирастет.
Цекісти помітно нудьгували, слухаючи Арнаутського і Полянського. Але обидва політтехнологи, не помічаючи їхнього настрою, самозахоплено продовжували сеанс самозадоволення.
— Охренеть, какой бред он несет! — прошепотів Алєксандр до Тімафєя, а вголос запитав: — Каким же образом мы эти исторические предпосылочки создадим и внедрим?
— Старший лейтенант Денисов, вместо того, чтобы задавать вопросы относительно вещей, тебя не касающихся, лучше бы изложил предложения по вербовке этого Аскольда Четвертинского. — Тараторкін повернув собі ініціативу в розмові. — Зря, что ли, диплом психотехнолога получил?
— Давайте я сейчас ему перезвоню и под видом интервью договорюсь о встрече на завтра, предварительно прощупав его, — запропонував Алєксандр.
— Действуй, — дозволив Тараторкін.
Алєксандр одразу набрав Аскольдів номер і, пославшись на розмову з Христиною, почав умовляти його дати інтерв’ю про знахідку в Печерах відомому закордонному таблоїдові. Хлопець спочатку відмовлявся, та коли почув про п’ятсот баксів гонорару, погодився.
— Вот видите, денежка — она убеждает даже самых несговорчивых, — посміхнувся психотехнолог до своїх колег.
— Алєксандр, позвольтє мнє прінять участіє в вашей бєсєдє с етім юношей, — попросив Михайло Полянський. — Я смогу дать вам нєсколько дєльних совеєтов по общєнію с соврємєнной кієвской молодєжью. Кромє того, мєня етот тіпаж інтєрєсуєт чісто соціологічєскі.
— Нет. Такие разговоры ведутся только с глазу на глаз, — з легкою відразою відповів молодий цекіст, але, поглянувши на Тараторкіна, який, зітхнувши, кивнув головою, додав: — Ладно, можете появиться в кафе часа через полтора после начала моей беседы с парнем, как бы случайно, тогда я вас попробую познакомить с ним.