Час настав

Щоб Імперія стояла, треба їй рабів чимало

Вдома Аскольд одразу викликав Лахудрика, і той миттєво з’явився винувато похнюпленим.

— На жаль, дізнатися вдалося мало, — почав він розповідь. — У тому будинку, де живе Надія, ще не за­велись домовики, але в сусідньому старому будиночку, всього на кілька квартир, мешкає аж двоє досвідчених сутностей. Вони бачили, як тієї ночі, після вашої поїз­дки до Голосіївського лісу, на стоянці припаркувалася червона машина, з неї вийшла дівчина і попрямувала до під’їзду. Цієї миті оддалік від стоянки зупинилася інша велика машина. З неї вибрався спортивного ви­гляду кремезний молодик у чорній куртці. Він загово­рив до дівчини, і вона сіла в його автомобіль — той ви­рулив з двору. Це все.

— Лахудрику, я сьогодні бачився з Надиним бать­ком, її викрали. Сісти до незнайомої людини в авто вона б не ризикнула, отже, зустріла знайомого. Звіс­но, номер тієї машини твої одноплемінники не запам’ятали?

— На жаль, так. Єдине, чого зміг домогтися, це те, що машина була світлого кольору і дуже велика, біль­ша за звичайні джипи, — відповів домовик.

— Зараз ми поїдемо на цю стоянку — я сам хочу по­дивитись на місці, як це могло трапитися.

Піймавши на Європейській площі таксі, Аскольд по­їхав до Надійчиного будинку на Щорса. Заметена сні­гом і напівпорожня в робочий час стоянка виглядала цілком мирно. Хлопець помітив кілька телекамер по периметру, отже, можна припустити, що викрадач знав, де слід зупинити свою машину так, щоб не по­трапити в поле їхнього зору. Але ж є ще консьєрж, мог­ли нагодитися мешканці цього будинку, що пізно повертаються додому, — якось дуже вже нахабно і не­безпечно для себе діяв злочинець, якщо він справді її знайомий. Від цих міркувань Аскольда раптом відір­вав знайомий голос.

— Привіт! А шо ти тут робиш? — Це була Ляль­ка, вони випивали на її на вечірці лише в четвер, а таке відчуття, що це було в іншому житті. — Невже робо­ту шукаєш, парковку там підмести, машину припаркувать-помить, чи охоронцем, а то і консьєржем. Мо­жу попросить тата посприяти. Престижно все ж таки: зна­менитий археолог — наш швейцар. Іноземцям можна буде тебе за гроші показувати... — Вона на­певно мстилася йому за відмову піти до нічного клубу.

Зі сріблястого «Пежо», яким приїхала Лялька, ви­бралася ще одна їхня однокурсниця, яка також уїдли­во посміхалася, готуючись і собі докинути щось дош­кульне. З місця водія, як і слід було чекати, — Борька Кравець. Аскольд уже збирався мовчки їх оминути, ко­ли раптом Крава голосно, щоб почули дівчата, сказав:

— Аск, я би хотів вибачитись, що діставав те­бе на вечірці. Коли вранці згадав, са­мому соромно стало. Вибач, старий! — Він простягнув руку для вітання.

У Ляльки з її подругою зробилися круглі очі.

— Крава, ти цеє, не с бодуна? — почала Лялька і за­мовкла під Борисовим поглядом.

А той знову звернувся до Аскольда:

— Відійдімо на хвилину, — і коли вони опинилися оддалік, мовив: — Зрозумій правильно, це я не через те, що ти тепер знаменитість, учасник визначного на­укового відкриття, і тебе вчора показали у теленовинах. Мені справді соромно і неприємно.

На зв’язку прорізався Лахудрик:

— Аску, він зараз говорить від душі! Зі щирих ворогів інколи виходять справжні друзі, не відштовхуй його.

Аскольд потиснув Борисові руку.

— А справді, що ти тут робиш? Ми збиралися поїха­ти до аквапарку в Броварах, дівчата заскочили пере­одягтися. Коли хочеш, гайда з нами! — Борис намагав­ся закріпити досягнуте порозуміння.

— Вибач, сьогодні маю великий клопіт, давай якось іншим разом.

— Гаразд, а тоді завтра вдвох сходимо на пиво у «Шато Борисфен». Заодно розповіси, що ви там розко­пали, мені цікаво, та й батько розпитував, — запропо­нував Кравець.

— Спробуємо. Здзвонимося, бувай. — Аскольд по­прощався з Борисом, кивнув дівчатам і попрямував ву­лицею Щорса униз.

Одразу заговорив невидимий Лахудрик:

— Аскольде, на цьому місці дізнатися більше про викрадення в нас не вийде.

— Я не знаю, що робити далі. Мабуть, слід повідо­мити, про що ти дізнався, Надиному батькові, а тоді спробувати знайти ту машину і з’ясувати, кому На­дійка могла так довіряти, що без вагань уночі поїхала з ним, — зажурено відповів Аск домовикові.

— А як ти поясниш, звідки знаєш ці подробиці? — засумнівався Лахудрик.

— У цьому і проблема. Втім, є одна ідея! Із бать­ком наразі зачекаємо. Спробую зв’язатися з її бра­том через інтернет, розповім, що трапилося, і пере­конаю його приїхати до Києва. По-перше, тут його простіше буде охороняти, разом з усією родиною, а по-друге, він зможе поділитися з нами припущен­нями, хто зі знайомих Надії міг це влаштувати, і ми спробуємо вхопити бодай якусь нитку. Але це після того, як ти, Лахудрику, встановиш його непричет­ність до цієї справи, — виклав свої наміри детектив-аматор.

— Отакої! — зітхнув домовик. — Доведеться сум­лінному бакалаврові попрацювати твоїм персональ­ним детектором брехні.

— Даруй, але це занадто важливо, тому змушений тебе дуже і дуже просити погодитися, — серйозно відповів Аскольд. — Зараз знайдемо перше-ліпше інтернет-кафе, і я пошукаю відомості про студента Ягеллонського університету з України на ім’я Павло Карпенко. Крім того, вчора мені розповіли, що за мною ведеться стеження. Якщо це так, то в невели­кому приміщенні комп’ютерного залу ти легко ви­рахуєш топтунів — від тебе свої думки їм прихова­ти буде важко.

Аскольд дістався до метро і, проїхавши кілька зу­пинок, вийшов на станції «Площа Льва Толстого», неподалік якої, у підвалі кінотеатру «Київ», містився добре відомий йому інтернет-клуб — він користу­вався ним ще школярем, коли не мав домашнього комп’ютера. Нині ж системним адміністратором, тут працював його од­нокласник Сашко. На щастя, він саме був на зміні. Аскольд попросив надати йому комп’ютер десь пода­лі від сторонніх очей і знищити усі сліди його пере­бування у мережі одразу, щойно він закінчить. Вислухавши іронічне зауваження однокласника, що порнуху Аск міг би подивитися і вдома, він таки отримав вихід в інтернет з найвіддаленішої машини в останній залі. Легко знайшов сайт краківського університету, за допомогою он-лайн перекладача з української на польську заходився шукати координа­ти студента Павла Карпенка. Знайшов і його наукові публікації з історії польського середньовіччя. Для себе ж Аскольд створив нову електронну поштову скриньку та ICQ[27] (аську). За деякий час йому вдалося знайти офіційну електронну адресу Павла Карпенка, а ще за півгодини дали результат пошуки на студент­ських форумах Кракова — якась дівчина повідомила йому і приватний мейл молодого чоловіка. Заговорив Лахудрик:

— На тобі зосередив увагу високий черевань в оку­лярах. Пасе тебе з сусідньої зали. Виходив нагору теле­фонувати, бо тут нема сигналу, і відкритим текстом вимагав у свого співрозмовника організувати кон­троль інформації з комп’ютера, яким ти зараз користу­єшся. Але йому відповіли, що без якоїсь «айпішної ад­реси» це технічно неможливо.

— Лахудрику! Витягни з цього чоловіка все, що змо­жеш. Головне — мотиви стеження за мною!

— Моти-и-иви... це складно, — трохи розгубився Лахудрик.

— Поганий той бакалавр, який не мріє стати ака­деміком, отож зростай професійно. Але, — заува­жив Аскольд, — якщо тобі, не знаю в який спосіб, загрожуватиме бодай найменша небезпека, одразу роби ноги.

— Не хвилюйся, цей підвальчик будували як бом­босховище, тому його здавна опанували наші — тут у мене надійне прикриття.

Розмовляючи подумки з Лахудриком, Аскольд од­ночасно набрав і надіслав на приватну скриньку Пав­ла Карпенка повідомлення: «Павле, я друг твоєї сес­три. Мене звуть Аскольд. Є дуже важлива справа, яка стосується безпеки твоєї родини. Нам необхідно пе­реговорити. Будь ласка, створи нове ICQ, постукай до мене цим моїм номером:....... Я одразу вийду на зв’язок. Усе дуже серйозно, повір. Батьків та сестру до розмови зі мною наразі не турбуй, будь ласка! Все по­ясню, як сконтактуємося».

Потім Аскольд схопив куртку і вибіг на вулицю. Не озираючись, швидко пішов початком вулиці Червоноармійської в напрямку метро. Одразу почув Лахудрика:

— За тобою стежить чоловік. Це вже не той, що був у інтернет-клубі. Твоя втеча наштовхнула його на дум­ку, що ти позбавляєшся хвоста.

— Зрозумів. Зараз спробую виправитись. Аскольд заскочив у підземелля торговельного комплексу і швидко побіг до платного громадського туалету. Кинувши у віконечко каси десятку, скоро­мовкою сказав: «Решту заберу на виході» — й миттю зачинився у кабінці. Лахудрик повідомив, що пере­слідувач трохи заспокоївся і вдає, ніби розглядає віт­рини неподалік.

— Бакалавре, змушений залучити тебе до протиза­конної дії, — знову подумки заговорив хлопець. — Ви­тягни з кишень цього топтуна жетони або проїзний на метро, а також усю готівку. Але перед самим турніке­том на станції.

— Зрозумів! — засміявся домовик.

Аскольд не поспішаючи помив руки, вийшов з ту­алету, забрав у касі свої гроші й, неквапно оглядаю­чи вітрини, попрямував до входу станції метро. Ла­худрик повідомив, що тепер за ним знову йде назир­ці той самий чоловік, який намагався його «пасти» в інтернет-кафе.

«Отже, стежать таки професійно, змінюючи один одного», — збагнув хлопець і попросив домовика витягти у нишпорки ще й документи й мобільний телефон.

Уже ступивши у щільному людському потоці на ес­калатор, відчув, як кишені його куртки та джинсів рап­тово поважчали. На подумковому зв’язку завзято весе­лився Лахудрик, який на хвильку залишився у верхньому вестибюлі, щоб подивитися на результат своєї кримінальної витівки.

— Ти б це бачив! Топтун перед самим турнікетом по­тягнувся у ліву внутрішню кишеню до гаманця — того нема. Він мацає по всіх кишенях, а вони геть-чисто по­рожні. Натовп тисне. Він спершу хотів перестрибнути через той турнікет, та й годі, але помітив, що на нього дивиться міліціонер. Махнув рукою спересердя і пі­шов пробиватися до виходу.

— Знаєш, а я вперше почуваю себе злодюжкою, — зітхнув Аскольд. — Тепер маємо клопіт, як оце все йо­му повернути.

— Я теж не в захваті від того, що зробив зараз, але ж не ми за ним стежимо, а навпаки, — спокійно сказав домовик. — Краще не забувай, що тебе легко вирахують за сигналом його мобілки, тому викинь її негайно.

— Лахудрику, а ти ростеш щодня! — з приємним по­дивом відзначив Аскольд.

— На себе подивись! Ти у день нашого знайомства і сьогодні — просто дві різні людини. Подорослішав на десяток років, а ще й тижня не минуло, — повернув комплімент домовик.

Поки вони їхали до станції «Тараса Шевченка», Аскольд проглянув меню нічим не показного мо­більного телефону. Там не було жодного збережено­го номера. Тому хлопець, вибираючись із тісняви вагона, просто впустив мобільник повз кишеню. Отримавши підтвердження домовика, що стеження за ним немає, зайшов у під’їзд знайомого ще за шкільними пригодами будинку. Там на підвіконні при світлі тьмяної лампи швидко оглянув поцупле­ні Лахудриком предмети: пластикове посвідчення співробітника Фонду славної єдності на ім’я Тімафєя Брєзґінцева та візитні картки тієї самої особи, пачку грошей в купюрах по сто гривень і гаманець, також із чималою сумою, порожній футляр від оку­лярів, в’язка ключів, упаковка презервативів і жето­ни на метро.

— Лахудрику, то що їм від нас треба, вдалося з’ясу­вати? — запитав друга.

— Я мало що зрозумів з уривків його думок: топтун був зосереджений на стеженні за тобою. Одного разу він виразно розсердився на те, що його примусили робити не свою роботу. Мовляв, у якийсь ЦІК Фе він наймався працювати з технікою, а не бігати вулиця­ми звичайнісінькою нишпоркою. Ще він пошкоду­вав, що не зміг сфотографувати автомобільні номери і людей, з якими ти говорив на автостоянці біля Надіїного будинку, бо була ймовірність, що це хтось помітить. Отже, розмову з Борисом він також зафіксу­вав. Щоб зрозуміти їхні цілі, треба, щоб якась люди­на розмовляла з ним, викликаючи потрібні асоціа­тивні ланцюги, — пояснив Лахудрик.

— Колись спробуємо, — відповів Аскольд.

У найближчому магазині мобільного зв’язку на Костянтинівській він придбав дві недорогі, але но­ві й надійні мобілки, а у двох різних вуличних про­давців стартові пакети до них. Тоді попрямував до Поштової площі. Піднявся фунікулером до Михай­лівського Золотоверхого монастиря і пішов додому Володимирською гіркою. Там перш за все з одного з нових телефонів надіслав есемеску детективу Дмитрові, повідомивши про те, що має тепер ще і цей номер — спеціально для зв’язку з ним та Надійчиним батьком.

Поки вечеряв, йому зателефонував журналіст за­кордонного таблоїда «Первопрестольний комсюк», який назвався Алєксандром Дєнісовим і, послав­шись на рекомендацію Христини, попросив дати ін­терв’ю стосовно відкриття у Печерах. Аск намагався спрямувати його до професора, але співрозмовник сказав, що їхнє видання орієнтовано на молодь, і чи­тачам, а особливо читачкам, будуть дуже цікаві саме його враження від цієї події, та пообіцяв п’ятсот баксів гонорару. Зрозумівши, що сума значно завищена, Аскольд вирішив погодитись, аби разом із Лахудриком ближче глянути на щедрого писаку: чи не може така витратна зацікавленість бути пов’язана з викраденням Надійки і стеженням за ним самим. Він призначив зустріч Дєнісову наступного дня у кав’ярні «Будинок кави» в Пасажі, на Хрещатику і ліг трохи перепочити.

Прокинувся вже після опівночі і, захопивши з со­бою один з нових телефонів, вислизнув зі свого бу­динку через чорний хід. Лахудрик страхував від сте­ження. Аск зайшов у цілодобовий інтернет-клуб на Бессарабці, де галасливі підлітки з матюками всю ніч різалися у комп’ютерні ігри. Відкривши новостворену електронну поштову скриньку, переконав­ся, що там уже є два свіжі повідомлення. У першому Надіїн брат, Павло, підтвердив, що отримав його листа, а у другому він повідомив номер свого нового ICQ. Аскольд пересвідчився, що Павло є на зв’язку, мабуть, чекає, і постукав до його аськи.

— Добрий вечір, — привітався Аскольд. — Я — Ас­кольд Четвертинський. З ким розмовляю?

— Павло Карпенко, — миттю прийшла відповідь. — Ти сьогодні просив про терміновий контакт...

— Так. Коли дізнаєшся, про що йдеться, зрозумієш, що незайвою є навіть гранична обережність.

Протягом кількох хвилин Аскольд виклав Павлові усі обставини викрадення Надії, попередив, що за на­казом батька той перебуває під таємною охороною, поділився підозрою, що це робота когось із її знайомих, та попросив приїхати до Києва, тимчасово не спо­віщаючи батьків.

Павло поставив кілька емоційних запитань, але ще за кілька хвилин Аск зрозумів, що співрозмовник не зовсім довіряє йому. Втім, це не було дивним... Аскольд поквапився надіслати Павлові свій новий мобільний.

Той несподівано перервав розмову, пообіцявши вийти на зв’язок найближчим часом.

Тараторкін у своєму кабінеті у приміщенні Фонду славної єдності не знаходив собі місця від веселої люті. Це ж треба?! Послала першопрестольна помічничків — у метро їх кишенькові злодюжки обчистили! Точніше, одного — майора Тімафєя Брєзґінцева. Але цей Тімафєй старший за віком і зван­ням. Чого вже чекати від молодшого — капітана Алєксандра Дєнісова?

— Скажи мне, Тимофей, ну как в одночасье из раз­ных карманов можно вытащить документы, деньги, ключи, телефон и даже жетоны для проезда в метро? При этом карманы остались застегнутыми! Или киев­ские карманники — гении в своей профессии, или так не бывает.

— Там была такая огромная толпа, а я в метро давно не ездил, вот и зазевался, наверное, ну, а они незамет­но как-то... — мляво виправдовувався цекіст.

— Ладно, ничего страшного не случилось. Теле­фон у тебя специальный: установить, кто и кому по нему звонил, невозможно. Если он в руки специа­листа попадет, то тогда могут быть вопросы, но это маловероятно. Сигнал его маяка пропал где-то в районе Оболони и больше не возобновлялся — следовательно, им не пользуются. Документы тоже не проблема. Денег жаль, разумеется, но из зар­платы не вычтем, не боись. Хорошо, что хоть твой переносной сканер был не при тебе и его не свиснули. Плохо другое: ты не сумел срисовать компа­нию, с которой общался наш фигурант, не выяс­нил, что он делал в интернет-кафе. Да и это не смертельно: мы контролируем его телефон, элек­тронную почту, так что скоро будем информирова­ны о большинстве контактов Четвертинского. Но! У нас до сих пор нет вариантов подходов к нему, и вы так ничего и не предложили! — закінчив вихо­вувати цекіста Тараторкін.

— Собственно, зачем он нам нужен? — втрутився Алєксандр. — Место перфорации мы уже установили.

— Он регулярно бывает в первом столетии и точно с кем-то общается там. Нам нужны, как шутит один наш бывший коллега, явки, пароли, адреса в том вре­мени. Необходимо знать, каким образом функциони­рует этот портал, насколько безопасен переход сквозь него, почему там действует мобильная связь.

У цю мить до кімнати увійшли двоє немолодих чоло­віків: один сивий, у светрі та вузьких окулярах, інший бородатий, з довгим сивуватим масним волоссям, ху­дий, у картатому піджачку. Той, хто зайшов перший, заговорив підкреслено інтелігентно:

— Добрый вечер, господа, меня зовут, как вам, веро­ятно, известно, Глеб Арнаутский, а это мой киевский друг Миша Полянский. Я, с согласия ЦИКа, проин­формировал его о кардинальном возрастании наших технологических возможностей относительно работы с пространственно-временным континуумом и, соот­ветственно, новых задачах, стоящих в этой связи пе­ред нами на Украине. Миша, как всегда, очень заинте­ресован нам помочь и имеет свои идеи. Но прежде позвольте обрисовать, так сказать, общую геострате­гическую обстановочку, складывающуюся сегодня на наших границах.

Тараторкін відійшов у куток кімнати, аби прихо­вати незадоволення: цей зарозумілий політтехнолог, якого відлучили від двору після мандаринової революції, знову намагається на їхніх плечах по­вернути собі бодай частку колишнього впливу. От і зараз напівлегально прибув у цю колишню свою країну, аби бути в епіцентрі грандіозних, хоча й та­ємних подій. А керівник ЦІК Фе, полковник Ґаврілов, ще й наказав удавати, ніби вони прислухають­ся до нього як до визнаного фахівця у справах Укра­їни. Арнаутський тим часом вів далі:

— В этой стране сегодня сосредоточены наши стратегические интересы. Без Украины реставрация империи в принципе невозможна. Восемьдесят про­центов территории нашей с вами Федерации расположены в неблагоприятных географических и кли­матических условиях — не хотят там жить люди доб­ровольно. И очень дорого стоит удерживать их в этих землях экономическими методами, а вот административно-полицейскими выходит дешевле. Поэ­тому у нас невозможна организация власти и общес­тва на демократических началах. Империи не быва­ют демократическими. То, что здесь год назад случи­лось на Майдане и происходит в обществе сегодня, является опасным примером реальной возможности для граждан влиять на свою власть. Мы крайне заинтересованы в дискредитации этого примера. Кроме того, наша империя всегда строилась за счет терри­ториального и людского ресурса Украины. Хвала Создателю, нынешние власти этой страны и ее поли­тики своей интеллектуальной никчемностью и кор­румпированностью всячески облегчают нашу зада­чу, вызывая разочарование у романтиков Майдана. Но здесь есть еще относительно свободная пресса и общественные организации, политическое разнооб­разие, в конце концов. Кроме того, несмотря на оче­видно низкое качество власти, эта страна все более цементируется естественными общественными свя­зями и интересами, в то время как наша всегда мог­ла сохранять целостность только вследствие титани­ческих усилий государства, включая войны и реп­рессии. В общем, векторы общественного развития наших стран расходятся все дальше. Это усложняет выполнение архиважной задачи сохранения совмес­тного культурно-информационного пространства, которое крайне важно для воссоздания условий по­глощения либо расчленения Украины. Конечно, мы имеем мощные рычаги влияния, взять хотя бы газо­вую трубу или флот...

— Глєбушка, ізвіні, но я пєрєбью тєбя на сєкун­дочку, — втрутився Полянський. — Єслі вніматєль­но посмотрєть на карту газотранспортной сістєми, транзітниє труби ідут по центральним і западним областям, по-етому олігархі Востока, заінтєрєсо­ванниє в участіі в прібилях от іспользованія і транзіта енєргоносітєлєй, нє пойдут на расчлєнє­ніє страны... Они скорєє здатут Укаину врагу це-лі-ком!

— А для этого, Миша, нам следует усилить и другие рычаги влияния. Крайне важно сделать наш язык го­сударственным для Украины. Это затормозит рас­пространение украинского языка и подпитает куль­турное разделение страны. Важно и то, что крупней­шая церковь Украины отделена от вселенского пра­вославия нашей патриархией и является ее составля­ющей. Мы должны обеспечить идеологические усло­вия культурно-экономической экспансии по всему пе­риметру наших границ. Теперь у нас появляется еще и принципиально новая, уникальная возможность ма­нипуляций путем коррекции исторических событий в отдаленном прошлом. Следует лишить Украину ее легендированного прошлого. Сегодня продолжает ин­тенсивно формироваться миф о божественном пред­назначении, избранности и уникальности этой зем­ли. Началось это еще со времен Владимира Монома­ха, когда впервые встречается упоминание о якобы приходе сюда в первом веке самого Андрея Первоз­ванного и воздвижении им креста на киевских горах с предсказанием воссияния благодати, еще есть легенды об ариях, Велесова книга, древняя Аратта и прочее. Ну, в маршрут святого Андрея в свое время, при Иване Грозном, внесли корректировочку, прод­лив его до Новгорода и даже Валаама. Иначе наш патриарший престол пришлось бы разместить в Ки­еве, так как согласно традициям патриаршество мо­жет провозглашаться лишь в странах, где проповедо­вали апостолы либо просияли равноапостольные святые, а это Украина. Кроме Андрея, здесь еще бы­ли святая равноапостольная княгиня Ольга и ее внук, равноапостольный князь Владимир Вели­кий — креститель Руси. Сейчас нам важно зафикси­ровать в первом столетии исторические предпосы-лочки для того, чтобы отдельный этнос — украин­цы — вообще не возник. Тогда мы сможем избавить­ся от важной проблемы всей истории нашего госу­дарственного строительства: постоянных попыток создания самостийного украинского государства, часто с помощью наших исторических врагов: Отто­манской Порты, Крымского ханства, Речи Посполитой, Швеции, Австрийской и Немецкой империй, а теперь еще ЕЭС и США. Такие действия в своей ис­торической пропаганде мы клеймим как «мазепинство». А если этот народ не возникнет в принципе, тогда наша история веков эдак на тринадцать-пятнадцать станет солиднее, да и территория с комфор­тными природными условиями, трудолюбивым на­селением и большими ресурсами прирастет.

Цекісти помітно нудьгували, слухаючи Арнаутського і Полянського. Але обидва політтехнологи, не помі­чаючи їхнього настрою, самозахоплено продовжували сеанс самозадоволення.

— Охренеть, какой бред он несет! — прошепотів Алєксандр до Тімафєя, а вголос запитав: — Каким же образом мы эти исторические предпосылочки созда­дим и внедрим?

— Старший лейтенант Денисов, вместо того, чтобы задавать вопросы относительно вещей, тебя не касаю­щихся, лучше бы изложил предложения по вербовке этого Аскольда Четвертинского. — Тараторкін повер­нув собі ініціативу в розмові. — Зря, что ли, диплом психотехнолога получил?

— Давайте я сейчас ему перезвоню и под видом ин­тервью договорюсь о встрече на завтра, предваритель­но прощупав его, — запропонував Алєксандр.

— Действуй, — дозволив Тараторкін.

Алєксандр одразу набрав Аскольдів номер і, по­славшись на розмову з Христиною, почав умовляти його дати інтерв’ю про знахідку в Печерах відомому закордонному таблоїдові. Хлопець спочатку від­мовлявся, та коли почув про п’ятсот баксів гонора­ру, погодився.

— Вот видите, денежка — она убеждает даже самых несговорчивых, — посміхнувся психотехнолог до сво­їх колег.

— Алєксандр, позвольтє мнє прінять участіє в ва­шей бєсєдє с етім юношей, — попросив Михайло Полянський. — Я смогу дать вам нєсколько дєльних совеєтов по общєнію с соврємєнной кієвской молодєжью. Кромє того, мєня етот тіпаж інтєрєсуєт чісто соціологічєскі.

— Нет. Такие разговоры ведутся только с глазу на глаз, — з легкою відразою відповів молодий цекіст, але, поглянувши на Тараторкіна, який, зітхнувши, кив­нув головою, додав: — Ладно, можете появиться в ка­фе часа через полтора после начала моей беседы с пар­нем, как бы случайно, тогда я вас попробую познако­мить с ним.