Час настав

Диво-хмара креслить небо. Справді, Дива нині треба

Понеділок для полковника Петра Вовка почався з неприємної розмови на нараді у новопризначеного на­чальства, яке намагалося компенсувати нестачу фаховості та досвіду багатослівною імітацією службової ви­могливості. Дорікали усім оберемком хронічних проб­лем суспільства одразу: тим, що Київ перетворюється на прохідний двір для міжнародних пройдисвітів усякої масті — від африканських проповідників до орденських організацій, куди вербують високопоставлених бюрок­ратів і політиків; тим, що розкриття резонансних злочи­нів не на висоті; тим, що чиновні злодії колишнього «ан­тинародного режиму другого президента» встигли опи­нитися поза межами країни, чкурнувши від правоохо­ронців у північно-східному, переважно, напрямку, а дея­кі навпаки, видерлися ще на вищі посади; тим, що знову помаранчево-махровим бузком буяє корупція, ніби й не було обіцянок на Майдані. Звісно, начальство в усіх цих і багатьох інших проблемах бачило головними винуват­цями всіх, крім себе, любого, а ніжками тупало на тих, хто ближчий та не захищений придворними зв’язками. Останнім часом у такій ролі дедалі частіше опинявся полковник Петро Вовк, кадровий компетентний офіцер.

Насамкінець новоспечений юний генерал обвів при­сутніх поглядом, який вважав проникливим і мудрим, та повідомив, що результати аналізу відкритих публіка­цій у виданнях, ангажованих різноманітними фінансо­во-промисловими групами, а також оперативна інфор­мація дають підстави вважати: раніше непримиренно ворогуючі олігархи дійшли спільної домовленості сто­совно остаточного розподілу сфер впливу на весь підточений корупцією державний апарат. Їхньою метою є ос­таточне привласнення ресурсів країни, навіть коли все суспільство перетвориться на жертву їхньої ненаситної зажерливості. Генерал, звісно, не пояснив, яким чином таку інформацію можна було отримати з відкритих дже­рел, але зробив мудрий висновок, що домовленість олі­гархів несе загрозу владному становищу тих, хто свої кар’єри робив, балансуючи між інтересами олігархіч­них груп, а отже — це питання державної безпеки. При­сутні офіцери ледве стримували зневажливі посмішки і з полегшенням залишили розкішний генеральський кабінет. Чи не перший, тамуючи роздратування через згаяний час, вийшов з наради полковник Вовк.

Тож, з’явившись за викликом, майор Микола Тро­химчук застав шефа зовсім не в гуморі.

— Ну, то що будемо робити з цим вундеркіндом Четвертинським? Вдалося з’ясувати, звідки він має таку точну інформацію про діяльність іноземних спец­служб у нас і чим він для них настільки цікавий? — привітавшись, одразу запитав полковник.

— Встановлено ось що, — почав чітку доповідь ма­йор. — До його з матір’ю квартири справді намагали­ся потрапити двоє осіб. Один з них, Тараторкін, є предметом нашого регулярного ненав’язливого інте­ресу, другий, Брєзґінцев, перетнув кордон лише тиж­день тому. Обоє працюють під офіційним прикриттям Фонду славної єдності. Регулярно спілкуються з Глєбом Арнаутським.

— А хіба цьому блазню дозволено перебувати в країні? — здивувався полковник. — Та одна лишень фраза, що «рєволюциі на Майданє воврємя нє далі в морду», гідна того, щоб назавжди оголосити його «persona non grata».

— Йому дозволили, як виняток, лише разовий в’їзд за сімейними обставинами, — уточнив майор.

— А він традиційно використовує нашу гуманність, аби черговий раз нагидити країні, — насупився пол­ковник. — Що далі про Четвертинського?

— Встановлено, що його телефони віднедавна прослуховуються однією приватною детективною агенці­єю — звісно, незаконно. Зараз з’ясовуємо, на кого пра­цюють ці детективи. Бенціон Пінський продовжує на­полегливі спроби нав’язати йому спілкування. Михай­ло Полянський також колами ходить: винюхує інфор­мацію про нього. Думаю, що він робить це за наказом Арнаутського. Сам хлопець від будь-якого співробітництва з нами відмовився.

— Гаразд, — озвався полковник після хвилинної за­думи. — Є достатньо законних підстав брати його в оперативну розробку. Підготуйте технічне завдання для аналітичного підрозділу, де чітко опишіть усі відо­мі нам обставини, які виникають навколо Четвертин­ського, додайте все, що зможете дізнатися про його оточення, інтереси, конфлікти. Нехай аналітики за­пропонують свої варіанти причин такого зацікавлен­ня ним з боку спецслужб і приватних детективів, а та­кож зроблять припущення про джерела його власної поінформованості. Ви маєте двадцять чотири години. Справу проректора-завгоспа Балабухи передайте у слідчий відділ — там лишилася переважно паперова робота. Чекаю вашої доповіді щодо Четвертинського завтра. У письмових повідомленнях будемо називати цей об’єкт розробки «Князем». На все добре.

Відпустивши майора працювати над технічним зав­данням для аналітиків, полковник Вовк зателефонував давньому другові Михайлу Яковенку і, домовившись про термінову зустріч, пішки пішов до його квартири на Лютеранській.

Дорогою згадував їхні молоді роки. Колись вони починали разом оперуповноваженими в сусідніх районах Черкащини. У сільській місцевості робота для КДБ була так собі, не бий лежачого. Нагляд за настроями вчителів та викладачів технікумів, профілактичне залякування тих, хто намагався за допомогою малопотужних радіоприймачів слухати передачі ворожих радянській владі радіостанцій: «Голосу Америки», «Німецької хвилі» чи «Радіо Сво­бода». Окремо доводилося працювати зі священика­ми, аби ті не пускали до нечисленних церков молодь й дітей та повідомляли про релігійні настрої інтелі­генції, якщо такі мали місце. Вряди-годи з Києва надходила інформація про те, що в якоїсь сільської родини знайшлися родичі у Сполучених Штатах чи Канаді, які прагнуть відвідати рідне їм село, звідки їхні батьки поїхали ще до встановлення радянської влади. Тоді слід було залякати селян, аби ті ні в яко­му разі не погоджувалися на візит заокеанської рід­ні, щоб не демонструвати буржуазним націоналістам побутової дійсності українського радянського села. Коли ж цього зробити не вдавалося, тоді доводилося допомагати в організації окозамилювання для бур­жуїв, щоб продемонструвати їм винятково щасливе життя колгоспного селянства під мудрим керівниц­твом Ленінської комуністичної партії, пильно стежа­чи за колгоспниками, які під чарку могли бовкнути щось зайве. Втім, у сімдесяті-вісімдесяті роки селяни справді почувались якщо не щасливими, то переваж­но задоволеними. Після страхіть колективізації, Го­лодомору, війни і важких повоєнних років, що всі во­ни припали на долю одного покоління, отримали на­решті змогу будувати нові хати, вчити дітей в інсти­тутах, а пізніше — дивитися телевізори.

Однаковий вік та спільність інтересів — обидва мо­лоді офіцери з дитинства цікавилися творами радян­ської та західної фантастики, а також були заповзяти­ми автомобілістами — швидко здружили їх.

Можливо, їм так би й судилося все трудове життя провести у заштатних районах, якби у покійному СРСР не трапилося перебудови. Михайло Горба­чов зробив відчайдушну спробу модернізувати останню світову імперію, забезпечивши її техноло­гічну, а головне, соціальну конкурентність щодо сві­тових держав. Країну кинуло в лихоманку несистем­них і непослідовних реформаторських кампаній. Бо­ролися з дрібними крадіями на виробництві — несу­нами; з прогульниками; з алкоголізмом; з номенкла­турними привілеями для начальників та їхніх родин — магазинами-розподільниками, лікарнями, са­наторіями і навіть перукарнями. Боролися ще і з ко­рупцією. Отут і знадобилися молоді, освічені й не зовсім зіпсовані у своїх провінціях честолюбні офі­цери КДБ, які не обросли зв’язками-знайомствами у столичних партійно-комсомольських кублах. Так ка­пітани Петро Вовк та Михайло Яковенко несподіва­но для себе опинилися у Києві.

Подолання корупції тихо зійшло нанівець. На черзі постала складніша проблема — боротьба з «парадом суверенітетів»[38], яка закінчилася дев’яносто першого року остаточною перемогою останніх — Україна стала самостійною. Михайло Яковенко, на той час уже вдру­ге одружений з дочкою директора одного невеличкого відомчого готелю, за допомоги тестя швидко збагнув, що йому далі не цікаво просиджувати штани на служ­бі державі. Звільнившись, він почав робити успішний бізнес, не без проблем, але все ж відбиваючись за під­тримки колишніх колег як від прямих наїздів рекети­рів, так і від нав’язливих послуг хабарників-бюрократів. Михайло часто міняв види діяльності й збагачу­вався. За останні п’ятнадцять років він побував влас­ником мережі автозаправок, будівельної компанії, телеканалу, завжди успішно продаючи одну свою фір­му, щоб одразу вкласти гроші в нову. З друзів молодос­ті він зберіг зв’язки лише з Петром Вовком. Цьому сприяла як щира повага і довіра один до одного, так і те, що їхні ділові інтереси ніяким чином не перетиналися, — підстав для конфліктів просто не виникало.

Коли після проголошення спотворених результатів виборів Президента ранньої зими четвертого року в Києві став стотисячний помаранчевий Майдан, Ми­хайло Яковенко один з перших серед підприємців по­чав надавати суттєву фінансову допомогу людям, які вийшли на цей кількамісячний неперервний мітинг. Хоча, як добре поінформована людина, він не мав жод­них ілюзій щодо моральних і професійних якостей по­літиків, які використовували Майдан у власних цілях.

На полковника Петра Вовка також справив велике вра­ження щирий громадянський порух сотень тисяч людей, які не побоялися вдатися до такого вражаюче масштаб­ного мирного протесту. Але і він, володіючи великим об­сягом інформації, не поділяв захоплення рядових учас­ників Майдану їхніми політичними лідерами і так звани­ми польовими командирами, та все ж разом з іншими офіцерами всіляко намагався утримати обидві сторони від застосування сили. Після перемоги (як згодом вияви­лося — зовсім не остаточної) помаранчевої революції полковник на короткий час навіть повірив, що політики почнуть хоч трохи поважати громадян — своїх виборців і роботодавців — та відповідальніше ставитися до сус­пільних потреб. Утім, дійсність швидко розвіяла ці недоречні, з його досвідом та в його віці, ілюзії. За рік у країні все знову повернулося у накатану «антинародним режи­мом» колію поступової деградації державності, стиму­льованої егоїстичною бездіяльністю політиканів і бю­рократії. Та потужне енергетичне поле історичного Майдану не зникло зовсім без сліду. Час від часу відділ моні­торингу суспільних процесів Служби фіксував акції спротиву зажерливій владі з боку звичайних громадян, особливо коли йшлося про розкрадання громадських зе­мель. Преса, звикнувши до відносної свободи, теж не вся поспішала повертатися у теплий свинарник на відгодів­лю «темниками»[39]. На диво, траплялися цілком здорові, хоч і поодинокі позитивні явища у середовищах студент­ської молоді. Інколи навіть виникало ірраціональне вра­ження небезнадійності суспільних перспектив країни за­галом. І не лише у полковника.

Святкуючи три місяці тому, наприкінці листопада, свій день народження, що збігся з першою річницею початку великого стояння на Майдані, Михайло Яко­венко запросив до свого новозбудованого особняка в курортній Лісовій Бучі лише чоловічу компанію добре знайомих і надійних людей: перевірених партнерів у бізнесі, колишніх колег, а також кількох вчених-суспільствознавців. Усіх попросили приїхати чомусь на сніданок, а саме святкування розпочалося з... лекції по­рівняно молодого, але справжнього вченого Анатолія Черняка про реальні перспективи існування держави за умови збереження існуючих тенденцій її розвитку. На думку лектора, застарілі та нові суспільні хвороби ли­шали їй щонайбільше десять років згасаючого існуван­ня. Вчений також зупинився на першорядних заходах, які слід здійснити, аби перевести країну на рейки сус­пільного прогресу. Перш за все подолати традиції су­цільної корупції та жлобське невігластво владоможців.

Розливши у маленькі срібні чашки власноруч пригото­вану каву, іменинник запросив присутніх висловитися з приводу почутого. Говорили довго і відверто. Десь перед обідом вирішили створювати таємний громадянський комітет, першорядним завданням для якого на початковому етапі визначили цілком легальне дослідження країни в основних сегментах суспільного існування: справжній стан освіти, медичної допомоги, злочинності, виснаженості природних ресурсів та інфраструктури. Про стратегічну перспективу домовилися поговорити трохи згодом. Для фінансування цієї роботи кілька під­приємців, які не збираються переселятися на Кіпр чи Маямі-Біч, утворили консорціум. Отримані результати і ви­сновки щодо них домовилися широко оприлюднювати.

Михайло Яковенко зустрів давнього товариша у си­баритському шовковому халаті. Після вітальних обій­мів пішли на величезну кухню пити зі срібних чашок фірмову каву господаря. Мобілки залишили у перед­покої. Двері міцно причинили.

— Ну що ж, Петре, схоже, справа потроху рухаєть­ся, — почав Михайло. — Вже маємо перші результати досліджень. Наприклад, учора отримав аналітичний звіт щодо структури та причин виникнення дитячої безпритульності. Уяви собі: у нашій країні безпри­тульних дітей майже стільки, скільки солдатів в армії!

— А що ти хочеш, коли півтора десятка років країна послідовно спивається, люди виїжджають на заробітки, лишаючи дітей на старих бабусь, а багато хто впадає у безпросвітні злидні? — поставив риторичне запитання полковник. — Це й без таких недешевих досліджень зрозуміло. Наша країна і за показниками дитячого ал­коголізму майже перша у Європі, а фірми, що продають слабоалкогольні синтетичні напої, орієнтують свої рек­ламні стратегії саме на споживацькі уявлення підлітків про престиж та гламурну стильність, щоб ті на перші ж отримані гроші купували це пійло. Але я до тебе прий­шов ось у якій справі: сьогодні генерал на вранішній на­раді прохопився про те, що кілька потужних олігархіч­них угруповань уклали перемир’я з метою оформити правила тіньової гри на внутрішньому ринку. Схоже, вони готові використати сприятливий момент слабкос­ті влади, аби остаточно поділити країну.

— Так олігархи це не вперше намагаються зробити. Не хвилюйся: скільки себе пам’ятаю в бізнесі — там завжди перемагають егоїстичні інтереси. Думаю, що й цього разу в них нічого не вийде: посваряться — і зно­ву почнуть мочити один одного, використовуючи по­літичну та бюрократичну обслугу. І баланс політичних сил відновиться. Можливо, нам слід використати цей момент, щоб заручитися підтримкою однієї з ворогу­ючих груп для досягнення власних цілей?

— Не сподівайся на їхню наївність. Гляди, щоб вони нас самих не використали, — скептично зауважив пол­ковник. — До речі, останнім часом у Києві різко акти­візувалися дії двох неслабких розвідок. Причому їхня активність, якась дивна, межує просто з дурістю: ходять колами побіля одного студента, намагаючись нав’язати йому спілкування або і співпрацю, навіть до його квар­тири спробували вдертися. На перший погляд, це зви­чайний бідний студент. Щоправда, він є співавтором сенсаційного археологічного відкриття, зробленого у Лаврі професором Довжиком.

— Вони там часом не відкопали чогось унікального, що може дуже дорого коштувати на чорному ринку ар­хеологічних знахідок? Другу пектораль, наприклад, або ікону, намальовану Святим Лукою. А це не одна сотня мільйонів доларів! — припустив Михайло Яковенко.

— Знаєш, на перший погляд це найімовірніше, але от буквально вчора достеменно з’ясувалося, що хлопець мало не краще за нас володіє інформацією про агентів, які працюють під прикриттям саме цих розвідок, і навіть не приховує цього. У мого співро­бітника, майора Трохимчука, взагалі склалося вра­ження, що він телепат. Що, як спробувати використати цього студента у справах, наприклад, фінансо­вої розвідки? Зрештою, наш рідний КДБ мав цілі підрозділи, які досліджували можливості викорис­тання телепатів та екстрасенсів з розвідувальною метою. Думаю, така козирна карта, навіть джокер, буде незайвою в будь-якій колоді.

— Слід ще переконатися у цих його фантастичних здібностях. Щось я не дуже вірю в телепатію. Влаштуй нам зустріч із ним, — попросив підприємець.

— Гаразд, спробую, але не обіцяю. Кава у тебе чудова, дякую. — Полковник попрощався і поспішив на службу.

На світанку прозорого липневого ранку першим покликаний Апостол Андрій, вийшовши зі свого ку­реня, гукнув вірних венедів, аби ті не барилися та по­чинали лаштуватися до урочистої зустрічі з вождями і жерцями їхнього народу. Всі помітно хвилювалися, бо сьогодні мала відбутися вирішальна розмова, під час якої венедський вождь, батько Ілька, та жерці мали да­ти відповідь, чи дозволять вони проповідувати і свя­щеннодіяти на своїх землях, що перебувають під за­хистом і владою богів одвічних, тому, хто проповідує Слово істини та любові Сина Божого.

Ілько, добре відпочивши після позавчорашніх кар­коломних пригод у майбутньому, також вивалився зі свого куреня, заспано роззираючись. На біду для себе, він утрапив на очі Андрієві.

— Ти чого, ледащо Царя Небесного, оце розлежуєш­ся до самісінького сходу сонця? Чи не забув, бува, який сьогодні день? Ану, мерщій умивайся та йди назустріч твоєму батькові та жерцям народу вашого! Проведеш їх до табору з усією шаною! — гримнув Апостол.

— Та не сваріться, добродію Апостоле! Все вико­наю, — шанобливо, але з ледь помітною іронією від­гукнувся парубок.

— Ільку, про твої мандрівки у майбутнє та про зна­йомство з Аскольдом і його друзями наразі не кажи сво­їм одноплемінникам, навіть батькові. Бо збагнути це їм буде важко, та й не належить їм знати такі таємниці бут­тя. Ось! — облишивши бурчати, мовив Андрій.

— Я, щиро кажучи, вже і сам це збагнув, — відповів юнак.

Раптом його погляд наштовхнувся на полоненого цекіста Алєксандра, який повертався від Почайни піс­ля ранкового вмивання.

— Добродію Апостоле, а що, цей зайда також буде присутній при нашій важливій розмові? Адже батько неодмінно поцікавиться, що то воно за чоловік такий дивний, — мовив Ілько.

— Самий клопіт із цим полоненим, — зітхнув Анд­рій. — Нехай іде знову глину копати.

— Нє пайду я копать вашу дурацкую гліну! — обра­зився цекіст. — Можетє мєня развє что сілой тащіть. І вообщє, я трєбую от вас опрєдєліть мой статус: на каком основаніі мєня удєрживают здєсь — как за­ложніка ілі как воєнноплєнного?!

— Ти прийшов некликаний у цей світ, і прийшов не з добром, — відповів Апостол. — Я подумаю, як далі вчинити з тобою. А зараз забирай свій сніданок і воду та лізь у курінь. Сидітимеш там мовчки, поки не дозво­лю тобі вийти.

Алєксандр спробував було знову сперечатися, та до нього поволі почали наближатися троє венедів. Тож він, порівнявши сили, виконав Андріїв наказ. Апос­тол жестом показав Ількові, що слід зробити. Юнак, діставши скіпетр, миттєво огорнув курінь Алєксандра непроникною прозорою оболонкою. На вигляд курінь лишився цілком звичайним, хоча пильний спостерігач міг помітити смужку яскраво-золотого світла, що облямовувала його по землі.

— До речі, — Андрій знову звернувся до Ілька, — слід запросити усю вашу компанію з майбутнього до нашого табору сьогодні увечері: я хочу познайомитися з Надією та Борисом.

— Я зателефоную Аскольдові після вашої зустрічі з батьком і попрошу їх прийти, — погодився хлопець.

До табору врочисто входила представницька про­цесія венедів. Попереду статечно виступав русявий, високий, дещо обважнілий чоловік з ледь сивіючою бородою, в довгій білій сорочці, підперезаній шкіря­ним поясом, прикрашеним золотими бляшками у вигляді сонця, — вождь. Його плечі вкривав черво­ний плащ, а волосся підтримував золотий обруч. Праворуч від нього, відстаючи на півкроку, ішов уже знайомий Андрієві головний жрець у своїх білих шатах. За ним — ще двоє, також уже бачених Андрієм молодших жерців і кілька інших чоловіків. Остан­нім був посланий їм назустріч Ілько.

Андрій швидкою і впевненою ходою наблизився до них. Перший заговорив вождь:

— Вітаю тебе на нашій землі, чужинцю, що звешся Андрієм.

— І тобі вітання, нехай завжди буде добро з народом вашим, — відповів Апостол.

— Ти прийшов учити нас своєї віри. Так сказали мені жерці. Але виявив ти повагу й до наших прадав­ніх богів. Твою проповідь із шаною слухають мої од­ноплемінники. А син мій, що його ти нарік Ільком, каже, що ти проповідуєш істину Бога Одвічного, себ­то нашого Бога Рода.

— Бог, творець усього сущого, справді єдиний для всіх, кого створив Він. А через те, що Бог ство­рив усе видиме і невидиме, то він для всіх і всьо­го — один. Ось. Цю істину я також збагнув на вашій землі не без Ількової допомоги, — пояснив Апос­тол, жестом запросивши вождя сідати на колоду бі­ля вогнища.

— Якщо Бог один, то чому ж прийшов ти навертати нас до віри своєї, коли ми і таку Нього віруємо? — спи­тав вождь.

— Я прийшов розповісти вам про Сина Божого, який суть Він, про спокуту Ним гріхів роду людсько­го. Та про Новий Закон, який з дня Воскресіння Бого­людини — Сина Божого дає спасіння душам усіх, хто вірує в Нього та хрестився водою в ім’я Отця Вседер­жителя, і Сина Його Єдинородного, і Святого Духа. Ось. Прийшов я сказати, що Богові огидні принесен­ня Йому жертв кривавих. Визнає Він єдину жертву: хліб, що є тілом Його, та вино, що є кров’ю Його.

— Жертви богам приносимо ми здавна. Так роби­ли наші пращури і робитимуть нащадки, бо це є зви­чай наш! Багато є у світі племен, і кожне має свого ідола, і йому по-своєму вклоняється, і просить його про допомогу, бо то є звичай їхній. Так було і довго ще буде. Ніхто з нас не йшов у ваші землі, аби розпо­вісти, що наш Бог є істинний, а ваш — неістинний. Ти хоч і прийшов з миром, але намагаєшся нас на­вернути на шлях свій. А як бути нам зі своїм шляхом, торованим багато сотень літ нашими пращурами? Чи слід лишити його, повіривши словам твоїм? Чому маю повірити, що твій шлях веде до безсмертя душі, а мій — до мороку небуття? — насупив брови вождь.

— Істинність Бога доведено численними дивами, що здійснені Сином Його, найвеличнішим із яких є Його, себто Сина, Святе Воскресіння та тілесне Вознесіння на небо. Я живий свідок цього! — запально ви­мовив Андрій.

— І у нас трапляються дива. Коли просять жерці послати дощу на ниви, чи вдалого полювання, чи зцілення від ран і хвороб — то Він, зглянувшись на принесені нами жертви і молитви, подає нам по про­ханнях наших. А коли жертви та молитви йому не до­годжають, то приходить до хат наших лихо. А тих див, про які оповідаєш ти, ніхто з нас не бачив, — су­воро сказав вождь. За його плечем несміливо подав голос Ілько:

— Тату, але ж ви знаєте, що добродій Апостол і тут показав багато чого дивного. Він і мовою нашою гово­рить, і з дивовижним жезлом уміє вправлятися, і на­віть мене цього навчив...

— Цить! Говоритимеш, коли спитають! А то поваж­ний чужинець ще подумає, що найбільшим дивом у цих хащах є нешанобливий парубок, який не вміє по­водитися, коли старші балакають! — гримнув на ньо­го батько. А тоді мовив до Апостола: — Втім, чужин­цю, ми з пошаною ставимося і до тих див, про які ти лише оповідаєш, і до тих, які ми на власні очі бачили. Розповідав Ілько, що маєш ти встановити на прадавніх горах наших символ смерті і Воскресіння Бога твого — хрест. Аби майже за тисячу літ пророкована тобою благодать зійшла на ці гори. Але один із наших жерців, Чукан, вважає, що ти образиш і зневажиш богів краю цього, і помстяться вони тим, що нащадки наші забу­дуть рід свій. Можеш довести, що ти не сплюндруєш гідності та спокою богів тутешніх?

— Скажу лише, що увінчані хрестами золотоверхі храми, збудовані на горах цих вашими нащадками на честь Бога істинного, прославлять і їх, і вас, пра­щурів їхніх, на тисячі літ. — Андрій правицею, в якій стискав свою важку патерицю, вказав на зеле­ні крутосхили під синім склепінням неба і широко перехрестив його.

Вождь і собі поглянув туди. Змалку знайомий йому краєвид лишався незмінним та звичним. Здавалося, що обриси крутосхилів над Славутичем стоятимуть так у своїй одвічній застиглості завжди. Щось зміни­лося у природі — вона заціпеніла. Час немов зупинив­ся. Ані вітру, ані хлюпотіння хвиль у ріці, ані пташи­ного гомону. У передчутті Дива венеди відчули якусь дивну радість та моторошність водночас. Раптом з-за гори у небі з’явилася довга вузька біла хмара. А десь звідтіля, куди струменить Славутич, їй назустріч — ще одна. Просто над табором вони перетнулися, утво­рюючи величезного білого хреста, що осяяв усе небо над Славутичем, Почайною, горами — Землею Венедською. Він набував дедалі чіткіших обрисів, на якусь мить здалося, що хмарний хрест зійде на землю, але за хвилину він розвіявся. Знову стало чути чайок над водою, коників у траві, шелест верб по березі... Струснувши головою, вождь проказав до Андрія:

— Нехай буде так, як ти просиш. Можеш піднести хреста на тому крутому пагорбі, який ліворуч від гори, де приносимо ми жертви своїм богам, — вказав він ру­кою на гору, яку згодом зватимуть Андріївською або Воздвиженською.

— Дякую тобі, гідний муже. Чи можу я тебе і твоїх жерців та воїнів просити до спільної трапези?

— Це завжди добра і доречна справа, — погодився вождь.

Господарі табору заметушилися, розгортаючи сувої полотна та розставляючи на них прості страви і глиня­ні сулії з джерельною холодною водою. Андрій нака­зав Ількові принести з намету амфору із солодким вином, що прибуло на галері з Херсонеса. Власноруч на­ливши його у щось подібне до великої чаші і за грець­ким звичаєм доливши водою, Апостол ковтнув сам і передав вождеві. Чаша пішла по колу. Так у майбутньо­му Києві розпочався перший офіційний дипломатич­ний обід. Потім вождь зі своїм почтом з великою ціка­вістю оглянули з берега галеру, що заякорилася у гир­лі Почайни, і, попрощавшись, пішли.