Понеділок для полковника Петра Вовка почався з неприємної розмови на нараді у новопризначеного начальства, яке намагалося компенсувати нестачу фаховості та досвіду багатослівною імітацією службової вимогливості. Дорікали усім оберемком хронічних проблем суспільства одразу: тим, що Київ перетворюється на прохідний двір для міжнародних пройдисвітів усякої масті — від африканських проповідників до орденських організацій, куди вербують високопоставлених бюрократів і політиків; тим, що розкриття резонансних злочинів не на висоті; тим, що чиновні злодії колишнього «антинародного режиму другого президента» встигли опинитися поза межами країни, чкурнувши від правоохоронців у північно-східному, переважно, напрямку, а деякі навпаки, видерлися ще на вищі посади; тим, що знову помаранчево-махровим бузком буяє корупція, ніби й не було обіцянок на Майдані. Звісно, начальство в усіх цих і багатьох інших проблемах бачило головними винуватцями всіх, крім себе, любого, а ніжками тупало на тих, хто ближчий та не захищений придворними зв’язками. Останнім часом у такій ролі дедалі частіше опинявся полковник Петро Вовк, кадровий компетентний офіцер.
Насамкінець новоспечений юний генерал обвів присутніх поглядом, який вважав проникливим і мудрим, та повідомив, що результати аналізу відкритих публікацій у виданнях, ангажованих різноманітними фінансово-промисловими групами, а також оперативна інформація дають підстави вважати: раніше непримиренно ворогуючі олігархи дійшли спільної домовленості стосовно остаточного розподілу сфер впливу на весь підточений корупцією державний апарат. Їхньою метою є остаточне привласнення ресурсів країни, навіть коли все суспільство перетвориться на жертву їхньої ненаситної зажерливості. Генерал, звісно, не пояснив, яким чином таку інформацію можна було отримати з відкритих джерел, але зробив мудрий висновок, що домовленість олігархів несе загрозу владному становищу тих, хто свої кар’єри робив, балансуючи між інтересами олігархічних груп, а отже — це питання державної безпеки. Присутні офіцери ледве стримували зневажливі посмішки і з полегшенням залишили розкішний генеральський кабінет. Чи не перший, тамуючи роздратування через згаяний час, вийшов з наради полковник Вовк.
Тож, з’явившись за викликом, майор Микола Трохимчук застав шефа зовсім не в гуморі.
— Ну, то що будемо робити з цим вундеркіндом Четвертинським? Вдалося з’ясувати, звідки він має таку точну інформацію про діяльність іноземних спецслужб у нас і чим він для них настільки цікавий? — привітавшись, одразу запитав полковник.
— Встановлено ось що, — почав чітку доповідь майор. — До його з матір’ю квартири справді намагалися потрапити двоє осіб. Один з них, Тараторкін, є предметом нашого регулярного ненав’язливого інтересу, другий, Брєзґінцев, перетнув кордон лише тиждень тому. Обоє працюють під офіційним прикриттям Фонду славної єдності. Регулярно спілкуються з Глєбом Арнаутським.
— А хіба цьому блазню дозволено перебувати в країні? — здивувався полковник. — Та одна лишень фраза, що «рєволюциі на Майданє воврємя нє далі в морду», гідна того, щоб назавжди оголосити його «persona non grata».
— Йому дозволили, як виняток, лише разовий в’їзд за сімейними обставинами, — уточнив майор.
— А він традиційно використовує нашу гуманність, аби черговий раз нагидити країні, — насупився полковник. — Що далі про Четвертинського?
— Встановлено, що його телефони віднедавна прослуховуються однією приватною детективною агенцією — звісно, незаконно. Зараз з’ясовуємо, на кого працюють ці детективи. Бенціон Пінський продовжує наполегливі спроби нав’язати йому спілкування. Михайло Полянський також колами ходить: винюхує інформацію про нього. Думаю, що він робить це за наказом Арнаутського. Сам хлопець від будь-якого співробітництва з нами відмовився.
— Гаразд, — озвався полковник після хвилинної задуми. — Є достатньо законних підстав брати його в оперативну розробку. Підготуйте технічне завдання для аналітичного підрозділу, де чітко опишіть усі відомі нам обставини, які виникають навколо Четвертинського, додайте все, що зможете дізнатися про його оточення, інтереси, конфлікти. Нехай аналітики запропонують свої варіанти причин такого зацікавлення ним з боку спецслужб і приватних детективів, а також зроблять припущення про джерела його власної поінформованості. Ви маєте двадцять чотири години. Справу проректора-завгоспа Балабухи передайте у слідчий відділ — там лишилася переважно паперова робота. Чекаю вашої доповіді щодо Четвертинського завтра. У письмових повідомленнях будемо називати цей об’єкт розробки «Князем». На все добре.
Відпустивши майора працювати над технічним завданням для аналітиків, полковник Вовк зателефонував давньому другові Михайлу Яковенку і, домовившись про термінову зустріч, пішки пішов до його квартири на Лютеранській.
Дорогою згадував їхні молоді роки. Колись вони починали разом оперуповноваженими в сусідніх районах Черкащини. У сільській місцевості робота для КДБ була так собі, не бий лежачого. Нагляд за настроями вчителів та викладачів технікумів, профілактичне залякування тих, хто намагався за допомогою малопотужних радіоприймачів слухати передачі ворожих радянській владі радіостанцій: «Голосу Америки», «Німецької хвилі» чи «Радіо Свобода». Окремо доводилося працювати зі священиками, аби ті не пускали до нечисленних церков молодь й дітей та повідомляли про релігійні настрої інтелігенції, якщо такі мали місце. Вряди-годи з Києва надходила інформація про те, що в якоїсь сільської родини знайшлися родичі у Сполучених Штатах чи Канаді, які прагнуть відвідати рідне їм село, звідки їхні батьки поїхали ще до встановлення радянської влади. Тоді слід було залякати селян, аби ті ні в якому разі не погоджувалися на візит заокеанської рідні, щоб не демонструвати буржуазним націоналістам побутової дійсності українського радянського села. Коли ж цього зробити не вдавалося, тоді доводилося допомагати в організації окозамилювання для буржуїв, щоб продемонструвати їм винятково щасливе життя колгоспного селянства під мудрим керівництвом Ленінської комуністичної партії, пильно стежачи за колгоспниками, які під чарку могли бовкнути щось зайве. Втім, у сімдесяті-вісімдесяті роки селяни справді почувались якщо не щасливими, то переважно задоволеними. Після страхіть колективізації, Голодомору, війни і важких повоєнних років, що всі вони припали на долю одного покоління, отримали нарешті змогу будувати нові хати, вчити дітей в інститутах, а пізніше — дивитися телевізори.
Однаковий вік та спільність інтересів — обидва молоді офіцери з дитинства цікавилися творами радянської та західної фантастики, а також були заповзятими автомобілістами — швидко здружили їх.
Можливо, їм так би й судилося все трудове життя провести у заштатних районах, якби у покійному СРСР не трапилося перебудови. Михайло Горбачов зробив відчайдушну спробу модернізувати останню світову імперію, забезпечивши її технологічну, а головне, соціальну конкурентність щодо світових держав. Країну кинуло в лихоманку несистемних і непослідовних реформаторських кампаній. Боролися з дрібними крадіями на виробництві — несунами; з прогульниками; з алкоголізмом; з номенклатурними привілеями для начальників та їхніх родин — магазинами-розподільниками, лікарнями, санаторіями і навіть перукарнями. Боролися ще і з корупцією. Отут і знадобилися молоді, освічені й не зовсім зіпсовані у своїх провінціях честолюбні офіцери КДБ, які не обросли зв’язками-знайомствами у столичних партійно-комсомольських кублах. Так капітани Петро Вовк та Михайло Яковенко несподівано для себе опинилися у Києві.
Подолання корупції тихо зійшло нанівець. На черзі постала складніша проблема — боротьба з «парадом суверенітетів»[38], яка закінчилася дев’яносто першого року остаточною перемогою останніх — Україна стала самостійною. Михайло Яковенко, на той час уже вдруге одружений з дочкою директора одного невеличкого відомчого готелю, за допомоги тестя швидко збагнув, що йому далі не цікаво просиджувати штани на службі державі. Звільнившись, він почав робити успішний бізнес, не без проблем, але все ж відбиваючись за підтримки колишніх колег як від прямих наїздів рекетирів, так і від нав’язливих послуг хабарників-бюрократів. Михайло часто міняв види діяльності й збагачувався. За останні п’ятнадцять років він побував власником мережі автозаправок, будівельної компанії, телеканалу, завжди успішно продаючи одну свою фірму, щоб одразу вкласти гроші в нову. З друзів молодості він зберіг зв’язки лише з Петром Вовком. Цьому сприяла як щира повага і довіра один до одного, так і те, що їхні ділові інтереси ніяким чином не перетиналися, — підстав для конфліктів просто не виникало.
Коли після проголошення спотворених результатів виборів Президента ранньої зими четвертого року в Києві став стотисячний помаранчевий Майдан, Михайло Яковенко один з перших серед підприємців почав надавати суттєву фінансову допомогу людям, які вийшли на цей кількамісячний неперервний мітинг. Хоча, як добре поінформована людина, він не мав жодних ілюзій щодо моральних і професійних якостей політиків, які використовували Майдан у власних цілях.
На полковника Петра Вовка також справив велике враження щирий громадянський порух сотень тисяч людей, які не побоялися вдатися до такого вражаюче масштабного мирного протесту. Але і він, володіючи великим обсягом інформації, не поділяв захоплення рядових учасників Майдану їхніми політичними лідерами і так званими польовими командирами, та все ж разом з іншими офіцерами всіляко намагався утримати обидві сторони від застосування сили. Після перемоги (як згодом виявилося — зовсім не остаточної) помаранчевої революції полковник на короткий час навіть повірив, що політики почнуть хоч трохи поважати громадян — своїх виборців і роботодавців — та відповідальніше ставитися до суспільних потреб. Утім, дійсність швидко розвіяла ці недоречні, з його досвідом та в його віці, ілюзії. За рік у країні все знову повернулося у накатану «антинародним режимом» колію поступової деградації державності, стимульованої егоїстичною бездіяльністю політиканів і бюрократії. Та потужне енергетичне поле історичного Майдану не зникло зовсім без сліду. Час від часу відділ моніторингу суспільних процесів Служби фіксував акції спротиву зажерливій владі з боку звичайних громадян, особливо коли йшлося про розкрадання громадських земель. Преса, звикнувши до відносної свободи, теж не вся поспішала повертатися у теплий свинарник на відгодівлю «темниками»[39]. На диво, траплялися цілком здорові, хоч і поодинокі позитивні явища у середовищах студентської молоді. Інколи навіть виникало ірраціональне враження небезнадійності суспільних перспектив країни загалом. І не лише у полковника.
Святкуючи три місяці тому, наприкінці листопада, свій день народження, що збігся з першою річницею початку великого стояння на Майдані, Михайло Яковенко запросив до свого новозбудованого особняка в курортній Лісовій Бучі лише чоловічу компанію добре знайомих і надійних людей: перевірених партнерів у бізнесі, колишніх колег, а також кількох вчених-суспільствознавців. Усіх попросили приїхати чомусь на сніданок, а саме святкування розпочалося з... лекції порівняно молодого, але справжнього вченого Анатолія Черняка про реальні перспективи існування держави за умови збереження існуючих тенденцій її розвитку. На думку лектора, застарілі та нові суспільні хвороби лишали їй щонайбільше десять років згасаючого існування. Вчений також зупинився на першорядних заходах, які слід здійснити, аби перевести країну на рейки суспільного прогресу. Перш за все подолати традиції суцільної корупції та жлобське невігластво владоможців.
Розливши у маленькі срібні чашки власноруч приготовану каву, іменинник запросив присутніх висловитися з приводу почутого. Говорили довго і відверто. Десь перед обідом вирішили створювати таємний громадянський комітет, першорядним завданням для якого на початковому етапі визначили цілком легальне дослідження країни в основних сегментах суспільного існування: справжній стан освіти, медичної допомоги, злочинності, виснаженості природних ресурсів та інфраструктури. Про стратегічну перспективу домовилися поговорити трохи згодом. Для фінансування цієї роботи кілька підприємців, які не збираються переселятися на Кіпр чи Маямі-Біч, утворили консорціум. Отримані результати і висновки щодо них домовилися широко оприлюднювати.
Михайло Яковенко зустрів давнього товариша у сибаритському шовковому халаті. Після вітальних обіймів пішли на величезну кухню пити зі срібних чашок фірмову каву господаря. Мобілки залишили у передпокої. Двері міцно причинили.
— Ну що ж, Петре, схоже, справа потроху рухається, — почав Михайло. — Вже маємо перші результати досліджень. Наприклад, учора отримав аналітичний звіт щодо структури та причин виникнення дитячої безпритульності. Уяви собі: у нашій країні безпритульних дітей майже стільки, скільки солдатів в армії!
— А що ти хочеш, коли півтора десятка років країна послідовно спивається, люди виїжджають на заробітки, лишаючи дітей на старих бабусь, а багато хто впадає у безпросвітні злидні? — поставив риторичне запитання полковник. — Це й без таких недешевих досліджень зрозуміло. Наша країна і за показниками дитячого алкоголізму майже перша у Європі, а фірми, що продають слабоалкогольні синтетичні напої, орієнтують свої рекламні стратегії саме на споживацькі уявлення підлітків про престиж та гламурну стильність, щоб ті на перші ж отримані гроші купували це пійло. Але я до тебе прийшов ось у якій справі: сьогодні генерал на вранішній нараді прохопився про те, що кілька потужних олігархічних угруповань уклали перемир’я з метою оформити правила тіньової гри на внутрішньому ринку. Схоже, вони готові використати сприятливий момент слабкості влади, аби остаточно поділити країну.
— Так олігархи це не вперше намагаються зробити. Не хвилюйся: скільки себе пам’ятаю в бізнесі — там завжди перемагають егоїстичні інтереси. Думаю, що й цього разу в них нічого не вийде: посваряться — і знову почнуть мочити один одного, використовуючи політичну та бюрократичну обслугу. І баланс політичних сил відновиться. Можливо, нам слід використати цей момент, щоб заручитися підтримкою однієї з ворогуючих груп для досягнення власних цілей?
— Не сподівайся на їхню наївність. Гляди, щоб вони нас самих не використали, — скептично зауважив полковник. — До речі, останнім часом у Києві різко активізувалися дії двох неслабких розвідок. Причому їхня активність, якась дивна, межує просто з дурістю: ходять колами побіля одного студента, намагаючись нав’язати йому спілкування або і співпрацю, навіть до його квартири спробували вдертися. На перший погляд, це звичайний бідний студент. Щоправда, він є співавтором сенсаційного археологічного відкриття, зробленого у Лаврі професором Довжиком.
— Вони там часом не відкопали чогось унікального, що може дуже дорого коштувати на чорному ринку археологічних знахідок? Другу пектораль, наприклад, або ікону, намальовану Святим Лукою. А це не одна сотня мільйонів доларів! — припустив Михайло Яковенко.
— Знаєш, на перший погляд це найімовірніше, але от буквально вчора достеменно з’ясувалося, що хлопець мало не краще за нас володіє інформацією про агентів, які працюють під прикриттям саме цих розвідок, і навіть не приховує цього. У мого співробітника, майора Трохимчука, взагалі склалося враження, що він телепат. Що, як спробувати використати цього студента у справах, наприклад, фінансової розвідки? Зрештою, наш рідний КДБ мав цілі підрозділи, які досліджували можливості використання телепатів та екстрасенсів з розвідувальною метою. Думаю, така козирна карта, навіть джокер, буде незайвою в будь-якій колоді.
— Слід ще переконатися у цих його фантастичних здібностях. Щось я не дуже вірю в телепатію. Влаштуй нам зустріч із ним, — попросив підприємець.
— Гаразд, спробую, але не обіцяю. Кава у тебе чудова, дякую. — Полковник попрощався і поспішив на службу.
На світанку прозорого липневого ранку першим покликаний Апостол Андрій, вийшовши зі свого куреня, гукнув вірних венедів, аби ті не барилися та починали лаштуватися до урочистої зустрічі з вождями і жерцями їхнього народу. Всі помітно хвилювалися, бо сьогодні мала відбутися вирішальна розмова, під час якої венедський вождь, батько Ілька, та жерці мали дати відповідь, чи дозволять вони проповідувати і священнодіяти на своїх землях, що перебувають під захистом і владою богів одвічних, тому, хто проповідує Слово істини та любові Сина Божого.
Ілько, добре відпочивши після позавчорашніх карколомних пригод у майбутньому, також вивалився зі свого куреня, заспано роззираючись. На біду для себе, він утрапив на очі Андрієві.
— Ти чого, ледащо Царя Небесного, оце розлежуєшся до самісінького сходу сонця? Чи не забув, бува, який сьогодні день? Ану, мерщій умивайся та йди назустріч твоєму батькові та жерцям народу вашого! Проведеш їх до табору з усією шаною! — гримнув Апостол.
— Та не сваріться, добродію Апостоле! Все виконаю, — шанобливо, але з ледь помітною іронією відгукнувся парубок.
— Ільку, про твої мандрівки у майбутнє та про знайомство з Аскольдом і його друзями наразі не кажи своїм одноплемінникам, навіть батькові. Бо збагнути це їм буде важко, та й не належить їм знати такі таємниці буття. Ось! — облишивши бурчати, мовив Андрій.
— Я, щиро кажучи, вже і сам це збагнув, — відповів юнак.
Раптом його погляд наштовхнувся на полоненого цекіста Алєксандра, який повертався від Почайни після ранкового вмивання.
— Добродію Апостоле, а що, цей зайда також буде присутній при нашій важливій розмові? Адже батько неодмінно поцікавиться, що то воно за чоловік такий дивний, — мовив Ілько.
— Самий клопіт із цим полоненим, — зітхнув Андрій. — Нехай іде знову глину копати.
— Нє пайду я копать вашу дурацкую гліну! — образився цекіст. — Можетє мєня развє что сілой тащіть. І вообщє, я трєбую от вас опрєдєліть мой статус: на каком основаніі мєня удєрживают здєсь — как заложніка ілі как воєнноплєнного?!
— Ти прийшов некликаний у цей світ, і прийшов не з добром, — відповів Апостол. — Я подумаю, як далі вчинити з тобою. А зараз забирай свій сніданок і воду та лізь у курінь. Сидітимеш там мовчки, поки не дозволю тобі вийти.
Алєксандр спробував було знову сперечатися, та до нього поволі почали наближатися троє венедів. Тож він, порівнявши сили, виконав Андріїв наказ. Апостол жестом показав Ількові, що слід зробити. Юнак, діставши скіпетр, миттєво огорнув курінь Алєксандра непроникною прозорою оболонкою. На вигляд курінь лишився цілком звичайним, хоча пильний спостерігач міг помітити смужку яскраво-золотого світла, що облямовувала його по землі.
— До речі, — Андрій знову звернувся до Ілька, — слід запросити усю вашу компанію з майбутнього до нашого табору сьогодні увечері: я хочу познайомитися з Надією та Борисом.
— Я зателефоную Аскольдові після вашої зустрічі з батьком і попрошу їх прийти, — погодився хлопець.
До табору врочисто входила представницька процесія венедів. Попереду статечно виступав русявий, високий, дещо обважнілий чоловік з ледь сивіючою бородою, в довгій білій сорочці, підперезаній шкіряним поясом, прикрашеним золотими бляшками у вигляді сонця, — вождь. Його плечі вкривав червоний плащ, а волосся підтримував золотий обруч. Праворуч від нього, відстаючи на півкроку, ішов уже знайомий Андрієві головний жрець у своїх білих шатах. За ним — ще двоє, також уже бачених Андрієм молодших жерців і кілька інших чоловіків. Останнім був посланий їм назустріч Ілько.
Андрій швидкою і впевненою ходою наблизився до них. Перший заговорив вождь:
— Вітаю тебе на нашій землі, чужинцю, що звешся Андрієм.
— І тобі вітання, нехай завжди буде добро з народом вашим, — відповів Апостол.
— Ти прийшов учити нас своєї віри. Так сказали мені жерці. Але виявив ти повагу й до наших прадавніх богів. Твою проповідь із шаною слухають мої одноплемінники. А син мій, що його ти нарік Ільком, каже, що ти проповідуєш істину Бога Одвічного, себто нашого Бога Рода.
— Бог, творець усього сущого, справді єдиний для всіх, кого створив Він. А через те, що Бог створив усе видиме і невидиме, то він для всіх і всього — один. Ось. Цю істину я також збагнув на вашій землі не без Ількової допомоги, — пояснив Апостол, жестом запросивши вождя сідати на колоду біля вогнища.
— Якщо Бог один, то чому ж прийшов ти навертати нас до віри своєї, коли ми і таку Нього віруємо? — спитав вождь.
— Я прийшов розповісти вам про Сина Божого, який суть Він, про спокуту Ним гріхів роду людського. Та про Новий Закон, який з дня Воскресіння Боголюдини — Сина Божого дає спасіння душам усіх, хто вірує в Нього та хрестився водою в ім’я Отця Вседержителя, і Сина Його Єдинородного, і Святого Духа. Ось. Прийшов я сказати, що Богові огидні принесення Йому жертв кривавих. Визнає Він єдину жертву: хліб, що є тілом Його, та вино, що є кров’ю Його.
— Жертви богам приносимо ми здавна. Так робили наші пращури і робитимуть нащадки, бо це є звичай наш! Багато є у світі племен, і кожне має свого ідола, і йому по-своєму вклоняється, і просить його про допомогу, бо то є звичай їхній. Так було і довго ще буде. Ніхто з нас не йшов у ваші землі, аби розповісти, що наш Бог є істинний, а ваш — неістинний. Ти хоч і прийшов з миром, але намагаєшся нас навернути на шлях свій. А як бути нам зі своїм шляхом, торованим багато сотень літ нашими пращурами? Чи слід лишити його, повіривши словам твоїм? Чому маю повірити, що твій шлях веде до безсмертя душі, а мій — до мороку небуття? — насупив брови вождь.
— Істинність Бога доведено численними дивами, що здійснені Сином Його, найвеличнішим із яких є Його, себто Сина, Святе Воскресіння та тілесне Вознесіння на небо. Я живий свідок цього! — запально вимовив Андрій.
— І у нас трапляються дива. Коли просять жерці послати дощу на ниви, чи вдалого полювання, чи зцілення від ран і хвороб — то Він, зглянувшись на принесені нами жертви і молитви, подає нам по проханнях наших. А коли жертви та молитви йому не догоджають, то приходить до хат наших лихо. А тих див, про які оповідаєш ти, ніхто з нас не бачив, — суворо сказав вождь. За його плечем несміливо подав голос Ілько:
— Тату, але ж ви знаєте, що добродій Апостол і тут показав багато чого дивного. Він і мовою нашою говорить, і з дивовижним жезлом уміє вправлятися, і навіть мене цього навчив...
— Цить! Говоритимеш, коли спитають! А то поважний чужинець ще подумає, що найбільшим дивом у цих хащах є нешанобливий парубок, який не вміє поводитися, коли старші балакають! — гримнув на нього батько. А тоді мовив до Апостола: — Втім, чужинцю, ми з пошаною ставимося і до тих див, про які ти лише оповідаєш, і до тих, які ми на власні очі бачили. Розповідав Ілько, що маєш ти встановити на прадавніх горах наших символ смерті і Воскресіння Бога твого — хрест. Аби майже за тисячу літ пророкована тобою благодать зійшла на ці гори. Але один із наших жерців, Чукан, вважає, що ти образиш і зневажиш богів краю цього, і помстяться вони тим, що нащадки наші забудуть рід свій. Можеш довести, що ти не сплюндруєш гідності та спокою богів тутешніх?
— Скажу лише, що увінчані хрестами золотоверхі храми, збудовані на горах цих вашими нащадками на честь Бога істинного, прославлять і їх, і вас, пращурів їхніх, на тисячі літ. — Андрій правицею, в якій стискав свою важку патерицю, вказав на зелені крутосхили під синім склепінням неба і широко перехрестив його.
Вождь і собі поглянув туди. Змалку знайомий йому краєвид лишався незмінним та звичним. Здавалося, що обриси крутосхилів над Славутичем стоятимуть так у своїй одвічній застиглості завжди. Щось змінилося у природі — вона заціпеніла. Час немов зупинився. Ані вітру, ані хлюпотіння хвиль у ріці, ані пташиного гомону. У передчутті Дива венеди відчули якусь дивну радість та моторошність водночас. Раптом з-за гори у небі з’явилася довга вузька біла хмара. А десь звідтіля, куди струменить Славутич, їй назустріч — ще одна. Просто над табором вони перетнулися, утворюючи величезного білого хреста, що осяяв усе небо над Славутичем, Почайною, горами — Землею Венедською. Він набував дедалі чіткіших обрисів, на якусь мить здалося, що хмарний хрест зійде на землю, але за хвилину він розвіявся. Знову стало чути чайок над водою, коників у траві, шелест верб по березі... Струснувши головою, вождь проказав до Андрія:
— Нехай буде так, як ти просиш. Можеш піднести хреста на тому крутому пагорбі, який ліворуч від гори, де приносимо ми жертви своїм богам, — вказав він рукою на гору, яку згодом зватимуть Андріївською або Воздвиженською.
— Дякую тобі, гідний муже. Чи можу я тебе і твоїх жерців та воїнів просити до спільної трапези?
— Це завжди добра і доречна справа, — погодився вождь.
Господарі табору заметушилися, розгортаючи сувої полотна та розставляючи на них прості страви і глиняні сулії з джерельною холодною водою. Андрій наказав Ількові принести з намету амфору із солодким вином, що прибуло на галері з Херсонеса. Власноруч наливши його у щось подібне до великої чаші і за грецьким звичаєм доливши водою, Апостол ковтнув сам і передав вождеві. Чаша пішла по колу. Так у майбутньому Києві розпочався перший офіційний дипломатичний обід. Потім вождь зі своїм почтом з великою цікавістю оглянули з берега галеру, що заякорилася у гирлі Почайни, і, попрощавшись, пішли.