Час настав

Здибав Люську Бенціон — мав у тому свій резон

Вдома, поповнивши рахунок, Аскольд перш за все зателефонував Надії. Вона відгукнулася майже одразу, зі щирим ентузіазмом:

— Прівєт, в смислі, привіт. Я забула, що обіцяла говорити з тобою на українській мові. Добре, що подзвонив, а то я вже сама збиралася. Канєшно, пер­шою дзвонити пацану неправильно, но тобі, думаю, можна...

— То у ваших очах я на правильного пацана не тяг­ну? — спитав Аскольд.

— Вот дурік. І ми на «ти», кстаті! — відгукнулася Надія. — А давай кудись сходимо. Ти можеш прямо сейчас?

— Звісно, можу. А куди б ви, тобто ти, хотіла піти? — спитав Аск.

— Встрінемося возле стадіона «Дінамо» — я його тепер легко найду, а там решим. Я приїду мінут через тридцять. Успієш?

— Домовились, — устиг відповісти хлопець, і дівчи­на миттєво обірвала зв’язок: вона вочевидь економила його кошти.

Аскольд хутко вмився, переодягнувся, витягнув із заначки усі наявні там гроші й побіг на не ним призна­чене побачення.

Надія не примусила себе довго чекати. За кілька хви­лин її червоний автомобіль хвацько пригальмував бі­ля пам’ятної обом молодим людям колонади стадіону. Вони поїхали вечірньою Петрівською алеєю — майже лісовою дорогою в центрі Києва. Підсвічені нечислен­ними ліхтарями засніжені дерева, білим мереживом переплітаючи гілки угорі, створювали нереальне вра­ження перебування у нескінченному звивистому коридорі поза часом і простором. Доїхали до церкви-ротонди Святого Миколая.

— Диви, як тут інтересно! — Надійка кивнула у бік храму. — А давай просто погуляємо по парку. Я не хо­чу сидіти в душному кафе.

— Згода, — сказав Аскольд.

Вони лишили машину неподалік церкви і рушили парковою доріжкою.

— Ти, звісно ж, не могла вибрати більш знакового місця для цієї прогулянки. Знаєш, як воно називаєть­ся? — з усмішкою запитав хлопець.

— Як?

— О-о-о! Це єдине урочище у Києві, що назване майже на мою честь.

— Ну не тяни котьонка за хвостік, скажи, як же воно називається?! — Надійка спробувала по-дитячому енергійно смикнути його за рукав, послизнулася і ма­ло не впала.

Аскольд підхопив її. І вже важко сказати, хто з них міц­ніше притиснувся до іншого. До обіймів природно до­дався поцілунок — довгий, немов білий лісовий кори­дор. Потім вони ще повільно ходили схилами Дніпра, старим, занедбаним і загадковим парком. Надія по-жіночому засипала його запитаннями, зовсім не пов’яза­ними між собою. Не дослухавши відповіді на попереднє, переходила до наступного. На власний подив, Аскольда це анітрохи не дратувало. Він із задоволенням відпові­дав, не маючи змоги самому спитати бодай щось.

Коли холод врешті змусив їх повернутися до церкви Святого Миколая, Надія раптом згадала, з чого поча­лася ця прогулянка:

— То як називається це урочище?

— Аскольдова могила.

Надійка посерйознішала, на її обличчя набігла ко­ротка тінь, але за мить вона, струснувши білявою голо­вою, примусила себе усміхнутися.

Аск розповів про київського князя Аскольда, який у Святому Хрещенні, можливо, був названий Миколаєм. Про те, як убив його варяг Олег та як поховали князя саме в цьому урочищі. Тому тут і стоїть цей храм. Кия­ни називають його нижнім Миколою, а верхнім нази­вався Микільський військовий собор на нинішній площі Слави. Його знищили комуністи у тридцяті ро­ки минулого сторіччя.

— А це пам’ятник Аскольду? — спитала дівчина, вказавши на сірий гранітний монумент через дорогу: на камінному постаменті бородатий чоловік із сократівською лисиною та з палицею-ключкою на плечі, чо­мусь босоніж.

— Ні, це святий апостол Андрій Первозванний. — Аскольд на мить відчув щось дивне у такому поєднан­ні: Аскольдова могила поруч із пам’ятником його стар­шому другові — Апостолу Андрієві. — А навпроти нього нова Андріївська церква — друга у Києві[15].

Вони перетнули Петрівську алею, опинившись по­ряд з постаментом.

— Зовсім не схожий! — вирвалося у хлопця.

— А ви були знакомі? — пожартувала Надія. — Мо­же, і коньячок вместе пили?

— Та ні. Навіть по пляшці пива не роздушили, — чесно відповів Аскольд.

Дівчину розсмішив дотепний жарт. Вони ще трохи погуляли, але коли Аскольд запропонував усе ж піти зігрітися в кафе, Надійка сказала, що їй, на жаль, тре­ба вже додому: батько останнім часом сильно непоко­їться, коли вона пізно повертається.

За двадцять хвилин, щасливий і голодний (поцілунки на морозі забирають стільки енергії!),

Аскольд був удома. Не встиг він доїсти свій тради­ційно не розігрітий борщ, коли це у кутку кухні ма­теріалізувався Лахудрик. Привітавшись ґречним ук­лоном, він розповів, що домовики завершили коло­нізацію горища і цієї ночі приступають до виконан­ня своїх обіцянок щодо примусового відселення з їх­нього будинку щурів, мишей і тарганів до готелю «Хам-Ят» та до мерії. Щодо планів домкому побу­дувати замість горища мансарду, то тепер, коли Ас­кольд офіційно дозволив їм його зайняти, жоден бу­дівельник туди не поткнеться: горище зачаровано. Домовичок був у доброму грайливому настрої, тому трохи бешкетував: примусив літати тарілки і чашки навколо старомодного кухонного абажура, потім спробував пройти крізь холодильник, але це йому не сподобалося — прохолодно. Аби втамувати Лахудрикову енергію, Аскольд жартома запропонував йому помити посуд. І... не минуло й хвилини, як посуд і ку­хонний стіл заблищали разючою чистотою. Спосіб, у який це домовичкові вдалося, збагнути було немож­ливо: стояла піраміда брудних тарілок, ложок і кас­труль у раковині ще зранку, потім оповилась яки­мось рожевим туманом — і вже її немає. Без усякої посудомийної машини. Аскольд подумав, що коли запросить якось Надійку до себе, то проситиме домовичка ще й квартиру прибрати.

— Еге! І вечерю приготувати, і шампанського купи­ти, і постіль постелити, і стриптиз станцювати, — пробурмотів Лахудрик.

— То ти, капосний Пенатію, ще й людські думки під­слуховуєш?! — обурився Аскольд, від несподіванки звертаючись до домовика на «ти».

— Щиро кажучи, це в мене вийшло вперше. Цього навчають лише на четвертому курсі. А ви не думайте так голосно, коли не хочете, щоб я дізнавався, про що ви там мрієте-марите! Пізніше я навчу вас приховувати свої думки від усіх, — знову повеселішав домовик, під­летівши до самого хлопцевого обличчя. Раптом різко спохмурнів і став принюхуватися до Аскольдового ди­хання, облетів довкола голови, потім безцеремонно розкрив йому очі своїми волохатими лапками, після цього полегшено зітхнув і голосно засміявся. — Так, друже мій, а тебе сьогодні зурочили, точніше, намага­лися зурочити, а можливо, просто приворожити. Втім, вийшло це слабкувато. — Від надлишку емоцій домо­вик також облишив церемонне звертання — ви. — Зга­дуй, з ким спілкувався!

— З Апостолом, — бовкнув Аскольд перше, що спало на думку.

— З ким, з ким? — Від подиву Лахудрик зупинився в повітрі. — А де ти його здибав посеред Києва?

— Та я... — Студент розумів, що відбутися відмов­ками від наполегливого домовичка не вдасться, а ка­зати неправду не хотілося. Та й не вийшло б — дум­ки ж бо читає. Довелося переповісти всі пригоди ос­танніх днів.

Лахудрик вислухав уважно, а потім зажадав від Аскольда взяти його до першого століття для знайомства з Апостолом. Зійшлися на тому, що «якось, може, зго­дом, колись». Домовичок наполіг, щоб вони поверну­лися до проблеми зурочення.

— Розумієш, друже мій, — почав він, — зурочення і приворот — це різні способи дії, і мета в них різна. Зурочення завжди робиться на велику шкоду успіш­ності, здоров’ю, а то й життю того, кого зурочують. Це буває переважно через заздрість, суперництво за кохану людину або за щось інше; інколи той, хто за­мовляє зурочення, сам достеменно не знає, навіщо він це робить. Приворот — штука менш небезпечна. Хоча інколи можна людині світ зав’язати на все жит­тя. Є контактний і безконтактний способи такого чаклунства. Безконтактний роблять через портрет, фото або якусь особисту річ. Контактний найчастіше через питво. У твоєму випадку мав місце контак­тний. З ким і що сьогодні пив?

Аскольд уже здогадався, хто міг підсипати йому зіл­ля (але, на бога, навіщо?!), тож, хоча й не хотілося, му­сив розповісти про вранішню каву з Христиною.

— А от спосіб зурочення обрано найжорстокіший, бо, схоже, тебе спробували обпоїти досить рідкісним видом трунку, — серйозно промовляв домовик. — Можливо, я помиляюсь, але це ментальна отрута. Дзвони цій Христині — ми негайно йдемо на поба­чення з нею. Вдвох!

— А що таке ментальна отрута? — спитав Аскольд, аби відвернути увагу малого домовика від ідеї негай­ної здибанки з аспіранткою.

— Всяка жива істота, — почав пояснювати Лахудрик, кумедно звівши палець догори, — має певний набір рис, зумовлений винятково її пращурами. Ви називаєте їх генетичними ознаками. Так ось: для людини це не ли­ше зовнішність або, наприклад, спадкові хвороби, але і способи поведінки та етичні норми. Одне слово, шля­хетність — це справді спадкова риса характеру Також від народження може бути закладено імунітет від чак­лунства. Схоже, в тебе, до речі, саме цей випадок. Мен­тальна отрута діє лише на спадкові моральні якості. її використовують для того, щоб примусити одну людину виконувати будь-які бажання іншої. Але ця речовина дуже рідкісна і дорога. Механізму її дії ніхто не знає. Вважається, що сама по собі отрута не чаклунського по­ходження, але у поєднанні з якимись білковими речо­винами в організмі вона блокує нейронні зв’язки в корі головного мозку і дозволяє легко запрограмувати люди­ну на різні, зазвичай негідні вчинки.

— Словом, психотропно-хімічна зброя! А протиот­рута є? — не на жарт перелякався Аскольд. — Я що, те­пер стану моральною потворою?

— Ні, не станеш, але я проконсультуюся зі своїми. Не забувай, що я лише стажер! Телефонуй уже до Христини!

— Може, ти спершу проконсультуйся, а потім я вже телефонуватиму їй? — знову спробував «з’їхати» Аскольд.

— Добре. Відпочинь поки що. Я швидко. — Лахуд­рик зник у кутку.

Аск пішов на свій диван трохи перепочити. І нез­чувсь, як провалився у глибокий міцний сон.

Люська Гаркуша з маленького міста Кролівця, що на Сумщині, своїм життям була цілком задоволена. Уже вісім років вона розгонистою ходою підкорювала столицю. Від ліжко-місця у перенаселеному гур­тожитку — до майже власної квартири на Русанівці. Від поїздок на тролейбусі — до цілком своєї «Хонди», не нової щоправда. Від прищавих залицяльників-однолітків з Кулька, сусідів по гуртожитку, — до серйозного і небідного молодика з квартирою, що її Люська вважала вже своєю, майже. Від роботи офі­ціанткою, а згодом секретаркою в дрібній агенції нерухомості та за сумісництвом, коли ніхто не ба­чить, прибиральницею офісу і секс-сервісом для не­молодого, товстого і жадібного шефа — до брокера у великій престижній фірмі з власними відсотками з продажу та оренди квартир.

Люська справді почала стрімко йти вгору після знайомства з ворожкою Гликерією-Степанидою, до якої вона колись звернулася, віддаючи данину моді. І та за чималу суму наворожила молодій жінці гроші й кохання.

Незадовго до Нового року, саме на католицьке Різ­дво, коли їхня фірма розважалася на корпоративній вечірці у Венеціанському залі готелю «Русь», до Люськи випадково підійшов високий, сивуватий чо­ловік і запросив її до бару на чарку коньяку. Виявило­ся, що він приїхав з Близького Сходу, зветься Бенціоном Пінським, цікавиться старовинними предмета­ми іудейських культів — іудаїкою; в Україні надовго, тому підшуковує пристойну квартиру в центрі, а поки що мешкає у цьому готелі. Розмова продовжилася в номері Бенціона — Бєні, як одразу прозвала його Люська. До квартири свого хлопця Льоші, на Русанівці, вона повернулася лише під ранок. Ну, на те воно й корпоративна вечірка.

А вже наступного дня Люська, незважаючи на пе­редсвятковий клопіткий тиждень, показувала но­вому знайомому варіанти квартир, за перегляд яких Бенціон з власної ініціативи щедро розплатився, хоча нічого і не вподобав. День знову завершився в Бєниному номері. Цього разу додому жінка повер­нулася з вишуканим, хоча й легкуватим золотим браслетом на руці.

За кілька днів вони оглянули ще кілька квартир, перериваючи перегляди обідами в пристойних рес­торанах та відвіданням виставок і крамниць антик­варіату. За цими справами Люська встигла розповіс­ти всю нехитру історію свого життя і дати вичерпні характеристики багатьом своїм знайомим. Зокрема, Пінський уже знав про долю невдахи Христини, яка навіть нездатна захомутати молоденького студента з пристойною квартирою в центрі, та про ворожку Гликерію-Степаниду.

Одразу після новорічно-різдвяних канікул, які Люська провела зі своїм майже вже колишнім, або принаймні запасним, як вона сама віднедавна вва­жала, бойфрендом Льошею, Пінський попросив її домовитися з ворожкою про зустріч для нього. Він відвідав Гликерію-Степаниду. Того ж дня ворожка са­ма зателефонувала Люсьці, чого зазвичай ніколи не робила, і попросила спрямувати ненароком до неї Христину, мовляв, зможе допомогти тій недорікува­тій аспірантці приворожити хлопця. У телефонній розмові «матушка» натякнула, що добрий пан Пін­ський дав їй якийсь потужний підсилювач приво­ротних чарів. Дівчину це трохи занепокоїло, про що вона і сказала Пінському, коли вони саме проминали вітрину ювелірного магазину на вулиці Архітектора Городецького. Бенціон відповів, що лише хоче пере­вірити підсилюючу дію одного нібито чаклунського зілля і гарантує, що життю і здоров’ю нікого з учас­ників цього досліду ніщо не загрожує. І взагалі, ніж перейматися жіночими страхами, краще нехай Люсьєна вибере собі якесь намисто зі справжніх пер­лин, що так пасуватимуть до подарованої ним білої сукні. Поки ж він розраховуватиметься за прикрасу, вона могла б зателефонувати Христині, аби нагадати про важливість поїздки до ворожки, а також і самій ворожці, щоб ще раз підтвердити: чоловік, рекомен­дований нею, — солідний, платоспроможний, і за будь-якого результату аванс ворожка може лишити собі, але у разі успіху він, тобто аванс, потроїться. За­непокоєння дівчини миттєво розвіялося.

Бенціон Пінський народився у Мінську, але вже по­над двадцять років він — успішний підприємець, міль­йонер, а також вчений і меценат з Близького Сходу. Пан Пінський колекціонує стародавні твори мистец­тва та рукописи і прибув до Києва з берегів Південно-Східного Середземномор’я, аби запропонувати свою фінансову допомогу у справі пошуку та реставрації цінних речей і документів, що розповідають про історію іудейських громад в Україні. Природною та­кож була практична цікавість до симпатичних київ­ських дівчат і гастрономічних радощів, щедро дарова­них українською кухнею.

Та мала місце і головна причина, що змусила Пін­ського змінити теплу зиму Землі Обітованої на лютне­вий холод Києва: легенда про скіпетр Давида. Співпра­цюючи у розшуку цінностей, викрадених нацистами під час війни, з науковцями університетів, бібліотек і музеїв своєї країни, Бенціон випадково натрапив на уривок легенди з часів, на багато сторіч давніших за Другу Світову. Там ішлося про зникнення з Храму на початку нової доби легендарної регалії перших царів народу обраного — скіпетра царя Давида. Сам факт його існування заперечує більшість учених. Втім, вони приховано чи відверто заперечують реальність бага­тьох речей або подій, описаних у різноманітних сак­ральних текстах: від Калевали до Махабхарати[16]. Бенціон спробував більше дізнатися про регалії та артефакти часів об’єднання всіх дванадцяти колін під владою єдиного монарха і будівництва першого Храму. І з’ясував, що скіпетр у древніх легендах наділявся над­природними властивостями, які набирали повної си­ли на землі стародавньої Аратти і давали його власни­кові владу над цілими народами чи навіть світом. Такі артефакти часто називають ключами Землі: вони є го­ловними оберегами територій, населених певними народами, і здатні захищати їх від стихійних лих, во­рожих навал і пошестей. Словом, коли повірити роз­різненим легендам та апокрифам, скіпетр концентрує стільки сили, що дасть тому, хто володітиме ним, владу мало не над усією планетою.

Пінський ще в юності, до еміграції з Білої Русі на Близь­кий Схід, захоплювався кабалістикою[17] та іншими різновидами чаклунських практик, мріючи про могут­ність і владу. Також він багато дізнався про старовинні артефакти і мріяв здобути або хоча б побачити один з них. Тому і витратив кілька років на пошуки легендар­ного скіпетра. Та всі його зусилля виявилися марними, і Пінський поступово втратив надію заволодіти Давидо­вим скіпетром.

Одного похмурого грудневого дня, проглядаючи електронну пошту в своєму офісі в Музеї країни, Пінський побачив свіже повідомлення невідомого ад­ресата з пропозицією про термінову зустріч щодо предмета його наукового інтересу в одній зі знайомих йому кав’ярень Старого Порту. Трохи повагавшись, він таки поїхав зі столиці до берега Середземного моря у названу кнайпу.

Там з’ясувалося, що побачення призначили двоє спів­робітників спецслужби його держави. Вони (який ви­падковий збіг!) також цікавилися скіпетром Давида, але просунулися у своїх пошуках далі за підприємливого науковця. Виявляється, річ, схожу на розшукуваний скіпетр, описано і зображено в рукописі, вивезеному фашистами з окупованого в сорок першому році Києва. Цей пергамент віднайшли в одній з приватних колекцій аж у Лос-Анджелесі після смерті її власника. Зібрання стародавніх речей, що походили зі Східної Європи, він заповів місцевому Музею мистецтв. При розборі колек­ції і знайшовся цей дивний документ, очевидно, скопі­йований зі ще давнішого тексту. В ньому величною мо­вою апокрифів говорилося, що «...перший учень Його, на ймення Андрій, подорожуючи до схилів над Борисфеном, набув там зниклий з Храму скіпетр Давидів. Воздвигши на горах тих першого хреста, він залишив там і символ влади царів прадавніх, як знак того, що бо­жественний нащадок царя Давида розгортає благодат­ну владу свою над землею цією і людьми її». Властивос­ті цього артефакту, як і те, навіщо Андрій залишив його у майбутньому Києві, не зовсім зрозумілі, але, ймовір­но, у поєднанні з іншими, можливо назавжди втрачени­ми або ще не відкритими речами, він становить зброю чи прилад стародавніх надцивілізацій. Унікальність скіпетра полягає ще й у тому, що його, за переказами, ство­рено за допомогою першоартефакту Землі — вівтаря Аратти. З допомогою цього вівтаря створювалися та на­ділялися чарівними властивостями інші, відомі й невідомі, подібні до скіпетра речі. Але вівтар безслідно зник у прапрадавні часи. З його зникненням людська історія перетворилася на ланцюг суцільних воєн і катастроф. Відповідно до знайденого тексту пророцтва, володіти й користуватися скіпетром може лише людина певного походження. Та найголовнішу інформацію було виявлено в іншому джерелі — середньовічному про­роцтві, віднайденому тими ж фашистами в Празі в 1943 році. Його зміст такий: «У рік, коли зоря Полин, спалах­нувши за три ночі до відьомського шабашу на лисих го­рах — Вальпургієвої ночі, отруїть чисті води і вітри, спалить рудою смертю молоді ліси та луки, народиться у Києві хлопець під знаком Діви, з роду шляхетного, що у справі ратній, священстві та доброчинстві слави гуч­ної зажив у віках. Зросте той юнак побіля гори Архангелової, а як виповниться йому дев’ятнадцять літ, поба­чить він Давидів жезл у місці далекому і близькому, для всіх відкритому і неприступному, але не візьме собі йо­го». Невідомо, чи це повний текст, чи лише його уривок.

Сучасні електронні бази даних дозволяють легко ви­раховувати живі й неживі об’єкти, що згадуються в та­ких непевних описах, особливо це стосується паспорти­зованих та закодованих індивідуальними податковими кодами громадян. Отже, у проміжку між 24 серпня і 23 вересня (період перебування Сонця в сузір’ї Діви) 1986 року (рік вибуху Чорнобильської атомної електростан­ції — зоря Полин) у Києві, за інформацією компетентних джерел (а не радянських установ статистики), на­родилося 834 хлопчики. З них сьогодні живі та мешка­ють у тому ж Києві 631. Народженими в центральній частині міста є 152. Хоча б якимось чином дотичні до шляхетного походження п’ятеро. Найближче до Архангелової гори (тут слід зазначити, що гори з такою наз­вою у Києві ніколи не було, натомість є Михайлова гора, яка так звалася, бо там розташовано Золотоверхий со­бор Архангела Михаїла, та нині вона більше відома як Володимирська гірка), на вулиці Костьольній, прожи­ває Аскольд Четвертинський, студент-історик. Колись в Україні існував аристократичний рід князів Четвертинських. За сукупністю даних імовірність того, що Ас­кольд є людиною, згаданою в пророцтві, становить 87,3%. Отже, Бенціонові Пінські пропонується відвіда­ти з тривалим візитом українську столицю та на місці з’ясувати все про можливі контакти Четвертинського зі скіпетром. Якщо пацан має стосунок до розшукуваної речі, слід у будь-який спосіб його завербувати. Потріб­но також з’ясувати, яким чином і чому саме скіпетр пов’язаний з Україною. Про всяк випадок доречно та­кож придивитися до місцевих бюрократів та з’ясувати можливості співпраці з ними або ж створити механізми тиску на них, з метою унеможливлення ними скіпетра. Найнадійнішим є комбінований варіант — і тиск, і спів­праця. У коштах, в розумних обсягах, його не обмежу­ють, але розваги — за власний рахунок. Офіційне прикриття — дослідник та колекціонер іудаїки.

І останнє: невеликий досвід контактів з такими об’єк­тами оперативних розробок, як Четвертинський, свід­чить, що вони мають вражаючу здатність опиратися ма­ніпуляції свідомістю та навіюванням. Тому Бенціон отри­має дуже рідкісний препарат, що, можливо, допоможе йому контролювати і спрямовувати дії хлопця. Препарат чомусь звуть ментальним трунком, хоча він має суто хі­мічну природу. Звісно, спецслужбі відомо, що в молоді роки Пінські захоплювався кабалістикою, тому може спробувати підсилити дію препарату і за допомогою цієї псевдонауки — шкоди від того не буде. Інструкцію з ви­користання і сам порошок новоспечений агент отримає у Києві, бо немає чого везти його через кордон, подоро­жуючи зі звичайним, а не дипломатичним паспортом. Місцева резидентура вже готує аналітичні пропозиції щодо ефективних виходів на оточення об’єкта розроб­ки — Аскольда Четвертинського. Перспективним вида­ється налагодити контакт із хлопцем через аспірантку Христину Шпак, на яку, в свою чергу, слід виходити через симпатичну дівчину Люсю Гаркушу — ріелтора-початківця. Поталанило панові Пінські: приємне з корисним поєднає. На залагодження справ удома Пінські має один місяць. Прибути до Києва слід наприкінці грудня.

Як?! Він питає, що з того матиме? Хіба громадянин Бенціон Пінські не відданий науці вчений і патріот? Хіба його не цікавить можливість розкрити одну зі стародав­ніх таємниць і принести тим велику користь своїй держа­ві, забезпечивши її черговий технологічний прорив у га­лузі національної безпеки? Ну, гаразд, гаразд. Звісно, йо­го частку буде враховано в потенційних прибутках від застосування скіпетра. Ну... це буде не менше двох відсот­ків — величезна сума. Так, їх уповноважено дати йому га­рантії від імені уряду. Гаразд, і розваги за рахунок служ­би, коли мільйонер Пінські виявляється таким непри­стойно жадібним, прагнучи розважатися за рахунок платників податків. Що? Зменшити податкову ставку на дві квартири у столиці й будинок на морі Галичанськім у Тиберіаді? Гаразд, чорт з вами! А от це вже ні, категорично ні! Легалізувати раніше не задекларовані прибутки — це занадто!!! Усе. Домовилися. Подальші контакти через Інтернет. Підписуйте, будьте ласкаві, ось тут, тут і тут і готуйтеся до подорожі. Успіхів, пане Пінські!