Час настав

Буває так: когось зустрів — і все своє життя змінив

Професор і Христина доїхали до Червоного корпусу Університету та розійшлися по своїх кімнатах на ка­федрі. Опис знахідок залишили на завтра. Христина акуратно склала їх у шафі й вибігла на вулицю, де вже потроху починало сутеніти.

Сьогодні вона мала важливу справу: вперше у житті йшла до ворожки. Байдуже, що вона — моло­да освічена жінка з родини київських науковців, яка нещодавно кепкувала із захоплень своїх прияте­льок віщуваннями, гороскопами та усілякими приворотами-прокльонами. Тепер вона збиралася спробувати поліпшити власну долю за допомогою такого стародавнього, цілком антинаукового засо­бу. Річ у тому, що її найкраща подруга, Люся Гарку­ша, якось на дівочих посиденьках, звісно, у цілковитій таємниці розповіла, що хорошу роботу в прес­тижній столичній агенції нерухомості й небідного симпатичного хлопця — киянина Льошу з кварти­рою на Русанівці — їй допомогла здобути відома ворожка і цілителька, матушка Гликерія-Степанида. Для дівчини з Сумщини, яка ледь-ледь захисти­ла диплом у закладі імені співучого ректора, що йо­го київське студентство називає просто «Кульок», це стало неабияким успіхом.

Тоді Христина була вирішила, що все це просто хвалькуваті байки. Та коли Люська завдяки, як вона стверджувала, тій самій Гликерії-Степаниді за пів­року спромоглася ще й на не нову, але пристойну білу «Хонду» (щоправда, напозичавши грошей у всіх, хто погодився), Христину заходилася душити найвідоміша наша національна тварина, що зветься жабою. Ця потвора просто позбавила молоду аспірантку сну й апетиту. Хоча останнє могло б ста­ти у пригоді для фігури, на яку, втім, Христині й так гріх було б нарікати. Це вголос визнавала вся чоло­віча частина студентів і викладачів, окрім холодно­го і стримано-іронічного студента третього курсу Аскольда Четвертинського. Він цього видатного факту просто не помічав.

Уперше проводячи семінар у групі, Христина не одразу звернула на хлопця увагу. Зауважила лише дивне прізвисько, чи, як тепер кажуть, поганяло, — Аск. Незабаром з’ясувалося, що це просто похідна від рідкісного імені — Аскольд. Згодом студент пробудив у неї цікавість. Звісно ж, не відповідями на заняттях, бо Четвертинський взагалі не дуже ви­соко цінував Христину як викладача й майже не приховував цього. Але природна вишуканість і пра­вильність мови, великі темно-сині очі на блідому, витонченому обличчі, пряме, трохи задовге чорне волосся, струнка і висока статура, довгі чутливі пальці міцних рук, а також велика квартира у цен­трі міста, де Аскольд жив лише з мамою, робили йо­го небезнадійним кандидатом якщо не одразу в чо­ловіки, то хоча б у коханці, себто бойфренди по-су­часному. Таку дрібницю, як відсутність у молодика будь-якої зацікавленості її особою, Христина за пе­решкоду не вважала. Коли ж з’ясувалося, що Ас­кольд таки не піддається на її дедалі прозоріші на­тяки про близькість, вона вирішила вдатися до ра­дикальних езотеричних дій.

Отож, з’ясувавши у Люськи номер телефону во­рожки й домовившись про візит, вона поспішила на Відрадний. Там «матушка» мешкала у приватному будинку.

Невеликий, як для Києва, особнячок, обнесений глу­хим металевим парканом, зустрів Христину низьким басовитим гавкотом, мабуть, здорового собаки. Її зус­трів кремезний, мовчазний немолодий чоловік і одра­зу провів через охайний передпокій до невеликої тем­нуватої кімнати. Її стіни були завішані іконами з лам­падками, віничками з висушених трав і різноманітни­ми оберегами на всяк смак. У маленькому кутовому ка­міні тліли дрова, трохи пахло ладаном. Назустріч з ма­сивного дерев’яного стільця підвелася нестара повно­вида жіночка, запнута за сільським звичаєм білою хус­ткою у трояндах, у вишиванці і темній довгій спідниці. На її блідому обличчі маскою застиг доброзичливий, але неусміхнений вираз. Одразу, міцно взявши Хрис­тину за руку, ворожка швидко заговорила:

— Проходь, проходь, донечко. Сідай, не бійся. Все про тебе скажу, все знаю і бачу. Наврочено тобі, красу­нечко. Пороблено тобі! Серцем чую: лихо за тобою нишком пантрує. Та ти не лякайся. Разом усьому дамо раду-розраду. Ти лишень мене слухай і роби, що зага­даю, і геть-чисто все у тебе добре поведеться.

Ворожка вказала на глибоке крісло біля журнально­го столика, запалила товсту свічку в скляному підсвіч­нику, широко перехрестилася на темний образ у кутку. Взявши з невеликого порцелянового блюдечка, що стояло поряд на буфеті, трохи якогось порошку, кину­ла його у камін. Кімната швидко наповнилася солодку­ватим димком, від якого паморочилася голова. Гликерія-Степанида заторохтіла:

— Бачу, нелегко тобі живеться, Христиночко, пра­цюєш важко, грошей маєш мало, батьки дошкуляють, щоб уже заміж ішла, подруги позаочі кепкують, що нездатна ти чоловіка заарканити. Та впав тобі в око гарний хлопець. Дам я зіллячка приворотного. У гаря­че питво йому нишком всиплеш — і за тиждень весь він твоїм буде, назавжди. А як є у нього зараз котрась дівка, то мине тоді трохи більше часу, але все одно нікуди він уже від тебе, золотце, не подінеться. Тільки дивись-но мені: це зілля нехай він вип’є обов’язково вранці або вдень, до заходу сонця. І ще: принеси мені його фотознімок, а краще два. Та не барися із цим. Тра­ва ця приворотна дуже рідкісна. Я її на Дівич-горі у маю збирала, потім, не скажу, в чому мила, при місяч­ному світлі на південному вітрі сушила, руками дріб­но-дрібно перетирала. Тож хоч за ворожбу я грошей і не беру — Бог забороняє, та зіллячко це маєш купити. Так, скільки даси.

Очманіла від задухи Христина почала гарячково шу­кати в тонкому гаманці гроші, намагаючись не витяг­ти купюру у двісті гривень, що лишилися від авансу. Та з її щастям, саме вона потрапила їй під пальці. Доклав­ши зусиль, аби зберегти незворушний вираз обличчя, молода жінка віддала ворожці папірець із портретом Лесі Українки. Матушка неквапливо сховала гроші, ні­би співчутливо поглянула на аспірантку і, зітхнувши, дістала з буфета маленьку полотняну торбинку та ап­текарську пляшечку з темного скла. Христина заува­жила, що пляшечку ворожка брала шовковим носови­ком, утім, не надала цьому значення.

— Цей порошок сама домішаєш до травички... — во­рожка обережно вклала пляшечку жінці в руку, — що я дала, і всиплеш йому в каву або чай так, як тобі було сказано. Тільки дивись-но мені: в горілку не сип, бо може не подіяти! — І лагідно повела далі: — Знаю, знаю, що ти погано заробляєш, не переживай, що ма­ло заплатила за зіллячко. Якось та порахуємось. Ну то йди собі з Богом. Втомилась я. Іване! — голосно гукну­ла до свого охоронця. — Проведи мою гостю і більше нікого не пускай сьогодні!

Коли Христина опинилася на вулиці, відчула, як розливається у ній злість на себе, дурепу, що, розві­сивши вуха, повірила у Люсьчину маячню, та на во­рожку, яка видалася їй звичайною шахрайкою з по­середніми акторськими здібностями. Ще їй було дуже шкода грошей і часу. Втім, нічого вже не вді­єш. Але тут знову нагадала про себе її персональна жаба-заздрість — ох, недаремно тій тварюці вже навіть пам’ятники у Києві та Бердянську постави­ли. Тому Христина таки вирішила виконати ворожчині настанови. Раптом вони подіють? І тоді «кра­ща подруга» Люська не так дертиме перед нею сво­го кирпатого короткого носика.

Тим часом Гликерія-Степанида у своїй кімнаті від­чинила кватирку та, витягши з кишені спідниці мо­більний телефон, набрала номер Христининої подру­ги — тієї самої кирпатої Люсі.

— Була щойно твоя Христя в мене, — проказала у слухавку, не вітаючись. — Віддала я їй ту пляшечку, що від тебе отримала. Трохи налякала й розповіла, що має робити. Вона, звісно, повагається, та зрештою все підсипле, як треба. Я свою роботу зробила. Коли розрахуєшся?

— Не хвилюйтеся, матушко! Завтра зустрінемося, і я віддам гроші, як домовлялися. Спасибі, бувайте.

Люська вимкнула телефон. Вона сиділа в червоному шкіряному кріслі в розкішному номері готелю «Русь» над чашею Олімпійського стадіону. Була вбрана у ви­шукано просту білу сукню та низку справжніх крупних перлів, які, втім, зрадницьки підкреслювали її трохи закоротку шию. Спиною до неї біля вікна стояв висо­кий, чорнявий з сивиною чоловік у класичному тем­но-синьому костюмі. Не озираючись, він запитав:

— Ну що, ця шарлатанка все зробила правильно?

— Вона не шарлатанка, Бєня, а цілком професійна ворожка...

— Люсі, — перервав чоловік, підходячи до кріс­ла, — я тебе безліч разів просив не називати мене цим одеським прізвиськом. Моє ім’я — Бенціон, а не Бєня! «Шарлатанку» забираю назад, вибач. А ця твоя подруга, Христина здається, нічого не переплутає чи не прохопиться хлопцю?

— Ні, вона аж надто сильно запала на Аскольда.

— Воістину: не існує сили страшніше, ніж жіноча цілеспрямованість, підкріплена жадобою та ­хіттю.

— Наче не можна сказати те саме про чоловіків!? — обу­рено спитала Люська.

— У випадку з чоловіками додається ще і марнославство, — самокритично визнав Бенціон. — Поза тим, — потер він випещені руки, — підемо вечеряти до ресторану. Сьогодні ми заробили на шампанське з лобстерами. Хоча, звідки тут візьмуться хороші лобстери?

Дорогою додому Аскольд подумки весь час говорив із Книгою. Відтак кепкував над собою: солідного віку чоловік (майже двадцять років!), а поводиться немов дитина, що розмовляє з іграшками. Хоча, схоже, знай­дена «іграшка» багато на що здатна.

Вдома він перш за все поклав Книгу до свого столу, поїв на кухні нерозігрітого борщу і поспішив повер­нутися до своєї знахідки. Ставши перед вільною від меблів стіною, він, тримаючи важкувату Книгу в лівій руці, міцно притиснув праву до її чорної обкладинки. Одразу перед ним з’явилася знайома сіро-зелена бра­ма. Зробивши крок уперед, Аскольд опинився у тій са­мій печері на високому березі річки. Книга залишала­ся між стиснутими долонями. Крок назад — і він знов у своїй кімнаті. Прибрав праву долоню з обкладин­ки — брама зникла.

Аскольд знайшов свій старий похідний рюкзак, вки­нув туди складаний ніж, пів буханця хліба, бляшанку ковбасок, пляшку мінералки сіль, цибулину, сір­ники, мобільний, зубну щітку й пасту. До кишені навіщось поклав гаманця з кількома дрібними купюрами, студентським проїзним квитком, а також запасною чіп-картою для мобільного телефону. Написав запис­ку мамі, що за завданням професора має терміново по­їхати до Переяслава-Хмельницького. Звісно, брехати негарно, але як написати правду, то щонайменше ста­неш причиною матусиного хвилювання, а то ще й під виглядом доброзичливої випадкової розмови тобі приховане обстеження у психіатра влаштують.

Аск запам’ятав, що годинники на стіні й на екрані мобільного показують один і той самий час — сімнад­цять хвилин на шосту. Він створив браму і подався у мандри незнаним світом. З рюкзаком на плечі, у фут­болці, джинсах і кедах.

Опинившись на знайомому березі, він перш за все переконався у наявності мобільного зв’язку. Рівень сигналу був максимальним.

Сонце вже хилилося до небокраю. Аскольд почав обережно спускатися до річки. Навкруги, як і рані­ше, співали пташки й шуміли на лагідному вітерці кущі. При самому березі росли верби. Вода у річці була прозора, коричнювата й тепла. І жодної люди­ни чи її сліду.

Позаздривши сам собі, що отримав у власне розпо­рядження, майже у своїй квартирі, персональні пляж, парк і купу потенційно можливих пригод, хлопець спробував зорієнтуватися.

Сонце хилиться до обрію в нього за спиною. Отже, протилежний берег є східним. Сама ж річка струме­нить чітко з півночі на південь. Запам’ятавши обриси берега і примітну похилену вербу, Аскольд рушив униз за течією.

Погода як у середині липня. Віє теплий вітер. Лис­тя вже втратило ніжні відтінки весняної молодості набуло темно-зеленого соковитого кольору. Іти важ­кувато: ані стежки, ані смуги піску вздовж берега. Ку­щі верболозу ростуть при самій воді. Вітерець розга­няє численну мошкару. Над різнобарвними польови­ми квітами в’ються джмелі й маленькі чорні бджілки. З-під ніг вистрибують сотні коників і тікають ящір­ки. Літні пахощі різнотрав’я паморочать голову.

Попереду виникає невелика затока, у неї влива­ється зовсім вузький, але глибокий струмок. На ін­шому його боці припала до води чимала темно-руда тварина. Рогата голова піднімається, і великі очі дивляться на Аскольда. Лось. Звичайний лось, яко­го доводилося бачити і в зоопарку, і в лісі неподалік Виноградаря.

Про всяк випадок Аск падає у траву. На нього сичить чорна, зі світлим пузом, маленька товста гадюка. Страшно. Гадюці також. Вона швидко зникає з очей. А лісовий красень, напившись, неквапно рушає вгору, до гаю, що видніє на крутосхилі. Він іде ледь помітною стежиною.

Аскольд з розгону перестрибує струмок і рушає за твариною. Один за одним, у різні боки, великими стрибками тікають два зайці. Казка первісного світу. Або територія, що уникла значних антропогенних навантажень, як сказав би професор.

Піднявшись на саму гору, Аск опиняється в дубово­му гаю. Величезні дерева стоять далеко одне від одно­го, але внизу, біля коренів, помітно темнішає: сонце вже над обрієм, і довгі тіні починають сплітати легкі літні сутінки.

Як завжди несподівано дзвонить телефон. «Може, це будильник, і я нарешті прокинусь, бо пригода щось затягується», — встигає промайнути думка. Наступної миті у слухавці вже лунко б’ється базікан­ня Ляльки, яка навіть не спитала, чи зручно йому за­раз говорити.

— Аск, привіт! Ти не ображаєшся на Краву за учо­рашнє? Це він тебе з п’яну діставати намагався. Ти взагалі як, нормально дістався? Голова не дуже болі­ла? — Ляльку явно не цікавили відповіді, вона продовжувала теревенити. — Ми сьогодні до клубу збира­ємося, а Лєнка зі своїм хлопцем поцапалась. Можеш з нами піти? Для солідності. Лєнка за тебе заплатить. Крава не піде. Ну, Аску! Ну будь-ласка, підемо! Тільки ти вдягни той свій червоний светр, а то вчора ти був весь якийсь мрачний: немодний и негламур­ний! То ти ідеш?

— Лялько, вибач, я трохи втомився й заснув. Скажи, котра година зараз?

— Чверть на дев’яту. Аск, ну будь-ласка, підемо с нами, — знову канючила Лялька.

— Ні, не можу. Мені завтра рано на роботу. Христи­на з’їсть, якщо запізнюся. Запросіть когось іншого. Не вмовляй, бо справді ніяк не можу. За вчорашній вечір дякую. Суші були класні. Бувай.

— Ну, пока, — образилася дівчина і миттєво відім­кнулася.

Аскольд поглянув на годинник у телефоні: була майже шоста. Отже, у цьому світі плин часу для ньо­го сповільнюється. І все ж таки цікаво: яким чином тут поширюється мережа мобільного зв’язку? Логіч­но припустити, що, окрім брам, які створюють Кни­га і Куб, є ще і якась постійно відкрита дірка. «Да­руйте, пане професоре, — подумки перепросив він у керівника археологічної практики за вульгаризм, — стаціонарна точка входу, а можливо, і кілька».

Вийшовши на галявину, яка уривалася крутосхи­лом, він побачив, що стоїть на високій горі. Скіль­ки сягало око, було видно пагорби, вкриті густими лісами. Ліворуч, там, де ріка трохи повертала, роз­кинулося озеро. За обрисом берегів воно чимось нагадувало серце, як його схематично зображують на малюнках.

Аск уже трохи зголоднів, тож вирішив на березі озера влаштувати собі легкий підвечірок. Ідучи ту­ди звіриною стежиною, раптом зрозумів, що нове географічне відкриття потребує назви. Як і загалом цей світ. Але на думку нічого слушного не спадало. Довелося цю справу відкласти. Не називати ж його Аскольдія!

У низині біля озера вже було доволі темно і прохо­лодно, почали відчутніше дошкуляти комарі. Вітер майже вщух. Аскольд знайшов невелику мальовничу галявину, назбирав сухого очерету і хмизу і розпалив багаття. Наштрикнувши на сиру вербову паличку три ковбаски, трохи їх підсмажив і з задоволенням з’їв ра­зом з цибулею й хлібом. Пошкодував, що не захопив із собою пива. Та й без нього — кайф! Індивідуальний пікнік на березі у недоторканому світі.

На небі з’явилася перша зоря. Від води потягло про­холодою. Час додому. Аскольд загасив рештки вогни­ща, сховав у рюкзак загорнуту в целофановий пакет бляшанку з-під консервів та дістав Книгу. Створивши браму, зробив крок крізь неї і опинився... у лаврському підземеллі, поряд із Кубом. Крок назад — і він на міс­ці пікніка.

Зрозуміло, що Книга і Куб пов’язані між собою. Брами відкриваються або в заздалегідь налаштовані місця, як, наприклад, печера на березі річки, або до печери Куба. Отже, на Костьольну одразу потрапити не вийде.

Аскольд знову повернувся до Куба. Вилізши з розко­лу, переконався, що непоміченим залишити підземел­ля під Хрестовоздвиженською церквою неможливо, бо за замкненими металевими дверима було чути співи всеношної. Схоже, він у просторово-часовій пастці. Час у його світі лине швидше, ніж у цьому, тож, щоб ус­тигнути за ним, доведеться переночувати у лаврсько­му підземеллі. А вранці, коли з’являться професор із Христиною, вдати, ніби він щойно прийшов. Хоча чим пояснити своє літнє вбрання?.. Втім, про це поміркує­мо згодом, а зараз, перед ночівлею, ліпше кинути бо­дай один погляд на казкові краєвиди тієї незбагненної місцини.

Підкоряючись власній романтичній забаганці, Ас­кольд повернувся до тихого озера. У його нерухомій воді відбивалися молодий місяць, зорі... і багаття. Він прислухався — ледь долинали тихі голоси. Отже, лю­ди тут таки є!

За спиною раптом зашаруділи верболози, парубок озирнувся і побачив, що на галявину виходить чоло­вік. У білому хітоні, з великою, важкою патерицею в руках. Міцна статура. Високе чоло. Буйна сива чупри­на, густа біла борода і пронизливі сині очі, які сяяли навіть у сутінках.

— Ви хто? — спантеличено спитав Аск.

— Я — Перший Апостол Андрій, — з гідністю від­повів чоловік. — А ти хто такий і що тут робиш?

— Я... Аскольд...

— Неправда твоя! Князь Аскольд у цих краях з’явиться років за вісімсот. А зараз тут живуть племе­на венедів[5], і я їм проповідую Слово Його...

— Чекайте, а чому ви говорите сучасною мовою? І тут — це, власне, де?

— Я говорю всіма мовами, які є на світі, тому що нам, Апостолам, дано такий дар: звертатися до людини зрозумілою їй мовою. А тут — це тут: на березі озера, що згодом назвуть Видубецьким, біля ріки, нині званої Борисфеном. Ось! А ти, мабуть, посланець нечис­того, — раптом посуворішав його голос, — і прийшов мене спокушати, аби я відмовився від Істини! Не ви­йде, бо я твердий у вірі і правді! — Андрій гонорово задер бороду і зблиснув на Аскольда великими очима.

Хлопець оглянув себе. Справді, одяг і руки в глині — зараз він би й сам не наважився назвати себе чистим. Не годиться в такому вигляді поставати перед самим Апостолом, та ще й першим покликаним.

— Я сьогодні, між іншим, умивався, просто замас­тився трохи у печерах. Доберуся до душу і знову відпо­відатиму вашим високим гігієнічним вимогам, добро­дію Апостоле.

— О! То ти ще й говориш лукавими словами! Знаю я, хто промовляє до мене твоїми юними вустами. Не вве­деш ти мене в оману! Зникни геть, сатано! — Андрій щосили гепнув патерицею об землю. Патериця застрягла у вологому прибережному ґрунті, і мандрів­ний Апостол ніяк не міг її витягти.

Виглядало це доволі кумедно і цілком нівелювало всю величну суворість його слів. Аскольд допоміг ви­тягти патерицю і спробував дати раду цій, трохи хи­мерній, розмові:

— Добродію Апостоле, не хвилюйтеся ви так! За­раз усе поясню: я студент Університету з Києва — міс­та, що постане на цих горах років за чотириста. А ще за п’ятсот, за вашим мудрим передбаченням, «возсіяє на горах цих благодать»... Ну, ви ж самі знаєте!

— Та я, звісно, знаю! А ось ти звідкіля сюди наго­дився?

Аск не вбачав сенсу щось приховувати від цього гід­ного чоловіка і розповів про те, як опинився тут за до­помогою Книги. Андрій попросив показати її і після тривалої мовчанки раптом вигукнув:

— Ну ти, чувак, крутий! — Схоже, дар багатомов­ності поширювався на всі лексичні форми, якими користувалися співрозмовники Апостолів, задля більшої ефективності їхньої нелегкої праці. — Та на цю Книгу вже багато тисячоліть полюють сили Доб­ра і Зла в усіх світах, що існують у неозорій і незбаг­ненній нескінченності вічності. Ось! — перевів подих Андрій. — Щоб ти знав, це Книга Часопростору. Степові народи Землі звуть її ще Книгою, Посланою Небом[6]. Створено її задля того, аби можна було вес­ти неупереджений і правдивий літопис усього, що діється у світі видимому, бо багато хто з людей праг­нутиме знищити пам’ять про злочини свої і виправ­дати власну підлість і жадобу. Але усе, що відбуваєть­ся під небесами, не може бути приховане, допоки іс­нує Книга Неба. Ось! А ще вона здатна відкривати брами у різні часи, чим ти й скористався, проноза та­кий! — Апостол у запалі трохи втратив пафосну хвилю своєї промови. — Книгу може побачити, а тим паче взяти до рук і використати лише той, хто спеціально на неї не полює...

З боку багаття, що продовжувало горіти неподалік, раптом залунали голосні крики, а за мить — і ляскіт заліза.

— Таки наздогнали! — перервав себе Андрій. — Це римляни, вони женуться за мною від самої Тіри! — У його голосі було чути не так переляк, як роздратуван­ня несподіваним зайвим клопотом. — А я ще маю тут кілька справ щодо славетних історичних перспектив цієї примітної місцинки. Як мене вже дістали ті легіо­нери своєю дисциплінованою наполегливістю! І що його робити будеш, га?

Аскольдові не треба було пояснювати, чим насправ­ді загрожує апостолам зустріч з римськими легіонера­ми. Він поспіхом створив браму і, схопивши Андрія за руку, втягнув до печери Куба.

— А ти не слабак! — здивовано вимовив мандрів­ник. — Ходи до мене в учні. На випробувальний тер­мін — охоронцем, згодом єпископом десь у Фракії зроблю, а там, дивись, і до сонму приєднають.

— Ні, дякую дуже, але у єпископи, а тим паче до сонму я зовсім не поспішаю, — усміхнувся студент.

— То де ж ми тепер? — Схоже, Андрія не засмутила Аскольдова відмова від перспективи опинитися у гід­ному товаристві перших на Землі послідовників Його.

Часу було вдосталь, тож Аск розповів Апостолові ще й про дію Куба, про підземелля з мармуровою скринею, куди веде блакитна брама, яку той ство­рює, але Апостол категорично відмовився туди пе­реступити.

— Цей вівтар, — сказав Андрій, вказавши на Куб, — вважається легендою. Мало хто вірить, що він існує насправді. Його нібито могутні атланти витесали із брили нетанучого небесного льоду, що скинув на землю Бог Предвічний, ще до створення Адама. Надрідкісні уламки цього мінералу, розкидані по світу, є сильни­ми амулетами багатьох жерців і чарівників. Ти пізніше, але без мене, перевір, куди ще можна потрапити, тор­каючись інших сторін Куба. Мені ж бо не слід опиняти­ся в інших світах. Ну, то розказуй про ваш час!..

Аскольд у загальних рисах ознайомив Апостола з сучасними уявленнями про історію перших століть після народження Його, а також розповів про те, що собою зараз являє світ і місто, якому майже дві тисячі років тому віщувалась Андрієм така славетна доля, про те, як нині служать Богові Предвічному наступни­ки святих апостолів. Першим покликаного чомусь особливо зацікавив зв’язок чотириколісної критої колісниці, яку називають підозрілим, як на його чутливе вухо, прізвиськом «шестисотий», і важкою та відпові­дальною місією єпископа.

— Невже справді у ваш марнотний час преосвящен­ні владики духовні навіть по Третьому Уділу Пресвятої Володарки[7] нашої з вітерцем ганяють на колісницях, немов свого часу римські зверхники у Палестині? — дуже здивувався він. — Втім, можливо саме про такий занепад церкви і попереджає сам святий Іоан у богос­ловських своїх відвертостях[8].

Нарешті набалакавшись, почали лаштуватися до сну. Аск установив будильник у телефоні на восьму, і вони, притулившись до на диво нехолодної стіни, швидко поснули.

Вранці гігієнічні та інші потреби було задоволено (як сказав би професор) шляхом переміщення на сонячний берег річки. Аскольд збагнув, що його власний, як він вважав, пляж цілком можна використовувати як нудистський, себто дикий. Апостол обмежився лише тим, що умився, а тоді загово­рив до хлопця:

— Мені час рушати далі, вгору течією Борисфену. Десь тут на горі маю воздвигнути хреста і провісти­ти про створення богоспасенного града Києва. І ще: про наше знайомство без мого дозволу там у себе нікому не розповідай. Диво, що трапилося з нами, може станови­ти небезпеку, особливо у твоєму світі, — додав Андрій.

— Але ж і тут для вас небезпечно, вчора он мало не спірвали римські солдати, та й на самоті складно подо­рожувати.

— Не хвилюйся. Я не один: зі мною йдуть учні з коло­ній на березі Понту Евксинського[9] та новонавернені з місцевого племені венедів. А ще з Херсонеса Борисфеном іде галера, навантажена сіллю, вином, зерном, сушеною рибою, в’яленим м’ясом та іншим потрібним у подорожі причандаллям. Якщо вона без пригод подо­лає пороги, то десь днів за три має бути тут. Ми намага­ємося рухатися берегом непомітно для римлян, аби ті не посилали по наших слідах численнішого загону. Гадаю, що наразі учні з любов’ю до ближнього свого вже переконали римлян залишити нас у спокої.

Аскольд, згадавши вчорашній брязкіт мечів під час їхнього стрімкого відступу у печеру Куба, збагнув, нас­кільки переконливою могла бути аргументація, запро­понована Апостоловими учнями набридливим римлянам.

Заверещав мобільний. Андрій майже не здивувався, коли Аск почав розмовляти з цією річчю, притуливши її до вуха.

Дзвонила Христина. Вона повідомила, що сьогодні во­ни з професором приїдуть на роботу трохи раніше, десь уже за півгодини будуть на місці, тож він теж нехай не ба­риться. І ще! Немає чого втягувати викладача у створен­ня його алібі для матусі. Мовляв, якщо хоче заночувати у котроїсь дівчини, то нехай так чесно й скаже. А то «термінове доручення професора у Переяславі». Його мама вчора дзвонила, і Христя, аби не підставляти цього моло­дого... мусила сказати, що було-таки завдання Аскольдові аж у Переяславському етнографічному музеї.

Аск відповів, що він уже в Лаврі й чекатиме на них. Потім, вимкнувши телефон, вийняв з нього симкартку, натомість уклавши запасну, що її про всяк випадок носив під кришкою, і віддав його Апостолові.

— Коли почуєте, як ця річ голосно пищить, натисніть цього зеленого прищика і прикладіть до вуха. Можете сказати «Алло!», а можете нічого не говорити — все од­но почуєте мій голос. Лишень у воду його не вмочіть!

— А це не від лукавого? — спитав Андрій для само­заспокоєння.

— Ні, це від «Сіменса». Був такий меткий чоловік. Винахідник. Це яку греків колись Архімед, який також винаходив усілякі механізми. Бувайте, я зателефоную.

Потиснувши міцну правицю, Аск хутко повернувся до печери Куба, а тоді через вузький похилий лаз — до ніші, де знаходилася домовина.

Щойно він замаскував лаз, сховав Книгу до рюкзака, вийшов до розкопу і натягнув робочий халат, як нагоди­лися професор Довжик із Христиною. Аскольд одразу показав їм місце, де вивалилася стіна. Довелося лише сказати, що зсув відбувся за його відсутності й він сам побачив його кілька хвилин тому. Професор заходився уважно оглядати підземелля, втім, не наважуючись за­йти до нього. Він увімкнув ліхтарика, побачив притру­шену зсувом велику труну і аж скам’янів від захвату.

— Я завжди казав, що є у Лаврі ще не вивчені похо­вання! — Було помітно, що поважний вчений докла­дає неабияких зусиль, щоб не втратити академічної незворушності від хвилювання та радості.

— Вітаю вас, пане професоре! — Христина говорила з помітним збентеженням.

Аск хотів було й собі вимовити щось належно вро­чисте, але відчув, що засміється на першому ж слові, — знали б вони, які тут насправді криються дива, — то­му просто мовчки спостерігав за колегами. Професор, дещо отямившись, почав роздавати вказівки:

— Друзі, лишімо цю знахідку таємницею, до часу. Принаймні доти, поки я не проконсультуюся де з ким з колег. Самі знаєте: якщо довідаються ченці, ми вже тут нічого не дослідимо. Нам знадобляться газоаналі­затори та інші прилади. Зараз давайте все знову замас­куємо і повернемося сюди за день. Нагорі попереди­мо, що є небезпека нового обвалу — зрештою, це саме так, і попросимо не ходити цим коридором. Усе, зараз до роботи, а завтра у вас вихідний — мені треба зібра­ти обладнання!

За кілька хвилин розкоп знову було закрито поліети­леном, і вчені вибралися на поверхню.