Час настав

Ніч. Зима. Порожній шлях. Холод. Постріли. І страх...

За двадцять хвилин Борис був на Костьольній. Веселий і, на щастя, тверезий, він увійшов до кім­нати, де одразу відчув усю напруженість атмосфе­ри, що там панувала. Не очікувана, принаймні від Аска, пропозиція прихопити з собою зброю також свідчила про серйозність намірів хлопців, які тут зібралися.

З Павлом, квартирантом його бабусі, Борис був уже трохи знайомий. А ось іншого, модно прикинутого, але зовсім ще молодого хлопця він бачив уперше. Од­разу привертав до себе увагу довершеної форми чима­лий лук, якого юнак тримав у руці, та повний стріл са­гайдак, що було видно за його лівим плечем. Поруч на дивані лежав якийсь чималий, імовірно сувенірний, жезл із білого й жовтого металу з чорним каменем на горішньому кінці.

— Це Ілько, знайомтеся, — сказав Аскольд, вказав­ши на лучника.

— Борис, — назвався хлопець. — Що за мульку ви тут вирішили замутити?

— На жаль, це не мулька... — Аскольд детально ви­клав події, пов’язані з викраденням Надії, та план її звільнення, випустивши лише, яким чином вони вста­новили, де вона знаходиться зараз.

— Розумієш, Аску, — почав Борис, уважно його ви­слухавши, — задумане вами — дуже серйозна і ризи­кована справа. Якщо навіть професійні детективи не­спроможні зарадити, то ми й поготів.

— Насправді він уже погодився, хоча усвідомлює ве­личезний ризик цієї операції. Пропоную розкрити всі карти, — нишком сказав Лахудрик.

— Гаразд, — уголос погодився Аскольд.

— Що гаразд? — здивувався Борис. — Зрозумійте правильно, хлопці, я не відмовляюся, просто слід вра­хувати...

— Я знаю, що ти не відмовляєшся, — перервав його Аскольд. — Дозволь тебе познайомити зі ще одним на­шим другом і за сумісництвом домовиком — Лахудриком Пенатієм.

Не встиг Борис усвідомити почуте, як перед ним у повітрі з’явилося щось летюче, рудувато-сіре, кудлате, чи то кіт, чи то мавпочка, щоправда без хвоста.

— Вітаю вас! — Домовичок чемно кивнув голо­вою. — Часу на тривалу процедуру знайомства у нас мало, отож до справи.

— Здоровенькі були!.. — Здивований Борис спробу­вав приховати свій острах за архаїчним вітанням. — Це що, справжній домовик?

— А вам траплялися фальшиві домовики? — сер­йозно спитав Лахудрик. — Тих самозванців слід у мілі­цію здавати за введення в оману громадян.

— Лахудрику, облиш свої жарти, — втрутився Пав­ло. — В нас дуже мало часу, а ще треба спланувати опе­рацію та підготувати все необхідне для її виконання.

— Ні, я все ж хочу зрозуміти: домовики що — існу­ють? — не міг заспокоїтися Борис.

— Так, Борисе, вони існують, — мовив Аскольд. — Сприймай це як науковий чи антинауковий, але доко­наний факт. А зараз до справи.

Було вирішено рушати до села Красного в Обухівському районі Київщини двома машинами: Борисовим «Пежо» і «Лексусом», що його хлопець запропо­нував позичити на одну ніч у свого батька. Борис пояснив, що інколи так вчиняє, коли його власна машина потребує ремонту після дрібних аварій. Цим автомобі­лем доручили керувати Павлові. Виїзд призначили на восьму вечора.

Борис із Павлом поїхали по другий автомобіль. Це виявився потужний джип. Аскольд, прихопивши з со­бою Книгу, сховану в незмінному наплічнику, разом з Лахудриком сів у Борисове авто. А в «Лексус», до Пав­ла, завантажився Ілько зі своїм чималим луком, сагайдаком і жезлом Аратти.

До околиці села домчали без проблем завдяки до­мовикові, який з Арсенової пам’яті чітко відтворю­вав маршрут руху Надіїних викрадачів. Також домо­вик ретельно спостерігав, аби за ними не було сте­ження. Та й Борис із Павлом не втрачали пильності. Коли вже стало видно освітлені вікна у крайніх хатах, зупинилися на узбіччі, заглушивши двигуни і вимкнувши усі вогні. Аскольд замастив номери обох ма­шин перетертою зі снігом землею. Машини тут май­же не проїжджали, тишу зимової ночі порушував ли­ше гуркіт далекого літака.

Домовик перемістився до «Лексуса». Він спробував занурити Павла в гіпнотичний транс, щоб той сягнув думкою свідомості сестри. З першої спроби це не вда­лося. Тоді домовик попросив Ілька покликати їм на допомогу Аскольда. Коли той підійшов і почув, у чому са­ме має допомогти, то спробував відмовитись:

— Я не зумію.

— Хто б казав! Екстрасенсорні, як це тепер назива­ється, здібності притаманні тобі від природи, а зна­йомство з Апостолом їх посилило, — заявив Лахуд­рик. — Павло не може зв’язатися з сестрою, бо дуже нервує. Тому доведеться наблизитися до неї у тонко­му світі. А для цього вам необхідно залишити свої фі­зичні тіла. — І, не даючи хлопцям оговтатися, одра­зу наказав: — Так, обидва сідаєте на задні сидіння. Аскольде, твоє завдання — допомогти Павлові ви­йти за межі тіла.

Коли Аскольд і Павло зручно вмостилися на шкіря­них сидіннях, Лахудрик рівним, спокійним голосом наказав їм покласти голови на підголівники, заплю­щити очі та уявити перед собою, десь сантиметрів за сорок, світлу цятку, до якої слід дотягнутися.

Спершу в Аскольда нічого не виходило, та раптом уявна цятка рвучко наблизилася до нього, і він поба­чив під собою... себе і Павла. Поряд був Лахудрик, який у своєму невидимому стані тепер став для нього цілком видимий, хіба що напівпрозорий. Павлові ніяк не вдавалося залишити фізичне тіло. Тоді Аск узяв йо­го за руку і витягнув з тілесної оболонки. Тепер вони почувалися ніби у невагомості, маючи змогу силою думки пересуватися з величезною швидкістю.

Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерза­ти Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і по­передив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фак­том розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.

Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до зви­чайної сільської хати, що ховалася за високим цегля­ним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схо­жий на кавказьку вівчарку.

Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домо­вик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Стар­шого з них Павло одразу впізнав.

— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Ас­кольдові.

— А хто другий?

— Його я не знаю, — відповів Павло.

Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володін­нях та попросив допомоги. Місцевий домовик зне­хотя погодився.

Чоловіки ж за столом вели розмову.

— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Ар­сеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кре­мезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.

— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...

— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом за­горлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!

— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в ру­кі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.

— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.

— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас мо­гут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же но­мєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — нев­певнено заперечив Лукан.

— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі пла­ни. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тє­пєрь-то нужни?

— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно трем­тіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліо­нов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт сто­іть за мілліард.

— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!

Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відки­нув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в під­лозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкне­на на підвісний замок. Відчинивши її, почав спуска­тися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драби­ни. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очи­ма виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — лю­ті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко виско­чив нагору і замкнув обидві ляди.

— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жа­ху та болю.

— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — До­мовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.

— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її тре­ба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і ска­жи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.

— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то од­разу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єди­ним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її трима­ють і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, ко­ли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважати­ме, що це марення. Раптом вона подумає, що божево­ліє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, ра­димося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.

Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був види­мий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.

Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.

Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, виз­воляючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчи­ни, то Павло піде на штурм будинку самотужки з го­лими руками.

— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпрові­зований план.

Лукан вийшов на освітлене потужним ліхтарем по­двір’я, щоб перевірити, чи надійно зачинено ворота, і відпустити на ніч із ланцюга Цезаря — лютого кавказця-вовкодава. Надворі було тихо, лише перегавкували­ся собаки по селу. Цезар і собі подав басовитий голос. Десь далеко торохтів трактор: мабуть, віз солому зі скирти на ферму. Чулось, як від морозу порипує стов­бур старої груші, що майже сперлася на високий пар­кан. Раптом у ці вже звичні звуки зимового села впле­лося ледь чутне гуркотіння легковика. Сумнівів не бу­ло: до їхнього двору наближається машина. За кілька хвилин вона зупинилася біля воріт. Клацнули двері, і по снігу зарипіли впевнені кроки. У ворота постукали. За Лукановою спиною знову кілька разів гавкнув Це­зар, але одразу замовк.

— Це провулок Понтія Пілата, номер чотири? — за­питав з вулиці молодий чоловічий голос.

Лукан на мить перелякано вкляк, та враз оговтався.

— Какого, мать твою, Пілата? Обкурілся, так поєз­жай проспись! — Голосно лаючись, він тихцем нама­цав у кишені пістолет.

— Я за оголошенням, — наполягав молодик. — Ця хата продається?

— Нєт! Давай мотай отсюда, а то пса спушу! — Лу­кан знову напружився — щось неприродне відчувало­ся у цій розмові.

І чому мовчить Цезар? Лукан на мить озирнувся на собачу будку і побачив, як їхній злющий пес, схилив­ши кудлату голову та вимахуючи хвостом, розглядає якогось летючого кота, що водить перед його мордою короткими лапками. «Я ж сьогодні не пив», — поду­мав Лукан. Уже розуміючи, що коїться щось небезпеч­не, він виймає пістолет, аби крізь тонку металеву хвір­тку вистрелити у хлопця на вулиці...

Не встигає. Тонкий, на межі чутності, короткий по­свист. Щось майже не боляче, але сильно б’є його у праву щоку. В очах спалахує білий вогонь. Лукан ви­пускає зброю і хапається рукою за обличчя, з якого стирчить тонкий довгий стрижень. Настає темрява.

Ілько закидає лук за ліве плече і зістрибує зі старої груші у двір. Вовкодав у будці не звертає на молодого венеда жодної уваги. Трохи зляканий Лахудрик дістає з кишені Лукана ще теплий від його руки пістолет і простягає Ількові. Той жестом відмовляється взяти зброю. Тоді домовик кладе її поряд з тілом.

— Може, ви вже відчините нам? — З-за хвіртки чути злий Борисів шепіт.

Домовик знаходить в іншій Лукановій кишені ключ, яким замкнено хвіртку, і Ілько починає вовтузитися з тугим замком. У нього мерзнуть руки, відімкнути ніяк не вдається. Раптом домовик стукає себе лапкою по лобі й з коротким зойком «Тю!» проходить крізь мета­леву хвіртку, хапає Бориса за пальто і з натугою втягує його на подвір’я.

— Відчиняй сам, коли такий розумний! — гордо за­являє хлопцеві.

— Нічого собі!.. — спантеличено кліпає очима Бо­рис, з острахом позираючи на Лукана.

Та швидко опановує себе, бере ключ із замерзлих Іль­кових рук і відчиняє хвіртку Аскольдові й Павлу, які до­сі ховалися у салоні машини за тонованими вікнами.

Борис обережно, але вміло бере Луканів пістолет. Разом з Аскольдом, Павлом і домовиком вони стрімко мчать до будинку. Ілько лишається чатувати надворі. Вовкодав Це­зар здивовано поглядає на нього, втім мовчить.

Двері у сіни не замкнено. Домовик невидимим просотується до кімнати, де голосно хропе Крадьков, аку­ратно забирає зі столика біля ліжка пістолет і ключі від льоху, де тримають Надію. Нишком у кімнату захо­дять хлопці.

— Якщо ви не збираєтеся його вбивати, то не слід, щоб він бачив ваші обличчя, — тихцем попереджає друзів домовик.

Борис, який ще не звик до подумкового зв’язку, від несподіванки з гуркотом впускає на підлогу піс­толет. Крадьков миттєво схоплюється на ноги, на­мацуючи зброю і намагаючись дотягнутися до ви­микача світла. Починає голосно кричати, гукаючи на допомогу Лукана. Аскольд коротким замахом сильно б’є Крадькова у вилицю, той знову падає на ліжко. Павло і Борис у темряві, заважаючи один од­ному, навалюються на бандита. Після короткої бо­ротьби Крадьков, зв’язаний власним паском і роз­дертим простирадлом, опиняється на підлозі. Йому на голову накидають наволочку і запихають у рота якусь ганчірку. Павло, не втримавшись, б’є його но­гою під ребра. Разом із Борисом вони кладуть неру­хомого покидька під ліжко і прив’язують рештками простирадла до його ніжок. Аскольд уже в сінях, ко­ло ляди, що закриває льох.

Дівчина сиділа у тій самій позі, прикута до драбини. Побачивши у темряві постать, злякано відсунулася в куток, наскільки дозволив ланцюг.

— Надю, не бійся! Це я — Аскольд!

Вона скрикнула з несподіванки і спробувала підвес­тися на ноги, але одразу впала. Щось намагалася ска­зати, але горло перехопив спазм довго стримуваного плачу. Поряд уже був Павло. Він також намагався за­спокоїти сестру. Надія тихо схлипувала. Аскольд трем­тячими руками нарешті відімкнув замок кайданів. Дів­чина знову спробувала стати на ноги, але вони не слу­халися — затекли від тривалого сидіння. Тоді Аскольд узяв її на праву руку, вона обхопила його за шию, і він почав обережно підніматися драбиною. Павло страху­вав Аскольда позаду, а нагорі Надію підтримав Борис. Лахудрик тим часом з’ясував у тутешнього домовика, як і коли викрадачі опинилися в цьому будинку.

Поки Павло та Аскольд допомагали Надії, яка вже потроху почала оговтуватися, вийти надвір, домо­вик подумки покликав Бориса. Попросив узяти ве­ликий пакет із супермаркету, що валявся у кух­ні, та, показуючи, де у бандитів сховано зброю, до­кументи і гроші, допоміг хлопцеві усе те зібрати. Замкнувши хату, Борис із невидимим Лахудриком останній вибіг надвір.

Біля воріт уже не було Луканового тіла. Ілько пояс­нив, що сховав його в сараї за дровами. Хвіртку зам­кнули ключем.

Аскольд і Павло посадили Надю на заднє сидіння поміж себе. Борис сів за кермо, а Ілько поруч із ним. «Лексус» швидко, наскільки дозволяв сільський шлях узимку, рушив до траси, де на узбіччі, схова­ний за бетонною коробкою автобусної зупинки, ли­шався їхній «Пежо». Годинник на панелі управління машини показував початок третьої ночі. Борис обережно повів машину.

Раптом Лахудрик, який не поспішав показуватися, щоб зайвий раз не турбувати Надію, подумки пові­домив, що чує наближення з боку Києва на високій швидкості одразу трьох машин. Борис вимкнув фа­ри і обережно заїхав у темний провулок, який, на щастя, спускався до річки, тому з вулиці їх помітити було складно. За кілька хвилин у напрямку будинку, де викрадачі тримали Надію, проїхали три автомо­білі. Трохи перечекавши, Борис заднім ходом виїхав на той самий шлях і на максимальній швидкості помчав до автобусної зупинки. Вчасно не розгледів­ши повороту, влетів у замет. Трохи згаяли часу і здійняли чималий шум, поки вибралися, та все обійшлося — хлопці виштовхали машину на шлях і до шосе дісталися без пригод.

«Пежо» був на місці. Борис із Ільком пересіли у ньо­го. За кермо «Лексуса» сів Павло, Аскольд лишився по­руч із дівчиною. Та коли Борис спробував запустити двигун, виявилося, що той не тягне.

— Доведеться трохи зачекати, доки прогріється. Ка­зав мені батько: «Не заправляйся, Борю, на випадко­вих заправках». Павле, ви з Аскольдом і Надією їдьте у напрямку Києва, а ми з Ільком вас потім наздожене­мо, — запропонував Борис.

— Ні. Давайте всі разом вибиратися, — заперечив Павло.

— Не кажи дурниць. Ті машини, які щойно поїхали в село, швидше за все, якось пов’язані з Крадьковим. Лишати Надію тут — це великий ризик. Тим більше, що сліди нашого перебування у дворі зовсім свіжі. А нам з Ільком ніщо не загрожує — Крадьков навіть на­ших облич не бачив. Усе, не сперечайся. Пального у вас досить, тож їдьте звідсіля швидше.

— Справді, Павле, вези сестру до батьків, а я про всяк випадок лишуся з хлопцями. На останній випа­док ми зможемо прикритися куполом, що створює жезл Аратти, там вони нас точно не дістануть, — мовив Аскольд.

— Ні, тобі краще залишитися з Надією, бо вона вже ледве тримається, — вперся Павло. — До того ж неві­домо, як довго жезл спроможний підтримувати захис­ний купол, та й не слід його людям показувати.

Суперечку раптом перервав двигун «Пежо», який Борисові нарешті вдалося запустити. За мить Лахуд­рик повідомив, що на великій швидкості до них набли­жаються ті ж три машини.

— Урозтіч! — наказав Борис, беручи на себе функції командира. — Ти, Павле, мчи в напрямку Києва. По­старайся доїхати до першого-ліпшого міліцейського посту, тільки обережно на узвозі перед Обуховом. Я — у протилежний бік. — Він підштовхнув Аскольда, який усе ще вагався, на сидіння «Лексуса», зачинив за ним двері, а сам ускочив у «Пежо». Машини роз’їхали­ся у протилежні боки.

За «Лексусом» учепилося одразу два джипи пере­слідувачів — імовірно, дався взнаки клас автомобіля. Павло впевнено тримав кермо, розганяючи машину до вкрай небезпечної на нічній зимовій дорозі швидкості. Але переслідувачі все одно поволі скорочували дистанцію. Вони зайняли обидві смуги руху. За хви­лину один з джипів почав блимати дальнім світлом, наказуючи Павлові зупинитися, але той чимдуж тис­нув на газ, ледве встигаючи реагувати на зміни ре­льєфу. На щастя, цієї пори траса лишалася порож­ньою. З вентиляційного люка автомобіля, що намагався обійти їх ліворуч, вистромився чоловік. Озир­нувшись, Аскольд побачив, що той тримає в руках щось дуже схоже на автомат. Тієї ж миті по мерзлому асфальту, вибиваючи з нього іскри, чергою вдарили кулі. Аскольд наказав Надії лягти на підлогу машини. Попереду блимнули фари вантажівки, що, виїхавши на невеликий пагорб, почала спускатися просто на­зустріч переслідувачу, який наздоганяв їх ліворуч. Той мусив повернутися на свою смугу руху. Тепер обидві машини переслідувачів рухалися одна за од­ною. На щастя, за вантажівкою на шосе з’явилася фура, а за нею, з великими інтервалами, ще три. Павло відчайдушно маякував їм фарами, але ті лише вдячно блимали у відповідь, мабуть, вважаючи, що їх попе­реджають про засідку даішників. Відстань між пере­слідувачами та втікачами скорочувалася. Глянувши на мобільний, Аскольд побачив, що той перебуває поза зоною досяжності — поряд не було населених пунктів. «Лексус» почав долати підйом. Нападники зрозуміли, що переслідувані вже нікуди не подінуть­ся, і лише чекали, поки траса знову спорожніє.

Аскольд відчув якусь вібрацію. Це нагадала про себе Книга, що так і пролежала у рюкзаку весь час їхньої бурхливої подорожі. Він миттю дістав її, звичним жес­том поклав долоню на чорну палітурку і, як завжди, просто попросив:

— Урятуй нас, будь ласка!

Не встиг Павло подумати, що в Аскольда від стра­ху затьмарилася свідомість, як просто перед капотом виникла знайома завіса брами, щоправда, цього разу достатньо широкої, щоб у неї проїхав автомобіль, і наступної миті вони вже мчали київським Набереж­ним шосе повз Видубецький монастир. Озирнув­шись, Аскольд побачив майже порожню, освітлену високими ліхтарями широку дорогу. Переслідувачі зникли без сліду. Мобільний показував відмінну якість сигналу зв’язку.

— Павле, дзвони батькам, а я тим часом наберу Бо­риса. А де Лахудрик?

Борис стрімко розігнав машину і впевнено помчав незнайомим шляхом у напрямку Дніпра. їх пересліду­вав лише один джип, який, утім, не поспішав скорис­татися перевагами потужного двигуна, тримаючи дистанцію — ніби граючись. За кілька кілометрів промай­нув покажчик «Долина», і вони виїхали на центральну вулицю невеликого села, де в окремих хатах уже світи­лися вікна. Переслідувач блимав фарами, сигналізуючи невідомо про що. Трохи зменшивши швидкість, Бо­рис, уважно спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду, майже спокійно сказав:

— Ільку, ми не втечемо, занадто вже потужна у них машина. Відбиватися теж справа марна — ду­маю, що вони професіонали і добре озброєні. Зараз відженуть нас подалі від місця утримання Надії, щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, і перестрі­ляють у чистім полі.

— Не поспішай нас ховати, — відгукнувся ве­нед. — Підпускай їх ближче. Потім за моєю коман­дою різко набереш швидкість, а коли скажу — враз зупиняй машину.

Ілько, ставши на сидіння колінами, розвернувся спиною до вітрового скла і дістав жезл Аратти. Джип поволі, впевнено й хижо наближався до них. З неба раптом сипонув густий сніг, здійнялася легка хуртовина.

— Жени! — наказав Ілько.

Сріблястий «Пежо» рвонув засніженою трасою. Йо­го трохи повело, та Борис утримав кермо і вирівняв ав­томобіль, знову набираючи швидкість на ідеально прямій ділянці шляху. Джип на кілька секунд відстав, а тоді знову почав їх наздоганяти.

— Гальмуй! — пролунала Ількова команда.

Венед простягнув праву руку із затиснутим у ній жезлом. З чорного каменя вирвався струмінь біло-синюватого світла. Плавно натискаючи на педаль гальма, Борис почув, як за його спиною розлітаєть­ся на друзки заднє скло машини. Він подумав, що переслідувачі наважилися почати стрілянину пря­мо у селі. Не випускаючи з рук керма, Борис при­гнувся, одночасно крикнувши Ількові, щоб той па­дав на підлогу.

— Кх-хар-ра! — замість того, аби впасти, перемож­но крикнув венед, спостерігаючи, як конус світла, що перед тим саме і розніс заднє вікно їхнього авта, вмить утворює перед машиною переслідувачів прозорий, ніби з тонкого скла, круг, край якого позначився яскра­вим вогняно-жовтим контуром. Джип на величезній швидкості, навіть не гальмуючи, врізався у цю перепо­ну. Почувся глухий удар, і на шосе замість красеня позашляховика вже крутилася купа гнутого металобрух­ту, відкинута від місця зіткнення на кількадесят метрів назад. Понівечені залишки машини сповзли в кювет.

Конус світла, що випромінювався каменем скіпетра, зник, ніби Ілько просто вимкнув ліхтар.

Борис зупинив «Пежо», салон якого швидко запов­нював пронизливий холод.

— Як це сталося? — Здивовано-переляканий Борис здалеку оглядав купу заліза, що безладною масою тем­ніла на тлі засніженого поля.

— Запитаєш Аскольда, він ліпше пояснить. Заби­раймося швидше звідси! — Ілько поклав скіпетр на коліна.

Борис дістав з бардачка карту і, визначивши мар­шрут на Київ в об’їзд Обухова, повів машину до міста. Незважаючи на потужне обігрівання, у салоні дедалі холоднішало.

Задзвонив телефон.

— Чую тебе, — відгукнувся у слухавку венед.

— Як ви, живі? — перш за все спитав Аскольд.

— Доповідаю: переслідувачів нейтралізовано, руха­ємося до Києва. Мерзнемо! — чітко відповів Ілько.

— Хух! — полегшено зітхнув Аскольд. — Павло по­віз сестру до батьків. «Лексус» Борисового батька за­лишить там на стоянці. А ви женіть до мене на Кос­тьольну. Як там Лахудрик?

— А хіба він не з вами? — спитав Ілько, вже перед­бачаючи відповідь. — Борисе, ми домовичка загуби­ли, — мовив він до напарника.

— От блін! — вилаявся Борис. — Де ми його бачили востаннє?

— У Красному, біля автобусної зупинки, коли ти ма­шину намагався завести.

— Скажи Аскольдові, що ми їдемо його шукати! — Борис хвацько розвернув машину в бік Красного.

Аскольд телефоном розповів друзям, як їм з Надією та Павлом з допомогою Книги вдалося позбутися пе­реслідувачів, попередив, що, втративши їхній слід, бандити можуть повернутися до хати, де утримували Надію, і почав умовляти друзів їхати до Києва безпеч­ним шляхом, аби ранком усім разом вирушити на по­шуки Лахудрика. Ілько підтримував цю розмову, а тим часом вони з Борисом уже наближалися до Красного. Венед пообіцяв Аскольдові, що передзвонить за кілька хвилин, і перервав зв’язок.

«Пежо» пригальмував біля автобусної зупинки, і Ілько перший почув на подумковому зв’язку домовика. Той спробував, як зазвичай, пожартувати, але у нього вирвався лише зойк полегшення:

— Ну нарешті!

За мить просто на лаві на зупинці хлопці побачили матеріалізованого Лахудрика. Той намагався злетіти в повітря, та ледь піднісся — замерз і перелякався. Іль­ко хутко вискочив з машини і підхопив його на руки.

— Що, бакалавре, вирішив трохи відпочити від на­шої гоп-компанії? — запитав домовика Борис, коли Ілько з Лахудриком знову опинився у машині. — Зараз передзвонимо Аскольдові, щоб він не хвилювався. То як ти примудрився загубитися?

— Розумієте, — почав розповідь домовик, — ми, загалом, сутності хатні і вкрай рідко залишаємо сті­ни своїх домівок. Далекі подорожі для нас можливі лише поряд із господарями помешкань, де ми живе­мо, або з тими, хто хоч раз побував у їхньому домі й кому вони довіряють. А власної енергії для тривалих переміщень ми не маємо. Коли машини почали стрімко роз’їжджатися в різні боки, то я не одразу збагнув, в якій із них Аскольд, а потім зрозумів, що не в змозі наздогнати жодної.

— А що б сталося з тобою, якби ми не повернули­ся? — спитав Ілько, уже повідомивши Аскольда, що Лахудрик знайшовся.

— У кращому разі спробував би якось умовити сільських домовиків дати мені прихисток, а потім шукав би способу дістатися до Києва, а в гіршому — я би поступово знесилився, розвіявся і зник. Річ у тому, що спільноти домовиків у селах дуже старо­давні, їхні родоводи тягнуться ще з первісного ладу, і вони вважають, що міські домовики не гідні жити разом з ними. Тож могли б і не прийняти. А чому в машині так холодно?

Хлопці розповіли Лахудрикові про недавню при­году на шосе й про те, яким чином машина втратила заднє скло.

— Ну звісно, тим самим прозорим щитом, який створює жезл Аратти, двоє дорослих лобуряк не здога­далися затулити розбите вікно... —Лахудрик, відігрів­шись в Ількових руках і заспокоївшись, повернувся до свого звичного іронічного тону. — Ні на мить не мож­на лишити вас без нагляду!

Ілько мовчки дістав скіпетр і створив щит точно за розміром вибитого заднього скла. Хвилин за десять значно потеплішало. На Костьольну до Аскольда діста­лися без пригод, хоча рухатись довелося з максималь­ними пересторогами, аби не наразитися на ті машини, що невдало переслідували «Лексус».

Переконавшись, що Павло без пригод привіз На­дію до батьківської оселі, всі учасники операції по­рятунку завалилися спати, що й робили до самого вечора. Щоправда, Павлові довелося ще витримати кількагодинну розмову з детективом Дмитром, який намагався детально дізнатися про обставини Надіїного визволення.