Час настав

Хтось в спину підло б’є з кущів, а хтось — із давнини часів?

Тімафєй Брєзґінцев, старший черговий контролер ЦІК Фе — Центру історичних корекцій Федерації, розташованого в сучасному ошатному триповерхо­вому будинку в підстоличному містечку Грязіно, ві­дірвав погляд від настільного монітора і смачно по­тягнувся. Наближався кінець зміни. Цього разу він припав на другу половину дня п’ятниці, тож можна було сподіватись на приємне закінчення тижня в компанії колег десь у пристойній пивниці на березі Мокви-ріки. Але відчуття, що він випустив щось важливе, примусило повернутися до перегляду нез­розумілих сторонньому спостерігачеві графіків, цифр та якихось візерунків, що рухалися великим ек­раном на тлі карти Європи. Тімафєй заціпенів. Помилки не було. В зоні його відповідальності — пер­ше сторіччя нинішньої ери, верхня і середня ділянки течії Дніпра — спостерігалося надрідкісне явище: перфорація часопростору. Параметри аномалії вказували на точкове суміщення першого та двадцять першого сторіч, а показники просторової складової наближалися до нуля. Щоправда, тут читався ще один прокол, інший бік якого не ідентифікувався. Спостерігач не йняв віри очам: система впевнено за­фіксувала перетин часопросторового бар’єру біоло­гічним об’єктом. Його параметри наразі не піддава­лися точному визначенню, але вага коливалася в ме­жах кількох десятків кілограмів.

ЦІК Фе — недержавна громадська організація, за­снована та фінансована групою просунутих підпри­ємців, методологів та політичних технологів, — ви­ник після того, як шпигунам однієї з найбільших сировинно-енергетичних корпорацій планети вдалося викрасти технології доступу до часово-просторового континіуму, що, виявляється, розроблялися ще із 50-х років минулого сторіччя в одній великій азійській країні. Отримавши можливість втручання у нерозривний зв’язок між простором і часом, вчені поставили собі за мету навчитися спостерігати за всім, що відбувалося на планеті мало не з часу її виникнення. На жаль, існували так звані сліпі зони, ку­ди неможливо було зазирнути, при цьому закрити­ми були як чималі відтинки часу, так і великі терито­рії земної поверхні. Тим важливішим було вивчення феномену перфорацій, їх уявляли такими собі кори­дорами, що поєднують різний час. Та досі ніколи перфорації не вели до місць, тотожних у просторі, але таких, що перебувають у різному часі — нульо­вий показник просторової складової. Зазвичай він міг становити сотні кілометрів: наприклад, із сучас­ного Мадрида до Неаполя тисячолітньої давнини. А з Києва сучасного — до того місця, де його ще буде засновано, у час, який відстав від нашого на дві тися­чі років. Неймовірно!

Формально держава не втручалася в діяльність ЦІК Фе. Та щойно почали з’являтися перші результати, на роботу до Центру було зараховано кілька «молодих перспективних вчених», а раду його директорів рап­том очолив професор військової історії, полковник Васілій Ґаврілов, про наукову діяльність якого до цього часу нічого не було відомо. Водночас до Центру став учащати відомий політтехнолог Глєб Арнаутський. Ті­мафєй належав саме до новопризначеної групи «мо­лодих перспективних». Давніші наукові співробітни­ки ЦІК Фе одразу приліпили таким, як він, новачкам двозначний ярличок — «цекісти».

Діючи чітко за інструкцією, старший контролер Брєз­ґінцев негайно повідомив про аномалію полковникові Ґаврілову. Той прибув напрочуд швидко із групою сер­йозних чоловіків, чимось дуже подібних один до одно­го. Вислухавши рапорт Тімафєя, полковник-професор познайомив його зі своїми супутниками — ті виявили­ся фахівцями у найрізноманітніших галузях.

— Господа, прошу в комнату совещаний. Тимофей, ты там еще не бывал. Я не буду тратить время на напо­минания о долге и присяге, а также о предельной важ­ности сохранения полной секретности. Скажу лишь, что, в случае разглашения этой информации кем-ли­бо, предпринятые по отношению к болтуну меры не будут иметь излишне формального и процессуального характера. Ну, это я так, на всякий случай.

Усі спустилися ліфтом у підвал, де потрапили до не­великої зали зі стінами сіро-сталевого кольору та біли­ми офісними меблями.

— Итак, — почав нараду Ґаврілов, — поздравляю вас, господа... хм, научные сотрудники! Сегодня на­конец стало ясно, что потраченные на создание на­шего Центра средства, а также издержки, связанные с получением технологий контроля пространствен­но-временных взаимодействий, себя вполне оправ­дали. Нами зафиксирован факт преодоления прос­транственно-временного барьера живыми сущес­твами. Теперь, вероятно, есть возможность не толь­ко изучать прошлое, но и тактично вмешиваться в его ход. Глеб Арнаутский сейчас уже пытается доло­жить об этом помощнику лидера нации. Проныра! Он хочет добиться высочайшей аудиенции, чтобы мои... я хотел сказать, наши заслуги себе приписать, а заодно и вернуть хотя бы видимость влияния при дворе за красной стеной. Впрочем, господа, это я так, к слову.

Если подтвердится наше предположение о возмож­ности использования перфораций для проникнове­ния в прошлое и его точечной коррекции доступними нам средствами, тогда вполне реально обеспечить стратегическое всевременное превосходство нашей державы, исправив ошибки предыдущих правителей. И не только, как вы понимаете, наших. Начинать из­менения прошлого можно было бы и со столетия этак девятого, но сегодня мы имеем пульсирующую перфо­рацию в первый век нашей эры на территории Киева. Это соответствует теории о нахождении там стацио­нарного концентратора порталов — древнейшего пер­вичного артефакта, о котором туманно упоминается в различных преданиях и легендах. Якобы в одной из киевских гор дочеловеческой цивилизацией был спрятан некий алтарь Аратты, который при опреде­ленных обстоятельствах может соединять пространс­твенно-временные пласты в одну точку, создавая тем самым несколько стабильных порталов, ведущих в разные места и времена. Поэтому изучение киевской аномалии, а впоследствии и контроль над ней являет­ся ключевым моментом для достижения нашей це­ли — возрождения и утверждения державного величия Родины на вечные времена.

Теперь докладываю план операции, разработанный для подобного случая. Прежде всего, необходимо вы­яснить точные координаты перфорации и уровень ее стабильности. Далее: установить, кто ею воспользо­вался и как первооткрыватели этот факт восприняли. Если, конечно, через портал проходили люди, а не ка­кие-нибудь животные. С одной стороны, это весьма удачно, что перфорация случилась в Киеве, но с дру­гой — настроения населения там могут представлять определенные сложности для нашей работы. Необхо­димо попытаться самим воспользоваться переходом, осмотреться на местности первого столетия и собрать о ней побольше сведений. Для этого в Киев завтра же вылетают майор Тимофей Брезгинцев и капитан Александр Денисов. Тимофей, твоя задача — работа с мобильным мони­торинговым центром — переносным сканером пер­фораций. Он замаскирован под обычный ноутбук. Завтра пройдешь инструктаж. Прибор, к сожалению, еще плохо обкатан, возможны сбои, но нам крайне важно получить точную информацию о локализации места или мест перехода в прошлое. Есть вероят­ность, что точность увеличивается с приближением к реальной географической точке перфорации. Кстати, попробуй просчитать, куда ведет второй обнаруженный тобой прокол. И еще: попытайся включить пере­носной сканер в прошлом, если туда удастся по­пасть, — крайне интересно, что он покажет. Капитан Денисов отвечает за контакт с первооткрывателями. Увы, Александр не оперативник, а психотехнолог, но мы не можем расширять круг посвященных в задачи ЦИКа людей. Прежде всего, необходимо выяснить, кто же путешествовал во времени. Рекомендую начать с изучения информации о необычных происшествиях по сообщениям в местной прессе и на интернет-фору­мах. Задача — вычислив тех, кто попал в прошлое, стать их лучшим другом. Пускай сами все расскажут и покажут. Далее, на ваши имена будут изготовлены документы: сотрудника Фонда славного единства — для тебя, Тимофей, и журналиста газеты «Первопрес­тольный комсюк» — для тебя, Александр.

С завтрашнего дня в ЦИК Фе создается группа стратегического планирования прошлого. Теперь позвольте вам сказать, что таковое планирование и является настоящей задачей нашей организации. Возглавлю эту группу я. В ее личный состав включе­ны профильные специалисты: историки, теоретики геополитики, этнопсихологи. Также, — зітхнув пол­ковник, — группе придан и этот пронырливый Глеб Арнаутский как рьяный специалист по вопросам Ук­раины. За работу, господа!

Андрій з невеликим загоном із семи чоловіків ішов стежиною вгору, за течією Борисфену. Смеркалося. Його наздогнав наймолодший з новоохрещених вене­дів — русявий, міцний юнак років вісімнадцяти. При хрещенні Андрій назвав його Ілією, але це ім’я одразу переінакшили на венедський кшталт — Ілько. Він на­лежав до родини самого вождя племені.

— Скажіть, учителю, чому ви не лишилися біля мо­ря, адже там живе у великих і безпечних містах багато людей, вдоста риби, м’яса, зерна і вина, а тут самі нет­рі та ми — не дуже привітні до чужинців венеди?

— Робота в мене така: нести Слово вам — лобурякам нехрещеним. Проповідувати Його істину! А то людей тут своїм поганським богам у жертви приносите й грі­ховне багатоженство розводите. Ось! Крім того, тут, на ваших землях протягом прийдешніх тисячоліть ста­неться багато такого, що визначатиме долю всього сві­ту людського. На берегах Понту Евксинського живуть заможні люди, і їх не навернеш до Бога Істинного, бо вони заклопотані марнотою та громадженням свого статку. Ось! А ви, венеди, неписьменні, наївні, щиро­серді й добрі — легко навернетеся до Бога Істинного. Бач, і ти, Іліє, увірував та хрестився.

— Так, Богу Небесному ми здавна вклоняємося. Той Бог зветься Род. Він створив усе суще: і небо, і землю, і воду і вогонь, і все живе та неживе. Тому він є Богом Вишнім. Коли ви про нього говорили, то я одразу зрозумів, що це наш Бог Род. Створив він багато світів, і у кожному створив Бога Сварога — свого сина.

— То ти хрестився у святій воді ріки цієї в ім’я свого Бога, а не мого? — Андрій спохмурнів, але чомусь не зміг по-справжньому розсердитися.

— Та немає вашого або мого Бога — він один, самі ж казали!

Апостол аж закляк. Не сподівався тут наразитися на світоглядну суперечку. Та ще й з ким? З власним новонаверненим хрещеником з язичницького племені! Насупившись, Андрій мовчки пришвидшив ходу.

Ілько сумирно відстав, утім злегка усміхаючись. Ця розмова вочевидь зацікавила інших чоловіків.

Сонце поволі ховалося за крутосхилами, жаби бра­лися до своїх вечірніх співів, почали сильно кусатися комарі. Над Борисфеном зійшов серп молодика. Час було шукати місце для ночівлі.

Загін дійшов до гирла невеликої річки — правої притоки Борисфену і почав лаштувати табір на кру­тосхилі її берега. На вечерю запекли кілька куріпок з черемшею, запили джерельною водою та, влаштував­ши лежаки з молодих гілок, полягали спати. Жар від багаття лишили тліти у неглибокій ямі.

Ілько дивився на великі зорі, слухав звуки нічного лісу і ніяк не міг заснути. Згадувалася вечірня розмова з Апостолом. Дивний він якийсь: «Ваш Бог — наш Бог!» Усі знають, що богів багато і водночас він один... У кущах, трохи нижче табору, щось зашаруділо. Тихо, крадькома. На кабана чи борсука не схоже. Хлопець миттю тихцем перекинувся на живіт, узяв у руку дов­гого вузького ножа, що завжди мав напохваті, й нечут­но поповз на звук.

У густій місячній тіні розлогої верби він помітив ледь видимий порух. Там скрадалися один за одним двоє чоловіків. Ледь чутно брязнув метал. Рух одразу припинився. Один з «гостей» підвів голову і довго прислухався до нічних звуків, у які впліталося різного­лосе хропіння та сопіння сплячого загону. Не почувши нічого підозрілого, щось тихо, але сердито зашепотів до свого напарника. За мить вони опустилися на зем­лю і обережно поповзли далі — до табору. Ілько зля­кався. Він добре вправлявся з ножем і був набагато спритніший та сильніший від багатьох, навіть дорос­лих, чоловіків їхнього роду, але якось занадто вже зграбно і вправно пересувалися ці двоє, особливо не­високий гнучкий попереду. Слід було б одразу зчини­ти ґвалт, але тоді вони легко могли утекти, і хто зна, за яких обставин і з ким іще повернутися.

Парубок, причаївшись, гарячково думав, що вдія­ти. Часу не лишалося. Пропустивши волоцюг повз себе, Ілько, намагаючись не шарудіти, стрибнув на спину ближчого до нього чоловіка, одночасно сильно б’ючи ножем по шиї чи спині його супутника — куди міг досягнути, та на все горло гукаючи до спля­чих товаришів про допомогу. Результат його нападу був не вельми вдалий. Ніж лише злегка зачепив худорлявого чоловіка, який миттєво випростався, роз­вернувся до хлопця, витягаючи з піхов короткого меча. Але той, на якого стрибнув Ілько, виявився менш вправним. Ані миті не вагаючись, юний венед щосили вдарив чолов’ягу кулаком лівої руки у поти­лицю — той відразу впав. Другий спробував дістати хлопця своїм мечем, але він перекотився вниз і за­повз у кущі. Темрява врятувала його від зброї сприт­ного нападника.

З табору вже набігали одноплемінники, освітлюючи місце сутички смолоскипами. За мить ворога настро­мили одразу на два списи. Спираючись на важку пате­рицю, підійшов Андрій. Той зі злодіїв, якого прибив Ілько, почав подавати ознаки життя.

Апостол наказав перевернути чоловіка горілиць і освітити його обличчя.

— Трамаїле! — Андрій, не приховуючи здивування, звернувся до чужинця арамейською мовою. — Не че­кав тебе тут зустріти. Не питатиму, хто послав тебе в таку далеку подорож, бо й сам здогадуюся. Це ж скіль­ки ви йшли за мною?

— Лише від Херсонеса, — ледь ворушачи губами, відповів полонений. — Бачили, як за тобою крався невеликий загін римлян, — їх учора порубали міс­цеві дикуни. Потім знайшли ваші сліди вже на цьо­му березі...

— Що наказав вам Каїфа? Хто це був із тобою? — не­терпляче перервав його Андрій.

— Це Єхиїл, довірений душогуб Каїфи. Він наказав прибрати тебе до того, як ти дістанешся цього місця. А в разі, коли підеш в інші землі, то не чіпати, а йти на­зирці, і за слушної нагоди мені слід було просто вика­зати тебе місцевим племенам як небезпечного чаклу­на, що прийшов украсти їхні душі.

Апостол засміявся.

— Ну, що таке душа у нашому розумінні, їм слід ще довго втовкмачувати, хоча в чомусь первосвященик був правий: ми йдемо цими нетрями у пошуках незатьмарених, наївних душ. — Він хитнув головою в бік своїх супутників, які тим часом, підсвічуючи собі смо­лоскипами, обшукували мертвого Єхиїла. — Що ж мені з тобою робити? Не хочу брати гріха на душу, зав­тра вирішу, як вчинити. То кажеш, первосвященик пе­редбачив, куди я прямуватиму?

— Так, він сказав, на правий берег Борисфену — там, де гори відтинає від нього невелика притока, а за нею починаються оболоні.

— Що ж, ти спізнився лише на день. І я не дивуюся, що Каїфа знав, куди я піду.

До співрозмовників наблизився Ілько.

— Ретельно обшукай його та знайди, чим зв’яза­ти. — наказав Андрій юному венедові рідною для то­го мовою.

Хлопець дістав із широкої хламиди бранця два но­жі, чималий шкіряний мішок з римськими динаріями, торбинку з сіллю. Тоді міцно зв’язав йому руки та ноги відірваними від його ж одежини довгими смужками тканини. Нижче схилом венеди знайшли ще один великий мішок із харчами і всілякими корисни­ми у подорожі речами. Серед них був невеликий, десь із лікоть, жезл. Він являв собою палицю зі світ­лої деревини, оповиту вісьмома повздовжніми сріб­ними карбованими пелюстками, що сходилися у срібне ж руків’я. Пелюстки прикрашали золоті візе­рунки й написи, а навершя жезла було зроблене з овального напівпрозорого чорного каменю у срібно-золотій оправі. У глибині камінь пульсував мінливим білим світлом. Андрій дуже зрадів цій знахідці. Повернувшись до бранця, він запитав:

— Трамаїле, не повірю, що Каїфа сам віддав тобі Да­видів скіпетр. Як він опинився в тебе?

— Тієї лихої п’ятниці, — відповів чоловік, — коли розірвалася завіса Храму і стало темно серед дня та вдарив грім, я був біля Ковчега і дуже перелякався. Ко­ли розвиднилося, побачив я, що Ковчег зник без сліду, кедрова скринька, де лежав скіпетр, геть розсипалась, а сам він почорнів, камінь став тьмяним, немов зви­чайний шматок обсидіану.

— Хіба ж Ковчег дев’ятсот років тому не викрав із Храму ще син царя Соломона Менелік, та не відвіз його своїй матері, цариці Савській Македі, чи то до Аравії, чи до Абіссинії?

— Каїфа казав, що Менеліка обдурили, підсунувши йому копії Скрижалів та Ковчега, а справжні таєм­но зберігалися у Храмі, — відповів Трамаїл.[10]

— То що ж із Давидовим скіпетром?

— Я сховав його у щілині між каменями Стіни бі­ля самого входу до Храму. Каїфа ж, прибігши, перш за все кинувся до Ковчега. Побачивши, що він зник разом зі Скрижалями, впав на підлогу, почав розди­рати обличчя своє нігтями, рвати волосся та рида­ти. Про скіпетр навіть і не згадав, мабуть, вважав, що той також пропав. Згодом я переховав його в себе вдома. Пробував чистити камінь, але все мар­но. Крім того, з кожним днем скіпетр важчав. Та я все одно взяв його в цю подорож. Думав, уже коли стане такий важкий, що не зможу його нести, то десь сховаю, а потім на зворотному шляху заберу. Та як рушили ми на північний схід, то жезл почав лег­шати щодня. А позавчора ми заночували на горі над озером, де твої венеди з римлянами билися. На ра­нок я дивлюся, скіпетр став зовсім як новий: камінь знову світлом живим засвітився, мигдалеве дерево побіліло, і срібло стало чисте. Жезл повернув свою первинну вагу.

— Що ж, скіпетр узяв правильний напрямок, він прагнув туди, де колись його було створено — до вів­таря Аратти. Ось! Утім, ці знання тобі марні. Що ж ме­ні з тобою робити? — спохмурнів Андрій.

— Учителю! — Ілько, який мовчки слухав розмову, звернувся раптом до Апостола, білозубо усміхаю­чись. — Віддаймо його відунам. Вони його трохи під­годують, а у Зміїв день на жертовнику заріжуть та са­мого згодують гадам повзучим, щоб ті свого володаря, Змія-Трояна підземного, просили, аби нам допомагав та бід не посилав.

— Ач, таке мале, а вже кровожерливе, — посміх­нувся Андрій. — Він же твій ближній, негідно це... Чекай, а як це ти арамейську мову раптом став ро­зуміти?

— Та яку там арамейську, ви ж по-нашому з ним ба­лакали, — знизав плечима Ілько.

— Ти що тут вар’ята[11] граєш, голубе мій сизокрилий, га?! — скипів Андрій. — Кажу тобі: арамейською ми з цим лохом тертки терли! — скористався першим по­кликаний Апостол мовними зворотами початку тре­тього тисячоліття.

— Тю! А це ви якою заговорили? — здивувався па­рубок.

— Згодом поясню! — Андрій зумисне відповідав арамейською. — Не все тобі одразу слід знати.

— То й не треба. Ну то як, ведемо цього лиходія до відунів?

— Схоже, дар розуміння мов, хоча й не всіх, до тебе також перейшов. Як тут колись казатимуть, з ким по­ведешся, від того й наберешся. Ось! Гаразд, Ільку, зби­раймося. Підганяй усіх, забирайте Трамаїла і рушай­мо, он уже розвиднюється.