Людина. що підводиться

Один

ринаймні він добре вдягнений. Чорна краватка, смокінг... Якщо ідеш на вірну смерть, маєш виглядати якнайкраще.

Я закашлявся: сморід дряпав за горло. За кілька годин він стане нестерпним, таким міцним, що від нього знудить і калькуттського торговця рибою. Витягнув пачку «Кепстанса», постукав, щоб вискочила сигарета, запалив її і вдихнув; дим прочистив легені. У тропіках запах смерті набагато гірший. Як і більшість інших запахів.

Його знайшов худорлявий низенький пеон[1], що вийшов на роздобуток. Бідолаха мало не помер від жаху. Годину по тому його і досі трусило. Знайшов у темній глухій алеї, яку місцеві називають галі: із трьох боків її обступили старі халупи, а небо можна було побачити, хіба що скрутивши шию і дивлячись прямо вгору. Хлопцевим очам можна позаздрити, якщо він розгледів його в такій темряві. А може, його на нього просто вивів ніс.

Вигнуте тіло, обличчям догори, наполовину затонуло у стічній канаві. Перерізане горло, руки і ноги неприродно вигнуті, на білій накрохмаленій сорочці — велика бура пляма крові. На спотвореній руці бракувало кількох пальців, око вискочило з очниці — щоправда, остання дія була справою величезних чорних воронів, які наразі сердито спостерігали з найближчих дахів за тим, що відбувається. Та що там не кажи, для бурра сагиба смерть цілком пристойна.

Я і не таке бачив.

Була ще й записка. Заплямований кров’ю папірець, зім’ятий і запханий до рота, як корок до пляшки. Цікава деталь, щось новеньке. Коли вважаєш, що вже все бачив, відчуваєш певне задоволення, якщо вбивця ще може здивувати.

Зібрався натовп місцевих зівак. Різнобарвна юрба роззяв, торговців і домогосподарок. Кожен намагався проштовхнутися ближче, щоб подивитися на труп. Новини швидко облетіли квартал. Так завжди буває. Убивство — чудова розвага в будь-якому куточку світу, а тут, у Чорному місті, можна навіть квитки продавати, стільки охочих побачити мертвого сагиба[2]. Я спостерігав, як Дігбі гарчить на місцевих констеблів, що натягували стрічку. Вони, у свою чергу, кричали на натовп, і у відповідь іноземні голоси вигукували глузливі й образливі фрази. Констеблі лаялися, хапалися за свої бамбукові латі і били направо і наліво, змушуючи голоту відступити.

У мене сорочка до спини прилипла. Ще й дев’ятої немає, а спека вже нестерпна, навіть у затінку алеї. Я опустився на коліна поруч із тілом і обстежив його. У внутрішній кишені смокінга щось лежало. Я всунув туди руку і витягнув чорного шкіряного гаманця, кілька ключів і жменьку дрібних монет. Сховав ключі й монети в пакет для доказів і взявся за гаманець. Він був старим і м’яким, потертим, і, мабуть, коштував чимало, коли був новеньким. Усередині лежала світлина жінки, зігнута, із обшарпаними ріжками. Жінка молода, схоже, не було й тридцяти, убрана так, що можна було здогадатися, що світлину зроблено багатенько років тому. Перевернув. На зворотному боці було зазначено: «Феррі і сини, Заучіголл, Глазго». Сунув її в кишеню. Більше в гаманці майже нічого не було. Ні грошей, ні візиток, лише кілька розписок. Нічого такого, що б допомогло встановити особистість убитого. Я закрив гаманця, поклав його до інших доказів і перейшов до зім’ятого папірця в роті жертви. Обережно його потягнув, щоб зайвий раз не змінювати позу тіла. Папірець легко вискочив. Гарний якісний папір. Такий можна знайти в дорогих готелях. Я розгорнув його. З одного боку написано три рядочки. Чорне чорнило. Східні літери.

Я гукнув Дігбі. Стрункий білявий чолов’яга, справжній син своєї імперії; вуса природженого військового і владна поведінка. Мій підлеглий, хоча в це інколи важко повірити. Справжній ветеран, що прослужив у Імперській поліції десять років, принаймні так він сам каже, чудово порозумівся з місцевим людом. Він підійшов, витираючи спітнілі долоні об туніку.

— Дуже незвично, що сагиба знайшли вбитим у Калькутті.

Він знизав плечима.

— Багато чого може здивувати, Господь свідок.

— Що думаєте про це? — Я передав йому папірець.

Він театрально оглянув записку з обох боків і лише тоді відповів:

— Схоже, це бенгальською... сер.

Останнє слово він виплюнув. І його можна зрозуміти. Прикро, коли тебе обійшли з підвищенням. Особливо якщо посада дісталася якомусь прибульцеві з Лондона, який щойно зійшов із корабля. Але то вже його проблема. Не моя.

— Можете прочитати? — запитав я.

— Звісно можу. Тут написано: «Більше попереджень не буде. Вулицями потече англійська кров. Геть з Індії!»

Він повернув мені записку і сказав:

— Схоже на терористів. Але занадто вже зухвало, навіть для них.

Можливо, він має рацію, але перед тим, як робити висновки, мені потрібні факти. І що більш важливо, не сподобався мені його тон.

— Ретельно обшукайте всю прилеглу територію,— наказав я.— Мушу знати, хто це такий.

— А я знаю, хто це,— відповів він.— Прізвище Мак-Олі. Александр Мак-Олі. Велике цабе у письменників.

— Де?

Дігбі так на мене зиркнув, немов щось огидне проковтнув.

— Будинок письменників, сер, адміністрація уряду Бенгалії і добрячої частини Індії. Мак-Олі є, чи тепер уже був, однією з найважливіших осіб. Радник лейтенант-губернатора, що не кажи. Іще один плюс на користь політичного вбивства, чи не так, старий?

— Продовжуйте пошуки,— зітхнув я.

— Так, сер,— відсалютував він. Оглянув місце злочину і побачив молодого місцевого сержанта. Індієць пильно вдивлявся у вікно, що виходило на алею.— Сержанте Банерджі! — гукнув Дігбі.— Сюди, будь ласка.

Індієць обернувся і виструнчився, клацнувши підборами, тоді квапливо підбіг і віддав честь.

— Капітане Віндгем,— сказав Дігбі,— дозвольте представити сержанта Не Здавайся Банерджі. Вважаю його чудовим надбанням Імперської поліції, а ще він перший індієць, який увійшов до трійки офіцерів, що найуспішніше склали іспити.

— Вражає,— відповів я, бо так воно й було певною мірою, а частково тому, що тон Дігбі натякав на те, що все геть не так.

Вигляд у сержанта був надто збентеженим.

— Він і йому подібні — плоди політики уряду щодо збільшення кількості місцевого населення в кожному підрозділі адміністрації, нехай нам Господь допоможе.

Я обернувся до Банерджі. Худенький, низенький хлопець із правильними рисами обличчя — такі виглядають юними й у сорок. Не такими уявляють поліцейських. Враження він справляв чесного і водночас знервованого чоловіка, а гладеньке чорне волосся, акуратно розчесане на косий проділ, і круглі окуляри в металевій оправі робили його схожим швидше на поета, аніж на поліцейського.

— Сержанте,— сказав я,— починайте шукати відбитки пальців.

— Авжеж, сер,— відповів він з акцентом суррейського гольф-клубу. Вимова у нього більш англійська, ніж у мене.— Ще щось, сер?

— Лише одне,— кивнув я.— Що ви там видивлялися?

— Я бачив жінку, сер,— заблимав він очима.— Вона за нами спостерігала.

— Банерджі,— великий палець Дігбі вказав на юрбу,— звідти за нами спостерігає сотня роззяв.

— Так, сер, але та леді дуже налякана. Коли побачила мене, заклякла і зникла в кімнаті.

— Гаразд,— сказав я.— Коли обшукаєте все внизу, ми з вами піднімемося туди і побачимо, чи зможемо поговорити з вашою подружкою.

— Не вважаю, що це добра думка, старий,— заперечив Дігбі.— Тобі варто дещо знати про місцевих мешканців та їхні звички. Якщо почнеш розпитувати жінку, їм це не сподобається. Не встигнеш і до другого запитання перейти, як розпочнеться заколот. Краще вже я за це візьмуся.

Банерджі поморщився.

Дігбі спохмурнів:

— Ви щось хотіли сказати, сержанте?

— Ні, сер.— Голос у Банерджі був такий, немов він просив вибачення.— Просто не думаю, що наш візит стане причиною заколоту.

— І чому ж це ви так у цьому переконані? — поцікавився Дігбі.

— Ну, знаєте, сер,— відповів Банерджі,— мені достеменно відомо, що в тому будинку — бордель.

Годину по тому ми з Банерджі стояли перед входом до будинку номер сорок сім по Маніктоллалейн. Перед нами була неохайна двоповерхова будівля. От чого не бракувало в Чорному місті, так це неохайних будинків. Здається, інших тут і немає, лише напівзруйновані переповнені споруди, у яких роєм купчилися люди. Дігбі щось там казав про злидні місцевого люду, та насправді була в цьому кварталі своя жалюгідна краса, чимось нагадував він Вайтчепел або Степні.

Стіни колись були пофарбовані в життєрадісний блакитний колір, але фарба давно вже програла бій із безжалісним сонцем і дощами. Лише кілька блідих клаптиків, водянисто-блакитних смужок на вкритій пліснявою сіро-зеленій штукатурці, свідчили про щасливіші часи. Місцями штукатурка відвалилася, виставивши напоказ покришені руді цеглини, зі щілин потяглися паростки бур’яну. Вгорі, немов зламані зуби, стирчали залишки балкона, ліани нещадно душили металеве поруччя.

Парадні двері являли собою кілька кривих, погано підігнаних дощок. Фарба на них також облупилася, оголивши темну, поточену шашелем деревину.

Банерджі підняв латі й гучно постукав.

Ізсередини не пролунало ані звуку.

Він покосився на мене.

Я кивнув.

Він знову постукав.

— Поліція! Відчиняйте!

Нарешті почувся заглушений голос:

— Аши, аши! Постривайте!

Звуки. Човгання ніг, клацання замка. Тоненькі дерев’яні двері загриміли і прочинилися. Перед нами стояв місцевий старий із копицею сріблястого нечесаного волосся, зігнутий, немов той знак запитання. Засмагла шкіра, тонка, немов пергамент, звисала з нього так, що здавалося, немов то не людина, а птах у клітці. Старий глянув на Банерджі і беззубо посміхнувся.

— Агов, баба, чого тобі треба?

Банерджі перевів погляд на мене.

— Сер, легше буде, якщо я поясню йому бенгальською.

Я кивнув.

Банерджі заговорив, але старий, схоже, його не чув. Сержант повторив уже гучніше. Тонкі брови старого збентежено зійшлися на переніссі. Поступово обличчя його прояснилося, повернулася посмішка. Він зник, і за мить двері широко відчинилися.

— Ашун! — сказав він Банерджі і повернувся до мене: — Заходь, сагибе. Заходь. Заходь!

Він повів нас довгим темним коридором. Прохолодне повітря було важким від запаху ладану. Ми пішли слідом, і наші кроки луною відбилися від полірованого мармуру. Будинок був обставлений зі смаком, майже розкішно, являючи собою разючий контраст із обшарпаним фасадом. Немов вийшов за ворота Майл-Енда і опинився у Мейфейрі.

У кінці коридора старий зупинився і впустив нас до великої, гарно обставленої вітальні. На елегантних канапах у стилі рококо були розсипані шовкові східні подушечки. На дальній стіні, над кріслом, оббитим червоним оксамитом, хоробро дивився з портрета індійський принц у короні.

Зі стелі нерухомо звисала велика зелена пунка[3]завбільшки як чималий обідній стіл, із двору лилося світло.

Старий жестом попросив нас почекати і нечутно зник.

У сусідній кімнаті цокав годинник. Відстрочка мене потішила. Минув уже тиждень, а мені й досі здається, що акліматизація не закінчилася. І справа не тільки у спеці. Є дещо інше. Аморфне і невизначене. Знервованість, що проявилася болем у потилиці і нудотою в шлунку. Схоже, сама Калькутта вимагає від мене плати за приїзд сюди.

Кілька хвилин по тому двері відчинилися і увійшла індійка середнього віку, за нею, як вірний цуцик, дріботів старий. Як на свій вік, жінка була вродливою. Двадцять років тому її можна було б назвати справжньою красунею. Повнотіла, зі шкірою кольору кави і карими очима, підведеними вугіллям. Спереду волосся у неї розділялося на проділ, а ззаду було стягнуте у вузол. На лобі — кармінна цяточка. Убрана в яскраво-зелене шовкове сарі, краї якого розшито золотистими птахами. Під ним — блуза зеленого шовку, яка не закривала живіт. Руки прикрашали кілька золотих браслетів, а шию обвивало багате намисто з маленьких зелених камінців.

— Намаскар, джентльмени,— привіталася вона, склавши руки перед грудьми. Браслети тихенько задзеленчали.— Прошу, сідайте.

Я очима запитав у Банерджі, чи не цю жінку він бачив у вікні. Він похитав головою.

Вона представилася як місіс Боуз, володарка дому.

— Мій слуга каже, ви маєте до мене запитання.

Вона підійшла й елегантно опустилась у шезлонг. Немов за наказом, пунка на стелі гойднулася, пропускаючи приємний вітерець. Місіс Боуз натиснула на маленьку мідну кнопку на стіні поруч. На порозі мовчки з’явилася служниця.

— Ви вип’єте чаю, так? — запитала місіс Боуз і, не очікуючи на відповідь, повернулася до служниці та наказала: — Міна, на.

Дівчина зникла так само мовчки, як і з’явилася.

— Ну а тепер,— повернулася до нас місіс Боуз,— скажіть, чим я можу вам допомогти, джентльмени?

— Я капітан Віндгем,— сказав я,— а це сержант Банерджі. Я так розумію, вам уже відомо про інцидент, що стався на алеї поруч із вашим домом.

Вона ввічливо посміхнулася.

— Ваші констеблі зчиняють такий галас, що, гадаю, увесь квартал уже знає про цей «інцидент», як ви його назвали. Може, ви розкажете мені, що ж там сталося?

— Було вбито людину.

— Вбито? — Жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся.— Який жах.

Із власного досвіду знаю, що англійським жінкам варто лише почути слово «вбивство», як одразу ж виникає потреба в нюхальній солі, але місіс Боуз явно зліплена з іншого матеріалу.

— Перепрошую, джентльмени,— продовжила вона,— але в цій частині міста людей убивають щодня. Але я не пам’ятаю, щоб раніше нашими вулицями бігала половина поліцейських Калькутти і перевертала все догори дриґом, не кажучи вже про англійського офіцера. Як правило, бідолашну жертву везуть до моргу, оце і все розслідування. Чому ж цього разу така метушня?

А «метушня» тому, що вбили англійця. Але у мене склалося відчуття, що їй про це добре відомо.

— Мушу запитати вас, мадам, чи бачили ви, чи чули щось на алеї минулої ночі?

Вона похитала головою:

— З алеї вночі завжди доносяться якісь звуки. П’янички б’ються, собаки виють, але якщо ви питаєте, чи не чула я, як убивають людину, то відповідь «ні».

Відповідь була дуже категоричною, і це здалося мені дивним. Досвід підказує, що жінки середнього віку із середнього класу, як правило, дуже охоче допомагають слідству, якщо сталося вбивство. Це робить їхнє життя цікавішим. Деякі беруться до справи так завзято, що радісно переказують усі чутки та плітки, немов це одкровення святого Івана. Її поведінку аж ніяк не назвеш типовою для жінки, яка щойно почула про вбивство за десять футів від свого дому. Підозрюю, вона щось приховує. Але що б то не було, воно не обов’язково має відношення до вбивства. Останнім часом влада ввела так багато заборон, що вона може приховувати зовсім інше.

— Чи не відбувалося поблизу якихось зборів бунтарського характеру? — запитав я.

Вона поглянула на мене так, немов я був на диво дурнуватою дитиною.

— Цілком можливо, капітане. Урешті-решт, це ж Калькутта. Місто, у якому мільйону бенгальців нема чим зайнятися, як теревенити про революцію. Хіба не тому ви перемістили столицю в Делі? Чи не краще смажитись у тихій пустелі в оточенні поступливих пенджабців, аніж миритися з такими небезпечними бенгальськими підбурювачами? Щоправда, далі розмов справа у них не йде. Але, відповідаючи на ваше запитання, ні, мені не відомо про збори бунтарського характеру Нічого такого, що б порушувало ваші дорогоцінні закони Роулетта[4].

Закони Роулетта. Їх прийняли минулого місяця, і це дало нам змогу хапати будь-кого за підозрою в тероризмі та революційній діяльності. За ґратами людину можна було тримати без слідства до двох років. Життя поліцейських стало легшим і простішим. Індійці, звісно, люто опиралися, і не можу сказати, що я їх звинувачую. Урешті-решт, ми ж боролися за свободу, а дійшли до того, що заарештовували людей без ордерів і кидали до тюрем за те, що нам ввижалося бунтарським, чи то збори без дозволу, чи витріщання на англійця.

Місіс Боуз підвелася.

— Перепрошую, джентльмени, я не можу вам нічим допомогти.

Настав час заговорити по-іншому.

— Може, ви ще зміните свою думку, місіс Боуз,— сказав я.— Сержант озвучив підозру щодо того, який у вас тут заклад. Особисто я вважаю, що він помиляється, але можу покликати команду з десяти офіцерів найближчого підрозділу, і за тридцять хвилин вони дізнаються, хто з нас має рацію. Вони здатні перевернути тут усе догори дриґом, а вас супроводити на Лал-базар і поставити там кілька запитань. Може, вам навіть запропонують провести кілька ночей у камері, на гостині у віце-короля, так би мовити... Але ви завжди можете обрати співпрацю з нами.

Вона поглянула на мене і посміхнулася. Не схоже, щоб мої слова її налякали, що дуже дивно. Проте свою наступну фразу вона добре обміркувала.

— Капітане Віндгем, гадаю, сталося... непорозуміння. З радістю допоможу вам усим, чим зможу. Але минулої ночі, чесно, я нічого не бачила і не чула.

— У такому разі,— сказав я,— ви не заперечуватимете, якщо ми опитаємо тих, хто перебував у цей час у будинку?

Двері відчинилися, увійшла служниця зі срібною тацею, на якій стояло все, що асоціюється з чаюванням осіб середнього класу. Вона поставила тацю на стіл червоного дерева поруч зі своєю господинею і вийшла з кімнати.

Місіс Боуз взяла чайничок і елегантне срібне ситечко і налила чаю в три чашки.

— Звісно, капітане,— нарешті сказала вона.— Можете говорити з ким захочете.

Вона знову натиснула на мідну кнопку, повернулася служниця. Вони обмінялися іноземними словами, і дівчина зникла.

Місіс Боуз повернулася до мене.

— Скажіть-но мені, капітане, ви ж явно в Індії не так давно. Скільки ви вже тут?

— Навіть і не здогадувався, що це так очевидно.

Місіс Боуз посміхнулася.

— Так воно і є. По-перше, ваше обличчя того цікавого відтінку — рожевого, який дозволяє припустити, що найголовнішого уроку місцевого життя ви ще не засвоїли: між півднем і четвертою варто лишатись у приміщенні. По-друге, ви ще не набули того бундючного вигляду, з яким ваші земляки в цій країні звертаються до індійців.

— Вибачте, що вас розчарував,— відповів я.

— Не вибачайтесь,— відмахнулася вона.— Упевнена, що це лише питання часу.

Не встиг я нічого відповісти, як двері відчинилися і до кімнати увійшли чотири стрункі дівчини, а за ними — служниця і старий, який нас зустрів. Схоже, дівчат щойно витягли з ліжка. На відміну від місіс Боуз жодна з них не була нафарбована, але усі були красунями від природи. Убрані вони були в прості бавовняні сарі пастельних кольорів.

— Капітане Віндгем,— сказала місіс Боуз,— дозвольте представити моїх домочадців.— Вона махнула рукою на старого: — Ратана ви вже зустрічали. І Міну, мою служницю. А це Сарасваті, Лакшмі, Деві й Сіта.

Вона називала імена, і дівчата одна за одною складали руки у привітанні. Схоже, вони нервували. Цього і варто було очікувати. Більшість молодих проституток у Лондоні також нервували, коли їх розпитували представники закону. Більшість, але не всі.

— Не всі в моєму домі володіють англійською,— продовжила місіс Боуз.— Не заперечуватимете, якщо я перекладатиму на хінді?

— Чому хінді, а не бенгальська? — поцікавивсь я.

— Тому, капітане, що хоча Калькутта і столиця Бенгалії, багато її мешканців не є бенгальцями. Сіта з Орісси, а Лакшмі із Біхара. Хінді, скажімо так, лінгва франка.— Вона посміхнулася, задоволена своєю промовою, і вказала на Банерджі: — Я так розумію, ваш сержант розмовляє хінді?

Я поглянув на нього.

— Моя хінді заіржавіла, сер,— відповів він,— але її вистачить.

— Гаразд, місіс Боуз,— сказав я,— прошу, запитайте у них, чи вони не бачили або не чули чогось незвичного на алеї минулої ночі.

Місіс Боуз переклала запитання. Старий, схоже, не почув, тож вона повторила голосніше. Я поглянув на Банерджі. Той не відривав очей від Деві.

Одна за одною дівчата відповіли: «Ні».

Мене це не переконало.

— У домі було семеро, і жоден нічого не бачив і не чув?

— Виходить, так,— підтвердила місіс Боуз.

Я по черзі оглянув усіх. Ратан, старий, був явно глухуватим, тож нічого і не міг почути. Служниця, Міна, могла, але її тіло не вказує на те, що вона щось приховує. Місіс Боуз занадто розумна, щоб щось видати. Жінки її професії швидко навчаються обходити незручні запитання поліції. Лишається четверо дівчат. Одна з них могла щось бачити. Якщо так, то приховати це від мене їм буде значно важче, ніж місіс Боуз.

Я повернувся до Банерджі:

— Сержанте, будь ласка, повторіть запитання кожній дівчині окремо.

Він так і зробив. Я спостерігав, як вони відповідають. Сарасваті і Лакшмі обидві відповіли: «Ні». Деві на мить завагалася, відвела погляд, а тоді теж відповіла: «Ні». Цього мені вистачило.

Банерджі запитав останню дівчину. Відповідь її була такою ж, як і в подруг, але я не побачив і натяку на те, що вона щось приховує. Мусимо поговорити з Деві. Але не зараз і не тут. Потрібно поговорити з нею наодинці.

— На жаль, капітане, ми нічим не можемо вам допомогти,— сказала місіс Боуз.

— Схоже, так,— підвівсь я з канапи.

Банерджі теж встав. Якщо місіс Боуз і відчула полегшення, вона добре його приховала. Спокійна, як лотос на озері. Я вдався до останньої спроби позбавити її рівноваги.

— Лише одне, останнє запитання, якщо дозволите.

— Звісно, капітане.

— Де містер Боуз?

Вона грайливо посміхнулася:

— Годі вам, капітане! Ви ж розумієте, що моя професія інколи вимагає хоч якоїсь подоби респектабельності. Я дійшла висновку, що чоловік, навіть якщо його й ніколи немає, допомагає владнати деякі невеличкі життєві проблеми.

Ми вийшли з будинку і знову опинилися на нещадній спеці. Тіло ще не забрали, просто прикрили брудною парусиною. Його вже давно мали відвезти. Я пошукав Дігбі, але ніде не побачив.

Алея перетворилася на горно, хоча на юрбу це ніяк не вплинуло, вона лише збільшилася. Люди тулилися одне до одного, прикрившись великими чорними парасолями. Схоже, парасолю мав при собі кожен мешканець Калькутти, хоча ховалися під ними від сонця, а не від дощу. Я пригадав пораду місіс Боуз не виходити на вулицю вдень і вирішив її дотримуватись.

Десь далеко почулася сирена, і незабаром ми побачили, як до нас по вузенькій переповненій вуличці прямує оливково-зелена карета «швидкої допомоги». Попереду неї їхав констебль на велосипеді і кричав, щоб звільнили дорогу. Діставшись до стрічки, він зіскочив на землю, притулив велосипеда до муру і поквапився до мене.

— Капітане Віндгем, сер? — віддав він честь.

Я кивнув.

— Маю для вас повідомлення, сер. Вашої присутності негайно вимагає комісар Таггарт.

Лорд Чарлз Таггарт, комісар поліції. Ось причина мого перебування у Бенгалії.

Я подякував констеблю, і той повернувся до велосипеда. «Швидка допомога» вже зупинилася біля стрічки, і звідти вийшли два санітари-індійці. Вони поговорили з Банерджі, поклали тіло на ноші та завантажили в автомобіль.

Я знову озирнувся, шукаючи Дігбі, але не побачив, тож попросив Банерджі поїхати зі мною, і ми пішли до автомобіля, що стояв на початку алеї. Водій, кремезний сикх у тюрбані, відсалютував і відчинив задні дверцята.

Ми повільно покотили вузенькими переповненими вулицями Чорного міста; водій майже не прибирав руки з клаксона і лаяв пішоходів, рикш і вози, які не давали нам дороги. Я повернувся до Банерджі.

— Звідки вам відомо, що цей будинок — бордель, сержанте?

Він сором’язливо посміхнувся.

— Я розпитав кількох місцевих із натовпу про будинки навколо. Одна жіночка із задоволенням поділилася своїми міркуваннями щодо того, що відбувається в номері сорок сім.

— А наша місіс Боуз? Що про неї скажете?

— Цікава жінка, сер. Точно не прихильниця британців.

Він має рацію. Але це не означає, що вона має відношення до справи. Урешті-решт, вона ділова жінка, і мені добре відомо, що такі люди на політику не мають часу. Доки це не може збільшити прибутків, звісно.

— А жінка, яку ви бачили у вікні?

— Це та, яку звуть Деві.

— Ви ж не вважаєте, що це її справжнє ім’я?

— Бувають і такі, сер. Але Деві означає «богиня», і три інші дівчини мають імена індуських богинь. Тож гадаю, це не просто збіг. Як я зрозумів, такі дівчата часто працюють під вигаданими іменами.

— Ваша правда, сержанте,— сказав я і сухо додав: — Вітаю, ваша обізнаність щодо повій заслуговує поваги.

У молодого чоловіка почервоніли вуха.

— Отже,— продовжив я,— думаєте, вона щось бачила?

— Вона заперечує, сер.

— Так, але яка ваша думка?

— Переконаний, вона бреше, і ризикну припустити, сер, що ви теж це помітили. От тільки не розумію, чому ви не стали розпитувати її далі?

— Терпіння, сержанте,— відповів я.— На все свій час і місце.

Ми вже дісталися до Читпор-роуд, околиці Білого міста. Уздовж широких авеню вишикувалися імпозантні особняки: будинки заможних торговців, які продавали все, від бавовни до опіуму.

— Незвичайне прізвисько, Не Здавайся,— сказав я.

— Завдячую йому своїм ім’ям, сер,— відповів Банерджі.— Мене звуть Сурендранат. Це одне з імен Індри, короля богів. На жаль, вимова помічнику інспектора Дігбі ніяк не дається, для нього воно звучить дуже схоже на англійське «не здавайся», тож так він мене й охрестив.

— І яке ваше ставлення до цього, сержанте?

Банерджі покрутився на сидінні.

— Мене й гірше називали, сер. Враховуючи природну нездатність ваших земляків вимовити будь-яке іноземне ім’я, у якому складів більше одного, Не Здавайся не таке вже й погане.

Якийсь час ми їхали мовчки, але скоро мені стало ніяково. До того ж хотілося більше дізнатися про цього молодика, оскільки, не враховуючи слуг і підлеглих нижчих рангів, він був першим справжнім індійцем, якого я зустрів після приїзду. Тож я почав його розпитувати.

— Дитинство я провів на Шіам-базарі,— почав він.— А тоді пансіон та університет у Англії.

Батько його був адвокатом у Калькутті і відправив своїх трьох синів навчатися до Англії: Гарроу, тоді Оксфорд, Кембридж. Банерджі наймолодший із них. Один зі старших братів пішов стопами батька і став членом Лінкольнс-Інн[5]. Інший став досить відомим лікарем. Батько хотів, щоб молодший син зробив кар’єру в індійському департаменті державної служби, легендарному ІДДС, але, незважаючи на престиж, юнакові не припало до душі цілий день шкрябати пером. Натомість він вирішив піти в поліцію.

— Як до цього поставився батько? — поцікавивсь я.

— Не дуже зрадів,— зізнався Банерджі.— Він підтримує боротьбу за національний уряд. Вважає, що, вступивши до імперської поліції, я допомагаю британцям принижувати власний народ.

— А ти сам як вважаєш?

Перед тим як відповісти, Банерджі на мить замислився.

— Гадаю, сер, що колись у нас дійсно буде національний уряд. Або ж британці підуть геть. У будь-якому разі, я переконаний, що після цього мир по всій країні не запанує і земляки мої доброзичливими не стануть, що б там не казав містер Банді. Вбивства в Індії все одно будуть скоювати. І навіть якщо ви підете, сер, індійцям знадобляться навички, щоб виконувати свої обов’язки на тих посадах, які раніше обіймали ви. Правопорядку це стосується не менше, ніж інших галузей.

Не зовсім такого схвалення імперії чекав я від поліцейського. Англійці, як правило, вважають, що місцеві мешканці або підтримують їх, або виступають проти, і якщо ти вже працюєш в Імперській поліції, мусиш бути на боці найвідданіших. Урешті-решт, на їхніх плечах тримається вся система. І той факт, що принаймні один із поліцейських підтримує і тих і інших, може стати ударом.

Зізнаюся, що перший тиждень у Калькутті був для мене більш ніж неспокійним. З індійцями я вже зустрічався, навіть бився пліч-о-пліч із ними на війні. Пригадую Іпр 1915 року, самогубну контратаку, на яку послали нас генерали під жалюгідним селищем Лангемарк. Сипаї з третього лахорського дивізіону, переважно сикхи і патани, ішли в бій без надії на успіх, і їх скосило, не встигли вони навіть побачити позицій бошів. Вони померли хороброю смертю. І тепер тут, у Калькутті, я з тривогою дивився, як ми поводилися з їхнім народом на їхній землі.

— А ви, сер? — запитав Банерджі.— Яким вітром вас занесло до Калькутти?

Я мовчав.

Що мені було відповісти?

Що вижив у війні, яка вбила брата і друзів? Що мене поранило, я повернувся додому і дізнався, що доки видужував у шпиталі, померла від грипу дружина? Що Англія мені набридла і я втратив у неї віру? Розказувати таке місцевому мешканцю вважається дурним тоном. Тож я відповів те ж саме, що й усім іншим:

— Втомився від дощу, сержанте.