Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Сандіністський удар. Хроніка нападу на «дім свиней»

План здавався занадто простим безумством. Йшлося про те, аби всього лиш двадцять п’ять людей серед білого дня захопили Національний палац в Манагуа, взяли в заручники членів палати депутатів і — як викуп — добились звільнення всіх політичних в’язнів. Національний палац, стара двоповерхова споруда поганого смаку з монументальними єпископськими митрами, з численними вікнами по її боках і фасадом з колонами бананового Парфенона, що виходить на безлюдну площу Республіки, займає цілий квартал. Крім сенату на першому поверсі і палати депутатів на другому, там розміщуються міністерство фінансів, міністерство внутрішніх справ і головне управління доходів, тож це найбільш публічний і велелюдний будинок з усіх офіційних будівель Манагуа. Тому біля кожних дверей там завжди є поліцейський із довгоствольною зброєю, на сходах другого поверху ще два, а також численні головорізи міністрів і парламентарів повсюди. В робочі години разом зі службовцями і публікою в сутеренах, кабінетах і коридорах є не менше трьох тисяч осіб. Утім керівництво Сандіністського фронту національного визволення (СФНВ) не вважало, що напад на той бюрократичний базар і справді буде занадто простим безумством, радше навпаки — несосвітенною дурницею. Насправді той план ще в 1970 році вимислив і запропонував активіст-ветеран Еден Пастора, але втілили його в життя тільки цього спекотного серпня, коли стало занадто очевидно, що Сполучені Штати вирішили допомогти Сомосі залишитися на його кривавому троні до 1981 року.

«Ті, хто спекулюють моїм здоров’ям, нехай позбудуться ілюзій», — сказав диктатор після своєї нещодавньої поїздки до Вашингтона. «В інших воно гірше», — додав він із властивою йому зарозумілістю. Невдовзі було повідомлено про три кредити на сорок, п’ятдесят і сімдесят мільйонів доларів. І врешті президент Картер власноруч перелив чашу через край, надіславши Сомосі особистого листа з подякою за мниме покращення ситуації з правами людини в Нікарагуа. Керівництво СФНВ, заохочуване помітним зростанням народного неспокою, визнало конечно необхідною рішучу відповідь і наказало втілити в життя заморожений план, який стільки разів відкладався протягом восьми років. Оскільки йшлося про те, щоб захопити парламентарів режиму, операції дали кодову назву «Операція Свинарня». Тобто: напад на «дім свиней».

Зеро, один і два

Відповідальність за операцію було покладено на трьох добре перевірених активістів. Першим був чоловік, який її придумав і мав нею командувати, чиє справжнє ім’я схоже на псевдонім поета навіть на батьківщині Рубена Даріо: Еден Пастора. Це сорокадворічний чоловік, з двадцятирічним бурхливим партійним стажем і рішучістю командира, яку йому не вдається замаскувати своїм дивовижним почуттям гумору. Син консервативних батьків, середню освіту він отримав в єзуїтів, а потім пройшов три курси медицини в університеті Ґвадалахари в Мексиці. Три курси за п’ять років, бо кілька разів переривав навчання, аби вернутися в партизанські загони своєї країни, і лиш коли їх розгромлювали, він повертався до вивчення медицини. Найдавнішим його спогадом (він мав тоді сім років) була смерть батька, убитого Національною гвардією Анастасіо Сомоси Ґарсії. За традиційним правилом СФНВ як командиру операції йому дали псевдо Зеро.

Другим було призначено Уґо Торреса Хіменеса, тридцятирічного ветерана партизанської війни, чия політична підготовка була такою ж ефективною, як і військова. Він брав участь у знаменитому захопленні заручників на святі у родичів Сомоси в 1974 році, його заочно засудили до тридцятирічного ув’язнення, і відтоді він жив у Манагуа у цілковитому підпіллі. Його конспіративним ім’ям, як і в попередній операції, був номер Один.

Номер Два, єдина жінка в команді, це двадцятидворічна Дора Марія Тельєс, дуже вродлива, сором’язлива і захоплена дівчина, із розумом і здоровим глуздом, які могли б їй прислужитися для будь-якої великої справи в житті. Вона також три роки вивчала медицину в Леоні. «Але покинула через розчарування, — каже вона. — Дуже сумно та тяжко виходжувати виснажених голодом дітей, аби через три місяці вони верталися в лікарню у ще гіршому стані від недоїдання». Як член північного фронту «Карлос Фонсека Амадор», з 1976 року вона жила в підпіллі.

Ні гриви, ні борід

Доповнювали групу ще двадцять три хлопці. Керівництво СФНВ ретельно відібрало їх в усіх регіональних комітетах Нікарагуа серед найсміливіших і випробуваних у бойових діях, та найбільше в них дивувала молодість. Якщо не брати до уваги Пастору, середній вік диверсійної групи становив двадцять років. Трьом з її членів було по вісімнадцять.

Двадцять шість членів групи уперше зібралися на явочній квартирі в Манагуа лише за три дні до наміченої дати акції. Окрім перших трьох номерів, жоден з них не був знайомий з іншими і не мав найменшого поняття про суть операції. Їх тільки попередили, що це смілива акція з величезним ризиком для їхніх життів, і всі на це пристали.

Командир Зеро — єдиний, хто був колись всередині Національного палацу: у ранньому дитинстві він ходив туди з мамою сплатити податки. Дора Марія, номер Два, мала деяке уявлення про Блакитну залу, де засідає палата депутатів, бо бачила її колись по телевізору. Решта групи не тільки не знала, як виглядає той палац, бодай ззовні, більшість з них взагалі ніколи не була в Манагуа. Проте у трьох керівників був добрий план, що його накреслив із певним науковим навиком лікар, і вже за кілька тижнів до акції вони напам’ять знали деталі тої будівлі, наче прожили там півжиття.

Вибраним для акції днем став вівторок 22 серпня, бо обговорення державного бюджету гарантувало численнішу присутність. О пів на десяту ранку того дня, коли дозор підтвердив, що засідання палати депутатів відбудеться, двадцяти трьом хлопцям відкрили всі секрети плану і кожному визначили точне завдання. Їх поділили на шість загонів, по чотири в кожному, і завдяки складній, але ефективній системі, кожному з них дістався номер, що дозволяв знати, який його загін і яке його місце в ньому.

Геніальність акції полягала в тому, аби прикинутися патрулем Школи базової підготовки піхотинців Національної гвардії. Тож вони вбралися в уніформу оливкового кольору, пошиту підпільними швачками у різних розмірах, взулися у військові черевики, куплені попередньої суботи у різних крамницях. Кожному видали похідну сумку з червоно-чорною хустинкою СФНВ, двома носовими хустинками на випадок поранень, ручним ліхтариком, масками і окулярами проти газів, пластиковими пакетами, щоб запасати воду в надзвичайній ситуації, і пакетом бікарбонату, аби протистояти сльозогінним газам. Крім того, у спільному оснащенні диверсійної групи було ще десять півтораметрових нейлонових мотузок, щоб прив’язувати заручників, і три ланцюги з висячими замками, щоби замкнути зсередини всі двері Національного палацу. Медичних наборів вони з собою не мали, бо знали, що в Блакитній залі є медична служба і аптечки першої допомоги. Й нарешті, їм роздали зброю, яка ніяк не могла відрізнятись від тієї, якою користується Національна гвардія, бо майже вся була захоплена в боях. Усе озброєння складалося з двох пістолетів-кулеметів Узі, автоматів G3, M3, M2, двадцяти гвинтівок Ґаранд, пістолета Бравнінґ і п’ятдесяти гранат. Кожен міг зробити триста пострілів.

Єдиний опір усі вони вчинили, коли треба було обрізати волосся і зголити бороди, які вони так старанно відрощували на фронтах війни. Проте жоден член Національної гвардії не може носити ні довгого волосся, ні бороди, і тільки офіцери можуть мати вуса. Тож не було іншої ради, як стригтися, і то як-небудь, бо СФНВ в останній момент не знайшов надійного перукаря. Вони стригли один одного. Дорі Марії рішуча товаришка, двічі клацнувши ножицями, обтяла її розкішну бойову гриву, аби не було видно, що то жінка в чорному береті.

Об одинадцятій п’ятдесят ранку в Блакитній залі зі звичною затримкою розпочалось засідання палати депутатів. До її складу входять лише дві партії: Ліберальна партія, яка є офіційною партією Сомоси, і Консервативна партія, що грає роль лояльної опозиції. З великих скляних дверей головного входу видно парламентські лави лібералів справа і парламентські лави консерваторів зліва, а в глибині, на підвищенні, — довгий стіл для президії. За кожним рядом лав є балкон для прихильників кожної партії і трибуна для журналістів, але балкон для прихильників консерваторів вже віддавна зачинений, тоді як для лібералів відчинений і завжди заповнений найманими прибічниками. У той вівторок він був залюднений більше, ніж звикло, а на трибуні для преси було близько двадцяти журналістів. Загалом у залі було сімдесят сім депутатів, і двоє з них для СФНВ були на вагу золота: Луїс Пальяйс Дебайле, двоюрідний брат Анастасіо Сомоси, і Хосе Сомоса Абреґо, син генерала Хосе Сомоси, який є зведеним братом диктатора.

Правитель іде!

Дебати щодо бюджету розпочалися о пів на першу, коли дві легкі вантажівки «Форд», пофарбовані у захисний колір, із зеленим брезентовим верхом і дерев’яними лавками ззаду, одночасно спинились перед двома бічними входами до Національного палацу. При кожному вході, як і передбачалось, стояв озброєний гвинтівкою поліцейський, та обидва добряче звикли до своєї рутини, аби здати собі справу, що зелень вантажівок була значно яскравішою, ніж в Національної гвардії. З кожної вантажівки швидко, скоряючись точним військовим наказам, висіли три загони солдатів.

Першим перед східною брамою зліз з вантажівки командир Зеро, за ним — три загони. Останнім командувала номер Два: Дора Марія. Щойно зіскочивши на землю, Зеро закричав своїм сильним і дуже владним голосом:

— Розступіться! Правитель іде!

Поліцейський при вході відразу ж відступив убік, і Зеро залишив одного зі своїх людей стояти на чатах біля нього. У супроводі своїх людей він піднявся широкими сходами на другий поверх з такими самими грубими криками, що їх видає Національна гвардія, коли наближається Сомоса, і дійшов туди, де стояли інші два поліцейські з револьверами і кийками. Зеро роззброїв одного, а Два роззброїла іншого із тим самим паралізуючим криком: «Правитель іде!»

Там поставили на чати інших двох партизанів. На той час юрба в коридорах почула крики, побачила озброєних вартових і спробувала утекти. В Манагуа це майже суспільний рефлекс: коли прибуває Сомоса, усі розбігаються.

У Зеро було конкретне завдання: увійти в Блакитну залу і не відпускати депутатів, знаючи, що всі ліберали і багато консерваторів озброєні. У номера Два було завдання прикривати цю операцію перед великими скляними дверима: відтіля згори можна було контролювати головний вхід в будівлю. Вони знали, що по обидва боки скляних дверей стоятимуть два поліцейські з револьверами. Унизу, при головному вході, що закривався решіткою з кованої сталі, стояли два чоловіки, озброєні гвинтівкою і пістолетом-кулеметом. Один з них був капітаном Національної гвардії.

Зеро і Два у супроводі своїх загонів через насмерть налякану юрму пробилися до дверей Блакитної зали і були заскочені тим, що в одного з поліцейських є гвинтівка. «Правитель іде!», — знову закричав Зеро і відібрав у нього зброю. Четвертий обеззброїв іншого, але ці поліцейські перші зрозуміли, що це обман, і втекли сходами на вулицю. Тож два охоронці при вході стали стріляти в людей номера Два, і ті відповіли залпом щільного вогню. Капітан Національної гвардії загинув, іншого поліцейського було поранено. Головний вхід на якусь мить лишився неприкритим, але номер Два розставила там кількох людей для його захисту.

Всі на землю

Як і передбачалося, почувши перші постріли, сандіністи, які охороняли бічні входи, прогнали обеззброєних поліцейських, зачинили двері зсередини при допомозі ланцюгів і висячих замків і побігли на підмогу своїм товаришам помежи тлумом, що біг не знати куди, гнаний панікою.

Тим часом номер Два проминула вхід до Блакитної зали і дійшла до кінця коридора, де був бар для депутатів. Коли вона штовхнула карабіном М1 двері, готова стріляти, то побачила тільки купу чоловіків, розпростертих на синьому килимі. То були налякані депутати, які, почувши перші постріли, кинулися на підлогу. Їхні охоронці, думаючи, що й справді йдеться про Національну Гвардію, здалися без опору.

Відтак Зеро штовхнув дулом G3 широкі матові скляні двері Блакитної зали і натрапив на цілком паралізовану палату депутатів: шістдесят два пополотнілі чоловіки ошелешено дивились на двері. Побоюючись, що його впізнають, бо з декотрими з них він учився разом в школі єзуїтів, Зеро випустив свинцеву чергу в стелю і закричав:

— Гвардія! Всі на землю!

Всі депутати кинулися на підлогу позаду пюпітрів, за винятком Пальяйса Дебайле, який розмовляв по телефону за столом президії і остовпів. Згодом вони самі мусили пояснити причину свого переляку: вони подумали, що Національна гвардія виступила проти Сомоси і прийшла їх розстріляти.

У східному крилі будівлі номер Один почув перші постріли тоді, коли його люди вже нейтралізували двох поліцейських на другому поверсі, і він направлявся углиб коридору, де було міністерство внутрішніх справ. На відміну від загонів Зеро, загони номера Один сформували бойовий порядок і по дорозі спинялись для виконання визначених завдань. Третій загін, яким командував номер Три, штовхнув двері міністерства внутрішніх справ в ту мить, коли будівлею розляглася свинцева черга Зеро. В приймальні міністерства вони натрапили на капітана і лейтенанта Національної гвардії, охоронців міністра, які, почувши постріли, притьмом вибігли. Загін номера Три не дав їм часу вистрілити. Відтак штовхнули двері вглибині коридору й опинилися в прохолодному кабінеті з м’якою оббивкою стін і побачили за столом чоловіка років п’ятдесяти двох, дуже високого і трохи зблідлого, який підняв руки, хоча ніхто йому цього не наказував. То був агроном Хосе Антоніо Мора, міністр внутрішніх справ і наступник Сомоси за призначенням конгресу. Він капітулював, не знаючи перед ким, хоча й носив при поясі пістолет Бравнінґ, а в кишенях — чотири набиті обойми. А тим часом номер Один дійшов до задніх дверей Блакитної зали, перестрибуючи через купи розпростертих на підлозі чоловіків і жінок. Те саме випало й номеру Два, яка в той момент увійшла через скляні двері, ведучи здибаних в барі депутатів з піднятими руками. Лише за якусь мить вони усвідомили, що зала видалась їм безлюдною, бо депутати лежали на землі позаду пюпітрів.

У ту мить ззовні почулася коротка перестрілка. Зеро знову вийшов із зали і побачив патруль Національної гвардії під орудою капітана, який від головного входу в будівлю стріляв по партизанах, розставлених перед Блакитною залою. Зеро кинув у нього осколкову гранату і поклав штурмові край. Бездонна тиша запала всередині велетенської будівлі, зачиненої товстими сталевими ланцюгами, де не менше двох з половиною тисяч людей, лежачи долілиць, питали себе, що їх чекає. Вся операція, як і передбачалося, тривала рівно три хвилини.

Вступають єпископи

Анастасіо Сомоса Дебайле, четвертий з династії, яка гнобила Нікарагуа понад сорок років, дізнався новину в той момент, коли сідав обідати в прохолодних сутеренах своєї приватної фортеці. Його негайною реакцією було віддати наказ стріляти не розбираючи по Національному палацу.

Так і зробили. Однак патрулі Національної гвардії не могли наблизитись, бо сандіністські загони, як і передбачалося, з усіх чотирьох боків відкидали їх інтенсивним вогнем з вікон. Чверть години літав вертоліт, стріляючи шрапнеллю по вікнах, і врешті поранив одного партизана в ногу, то був номер Шістдесят два.

Через двадцять хвилин після того, як було віддано наказ про облогу, Сомоса отримав перший прямий телефонний дзвінок зсередини Національного палацу. То був його кузен Пальяйс Дебайле, який передав йому перше послання від СФНВ: або вогонь зупинять, або вони почнуть страчувати заручників, одного кожні дві години, доки не буде прийнято рішення обговорити умови. Відтак Сомоса наказав призупинити облогу.

Невдовзі ще один дзвінок від Пальяйса Дебайле поінформував Сомосу, що СФНВ яко посередників пропонує трьох нікарагуанських єпископів: його преосвященство Міґеля Обандо Браво, архієпископа Манагуа, який вже виступав посередником під час нападу на свято прибічників Сомоси в 1974 році; його преосвященство Мануеля Саласара-і-Еспіносу, єпископа Леону; і його преосвященство Леовіхільдо Лопеса Фіторія, єпископа Ґранади. Усі три випадком були в Манагуа, на спеціальній зустрічі. Сомоса прийняв цю пропозицію.

Згодом, також на вимогу сандіністів, до єпископів долучилися посли Коста-Ріки і Панами. Сандіністи, зі свого боку, важку ношу ведення переговорів довірили стійкості і здоровому глузду номера Два. Її першим завданням, яке вона виконала о другій сорок п’ять дня, було передати єпископам перелік умов: негайне звільнення політичних в’язнів, список яких додавався, широкий розголос воєнних зведень і розгорнутої політичної заяви, відведення гвардійців на триста метрів від Національного палацу, негайне схвалення петицій страйкуючих працівників лікарняної профспілки, десять мільйонів доларів і гарантії того, що диверсійна група і звільнені в’язні поїдуть в Панаму. Тож перемовини почалися ще у вівторок, тривали усю ніч і в середу, близько шостої вечора, досягли кульмінації. За цей час переговорники п’ять разів побували в Національному палаці (одного разу — о третій ранку середи) і насправді у перші двадцять чотири години здавалося, що угода не намітиться.

Вимога про те, аби по радіо зачитали усі воєнні зведення і розгорнуте політичне комюніке, що його СФНВ приготував заздалегідь, для Сомоси виявилась неприйнятною. Однак інша була неможливою: звільнення всіх в’язнів, які були у списку. Насправді у той список, цілком умисно, були включені двадцять в’язнів-сандіністів, які, без сумніву, загинули в тюрмах, ставши жертвами тортур і страт без суду і слідства, але влада відмовлялась це визнавати.

Зухвалість Сомоси

Сомоса відправив у Національний палац три відповіді, бездоганно надруковані на електричній машинці, але усі були без підпису і написані у неформальному стилі з купою хитрих двозначностей. Він не висунув контрпропозиції, тільки намагався ухилитися від умов партизанів. Вже з першого послання було очевидно, що він намагається виграти час, переконаний, що двадцять п’ять юнаків будуть нездатні довго утримувати в заручниках понад дві з половиною тисячі людей, знеможені голодом, безсонням і тривогою. Тому його перша відповідь, яку він дав о дев’ятій вечора у вівторок, була зухвалістю небожителя, що просив двадцять чотири години на роздуми.

Проте в своєму другому посланні, о пів на дев’яту ранку середи, він перемінив зарозумілість на погрози, але почав приймати умови. Причина була проста: переговорники о третій ранку обійшли Національний палац і упевнилися, що Сомоса помиляється в своїх розрахунках. Партизани з власної ініціативи евакуювали небагатьох вагітних жінок і дітей, через «Червоний хрест» передали військовим поранених і загиблих, і всередині панував лад і спокій. На першому поверсі, де в кабінетах перебували дрібні службовці, багато хто мирно спав у кріслах і на столах, інші придумували, чим себе розважити. Не булі ані сліду ворожого ставлення до хлопців в уніформах, які кожні чотири години інспектували приміщення, радше навпаки. Ба більше: у деяких кабінетах для них готували каву і багато заручників виражали їм свою симпатію і солідарність, навіть на письмі, і хотіли будь-що залишитись там як добровільні заручники.

У Блакитній залі, де зосередилися золоті заручники, переговорники могли спостерегти, що атмосфера така ж спокійна, як на першому поверсі. Жоден з депутатів не чинив жодного опору, їх легко обеззброїли, і в міру того, як минав час, по них ставала помітною щодалі більша злість на Сомосу через затримку з угодою. Партизани, зі свого боку, виказували впевненість і добре виховання, але також рішучість. Їхня відповідь на двозначності другого документа була категоричною: якщо через чотири години не буде конкретних відповідей, вони почнуть страчувати заручників.

Сомоса, мабуть, тоді зрозумів марність своїх розрахунків і злякався народного повстання, ознаки якого вже почали намічатися в різних місцях країни. Тож о пів на другу дня в середу у своєму третьому посланні він пристав на найважчу з умов: зачитати по всіх радіостанціях країни політичний документ СФНВ. О шостій вечора, через дві з половиною години, трансляція завершилася.

Сорок п’ять годин без сну

Хоча досі ніякої згоди досягнуто не було, здається, що Сомоса був готовий капітулювати від полудня середи. Адже о тій годині в’язні в Манагуа отримали наказ готувати свої валізи до подорожі. Більшість дізналась про акцію від власних наглядачів, багато з яких, у різних в’язницях, виражали в’язням свою таємну симпатію. З провінції політичних в’язнів стали перевозити в Манагуа задовго до того, як намітилась угода.

О тій самій порі Служба безпеки Панами повідомила генералові Омару Торріхосу, що один нікарагуанський чиновник середньої ланки хоче знати, чи він готовий послати літак для партизанів і звільнених в’язнів. Торріхос погодився. За кілька хвилин він отримав дзвінок від президента Венесуели Карлоса Андреса Переса, який був у курсі переговорів і помітно занепокоєний долею сандіністів, і хотів узгодити зі своїм панамським колегою операцію з транспортування. Того дня панамський уряд винайняв в компанії COPA комерційний літак «Електра», а Венесуела — велетенський «Геркулес». Обидва літаки чекали в аеропорту Панами, готові злетіти, коли закінчаться переговори.

Насправді завершились вони о четвертій дня у середу, і в останню годину Сомоса спробував нав’язати партизанам тригодинний строк, аби покинути країну, але ті, з очевидних причин, відмовились вилітати вночі. Десять мільйонів доларів зменшилися до півмільйона, але СФНВ вирішив далі не сперечатися, по-перше, тому, що гроші у будь-якому разі були вторинною умовою, а головним чином, тому, що члени диверсійної групи після двох діб без сну, перебуваючи під сильним тиском, стали виказувати тривожні ознаки втоми. Перші серйозні симптоми помітив у самого себе командир Зеро, коли виявив, що не може уявити собі місцезнаходження Національного палацу у місті Манагуа. Трохи згодом номер Один зізнався йому, що став жертвою галюцинації: йому причулося, що площею Республіки проїздять ірреальні поїзди. Й нарешті Зеро спостеріг, що номер Два почала куняти і що в якусь мить заледве не впустила карабін. Тоді він зрозумів, що треба негайно завершувати ту драму, яка тривала сорок п’ять годин, хвилина в хвилину.

Прощання і радість

У четвер, о пів на десяту ранку, двадцять шість сандіністів, п’ять переговорників і чотири заручники вирушили з Національного палацу в напрямку аеропорту. Заручники були найважливіші: Луїс Пальяйс Дебайле, Хосе Сомоса, Хосе Антоніо Мора і депутат Едуардо Чаморро. О тій порі шістдесят політичних в’язнів з усієї країни були на борту двох літаків, що прибули з Панами, де всі вони через кілька годин мали попросити притулку. Ясна річ, не було тих двадцяти, які вже ніколи не зможуть порятуватися.

Сандіністи висунули кінцеву вимогу: аби в полі зору не було військових і жодного руху транспорту на дорозі до аеропорту. Жодна з цих умов не була виконана, бо влада вигнала на вулиці Національну гвардію, аби завадити будь-якій демонстрації народної симпатії. То була марна спроба. Проїзд шкільного автобуса супроводжували бурхливі овації, люди виходили на вулицю, аби святкувати перемогу, і довгий, щораз чисельніший, хвіст автомобілів і мотоциклів їхав за ним до аеропорту. Депутата Едуардо Чаморро здивував такий вибух народної радості. Командир Один, що їхав поруч нього, сказав йому із благодушним настроєм полегкості:

— От бачите: це єдине, що не можна купити за гроші.

Вересень 1978 року,

«Альтернатіва», Богота