Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Бездротова телепатія

Відомий французький невролог, який постійно проводить дослідження, розповів мені вчора увечері, що виявив функцію головного мозку, яка, схоже, є дуже важливою. От тільки одна проблема: він не зміг встановити її призначення. Із деякою надією я запитав його, чи є якась ймовірність, що це функція, яка керує передчуттями, віщими снами і передачею думок. У відповідь він тільки глянув на мене з жалем.

Такий самий погляд я бачив вісімнадцять років тому, коли поставив схоже запитання своєму близькому другові, який також досліджує людський мозок у Національному університеті Мексики. Уже тоді я вважав, що телепатія і різні її методи є не відьмацтвом, як, схоже, думають маловіри, а простими природними здібностями, які наука відкидає, бо не знає їх, як відкидала теорію кулястості Землі, коли вважалося, що вона плоска. Якщо мене не підводить пам’ять, мій друг визнавав, що ділянка мозку, чиї функції є цілком підтвердженими, дуже обмежена, але відмовлявся визнати, що у решті тих потемків є місце для передбачення майбутнього.

Я розповідав йому телепатичні штучки, які він розвінчував як чисту випадковість, хоча деякі здавались надто очевидними. Якось увечері я зателефонував йому, щоб запросити на вечерю до нас додому, і тільки потім здав собі справу, що на кухні дечого бракує. Зателефонував йому знову, щоб попросити, аби він приніс із собою пляшку вина не дуже поширеної марки і шмат ковбаси. Потім Мерседес крикнула мені з кухні, аби я попросив ще мила для миття посуду. Та він вже вийшов з дому. Утім, вішаючи слухавку, я мав чітке відчуття (яке не можна пояснити дивом), що мій приятель отримав повідомлення. Відтак я записав його на папері, аби він не засумнівався в моїй версії, і через простий поетичний артистизм додав, аби він приніс ще й троянду. Невдовзі він та його дружина принесли те, що ми просили, включно з милом тієї самої марки, якою ми користуємося вдома. «Так вийшло, що супермаркет був відчинений і ми вирішили принести вам це», — сказали вони, майже вибачаючись. Бракувало лише троянди. Того дня мій друг і я розпочали особливий діалог, який досі не закінчився. Востаннє, коли я бачив його півроку тому, він був цілком поглинутий встановленням того, де в мозкові знаходиться свідомість.

Життя розцвічене цією таємницею більше, ніж хтось думає. Напередодні вбивства Юлія Цезаря його дружина Кальпурнія із жахом побачила, що всі вікна в домі раптом водночас розчинилися — без вітру і без звуку. Через багато сторіч романіст Торнтон Вайлдер приписав Юлієві Цезарю фразу, якої нема ні в його воєнних мемуарах, ані в чудових хроніках Плутарха і Светонія, але вона, як ніщо, характеризує людську ситуацію імператора: «Мною, хто править стількома людьми, правлять птахи і громовиці». В історії людства — відколи молодий Йосип розтлумачив сни в Єгипті — повно таких дивовижних зблисків. Знаю двох ідентичних близнят, яким болів той самий зуб у той самий час в різних містах, і які, коли вони разом, відчувають, що думки одного втручаються в думки іншого. Багато років тому на карибському узбережжі я познайомився зі знахарем, який вихвалявся, що вилікує тварину здаля, якщо її точно опишуть і скажуть, де вона є. Я пересвідчився на власні очі: побачив заражену корову, з виразок якої падали черви, заки знахар на відстані кількох льє промовляв потаємну молитву. Втім, пам’ятаю лише один випадок, коли в сучасній історії до цих здібностей поставилися серйозно. Зробив це морський флот Сполучених Штатів, який не мав як зв’язатися з атомними підводними човнами, що плавали за полярним колом, і вирішив спробувати телепатію. Двоє близьких між собою людей — одна у Вашингтоні, інша на борту субмарини — спробували створити систему для обміну мисленими повідомленнями. З цього нічого не вийшло, ясна річ, бо телепатія є непередбачуваною і спонтанною і не визнає жодної систематизації. Це її оборона. Будь-яке передбачення — від ранкових передвість і до центурій Нострадамуса — від свого зародження є зашифрованим і стає зрозумілим лише тоді, коли справджується. Бо інакше воно б загодя знищило само себе.

Я знаю, про що говорю, бо моя бабуся по материнській лінії була найпрозорливішим мудрецем, якого я знав у науці віщувань. Вона була католичкою з тих давніх, тож відкидала, як фокуси поганого штибу, усе, що могло б називатися методичним передбаченням майбутнього. Такими були карти, лінії на руці чи викликання духів. Однак вона була майстром своїх віщувань. Пригадую, як на кухні нашого великого дому в Аракатаці вона зорила за таємними знаками духмяних хлібів, які витягала з печі.

Якось побачила виписане у залишках борошна 09 і перевернула гори, доки не знайшла лотерейний білет з цим номером. Програла. Проте наступного тижня виграла парову кавоварку в речовій лотереї — з білетом, що його мій дідусь купив і забув у кишені піджака, який носив попереднього тижня. Він мав номер 09. У мого діда було сімнадцятеро дітей, яких тоді називали натуральними (наче шлюбні діти були штучними), і моя бабця мала їх за своїх. Вони були розкидані по всьому узбережжю, але вона говорила про всіх за сніданком, повідомляла про здоров’я кожного і про стан їхніх справ так, наче підтримувала з ними таємне і безпосереднє листування. То була страшна епоха телеграм, які надходили в найнесподіваніший час і вривалися в дім, як вітер паніки. Телеграму передавали з рук в руки, не наважуючись розпечатати, доки комусь не спадала на думку рятівна ідея дати її розпечатати маленькій дитині — наче невинність могла змінити зло поганих новин.

Одного разу це сталося в нашому домі, й очманілі дорослі вирішили кинути телеграму в піч, не відкриваючи її, допоки не приїхав мій дідусь. Бабуся лишалася спокійною. «Це від Пруденсії Іґваран, вона сповіщає про свій приїзд, — мовила. — Вночі мені приснилось, що вона вже в дорозі». Коли дідусь повернувся додому, то не мусив навіть розпечатувати телеграму. Він вернувся з Пруденсією Іґваран, яку випадково зустрів на залізничній станції — вона була у сукні з намальованими пташками і з величезним букетом квітів, переконана, що дідусь був там через надійну магію її телеграми.

Бабуся померла, коли мала майже сто років, так і не вигравши в лотерею. Вона осліпла і перед смертю блудила словами так, що неможливо було стежити за ниткою її думок. Відмовлялася роздягатися до сну, поки радіо було увімкнене, хоча ми щовечора пояснювали їй, що диктора немає в домі. Вона думала, що ми її обманюємо, бо ніколи не могла повірити в диявольську машину, що дає змогу чути того, хто говорив в іншому далекому місті.

25 = листопада 1980 року,

«Ель Паїс», Мадрид