Передмова

Світ визнає Ґабріеля Ґарсію Маркеса як непересічного романіста: любого творця полковника Авреліано Буендіа і Макондо, епічного кохання Ферміни Даси і Флорентіно Аріси, смерті Сантьяґо Насара і страхітливого та одинокого диктатора з «Осені патріарха». За все це його за життя удостоїли найвищої відзнаки літератора, Нобелівської премії, і вся Латинська Америка тріумфувала, побачивши «одного з шістнадцяти синів телеграфіста з Аракатаки» на церемонії її вручення в присутності королівської родини Швеції.

Ґабо (під таким ласкавим ім’ям його знає весь іспаномовний світ) відомий також як друг і повірник Фіделя Кастро та Білла Клінтона, а ще Кортасара, Фуентеса та інших їхніх колег по буму; а також як чоловік Мерседес Барчі і батько двох синів, Ґонсало і Родріґо. Коли у 2014 році, у віці вісімдесяти семи років, він помер, на похорон, церемонія якого відбулась у гарному Палаці красних мистецтв в Мехіко, столиці країни його проживання, прийшли усі. І коли Хуан Мануель Сантос, на той час президент Колумбії, його батьківщини, назвав його найвидатнішим колумбійцем всіх часів, ніхто не взяв це під сумнів.

Та, крім усього цього, Ґабо був газетярем; журналістика в певному сенсі була його першим коханням і, як усі перші кохання, найтривкішим. Ця професія стала його першою опорою як письменника, і він це завжди пам’ятав; його замилування журналістикою було таким, що якось він, з характерною для нього піднесеністю, заявив, що вона є «найкращим на світі ремеслом».

Цю гіперболу породило почуття поваги і любові до професії, яку він зробив своєю в той самий час, коли робив свої перші кроки як письменник. У 1947 році, на першому році навчання в Національному університеті в Боготі, Ґабо опублікував свої перші оповідання в часописі «Ель Експектадор». Він хотів стати письменником, але вступив на факультет права, щоб догодити батькові.


Політичне насильство різко увірвалось в життя Ґабо в квітні 1948 року, коли вбивство харизматичного ліберального лідера Хорхе Ельєсера Ґайтана спровокувало кількаденне народне заворушення. Під час колотнечі, яку пам’ятають як «Боготасо», студентський гуртожиток Ґабо згорів, а сам університет було зачинено sine die. Це стало початком громадянської війни (названої «Ля Віоленсія») між лібералами і консерваторами, яка тривала десять років і забрала життя 200 тисяч людей.

Колумбія, як і життя Ґабо, вже ніколи не будуть такими, як раніше. Аби продовжити навчання, Ґабо переїжджає в Картахену-де-Індіас, записується в університет і в травні 1948 року починає публікуватися в новій місцевій газеті «Ель Універсаль». Незабаром він покинув навчання, аби цілком присвятити себе письменству. Намагався заробляти на життя, пишучи статті до «Ель Еральдо» в Барранкільї, місті, куди він переїхав 1950-го. То були щасливі роки формування в оточенні інших юних творців: письменників, митців, богеми, які стали близькими друзями й утворили так звану «Барранкільську групу». В ту пору Ґабо жив в готелі, де номери здавались погодинно, вів колонку, яку підписував псевдонімом Септімус, і написав свою першу повість «Опале листя».

Ця антологія, така ж очікувана, як і необхідна, акцентує журналістський спадок Ґабріеля Ґарсії Маркеса шляхом упорядкування його опублікованих статей. Починається вона молодим і богемним Ґабо побережного періоду, який заледве почав свій злет як письменник, і продовжується наступні сорок років до середини вісімдесятих, коли він вже є зрілим і уславленим автором. Ця антологія показує нам письменника з захопливим пером, гострослова і веселуна, чия публіцистика мало відрізняється від його белетристики. У «Темі для теми», наприклад, він пише, як важко знайти прийнятну тему, щоб розпочати замітку. «Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки», — каже він, і переглянувши ціле віяло барвистих історій, які з’являються в часописах (про те, що дочка іспанського диктатора Франко виходить заміж і наречений буде зватися «зятьком», що діти попеклися, бавлячись літаючими тарілками), ясно дає зрозуміти, що можна написати веселу статтю про абищо. У «Поясненній помилці» Ґабо пише, як п’яний як хлющ чоловік викидається з вікна свого готелю, побачивши, як з неба падають рибини. Кінцівка оповідання Ґабо написана в готичному тоні noir в стилі Едгара Аллана По, що показує журналіста, якого перш за все мотивує бажання «видати добре розказану оповідь», як він сам зазвичай говорив у своєму прибережному стилі: «Калі. 18 квітня. Надзвичайною несподіванкою для мешканців головного міста долини Кавка стало сьогодні побачити на центральних вулицях міста сотні сріблястих рибок близько двох дюймів завдовжки, що висипали повсюди».


У 1954 році році Ґабо вернувся в Боготу, аби працювати в «Ель Експектадор», тій самій газеті, де були опубліковані його перші оповідання. Почав з критичних оглядів фільмів і зайнявся репортажем як спеціальний кореспондент, але також публікував замітки про те, що його цікавило (деякі з них зібрані в цій книжці), записи народних легенд узбережжя, або роздуми про події, які його заінтригували: в «Літературщині» він згадує жахливе вбивство, скоєне в Антіокії. Осудливим тоном, пом’якшеним притаманним йому чорним гумором, Ґабо зазначає: «Ця новина удостоїлася лише двох колонок на сторінці окружних новин — через нинішню зміну ваги журналістики. Просто ще одна кривава подія. З тією відмінністю, що в наш час у ній нема нічого надзвичайного, бо як новина вона є занадто звичною, а як роман — занадто кровожерною. Варто було б порадити реальному життю бути трохи стриманішим». В іншій статті, «Листоноша дзвонить тисячу разів», Ґабо своїм чудовим репортажем з будиночка в Боготі, де опиняються листи, які ніколи не доходять до одержувача, знову показує, що новину можна зробити з нічого.

Під час свого побуту в Боготі, Ґабо встиг прославитись як репортер національного рівня своїм драматичним багатосерійним репортажем «Оповідь жертви кораблетрощі», опублікованим 1955 року. Історія Ґабо ґрунтується на інтерв’ю з членом екіпажу корабля колумбійського флоту ARC Caldas Луїсом Алехандро Веласко, єдиним уцілілим із семи моряків, яких змило за борт, коли судно раптом перехилилось на один бік. Вона стала цілковитим успіхом. Серія, опублікована в чотирнадцяти випусках, побила рекорд продажів газети «Ель Експектадор» і разом з тим спричинила страшенний скандал, бо суперечила офіційній версії про те, що причиною лиха став неіснуючий шторм; Ґабо стверджував, що судно затонуло через перевантаження, спричинене контрабандою, яку взяли на борт офіцери і члени команди; результатом стало те, що редактор, аби спровадити Ґабо з ока урагану, відряджає його в Європу. Так Ґабо вперше поїхав з Колумбії.


Упродовж двох з половиною років, проведених в Європі, побувавши у ролі роз’їзного кореспондента в Парижі, Італії, Відні і навіть країнах Східної Європи, по той бік залізної завіси, Ґабо написав цикл хронік про все, що йому здавалось вартим уваги: від зустрічі на найвищому рівні в Женеві до лондонських туманів або гаданих чвар між двома знаменитими акторками італійського кіно. Його проза була невимушеною, а замітки — завжди гострими і сповненими іронії; він був великий баляндрасник, як називають жартівників у Колумбії, і когорта вірних шанувальників, набута завдяки «Оповіді жертви кораблетрощі», готова була читати будь-яку річ, що виходила з-під його пера. В одній з його європейських статей, «Й. С. їде на відпочинок», Ґабо розповідає про звичний шлях Папи з Ватикану в палац Кастель-Ґандольфо на околиці Риму. Змальовуючи сцену, як кіносценарист, Ґабо писав: «Папа поїхав у відпустку. Нині по обіді, рівно о п’ятій, він сів у приватний “Мерседес” із номерними знаками SCV-7 і виїхав через ворота Інквізиції у напрямі палацу Кастель-Ґандольфо, що за 28 кілометрів від Риму. Два велетенські швейцарські гвардійці привіталися з ним у брамі. Один із них, вищий і міцніший білявий юнак має сплюснутого носа, такий ніс боксера — це наслідок дорожньої аварії». Історія сповнена напруженого очікування завдяки додаванню в неї внутрішніх розділів під власними заголовками: «35 градусів у тіні», або «Дорожні пригоди», в якому пояснено десятихвилинне запізнення, з яким Його Святість прибув у свій палац, спричинене вантажівкою, яка перегородила дорогу. Новиною про непередбачуваний приїзд Папи він ділиться в іронічному тоні: «Ніхто в Кастель-Ґандольфо не зауважив, з якого боку Папа в’їхав до свого відпочинкового палацу. В’їхав він із заходу, у сад з алеєю, облямованою сторічними деревами».


Коли наприкінці 1957 року Ґабо повернувся в Латинську Америку, Пліній Апулейо Мендоса, колумбійський приятель, запросив його працювати в «Моменто», журнал в Каракасі. Мендоса також супроводжував Ґабо в його подорожі країнами Східної Європи. Приїзд Ґабо збігся з новим етапом політичних потрясінь: невдовзі по прибутті, в січні 1958 року, сталося падіння венесуельського диктатора Маркоса Переса Хіменеса. Це було перше народне повалення диктатора в часи, коли Латинською Америкою правили майже винятково диктатори. Те, що Ґабо увесь наступний рік прожив в окриляючій атмосфері Венесуели, стало для нього політичним пробудженням.

Він ненадовго вернувся в Барранкілью, щоб одружитися з Мерседес Барчею, гарненькою юнкою з Момпокса, в яку він закохався кілька років тому, під час свого побережного періоду. Вони разом вернулись у Каракас. Коли його приятель Мендоса покинув «Моменто» через незгоду з власником, Ґабо із солідарності також звільнився. Почав писати статті для інших видань як фрілансер. Дві з них, представлені тут, «Каракас без води» і «Лиш дванадцять годин на його порятунок», є класичними взірцями публіцистичного стилю Ґабо, що власне формувався, в якому оповідь, скрупульозне відтворення драматичних перипетій реального життя, провадиться в манері саспенсу, іноді майже гічкоківського, і з розв’язкою, що розкривається тільки вкінці.


В січні 1959 року, два тижні по тому, як повстанська армія Фіделя Кастро скинула диктатора Фульхенсіо Батісту і захопила владу на Кубі, Ґабо і Мендоса зуміли прибути на острів на борту розтелепаного літака, присланого в Каракас бородатими переможцями, щоби привезти журналістів. Відтоді розпочався зв’язок із кубинською революцією, який тривав усе його життя. Цей перший свій кубинський досвід Габо незабутньо описав в статті «Не спадає на думку жодна назва».

У своєму тексті Ґабо помістив недавню революцію у тогочасний політичний контекст, послуговуючись геніальним змалюванням кубинського поета Ніколаса Ґільєна, з яким він познайомився в Парижі кілька років перед тим, коли обидва мешкали в одному задрипаному готелі в Латинському кварталі. «[…] навіть у найлютішу зимову пору, — пише Ґабо, — Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон».


Тогочасна ситуація на континенті дуже точно відображена на офіційній фотографії конгресу глав держав, що відбувся попереднього року в Панамі: «Заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину: “Його скинули!” Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. “Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики”. Він зробив паузу східного пророка і завершив: “Його звати Фідель Кастро”».

І власний приїзд у Гавану у розпал революційного пориву Ґабо згадував так: «Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту Кампо Колумбія, якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колонною ошелешених ґвахірів. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів».


1968, рік публікації та надзвичайного успіху «Ста років самотності», був одним з найуспішніших в житті Ґабріеля Ґарсії Маркеса. Відтоді Ґабо та його родина насолоджувались економічною стабільністю, а його самого весь світ цілком заслужено проголосив одним з найвидатніших письменників сучасності. Наступні двадцять років Ґабо не покидав літературні вершини, в цей період він опублікував свої основні твори, включно з «Осінню патріарха» та «Коханням під час холери», але водночас, хоча цей бік значно менше відомий мільйонам його читачів поза Латинською Америкою, продовжував займатися журналістикою, і щораз більше політично заангажованою.

У сімдесяті в атмосфері зростаючої напруги в Латинській Америці, спричиненої тріумфом кубинської революції і політикою насильного стримування, яку провадили Сполучені Штати, Ґабо увійшов в етап військової журналістики. Коли в 1973 році чилійського президента-соціаліста Сальвадора Альєнде жорстоко скинув генерал Августо Піночет, Ґабо заявив, що більше не опублікує жодної книжки, доки режим не впаде. Хоча він не дотримав цієї обіцянки, однак почав усе відвертіше виказувати свою симпатію лівій справі.

Разом із кількома друзями, колумбійськими журналістами, він створив журнал лівого спрямування «Альтернатіва»; писав статті та колонки з критикою північноамериканської політики на підтримку Куби і Фіделя Кастро, з яким у Ґабо зав’язалась щира дружба. Він написав велику статтю, де вихваляв історичну кубинську військову виправу в Анголу, і ще одну, яка увійшла в цю збірку під назвою «Сандіністський удар. Хроніка нападу на “дім свиней”», де як героїчну епопею описано масове захоплення в заручники нікарагуанських парламентарів групою сандіністських партизанів.

У статті «Кубинці перед лицем блокади», що увійшла в цю антологію, Ґабо використав своє обдарування оповідача, аби пояснити читачам наслідки знаменитого «ембарго» (для кубинців «блокади»), що його Сполучені Штати запровадили проти Куби у 1961 році. Він пише: «Того вечора, першого вечора блокади, на Кубі було близько 482 560 автомобілів, 343 300 холодильників, 549 700 радіоприймачів, 352 900 електричних прасок, 286 400 вентиляторів, 41 800 автоматичних пральних машин, 3 510 000 наручних годинників, 63 локомотиви і 12 торгових кораблів. Усе це, крім наручних годинників, які були швейцарськими, було зроблене в Сполучених Штатах. Очевидно, мав минути певний час, заки кубинці усвідомлять, що значили в їхньому житті оті фатальні цифри. З точки зору виробництва, Куба раптом виявила, що є не окремою країною, а торговельним півостровом Сполучених Штатів».

Через такі тексти Ґабо дуже критикувала права преса Сполучених Штатів і Латинської Америки, дехто навіть називав його пропагандистом кубинського режиму, а то й корисним ідіотом Фіделя Кастро. Ґабо продовжував підтримувати справу, в яку вірив, а ще виконував роль дипломата, особисто беручи участь у спробах налагодити діалог між Сполученими Штатами та Кубою, а також між лідерами колумбійських партизанів та урядами його країни, що змінювали один одного.

Але твори Ґабо також доносили його політичні ідеї. В 1987 році, отримавши гнітючу звістку про те, що за наказом Пабло Ескобара було вбито Ґільєрмо Кано, його друга і багаторічного редактора «Ель Експектадор», Ґабо написав цей щирий і зворушливий панегірик: «Майже сорок років, де б я не був, о будь-якій порі, щоразу, коли в Колумбії щось коїлось, моєю першою реакцією було телефонувати Ґільєрмо Кано, аби він точно мені розказав, що сталося. І завжди, без жодної осічки, я чув в телефоні той самий голос: “Привіт, Ґабо, як ся маєш?” Якось у грудні минулого року Марія Хімена Дусан привезла мені в Гавану його листа з проханням написати щось особливе на річницю “Ель Експектадор”. У той же вечір в моєму домі президент Фідель Кастро у ході дружньої вечірки розповідав мені щось, що цілком поглинуло мою увагу, коли я почув тихий і тремтячий голос Мерседес: “Вбили Ґільєрмо Кано”. Це сталося п’ятнадцять хвилин тому, і хтось поспішив до телефона, аби сповістити нам скупу новину. У мене заволокло сльозами очі, і я заледве дочекався, коли Фідель Кастро завершить фразу. Єдине, що мені, оглушеному потрясінням, спало на думку тієї миті, був той самий відруховий імпульс, що і завжди: зателефонувати Ґільєрмо Кано, аби він розповів мені новину повністю і розділити з ним лють і біль від його смерті».


Наприкінці дев’яностих Ґабо, якому діагностували рак лімфатичної системи (хоча від цієї хвороби він вилікувався), в останні п’ятнадцять років свого життя почав невмолимо слабнути.

У 1996 році, ще до того, як почались його проблеми зі здоров’ям, він опублікував книжку «Новина викрадення», одну з небагатьох своїх важливих публіцистичних праць, широко відому в світі; в ній йдеться про жахливі поневіряння групи впливових колумбійців, здебільшого журналістів, яких Пабло Ескобар взяв у заручники, намагаючись схилити колумбійський уряд відмовитись від угоди про видачу наркотрафікантів, яку той уклав зі Сполученими Штатами.

У 1998 році Ґабо частину грошей зі своєї Нобелівської премії витратив на те, щоб купити журнал «Камбіо», що належав його приятельці, і знову запустити його з новою командою репортерів і редакторів. У «Камбіо» він опублікував деякі зі своїх останніх публіцистичних творів, наприклад, портрети співачки з Барранкільї Шакіри та венесуельського каудильйо Уґо Чавеса. Врешті-решт журнал довелось закрити, та поки той існував, Ґабо насолоджувався процесом, радий знову з головою поринути в «найкраще на світі ремесло».

У цей же період, починаючи з 1995 року, Ґабо давав майстер-класи в Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса на підтримку нової латиноамериканської журналістики зі штаб-квартирою в Картахені-де-Індіас, що була створена з метою поширювати нові журналістські методи та заохочувати нову генерацію латиноамериканських журналістів. Під час однієї розмови в 1999 році Ґабо запросив мене стати одним з викладачів Фундації і описав майбутнє братство публіцистів і репортерів нашої півкулі як «чудову банду друзів», яка не тільки підвищить рівень латиноамериканської журналістики, а й зміцнить демократії на континенті.

За роки, що минули відтоді, тисячі журналістів пройшли через робітні та отримали нагороди Фундації, і багато з них завдячують своїм подальшим професійним успіхом «Фундації Ґабо», як зазвичай її називають. Дехто заснував журнали та портали, присвячені хроніці та журналістським розслідуванням, інші написали книжки; багатьом присуджені визначні премії. Безумовно, щось особливе є в тому, що одним з найбільш намацальних спадків автора, який є символом латиноамериканського літературного буму, є те, що він став хрещеним батьком нового латиноамериканського буму, цього разу журналістського. По смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса конгрес Колумбії прийняв закон про створення в його улюбленій Картахені-де-Індіас постійного «Центру Ґабо», який співпрацюватиме з його Фундацією, аби його журналістський доробок, разом із іншими його звершеннями, знали і передавали новим поколінням.


Джон Лі Андерсон,

8 липня 2018 року

Загрузка...