Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Поезія — доступна дітям

Минулого року вчитель літератури попередив молодшу доньку мого доброго друга, що темою її останнього екзамену будуть «Сто років самотності». Дівчинка, ясна річ, злякалась, і не лише тому, що не читала цієї книжки, але й через те, що мала хвости з інших, серйозніших предметів. На щастя, її батько має дуже серйозну літературну підготовку і поетичний інстинкт, як мало хто, тож вишколив її так, що на іспит вона, без сумніву, прийшла озброєна краще, ніж її вчитель. Однак той поставив їй несподіване питання: що означає вивернута літера у заголовку «Ста років самотності»? Йшлося про видання в Буенос-Айресі, обкладинку якого художник Вісенте Рохо зробив із перевернутою буквою — бо так йому звеліло його абсолютне і суверенне натхнення. Дівчинка, звісно, не знала, що відповісти. Коли я розповів про це Вісенте Рохо, він сказав, що також не знав би.

Того ж року мій син Ґонсало мав відповісти на перелік запитань з літератури, щоб скласти в Лондоні вступний іспит. Одне з питань мало на меті встановити, що символізує півень в «Полковнику ніхто не пише». Ґонсало, який дуже добре знає, як виглядає його дім, не встояв перед спокусою пожартувати з того далекого мудреця і відповів: «Це півень, що несе золоті яйця». Згодом ми дізналися, що найкращу оцінку отримав учень, який відповів, як навчив його вчитель, що півень полковника є символом притлумленої народної сили. Дізнавшись про це, я знову порадів своїй ґречній щасливій зірці, бо у фіналі, який я придумав для тієї книжки і який змінив в останню мить, полковник мав скрутити півневі шию і зварити з нього суп протесту.

Уже не один рік я збираю ці перли, якими погані вчителі літератури псують дітей. Знаю одного, дуже добросовісного, для якого бездушна, тлуста і ненаситна стара, яка визискує простодушну Ерендіру[13], щоб повернути борг, є символом зажерливого капіталізму. Католицький вчитель учив, що сходження на небеса Ремедіос Прекрасної[14] є поетичною транспозицією вознесіння тіла і душі Діви Марії. Ще один цілий урок присвятив Ерберту, персонажеві одного мого оповідання, який вирішує проблеми всіх довкола і щедрою рукою роздає гроші. «Це гарна метафора Бога», — сказав той учитель. Два критики з Барселони здивували мене відкриттям, що «Осінь патріарха» має ту ж структуру, що й третій фортепіанний концерт Бели Бартока. Мене це дуже потішило, бо я захоплююсь Белою Бартоком, а особливо цим концертом, проте я так і не зміг зрозуміти аналогій тих двох критиків. Професор літератури Гаванського гуманітарного інституту багато годин відводив аналізу «Ста років самотності» і доходив висновку — заразом втішного і гнітючого, — що роман не пропонує жодного рішення. Що врешті-решт переконало мене в тому, що манія тлумачення з часом стає новою формою вимислу, яка іноді доходить до безглуздя.

Мабуть, я дуже наївний читач, бо ніколи не думав, що романісти хочуть сказати щось більше, ніж кажуть. Коли Франц Кафка каже, що Ґреґор Замза якось уранці прокинувся, перетворившись на велетенську комаху, я не думаю, що це є символом чогось, і єдине, що мене завжди інтригувало: що то за комаха могла бути. Гадаю, насправді був час, коли килими літали і були духи, ув’язнені всередині пляшок. Думаю, що Валаамова ослиця говорила (як мовиться у Біблії), та шкода лишень, що не можна було записати її голос; гадаю, що Єгошуа зруйнував мури Єрихона силою своїх труб, і шкода лишень, що ніхто не зробив нотний запис його нищівної музики. Зрештою, я гадаю, що Сервантесів ліценціат Відрьєра і справді був зі скла, як він думав у своєму божевіллі, направду вірю у веселу правду про те, що Ґарґантюа дзюрив товстим струменем на паризькі собори. Ба більше: гадаю, що інші схожі дива і далі трапляються, і якщо ми їх не бачимо, то значною мірою тому, що нам заважає обскурантистський раціоналізм, який нам прищепили погані вчителі літератури.

Я з великою пошаною і передусім великою прихильністю ставлюся до праці вчителів, тому мені болить, що вони також є жертвами системи освіти, яка змушує їх говорити дурниці. Ніколи не забуду мою першу вчительку, яка навчила мене читати, коли мені було п’ять років. То була гарна і мудра дівчина, яка не претендувала знати більше, ніж може; крім того, вона була такою молодою, що з часом стала меншою, ніж я. Саме вона читала нам в класі перші вірші, які назавжди роз’їли мені мозок. З такою ж вдячністю я згадую вчителя літератури в старших класах, скромного і розважливого чоловіка, який проводив нас лабіринтом добрих книжок без химерних тлумачень. Цей метод уможливлював нам, його учням, більш особистий і вільний зв’язок з дивом поезії. Коротко кажучи, курс літератури не мав би бути чимось більшим, ніж добрим путівником світом книжок. Будь-яка інша претензія може лише злякати дітей. Думаю я, тут, за лаштунками.

27 січня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид