Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

З Парижа — з любов’ю

Уперше я приїхав у Париж студеної грудневої ночі 1955 року. Прибув поїздом з Риму на прикрашений різдвяними вогнями вокзал, і найперше в око мені впали закохані пари, що цілувалися повсюди. У поїзді, в метро, в кав’ярнях, у ліфтах: перше повоєнне покоління з усією своєю енергією допалося до публічної консумації любові, яка після катастрофи досі ще була єдиною дешевою насолодою. Цілувались посеред вулиці, не турбуючись тим, що заважають перехожим, які обминали їх, не дивлячись і не звертаючи на них уваги, як це буває з тими вуличними псами в наших містечках, які, вчепившись одне в одного, роблять цуценят посеред площі. Оті поцілунки просто неба не були звичними в Римі — то було перше європейське місто, в якому я жив, — і, звісно, в тогочасній понурій і сором’язливій Боготі, де трудно було цілуватись навіть у спальнях.

То були неспокійні часи війни в Алжирі. На фоні ностальгійної музики акордеонів, за вуличним запахом печених на жаровнях каштанів репресія була невгамовним привидом. Зненацька поліція блокувала вихід з кав’ярні чи якогось бару арабів на бульварі Сен-Мішель і стусанами забирала кожного, хто не мав подоби християнина. Одним з них неминуче був я. Пояснення були марними: не тільки зовнішність, але й акцент, з яким ми говорили французькою мовою, були підставами для вічного прокляття. Коли мене уперше кинули до буцегарні з алжирцями в комісаріаті кварталу Сен-Жермен-де-Пре, я відчув себе приниженим. То був латиноамериканський забобон: в’язниця була тоді ганьбою, бо дітьми ми не дуже чітко розрізняли політичні і кримінальні причини, а наші консервативні дорослі дбали про те, аби навіяти і зберегти в наших головах цю неясність. Моє становище було ще небезпечнішим, бо якщо поліцейські хапали мене, бо вважали алжирцем, то ті в буцегарні ставились до мене з підозрою, коли здавали собі справу, що я, попри мій вигляд надомного мануфактурника, ні чорта не розумію з їхньої тарабарщини. Утім, і вони, і я були такими частими гостями нічних комісаріатів, що врешті-решт порозумілися. Якось увечері один з них сказав мені, що для невинного в’язня краще бути винним, і залучив до роботи на алжирський Фронт національного визволення. То був лікар Амед Теббаль, який в ті часи був одним із моїх найкращих друзів в Парижі, але після незалежності своєї країни помер не так, як вмирають на війні. Через двадцять п’ять років, коли мене запросили в Алжир на святкування тієї річниці, я повідав одному журналістові те, у що важко було повірити: алжирська революція — єдина, через яку побував в ув’язненні.

Проте тодішній Париж був не лише містом алжирської війни. Він був також містом найбільш широкого екзилу, що його мала Латинська Америка за багато років. Бо й справді, Хуан Домінґо Перон (тоді не такий, як в подальші роки) був при владі в Аргентині, генерал Одрія — в Перу, генерал Рохас Пінілья — в Колумбії, генерал Перес Хіменес — у Венесуелі, генерал Анастасіо Сомоса — в Нікарагуа, генерал Леонідас Трухільйо — в Санто-Домінґо, генерал Фульхенсіо Батіста — на Кубі. Нас, утікачів від стількох одночасних патріархів було стільки, що поет Ніколас Ґільєн кожного світанку виходив на свій балкон в «Ґранд Готель Сен-Мішель» на вулиці Кюжа і викрикував іспанською мовою новини Латинської Америки, які щойно прочитав у газетах. Одного світання він закричав: «Його скинули!» Скинули, звісно, одного, але всі ми прокинулись, зваблені ідеєю, що скинутий був власне з нашої країни.

Коли я прибув у Париж, то був всього лиш грубим карибом. Найбільше я вдячний цьому місту, з яким у мене стільки старих чвар і стільки ще давніших любовних зв’язків, за те, що він показав мені нову і сміливу перспективу Латинської Америки. Бачення цілого, якого ми не мали в жодній із наших країн, робилося дуже чітким довкола стола в кав’ярні, і врешті-решт ти усвідомлював, що попри те, що з різних країн, усі ми — команда одного корабля. Можна було здійснити подорож усім континентом і здибатись з його письменниками, митцями, опальними чи початкуючими політиками, всього лиш перейшовшись багатолюдними забігайлівками Сен-Жермен-де-Пре. Декотрі не приходили, як це сталося у мене з Хуліо Кортасаром — яким я вже тоді захоплювався за його чудові оповідання з «Бестіарію», — якого я майже рік дожидав у «Олд Неві», куди, як хтось мені сказав, він навідувався. Років через п’ятнадцять я нарешті його зустрів, також у Парижі, і він усе ще був таким, яким я уявляв його віддавна: найвищим на світі чоловіком, що вирішив ніколи не старіти. Точною копією того незабутнього латиноамериканця з одного його оповідання, який полюбляв похмурими світанками ходити дивитися на страти на гільйотині. Пісні Брассенса вдихалися разом з повітрям. Вродлива Тачія Кінтана, відчайдушна басконка, яку ми, латиноамериканці звідусіль, перетворили на вигнанку із наших, творила чудо, готуючи на спиртівці смаковиту паелью на десятьох. Поль Кульо, ще один з навернених нами французів, знайшов назву для того життя: la misère dorée (щасливі злидні). Я не дуже ясно усвідомлював свою ситуацію до однієї ночі, коли раптом опинився побіля Люксембурзького саду, не з’ївши за день жодного каштана і не маючи де спати. Довгі години блукав я бульварами в надії, що проходитиме патруль, що забирав арабів, і забере й мене поспати в теплій камері, але як я його не шукав, знайти не міг. На світанку, коли серед густої мли почали проступати палаци на Сені, я широкими й твердими кроками попростував до Сіте із виглядом добропорядного робітника, який щойно встав, щоби іти на фабрику. Коли я переходив мостом Сен-Мішель, відчув, що в темряві я не один, бо розчув чіткі кроки когось, хто наближався з протилежного боку. Я бачив, як він вимальовується в темряві, крокуючи тим самим тротуаром і в тому ж темпі, що і я, дуже близько побачив його піджак з шотландки у червоні і чорні квадрати, а в мить, коли ми розминались на середині моста, я побачив його розколошкане волосся, турецькі вуса, сумне лице задавненого голоду і невиспаності, побачив його очі, сповнені сліз. У мене похололо серце, бо той чоловік, схоже, був я сам, що вже вертався назад.

Таким є мій найяскравіший спогад тих часів, і він, як ніколи сильно, воскрес у моїй пам’яті зараз, коли я повернувся в Париж, вертаючись зі Стокгольма. Місто відтоді не змінилось. У 1968 році, коли цікавість привела мене подивитись, що сталося після дивовижного травневого вибуху, я виявив, що закохані не цілуються на публіці, на вулицях знову поклали бруківку і стерли написи, найгарніші із тих, що їх колись писали на стінах: «Всю владу уяві», «Під бруківкою — пляж», «Любіть одних понад інших». Вчора, обійшовши місця, які колись були моїми, я зміг помітити тільки одну новинку: вбраних в зелене муніципальних працівників, що їздять містом на зелених мотоциклах і механічними руками зоряних мандрівників підбирають на вулицях какульки, що їх мільйон поневолених псів вивергає кожні двадцять чотири години у найпрекраснішому місті на світі.

29 грудня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид