595 днів совєтським вязнем

В КАМЕРІ Ч. 14.

Як живуть робітники в московській пекарні ім. Сталіна. — Чи можна в совєтській тюрмі вести голодівку? — Дещо про абхазців та їх долю. — Діти на Лубянці. — Русотяпи не переводяться і в тюрмі. — За кілька метрів житлової площі! — Зустріч з троцькістом. — Нарешті свідомий українець!

При кінці березня 1940 р. перекинули мене з камери ч. 29 до камери ч. 14, в якій я перебув до 1. липня того ж року. В цій камері пізнав я кількох цікавих вязнів і про них скажу тепер кілька слів.

Найбільше вбився мені в память високий рослий бльондин Ґолишев Іван Фйодорич, молодий робітник з великої московської пекарні ім. Сталіна, що то з неї попав був для червоної армії на фінському фронті хліб зі склом. Той Г'олишев походив з одного села під Москвою, був жонатий, відбув військову службу і перебув щасливо фінську кампанію. Робітники згаданої пекарні в числі до 600 жили (також жонаті з родинами) у старих бараках поруч пекарні і працювали на три зміни, бо праця йшла там повних 24 години на добу. Умовини життя тих робітників у переповнених докраю бараках були жахливі: кожний з них мав право користуватися ліжком чи радше причою, що були розташовані попід стіни двома поверхами, тільки 8 годин, не більше. По упливі 8 годин мусів робітник вставати і робити місце тому, що приходив з праці; по дальших 8 годинах повторювалося знову те саме — і так у безконечність. Розуміється, що в таких умовинах годі було думати про зберігання хочби найпримітивніших санітарно-гігієнічних засад, тому не диво, що в кожному бараку випари людського тіла, гнилизна з різних харчових відпадків і всякий бруд мішалися з собою так, що хто ввійшов до бараку з вулиці, попадав не то в найбруднішу у світі лазню, не то в якесь царство зачумлених, і мав єдине бажання: якнайшвидше звідти видістатися.

Про те, що мешканці тих бараків терпіли багато від різних насікомих, передовсім ночами від блощиць, не треба й згадувати. І так мучилось там до 600 робітників. А що — як сказано — в тих бараках жило й багато родин, які старалися захопити для себе бодай якийсь куток, що їм не завжди вдавалося, то все їх родинне життя, отже й найінтимніші сцени, проходили на очах інших співмешканців. На цьому терпіла — та ще й як! — прилюдна мораль, процвітало. безстидство і явна розпуста. Та це нікого ні з начальства пекарні ні з органів влади не боліло, і ніхто на це не реагував, хоч такий стан тягнувся цілими роками.

І цікаве явище. Коли Ґолишев оповідав у камері про життя й відносини в тих бараках, що були складовою частиною пекарні ім. Сталіна і підлягали її начальству, то це не робило на інших вязнів найменшого вражіння. На мій запит, як то так спокійно вони це сприймають, я почув від них, що по інших фабриках і заводах робітники живуть ще гірше, бо нерідко по дві родини з численними дітьми в нужденній, тісній, вогкій кімнаті, або й у землянці. Тут же як не як, а пекарня ім. Сталіна, в якій робітники були, мовляв, упривілейовані…

Той пекарняний робітник Голишев звернув на себе загальну увагу одним вичином: це був єдиний вязень за ввесь час мого побуту на Лубянці, що пробував прискорити слідство у своїй справі голодівкою. Властиво, не голодівкою, а неприймованням харчів, бо такий засіб оборони вязня в «державі робітників і селян» як голодівка, вважається діянням проти держави, контреволюцією. Тому, коли Ґолишев не міг добитися ніяк переслухання у прокурора, до якого багато разів просився, і приступив до голодівки, не приймаючи харчів, він на всі запити членів тюремної управи, які всяко хотіли або зломити його поставу, або видобути з нього заяву, що він приступив до голодівки, відповідав виразно одно: Я не управляю голодівки, я стримуюсь від їди до часу, поки мене не покличуть до прокурора. І так Ґолишев не приймав харчів повних 4 доби, але до прокурора його таки не покликали. Вся камера слідкувала з великим зацікавленням, що з цього вийде. Вкінці пятого дня, коли ніякі намови й переконування членів тюремної управи і покликаного до помочі лікарського помічника нічого не помогли, забрали обезсиленого Ґолишева з камери на ношах і за якої півгодини принесли назад на ношах. Показалося, що на ньому провели процедуру штучного накормлення. Коли Ґолишев прийшов трохи до себе, оповів нам докладно про всю ту процедуру, проти якої він боронився, як міг, домагаючись одного — допущення до прокурора. Не поміг ніякий спротив: його звязали і таки штучно нагодували. Все відбулося серед таких обставин, що він, не добившись таки переслухання у прокурора, де думав доказати свою повну невинність і непричасність до того скла у хлібі з їх пекарні, не продовжив уже більше голодівки і відраджував потім кожному братися за цей засіб оборони своїх прав на Лубянці.

Другий цікавий вязень, що перебував короткий час у камері ч. 14, був молоденький, всього 15-річний красунь Лакоба з Грузії, з войовничого гірського племени абхазців. Його батько був провідником всіх абхазців, що їх нараховувано тоді коло 250. 000, і поклав величезні заслуги для закріплення совєтської влади в Грузії. Як тому, що поміг червоній владі покорити гордих абхазців, батькові молодого Лакоби ставили ще за життя памятники і він займав у краю найвищі почесті. З ним приятелював сам Берія, який гостював нераз у їх домі. Але прийшли часи кровавої єжовщини, і Лакобу заарештували та незабаром і розстріляли, як «потворного націоналіста» і «злющого ворога народу». Розуміється, що памятники його зрівняно з землею. Та вірні абхазці стали сходитися на могилу Лакоби з усіх усюдів наче на прощу. І тоді совєтська влада викопала його трупа та спрятала так, що й найбистріше абхазське око не могло побачити, де його поділи. А разом з тим заарештовано і всю рідню Лакоби: його дружину-лікарку і двоє дітей, нашого красуня і його молодшу сестричку. Спершу сиділи вони в Грузії, а згодом дітей перевезено Чорним Морем в Україну, де молодого Лакобу приміщено в дитячому садку в містечку Літині коло Вінниці, а сестру десь також у тій околиці. Там молодий абхазець перебував більше року і навчився трохи по українськи та деклямував мені між іншим Франкових «Каменярів». Оповідав він мені багато про тамошні чудові сади і про те, як то він разом з іншими підлітками з садка закрадався до замкненого римо-кат. костела в Літині, вилазив по повалених сходах як кіт на хори і пробував грати на органі. Що сталося з його мамою, хлопчина не вмів сказати. Останній раз бачив її ще в тюрмі в Грузії, коли її виведено з камери на тюремне подвіря, але не міг їй дати навіть знаку про себе. І скільки разів той хлопчина згадував свою маму, стільки разів прикушував уста, щоб не заплакати.

До нашої камери прибув Лакоба десь з кінцем місяця квітня або у травні. Привезли його просто з Літина. Чому його забрали з тамошнього дитячого садка аж до Москви, він не вмів сказати. Можна було тільки догадуватися, що Лакоба сказав там щось необережно про долю свого батька або своєї матері, і це завело цього неповнолітнього хлопця аж на Лубянку. Додати б іще, що хлопчина був сильно виголоджений і з’їдав усі пригорілі шкірки хліба, яких не могли розжвякати деякі беззубі вязні, та вилизував усі миски, хоч — правду сказати — в них нічого не залишалося. По кількох тижнях молодого Лакобу від нас забрали, але куди і на яке — ніхто з нас не знав[5].

Коли пишу про цього малолітнього абхазця, то може не від речі буде згадати тут про цілу групу малолітніх, що десь у тому часі або недавно передтим сиділи в одній з камер Лубянки, як про це оповідав у нашій камері хтось з новоприбулих вязнів. Був це в комплеті редакційний комітет стінної газетки в одній з московських десятирічок, найкращі учні в клясі, між ними й син одного з високопоставлених совєтських достойників. Посадили тих молодих хлопців за те, що в титульній сторінці одного числа газетки помістили вони звізду, але не 5-раменну совєтську, а 6-раменну жидівську (сіоністичну). Алюзія була як-не-як дуже прозора. І хоч це була на око дрібна подія, то вона стала голосною в цілій Москві з хвилиною, як НКВД заарештувало всіх причасних до справи юнаків і посадило їх на Лубянці. Найбільше шуму з цього приводу наробили таки шкільні товариші заарештованих, що тихцем, від вуха до вуха, рознесли справу по всіх усюдах — на превелике невдоволення НКВД, що не вміло її затушувати. Саме з уваги на шум довкола тієї події, як теж мабуть з уваги на причасність до неї сина одного з тодішніх большевицьких верховодів, справа закінчилася для заарештованих юнаків, коли брати під увагу підсовєтські відносини, досить легко: вони дістали мабуть усього по 6 місяців вязниці, яку вибули у слідчій тюрмі. А що з тими молодими хлопцями зробили потім, наш інформатор не вмів сказати.

Вже понад два роки сидів у слідстві вязень нашої камери Овсянніков, людина старша, з нездоровим виглядом обличчя, до часу арештування підполковник міліції в Москві. Сидів під закидом «звязків з міжнародньою буржуазією», бо у нього знайшли якийсь там лист зза кордону, і таку статтю (параграф карного закону) хотіли йому приписати, проти чого він завзято боронився. Овсянніков говорив з нами небагато, але з усього видно було, що він ісповідував «старі начала», а раз ужив на означення українського народу навіть слова «малоросси», чого я за ввесь час мого побуту на Лубянці ніколи більше не чув ні від вязнів, ні від слідчих. Іншим разом він мав відвагу сказати голосно, що за царських часів українці не зазнавали ніяких переслідувань, на що я відповів цілою доповіддю, навівши багато переконливих аргументів проти його тези. Вся камера признала тоді, що мої докази «розторощили Овсяннікова», після чого він сів пригноблений та похнюплений і більше зі мною в дискусію не заходив.

Іншим типом вязня був зрусифікований поляк Цибульський, що його доставили на Лубянку вже вдруге. Першим разом його засудили були на кілька літ примусових робіт, що їх він відбув аж десь під Владивостоком. Коли ж він, відбувши свої роки, повернувся до Москви, то застав у своїм помешканні — єдиній кімнаті важко хвору маму і молодшого брата, що в міжчасі оженився. Мати незабаром померла і брат, а ще більше братова, стали налягати, щоб він якнайшвидше опорожнив ту кімнату, яку вони бажали мати тільки для себе. А що в Москві можна одержати кімнату хіба за величезні гроші, то Цибульський був безрадний. І от одного дня його заарештувало НКВД і привезло знову на Лубянку, цим разом як підозрілого у звязках з Японією, себто як «японського шпіона». Цибульський з великим болем запевняв нас, що такий донос зробила на нього до НКВД — не без відома брата — його братова, яка ненавиділа його як інтруза і хотіла за всяку ціну позбутися з кімнати. Подібних історій, де боротьба за кімнату стала для одної зі сторін лиховісною, було тоді в Москві — як оповідали інші співвязні — багато. Так то за тих кілька метрів житлової площі найближча рідня віддала Цибульського знову в лабети НКВД, з яких він ще так недавно встиг звільнитися.

Подібну мешканеву історію оповідав нам і вязень Ногилевський, що жив довгі роки в Москві і попав у нашу камеру дещо пізніше. Це був очевидно спекулянт (торгував мабуть золотом), до того ще й зводник молодих дівчат, з яких одна його й видала. А що у Ногилевського знайшли при ревізії кілька кусників золота, то слідство проти нього ведено в тому напрямі, що він шпіон якоїсь сусідньої держави, яка платила йому, мовляв, за інформації золотом. У шпіонажі в користь чужих держав підозрівають у Сов. Союзі всіх таких спекулянтів, яких не бракує зрештою в ніякій державі. Той Ногилевський називав себе українцем, але своє українство він окреслив раз так: «Я українець, але хто мені скаже, що я не русский, то бю в морду». З цим типом вязні майже не говорили, бо в камері сиділи майже самі інтелігенти. По тижневі чи двох Ногилевського від нас забрали.

Був ще в нашій камері коротко жид Таїс Михайло Юрієвич, що його привезли на Лубянку з іншої московської тюрми (мабуть з Таганки), де його тримали довго в одиночці.

Цей Таїс бував колись, як багато інших його одновірців, у закордонній командировці (м. ін. у Німеччині), і з того часу мав на собі гарне убрання, прекрасну білизну, черевики і т. д. Коли настав інший «курс», його відкликали до Москви й арештували як троцькіста та тримали довго в ізоляції. Там він мусів дещо пережити, хоч про це він говорив мало. Він тільки заєдно бідкався, що йому пришивають всі можливі гріхи та злочини проти совєтської влади. З його розмови виходило, що він чувся б щасливим, якби уникнув смертної кари.

Вкінці згадаю і про свідомого українця Васькевича, справжнього велетня-силача, що його привезли до Москви аж десь з полярних околиць, далеко на півночі від Мурманська. Там він працював у господарськім відділі російської Академії Наук, яка мала в тих околицях свої досвідні стації та вирощувала, як він оповідав, спеціяльні роди пшениці, огірки і навіть помідори. В тих районах повстали за кілька літ два нові великі міста, і жилось там Васькевичеві несогірше, бо мав він і власне мале господарство, і навіть годував свиню. Але й там відкрило його око НКВД і під замітом контрреволюційної акції чи навіть «приналежности до петлюрівщини в рр. 1918-20» стягнуло на Лубяпку, де його стали допитувати про діяльність його і його братів ще зперед 20 і більше років. З Васькевичем був я, на жаль, недовго, тому й не міг довідатися докладніше про його справу.

Інші вязні, що перебували в тому часі зі мною в камері ч. 14, не зазначились якось нічим замітним, хоч прізвища таких з них, як Рикунов, Ліпін, Павлов, Яковлев, збереглися в моїй памяті до нинішнього дня.