595 днів совєтським вязнем

ДАЛЬШІ ПЕРЕСЛУХУВАННЯ

У слідчого з обличчям дипльомата. — Хто підтримував фінансово «Діло». — Чого домагався слідчий-галичанин? — «Ти там говорив досить — говори ж тут!» — Не помогли ні солодкі слова ні погрози! — Що хотів знати слідчий Євтєхов? — «Яка у вас стаття»?

По десятьох роках, які минули від часу моїх перших переслухувань на Лубянці, мені важко відтворити нині їх повний образ, тим більше, що вони відбувалися спершу доволі часто і було їх немало. Тому передам тут тільки найважніші моменти моїх переслухувань, що вбилися мені в память.

В однім з попередніх розділів я вже писав про те, як широко допитував мене мій перший слідчий Сіґов про міжнаціональні відносини в нашому краю, зокрема ж у Львові. На тих його допитах властиво і скінчилися мої переслухування у нього, хоч питав він мене багато, і я мусів за кожним разом розповідати йому якнайширше про українсько-польську боротьбу у краю та про поставу жидів — третьої національности на наших землях під Польщею. Помітивши, що доля жидівської національности в Польщі та зокрема на західно-українських землях цікавила Сіґова спеціяльно, я подавав йому на кожному переслуханні щось цікаве і для нього невідоме з ділянки українсько-польсько-жидівських відносин на наших землях і малював сильними фарбами, зрештою згідно з правдою, важке положення українців та жидів — у противенстві до упривілейованої польської державної нації. А позатим моє слідство з Сіґовим не посунулось ні на крок далі того, що було у Львові.

Одного разу — було це десь по двох-трьох тижнях мого побуту на Лубянці — мене покликали знову «на допрос». Та цим разом мої поводатарі привели мене не до Сіґова, а до якогось іншого, куди старшого віком і, думаю, також ранґою, слідчого. Цього слідчого я після того не побачив більше ніколи. Був він у цивільному убранні, дуже поважний, літ коло 50 або й більше, мав сиве, густе волосся й обличчя та маніри дипльомата. Провіривши мої дані і поставивши кілька запитів, у яких не було нічого особливого, він спитав мене потім, чи я маю щось до своїх львівських зізнань додати або від них відняти, чи признаю їх так, як вони написані. На це я сказав, що у Львові я в дійсності ніяких зізнань не склав, бо до ніякої вини не почуваюсь.

— Як то? — спитав здивований слідчий.

— Я працював у редакції «Діла», що було органом Видавничої Спілки тої самої назви, якої членами були визначні громадяни в числі до 100 осіб. Хоч «Діло» стояло на позиціях Українського Національно -Демократичного Обєднання, та партійним часописом воно ніколи не було, поминаючи той факт, що само УНДО не було поправді партією в європейському розумінні, а радше охопленим у відповідні рямки широким національним рухом. УНДО мало завжди поза «Ділом» свої власні пресові органи («Свобода», «Національна Політика»). Та мало того. Спираючись на підтримку більшости членів Видавничої Спілки і своїх читачів, «Діло» мало відвагу протиставитися в останніх роках досить рішуче політиці офіційного проводу УНДО, що повів т. зв. нормалізаційний курс у відношенні до польського уряду, і той курс поборювало в цілій низці статтей. Сам же я активно в політику взагалі не встрявав, бо за важкою працею в редакції щоденника не мав на це й фізичної можливости.

— Що ви, що ви? — перервав слідчий. — Та ж «Діло», як і вся ваша преса там — то були по суті польські агентурні видання…

— Як агентурні? — спалахнув я, бо не міг опануватись. Те «Діло», що за 60 літ своєї праці зазнало стільки переслідувань та конфіскат від польських цензорів (також за Австрії!), було агентурним часописом? То агентурний часопис підпадає на 300 чисел у році 250 разів конфіскаті польської державної цензури, яка завдавала йому такі дошкульні матеріяльні втрати? То агентурний часопис і його друкарню громили кожної осени польські студенти, з’їхавшись по феріях на студії до Львова і розпочинаючи цим свій шкільний рік? То агентурний часопис — — —

— Ви не нервуйтесь! Це все була польська комедія, роблена для замилення очей. Дитяча забавка. А ви скажіть нам спокійно: Скільки тисяч субвенції діставало «Діло» від польського уряду?… Бо ж якусь фінансову підтримку «Діло» мусіло мати.

Почувши це, я в першій хвилині занімів. Всього я міг сподіватися, але не такої нісенітниці, та й не такої образи. Подумавши, я відповів так:

— Тими, хто підтримував фінансово «Діло», були й ви, був Совєтський Союз. Бо Видавнича Спілка «Діла» мала власну велику друкарню, де складалося і друкувалося не тільки «Діло», але й багато інших українських часописів та журналів, без уваги на їх політичні напрямки. Друкарня Вид. Спілки, як кожна інша друкарня у Львові, була торговельним підприємством, обрахованим на дохід, і приймала кожну таку роботу, яка могла принести прихід. І ось у друкарні «Діла» друкувалася між іншими часописами якийсь час також тижнева газета «Воля Народа» під редакцією Косми Пелехатого і Кирила Вальницького, що була попередником пізнішого комунофільського «Сель-Роба». А публичною тайною у Львові було, що ту «Волю Народа» фінансував совєтський консулят. Отже через друкарню Вид. Спілки йшли на підтримку «Діла» гроші ваші, а не польські, яких «Діло» не потребувало. Автім «Діло» від першого дня своєї появи аж до останніх днів стояло у проводі боротьби українського народу проти Польщі, яка старалася нас і наші землі за всяку ціну спольщити…

— Е, яка там була та ваша боротьба проти Польщі — сказав слідчий, очевидно заскочений моєю відповіддю.

— «Діло» було речником тих демократичних сил українського народу, що боролися з польською навалою легальними засобами. Були теж у нас інші сили, що на польські насильства відповідали терористичною акцією. Ні «Діло», ні УНДО, що гуртувало у своїх рядах переважно людей зрілих, старших, вже хочби по складу свого членства в терористичній акції не могло брати участи.

По такій моїй заяві слідчий не сказав уже нічого, може тому, що в кімнату ввійшов молодий, дуже пристойний старшина-енкаведист, убраний в першоклясну уніформу, наче просто зпід голки. Старший слідчий за хвилину вийшов, а молодий звернувся до мене з запитом, хто я, і, почувши моє прізвище, почав українською мовою з найвиразнішим галицьким наголосом:

— А, то ви — Німчук! Довго ми тут па вас чекали, багато про вас чували, і нарешті дочекалися гостити вас у себе. А знаєте, де ви опинилися?

По хвилині:

— Ви там досить написалися і наговорилися проти нас. Тепер говоріть нам тут і не смійте скривати нічого, бо НКВД знає все і перед ним не скриється ніщо! Ми знаємо все і знайдемо своїх ворогів усюди: на землі, на морі, в повітрі і навіть 6 метрів під землею… Ну — говори братчику, чого мовчиш? Говори — ти там нас не жалував! Говори ж тепер тут!

На заміт, що я проти большевиків не вів ніякої акції і не говорив нічого, бо все життя працював тільки на протипольськім відтинку боротьби, він перервав гостро:

— Не плети дурниць! Який там протипольський відтинок боротьби? Знаємо ми добре ту вашу протипольську боротьбу! А от — і він знову перейшов на «ви» — ви скажіть нам, кого то УНДО посилало від себе до нас як звязкового, і хто приїздив з подібною місією з Києва чи Харкова до Львова?

Почувши це, я оторопів, але старався не дати пізнати по собі нічим найменшим, що ці запити зробили на мене якесь вражіння. Я сказав по змозі якнайспокійніше, що хоч я стояв від практичної політики завжди здалека і в конспіративні справи не був втаємничуваний, то все таки не можу повірити, щоб УНДО висилало когось у Совєтську Україну. Про щось подібне я не чув ніколи й нічого. Так само не чув ніколи нічого про те, щоб хтось з українців з Києва, з Харкова чи з іншого міста приїздив з якоюсь справою до УНДО у Львові.

Після того молодий енкаведист-галичанин став до мене присікатися і вимагати якнайнастирливіше і якнайрішучіше прізвищ тих людей, що їх — як він казав — висилало УНДО в Совєтську Україну, і тих, що звідти приїздили до Львова. Не помагали ніякі мої запевнювання, що того ніколи не було, і даремно він настоює, щоб я подав прізвища таких людей. Він вдесяте і всоте вимагав від мене одного — прізвищ таких людей і вживав до того подвійної тактики: раз просив, обіцяючи, що совєтська влада вміє оцінити такі прислуги, а зараз потім грозив. Грозив він усяко, між іншим і тим, що мене пішлють у Лефортовську тюрму, і там я буду співати інакше.

(Лефортовська тюрма — це знана в цілому СССР тюрма в Москві, де примушують вязнів тортурами до зізнань). Грозив теж підвалами на Лубянці, кажучи:

— Ви хіба не здаєте собі справи, де ви. Тут були вже не такі, а вкінці до всього призналися. А ви, злісний ворог, таки мовчите! Як вкинемо вас до підвалу — скажете все!

Вкінці, не добившись таки нічого, радив, щоб я ще надумався і пригадав собі конче прізвища тих звязкових та подав їх найближчим разом, як мене викличуть.

У кімнату увійшов знову той старший слідчий з виглядом дипльомата, що залишав мене двома чи трьома наворотами самого з моїм енкаведистом-галичанином, що мучив мене своїми допитами та вимагав неможливого. Тоді молодий галичанин спитав:

—А скажіть, вам певно приємно, що ви стрінули тут, на Лубянці, свого земляка?! — і показав на себе.

Я відповів якось машинально, що так, що мені приємно, бо можу говорити по українськи, що він прийняв якимсь несамовитим кінським реготом і — перейшов з місця на російську мову. Він далі ще може пів години, а може й довше, клептав мені російською мовою всю ту вивчену напамять енкаведівську фразеологію: що НКВД все знає, що перед ним ніщо не скриється, що воно всесильне, та що я мушу сказати все, що знаю, зокрема ж подати прізвища звязкових між УНДО і Совєтською Україною.

Було вже добре по півночі, як мене привели назад у камеру. Хоч я не зазнав ніяких фізичних тортур, то ці переслухування й розмови з слідчим-земляком пішли мені на нерви так, що я не міг уже заснути до ранку.

Таких допитів у того землячка, якого прізвища не міг я ніяк довідатися, мав я ще кілька. За кожним разом він мене мучив і виснажував нервово до-краю, а вислід того всього був один і той самий: я не подав бажаних йому прізвищ, хоч мій слідчий вичерпав, здається, все своє красномовство в киданні ласкавих слів та обіцянок — з одного і всякого роду погроз — з другого боку. А не подав я тих прізвищ не з якогось особливого геройства, а просто тому, що я й сьогодні не знаю, чи такі люди-звязкові взагалі існували.

Після того мене залишили були на якийсь час у спокою і викликали «на допрос» щойно по кількох тижнях. Цим разом я попав до слідчого невеличкого росту, що його прізвище було Євтєхов. Він причіпився до мене, що я подав йому характеристику останнього посадника міста Львова д-ра Островського, про побут якого у львівській тюрмі при вул. Сапіги-Лонцького (в одній камері з през. Костем Левицьким) я згадував уже в одному перших розділів цих споминів. Було ясно, що й д-р Островський тут. Коли я заявив, що особисто д-ра Островського зовсім не знаю Євтєхов не міг вийти з дива:

— Як то може бути, щоб редактор «Діла» та не знав президента міста Львова!? Ніколи в це не повірю! І ніхто вам не повірить!

Коли ж я сказав, що між нами не тільки не було нічого спільного, але що ми стояли від себе дуже далеко, бо Островський належав до правлячої польської верхівки у Львові, а ми, «Діло», поборювали ту верхівку і вели послідовно опозиційну політику супроти польськоі влади, Євтєхов сказав глибокоумно:

— Як то ви стояли від себе дуже далеко? То так далеко у Львові з Ринку ч. 10 (де в домі Просвіти містилася редакція «Діла») до ратуша в ринку? Кілько ж то кроків віддалі вас ділило?

Я заявив, що не в кроках діло, а в національно-політичній площині, бо ж ми належали до двох окремих, ворожих собі світів. На це Євтєхов:

— Не крутіть, але признавайтесь мені тут зараз, що ви знаєте про посадника Островського. І подайте точно тут на папері (що його мені він підсунув), на які теми він писав у вашому «Ділі» та евентуально якого псевдоніму він уживав.

Такі слова мене просто роззброїли. Хотілося сміятись до очей слідчому, але треба було над собою панувати. Я тільки заявив спокійно, що у нас таке не практикувалося, щоб поляк писав в українськім часописі, хочби й під псевдонімом, чи українець у часописі польськім. Тим більше не міг писати в «Ділі» президент міста Островський, де українці й поляки жили наче на вулькані. І як міг би він писати у ворожім до нього та до польської управи м. Львова «Ділі»?

Не знаю, чи я цими аргументами переконав Євтєхова. Кінець-кінців він вдоволився загальною характеристикою не д-ра Островського як посадника, а характеристикою політики польської шовіністичної управи Львова супроти українського та жидівського населення міста, що була, можна сміло сказати, завжди ворожа. Та політика мала заєдно на оці одно: вести послідовно польонізацію непольськогг населення та будувати за магістратські фонди такі польські станиці, як костели, захоронки, захисти, «Доми Людові», сокільські доми і т. д. Характеризуючи ту ворожу політику польської управи Львова спеціяльно супроти українців, я покликався м. ін. на голосну свого часу заяву провідника польських соціялістів Гната Дашинського, який ствердив, що всі польські культурні й цивілізаційні досягнення у Львові та в цілому нашому краю треба завдячувати грошам українських податників.

Був я ще раз, вже останній, на переслуханні у Сіґова, в якого застав якогось невідомого мені слідчого, що до нашої розмови мішався мало. Сіґов питав мене про якісь зовсім несуттєві справи, а нараз звернувся до мене з таким запитом:

— А скажіть мені, яка у вас стаття? (Себто який параграф карного закону, на основі якого мене арештували і тримали у слідстві?).

Коли я відповів: не знаю, він поставив своє питання трохи інакше:

— Яку статтю дали вам у Львові? Чейже якусь статтю у Львові вам мусіли дати («прєдявити»)?

На це я сказав, що за час мого 4-тижневого побуту у львівській тюрмі мені ніякої статті не «предявили» і так без статті вислали в Москву. І в Москві ніякої статті, себто якогось конкретного обвинувачення, мені досі не подали. Почувши цю мою заяву, обидва слідчі перекинулись очима. Я бачив на їх обличчях виразне здивування. Видно, що такі випадки були на Лубянці рідкістю.

Пізніше чув я подібні запити від чергових слідчих ще кілька разів. І вичитував у їх очах завжди здивування, що мають під слідством вязня без статті. Таким вязнем без статті залишився я до кінця мого побуту на Лубянці.