595 днів совєтським вязнем

В ДОВГИХ, СІРИХ МІСЯЦЯХ

Коли в камері абсолютно нічого не діється.

— Чого хотів від мене слідчий-буковинець? — Що я писав у своїх «заявлєніях» і яка була процедура їх писання. — Країна, в якій нема гіередавнення кари. — «Радше сто невинних засудити, як звільнити одного винного». — Що таке збірна відповідальність. — Жорстокі кари за «аварії». — Кілька слів про страхіття Єжовщини. — Від молдавана аж до фина всі благоденствують…

І знову почалися довгі, сірі, невеселі дні, подібні один до одного, як дві каплини води. В нашій камері абсолютно нічого не діялось і не було ніяких новин зі світу від довгих місяців: ніхто з мешканців камери не відходив, і ніхто не з’являвся на його місце, то звідки ми могли мати якінебудь новини?

Дуже рідко, пересічно раз на 6 тижнів, викликали мене до невідомих мені слідчих на «допрос», які, поставивши кілька питань, що не мали звичайно нічого спільного з моєю справою, відпускали мене назад до камери. Одним з тих слідчих був якийсь буковинець, що я пізнав виразно по його вимові, з сухим, безкровним, безобличним лицем. Він питав мене, чи я знаю шевця Завадку з Богданівки (передмістя Львова). Коли я заперечив, він сказав з досадою в голосі:

— Та певно. Ви знали тільки великих панів: Костя Левицького, Дмитра Левицького, Целевича та їм подібних.

На це я замітив, що вичислених ним громадян дійсно добре знаю, а на Богданівку ніколи не заходив, то й нікого звідти не знаю.

Позатим писав я регулярно що 10 днів так звані «заявлєнія». Десь з кінцем грудня 1939 р., в часі, коли наша камера була на т. зв. «проґулці», прибито у нас на дверях камери приписи, в яких були точно подані обовязки вязнів, що були під слідством, та їх права. Небагато було там тих «прав», та й ті з’явилися в приписах — як думали вязні москвичі — як наслідок того, що СССР зайняв тоді нові краї, де вязні, зокрема політичні, мали куди кращі права, як вязні в СССР. Щоб хоч до деякої міри показати СССР культурною країною, тюремна управа розвісила несподівано для всіх вязнів згадані вже приписи, а незабаром потім ми почали діставати до камер на зміну то варцаби, то доміно, то навіть шахи. А між тими правами було й таке, що вязень може подавати «заявлєнія» (прохання) на письмі до старшого прокурора, до генерального прокурора, до помічника наркома (нар. комісара, себто міністра), до самого наркома, до голови Верховної Ради СССР і навіть до генерального прокурора й голови уряду своєї національної республіки. І от після того, як мої слідчі Зайцев і Кудря вже більше не показувались, і моя справа застрягла на якійсь мертвій точці, я став писати оті саме «заявлєнія».

Процедура писання їх була така: Раз на 10 днів можна було зголосити в дижурного сторожа-енкаведиста, що ви хочете писати «заявлєніє». За якийсь час вас викликали, вели до «боксу», давали чорнило, перо і маленький кусочок білого паперу (величини листівки), після чого вас замикали на 10-15 хвилин. Коли ви написали своє «заявлєніє», ви стукали. Приходив знову дижурний, забирав записаний вами папірець і писальні прибори, а інший дижурний відводив вас назад до камери. І я, і більшість співвязнів нашої камери писали ті «заявлєнія» регулярно що 10 днів, стараючись дати на дрібнім кусничку паперу якнайбільше змісту і виказати свою невинність. І вони, і я писали по черзі від найнижчих до найвищих інстанцій, а коли вже перейшли всіх достойників, вичислених у приписах, починали знову від початку від найнижчих і йшли далі вгору. Чи ті наші «заявлєнія» доходили до адресатів, особливо до тих вищих, вязні сумнівалися, мабуть не без рації.

Щодо моїх «заявленій», то я думаю, що їх з Лубянки нікуди далі не висилано. хоч писав я їх до всіх можливих інстанцій. А писав я всі ті «заявлєнія» згідно з духом своєї оборони від перших днів мого арештування: що я, уроджений тоді й тоді, редактор українського національного щоденника «Діло» у Львові, арештований 26. IX. 1939 р., сиджу вже стільки то місяців під слідством, і то без ніякої статті (параграфу); не почуваю за собою ніякої вини супроти Советського Союзу, бо вся моя діяльність проходила у Львові, що належав до Польщі, і зверталася виключно проти панської Польщі; тому прошу переглянути швидко мою справу і видати можливо якнайскоріше справедливе рішення. Таких «заявленій» написав я, думаю, понад 30. Їх мали в кожнім разі в руках мої слідчі, бо я чув від них кілька разів такі слова:

— Що ви там так пишете і пишете?

На це я відповідав їм те саме, що писав у «заявленіях»: що не почуваю себе винним, бо жив поза територією СССР, і, коли діяв політично, то проти Польщі, а не проти СССР. При тому деяким слідчим я зважувався сказати отверто: Польща, якби міряти їх совєтською міркою, мала право арештувати мене сто разів, а того не зробила. А ви прийшли до нашого краю як «визвольники» з польсько-панської неволі та вже четвертого дня позбавили мене волі і тримаєте такі довгі місяці без ніякої моєї вини… Чуючи це, одні з них мовчали, а інші пробували відповісти щось у роді того:

— Почекайте ще, будьте терпеливі. В Совєтськім Союзі не арештують нікого без причини. А коли ви, як запевняєте, невинні, то вам кривди не зроблять.

Такі трафаретні заяви декого з суддів не заспокоювали мене ні трохи, тим більше, що про мою справу всі гейби забули і ніщо не вказувало на те, щоб її хтось мав рушити з місця.

В тих довгих-предовгих місяцях було багато нагод пізнати з розмов зі співвязнями життя-буття підсовєтських людей та народів і почути неодно таке, що — як то кажуть — не міститься в людських головах. Тоді я почув між іншим багато про те, що в СССР нема властиво передавнення кари, що, як відомо, заґарантоване відповідними законами в усіх державах світу. Тому в СССР карають людину з усією строгістю навіть за щось таке, що вона зробила незгідно з його законами 25 чи 30 років тому. Так само не має значення, де ви допустилися злочину чи проступку проти законів СССР: на його території, чи в якійнебудь державі світу. Цим і пояснювали мені, чому НКВД арештує в зайнятих червоною армією нових країнах з місця десятки й сотні тисяч різних категорій людей (офіцерів і підофіцерів, поліцаїв, суддів і прокураторів, членів політичних партій і взагалі провідних людей), які з погляду совєтських законів є «ворогами народу» і небезпечними «контрреволюціонерами», що їх треба знищити. В цій справі — казали вони — існує спеціяльна таємна інструкція міністра внутрішніх справ і головного шефа НКВД Берії, в якій наведено 19 родів таких «злочинців», що їх НКВД мусить унешкідливити можливо якнайшвидше всюди там, куди сягнула совєтська влада. (Цю таємну інструкцію обговорив ширше д-р Степан Баран в окремій статті, помішеній у тижневику «Християнський Шлях» (ч. 19 за 1946 рік), що виходив під моєю редакцією в Міттенвальді, Німеччина.)

Далі я наслухався немало про ту страшну засаду большевицького правосуддя у практиці, яка каже: Радше сто невинних засудити, як пустити па волю одного винного. У звязку з цією засадою почув я і такий дотеп: В напрямі до кордону втікає що-сили перепуджений заяць. Недалеко кордону зустрічає його кінь і питає: — Ти чого такий перестрашений і куди втікаєш? На це заяць каже: — Як то, а ти не чув нічого про те, що вийшов розпорядок, щоб підкували всіх верблюдів? На це кінь знову: — То чого ж ти втікаєш? Та ти ж не верблюд! Тоді заяць: — Говори, здоров! А як зловлять та підкують, то тоді доказуй, що ти — не верблюд.

Але найбільше почув я на Лубянці про т. зв. збірну відповідальність членів родини, коли зпоміж неї когось заарештують. Всі вязні, що сиділи зі мною в різних камерах, журилися не тільки ходом слідства у своїй справі, але не менше й долею тих членів своєї рідні, які залишились на волі. Неодному з них думка про рідних, зокрема про жінку і дітей, відбирала сон. Та відповідальність членів родини розтягалася в двох, а властиво в трьох напрямах: 1) коли хтось з її членів належав до категорії репресованих, себто був заарештований; 2) коли родина мала якогось свого члена за кордоном, і про це довідалася влада; 3) коли сама совєтська влада висилала когось за кордон, байдуже, з якою метою: як свого політичного, торговельного або військового представника, чи найзвичайнішого службовця або добре вишколеного аґента-шпигуна. Всі ті люди, залишивши свої родини чи когось з найближчих на місці, де вони жили, відповідали своєю поведінкою за їх долю. Сотні тисяч таких. родин, що мали якогось репресованого члена або когось з близьких за кордоном, потерпіли за це втратою волі, або навіть життя.

А скільки я наслухався тоді про те, як то совєтська влада карає жорстоко за т. зв. «аварії» (катастрофальні випадки)! І яке це було далеке від того, що я знав про цю справу в інших державах! Наприклад скоїлась на якійсь лінії залізнича катастрофа, чи катастрофа корабельна на Дніпрі, Волзі або іншій ріці. В такому випадку НКВД дошукувалося з правила якогось зорганізованого «саботажу» і при кожній такій нагоді заарештовувало десятки причасних і непричасних до справи людей. Винні в «аварії» мусіли знайтися! І при відомих слідчих методах справа кінчалася майже завжди засудом більшого чи меншого числа «винних» на довгі роки каторжних робіт, а нерідко й кількома смертними присудами. Особливо широко оповідали вязні про одну таку ще свіжу залізничу катастрофу, після якої суд засудив на смерть кількох членів залізничного персоналу як «злісних саботажистів» і присуд на них виконано. А за короткий час виявилось без найменшого сумніву, що ті люди не мали ніякого відношення до катастрофи і їх розстріляно зовсім невинно. В цьому випадку не була наражена на дальші репресії бодай родина невинно розстріляних. В багатьох інших подібних історіях, де згинуло невинно теж немало людей, не було й такої «сатисфакції».

Взагалі ж треба сказати, що жорстокий режим, получений завжди з терором, і вся та диявольська система запанували всевладно на всіх безмежних просторах Совєтського Союзу і під їх обухом страждають всі народи СССР. Справді: від молдавана аж до фина всі благоденствують… Але з розмов з вязнями різних національностей і різного соціяльного походження я виробив собі погляд, що розмірно найслабший терор застосовує НКВД ггаки в самій Москві. Це тому, бо там перебувають всі закордонні місії і представництва чужих держав, які, хоч як їм утруднено якийнебудь контакт з населенням, все таки могли б довідатись дещо про розміри урядових репресій у Москві і подати відповідні звіти до своїх держав. Інша справа — далеко від Москви, особливо в країнах з інородним населенням: там НКВД у своїх акціях не знає ніякого стриму, ніякого гамульця та не оглядається на ніщо і «працює» постійно на пострах всього населення.

В тих довгих місяцях наслухався я теж немало про всі страхітти т. зв. Єжовщини, що лютувала в рр. 1936-38 на всіх просторах СССР і забрала кілька міліонів людських жертв. До нашої камери прибув один вязень, що сидів передше в іншій камері Лубянки разом з одним колишнім секретарем Єжова; той секретар оповідав, що на основі його записок за два роки урядування Єжова розстріляно 75-80. 000 осіб, а близько 3 міліони людей запроторено до вязниць і концентраційних таборів. І такий страшний злочин супроти всіх народів СССР закінчився кінець-кінців ліквідацією одного тільки Єжова. А відповідальній за те пекло на землі всій злочинній кліці під проводом Сталіна не впав і волос з голови. Чи можливе щонебудь хочби приблизно подібне в якійсь іншій державі світу?

Автім навіть у тих часах, коли я сидів на Лубянці і проклятої памяти Єжовщину згадувано вже тільки як якусь несамовиту мару, я чував від слідчих кількома наворотами про З міліони шпигунів і диверсантів, яких, мовляв, могутня армія НКВД мусіла зліквідувати на території СССР. Що це таке, і що то за влада, що мусить ліквідувати 3 міліони шпигунів і диверсантів? І хто з нормально думаючих людей повірить, що на території СССР було 3 міліони шпигунів і диверсантів, а не власних нещасних громадян, які чомусь не подобались органам НКВД і тому прийшлося їх зліквідувати?! І ще одна справа: яку силу представляє там само НКВД, і скільки міліонів озброєних до зубів у всі роди зброї членів воно має, коли мусить боротися з міліонами власних громадян, які поважились виявити чимнебудь своє невдоволення, або взагалі не подобались органам влади.

В тодішніх розмовах з вязнями розбирали ми нераз питання, який відсоток людей сидить у вязнидях і концентраційних таборах СССР, а який в інших європейських державах. І виходило таке, що навіть у Польщі сиділо в найтяжчих роках найвище 100. 000 осіб у вязницях, себто 0. 3% загалу населення, тоді коли в СССР було постійно 10-12, а то й більше міліонів засуджених людей, себто 6-8% населення. А коли нещасні запроторені почули від мене, що в такій наприклад Швеції повіває густо-часто навіть на тюрмах у великих містах білий прапор — знак, що там під ту пору нема ніодного вязня, їх здивуванню не було кінця. Щойно тоді вони усвідомлювали собі вповні всю свою трагічну долю особисту і таку ж трагічну долю всіх народів, що примушені жити під страшним ярмом червоних деспотів з Кремля.

Скільки то разів доводилось мені чути і читати такі фрази: «Сила і насильство — це засоби буржуазії». Коли ж засобами буржуазії є сила і насильство, то як у такому разі назвати ті засоби, що їх уживає супроти всіх підчинених собі народів уже понад 30 років уповні безкарно совєтська влада?