595 днів совєтським вязнем

ПЕРШІ ДНІ НА ЛУБЯНЦІ

Реєстрація і відтиски пальців. — Як виглядає ревізія на Лубянці. — Перша ніч у «боксі». — В камері ч. 29. — Відтяті й ізольовані від усього світу. — Порядок у камері. — Що нам найбільше дошкулювало. — Моральні терпіння. — Найстрогіша ізоляція і чим її пояснювали мої співвязні. — Страх за долю найближчої рідні доводить людей до одчаю. — Чи Лубянка дім мертвих? — Що означає несамовитий гук моторів? — Книжка — велика розвага. — Харч у Лубянці. — Чи можна зберегтися перед цингою?

Коли мене ввели напів притомного до середини, я побачив якісь круті коридори, в яких блимали різнокольорові світелка. За хвилинку я опинився в якійсь більшій кімнаті-канцелярії, де енкаведист-писар, з великим аркушем паперу в руках, перевів мою реєстрацію. Він питав про мої особисті дані і записував мої відповіді в поодиноких рубриках того аркуша. З тих питань залишилися мені в тямці тільки численні питання про те, чи і які звязки я мав з троцкістами, яку їх літературу читав і т. д. На всі ті запити я відповідав одне: що про троцкістів взагалі нічого не знаю, і енкаведист записував у дотичних рубриках спокійно: нєт. Після того зняв відтиски моїх пальців, що як я пізніше довідався робили з кожним новоприбулим вязнем.

Звідти повели мене до недалекої вузької кімнатки без вікон, зате дуже ясно освітленої. Єдиним меблем у ній був малий столик. Там я пройшов уже втретє від часу арештування (двічі проходив у Львові) дуже строгу контролю всіх своїх речей, до сорочки і підштапців включно. Я мусів, як і у Львові, скинути все, що мав на собі, і призначений до цієї процедури енкаведист оглядав та провірював якнайдокладніше кожну частину мого убрання, білизни та взуття. Особливо докладно і «фахово» провірював він усі рубці й рубчики в убранні, плащі та білизні, а при черевиках вовтузився напевно добрих 15 хвилин. Всю ту процедуру відбував він мовчки, не спитавши і не сказавши до мене за ввесь час ні одного словечка. Очевидно, згідно з приписами, що його обовязували, він у різних місцях мого убрання і плаща (під ковніром і всюди там, де сходилися грубші рубці, або де він мав якісь підозріння) прорізував жилеткою більший чи менший отвір та шукав за чим-небудь підозрілим: дрібним кусником паперу, якимнебудь олівцем, дротиком і т. п. Маленьку голку і шпильку, що їх я сховав був у Львові в рубцях біля кишень маринарки, як теж мікроскопійний кусочок олівця, схований у рубцях штанів, він знайшов відразу. Та це ще не все. Він з великою зручністю став відрізувати з моєї гардероби й білизни всі металеві чи скляні спинки й ґудзики і за короткий час зібрав їх повну мисочку. Після закінчення всього того обшуку, що забрав, думаю, 1. 30-2 годин часу, той же енкаведист заглядав мені ще в уста, в уха та в ніс, оглядав мене докладно в різних позах ззаду і спереду, сконтролював рукою все волосся на голові, а коли нічого підозрілого не знайшов, велів убиратися. Прикро було накидати на себе білизну й убрання без гудзиків, а штани треба було просто підтримувати руками.

Після того обшуку, що болюче вразив мою людську гідність, мене привели перед іншого типа, який спитав мене сухим голосом, чи я здоров. Я ще не отворив уст, щоб сказати, що мене палить у горлі і свербить усе тіло, як він сказав: «Нічево» — і мене певели далі.

Цим разом опинився я в купальні («бані») під тушем. Діставши кусочок мила, я вимився гарячою і зимною водою та чекав довго на свої речі, які піддано в міжчасі дезинфекції. Вкінці мені принесли всі мої речі, з яких ще бухала, пара. Я швидко убрався і мене повели знову коридорами та завели до маленької вузької кімнатки, подібної до тої, в якій я пройшов ту дивну процедуру з обшуком. Це була кімнатка також без вікон, але різнилася від попередньої тим, що попри стіну мала широку лавку, на якій лежав матерац, в куті маленький, прибитий до стіни столик. Така кімнатка має там назву «бокс», і до таких «боксів» дають т. зв. перехідних вязнів, або замикають туди і тримають по кілька днів тільки на хлібі й воді таких вязнів, що чимсь, нрогрішилися супроти порядку, установленого і затвердженого тюремним управлінням. Сюди принесли мені незабаром мищинку з якоюсь сухою кашою і, замість чаю, горнятко теплої води.

Було певно по півночі, але сон мене не брався. Мучила довго думка: Невже в оцій кімнатці, в якій важко навіть обернутися, прийдеться мені в цій тюрмі жити? І як довго може людина витримати в такій кімнатці без вікон без допливу свіжого повітря? Місяць, два, три? Пригадувалися різні описи тюремних мук-переживань у казаматах і льохах, що тягнулися не місяцями, а цілими роками, і ставало страшно. Боже, рятуй мене!

Нарешті я заснув, але мене вже вдосвіта збудив сторож-енкаведист і казав іти за собою. Ми йшли коридором, потім сходами вгору, потім знову коридором і врешті зупинитись перед якимись масивними дверми. Сторож отворив ті двері великим ключем і я ввійшов до середини тюремної камери. Перед собою побачив я пятьох мужчин, що всі впялили в мене свої очі. Самозрозуміло, що по переведеній ночі в «боксі», побачивши перед собою людей, я відітхнув з полегшою. Буду сидіти не самітний, а з людьми!

Приступивши до них ближче, я спитав їх російською мовою, де я та чи тут сидять всуміш політичні і кримінальні («уголовиі») вязні, чи тільки політичні. У відповідь я почув, що це Лубянка та що тут сидять тільки політичні. Наша камера — почув я — має число 29. Я зараз же представився кожному з вязнів. Як звичайно в таких випадках буває, ні я їх прізвищ, ні вони мого добре не чули, тому, й не могли зорієнтуватися, якої я національности та з якої країни походжу. З нескриваною радістю побачив я кілька книжок, що лежали на столі посередині камери, і став їх з місця переглядати, а в міжчасі вів розмову з мешканцями камери, стараючись говорити можливо поправно по російськи. Як новоприбулого, вони питали мене з цікавістю, звідкіля мене привезли в Москву та якої я національности. Я сказав їм на це: Ану, вгадайте!

І ось вони пробували вгадувати, хто я такий, і називали мене то білорусином, то грузином, то вірменином, то татарином, то вкінці поляком, а ніхто з них не впав на думку, що я українець. Про те, що я зі Львова, не могло, очевидно, нікому з них і приснитись, бож Львів належав до чужої держави, а вони, нещасні запроторені, не знали до мого приходу в камеру нічогісько ні про напад Гітлера на Польщу, ні про пакт Рібентропа-Молотова, ні про поділ Польщі поміж Німеччину та СССР і зайняття всієї Західної України враз із Львовом червоною армією. Тож коли я заявив їм, що я українець, та ще й зі Львова, їх здивуванню не було меж.

Вони засипали мене всі нараз десятками різних-прерізних запитів, і я старався дати їм на них по змозі вичерпну відповідь. Я став оповідати їм все, що знав, про ті тижні й місяці, що попереджали вибух війни; я мусів переповідати їм всі промови й заяви Гітлера та відповіді на них провідних діячів у різних державах; я говорив докладно про сам початок війни і потім описував її хід можливо якнайточніше день за днем, так як вона вбилася в мою память. Далі я розповідав співвязням про все те, що я сам пережив у Львові за час від 1. до 26. 9. того ж року, себто від першого дня війни аж до дня мого арештування. Я оповідав їм широко і про німецькі налети на Львів, і про польську оборону міста, і про німецьку облогу, що замкнула була Львів з трьох сторін, і про оргії польського шовінізму, на чому терпіли найбільше українці, і вкінці про вїзд до Львова червоної армії, яку німці, згідно з заключеним пактом, пустили аж до Сяну і Буга. Оповідаючи все те, я мусів подавати на їх запити тисячі всяких подробиць, бож це були люди з іншого світу і багато справ треба було пояснювати їм як дітям, або як мешканцям іншої планети. Так оповідав я їм про все три дні майже без перерви.

Я не всилі описати тут сьогодні, з яким величезним зацікавленням слухали мого оповідання ці нещасні, як і я, жертви большевицького режиму, і як вхлонювали в себе просто кожне моє слово. Всі вони були за мої інформації та за всі ті новини, що їх почули від мене, справді вдячні і поставились до мене від разу зі спочуттям. З мого широкого оповідання, в якому було для них стільки ревеляциї, вони мене не тільки пізнали, а й відчули добре, що я попав у тюрму так само невинно, як невинно попадає туди величезна більшість підсовєтських громадян, як попали і вони. Після того я вже до кінця мого побуту в тій камері, а пізніше також в інших, оповідав своїм товаришам недолі на їх настирливі прохання багато дечого про життя й відносини в різних державах поза Совєтським Союзом, зокрема ж про життя в Австрії, Чехословаччипі, Німеччині, Польщі та на західно-українських землях. Я старався говорити завжди обєктивно і представляв відносини та людей вірно, не переборщуючи ні в один, ні в другий бік. Тому я став у камері в багатьох справах авторитетом і до моєї думки не тільки прислухувались, але її звичайно приймали всі за свою. Розуміється, про політичні відносини говорив я завжди обережно, рахуючись з тим, що в камері може бути агент НКВД, а то й провокатор.

Порядок у камері був такий: Ранком і вечором нас водили у доволі примітивну «уборную», де ми також милися. Це відбувалося завжди в іншій норі, залежно від того, коли па нашу камеру прийшла черга. Всі ми за чергою робили порядки в камері і виносили «парашу» (кібель). Щодня мали ми 20-мінутовий прохід, що його відбували на подвірї великого тюремного бльоку високих домів (5-, 6-, і 7-поверхових), наче в глибокій ямі. Наше забите високими дошками подвіря містилося на ширшому подвірї між трьома стисненими височезними будинками, з яких виглядали до нас заґратовані й забиті бляхами вікна тюремних камер, і мало 4 кроки ширини та 16 кроків довжини. Зробивши яких 30 окружень, себто пересічно 1. 200 кроків, ми мусіли вертатись назад до камери. Цей прохід відбувався теж у ріжних порах дня і ночі та незалежно від погоди: раз виходили ми на те подвіря передполуднем, раз пополудні, раз пізно вечором, а нерідко і в 2. чи 3. годині по півночі. Тоді вязнів очевидно будили, але від проходу ми ніколи не відмовлялись, навіть серед найбільших морозів, бо це була єдина нагода дихнути т. зв. свіжим повітрям. В часі великого зимна вязні або ходили приспішеним кроком, або таки бігали. Тому, що за ввесь час мого побуту на Лубянці я перебував у камерах, положених доволі низько (на 2. чи на 3. поверсі), і в нас майже завжди, як днем, так і ніччю, горіло світло, ми тільки в часі того проходу на подвірї могли оглядати себе зблизька при денному світлі. І щойно тоді ми могли добре бачити наші блідо-жовті, худі обличчя.

Поза щоденним проходом водили нас ще що 10 днів до купальні, де ми мали гарячу й холодну воду (туші). При цій нагоді зміняли нам білизну і простирала на ліжках. Ліжка в камерах були залізні, уставлені попри стіни. На ліжках лежали менше чи більше знищені матераци, так що залізні штаби ліжка вїдалися в тіло кожного з нас, і вночі зболіла частина тіла примушувала кожного вязня обертатися кілька разів на другу сторону.

Та найгірше докучало вночі те, що кожний вязень мусів підчас сну тримати руки, і вліті і взимі, зверху на накривалі. До цього було дуже важко привикнути багатьом, тим більше, що тюремна сорочка, обовязкова для всіх вязнів, мала звичайно рукави тільки до ліктів, отже обнажені руки вязня були зимовою порою всю ніч зимні як лід. Неодин з нас набрався тоді ревматизму, бо тюремна сторожа була під цим оглядом тверда і немилосердна. Як тільки такий сторож побачив через віконце (вовчки) у дверях, через яке заглядав щомінути, що хто-пебудь з вязнів спить зі схованими під накривалом руками, він негайно відчиняв з шумом і гуком важкі двері до камери та прикликав дотичного вязнн гостро до порядку. Розуміється, що тоді будилися всі вязні в камері, і вони у власному інтересі вимагали від свого товариша, нерідко дуже різко, а то й з проклонами, щоб не позбавляв їх нічного сну. Не було ради: треба було терпіти й мучитись і тримати руки серед найбільших морозів на накривалі, бо такий був припис на Лубянці!

Та всі ці наші тілесні терпіння були нічим у порівнянні з терпіннями моральними. Майже кожний вязень, з яким я говорив на Лубянці, переживав важкі моральні муки передовсім у звязку зі справою, яку проти нього вели, та з ходом слідства взагалі. Майже кожний терпів нишком, побоюючись не тільки за свою долю, але й за долю своєї рідні. Скільки ж то я наслухався там про трагічну долю жінок та дітей засуджених вязнів! Їх ситуація справді жалюгідна. І саме ця непевність та страх за долю власну, а ще більше за долю жінки й дітей, яких після засуду їх кормителя, як найближчих членів рідні репресованого, чекає життя повне злиднів та наруги, дошкулювали багатьом вязням куди більше, як терпіння фізичні. Це те, що поза СССР невідоме ніде у світі: щоб вся родина відповідала за кожного свого члена.

У звязку з цим хочу сказати вже тут хоч кілька слів про ту найстрогішу у світі ізоляцію, якою охоплені всі вязні на Лубянці. Це така жахлива ізоляція (відокремлення) від усього зовнішнього світу, що їй навіть приблизно подібної ніде у світі не знайти. Вже першого дня свого побуту на Лубянці я з найбільшим здивуванням почув, що більшість співвязнів сидить у слідчій вязниці по 10, 15, 20 і більше місяців. Щось таке було навіть у Польщі неможливе. А пізніше я зустрівся в інших камерах Лубянки з такими вязнями, що мали за собою вже 28 і навіть 32 місяці слідчої вязниці, і ще не видно було кінця їх справи. Як я зрештою переконався на собі самому, слідчі в СССР мають завжди час і ніколи не спішаться. Їх ні трохи не обходить, скільки здоровя й нервів коштує таке проволікання та відкладання справи нещасного вязня, що є під слідством.

Неупереджений читач може вчутися хоч до деякої міри в положення такого підсовєтського вязня, що є під слідством, коли усвідомить собі бодай на хвилину, що то значить бути відірваним та відокремленим цілковито не тільки від найближчої рідні, але й від усього зовнішнього гніту. І то не впродовж тижня чи місяця, а впродовж довгих-довгих місяців, які складаються на роки! Справжні Танталеві муки переживають такі нещасні люди, що від моменту їх арештування аж до закінчення слідства і засуду (бо засудом кінчається там щонайменше 90 % справ!) не можуть подати найменшої вістки ні про себе до рідні, ані добитися якоїнебудь вістки від своїх найближчих. А так, як було на Лубянці, то всі вязні були найстрогіше ізольовані по тільки від усього зовнішнього світу, але й від всіх інших вязнів великої тюрми, поза своєю камерою. А що камери там малі (на 3-6 осіб) і люди сидять у слідстві довгими місяцями, а то й роками, то й рух у камерах мінімальний. Буває нераз півроку і довше, поки когось з вязнів заберуть з камери і на його місце прийде інший з вістками зі світу. А як це буде вязень з іншої камери, то треба чекати дальших кілька місяців на прихід якогось вязня «зі світу», щоб довідатися щонебудь про світові і внутрішньо-російські події. Але ніякий новий вязень не принесе вам вістки про вашу рідню чи ваших найближчих — і ви терпите далі нестерпні муки.

За мого довгомісячного побуту на Лубянці я бачив вязнів, що їх ця страшна ізоляція і жура за долю жінки й дітей доводили до одчаю Ті їх найближчі не сходили їм з голови, вони думали й говорили про них щодня. І самого мене мучила та ізоляція пізніше куди тяжче, як голод, холод та всякі інші прикрощі й недогоди тюремного життя.

Чому в царстві Сталіна піддають слідчих арештантів аж такій нелюдській ізоляції, що не дозволяють їм подати своїй рідні до відома навіть двох-трьох слів про місце свого побуту в тюрмі і стан свого здоровя? Чи це може відбитися на ході слідства? І чому там мусять страждати так важко родини арештованих навіть перед їх засудом? Здається мені, що все тс робиться на те, щоб такими нелюдськими методами ще більше ослабити, а то й зломити відпорність вязня і примусити його підписати те, чого бажають його слідчі. Але чи це справді доцільний спосіб, можна сумніватися. З того, що я бачив і пережив сам на Лубянці, виходило б, що така ізоляція бажаного для слідчих суддів висліду не давала.

Цікаво пояснювали і небувало строгий режим у всіх совєтських вязницях та на Лубинці зокрема, і цю незрозуміло-строгу ізоляцію від світу, вязні в нашій камері. Вони казали, що теперішні можновладці на Кремлі сиділи колись у різних тюрмах не тільки царської Росії і пізнали добре всякі їх тайни. З царських тюрем вони вміли здобути собі не тільки звязок із зовнішнім світом, але деякі з них патронували з тих тюрем далі своїм гурткам чи організаціям, писали й передавали «на світ» революційні маніфести та видавали навіть своїм однодумцям па волі далекосяглі накази. То ж тепер, маючи владу у своїх руках, вони, як досвідчені кримінальники, побудували й розбудували всю свою тюремну систему так, щоб вязні, які попали в їх руки, не сміли навіть подумати про щось таке, що вони колись робили. Тому нинішні можновладці з Кремля ізолювали своїх вязнів якнайпильніше не тільки від зовнішнього світу та віл вязнів з інших камер, але навіть від їх найближчої рідні. І ця грізна й жорстока їх система затріюмфувала вже від Карпат по Камчатку та переходить поволі до всіх їх сателітів і грозить перекинутися на решту світу.

Управа тюрми на Лубянці пильнувала теж дуже строго свого припису, який забороняв вязням якунебудь голоснішу розмову чи то в камері, чи поза нею. Говорити треба було завжди тихо, майже шепотом. Таким притишеним голосом зверталися до вязнів енкаведівські сторожі, коли їх кудинебудь викликали, і так само тихо мусіли відповідати вязні. Так було завжди і від цього правила не було вийнятків.

Коли вязні відбували так званий прохід, то мусіли йти завжди двійками і зберігати якнайстрогішу мовчанку. Не вільно було обмінятися тоді з сусідом хочби одним словом! Так само не вільно було говорити нічого до сторожів-енкаведистів, що вели вас на переслухання і приводили потім назад до камери; так само до тих, що вели вас — завжди цілою камерою — до «бані», або рано й вечором в «уборную». Так само було і з тюремним фризієром-енкаведистом, що кожних 10 днів викликав до себе в один кут коридора поодиноко вязнів з камери і стриг нам машинкою лице так, як стрижуть звичайно дітям голову. (Боже борони вживати бритви чи навіть жілетки! Ану ж який здесперований вязень вирвав би її йому з рук і підрізав собі, а може і йому, горло!…). Одного разу я спробував до того умундурованого, як і вся служба на Лубянці, фризієра, що мав визначно-семітське обличчя, заговорити. Він глянув на мене гнівно своїми великими очима, але не сказав ні слова.

Взагалі треба сказати, що вся охорона вязнів на Лубянці, всі ті денні й нічні дижурні, проводатори, носії, фризієри, завідателі «бані», «лавочки» і т. д. і т. д., були вишколені так, що робили вражіння майже манекенів. Вистане зазначити, що за час мого 19-місячного побуту в цій тюрмі ніхто з тих найнижчих помічників большевицького тюремного режиму не сказав ні до мене, ні до інших співвязнів з нашої камери поза тим, що було необхідне, ні одного зайвого слова. Це належить, очевидно, також до питомих признак того режиму, що його сторожі не сміють мати ніякого, навіть словного, контакту з вязнями.

Таким чином на Лубянці панувала завжди, як днем, так і ніччю, повна тишина. Не було чути навіть кроків дижурного сторожа, що ходив постійно по коридорі і заглядав майже щомінути у віконце (вовчки) дверей, камера за камерою. Це тому, що всі коридори були вистелені грубими хідниками, в яких губився всякий відгомін людських кроків.

Виглядало б, що Лубянка — це дім мертвих. А тимчасом там, у тому величезному бльоку домів, «кипіло життя» повних 24 години на добу, і то більше вночі, як удень. Там важилась доля дальшого життя-існування, а то й саме існування, тисячів нещасних людських істот.

За час мого побуту на Лубянці цю гробову тишу пробили тільки раз голосні спазматичні вигуки, крики та плачі запроторених жінок, що займали один або два поверхи вище над нами. Ті вигуки припинилися дуже скоро. Яка була їх причина та які наслідки вони за собою потягнули для бідних жінок, ми не довідались ніколи.

А кілька разів за той час пробивав нашу мертвецьку тишу страшний, несамовитий гук моторів, що доходив до нас десь із подвіря та виводив з рівноваги всіх вязнів. Ніхто в камері про це не говорив; всі слухали того зловіщого гуку, що тягнувся інколи кільканадцять хвилин, у нервовому напруженні, але в скупченні, з найбільшою повагою. Бо всі відчували добре, що в тому моменті десь там під нами, в глибоких підвалах, відбувається екзекуція над такими ж, як і ми, людськими істотами, що жили, страждали, любили, ненавиділи і мали свої ідеали, як і ми. На основі того, як довго гуділи мотори, ми догадувалися, що так довго виконували свою страшну «працю» оті вишколені нелюди-чекісти, і в думках обраховували, скільки то нових людських жертв пожер знову Молох т. зв. пролетарської революції. Ми думали про тих невідомих нам мучеників, що мабуть до останньої хвилини мали бодай іскорку надії, а тепер падали від кулі в потилицю з револьвера чи з нагана.

Такі моменти заставляли вязнів призадуматися глибше над істотою самого людського життя та над його вартістю. Але про це вони починали говорити щойно на другий або аж на третій день після такого зловіщого гудіння моторів. У тому часі, як мотори працювали, ніхто в камері не ворухнувся. Вязні переживали велику людську трагедію всім своїм єством. Віруючі молилися за душі помордованих, очевидно, більше в думках, як словами. А така молитва — найглибший вияв людської душі.

Великою розвагою для вязнів на Лубянці були книжки. Доставляв їх з вязничої бібліотеки до кожної камери що 10 днів окремий енкаведист бібліотекар, що залишав на кожного вязня одну книжку та одну додатково на всю камеру. Значить: коли в камері сиділо пятьох вязнів, то вони мали на 10 днів 6 книжок, коли 6 вязнів, то 7 книжок і т. д. По 10 днях заходив у камеру той сам бібліотекар, забирав без зайвої балачки книжки і залишав таку саму кількість інших. На увагу, що якась книжка була вже в камері, він брав її мовчки під паху і давав на її місце іншу.

Цікаво, що в тюремній бібліотеці Лубянки не було ніяких книжок на суспільно-політичні чи економічно-господарські теми. Не було теж нічого з ділянки марксизму-ленінізму. За ввесь час мого побуту там не бачив я ані одної книжки Маркса, Леніна, Сталіна, чи взагалі кого-небудь з теоретиків (і практиків) марксизму. Тюремна управа, як видно, не привязувала ніякої ваги до того, щоб перевиховувати слідчих вязнів, а бодай впливати на них, при помочі відповідної лектури, хоч тримала їх у себе такими довгими місяцями.

Все, що діставали вязні до рук, це було красне письменство, отже повісті, драматичні твори, оповідання і поезії. Вийняток становили тільки описи подорожей та відкрить і всякі спомини-мемуари визначних письменників, акторів, режисерів, музиків то-що. Щож до авторів, то були там заступлені (і то дуже численно!) і старі російські клясики, і нові письменники, до найновіших совєтських трубадурів включно. Було теж немало творів старих і нових письменників німецьких, французьких, англо-американських, італійських, еспанських і навіть індійських та японських, переважно в добрих російських перекладах. Попадалися теж у перекладах на російську мову твори словянських письменників, а також твори письменників зпоміж підсоветських народів: грузин, вірмен, татар, калмиків і т. д.

За час мого побуту на Лубянці прочитав я понад 200 книжок найрізнородніших авторів, менш-більш на половину російських та на половину всяких інших народів. По виході з тюрми, ще за свіжої памяти, списав я собі заголовки прочитаних тоді книжок та їх авторів і маю той список перед собою. Багато він мені насуває різних думок: і про ту розвагу, що її давали книжки, коли переносили нас кожного дня на кілька годин в інший світ — серед такого важкого положення; і про товаришів недолі, з якими я стільки перебалакав на тему прочитаних книжок та їх авторів; і про те, скільки я з тих книжок навчився, скільки довідався нового…

Серед тих книжок мав я нагоду прочитати й кілька перекладів з української мови. Не були це наші клясики чи визначні новіші письменники, а вже сучасні підсовєтські українські автори, що творили, очевидно, на замовлення. В тих їх повістях та оповіданнях, що попали в мої руки, оспівувано на всі лади всякі досягнення большевицького режиму: будову Дніпрельстану, розбудову шахт Донбасу, упромисловлення країни і т. д. В тих творах-аґітках, яких автори намагалися безуспішно зберегти літературно-мистецьку форму, впадало в око одно: їх головні персонажі були змальовані з правила як ідейні та віддані партії й урядові комуністи, з одного та завзяті вороги режиму, звичайні платні агенти чужих держав, з другого боку. Таких «творів» появляється там сила-силенна, і то в різних мовах. Але хто орієнтується в тамошніх відносинах, той ніколи не повірить, що в Совєтському Союзі працюють тисячі чужоземних агентів під постійною загрозою для власного життя — за гроші. В це можуть повірити тільки ті вихованки большевицького режиму, що не були иіколи за кордоном і не мають уявлення про життя й відносини в інших державах. Такі люди там є, про що я переконався в розмовах зі співвязнями. А саме коли якось зійшла в камері балачка на акцію чужоземних агентів у СССР після прочитання такої повісти-аґітки, один з молодших вязнів сказав цілком поважно: «Щож ми бідні винні, що чужі держави, паші ближчі і дальші сусіди, хочуть нас знищити і посилають на наші терени міліони (!) своїх шпіонів та саботажників, які не дають нам змоги розгорнути наше будівництво так, якби ми хотіли?!» Інші, старші віком вязні на ці його слова не реагували і тільки підсміхалися. Видно, що вони не вірили ні трохи в такий залив Совєтського Союзу чужоземними агентами й саботажистами. Пізніше, коли вони мене вже «розкусили» і набрали до мене довіря, я почув від декого з них правду: що це сам уряд замовляє масово такі «твори» про шкідництво й саботажі закордонних або платних чужими розвідками шпигунів і саботажистів, щоб осьтак мати виправдання для всяких власних недоречних плянів, злочинних помилок, а то й повної нездарности.

Лишається сказати кілька слів про харч на Лубянці. Він був недостатній та одноманітний, тому багато вязнів діставало найдалі до кількох місяців цингу (шкорбут). Тоді їх підліковували, але зміни в харчах не було.

Основою того харчу був тут, як і в усьому Совєтському Союзі, чорний, дуже чорний і важко стравний хліб, що майже кожного вязня здував. На обід діставали ми ріденьку зупу («баланду») і переважно суху кашу, що навіть зголоднілій людині йшла важко через горло. Вязні називали її «дубовою». Інколи була замість каші дрібна порція гороху або сочевиці, інколи така ж порція клюсок або кілька дрібних кусників бараболі, перемішаних з кусничками буряка, огірка та 2-3 мікроскопійними кусочками оселедця. Це був рід нашої салатки, яку називали там «вєніґрет». На вечеру була теж звичайно каша, подібна, як і на обід. Не треба й казати, що порції були зовсім невистарчальні і кожний вязень нормально зїв би був удвоє, а то й утроє більше. Поза цими харчами вязні діставали рано і вечором забарвлений чимсь кипяток, званий не знати чому «чаєм», і дві кістки цукру на день. Це все. Одно мушу ствердити, що всі ті недостатні харчі подавано нам чисто і з гігієнічного погляду без закиду.

Великою полегшою для всіх вязнів-москвичів та всіх тих, що мали в депозиті тюрми якісь гроші, була т. зв. «лавочка» (крамничка), яка доставляла вязням що 10 днів деякі додаткові харчі на суму найвище 20 рублів. Там можна було дістати за кожним разом 400-грамовий білий хліб, чи не фунт цукру, 100 грамів масла, а частіше маргарини, пару оселедців і передовсім цибулю та часник, що іх вязні споживали дуже багато, щоб таким робом охоронити себе перед цингою. В «лавочці» можна було дістати теж якусь кількість папіросок та сірників, з чого найбільше користали курці, так що в дні, коли працювала та «лавочка», в камері було темно й задушливо. Можна було там замовити собі також мило, щітку до зубів, гребінець то-що.

Це був дуже торжественний день, коли до тих вязнів, що мали в тюрмі якісь здепоновані гроші, приходив енкаведист, що завідував крамничкою, і записував їх замовлення та приносив їм опісля до камери замовлений товар. Того дня попадало інколи дещо від щасливців і тим вязням, що не мали в тюрмі грошей та не могли собі замовити нічого. (На другий день не було вже в камері і сліду з тих харчів!). А цибулю і часник віддавали власники звичайно до розпорядження всіх мешканців камери.

Цікава тут ще одна обставина, а саме: як радили собі родини заарештованих москвичів, щоб довідатися, в якій тюрмі сидить їх член. Бо в Москві тюрем багато і коли когось заарештовано чи то вдома, чи на вулиці, чи в бюрі, чи деінде, то не було так легко довідатися, до якої тюрми його забрали. В таких випадках родина заарештованого посилала якусь невеличку грошеву суму, звичайно 5-10 рублів, до всіх московських тюрем на імя заарештованого. За якийсь час приходили з пошти звороти тих грошей з різних тюрем. А котра тюрма грошей не відіслала, то це був знак для родини, що в ній сидить її член. Тоді вже родина старалася посилати йому до дотичної тюрми що-місяця якусь грошеву суму.

Зараз першого чи другого дня мого побуту на Лубянці сніввязні заповіли мені, що найдалі до півроку дістану обовязково» цингу. Один з них радив мені те, що він сам робив щодня: миючи зуби, натирати їх щіточкою аж до крови, щоб, мовляв, таким чином загартувати свої зуби і ясна. Це я і почав робити, хоч дехто з вязнів відраджував та підсміхався. Та ця маніпуляція, очевидно, мені нічого не помогла, як не помогло і те, що я кожного дня з’їдав обовязково 2-3 цибулі. Не минуло й б місяців, як одного разу в часі їди випав мені один зуб, а другий, сусідній, я витягнув легко рукою сам. В тих днях я ночував болі у кінчинах ніг та в колінах, а тіло покрилося в різних місцях, особливо на руках і ногах, дрібненькими червоними плямками, подібними до тої висипки, яку дістають діти, що заслабнуть на кір. Коли я зголосив це дижурному лекпомові (лікарському помічникові), мене викликали незабаром до дижурного лікаря, яким виявилась молода жінка. Вона оглянула мене цілого, ствердила цингу і записала якийсь лік-напиток, що його приносили мені ранком і вечором. До 10 днів червоні плямки щезли і болі уступили зовсім.

При кінці зазначу ще, що, опинившись у камері серед вязнів, я забув зовсім про свою жахливу свербячку, що мені так допікала і мучила мене всю дорогу зі Львова до Москви, її відразу наче рукою відняло.