595 днів совєтським вязнем

МОЇ НОВІ СЛІДЧІ

Росіянин Зайцев і українець Кудря. — Про Львів, як націоналістичний вулькан, і Союз Українок. — Хто був найвизначнішим українцем у Львові? — Думки про можливість звільнення. — Що я переходив у своїй голові. — Що я почув від слідчого Кудрі і який був мій тодішній настрій? — Одно оповідання — совєтська агітка. — Минають знову дні за днями, тижні за тижнями…

Десь при кінці лютого або в початках березня 1940 р. викликали мене «на допрос» і привели перед нових слідчих. Було їх двох: старший роками і ранґою, доброї туші — бльондин і молодий, худорлявий — брюнет. Згодом я довідався, що старший — це росіянин Зайцев, а молодший — українець Кудря.

На самому вступі той старший казав мені розказати дещо про Львів, як націоналістичний вулькан, і політичні відносини в ньому в останніх роках. Я став оповідати дуже загально про те, як панівна штучна польська більшість верховодила у Львові та як при такій владі почувались українці і жиди. Своє оповідання я ілюстрував даними про шкільництво, культурно-освітнє й господарське життя, при чому покликався на колишній вислів соціялістичного посла Дашинського, що вся польська культура на Сході, зокрема у Східній Галичині, збудована за гроші українських податників.

Моє оповідання, як видно було, цікавило Зайцева, бо він, ходячи по кімнаті, переривав його кілька разів і ставив різні додаткові питання та вимагав пояснень. Другий слідчий, той молодший, що сидів оподалік при столі, увесь час мовчав і ніби щось записував. Аж по довгому-довгому часі він підняв голову і спитав чистою українською мовою з виразно галицькою вимовою:

— А діячок Союзу Українок знаєте? Чи той Союз був політичною організацією? —Я відповів, що знаю багато діячок Союзу Українок особисто, і став оповідати, як то польська влада, побачивши сильний розріст і розмах праці Союзу Українок у цілому краю, пішла наступом на цю жіночу організацію, очолювану п. Міленою Рудницькою[6] і п. Галею Шепарович[7], та вкінці її розвязала. Але провідниці Союзу Українок, передбачаючи його розвязання, підготовили заздалегідь статути нової жіночої організації як політичної партії під назвою «Дружина Княгині Ольги» і завдяки цьому, так сказати, за одну ніч на місце розвязаних філій і кружків Союзу Українок покликали до життя в цілому краю Дружини Кн. Ольги. Ті дружини застала вже всюди червона армія, коли ввійшла до нашого краю в другій половині вересня 1939 р.

Після того той молодший слідчий почав мені ставити далі українською мовою різні подрібні питання, які старшого мабуть не дуже цікавили, бо по якомусь часі він вийшов з кімнати і лишив нас самих на довший час. Питав мене молодший слідчий між іншим про кількох львівських українських журналістів лівого напрямку, яких очевидно мусів знати. При згадці про Володимира Темницького, колишнього міністра закордонних справ УНР, спитав про його брата Мілька (Омеляна). Коли ж почув, що він помер давно в Одесі, здивувався і прийняв цю вістку з наявним сумом. Далі розпитував про Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові та про чільніших його членів. Але найбільше допитувався він про двох молодих українських діячів з Богородчанщини, з чого я зробив висновок, що він сам походить з того повіту. (Від покійного журналіста Володимира Дзіся і Степана Федака, що мали, як арештовані, теж того самого слідчого, хоч і в інших, далеких від себе тюрмах, і вийшли на волю, як і я, чував я за німецьких часів у Львові, що Кудря був чистої крови полтавець).

Повернувся до кімнати старший слідчий і допити перейшли на російську мову. Той старший питав мене, хто, на мою думку, найвизначніший і найпопулярніший серед українців у Львові. Я відповів без вагання, що Митрополит Андрей Шептицький. На запит, чому, я пояснив, що Митрополит в очах всього українського народу на західно-українських землях — це великий меценат, царський вязень-мученик і твердий оборонець не тільки церковно-релігійних, але й національних прав українського народу. Він мав мужність виступити з рішучим протестом навіть проти польського уряду за масове нищення з його наказу православних церков на Холмщині в 1938 р. На запит про інших визначних українців у Львові я назвав ще през. Костя Левицького, д-ра Маріяна Панчишина, проф. Кирила Студинського, проф. Василя Сімовича та кількох інших.

Мене відпустили до камери з тим, що на другий день мене ще покличуть. Другого дня переслухували мене знову обидва нові слідчі, при чому старший з них, Зайцев, виходив кілька разів з кімнати, залишаючи мене з молодшим. З розмови з ним я вичув, що моя справа не стоїть найгірше, тим більше, що ні попереднього ні того дня ні один ні другий не зробили мені ніякого конкретного закиду. З різних запитів їх обох я догадувався, що вони прибули в Москву саме зі Львова, де зібрали певно всякі дані про мене та інших львовян-українців, що сиділи тоді на Лубянці. Коли ж па запит Зайцева, до яких товариств я належав, я сказав, що між іншими товариствами я від довгих літ був членом Львівського Бояна, він заявив без обиняків, що дуже добре пригадує собі мене з виступів того хору у Львові. Отже виходило, що як Кудря, так і Зайцев, члени НКВД, перебували польських часів у Львові і збирали потрібні їм інформації на місці.

Коли мене відпустили до камери, я став думати багато про можливість свого звільнення, або бодай так званої вільної зсилки. Не мав я до цього ніяких конкретних даних, але по допитах у тих двох днях я вичував інстинктовно, що обидва згадані слідчі не мають проти мене ніяких певних даних та що вони приїхали в Москву зі Львова з якоюсь означеною метою як супроти інших львовян, так і супроти мене. Як потопаючий хапається стебелинки, так і я з кількох натяків моїх нових слідчих, в яких я не добачав ніякої ворожнечі до себе, міркував собі, що моє визволення може й недалеке. Таке леліяв я в своїй душі ще й тому, що обидва слідчі розпитували мене багато і самі говорили про професора Кирила Студинського і д-ра Маріяна Панчишина, моїх добрих знайомих зі Львова (перший з них був моїм професором у львівському університеті), що тепер були членами (депутатами) Верховної Ради СССР і, як я догадувався, інтервеніювали в моїй справі.

Як у такому положенні буває, я став переходити в голові деякі свої протибольшевицькі виступи у Львові і продумував, як мені боронитись на той випадок, коли мої нові слідчі такі виступи мені пригадають. Колись була голосна моя полеміка з редактором радянофільської «Праці» (потім «Сили») Романом Сказинським (розстріляним 1934 р.), який виступив був проти моєї негативної оцінки на сторінках «Діла» фільми «Тарас Шевченко», що її заходом відомого консуля Лагічинського виставляли не тільки у Львові, але й у всьому краю десь при кінці 20-их років. Я написав тоді згідно з правдою, що Шевченко, якого креував у фільмі артист Бучма, виходить там не як національний поет, пророк і геній, а як якийсь бунтар-фанатик, що дуже заболіло всіх львівських радянофілів і совєтський консулят зокрема. Не маючи річевих аргументів, Сказинський написав у «Праці» мабуть після порозуміння з сов. консулятом, що моя оцінка тієї фільми несправедлива й однобічна, бо, мовляв, з мене промовляє ненависник Радянського Союзу та «петлюрівський письмака». А коли він при цьому покликався ще й на «буйний розвиток» української літературної продукції в СССР за останні роки, то я в дуже основній відповіді представив на основі даних Української Книжкової Палати в Харкові той «буйний розвиток» у правдивому світлі і так переконливо, що Сказинський мусів замовкнути, бо не мав на це що відповісти. ГІамягаю, що вже тоді всі основні праці в УССР виходили в російській мові, а всякий хлам і комуністичні пропаґандивні брошурки в українській мові. Тут пригадаю, що згаданий Роман Сказинський виїхав на Радянську Україну приблизно в тому самому часі, що й родина Крушельницьких, а може дещо раніше, щоб — як говорилося — «помагати в будівництві української радянської держави». Після убивства Кірова розстріляли в Києві і Сказинського і двох синів Антона Крушельницького разом з 34-ма іншими українськими письменниками й діячами. Старого ж Антона Крушельницького, як і відомого галицького соціялістичного теоретика Юліяна Бачинського, засудили тоді по 10 літ кожного, після чого по них пропав усякий слід. Коли ж большевики, міркував я собі, розстріляли таких сліпих і відданих собі радянофілів, як Сказинського та Івана й Тараса Крушельницьких, то чого міг очікувати я, що того ж Сказинського розторощив у «Ділі» за його ідолопоклонство перед «українською радянською творчістю» в кіновому мистецтві, літературі й науці?!

Я пригадував собі теж, як напередодні виїзду зі Львова письменника і педагога Антона Крушельницького, що вчив мене колись української мови у станиславівській гімназії, я стрінув його і намовляв востаннє не виїздити. Не дав себе переконати, казав, що вже запізно. І поїхав по смерть собі, своїй дружині і своїм дітям… Пригадував я собі теж деякі свої протибольшевицькі статті в «Ділі», зокрема підписану повним імям і прізвищем статтю в 60-ліття уродим Сергія Єфремова, засудженого недавно перед тим у процесі Спілки Визволення України, і на душі ставало моторошно. Рахував я тільки на Божу поміч і на те, що це було давніше та що в останніх роках таких статтей у «Ділі» я не писав (були до того окремі референти і кореспонденти). То ж, може, думав я, мої слідчі не будуть порпатися в старих річниках «Діла» і таких статтей не викриють.

Серед таких думок і всяких комбінацій минали дні за днями, а мене, всупереч усім сподіванням, більше до моїх слідчих не викликали. Щастя, що в камері мали ми книжки з тюремної бібліотеки, а від нового року діставали на переміну також то шашки (варцаби), то доміно, бо інакше можна було хіба збожеволіти.

Аж десь по двох місяцях покликали мене знову «на допрос» і привели перед тих самих слідчих. Памятаю, що в тому часі я дістав був уже цингу (шкорбут) і мене підліковували. Слідчі не ставили мені ніяких істотних питань, поза тим, що вязало мене з парохом церкви св. Варвари у Відні о. д-ром Мироном Горникевичем і кількома іншими віденськими українцями. Не трудно було переконати їх, що це були мої давні знайомі з часу моїх студій у Відні по першій світовій війні — і більш нічого.

На другий день покликали мене до них ще раз. За порадою співвязнів я рішив попробувати, чи при помочі моїх слідчих, зокрема Кудрі, не вдалося б збільшити свій пайок хліба. Коли Зайцев залишив мене на якийсь час самого з Кудрею, я звернувся до нього з проханням, чи він не поміг би мені в тому, щоб мені збільшили хоч на 150-200 грамів щоденний пайок хліба, бо з недоїдання я дістав цингу і мені вже випали 2 зуби. Почувши це моє прохання, Кудря глянув на мене, як мені здавалося, спочутливим оком і сказав:

— Ну, це не так легко і це не наша справа. Та перед вами, може вже в недалекому часі, щось куди важніше, як збільшення пайка хліба в тюрмі….

Почувши це, я зрозумів, що слідчий не міг мені ясніше сказати, що справа мого звільнення — на добрій дорозі.

Сьогодні мені важко описаги свій душевний настрій після повороту від слідчих назад до камери. Я представляв собі, що мене викличуть як не в найближчих днях, то напевно в найближчих тижнях і, повідомивши про звільнення, дозволять вернутись до Львова. З такими думками я рано будився, ними жив увесь день і з ними клався спати. Кілька днів не бралось навіть читання книжок.

І так минали знову дні за днями, тижні за тижнями, а мене ні разу не викликували ні до моїх нових слідчих, ні до інших. Нарешті одного дня, коли минули знову слизько два місяці, мене привели ще раз перед Зайцева і Кудрю. Зайцев спитав мене «Как себя чувствуете», доставив якийсь дрібний запит і по кількох хвилинах вийшов. Тоді Кудря вийняв з шухляди стола невеличку книжечку, що — як виявилось — була збіркою оповідань нібито з життя Тараса Шевченка. Він спинився на одному з них і став голосно читати. Це було оповідання про те, як то Шевченко стрінув у своєму житті одного бідного жида, як з ним заприязнився і якими другами вони були собі до кінця життя. Це була найзвичайніша большевицька агітка, що їх совєтські письменники пишуть на замовлення масово. Прочитавши це «оповідання», Кудря глянув на мене допитливо і спитав, як воно мені подобалось. Я витримав його погляд і сказав спокійно, з переконанням у голосі:

— Дуже цікаве і гарно написане. Але про таку подію в житті Шевченка я не читав досі ніде.

Кудря глянув на мене знову допитливо і відпустив мене назад до камери, не сказавши ні слова. Більше в житті ні Кудрі, ні Зайцева я не бачив.