595 днів совєтським вязнем

В ОСТАННІЙ СТАДІЇ СЛІДСТВА

Мої останні два слідчі. — Закидають на мене пастку, чи хочуть випробувати? — «Не прошуся до Львова, ні тим більше до Відня». — Що думав про мою долю і моє майбутнє інж. Штейнман. — У фризієра і перед старосвітським фотографічним апаратом. — «Був у нас Хмельницький, але був і Мазепа». — Хто був мій слідчий Дикий. — «Пишіть усе добре, що знаєте про д-ра Старосольського і ред. Квасницю». — З чим я став рахуватись і в що вірив підсвідомо.

По новім році 1940/41 покликали мене одного дня знову на «допрос» і я опинився перед двома новими слідчими: старшим, росіянином, і молодшим, українцем. В ході їх допитів я довідався, що старший називається Козлов, а молодший. Дикий. Це були останні слідчі, що вели мою справу на Лубянці.

Як колись Зайцев і Кудря, так і ці слідчі не підносили поправді ніяких замітів дотично моєї минулої діяльности у Львові. Чи бували вони теж у Львові, як їх попередники, щоб зібрати якісь дані про мене та інших заарештованих львівських українців, не знаю, але справу мою знали добре і знали теж, що я сиджу в тюрмі без статті (параграфу). Спершу допитувались, як це воно сталося, що я сиджу так довго без статті, а згодом, чи мені не сприкрилось писати постійно «заявлєнія» про те, що я почуваюсь невинним, до різних інстанцій. На це я казав, що користаю тільки з прислуговуючого мені права та домагаюся приспішення слідства, яке затягнулося в безконечність.

Вже в часі чергового переслухання я зорієнтувався, що мої слідчі стараються або закинути на мене пастку, або мене випробувати, або одно і друге. Я заявляв у слідстві нераз, підкреслюючи завжди свою невинність, що не прошуся до Львова чи взагалі до Галичини, хоч як я цього в душі гаряче бажав, а просив тільки, почуваючись під фізичним оглядом чимраз слабше, скінчити яко мога швидше мою справу і дати мені змогу віддихати свіжим повітрям та бути на сонці. Я знав добре, що якби я так висловив був бажання, що хочу вернутись до Львова, то це могло б викликати у слідчих підозріння, що я по звільненні й повороті до Львова стану думати про якісь звязки з тими людьми, з якими працював до війни, і, чого доброго, може й про втечу за Сян, під німця. Треба знати, що в тих часах, у перших місяцях 1941 р., совєтсько-німецькі відносини починали вже наявно псуватись і большевики ставали супроти німців чимраз більше настороженими. Це було далеко на те, що я бачив і чув у першій фазі слідства, коли то мої слідчі просто захлистувались від совєтсько-німецької дружби і «братерства зброї» та заявляли отверто, що установлені в умові Молотова-Рібентропа нові кордони в центрально-східній Европі вічні, і що Польща, як самостійна держава, вимазана з карти Европи раз на все. Тепер слідчі співали іншої пісні. Вони не скривали вже ворожого відношення до Німеччини, яка починала викликати в Совєтськім Союзі — страх.

Тож коли мої слідчі розпитували мене тепер про моїх давніх знайомих у Відні, я зрозумів добре, до чого вони прямують, і казав, що не вдержував з тими українцями-віденцями, яких вони мені називали, ніяких звязків від часу, як вернувся по першій світовій війні з Відня до Львова. А коли я раз почув несподівано запит, чи не мав би я охоти виїхати до своїх знайомих у Відні, я відкинув саму цю думку з обуренням. Я сказав, що німців я мав нагоду давно пізнати, ще в роках першої світової війни і повоєнної еміграції, і знаю добре, які вони «приятелі» українського народу та взагалі всіх словян. А між давніми знайомими українцями у Відні не маю чого шукати, тим більше, що це вже чужі мені люди, бо минуло понад 15 років, коли я їх востаннє бачив. Моїм бажанням — казав я — є працювати між своїми і для свого народу на своїй рідній землі, а не тинятися на чужині, де мене не може чекати нічого доброго.

Не знаю, чи слідчі повірили в мої слова. Мабуть не дуже, бо ще кількома наворотами бажали упевнитись, чи я, може, не симпатик німців, хоч я дійсно ним ніколи не був. Потім залишили німців у спокою, а стали питати про відношення до покійного Євгена Коновальця та людей з українського підпілля. Я заперечував якенебудь знайомство з полк. Коновальцем, хоч знав його добре ще зперед першої світової війни зі студентських часів, коли то він очолював IV. Секцію при Українськім Студентськім Союзі у Львові, яка гуртувала студентів університету — членів і прихильників Української Національно-Демократичної Партії (пізнішого УНДО). Так само заперечував я якінебудь звязки з українською підпільною націоналістичною організацією, хоч з деякими її провідниками на краєвому терені я знався дуже добре.

Про хід слідства в моїй справі я інформував постійно вязнів у моїй камері, якими — як я вже подавав попередньо — в останніх місяцях були тільки полк. П. Шиманський і замнаркома інж. Штейнман. Останній, слухаючи мене, запевняв, що я або вийду зовсім на волю, або дістану вільну зсилку. Він казав теж не журитися, бо працю з моїм знанням, зокрема ж чужих мов, я знайду всюди легко; очевидно — не в журналістиці, про що не могло були й мови, бо в Совєтськім Союзі працюють в журналістиці особливо довірені люди, майже виключно члени комуністичної партії, а як учитель, бухгальтер (у часах першої світової війни я скінчив у Відні кооперативно-бухгальтерійний курс), або в інших ділянках життя. Штейнман казав теж нераз, що в Совєтськім Союзі є ще багато добрих людей, які такому репресованому, як я, напевно допоможуть, де б мені не прийшлось жити. І праці всюди доволі.

Одного дня — це було в середині квітня — покликали мене несподівано пополудні на «допрос», але повели не до слідчих на горішні поверхи, а до фризієра, який урядував у недалекому «боксі». Він — о, диво! — не стриг мого заросту на лиці машинкою, як це завжди бувало, але обголив мене жілеткою, і то перед дзеркалом. Тоді вперше по 19-ьох місяцях мого побуту в тюрмі я побачив себе в дзеркалі та оглядав своє видовжене, дуже худе й безкровне обличчя і звисаюче на мені убрання. Коли ж мене привели назад у камеру, Штейнман і Шиманський завирокували згідно, що мене покличуть напевно перед якусь «шишку» (високого достойника), і тому, мовляв, мене обголили жілеткою.

Ми ще не закінчили розмови на тему мого відмолодження та його причину, як у камеру ввійшов вартовий і казав збиратися знову на «допрос». Одначе й цим разом не повели мене до слідчих вгору, але я перейшов через якесь подвіря внизу та опинився в широкій кімнаті перед якоюсь дивною машиною: не то старосвітським варстатом, не то пращею, яких уживали колись до здобування замків (грубих мурів). Мені казали скинути з себе тюремну сорочку і це наповнило мене деяким страхом. А за хвилину повели мене за якусь перегороду, де на шнурку висіло кільканадцять різнокольорових сорочок, і казали вбирати котрунебудь з них. Я стягнув першу з краю і натягнув на себе, подумавши, що це певно сорочка з якоїсь розстріляної жертви НКВД. Мені вказали другий кут, де теж на шнурку висіло кільканадцять краваток, і казали натягнути одну з них. Після того той старосвітський варстат видав якийсь дивний скрегітливий звук наче церковне калатало, і я станув по наказу перед ним. Виявилося, що це такий передпотоповий фотографійний апарат. Мене відфотографували, потім казали скинути сорочку і віддати її разом з краваткою та відставили назад до камери. Обидва товариші недолі вирішили тепер, що знимка, яку зроблено, потрібна до пашпорту, значить: мене чекає або вільна зсилка, або звільнення, бо в Совєтськім Союзі людина не може нікуди рушитись без пашпорту.

Та минули знову два тижні, а мене з камери не викликали нікуди. Аж напередодні 1. травня казали мені знову збиратись на «допрос», і знову повели мене до фризієра, що обголив мене вдруге жілеткою. І я, і обидва співвязні були переконані, що в найближчих годинах мене викличуть з камери, та що я вже може більше в камеру й не вернусь. Я переговорив з ними ще неодно і потім не спав з поденервування майже всю ніч з 30. квітня на 1. травня, але не дочекався нічого. Тільки 1. травня десь коло 10. год. ранку повели мене перед слідчого Дикого, який — як виходило з його слів — мав цілонічний дижур і мучився всю ніч через біль зубів. Він замовив для мене з буфету кусок ковбаси, горнятко квасного молока і чай та два кусники білого хліба, що я, виголоджений до-краю, з’їв за одним махом. (Такі присмаки побачив я вперше по 19-ьох місяцях). У між-часі Дикий вів зі мною розмову в зовсім товариськім тоні та оповідав між іншим про пєсу Корнійчука «Богдан Хмельницький», виставу якої він оглядав десь тоді в театрі і був нею захоплений. Тоді то вирвались у нього такі слова: «Так, був у нас Хмельницький, але був і Мазепа». Та зараз по хвилині, гейби поправляючись, він додав: «Та куди там Мазепі до Хмельницького»… По такій неокресленій розмові Дикий відправив мене незабаром назад до камери, бо спішився на 1-травневу маніфестацію, яку мав оглядати на Червоній (Красній) Площі біля Кремля з трибуни. Вступ на трибуну забезпечував йому спеціяльний друкований білет з мистецьким обрамуванням та з порядковим числом (нумерований); той білет я бачив у нього в руках.

Вернувшись у камеру (і після того ще нераз) я роздумував над тим, чому то я удостоївся бути обголеним 30. квітня жілеткою вже вдруге і чого то властиво кликав мене до себе 1. травня слідчий Дикий. Що означав тодішній його почастунок (перший і останній раз я мав на Лубянці такий бенкет!)? Ті чому говорив він мені саме тоді так дивно про Хмельницького і Мазепу? Цих загадок я не розвязав ніколи.

А що сиділо в тому Дикому, який був мабуть учителем з Полтавщини, Бог один відає. В тямці залишилась мені така дрібна, але характеристична сценка: Одного разу прийшла до його кімнати жінка-слідчий з сусідньої кімнати на коротку ділову розмову, в часі якої спитала його в моїй присутності ніби нехотячи, чи його син-одинак знає українську мову. На це Дикий сказав, що, живучи вже так довго в Москві, його син забув зовсім українську мову. І я вичув тоді в цих словах Дикого відтінок смутку, а ще більший смуток вичитав у його очах.

Минуло кілька днів, коли мене викликали знову до того ж слідчого Дикого. Він говорив зі мною ввічливо і розпитував про деяких львівських громадян, зокрема про проф. д-ра Володимира Старосольського і редактора Івана Квасницю, відомих соціял-демократичних діячів. Вкінці подав мені кусень паперу й чорнила та просив написати характеристику їх обох. При тому Дикий додав виразно: «Можете писати і все добре, що про них знаєте». Такі слова я почув взагалі уперше від слідчого, з чого я зробив висновок, що і проф. В. Старосольському, і ред. І. Квасниці усміхається воля. Очевидно — я скористав з доброї нагоди і написав характеристику їх обох так прихильно, як тільки міг. Не забув я додати, знаючи, що це на большевиків повинно робити враження, що обидва вони були безсребренниками, а то й бідували, при чому д-р Старосольський не мав чим заплатити цілими місяцями за помешкання. По своїм виході з тюрми і повороті до Львова я чував, немов би вони обидва вийшли потім на волю, але вже не встигли через воєнні події приїхати до Львова. Як відомо, проф. В. Старосольський помер пізніше, як і його дружина Дарія, десь у глибині СССР. Що сталося з Іваном Квасницею, не відомо.

Різні познаки вказували на те, що моя доля буде в найближчому часі вирішена. В тих днях, зрозуміла річ, я думав багато про те, що мене може чекати. Рахувався я з вільною зсилкою, але десь там на дні душі жевріла таки іскорка надії, що я ще побачу землю своїх батьків і прадідів, де я вродився і яку я так гаряче любив, та що я ще вернусь до Львова. Підсвідомо я вірив, що моя покійна мати, яка вела таке праведне й побожне життя і вміла так сердечно молитись, вимолить для мене з другого світу те найдорожче, що може мати людина на цьому світі — волю. Такої волі просив і я для себе у Всевишнього за посередництвом свого опікуна й патрона — св. Івана.