595 днів совєтським вязнем

ЗВІЛЬНЕННЯ І ВИХІД НА ВОЛЮ

Перед елегантним цивілем у чорному убранні.

— «Що ви скажете, якби ми вас звільнили?» — Що я тоді думав, а чого не сказав. — Як виглядало моє звільнення. — Навіть старші слідчі не знають процедури з вязнями на Лубянці. — Знову в боксі. — Перемучився всю ніч. — Приготування до виїзду. — Перехід через три контрольні пункти. — На мертвій, безлюдній вулиці. — їзда на київський залізничий дворець. — Московські подорожні. — Контроля до кінця! — В дорогу до Львова.

Був день 12. травня 1941 р. Десь коло години 4-ої пополудні викликали мене, як і десятки разів попередньо, на «допрос». Знов вели мене два поводатарі, тримаючи міцно за руки, крутими коридорами та везли віндою вгору, поки ми не опинились перед якимись дверми. Легко застукавши, ввели мене до тої кімнати, де я побачив мого старшого слідчого Козлова, який був усміхнений і гейби врадуваний. Він велів моїм поводатарам заждати, а не відправляв їх назад, як це бувало завжди тоді, коли вязня приводили на допит. З цього я зміркував, що мене триматимуть не довго.

Мій слідчий отворив двері до сусідньої кімнати і велів іти за собою. Ми перейшли вистелену хідниками та прикрашену портретами кімнату і спинились перед дверми до третьої кімнати. Козлов застукав і ми ввійшли до чудової, ще кращої кімнати, по середині якої я побачив бюрко, застелене червоним сукном. За бюрком сидів у фотелі елегантний брюнет середнього, а може й малого росту в чорному убранні. З правої сторони бюрка сидів другий цивіль, з лівої станув Козлов. Я стояв напроти бюрка віч-на-віч елегантного цивіля.

Він глянув на мене допитливо і поставив не звичайний запит: «Как ваша фамілія?», а спитав по українськи «Ваше прізвище?» (Вперше за 20 місяців мого побуту в тюрмі я почув такий запит в українській мові). Я відповів: Іван Кузьмич Німчук. На це він сказав: «Прошу сідати». В тім самім моменті мій слідчий підставив мені стільчик і я сів.

Після того пан у чорному убранні довго вдивлявся в мене, наче збирав думки і застановлявся, як почати зі мною розмову. Вкінці почав таким запитом:

— Ну, що ви скажете, якби ми вас так звільнили?

Почувши ці слова, я не мав сили на них що-небудь відповісти. Думки роєм ходили в моїй голові. Я чув, що стою перед звільненням, і питав сам себе: Защо ж тоді мене арештували і тримали в такій страшній ізоляції від світу 20 місяців? Защо я так мучився і втратив стільки здоровя і нервів? Я пробував щось відповісти, але з великого жалю»й досади не міг отворити уст. Мене щось давило в горлі і я не був усилі промовити ні слова.

Пан у чорному обсервував мене ввесь час дуже уважно і, можливо, бачив мій стан, в кожному разі бачив добре, що я не міг видобути з себе ні одного слова. По хвилині, не дочекавшись моєї відповіді, він сказав дослівно:

— Ну, то ми вас оцим звільняємо в тій надії, що ви не будете більше займатися контрреволюційною діяльністю…

Він мабуть мав намір продовжати своє речення, але я відзискав свою мову і з місця перервав його слова таким нервовим — я чув це сам — зворотом:

— Я не займався ніколи ніякою контрреволюційною діяльністю і як син бідного селянина, що зазнав у житті стільки злиднів, стояв завжди по стороні бідних та гноблених. Коли я вів яку політичну акцію, то тільки проти панської Польщі, яка гнобила український нарід, а не проти Совєтського Союзу…

Пан у чорнім, видно, не сподівався таких слів, бо знову задумався, наче шукав слів, щоб мені щось на цю заяву відповісти. В тому моменті мені здавалося, що він моєї справи зовсім не знає і вибраний чи делегований тільки на те, щоб проголосити мені з такою парадою моє звільнення. Нарешті він сказав якось так непевно:

— Ну, то тим краще для вас (це речення він повторив аж двічі). Отже ви відтепер вільні і зможете поїхати собі до свого Львова.

Я спромігся після цього тільки на одне слово:

— Дякую.

Я встав і глянув на слідчого Козлова, який був розпромінений. Не знаю, чи тому, що такі звільнювання трапляються на Лубянці і взагалі в большевицьких тюрмах дуже рідко, чи з якоїсь іншої причини. Я легко вклонився і вийшов за своїм слідчим. Але в другій кімнаті він мене спинив і сказав, як завжди, по російськи:

— А там у камері не згадуйте ні словом про своє звільнення…

Я сказав:

— Очевидно, що не буду нічого говорити, як робив це зрештою після своїх допитів і досі (хоч було саме навпаки).

В першій кімнаті чекали мої два поводатарі, які взяли мене знову, як завжди переділе, з обох боків за руки і повели лябіринтом коридорів кудись нижче. Але ні своєї камери, ні полк. Шиманського та замнаркома Штейнмана, я вже більше не побачив, бо мене ввели не до моєї камери, а до боксу подібного до того, в якому я провів на Лубянці свою першу ніч. З цього я зробив висновок, що навіть старші слідчі на Лубянці не знають тамошньої процедури супроти вязнів, коли Козлов думав, що я по проголошенні мого звільнення повернуся ще до камери між співвязнів.

Не тривало довго, як до боксу внесли матерац та накривало (коц) і поклали на широку лаву (причу) — знак, що мені прийдеться там заночувати. Минуло ще кілька хвилин, як принесли всі мої речі з камери, а за хвилину ще й дві книжки до читання: короткі оповідання російського письменника Купріна й американського письменника Джека Лондона. Я пробував читати, але букви скакали мені перед очима і я не міг зосередити своїх думок біля того, що читав у книжці. Минула ще яка година, як мені подали вечеру — оту ж дубову кашу і кипяток. Хоч я був сильно виголоднілий, але все таки ту кашу з’їв насилу. Не йшла ніяк через горло.

Я відмовив спокійно вечірню молитву і пробував заснути. Але думки зміняли одна одну і я з нервового напруження не міг довго замкнути очей. Я проходив у голові все своє життя, пригадував різні моменти слідства і старався запамятати собі не тільки все найважливіше з ходу моїх переслухувань, але й прізвища всіх моїх слідчих та співвязнів. Думав я багато і над тим, яка доля мене чекає, до якої праці я стану та чи знайду у Львові кого з моїх приятелів і тих людей, що я їм нераз помагав. Вкінці я здався на Божу поміч і нарешті заснув. Але сон мій був нервовий, короткий. Я скоро пробудився і далі думав те саме. Так перемучив я в боксі на Лубянці свою останню ніч з 12. на 13. травня 1941 р. аж до ранку.

Мені подали снідання: кусень чорного хліба, одну кістку цукру і кипяток, як кожного іншого дня. За які дві години повели мене до фризієра, який обголив мене на дорогу жілеткою і знов не відповів ні словом на якийсь мій запит. Потім принесли мені мій годинник, що його забрали в мене ще при вкиненні до тюремної камери у Львові. Ні гарного кишенькового ножика, ні тим більше моїх записок та збірки українських добродійних марок мені не віддали. А ще за якийсь час я з’їв свій щоденний обід (ріденьку зупу і суху кашу) та чекав, що буде далі. Пополудні приніс мені один з молодших слідчих документ про моє звільнення такого змісту:

Подаю фотографічну знимку цього документу, щоб читачі знали, яку вартість має насправді так звана Українська Радянська Соціялістична Республіка та яка її питома вага в цілому СССР, як нібито самостійної держави. Бо прошу тільки подумати. Мене арештували у Львові, як громадянина УРСР, а повезли не до столиці України Києва, але в Москву. Там тримали 19 місяців і вкінці звільнили, але не на основі законів тої ж УРСР, і навіть не на основі законів СССР. Як бачите з цього документу, я був звільнений (освобожден) «с прекращением дела по ст. 204 п «б» УГЖ Р. С. Ф. С. Р.», себто Російської Совєтської Федеративної Соціялістичної Республіки, яка є такою самою складовою частиною Союзу Совєтських Соціялістичних Республік, як і УРСР. Так виглядає на практиці «самостійність» УРСР, про що мають сміливість стільки писати комуністичні вожаки у своїх часописах в Канаді й Америці, друкованих українською мовою.

І ще одно. Навіть у документі мого звільнення нема згадки про жадну статтю (параграф) карного закону щодо мого обвинувачення, і про ніяку статтю (параграф) не натякував мені ніхто зі слідчих хочби словечком у часі довгомісячних переслухувань. Згадана в документі звільнення стаття взята з карної процедури Р. С. Ф. С. Р. Вона каже про припинення карного слідства через недостачу доказів вини.

Минуло може ще пів години, як молодий слідчий вручив мені 200 карбованців (рублів) на купно залізничого білету до Львова та на дорогу взагалі, а також документ, що мав мені служити за виказку при контролі в поїзді та в перших днях побуту у Львові до часу вироблення пашпорту. Після того той самий службовик НКВД, що був у цивільному вбранні, провів мене через три контрольні пункти на вулицю. При кожному з них він показував вартовим свій документ, і щойно тоді відчинялися ґрати й залізні двері. При останньому пункті, вже недалеко виходу на вулицю, я побачив двох височезних сторожів-енкаведистів, які про пустили нас обох і ми опинились на вулиці.

Я вперше побачив мури московських камениць і саму Лубянку, а перед нею величезну площу Дзєржинського, що — як оповідали вязні — була колись засаджена густо деревами, а тепер на ній не було ні одного деревця, зате вся вона вилискувалась асфальтом. Ми пройшли кількадесять кроків хідником (тротуаром) і дійшли до одного рогу Лубянки, звідки я побачив частину тих величезних тюремних забудувань та підведений вже майже під дах ще один зовсім новий. бльок таких же забудувань. Найменшого руху ні людей ні авт я в цій околиці не бачив. Тут, у сусідстві Лубянки, виглядала Москва наче вимерла.

Службовик НКВД залишив мене хвилинку на місці, а сам скочив через вулицю в один бік, де стояли авта (очевидно, власність НКВД чи пак Лубянки). Небавком він підїхав одним таким автом до мене, я всів до середини і він повіз мене, як казав, на київський вокзал (дворець). По дорозі я оглядав з авта памятники Івана Фйодорова, москвича і першого друкаря у Львові, та письменника Ломоносова, далі університет та деякі інші великі будинки Москви. Кремль бачив я в переїзді тільки здалека. Ми переїхали через міст на Москві-річці де плавали невеличкі кораблі, далі широкими монотонними вулицями попри довгі касарняні будинки і зупинились перед київським двірцем.

Мій сторож-сопутник взяв у мене 200 карбованців і побіг до білетової каси, а мені казав ждати в авті разом з шофером, що був очевидно теж працівником НКВД. (З короткої розмови з ним вийшло, що шофери в Москві дуже слабо платні, куди гірше, як було у Львові). За кільканадцять хвилин службовик НКВД прибіг з білетом і плацкартою (забезпеченим місцем на сидження) і казав спішитись, бо поспішний поїзд до Києва-Львова відходить за 25 хвилин. Я виліз з авта, він дав мені решту з ціни купна білету і повів до поїзду. По дорозі бачив я при касах маси винужденілих, худих і брудних людей, що всі були або з торбами в руках або мішками на плечах. Не бачив я ні одного подорожного з валізкою, що було і є таким загальним явищем на всіх стаціях та в поїздах в інших європейських державах.

Ми прибули до поїзду і мій «ангел-хоронитель» ввів мене до вагону та посадив на моє заплачене місце, вручивши передтим білет разом з плацкартою. Сам він уставився перед вікном мого переділу і не спускав з мене ока аж до від'їзду поїзду. Отже контроля до кінця! Я втратив його з очей щойно тоді, коли поїзд рушив у дорогу до Львова.