595 днів совєтським вязнем

Додаток Сеньйор українських політиків большевицьким в’язнем

/Спогади Костя Левицького, поміщені у збірнику Мілени Рудницької «Західня Україна під большевиками»/

Ось спогади з большевицької тюрми св. пам. Костя Левицького, одної з провідних постатей довоєнної Галичини, що довгі роки очолював українську політику в Австрії і згодом був головою уряду західньоукраїнської Народної Республіки. Покійний сенатор галицьких політиків належав до тих вийняткових щасливців, що, запроторені большевиками в глибину Росії, повернулися до Львова перед совєтсько-німецькою війною. Нижчеподана розповідь д-ра Костя Левицького про його арешт і сидіння в московській тюрмі була списана в його канцелярії у вересні 1941. р. Кілька тижнів пізніше, 12. листопада 1941. р., д-р Кость Левицький помер у Львові.

Ті, що знали д-ра Костя Левицького особисто, зможуть пізнати в його оповіданні багато рис його характеру: старий юрист, що думає категоріями леґалізму і правопорядку, ніяк не може зрозуміти большевицького світу, побудованого на безправ’ю та насильстві!

Коли Червона Армія зайняла Львів, зголосилася до представників радянської влади депутація місцевого громадянства під моїм проводом. Депутацію прийняли дуже прихильно генерал Іванов, дивізія якого перша ввійшла до нашого міста, та перший уповноважений для цивільної адміністрації Мищенко. Вони просили переказати населенню, що радвлада прийшла визволити Західню Україну, просити підтримати радянський уряд і співпрацювати з ним. Запевнювали, що всякі реформи будуть переводитися тільки поступовно і згідно з волею народу. Та найбільше заспокоїла мене заява обидвох високопоставлених осіб, що совєтська влада не думає притягати когонебудь до відповідальности за його політичне минуле й дотеперішню діяльність.

Дня 24. вересня 1939. р. почув я ці запевнення з уст совєтських достойників і мушу признатися, що дав їм віру. Бо хоч довго живу і по світі ходжу та всякі зміни за мого життя бачив, але досі не трапилося мені, щоб представники армії й уряду якоїсь держави офіціальну депутацію населення свідомо оббріхували.

Не минуло й тижня від цих урочистих заяв представників совєтської, як мене арештували. І, як я пізніше довідався, одною з головних причин мого арештування було саме те, що я на чолі депутації вітав у Львові радвладу.

Дня 30. вересня надвечір прийшли до мого помешкання при вул. Підвальній 7 умундировані енкаведисти з наїженими штиками й заявили мені, що мають наказ перевести у мене ревізію. Говорили по-російськи. На моє домагання пред’явили писемні уповноваження. Казали відчинити велику залізну касу, яка стояла в моїй робітні, і забрали з неї гроші. Потім перекинули бюрко. Забрали з нього всі мої записки, зокрема кільканадцять зошитів мого щоденника. Записки з останніх днів, в яких я передавав переживання, відколи до Львова увійшли большевики, прочитали зараз при мені. З них могли бачити, що моє становище до Совєтів не було вороже, навпаки, я радів упадком Польщі та об’єднанням українських земель і ставився з довір’ям до заяв уряду СССР щодо Західньої України. Прочитавши мої записки, командир сказав, що має наказ забрати мене з собою «для вияснення» і що я, певне, зараз вернуся. Але на це «вияснення» довелося мені чекати майже 20 місяців...

Вантажним автом завезли мене до будинку при вулиці Льва Сапіги, де колись була австрійська жандармерія, згодом польська поліція, а тоді примістилось там було большевицьке НКВД. Залишили мене в передпокою і там чекав я кілька годин. Вночі викликали мене і, без жадного пояснення, завели до в’язниці (в задній частині того ж будинку, на 1-ому поверсі, камера ч. 4). Впустили мене до камери, де я застав колишнього президента міста, поляка Островського. Камера мала, призначена на одну особу, без жадної обстанови, навіть без причі і без сінника, лише з невеликою лавкою. Бурмістр Островський хотів відступити мені цілу лавку, але я не погодився, сказав йому, що в тюрмі мусить бути рівність, — і так ми обидва, поділившися лавкою, куняли до ранку. За мого довгого, 80-річного життя це моя перша ніч у тюрмі.

Наступного дня дали до нашої камери ще двох в’язнів. Двох з нас сиділи на лавці, а двох на долівці, і в таких обставинах просидів я в цій камері три тижні: до 20. жовтня 1939. р. Жадної постелі ні білизни я з собою не взяв, бож мене забрали лише «для вияснення» і зараз мали пустити. Їсти у в’язниці майже не давали, а моя родина присилати мені харчів з дому не могла, бо нічого про мене не знала. Через ці умови й, головно, через недостачу свіжого повітря мав я 20. жовтня мозкову атаку, в наслідок чого попав на кілька годин у в’язничний шпиталь. Але про це згодом. Наперед хочу розказати про початкове слідство.

Перше переслухання відбулося наступного дня після мого арештування. Переслухував мене москаль, який не знав ні української мови, ні історії, і взагалі не орієнтувався в місцевих політичних відносинах. Він говорив по-російськи, а я по-українськи. Почав переслухання від довшої поуки про засади большевицької ідеології і питався, чи вони мені відомі. Коли я сказав, що лише загально, тоді він заявив, що хто цього не знає, той «заприсяжений ворог народу». Також заповів мені, що мушу «все» сказати і признатися до «всього». — Ви мусите сказати все, що ми хочемо, бо інакше... Пам’ятайте, що ми дуже мстиві». Про мстивість говорив з притиском кілька разів. Я відповів: «Що буду знати, те скажу, чого не знаю, того видумувати не буду».

Головний закид, що з ним я зустрівся, був: чого я ходив з депутацією до тов. Іванова і тов. Мищенка? Я відповів, що депутація хотіла вияснити, як нова влада думає поводитися в Західній Україні, та хотіла запевнити українському населенню безпеку й охорону життя та майна. Я, як найстарший український парляментарист, уважав за свій обов’язок взяти це завдання на себе. Але мій слідчий сказав: — «Ні, це брехня! Ви пішли з депутацією, щоб обдурити нашу владу. Ви хотіли захопити провід. Депутація — це була з вашого боку лише хитрість». Я був обурений такими інсинуаціями й відповідав: «Це не місце і не час на жарти. Я людина старша і заповажне моє становище, щоб бавитися у хитрощі. Найкращим доказом моєї доброї волі є те, що коли тов. Мищенко заявив депутації, що громадянство мусить бути льояльне до радянської влади та притримуватися радянської плятформи, тоді ми рішили УНДО розв’язати і закликали всіх членів ставитись льояльно до Совєтів». Дальше роблено мені закид, що я, як член Надзірної Ради Видавничої Спілки «Діло», є буцім то відповідальний за протисовєтські статті «Діла». Закидали мені теж, що я був адвокатом, отже визискував народ, що я — капіталіст. Таких переслухань відбулося за перші три тижні мого сидіння кільканадцять. Переслухував мене завжди той самий слідчий.

Коли зо мною трапився мозковий припадок, про що я вже згадав, і мої товариші з камери повідомили тюремню канцелярію, що я захворів, мене відвезли до в’язничного шпиталю при Казимирівській вулиці. Там поклали мене до ліжка, лікар дав мені застрики. Сказав, що повідомить зараз родину, щоб мені прислали з дому харч, і обіцяв скликати на другий день лікарське консиліюм. Але недовго я втішався теплим ліжком і надією на лікарську опіку та на смачну страву. Як тільки пішов лікар, приїхало по мене НКВД, насилу стягли з постелі й одягли. Нічого не помогли мої просьби і протести. Мене кинули на вантажне авто, кажучи, що везуть мене на «допрос». Фактично ж завезли мене на залізничну станцію.

На бічних рейках поміж вантажними вагонами стояв довгий, зелений поїзд, до якого мене всадили. Куди мене везуть, нічого не сказали. Замкнули мене самого в малому переділі, перед дверима поставили сторожу. Я з усіх сил протестував, заявляючи, що належу до юрисдикції львівського суду, що невільно вивозити мене поза мій суд, ані позбавляти суду. Поїзд стояв довгі години, енкаведисти підкріплялися їдою, носили пиво, котлети, яєшню, а мені давали лише пісний хліб. Я просив дати мені склянку чаю, але мені не давали. Припроваджували раз-у-раз нових в’язнів, українських громадян. Хто з українців мене бачив, просив за мене. Наступного дня я зголосився до команданта поїзда. Він прийшов до мого переділу. Я сказав: — « Я є хворий чоловік, мене взяли з шпиталю, я не можу їсти цього хліба. Будь ласка, скажіть дати мені чаю або якоїсь юшки». — 2Ви досить крови напилися з народу, я вам дам таку юшку, що вас чорт побере!» — відповів мені командант. Деякі в’язні чули цю розмову й обурились: — «Як вам не сором, старий хворий чоловік просить вас ложку страви, а ви так поводитеся». Відтоді в’язні давали мені дещо з своїх харчів, і це тримало мене при житті, бо влада про мене не дбала. Зате дали мені до переділу якогось шпигуна. Він приніс мені на станції в Тернополі склянку содової води.

Поїзд стояв у Львові яких три дні; інколи їхав одну-дві зупинки і знов вертався. Вкінці рушив у дорогу. Подорож була довга і томлива. Жадної подущини, жадного коца, жадних ліків я з собою не мав. По кількох днях ми приїхали до Москви. Там всадили мене у тюремне авто без вікон, з окремими кабінами для кожного в’язня. Сидиться немов у темній клітці, нема як порухатися, перед очима чорно, нема чим дихнути. Я мав враження, що душуся. В кабіні є лише шпара, через яку говорять до в’язня, коли йому дають прикази. Так я заїхав до «Внутренньої тюрми» (Луб’янки) в Москві, призначеної для найтяжчих злочинців. Тут мені судилося провести більше півтора року; від 29. жовтня 1939. до 14. травня 1941. р.

«Внутренняя тюрма» — це один з будинків, що творять немов окрему дільницю тюрем. Вона прилягає безпосередньо до Верховного Суду СССР, що міститься в другій половині тієї ж будівлі. Мене примістили спершу в камері 109. Було нас у камері сімох. Келія чиста й доволі простора, кожний в’язень мав свою причу й постелю. Але тюремний режим був дуже суворий. Вікна забиті гратами і шухлядами, цілу ніч в камері яскраве світло, не вільно мати папірця ні олівця, повна ізоляція. До туалети водили кожну камеру зокрема, так що ніхто не знав про товаришів з сусідніх камер. Прохід відбувався вночі на подвір’ї або на даху. Деякі в’язні не хотіли вставати, але їх силували. Їсти давали ранком солоджений «кип’яток» (3 кусники цукру на два дні) і хліб, опівдні юшку і кашу, ввечорі кашу. Мені, з уваги на вік і ослаблення, давали склянку молока денно, а пізніше теж правдивий чай. Тюремна сторожа поводилася дуже суворо, але не била. Пам’ятаю такий інцидент. Одного разу я домагався, щоб мені віддали окуляри, що їх ввечорі в нас забирали і повинні були вранці назад віддати. Тоді сторож каже: — «Пощо вам читати?», а я відповів: — «Це я вже знаю, чи мені треба читати». (Була тюремна бібліотека і в’язням вільно було з неї користати). Він поскаржився начальникові тюрми, а мені сказав: — «Поки я маю ключ від вашої камери, доти я є паном вашого життя».

Хоч камера була чиста, проте було в ній хробацтво. Я набрався вошей з в’язничної білизни, бо її не виварювали, лише натирали якимсь крохмалем, і саме в цім крохмалі були воші. Санітарні відносини залишали багато до бажання: на цілу тюрму був тільки один лікар. Санітарами були здебільша жінки. З одною з них мав я раз таку пригоду. Я просив її дати мені лік до натирання ніг, бо вони мене дуже боліли, — просив чемно, промовляючи до неї: — «Ласкава пані, будь ласка, дайте мені…» На це вона каже: — «А ви мало нажилися на світі, пощо вам ще ліків?» Я не втерпів і відповів: — «Чи ви людина, чи звір?» Зате головний лікар відносився до мене прихильно, на привітання казав мені завжди «гаразд», з чого я догадувався, що він — українець. Українця я пізнавав по тому, як він до мене ставився. Одна санітарка була зо мною дуже ввічлива, питалася мене завжди про стан мого здоров’я. Одного разу заговорила до мене кілька слів по-українськи, отже я не помилився, коли вважав її за українку.

Щокілька тижнів переводили мене до іншої келії, отже я мав змогу приглянутися більшій кількості совєтських політичних «злочинців». Були між ними люди всілякого віку, різної освіти, але здебільшого совєтські інтелігенти. По національності стрічав я москалів, грузин, вірмен, поляків і багато українців. Траплялися й монголи, було доволі й жидів. Майже без вийнятку були це «грубі шишки», недавні совєтські достойники, які клали підвалини під совєтський устрій. Сиділи зі мною народні комісари (міністри) союзних республік, сидів конторлер Державного Банку, сиділи директори великих фабрик і підприємств, інженери, інспектори, касири. Хоча усі вони були жертвами партійно-політичних порахунків, проте сиділи під різними закидами, як, напр., недоліки в п’ятирічці, касові недобори і т.ін. Один лікар з Кисловодська сидів уже три роки в слідстві за те, що лікувальні джерела стали менш багаті, як були колись. Слідство тяглося довгими роками: бували випадки, що тримали людей у слідчій тюрмі три, чотири і п’ять років. Натрапив я на в’язня, який сидів у слідстві вже сім років; був це грузин, колишній товариш і приятель Сталіна.

За ввесь час мого сидіння в Москві тільки один раз зустрівся я з ближчим земляком, уродженцем Західньої України, хоч чимало їх сиділо у «внутрішній тюрмі». Було це восени 1940. р. в тюремному шпиталі «Бутирка» (друга велика тюрма в Москві), де я провів три місяці (жовтень, листопад і грудень 1940. р.). Цим земляком виявився один селянин-гуцул, якого затримали при нелегальнім переході кордону до Німеччини. Ніколи не забуду, як я з ним познайомився. Був осінній ранок, я лежав у шпитальній постелі. До залі принесли хворого в’язня в тяжких болях. Прийшов до нього лікар і заговорив до нього, розуміється, по-російськи. Аж чую, пацієнт кричить: — «Я українець, по-московськи не розумію!» Який же я був щасливий, почувши ці слова в далекій Москві, який гордий з того меншого брата, протест якого був для мене доказом, що моя довголітня праця над національним усвідомленням українського народу не була даремна! Хто не знає атмосфери терору большевицької тюрми, той ніколи не зрозуміє, скільки мужности мусів мати той гуцул, що у зовсім чужому оточенні маніфестував свою національність і вимагав, щоб до нього говорили в його рідній мові! Він залишився мені добре в пам’яті також і тому, що своєю культурною поведінкою дуже відрізнявся від совєтських інтеліґентів з їх простацтвом, хоч були між ними високі урядовці, старшини, письменники. В їхній розмові щодруге слово це був який проклін, лайка, вульгарний вислів, якого просто не можна повторити. Мені завжди докоряли, що я «гордий». Я їм цього гуцула давав за приклад. Вранці, коли ми будилися, він усіх вітав, був для інших в’язнів чемний, услужний, при кожній нагоді казав: «прошу, «дякую» тощо. По якомусь часу я завважив, що під його впливом інші в’язні стали культурніші. Ще ніколи не усвідомив я собі так ясно значення живого прикладу, як тоді.

Слідство у моїй справі переходило різні фази. Не раз здавалося, що мене ось-ось випустять, пізніше воно знов затягалося безнадійно на довгі місяці. Перше моє переслухання у «внутрішній тюрмі» відбулося четвертого дня після мого приїзду у Москву. Збудили мене в 2-ій ночі криком: — «Вставай! Треба негайно вставати й іти!» Повели мене коридором два сторожі, тримаючи за руки, мов важкого злочинця. Мій перший суддя був жид з України, знав нашу історію, орієнтувався добре в наших відносинах, говорив зо мною по-українськи. Коли я прийшов до його кімнати, він каже: — «Ми мусимо справу вияснити, ви спочиньте собі кілька днів, ви скоро вернетесь додому». Казав принести мені чай і розпорядився, щоб мені давали правдивий чай до камери. Поводився зо мною завжди дуже чемно. Рівночасно з ним проводив слідство в моїй справі другий суддя, українець. По двох тижнях, впродовж яких допитували мене кілька разів, сказали, що не бачать причини вести проти мене дальше слідство та що поставили внесок на моє звільнення. Але вищі чиновники цей внесок відкинули і визначили нових двох слідчих, цим разом москалів. Почалися знову допити, що тривали місяцями. Після кількох місяців мої судді заявили, що я буду звільнений, але мушу замешкати в Москві. Я сказав, що не можу на це погодитися, бо я — український громадянин і, коли нема підстави вести проти мене судове поступовання, то лиш уряд УРСР міг би визначити мені місце побуту, якби вважав, що я небезпечний у Львові, але місцевість не могла б лежати поза межами України. По цих конференціях я вніс писемну скаргу до народного комісара внутрішніх справ, що мене, старого хворого чоловіка, тримають довший час у в’язниці, хоч нема проти мене жадного обвинувачення. Три дні пізніше кличуть мене на переслухання. На бюрку слідчого бачу мою скаргу. Питаюся: — «Може ви на мене гніваєтеся, що я вніс заяву до народного комісара?» Він заперечив. Від цього часу переслухували мене частіше і поводилися зо мною краще, давали мені кращий харч, як іншим в’язням. Здавалося, що слідство зближається до кінця. Побачивши, що моя тактика дала добрі наслідки, я написав народному комісарові нову заяву, цим разом подяку. Це знов справу прискорило. Я був, мабуть, один з небагатьох в’язнів, який мав відвагу звертатися до народного комісара з писемними заявами, хоч тюремний правильник передбачав за в’язнями це право.

Але місяці минали, а я далі сидів. Я зголосився до начальника тюрми і сказав, що маю щось важне подати до відома судді, а цьому сказав, що маю важну інформацію для Мануїльського. Але мене не допустили ні до Мануїльського, ані до галичан, які приїхали, як депутати, до Верховної Ради. Зате дістав я нових двох суддів. Коли я упоминався, чому мене не звільняють, вони казали: — «Як вас пустимо на волю, то ви зараз до Германії підете». — «Я не тікав з рідного краю у вересні 1939. р. і тепер не думаю, — хочу вмерти на рідні землі», — відповів я.

Згадаю ще такий інцидент. Коли були вибори до Верховної Ради, питалися мене, чи я хочу кандидувати. На це я сказав: — «Ніколи я не старався за мандат сам, ані не приймав мандату від уряду. Коли виборці хотіли мене мати послом і ставили мою кандидатуру, тоді я заявляв «так» чи «ні». Потім пустили поголоску, що була виставлена моя кандидатуру до Верховної Ради, але я зрікся. Я знов написав до народного комісара, протестуючи проти фальшивих відомостей.

Такий стан тривав довгі місяці. Судді були чемні, час-від-часу кликали мене на допит, питали мене про інших в’язнів з Західньої України, казали, що ніби я їм потрібний для вияснення слідства над ними. Головний лікар, мабуть, на доручення згори, опікувався моїм здоров’ям. Але минали дні, минали довгі безсонні ночі, минали тижні й місяці, і я не міг діждатися звільнення. Я вступив у 82-й рік життя — невже доведеться мені вмерти в московській тюрмі? Я понаглював справу звільнення заявами до народного комісара. Раз я йому написав, що коли б він мене раз переслухав, то справа була б вияснена за один день. Слідчі натякали на звільнення, але завжди висували всякі труднощі: — «З чого ви будете жити, чи не вмрете з голоду, вас німці можуть убити» — та інші такі глупощі.

В травні 1941. р. будять мене раз уночі і кличуть на допит. Я прийшов, слідчий подав мені руку; я знав, що це означає звільнення. Слідчий скерував мене до старшого судді, а цей сказав, що я вільний. Але я завважив, що сам до Львова не можу їхати. На другий день перевезли мене до готелю і сказали, щоб я чекав, аж приїде по мене хтось з родини. Депешували до мого сина, але текст телеграми був такий незручний, що син зрозумів, що я помер і йому кажуть забрати мою домовину. Від дня мого арештування родина нічого про мене не знала і ніхто не думав, що я ще живий. Вкінці до Москви приїхала до мене моя внучка. Дали нам місце у спальному вагоні, рівночасно дали доручення до Львова підготовити для мене моє давнє помешкання з цілою обстановою. Але моє помешкання було розграблене і зайняте совєтськими урядовцями. Коли я в них домагався, щоб звільнили моє помешкання, покликуючись на Москву, мені відповіли: — «Москва робить своє, а ми своє робимо».

До Львова я приїхав 19. травня, себто за місяць перед початком німецько-совєтської війни. Коли б мене звільнили місяць пізніше, я вже був би не побачив рідного краю.