Не тільки антисемітизм, але й ворожа постава до всіх неросійських національних рухів. — Як процвітає російський націоналізм і великодержавний імперіялізм. — «І нащо їм здались оті різні мови?» — Непотрібна й українська школа! — «Пушкін неперевершгний геній світу». — Що ще не подобалось російським шовіністам. — Кілька слів про долю жидів у СССР. — Чого собі бажає більшість підсовєтських громадян.
В попередніх розділах згадував я вже при кількох нагодах про те, що за совєтської влади не припинився зовсім антисемітизм серед широких кол населення СССР. Про це я мав нагоду переконатися нераз, бачучи неприхильну поставу загалу вязнів до вязнів жидів. Про це свідчило теж заарештуваиня цілої групи молодих школярів у Москві, що у видаваній ними стінній газетці помістили на заголовній сторінці замість 5-раменної совєтської звізди — 6-раменну звізду жидівську. Про це переконався я особливо наглядно вже по повороті з Лубянки до Львова у травні 1941 р. Стрінувшися з моїми давніми жидівськими знайомими, я почув від них, що жиди у Львові, хоч творили в тому часі третину його населення, добилися по довгих заходах всього 3-ох шкіл для своїх дітей, тоді як українських і польських шкіл було в місті кількадесять; а газету в жидівській мові (в т. зв. жаргоні) дістали вони всього на два чи на три місяці перед відступом червоної армії зі Львова з кінцем червня 1941 р. Отже наявність антисемітизму в російських масах, і навіть у совєтській верхівці, була очевидна. Той антисемітизм не ослаб аж до наших днів, і цього ніхто заперечити не всилі.
Але поруч антисемітизму процвітає в царстві Сталіна з неменшою силою також нескривана нехіть, а то й явна ворожість до всіх національних не-російських рухів, з чим зовсім не скриваються представники пануючої російської нації, як інтелігенти, так і звичайні робітники чи колгоспники. За довгі місяці свого побуту на Лубянці наговорився я з вязнями і почув також від слідчих немало цікавого на ці теми, і коли ще все таки вичував у них деякий респект перед великим українським народом, то супроти інших, таких численних менших народів у СССР пробивалось у багатьох з моїх співрозмовців або явне призирство й погорда, або бодай легковаження і нехіть.
Російський націоналізм і великодержавний імперіялізм часто розпирали їх так, що по недовгому часі мені стало зовсім ясно, що серед таких загально пануючих тенденцій і настроїв властиво не було й нема там місця на ніякі власні змагання та на питомі культурні цінності інших, неросійських народів. З ославленого «інтернаціоналізму», що ним у початках російської революції большевицькі агітатори так сильно туманили і своїх і чужих, не залишилось по-правді нічого. За ввесь час мого побуту на Лубянці я почув тільки раз від одного слідчого такі дивні слова: «Не забувайте, що ми також інтернаціоналісти!» Але, сказавши це «також», він сам зніяковів і опустив очі, бо почував, що сказав явну неправду.
На те, як безшабашно й розперезано проявляв себе російський націоналізм серед вязнів, я міг би навести багато прикладів. Поминаю спроби декого з них (на диво, навіть таких, що ніколи в Україні не були та нашої мови не знали) робити собі насмішки з української мови в роді «самопер попер», або й деяких вульгарностей. Такі спроби ломив я в зародку, при чому ті типи, що підходили до мене з такими чи іншими явно провокаційними зачіпками або запитами, діставали звичайно таку відправу, що їм на другий раз відхочувалось зачинати розмову на ці теми.
Але кілько то я наслухався на Лубянці розмов, висновки яких зводилися до таких питань: І нащо то людям здалися оті різні мови тих різних народів у Совєтськім Союзі? І куди вони з ними заїдуть? І пощо то, мовляв, учити дітей по школах отих різних мов, коли жадна з них не дорівнює ні багатством слів і форм, ні красою і величчю, ні талантами письменників і літературною продукцією великій мові великого російського народу?!
Це говорилося ніби про мови менших, дрібніших народів, але кожний з розмовців мав безперечно на думці в першу чергу українську мову. Взагалі всі мови народів Совєтського Союзу, за вийнятком одної російської мови, були, на думку тих людців, чимсь нижчим, біднішим, слабше розвиненим і — непотрібним. Будуччину мала перед собою тільки і єдино російська мова. Всі інші треба було терпіти до якогось часу, і то більше в домашнім вжитку.
Коли я спитав одного разу вязня, що походив з міста Казані, столиці татарської республіки, якою мовою викладають у тамошньому т. зв. татарському університеті, то він відповів просто й без обиняків: А якою ж мали б викладати? Очевидно, що російською. Вистане, що там викладають і татарську мову як предмет. А потім додав: А ви може гадаєте, що в Україні воно інакше? І там, і в кожній іншій національній республіці викладають у високих школах майже всі предмети російською мовою, бо тільки повне знання й опанування російської мови у всіх її нюансах може забезпечити абсольвентам високих шкіл можливість найти потрібну працю за своїм фахом у цілім розлогім Совєтськім Союзі — від моря Балтійського і Чорного по Владивосток. І тільки з тою мовою вони будуть почуватися всюди добре. І закінчив фразою, що її я вже чув кілька разів:
— І нащо їм здались оті різні мови? Вистане вповні, коли навчаться читати й писати в матерній мові у початковій школі!
Те саме висловив вязень Зєлєнков, який був директором велетенського совхозу (совєтського господарства) на Сибірі, що повстало зі злуки багатьох більших та менших приватних господарств і розтягалось на цілі десятки кілометрів. Він оповідав одного разу, що в совхозі під його наглядом і проводом працювали цілі сотні людей з України і співали нераз гарні українські пісні. Коли ж я спитав його, чи мають ті люди для своїх дітей українську школу, він сказав, як видно було, з глибоким переконанням:
— А нащо ж їм на Сибірі такої школи, коли вони серед моря русских людей? Що ж їм там поможе українська мова?
А коли я пригадав, що в Сибірі були колись українські школи для українського населення, то у відповідь почув:
— Е, то ще було за того клятого націоналіста Скрипника, що то хотів розбити і поділити всю Росію!
Подібну оцінку «клятого націоналіста» Скрипника, що то хотів, мовляв, розбити всю Росію, чув я також з уст інших співвязнів, хоч загально відома річ, як багато зробив саме той Скрипник для винищення українських національних сил у перших роках революції та які заслуги поклав для закріплення совєтської влади в Україні.
Про те, що майже всі москалі пережерті російським великодержавним націоналізмом, нема що й говорити. Це можна було не тільки відчувати, але й бачити цілком виразно при різних нагодах. А при тому вони переважно люди тверді, позбавлені сентименту і часто навіть звичайного людського милосердя та привикли думати зовсім іншими категоріями щодо простору, вартости гроша і навіть людського життя, як люди Заходу. Мені видались вони вродженими імперіялістами. Сказав мені раз один вязень поляк, що до 1918 року був російським підданим: Знаєте, не пізнаю тепер тих людей і не можу їх зрозуміти. Де ділись ті гарні людські прикмети, що їх вони колись мали? Боже, Боже, що той большевизм встиг з ними зробити за такий розмірно недовгий час! (Пізніше, при зустрічі з німцями, говорили нераз те саме наші люди на адресу німців, яких теж не пізнавали, побачивши серед них стільки бестій у людській подобі…).
Коли я тепер читаю всякі ревеляції про те, що в Росії відкрили чи поробили масу винаходів давним-давно перед тим, заки вони появились на Заході, то не дуже дивуюсь: на Лубянці я наслухався і від вязнів, і від слідчих багато про «велич русского генія», про «непереможну русску армію», про геніяльних російських поетів та письменників і т. д. В камерах, в яких я перебував, доводилось почути в широких дискусіях навіть з уст професорів університету, що, мовляв, Пушкін — це неперевершений геній світу, і щойно за ним ідуть Шекспір, Данте, Ґете… Мої докази, що противились таким твердженням, дуже не подобались деяким російським шовіністам. Підтримку діставав я звичайно від вязнів зпоміж нацменів (національних меншин), отже від грузин, татар і навіть жидів.
А вже зовсім не подобались таким російським патріотам докази на те, що російський елемент росте постійно, від століть, коштом всіх тих національностей, що попали в різних часах під владу Росії, що і е найкращим доказом натиску того елементу на них і проводженої ним систематично русифікації «інородців». ГІамятаю добре, як заболіло декого з тих шовіністів, коли я в часі одної дискусії стверджував на основі даних найновішого перепису населення СССР, що росіяни зросли від часів першого, ще царського перепису населення (1897 р.) у відношенні до українців приблизно з 2 третих до 3 четвертих, себто, що коли в 1897 р. па одного українця припадали два русскі, то тепер припадає їх вже трьох. А коли почули від мене, що всіх українців живе на світі коло 45 міліонів, то сказали просто, що це «така собі націоналістична статистика», зроблена в пропагандивних цілях… Важко було перекопувати їх, що ця статистика базується па солідних і певних даних та зроблена теж солідними й безпристрасними науковцями.
При нагоді своїх переслухувань запримітив я ще у Львові, що на моїх слідчих робило деяке вражіння, коли я казав їм, що я ще в студентських часах переклав на українську мову і містив в українській пресі твори Івана Рукавішнікова, Всеволода Ґаршина та інших російських письменників. Цю обставину використовував я і в Москві, щоб доказати, що в мене не було ненависти до російського народу і його літератури. Подаю цей факт, як дуже характеристичний для ментальности слідчих НКВД, які є головною силою й опорою комуністичного режиму в СССР, що виступає в широкому світі так часто під маскою «інтернаціоналізму».
Почав я цей розділ від жидів і доводиться його кінчити жидами. А саме недавно (кінець 1949 р.) читав я в репортажі американського кореспондента Йосифа Нюмена в «Ню Йорк Геральд Трибюн» про те, що восени 1948 р. відбулася в Москві недозволена публична демонстрація. На жидівський новий рік зібралися жиди перед московською синагогою, щоб привітати членів посольства держави Ізраїль під проводом п-і Ґолди Маєрсон. І вона, і інші члени ізраїльської місії були здивовані величезною масою жидів, що прибули для їх привітання. Жінки й чоловіки серед несамовитого плачу благали: Ми все життя чекали на вас. До Ізраїля! Завтра поїдемо до Єрусалиму… Порядкові з великим трудом провели членів до середини синагоги. А після богослужения прийшло до нових маніфестацій на вулиці. Сотки жидів товаришили делегації Ізраїля до готелю «Метрополь», де вона затрималась.
В кілька тижнів пізніше, в дні свята поєднання (Йомкіпур), маніфестації повторилися знову. А після того почалися репресії, бо володарі Кремля побачили в них не то нельояльність супроти СССР, а просто державну зраду.
Насамперед арештовано групу жидів як організаторів тих «демонстрацій», а після того пішли арешти «в ширших розмірах». Разом з тим замкнено дві друкарні з жидівськими черенками в Москві, де виходив жидівський часопис та літературні твори в жидівській мові. Зліквідовано теж бюра протифашистівського жидівського комітету, бо, мовляв, він виконав своє завдання в часі війни, але сьогодні його толерувати не можна, бо він є осередком, що давав змогу жидам контактуватися з закордоном. А потім ізольовано цілковито російських жидів від дипльоматичного представництва держави Ізраїль, як це зрештою зроблено давно з усіми дипльоматичними представниками в Москві. Вкінці почалась на всіх теренах Совєтського Союзу пресова нагінка на жидівських письменників, учених, музиків, режисерів і т. д. під притокою, що вони «безвітчизняні космополітичні бастарди», при чому що найбільш характеристичне — їх попередні жидівські прізвища уміщувано поруч прийнятих ними прізвищ російських, щоб їх ще більше компромітувати. Таким робом поведено урядову пропаганду, яка ще більше скріпила такі питомі росіянам протижидівські настрої і почування.
Тут аж проситься згадати, що жиди в своїй масі дійшли по різних сумних досвідах до того, що зненавиділи большевизм і не хотіли бути під його владою. Це показалося найкраще при відвороті червоної армії з наших земель у червні-липні-серпні-вересні 1941 року.
Тоді не тільки на західно-українських землях, але й на землях за Збручем залишилися сотні тисяч жидів, чекаючи на німців, хоч знали, яким «приятелем» їх е Гітлер та його режим. Псе ж таки думали, що заживуть кращим життям, як під совєтською владою. Перерахувалися, як зрештою не вони одні у світі, бо німці зліквідували їх всіх поголовно.
При кінці скажу ще кілька слів про свої розмови з вязнем-жидом, що втік був з Біробіджану і попався теж на Лубянку. Біробіджан — це ніби жидівська держава в СССР, а радше автономний край, що його утворено у глибині Сибіру ще в 1924 р. Це країна багниста, тисячі кілометрів віддалена від більших культурних центрів, з населенням до 100 тисяч душ, при чому жиди становили там всього 25%. Життєві умовини в Біробіджані дуже важкі, тому жиди, що з початку повірили в свою жидівську республіку Біробіджан і до неї горнулися, стали з часом масово звідти втікати, бо не хотіли працювати там по 12 і більше годин по фабриках і колгоспах. До того влада переводила там одну «чистку» за другою, при чому всі жиди-основники «держави Біробіджан» були зліквідовані або засуджені на довгі роки примусової праці в концентраційних таборах, як небезпечні «троцькісти». По закінченні недавньої війни совєтська влада виселила до Біробіджану — як про це писала совєтська преса багато жидів зі своїх європейських теренів, а головно з України. Але нема ніякого сумніву, що всі ті жиди, якби тільки могли, покинули б дуже радо свою «жидівську державу» і дали б багато за тс, щоб могти вийти не тільки з Біробіджану, а взагалі за межі Совєтського Союзу.
Автім такі бажання мають не тільки підсоветські жиди. При нагоді одної дискусії почув я ще в перших місяцях мого увязнення думку від співвязнів, яка мене тоді просто приголомшила: Коли б так Совєтський Союз — казали вони отворив свої границі, то вже до кількох днів його територію покинула б більшість його населення… Так солодко живеться всім народам під сонцем Сталінської конституції!