595 днів совєтським вязнем

ВЯЗНІ КАМЕРИ Ч. 29.

Два попередники: лотиш Реденс і «греческий шпіон» Шарапов. — Торгпред Тітов. — Главбух Щекін. — 26-річний Голубев — недавній слідчий на Лубянці. — Монгол Лапсан Шірап. — Нові люди.

Поінформувавши читача вже дещо про Лубянку та її порядки, пора сказати кілька слів і про мешканців камери ч. 29, з якими довелось мені провести перші місяці в цій передовій тюрмі всього Совєтського Союзу. Передовій не тільки тому, що в ній на всіх найвищих поверхах та у всіх кімнатах від вулиці урядував цілий штаб найближчих співробітників та помічників наркома Берії, але й тому, що сюди стягали таких вязнів, щодо яких з різних причин виявляла спеціяльне зацікавлення централя НКВД. Це й причина, що тут відбувалося все точно і прецизно, як у добрім годиннику. В порівнянні з іншими тюрмами в СССР, де панували бруд і нечистота, де камери були з правила переповнені і де людей жерли всякого роду насікомі, тут поза блощицями, яких ніяк не можна було викурити зі старих ліжок і матераців, було чисто. Про чистоту дбали зрештою самі вязні, що кожного дня раненько робили солідно порядки в камері, фротерували підлогу, виносили й чистили по черзі т. зв. парашу і т. д.

Заки перейду до поодиноких вязнів у моїй першій камері, згадаю про двох вязнів, що їх я вже не застав, але вони сиділи в тій самій камері аж до самого мого приходу до неї, і про них говорили в перших днях багато всі співвязні. Це були лотиш Реденс і москвич Шарапов. Про першого казали, що він був мовчаливий і загадочний. Допити мав важкі і раз вязні побачили в нього після одного переслухання свіжо закровавлену сорочку, що виставала зпід камізельки. Загальне переконання в камері було таке, що той Реденс був правдоподібно шпіоном, та що його після одного викликання з камери розстріляли таки там, на Лубянці. Що ж до другого, Шарапова, що був, як казали, талановитим інженером-винахідником, то він сидів на Лубянці кілька років перед тим і був засуджений, як грецький шпіон, на довгі роки каторжних робіт та вивезений до шахт аж на далеку Колиму. Там він перебув два роки і в 1939 р. його стягнули знову на Лубянку, де його справу переглядали наново, чого добилася різними заходами його жінка. Справа в тому, що в часах кровавої єжовщини попав Шарапов, як і сотні тисяч інших, до тюрми, і йому хотіли конче пришити якусь шпіонажу чи державну зраду. Коли його занадто вже «натискали», щоб він признався нарешті, чиїм шпіоном він є, він сказав якось відрухово, що «греческим». І коли врадувані таким признанням слідчі питали його далі, де і кому він передавав свої інформації для Греції та що за свою службу діставав, інж. Шарапов подавав далі видуману історію: що він, мовляв, зійшовся один раз з грецьким купцем, якого прізвища не знає, в каварні, і вся заплата, яку він від нього одержав, це була заплачена ним склянка чорної кави. Слідчі записали все те дуже докладно і після такого «признання» Шарапов, як небезпечний шпіон, помандрував аж на Колиму. Щойно з дороги він встиг якось поінформувати про все свою жінку, і вона, маючи різні звязки, коли нестало вже Єжова, добилася по двох роках того, що її чоловіка привезли з Колими назад у Москву, як казалося, «для пересмотра дела». Такі випадки бували, але дуже рідко, і той Шарапов вернувся справді наче з другого світу. Це ж та Колима на найдальшому північному сході куди можна доїхати тільки впродовж кількох літніх місяців кораблем, і де, добуваючи золото та інші металі, вигинули з голоду й холоду сотні тисяч нещасних каторжників. Це та сама Колима, що про неї ті засланці співали з розпукою:

Після цього вступу переходжу до товаришів недолі з камери ч. 29.

Найбільше вбився в мою память Тітов Анатоль Йосифович, що працював колись як торговельний представник СССР (торгпред) у Варшаві, а перед своїм арештуванням в такому самому характері в Сирії. Арештували його мабуть у звязку з загальною нагінкою на всіх закордонних представників, що їм майже поголовно закидали симпатії до троцкізму чи звязки з троцкістами, і, стягнувши до Москви, пришивали їм як не саботаж, то бодай якесь шкідництво. Згаданий Тітов був теж під слідством як великий шкідник і по всьому видно було, що те слідство його здорово мучило, бо він і днями і вечорами говорив нам про всякі нецікаві подробиці своєї справи, зокрема про якісь закуплені ним вагони та залізничі рейки і виголошував, як маніяк, просто цілі оборонні промови, наче перед судом. В загальному це була людина, як то кажуть, бита, інтелігентна і розкусити справжні його погляди не було легко. Був, думаю, жидом, хоч цього не можна було по ньому пізнати; жінка його була білорусинка. У слідстві він боронився дуже завзято і з того, що він нам оповідав безпосередньо перед його закінченням, виходило, що з усіх закидуваних йому спершу злочинів причеплено йому остаточно тільки т. зв. «халатиість», себто неповажне ставлення до своїх обовязків, чи якісь дрібні занедбання. Остаточно щось слідчі мусіли йому причіпити, бо ж НКВД ніколи не помиляється».

Другим визначнішим вязнем у камері був Щекін Борис Василевич, головний книговод (главбух) великого фабричного підприємства, москвич. Заробляв він, як оповідав, незле і вів назагал достатнє життя. Давно перед арештуванням працював кілька літ як книговод у совєтсько-шведській фірмі, що постачала до СССР сірники. Тоді всім працівникам поводилось там дуже добре, бо була легша праця і иисокі платні. Все змінилось відразу на гірше і тою хвилиною, як фабрику перебрала в цілості в свої руки совєтська влада. І от у гуртку службовців згадано якось при одній нагоді, кілька літ пізніше, добрі часи співпраці зі шведами, а вже до кількох днів замкнено в тюрмі всіх учасників тої «контрреволюційної» розмови, між ними й Бориса Щекіна.

Коли і Тітов і Щекін були в силі віку й обидва доходили до сороківки, то третій вязень, Ґолубєв Володимир Петрович, мав усього 26 років. І хоча він був такий молодий, а мав уже за собою 10 років праці в НКВД! Про це оповідав він нам сам, не скриваючи того, що його ще з учнівських літ затягнуло НКВД до праці у себе. І він служив йому ще зі шкільної лавки, а в останніх роках був тут же, на Лубянці, таким самим слідчим, як ті, що тепер переслухували його і нас. Чому він утратив ласку і довіря у своїх зверхників і під яким замітом його посадили в тюрму, він нам не сказав. Натякав тільки, що йому закидають шпіонажу, до якої він, мучений і вкинений до цілком мокрого підвалу, мусів признатися. Грозила йому, як виходило з його слів, кара смерти. Але в останній фазі допитів слідчі взяли, мовляв, під увагу його заслуги для НКВД з давнішого часу та його молодий вік і поставили внесення вислати його мабуть па 15 років каторжних робіт, що він прийняв навіть з деяким вдоволенням. Того Ґолубєва вчив я, на його прохання, майже з першого дня німецької мови, очевидно, без підручника, без паперу й олівця, і перейшов з ним усе важніше з граматики та навчив його кількасот німецьких слів, що їх він досить швидко опанував Тільки в днях, коли його викликали до слідчого на допити, він був дивно розсіяний та поденервований, і тоді ніяка наука його не бралася. Не потребую додавати, що в розмовах на політичні теми з Ґолубєвом усі ми були обережні.

Дуже цікавим вязнем був монгол Лапсан Шірап, до часу свого арештування найважніша особа в т. зв. зовнішній Монголії (для світу ніби самостійній), бо секретар виконавчого комітету комуністичної партії тої далекої східної країни, його арештування було яскравим прикладом того, як большевики шанували ту заґарантовану ними самостійність Монголії та як поводилися з людьми, що стояли там з їх ласки у проводі та їм з усіх сил вислугувались. Ломаною російською мовою, з якої знав не більше, як 200-300 слів, оповідав нам Лапсан Шірап з обуренням, що його обвинувачують, немов би він був монгольським націоналістом і, як такий, запродував інтереси монгольського народу — японцям. Коротко: від нього вимагали, щоб він признався до шпіонажі в користь Японії. І оповідав він нам ще, як енкаведисти схопили його в білий день, як посадили в літаку і, завязавши йому очі, везли довго-довго, поки не довезли до Москви. На Лубянці повели проти нього гостре слідство і він дуже терпів. До того ж тюремний харч був для нього не тільки недостатній, але й зовсім невідповідний. Як усі монголи, він їв у своїй батьківщині дуже багато баранячого мяса (навіть 2-3 кґ. денно), бо барани — це була властиво єдина пожива населення Монголії. Не дивно, що тут, на вязничному харчі, наш монгол, колись крепкий мужчина як медвідь, нидів і вянув з дня на день, став гарячкувати і вкінці його стан погіршився так, що він не міг уже навіть ходити. Тоді його від нас нарешті забрали мабуть до якоїсь тюремної лічниці (на Лубянці такої не було). Всі ми йому спочували і рахувалися з тим, що дні його життя почислені[3].

Це були ті вязні, що їх я застав у камері ч. 29. Але по виході з камери в різних часах трьох останніх прибували до нас нові люди. Звичайно бувало так, що на місце того, який вибув з камери, приходив найдалі до 24 годин інший вязень. Камера була завжди заповнена.

Першим новоприбулим, і то з волі, був сільський парубчак Ґріша зпід Москви, що доїздив з села щодня на працю до столиці. Він попався в руки НКВД як спекулянт золотом (Після його арештування знайдено при ревізії в домі його батька на селі, з яким він жив більший кусок золота і 5 годинників). Ґрішу привели до нашої камери в перших днях січня 1940 р. і він оповів нам силу-силенну всяких новин: про приїзд до Москви Гітлера в гості до Сталіна, про велике віче з участю обох диктаторів у якійсь великій залі Москви, де тоді вибухла підложена бомба, що вбила сотні людей, але не заподіяла найменшої шкоди ні Гітлерові, ні Сталінові, і багато дечого іншого Від того Ґріші почули ми вперше про війну з Фінляндією, але, як малоінтелігентний, він міг нам сказати про неї дуже мало. По кількох днях Ґрішу від нас забрали, а ми ще довго потім розбирали на всі боки питання: був Гітлер у Москві, чи ні? Ясно, що в звязку з цим ми снували всякі комбінації та думали про всякі можливості щодо дальшого розвитку політичних і воєнних подій. Остаточно всю правду про тодішні і пізніші часи почув я аж по виході з Лубянки.

Другим новиком був у нас старший вже селянин Барбашов Іван, що працював як сторож («дворнік») у великій московській пекарні ім. Сталіна, де було до 600 робітників, що працювали там на три зміни. Згадана пекарня випікала хліб також для війська. І ось виявилося, що вояки на фінському фронті дістали хліб перемішаний зі склом, а той хліб походив з пекарні ім. Сталіна. І пішла вся енкаведівська машина в рух. Прийшло негайно до масових арештувань і серед адміністрації пекарні, і серед її робітників. Чи пекарня випікала для армії справді хліб зі склом, себто, чи діяли там якісь небезпечні саботажисти, чи ні, пе знаю. Але, заарештувавши таку масу людей, НКВД вийшло напевно на своє: бо при цій нагоді викрито всякі зловживання не тільки серед провідних органів пекарні, але й більші та менші систематичні крадежі на шкоду пекарні серед робітництва. Тоді ж виявилося також, що під прізвищем Івана Барбашова. сторожа пекарні, окривається колишній небезпечний куркуль, власник 8 десятин поля, пари коней, двох коров і тузина дітей, що, як «ворог народу» та «експлоататор чужої праці», був засланий на примусову працю до карного табору, звідки якимсь чудом утік аж до Москви, де знайшов захист і працю у згаданій пекарні. Та що ж: «всевідуче» НКВД знайшло Барбашова й там та впакувало аж до камери ч. 29. на Лубянці. Скільки років каторжних робіт дали йому за втечу з табору та за затаєння свого куркульського походження, а мабуть і свого батьківського прізвища, ми не довідались. А кілько таких і подібних «ворогів народу» викрито й покарано тоді ссрел персоналу пекарні ім. Сталіна?

На увагу заслуговує також вязень Ґагуаг Акакій Павлович[4], що його привезли в Москву з Кавказу подібним поїздом, як мене зі Львова. Це був грузин, секретар одного з обкомів (обласних комітетів) партії, отже «шишка» доволі висока. Як правовірний марксист, він допомагав у 1924 р. російським большевикам здусити національне повстання грузин, підняті грузинськими патріотами під проводом популярних тоді соціял-демократичних діячів. Після жорстокого здавлення того повстання займав Ґагуаг високі пости в країні, а тепер попався в лабети НКВД, що після довшого вязнення на батьківщині стягнуло його аж на Лубянку, де його обвинувачували у прихильності до «буржуазного націоналізму». Не помагали ні його запевнення усні, ні його «заявлєнія» на письмі, що він і далі «вірний заповітам партії Леніна-Сталіна». Бо в Грузії, подібно як в Україні, нема тепер місця для рідної інтелігенції і під видом інтернаціоналізму йде страшна русифікація, про що наслухався я пізніше багато від сиіввязнів-грузин. А Ґагуаг як-не-як любив безмежно свою Грузію і на саму згадку про її великих поетів та інших діячів культури діставав румянці, а його очі набирали дивного блиску. Як же ж могла Москва терпіти такого в Грузії?!

Були ще в тій самій камері два татари. Один з них, Ґізатулін, жив у Москві, де був гардеробщиком в одному з театрів і попався в руки поліції мабуть за спекуляцію золотом. (Тих спекулянтів золотом слідчі підозрівали з правила в шпіонажі і старались видусити з них признання, що знайдене у них золото вони дістали зза кордону за свою шпіонську роботу). Другий татарин, інж. Ісмаїл, людина дуже інтелігентна, працював у Донбасі, де — як мені оповідав — мав багато знайомих і навіть приятелів серед інженерів-українців. Йому закидали не тільки симпатії до татарського націоналізму, але навіть якісь саботажі. Я став учити його також по німецьки, але по несповна двох тижнях його від нас забрали. Тому, що він не почувався до ніякої вини і до нічого не признавався, його перевезли мабуть до т.зв. Ліфортової тюрми теж у Москві, де, як говорено загально, вязнів мучено всякими тортурами доти, поки вони не підписали того, чого бажали собі слідчі. — «Прощай, друже!» були останні слова інж. Ісмаїла до мене, коли його в другій половині листопада 1939 р. викликали одного пополудня з камери з речами.

Вкінці згадаю і про жида Давидова Зельма-Ароновича, лікаря, що попав у нашу камеру з більшого провінціонального міста, мабуть Саратова. Закидали йому теж націоналізм і якесь шкідництво. Той Давидов, як людина, був мало симпатичний, та цим не можна пояснити собі просто ворожого ставлення до нього всіх вязнів, яке видно було при всяких нагодах кожного дня. Діяло тут безперечно расове упередження, чи таки ненависть до жидів, хоч большевицька влада за такі прояви карала дуже строго. На прикладі згаданого Давидова та на відношенні вязнів до інших арештованих жидів я переконався наглядно, що в царстві Сталіна процвітає широко не тільки російський шовінізм, який викликує з природи речей подібні відрухи серед усіх поневолених народів у Совєтському Союзі, але навіть расове упередження та зокрема ненависть до жидів.

Про ці справи матиму ще нагоду поговорити ширше в дальших розділах моїх споминів.