595 днів совєтським вязнем

ПЕРШІ ПЕРЕСЛУХУВАННЯ

НКВД — страшна машина. — Як ведуть до слідчого на Лубянці. — Контрольний пункт. — Мій перший слідчий і що його найбільше цікавило. — Що я пережив при повороті до камери. — Дальші переслухування і деякі цікаві моменти. — Д-р Юліян Олесницький теж на Лубянці. — Моя втрата.

Вже в перших днях мого побуту на Лубянці, прислухуючись розмовам вязнів у камері, я зрозумів, що при допитах, які мене чекають, не треба боятися та не звертати уваги на те. коли слідчий буде запевняти, що НКВД знає все і на все має докази. Бо НКВД рідко якінебудь докази має і щойно у слідстві старається всякими штуками видобути з вязня признання до якоїсь вини. Далі я вичув, що в СССР не треба взагалі нічому вірити, бо там ніхто й ніколи правди не говорить: в СССР, казали мені, панує така забріханість, і то однаково у верхах та в низах, що ніхто й ніколи не може сказати, де кінчається правда і де зачинається брехня. Вкінці я почув, що хто попався в руки НКВД, той не може рахувати на нікого й на ніщо. Кожний вязень у слідстві борониться, як може і вміє, але коли НКВД забажає, то й найневинніша людина прийме на себе вину за всякі злочини, навіть такі, які їй ніколи й не снилися, і підпише все, що їй подиктує енкаведист-слідчий. Такі поняття, як право, справедливість, не кажучи вже про гуманність, у словнику большевицьких слідчих не існують.

Бо ж вони, оті слідчі, ніякі правники і ніяких правничих наук ніколи не вчилися. Це насамперед добрі й випробувані партійці, яких вибирають і стягають на вишкіл з усіх усюдів, даючи їм змогу попрактикувати кілька місяців під рукою та під доглядом вже вправлених старших слідчих. Після того кажуть їм вести слідство самим і вони зачинають плавати та «заслуговуватися» перед своїм вищим начальством. І за якийсь час одні з тих молодих слідчих авансують вище, здобувають карієру, високу платню й різні нагороди та відзнаки, а інші — що буває теж не рідко — на чомусь «посовгнуться» і ломлять собі карк та гинуть так само в концентраційних таборах чи в підвалах тюрем, як ті нещасні вязні, їх недавні жертви, що їх вони своїми слідчими методами примусили признатися до якогось злочину. Бо НКВД — то страшна машина, і методи його праці важко збагнути навіть людям, що живуть під його постійною опікою вже понад тридцять літ. А що ж казати про людей, що жили поза безпосереднім засягом страшної влади НКВД і попали, як ось я, в його руки?!

Всі ті інформації, що їх я встиг зібрати від співвязнів, не були для мене зовсім нові, бо про слідчі методи НКВД я чигав неодно вже передтим, а дещо чув таки від осіб, що мали щастя вийти живими з його рук. Але тут я почув неодно вже безпосередньо від таких людей, що мали довгі місяці слідства за собою і вже дещо перейшли. Тому їх оповідань я слухав дуже уважно і те, що я почув від них, мав незабаром нагоду провірити на собі.

1. листопада 1939 р. прибув у камеру ч. 29. сторож-чекіст і спитав притишеним голосом: «Хто тут на букву Н?» Я виступив і назвав своє прізвище. Тоді він далі: «Ваші ініціяли?» Я відповів: І. К., себто Іван Кузьмич. (В СССР, подібно, як то було і в царській Росії, кожна людина має не тільки прізвище й імя, але обовязково ще й додаток по батькові: Іванович Павлович, Степанович — з наголосом на третім складі ззаду). Нкаведист, поглянувши на карточку, сказав: «Собірайтєсь на допрос!» і вийшов. Не було що збиратись, я тільки поправив на собі маринарку (блюзку) і за хвилину мене викликали з камери. Зараз за дверми казали мені скласти руки взад і два сильні сторожі-чекісти вхопили мене з обох сторін за рамена та стали вести цілим лябіринтом коридорів до слідчого. Той похід, коли людину ведуть два чекісти лриспішеним кроком серел могильної тиші великого будинку, виглядає досить дивно і навіть несамовито. Попереду перед вами спалахують щораз-то якісь контрольні світла-лямпи, що очевидно сигналізують таким робом наближення арештанта. Не зважаючи на це, на кожному закруті коридору один з поводатарів вас залишає і підбігає 2-3 кроки наперед та дивиться, чи дальша дорога вільна, і щойно потім вас ведуть далі. По дорозі прийшлось нам їхати віндою кілька поверхів вгору, а потім знову похід коридорами. В одному місці треба було перейти контрольний пункт, де дижурний при маленькому столику по середині коридору вписував з карточки, що її мав один з поводатарів, моє імя та прізвище і докладний час до великої книги і сказав це мені підписати. З поворотом від слідчого до камери та сама процедура, при чому той дижурний по дорозі вписував знову точно час мого повороту (годину з мінутами), що я мусів теж підписати.

Нарешті ми спинились перед дверми мабуть на 8. поверсі і мої поводатарі постукали та ввели мене до середини і зараз вийшли. Я опинився в невеличкому, ясно освіченому кабінеті. На масивному столі приладдя до писання і якісь папери, за столом у широкому кріслі молодий пристойний мужчина в цивільному темному убранні, літ коло 30. В кімнаті одно вікно, на стінах розвішечі мапи, над ними портрети вождів. Праворуч від слідчого стоїть на столі телефон. Перед столом звичайне деревяне крісло. Позатим ніяких меблів у кімнаті нема.

Слідчий спитав мене про прізвище і, показуючи па крісло, велить сідати. Потім щось пише, а далі починає стягати з мене т. зв. генералії, себто докладні дані про все моє життя, починаючи від народження аж до приходу совєтської влади до Львова і мого арештувавші. Питає поволі, з подробицями, не спішиться. При нагоді розпитує багато про Львів і зокрема про його міжнаціональні відносини. З наявним зацікавленням слухає про вересневі бої за Львів між німцями й поляками та про його облогу німцями аж до приходу червоної армії. А про німецькі налети на місто мусів я оповідати йому якнайдокладніше, при чому ілюстрував своє оповідання різними даними. Коли ж я став описувати йому один сильний налет, що захопив мене на львівському ринку, де від напору повітря (після розриву бомби біля костела Єзуїтів) я впав так сильно до бруку, що стовк тоді коліно, він спитав, чи коліно вже загоїлося. Я показав йому коліно, що по упливі б тижнів мало ще на собі велику червону смугу.

Підчас мого оповідання задзвонив дзвінок телефону і слідчий взяв за слухавку. Я почув, як він сказав: «Здесь Сігов» і так я довідався про його прізвище. (Чи воно було правдиве, не знаю).

По короткій телефонічній розмові слідчий розпитував мене далі про всякі подробиці, звязані з облогою Львова й німецькими налетами, і я оповідав ще довго про тодішні важкі переживання львівського населення, яке склало в тих днях стільки жертв майна і крови. Було ясно, що все те цікавило в даний момент слідчого куди більше, як моя справа. Нарешті по яких трьох годинах, не скінчивши моїх ґенералій, Сіґов узяв за слухавку і сказав: «Заберіть арештованого!» За хвилину з’явилися знову два поводатарі, взяли мене за рамена, як і передше, і тими самими коридорами й віндою доставили назад до камери, при чому перед самими дверми один з них мене легко зревідував, чи, бува, не взяв я з собою чого зі стола слідчого. Це роблено при повороті зі слідства з кожним вязнем.

Але по дорозі на одному закруті коридору пережив я одну дивовижну подію, характеристичну спеціяльно для тюремного режиму па Лубянці, який подбав не тільки про те, щоб вязень у слідстві був завжди і в кожній ситуації цілковито ізольований від зовнішнього світу, але також про те, щоб він не мав ніколи змоги не то стрінутися з якимнебудь іншим вязнем, але навіть когонебудь побачити. Було так, що коли мене вели назад у камеру, мої сторожі спинили мене на кінці одного коридору й один з них глянув за ріг, а другий гримав мене далі міцно за рамя. Видно, що дальша дорога не була вільна, бо за потисненням невидного гудзика у стіні вона передімною розсунулась і я побачив перед собою у стіні наче шафу. Мене запхали швидко в ту темну шафу, І стіна за мною засунулася. Я став наслухувати І почув приглушені людські кроки. Значить: когось провадили тим самим коридором на слідство. А за хвилинку стіна знову розсунулась, я виступив на коридор і мене повели вже без пригод дальше. Пізніше переживав я таку «хованку» у стіні ще нераз, але це вже не робило на мене ніякого вражіння. Зазначу ще, що такі місця для сховання вязня були розміщені в різних місцях коридорів Лубянки, але вони були так замасковані, що, дивлячись на ту стіну, ви ніяк не пізнали б її призначення, тим паче, що й того ґудзика, за потисненням якого стіна розсувається і засувається, якось не було видно.

По тій першій візиті у слідчого Сіґова стали мене покликати до нього частіше в різних порах дня і ночі. Він далі збирав та списував мої ґенералії і далі цікавився відносинами у Львові. Я оповідав йому про гостру міжнаціональну боротьбу у Львові, про переворот 1918 р. та про здійснення українцями права самовизначення у Львові і в цілому краю. Розповідаючи йому про тодішні бої за Львів між українцями й поляками, змалював я йому й погром жидів, що його перевели поляки після уступлення українських військ зі Львова 22. 11. 1918 p., свідком чого є масові жидівські могили на Янівському цвинтарі. Оповідав я широко і про гірку долю українського народу в Польщі, яка намагалася зрештою всіми силами сполыцити не тільки українців, але й усі інші народи: білорусинів, жидів, німців та литовців, що творили понад 40% загалу населення в польській державі.

Що ж до мого слідства, то воно не пішло з Сіґовим дальше того, що було у Львові.

Автім він дуже мало орієнтувався в міжнаціональних, а іце менше в партійно-політичних відносинах нашого краю, і тут мабуть була причина того, що він мене так багато про ті відносини розпитував. За ввесь час він тільки раз підняв на мене голос. Це було тоді, коли я не хотів без попереднього прочитання підписати одної сторінки зізнань, що їх він зі мною списав. Але він швидко опанувався і, хоч кудись спішився, дав мені ту сторінку спокійно прочитати, після чого я її підписав.

З переслухань у Сіґова пригадую собі ще деякі цікаві моменти, про які тут розповім.

Коли мене привели перший раз до нього, то я, нестрижений і небритий від 6 тижнів, мусів виглядати мабуть страхітливо. А як мене покликали «на допрос» другий раз, мені вже обстригли машинкою не тільки голову, але й лице. І вийшло таке, що Сіґов мене не пізнав. Він довго мені приглядався і питався голосно, чи це я, чи не я. Але найкомічніша сцена зайшла за третім чи четвертим моїм переслуханням у нього, коли я застав його вперше не в цивільному убранні, а в гарній, новій уніформі. Він видався мені тоді зовсім іншою особою, якимсь новим слідчим, і я став говорити до нього по українськи, хоч до того часу говорив з ним по російськи. Сігов сильно сміявся, коли справа вияснилась і я сказав йому, що уніформа зробила його в моїх очах іншим слідчим.

Другий момент був такий: Одного разу Сігов спитав мене, де були в краю повітові організації УНДО. Я відповів, що у всіх повітових містах, і на його питання, в яких, я став їх вичислити, починаючи з заходу, від Ярослава й Перемишля. Це було йому задовго, він нетерпеливився і вкінці потягнув мене до мапи Польщі на стіні та просив переходити ті міста на мапі. Я знову почав із заходу, цим разом від Сянока, Самбора, і поїхав пальцем на північ. Тоді знетерпеливлений слідчий спитав: «А в Станиславові була повітова організація УНДО?» Коли ж я сказав: «Розуміється, що була», він захотів знати, хто був її головою. Я заявив, що в Станиславові в останніх часах зайшли в повітовім комітеті УНДО особові зміни, в їх числі й голови, але прізвища нововибраного голови я не знаю. Вже зовсім знетерпеливлений Сігов відкрив тоді карти: «А адвоката Юліяна Олесницького знаєте?» Я відповів, що особисто його майже не знаю, чому він дуже дивувався, і просив подати хоч найзагальнішу його характеристику. Після того я старався відповідати на дальші запити Сіґова про д-ра Юліяна Олесницького так, щоб йому нічим найменшим не пошкодити. Очевидно, було ясно, що Юл. Олесницький є тут, на Лубянці, і слідчий Сіґов такими нібито незамітними ходами здалека хотів дійти зі мною до його особи і дістати про нього якісь інформації. Відкривши таким робом Юл. Олесницького на Лубянці і знаючи вже про привезення туди разом зі мною през. д-ра Костя Левицького, д-ра Дмитра Левицького і посла Володимира Целевича, я утвердився ще більше в тому переконанні, що там перебувало тоді багато людей з верхівки УНДО.

Вкінці пригадую собі, як той мій перший слідчий на Лубянці витягнув одного разу з шуфляди забрані у мене при ревізії у Львові дрібні записки і збірку українських добродійних марок, яку я мав дуже добре скомплетовану. Він став переглядати ті записки та вимагав пояснень. Але в записках не було нічого цікавого, і мого слідчого заінтересувала куди більше збірка українських добродійних марок. Сігов почав переходити зі мною кожну марку зокрема та хотів знати якнайбільше про кожну з них. Так мені прийшлося дати йому цілу доповідь про марки т. зв. Боєвого Фонду Української Національно-Демократичної Партії з часів перед першою світовою війною, про марки Радикальної Партії з того ж часу і далі Рідної Школи, Ремісничої Бурси, Спортового Товариства «Україна», Пласту й інших організацій. Потім прийшла ціла низка марок Українського Легіону (Українських Січових Стрільців) з часу першої світової війни, як теж марки з портретами Шевченка, Франка, Драгоманова й інших українських діячів; накінець марки, що появилися були вже за часів нашої приналежности до Польщі. А що в тих марках була зображена, можна сказати, вся історія Західної України, то Сіґов слухав історії тих марок та пояснень до них з великим зацікавленням. По докладному перегляді він зібрав знову обережно, наче який філятеліст, всі марки, посортував їх і вложив разом з моїми записками назад до шуфляди. Тої збірки українських добродійних марок мені при звільненні з вязниці, на жаль, не віддали. Сумніваюся, чи є який українець у світі, що мав би тепер повну збірку українських добродійних марок від найдавніших часів аж по нинішні дні. Тому моя філятелістична збірка, що залишилася на Лубянці, є невіджалуваною втратою.