595 днів совєтським вязнем

ВИЗНАЧНІ СПІВВЯЗНІ В КАМЕРАХ ЛУБЯНКИ

Між двома професорами університету. — Чи Всеволод Белюстін був масоном? — Іван О6реїмов — учений математик і чудовий оповідач. — Ще про тюремну бібліотеку та її авторів. — Що я відкрив між книжками. — Повчальні спомини визначних людей. — Коли з книжки вирізують прізвище співавтора чи співредактора… — За що замкнули замнаркома інж. Штейнмана. — Думки полковника польського ген. штабу Павла Шиманського про неминучу поразку Німеччини і майбутнє польського й українського народів.

11. вересня 1940 року, себто майже в рік після мого арештування, перекинули мене знову до іншої камери, що носила число 31. Це була маленька, тісна камера, в якій я застав усього двох вязнів, що ними були два професори університету. Белюстін Всеволод Вячеславич та Обреїмов Іван Васильович. З ними втрійку провів я там понад три місяці, з ними разом перейшов потім до камери ч. 42, поки їх в різних часах з тої камери не забрали, приславши на їх місце зараз же двох інших вязнів, з якими я перебував разом аж до часу мого звільнення.

Приблизно 40-літній, невисокого росту, ніжний і дуже інтелігентний Белюстін Всеволод, знавець чужих мов, був сином сенатора і дістав замолоду дуже дбайливе виховання й широку освіту. Скінчивши в царському Петрограді, де до революції 1917 р. (і ще кілька літ потім) працювало кілька гімназій з французькою або німецькою мовою навчання, одну з французьким гімназій, він студіював потім мови, габілітувався і став професором університету. В часі, коли його арештували, був професором університету в столиці Казакстану Альма. Ата. Під яким замітом арештували Белюстіна, він не казав. Але з деяких натяків виходило, що йому закидали приналежність до одної з масонських льож, які існували колись на території царської Росії і в перших роках революції. В кожнім разі Белюстін, що назвав себе раз передімною людиною віруючою, визнавався в справах міжнародньої масонерії і називав мені сам голосного по першій світовій війні на паризькім бруку масона українця (малороса?) Моркотуна, що крутився коло деяких представників тодішньої української делегації на мирову конференцію. Цікавився теж Белюстін і розпитував мене про гетьмана Павла Скоропадського, з чого я зробив висновок, що Белюстін, можливо, знав гетьмана або когось з його рідні особисто.

Тут мушу замітити, що большевики були в тих часах особливо чулі на пункті масонерії і звязків з нею, уважаючи, що кожний масон — це шпигун, коли не справжній, то потенціяльний, в користь міжнародньої буржуазії. Під замітом якихсь звязків з міжнародньою буржуазією тримали вони довгі місяці під слідством, як про це я згадував уже раніше, підполковника міліції в Москві Овсяннікова; мабуть під подібним закидом опинився на Лубянці також Белюстін, що мав, здається, якесь відношення до масонерії, але давно, може й кільканадцять років перед своїм арештуванням.

Іншим типом вязня був професор університету в Харкові, учений математик Обреїмов Іван. Стягнений вже з заслання на перегляд («пересмотр») його справи, він виглядав трохи заголюканий, а на точці виконування тюремних приписів був такий строгий скрупулянт, що вводив нас обох із Белюстіном у подив. Обреїмов перейшов мабуть неодно, бо хоч роками був малощо старший від Белюстіна, то виглядав уже на 60-річного старця. Під яким закидом стояв Обреїмов, ми теж не знали. В останніх тижнях його справа, як видно було, стояла добре, бо йому, на його прохання, доставили (мабуть з дому) деякі наукові видання з його фаху, в тому числі і товсту книгу вищої математики, що її він переклав з німецької мови і подав до книги власний вступ. Діставав теж, очевидно від жінки, грошеві посилки до тюрми, за які закуповував у тюремній крамничці («лавочці») регулярно що 10 днів те, що в ній можна було дістати, і, як добра людина, ділився якоюсь частинкою закупленого краму зі мною, що був увесь час позбавлений можливости мати доступ до тої «лавочки»[9].

Той проф. Обреїмов, що його згадую завжди найкраще, не був уродженцем ні Харкова, ні України; його прислали туди з московської території десь на кілька літ перед другою світовою війною, можливо, на місце когось зі зліквідованих учених українців. Раз він оповідав, як то деякі русскі «патріоти» в Харкові висмівали українську мову, як нібито малокультурну й малорозвинену, та з цією метою самі видумували або повторяли видумані кимсь іншим всякі чудернацькі, а то й ординарні слова, як нібито слова українські, щоб тільки закпити собі з української мови.

Мав Обреїмов іще одну рідку прикмету: він умів чудово оповідати. Маючи одну-єдину донечку, яку страшенно любив, він читав їй у дитинстві багато всяких оповідань, а як дещо підросла, то й повістей, і читав деякі з них на її прохання по кілька разів. А що мав просто феноменальну память, то тепер у тюрмі потрапив оповідати нам цілими годинами, днями й тижнями, і то не зміст різних оповідань і повістей, а так, як би читав їх своїй донечці, зі збереженням усього кольориту питомої даному авторові мови, його фразеології та всяких реторичних зворотів. Так ми прослухали з його уст між іншим цілу серію детективних оповідань Конана Дойля і фантастичних оповідань Джека Лондона й Уелса, далі «Двійник» Бріджеса, «Айвенго» Вальтера Скотта, «Давид Копперфілд» і «Гимн Рождеству» Дікенса, деякі оповідання з книги джунглів Кіплінґа, три серії цікавих оповідань американця О. Генрі та багато інших. З російських письменників почули ми з його уст тільки кілька оповідань А. Чехова (Жінка, Двобій, У провідника дворян), «Опир» графа Олексія Толстого (старого) і довжезну повість Мєльнікова-Печерського «В лісах», що її Обреїмов оповів нам повністю впродовж кількох довгих зимових вечорів. Минає десять років з того часу, а я не забув до-сьогодні змісту деяких з тих оповідань. Не треба й казати, яким духовим відпочинком, справжнім пиром, були для мене всі оті оповідання, передавані Обреїмовим як з книжки, і як добре вони ділали на мої розбиті нерви та на нерви інших слухачів.

Коли ми вже при цій лектурі, то згадаю ще, що в тому самому часі між книжками, які ми діставали що 10 днів з тюремної бібліотеки, попадалися також деякі твори так званих лівих європейських і американських письменників у добрих російських перекладах. До останніх належали між іншим твори: «1919» Дон Дос Пассоса, добре знаний «Вогонь» Барбюса та інші. Читали ми теж твори Бальзака, Беранже, Фльобера, Жюль Ромена, Мопассана, Вольтера, Альфонса Доде, Анатоля Франса, Сельми Ляґерлеф, Ібаньєса, Байрона, Дікенса, Гайне, Ґайнріха і Томаса Маннів та ін. З чужинецьких авторів пригадую собі добре ще старий російський переклад книжки француза Пера Льотті п. з. «Женитьба Льотті Рараю» (в-во Сабліна, 1911 р.), що з нього цілі уступи подала у своїй книжці одна українська авторка, малюючи переживання автора на таємничих островах Полінезії як свої власні[10]…

В російськім перекладі з української мови прочитав я тоді повість «Дети сечевиков» («Діти січовиків» — прізвище автора забув) та велику книжку «Нові береги» Коцюби (два томи), де автор описував ґіґантну працю коло будови Дніпрельстану і постійну боротьбу робітників-ударників з якоюсь таємною організацією саботажистів, що старалася ввесь час ту будову чомусь то зірвати. Обидві ці повісті були звичайними собі агітками, що їх у Совєтському Союзі видавали й видають масово. Не знаю вже, де я читав, що й того самого Коцюбу (чи не з галичан?), який накликав у своїй повісті до найтяжчих репресій на саботажистів і диверсантів, совєтська влада зліквідувала подібно, як цілі сотні інших українських письменників.

Прочитав я тоді теж немало дуже цікавих і повчальних споминів визначних людей, що появились головно у в-ві «Академія». Тут згадаю відомі в цілому світі «Спомини» мистця-режисера Станіславського, що їх оригінал появився спершу в англійській мові, та незвичайно цікаві спомини російської аристократки Штекеншнейдер, в яких змальовано дуже живо літературно-культурне життя Росії в половині минулого століття. Саме в цих споминах я вичитав нескриване негодування російської авторки з приводу того, що Тарас Шевченко після свого повороту з 10-річного заслання виступив з кількома своїми творами на великому літературному вечорі в Петрограді і здобув найвище признання слухачів, відсунувши далеко в тінь усіх інших визначних авторів того вечора, в їх числі і Достоєвського. Авторка не може переболіти такого успіху українського поета і старається пояснити його тим, що то, мовляв, таку зустріч Шевченкові приготовили та оваційне прийняття зорганізували — «українофіли». В іншому місці авторка накидається мокрим рядном на історика Миколу Костомарова, що в тих часах виступав на вселюдних дискусійних вечорах у столиці та проповідав — явний сепаратизм: що південна Росія — це окрема територіяльно-історична одиниця, а її населення — оті малороси — це зовсім окремий національний тип від великоросів. Найбільше болить авторку те, що Костомарів мав у своїх виступах підтримку значної частини слухачів, і то з кол високоосвіченої інтелігенції[11].

З інших споминів, що їх я прочитав у тих місяцях, згадаю ще про спомини письменника Данилевського (українця, що, подібно як Гоголь, Короленко, Потапенко, Григорович, Гаршин і багато-багато інших, писав по російськи). В споминах Данилевського вичитав я м. ін. цікаві дані про те, як царська Росія зрусифікувала в перших десятиліттях 19. століття добре поставлене й розбудоване українське шкільництво на Лівобережній Україні.

І ще на одну дуже характеристичну річ зверну тут увагу, бо нічого подібного не можна подибати в ніякій іншій державі поза Совєтським Союзом. Це вирізані у книжках, виданих там навіть у розмірно недавніх часах, прізвища тих їх співавторів, редакторів, співредакторів і навіть коректорів, що в міжчасі попали з якоїсь причини в неласку і їх арештовано. А раз хтось в Советськім Союзі арештований, то його прізвище мусить щезнути з усіх тих праць, до яких він прикладав руку. Таких книжок, в яких вирізано із заголовкової сторінки ножичками надруковані там прізвища співавторів, а передовсім співредакторів, авторів пояснень чи коректорів, попадалось нам у тюрмі чимало. Це був ще один доказ на те, яка непевна в СССР доля людей пера, та на якому небезпечному коні вони їдуть.

8. січня 1941 р. дістали ми в камеру нового вязня. його привели пізно вночі і визначили ліжко поруч мого. А що я не спав, то з ним розговорився і пробалакав мало не всю ніч. Це був інж. Штейнман Самуїл Герцович, зам-наркома піщевой промишлєнності (заступник народнього комісара, себто міністра, харчевого промислу), про що я довідався дещо пізніше. Це був високоінтеліґентний фахівець, якого совєтський уряд висилав недавно передтим по закупно всіляких спеціяльних машин до Німеччини і навіть до Америки (Штейнман знав англійську мову). При нагоді цих поїздок Штейнман побував очевидно також в інших європейських державах та орієнтувався добре у світових політичних і зокрема в господарських відносинах. Сидів він вже довгі місяці під слідством, мабуть від часів Єжова, але за що, того він не виявив ніколи. Думаю, що, як жид, був підозрілий у якихсь звязках з троцкістами або в симпатіях до них. На свою ситуацію дивився досить скептично головно тому, що його справа десь там застрягла так, що його начебто позабули і викликали на переслухання дуже рідко. Журився він страшенно долею дружини і сина-одинака, не знаючи так довго про них нічого та побоюючись, чи його синові, як синові арештованого, дозволили ходити далі до школи.

Незабаром по приході до нашої камери Штейнмана викликали з неї проф. Белюстіна, а в кілька тижнів потім і проф. Обреїмова, які більше до нас не повернулись. Зате прибув одної ночі полковник генерального штабу польської армії Павло Шиманський. В цій трійці прожив я кілька своїх останніх місяців у тюрмі аж до виходу на волю, але вже в камері ч. 32, до якої перекинули нас усіх трьох десь з кінцем січня або з початком лютого 1941 р.

Павла Шиманського, поляка з Познаня, члена польського ген. штабу, стягнули на Лубянку з одного з тих таборів, в яких перебували полонені старшини розбитої польської армії. З якого саме табору прибув Шиманський, він не важився нам сказати, бо дав слово чи підписав заяву, що цього нікому не скаже. (І це була військова таємниця в СССР!). Від того часу аж до кінця ми з Шиманським вивчали пильно англійську мову, що її вчив нас, очевидно, без підручників та інших посібників, без олівця й паперу, інж. Штейман. Той Шиманський у розмові зі мною не скривав своїх право-ендецьких поглядів, але разом з тим осуджував польську екстермінаційну політику супроти українського народу та вірив глибоко і свято, що війна скінчиться остаточно повним розбиттям Німеччини і реституцією великої Польщі, в якій українці та всі інші народи матимуть, мовляв, повноту прав. Боліло його, коли я описував йому поведінку органів польської влади, зокрема поліції, супроти українців, що живцем нагадувала йому так добре знану йому поведінку німецької поліції супроти польського населення в Познанщині перед першою світовою війною. На увагу, що українці мають досить польської опіки, подібно, як поляки в Познанщині мали досить опіки німецької, Шиманський не мав що відповісти. Вірив тільки твердо, що по війні буде і полякам і українцям дуже добре, бо вони напевно порозуміються.

Замічу ще, що з Шиманським, який, як член польського ген. штабу, брав офіційну участь у різних імпрезах і парадах, між іншим у похоронах Гінденбурґа як представник польської армії, на Лубянці очевидно рахувалися, звязуючи з його особою якісь пляни. Це було видно м. ін. і з того, що він мав додаткові кращі харчі, а до того за дозволом вищого начальства міг звязатися зі своєю дружиною і доньками у Швайцарії, від яких одержав таки на Лубянку два листи. По закінченні війни до мене були дійшли слухи, що полк. Павло Шиманський перебував в Англії.