595 днів совєтським вязнем

ПОВОРОТ ДО ЛЬВОВА

Разом з інвалідами з громадянської війни в Еспанії. — 3 якими надіями вертався братишівський селянин до рідного села. — Нужденні люди і нецікаві краєвиди. — Чому пригадались мені віршовані афоризми на стінах купальні. — Інші влучні приповідки-афоризми. — Невеселі думки про найближче майбутнє. — На прикордонній стації Конотоп. — Довша зупинка в Києві. — Слово про тамошнє бюро розшуків. — Втратив 24 кг. ваги. — Де поділась українська мова в столиці? — Що я побачив по переїзді старого і нового кордону. — Поспішна будова другого залізничого тору. — Львов і Львів.

В переділі, в якому я дістав місце в поспішному поїзді, їхали крім мене ще три особи. Всі три заслуговують на увагу, тому скажу про них кілька слів.

Перший, найважніший між ними — це був галицький селянин-українець, тяжкий інвалід з еспанської громадянської війни, куди вибрався був з Франції, де був на роботах. Він вступив був до т. зв. інтернаціональної бригади, яка зорганізувалась була у Франції проти ген. Франка. В Еспанії цей приблизно 40-річний мужчина був важко ранений у тяжких боях: він втратив не тільки зір, але й обидві руки. Якимсь чудом винесли його товариші з поля бою, а коли червоні були примушені незабаром вивтікати з Еспанії, то його разом з тисячами інших «добровольців», членів тої бригади й інших військових частин, вивезли до СССР. Там його довго лікували, потім тримали ще довше в санаторії під Москвою, а тепер відпускали з високою пенсією в сумі 800 карбованців місячно до його рідного села Братишева, пов. Товмач. Очевидно, в Москві вирішили, що відносини в нашому краю настільки стабільні і приналежність Західної України до СССР така певна, що можна таких людей безпечно вислати до місця їх приналежности та до їх родин. Рахунок був простий: перед приготовлюваною війною проти Німеччини треба було забезпечити собі також лікарні й санаторії, тому їх вичищено з людей, які, як віддані всією душею режимові, могли бути ще й добрими агітаторами на місцях. Той братишівський селянин залишив дома жінку і троє дітей. З такою високою пенсією він з родиною мав би був тоді добре забезпечене життя, і про таке життя він говорив цілу дорогу. Не прочував ні він, ні ті, що його відпустили до дому, що за 6 тижнів прийдеться йому — такому страшному інвалідові — або втікати знову далеко на Схід, або залишатись без пенсії та на невідоме під новим окупантом.

Йому до товариства їхала приділена з санаторії, чи може стягнена спеціяльно з України, сестра-жалібниця, що опікувалась ним усю дорогу дуже дбайливо, бо ж він був безпомічний як мала дитина. Це була молода, гарна, доброго серця дівчина з Полтавщини, що щебетала всю дорогу прегарною українською мовою. Її завданням було пильнувати інваліда в дорозі, завезти його до Братишева і передати жінці, а потім вернутись назад на Схід.

Третім подорожним у нашому переділі був молодий жид, теж інвалід з еспанської громадянської війни, що був у тій самій санаторії і вертався до містечка Надвірна, звідки походив. Він був легко ранений у ліву руку, якою рухав слабо, але пенсію мав признану розмірно дуже високу — 500 карбованців місячно.

В цьому товаристві я провів усю дорогу аж до Львова. Ми говорили про різні справи, але найбільше балакав наш братишівський селянин-інвалід, що оповідав багато не тільки про свої пляни щодо дітей, яких думав посилати до вищих шкіл, але й про те, як то він буде переконувати своїх односельчан, що найкраща форма господарки для них — записатись до колгоспу і працювати спільно. Очевидно — був безмежно відданий совєтській владі і за лікування, і за високу пенсію, признану йому до кінця життя. З іншими інвалідами з еспанської війни, що їх совєтська влада теж вислала додому і вони їхали в тому самому вагоні, я ніяких розмов не зачинав. Не признавався я зрештою і своїм сопутникам, що вертаюсь по 19 місяцях побуту на Лубянці до Львова, а на їх запити казав, що вертаюсь зі спеціяльних курсів. Сліпий інвалід мене не бачив, молоденька дівчина, його опікунка в дорозі, можливо, не орієнтувалась і повірила в те, що я говорив. Але хитрий жидок з Надвірної, бачучи мій нужденний вигляд, мабуть підозрівав щось інше. Він пробував допитуватися, що то за такі курси, але я звернув розмову на іншу тему і він дав собі спокій із запитами, хоч усю дорогу споглядав на мене якось недовірливо.

Сама їзда не була замітна нічим особливим. Люди, що всідали й висідали з нашого поїзду, та й ті, що я їх бачив по стадіях через вікна, виглядали всі нужденно. Вихудлі, в дуже простих, брудних убраннях, всі в робітничих кашкетах на голові, а жінки в перкалевих хустках — і всі або з мішками або з торбами, як наші галицькі жебраки, що ходили по селах за прошеним хлібом. Бідні й нецікаві були теж краєвиди на Московщині. Хати обдряпані, як найгірша жидівська хата у нас в селі за Австрії чи Польщі. Так і видно було, що не бачили вапна довгі роки. Також накриття хат вказувало на те, що його не направляли від багатьох років: з колишнього пошиття не залишилось майже нічого, бо хати були накриті або соломою-мєрвицею, або якимсь шуваром, перемішаним з глиною. А що коло тих хат не було вже тоді ані ніякого іншого будинку, ані огорожі, ані навіть деревини, то всі села, які ми по дорозі минали, представлялись жалюгідно. До того, хоч це була половина травня, по всіх видолинках і ровах лежав ще сніг, а зрештою було всюди болото. І всюди по дорозі бідні, сумні, нещасні люди в нужденних лахах та в гумових чоботах або кальошах, причеплених мотузками до ніг, що були обвинені у брудні онучі. Вийняток становили тільки ті військові, що мандрували до Західної України і вони їхали в немалому числі теж цим поспішним поїздом. Вони були і добре підгодовані, і добре убрані.

Я дивився на те все і думав свою думку. Що я застану у Львові та в нашому краю? Які нові порядки, які зміни взагалі? Чи й там уже така нужда, такі нещасні люди?

Пригадались мені мимохіть ті написи на стінах, що їх я відчитував зі співвязнями в купальні («бані») на Лубянці, куди одного разу привели нашу камеру. Це не була наша постійна «баня», а якась інша, де всі стіни були записані прізвищами людей та всякими віршованими афоризмами. Між ними вичитав я і таку думку (подаю в перекладі на українську мову):

Хто не був, той ще буде.

А хто був, повік не забуде.

І другу:

Хто входить — не сумуй.

Хто виходить — не ликуй.

Чи мав я чого радіти, що вийшов на волю з Лубянки і вертаюсь назад до Львова? Роздумуючи над тим усім, що я пережив і бачив та чув за час майже 20-місячного мого побуту в большевицьких тюрмах, я дійшов до переконання, що своє звільнення завдячую остаточно якимсь особливим обставинам. Я догадувався, що крім мене звільнили ще мабуть президента д-ра Костя Левицького, бо про нього питали мене теж багато в останніх місяцях і тижнях, і я завжди твердив те саме, що про себе: що д-р К. Левицький діяв усе життя проти Польщі, а не проти Совєтського Союзу. Не знав я, але догадувався, що в нашому краю большевики заарештували багато українців. Тож коли вони звільняють тепер мене, д-ра Костя Левицького і ще може кого зі старших, то чи не думають вони цими звільненнями показати українцям у краю, що вони, мовляв, не такі вже страшні, коли декого. з відомих громадян звільняють? Чи не гадають вони нашим звільненням з’єднати собі деякі українські кола?

Я знав певно одно і щодо цього не було в мене ніякого сумніву: що як довго НКВД має свою централю в Москві і звідти керує життям цілого Совєтського Союзу та всіх його народів, маючи під своєю всесильною владою і повного контролею буквально все, так довго про ніяку вільну Україну не може бути мови. Я знав, що всяка орієнтація на Москву — це смерть. На все життя я закарбував собі афоризм, що його я почув раз від одного співвязня зпоміж т. зв. нацменів (національних меншин) :

Кто в Маскву ідьот,

Голову нєсьот…

І скільки їх було, тих синів різних-прерізних народів, що йшли в Москву, і там залишали свої голови! І скільки синів українського народу склало марно свої голови в тій Богом проклятій Москві! Про одного такого, Ф. Палащука-Конара, вихованка української гімназії в Рогатині, потім Українського Січового Стрільця, що після закріплення большевицької революції грав велику ролю у видавничім секторі в Харкові, а вкінці, як один з директорів Держ-видаву (Державного Видавництва) в Москві, почув я дещо і в Лубянці. І його, як тисячі інших українців, заарештували в часах Єжовщини (чи може ще раніше) і мучили там довгими місяцями, поки не заломився та не підписав сам на себе смертного присуду, признавшися, що був… польським шпіоном. (Хто з тих, що знали Палащука, міг би в це повірити?). І його туземну мандрівку припинила в підвалах Лубянки — куля в потилицю.

Вертаючись тепер назад до Львова, я був озброєний усяким знанням про СССР, саму назву якого, себто згадані чотири букви, вязні розшифровували дуже влучно так: СССР — це країна суму, страждань, смерти, руїни. Я вивчив добре теж 6 заповідей Сталіна: 1. Не думай. 2. Коли ж подумав — не говори» 3. Коли ж сказав — не пиши. 4. Коли ж написав не друкуй. 5. Коли ж видрукував — не підписуй. 6. Коли ж підписав — відклич! Що могло мені краще змалювати життя-буття підсовєтського раба, як ці «заповіді»! І в якій ще іншій країні світу народня мудрість могла видумати таку характеристичну приповідку: Найбільший ворог людини — це її язик!

Ні, дійсність у т. зв. Союзі Соціалістичних Совєтських Республік справді багатша від найбільш неправдоподібної вигадки. Не дурно я почув раз від співвязня-грузина такі слова: Брате, СССР — це один кошмар. Ви там — як оповідаєте — боролися з поляками, бо вони вас гнобили. А поляки боролися з німцями, а чехи зі словаками, а хорвати з сербами. Та всі ви не знали, яке пекло несе з собою большевизм. А тут стали б міліони без вагання чорно-, жовто- чи червоно-шкірими, щоб тільки вирватися з царства Сталіна…

З другого боку, я вірив, що в моїй справі діє палець Божий. Мені здавалося, що мене вимолила з другого світу моя покійна мати, яка вчила мене не тільки щиро молитись, але й любити Бога цілим серцем і цілою душею, а ближнього, як самого себе.

Я пригадував собі ще інші, дуже влучні приповідки, що їх оповідали мені нераз довірочно співвязні:

Серп і молот — нужда й голод…

Як став Сталін на престолі,

Стали люди босі й голі.

Встань же, Ленін, подивися,

Як колгоспи зажилися:

Клуня боком, поле током,

Ще й кобила з одним оком…

Хата боком, клуня боком

І кобила з одним оком,

Ще й на хаті один куль.

А податком обіклали

Тай говорять, що куркуль.

Трактор оре, земля сохне,

Хто в колгоспі, той подохне.

Гречку, просо та овес

Забирає МТС.

Жито і пшеницю

Посилають за границю

А посліди і бурян —

Для робочих і селян.

Соловки, Соловки —

Далека дорога;

Серце ниє, в грудях біль,

На душі тривога…

А в російській мові:

Жіть у нас вєсьоло, да кушать нічево…

І другий варіянт:

Жіть стало вєсьоло,

Жіть стало вєсєлєй:

Што стоїло трі рубля,

Тепер стоїт сто рублей…

І багато інших подібних.

І хоч я мав причину до радости, бо ж їхав вільно до Львова, то тої радости в мене не було. Я знав, що мене чекають важкі часи, але, як все, сказав собі: Хай діється воля Божа! Коли Боже Провидіння вирвало мене з Лубянки, то не залишить мене без опіки й помочі і надальше.

На другий день раненько наш поїзд спинився на прикордонній стадії Конотоп, що лежить, як і саме місто тої назви, на території Української Соціялістичної Совєтської Республіки. На стадії були написи в двох мовах: російській та українській. Мені пригадалося з історії, що під укріпленим містом Конотопом у Чернигівщині москалі облягали 1659 р. гетьмана Виговського, який здобув тоді над ними високу перемогу, про що очевидно мовчать у всіх підсовєтських підручниках історії. Тут подорожні кинулись до буфету, де можна було дістати дещо з’їсти, між ін. ложку теплої каші і бараболі з кусочком мяса. Виголоднілий до-краю, бо не дістав на дорогу навіть кусочка хліба, я з’їв теж таку порцію і мусів спішитись до поїзду, хоч був би з’їв легко ще кілька таких порцій. Але зупинка в Конотопі тривала коротко.

Коло полудня прибув наш поїзд на велику стадію в Києві, що мала теж написи в мовах російській та українській. Я залишив свій клуночок під опікою сестри-жалібниці і вибрався до міста, бо поїзд мав чекати в Києві майже 6 годин. Ще в дорозі я рішив при помочі бюра розшуків, яке працює по всіх великих залізничих стаціях, відшукати двох своїх добрих приятелів-галичан, що залишились були в Києві ще з 1918 р. і — як я думав — жили там і тепер. Я виповнив відповідні формулярі, але що не знав ні вулиці ні числа домів, у яких вони мали мешкати, то по двох годинах мені сказано в тому бюрі на стації, що бажаних адрес без ближчих даних про тих людей вони знайти не можуть. Згадую про це тому, бо напр. у Відні ви могли впродовж нецілої години дістати на зал. двірці чию завгодно адресу, як тільки подали імя та прізвище дотичної особи, що жила у Відні.

Після того я сів до трамваю і переїхався містом аж до Хрещатика. По дорозі я оглядав з трамваю вулиці й будинки української столиці і старався запамятати собі все цікавіше, що впадало мені в очі. В одному місці я висів і зайшов до молочарні, де випив з дві літри молока і з’їв цілий бохонець білого хліба, щоб заспокоїти свій голод. Потім переходив я Хрещатиком і, побачивши в одному місці під муром на хіднику вагу, рішив зважитись. Показалося, що за час мого побуту в тюрмі я втратив 24 кілограми на вазі, бо перед арештуванням у Львові я важив 92 кг., а тепер 68 кг.

З черги я став оглядати місто і порівнювати з тим, що я бачив у Києві в січні 1919 р. за часів Директорії (до свого побуту в Києві я в слідстві взагалі не признавався). Тоді, за Директорії, зміняли саме всі написи на крамницях та установах з мови російської на українську. Тепер я бачив уже всюди українські написи, за вийнятком всесоюзних установ, де написи були тільки в російській мові. Бачив я теж Оперний Театр, в якому відбувалася в другій половині січня 1919 р. сесія Трудового Конгресу, що в ній брало участь і кількадесять делеґатів-послів з Галичини й Буковини. Бачив я університет і памятник Шевченка, бачив російський драматичний театр ім. Лесі Українки, оглядав мури (останки) Золотих Воріт, Софійський собор з площею і памятником Хмельницького та багато інших дорогих серцю кожного українця памяток. Вкінці зайшов на т. зв. Володимирську гірку і, сівши біля памятника св. Володимира, приглядався чудовій панорамі на Дніпро та на обидва його береги.

Що мене тепер найбільше вразило і заболіло, то те, що, не зважаючи на українські написи на установах та крамницях, на кожному кроці, з уст старших та з уст молоді, я чув російську мову, тоді коли двадцятьдва роки передтим, за Директорії, можна було почути українську мову куди частіше. Також друковані оголошення комсомолу і всіх спортових товариств у Києві про їхні змагання та інші виступи вичитував я на мурах міста та на окремих таблицях тільки в російській мові. Отже за такий розмірно недовгий час совєтська влада довела до того, що в столиці України широкі кола українського населення і навіть українська шкільна молодь вживали куди більше мови російської, як своєї рідної. Було ясно, що це було і безпечніше, і практичніше. Інакше цього я не міг собі пояснити.

З невеселими думками вернувся я з міста до поїзду, що за яку годину рушив у напрямі Львова. Я знову думяк багато про те, чи її у Львові йде така русифікація українців, яку я бачив у Києві. В поїзді їхало ще більше військових, пограничників та енкаведистів до «праці» на західно-українських землях, як з Москви. Деякі з них оповідали по дорозі про опір українського населення проти колективізації, що її форсувала в нашому краю нова влада саме при помочі отих людей в уніформах. Вони покпивали собі із західно-українських селян, які працювали на таких дрібних кусниках землі, а не хотіли, мовляв, погодитись на єдину доцільну розвязку земельної справи, себто на колгоспи, та на поправу свого положення.

В поїзді провів я ще одну ніч і 15. травня 1941 р. вдосвіта ми переїхали старий кордон на Збручі, що відділював Галичину від УССР. Була гарна весна, всюди було повно зелені. В Тернополі і по деяких інших стаціях по дорозі до Львова можна було купити від наших селянок варені яйця та якісь бублики, з чого подорожні користали масово, бо за Збручем такого добра не було зовсім видно. Ми оглядали теж в різних місцях будову другого залізничого тору, рівнобіжного до сталого, що його з величезним накладом праці та ще з більшим поспіхом старалася збудувати совєтська влада. Тисячі винужденілих селян з різних сумежних повітів Галичини копали землю, возили її фірами й тачками та робили високий насип під другий тор. Були між ними і селяни з волинських повітів, що можна було пізнати по їх однокінних візках з питомим для них каблуком для коня. Про те, щоб до копання й воження таких мас землі та роблення такого широкого й високого насипу вживати відповідних машин, як це бувало в Німеччині та інших державах, не кажучи вже про Америку чи Канаду, не було мови. Мучились люди, мучились і звірята.

Коло 3-ьої години пополудні вїхав наш поїзд з шумом на головний дворець у Львові. Я побачив два великі написи: Львов і Львів, але перший впав мені в око напис: Львов.

Це був 595-ий день з часу мого заарештування в тому ж Львові.