595 днів совєтським вязнем

СВЯТИЙ ВЕЧІР НА ЛУБЯНЦІ

Де у важких хвилинах шукає рятунку людина? — 3 розмов на релігійні теми. — Чому в СССР скасували статистику з 1937 року? — Які цілі має організація комсомолу? — 3 трагедії одної учительки. — За що судили т. зв. «євангелистів». — Передсвяточні настрої. — В дні 6. січня 1940 р. — Святий Вечір у камері ч. 29.

Зима 1939-40 року була гостра. В холоді проводили вязні Лубянки дні і ночі, холодно й важко було на душі. Мучили всякі думки. Чорна розпука опановувала все єство неодного вязня.

А в камері ч. 29? Як до нашої камери із заґратованим і майже повністю зашальованим бляхою вікном не доходив ніколи хочби найменший промінчик сонця, так і ми, здавалося, не мали майже ніякого промінчика надії на визволення. Страшна ізоляція, без ніякої вістки з рідного краю чи зі світу, та всякі страхітливі оповідання співвязнів про такі недавні ще часи Єжовщини робили своє.

В таких важких хвилинах людина шукає мимоволі якоїсь потіхи, помочі, її думки звертаються за рятунком до Вищої, Надприродної Сили, до Абсолюту, до Бога. Чи кожна людина в нещасті шукає рятунку для себе у Надприродної Сили, у Бога? Про це важко мені сказати напевно. Але з того досвіду, що його я набув на Лубянці, виходило б, що навіть т. зв. атеїсти, навіть явні безбожники, виховані в такому дусі довголітньою пропагандою большевицької партії, в деяких хвилинах «заломлювалися». Бо, чуючи безпомічність та майже безвиглядність свого положення, вони шукали — може неясно і не вповні свідомо — якоїсь опори, якогось рятунку кінець кінців там само, де й люди віруючі — у Бога-Творця. Це можна було помітити доволі виразно особливо в тих днях, що попереджали найбільше свято християнського світу — Різдво Спасителя.

Властиво на чисто релігійні теми говорили ми в камері мало. Але з усього було видно, що моїх товаришів недолі ці справи живо цікавили, бо вони розпитували мене багато про релігійні й віроісповідні відносини на західноукраїнських землях, у Польщі та в інших державах Европи. Цікавила їх особливо роля й впливи у світі Апостольської Столиці, про що міг я їм оповісти неодно таке, чого вони до того часу не знали. Я помічав виразно, що серед вязнів нашої камери нема й тіні якоїсь ненависти до католицького Риму та до Голови Католицької Церкви, хоч таку ненависть впоювала в них совєтьска влада від першого дня свого кривавого панування.

А вже найменше говорили ми про положення Церкви в СССР. Я почув тільки (що не було для мене зрештою ніякою тайною), що всі церковні організації і всі віровизнання в СССР розгромлені цілковито, і влада толерує ще до якогось часу тільки кілька православних церков у Москві та по 1-2 церкви по більших містах. До тих церков з’їздяться на такі свята, як Різдво чи Великдень, тисячі вірних навіть з глибокої провінції, а в такій напр. Москві від людського натовпу біля тих кількох церков припиняється тоді всякий рух, навіть трамвайний, також на сумежних вулицях. В такі свята стає безрадна навіть міліція. А прикладом цинічно-ворожого ставлення влади до Церкви й духовенства був факт, про який я чув дещо пізніше від кількох співвязнів: що в одній з камер Лубянки тримають на наругу трьох «служителів культів» одночасно: священика православного, католицького і жидівського рабіна, над якими постійно збиткуються.

Зате я багато наслухався про перепис населення СССР в 1937 р., що, всупереч бажанням уряду, виявив величезну більшість серед населення людей віруючих. Коли пороблено остаточні обчислення і ця немила для безбожницького уряду правда вийшла наверх, урядові чинники при помочі НКВД порадили собі таким добре випробуваним засобом, що усунули тисячі статистичних урядовців, від найвищих починаючи, з їх становищ та позасуджували їх за «фальшування статистики». Після того вища влада сама «перевидала» таке зіставлення цифр, яке їй було потрібне, і ті цифри оголосила друком. Вийшов новий скандал і щоб себе тими «виправленими» цифрами ще більше не компромітувати, два роки пізніше, в 1939 р., опубліковану статистику цілком скасовано. Отже замість оголосити правдиву статистику, влада покарала невинних урядовців. А коли потім показалося, що це не помагає, бо цифри наново виявляли, що в СССР є ще таки десятки міліонів релігійних людей, тоді перестали видавати статистику взагалі. Чи можливі такі парадоксальні відносини в якійнебудь іншій державі світу?

Немало цікавого почув я також про організацію т. зв. комсомолу (комуністичного союзу молоді), що є відповідником кол. німецької організації «Гітлерюґенд». На комсомол найбільше нарікали вязні, що мали в ньому своїх дітей, бо комсомол виховує своїх членів послідовно і строго в безбожницькому дусі. Якщо член комсомолу зайде до церкви і про це дізнаються в його організації, то його негайно викидають з організації і карієра такого молодого чоловіка — пропала. Взагалі ж комсомол, якого прибудівкою є т. зв. піоніри (діти в молодшому віці) має дві головні цілі: всесторонню підготову совєтської молоді до воєнного вишколу і боротьбу з релігією, а в дальшому: дати комуністичній партії кадри нових надійних членів.)

З розмови з одним молодшим вязнем вбилося мені з того часу в тямку його оповідання про те, як то його мати, учителька в сільській школі, мусіла, як і всі інші учителі, ходити по селі від хати до хати і збирати від людей «добровільні підписи» під збірну записку-прохання, щоб скасувати Богослужения в місцевій церкві і перемінити її на клюб. Оповідав він це нишком тільки мені і переживав іце по роках біль та муку своєї матері, яка, сама віруюча людина, била з розпуки головою до одвірка, а мусіла йти в село і переконувати людей, що «Бога нема, то не треба в селі й церкви…»

Від вязня, що прибув до нас з т. зв. малої внутрішньої тюрми НКВД в Москві, довідались ми, що він сидів там якийсь час у камері разом з групою т. зв. «євангелистів». Це були — як він казав — люди звичайні, але глибоко віруючі (всіх їх було 6). Вони сходилися в хаті одного з них і читали та пояснювали собі біблію. Не довго це тривало, бо на донос когось зі сусідів їх усіх заарештували і посадили в тюрму, де вони поводились дуже гідно. Розуміється, як у всьому, так і тут НКВД старалося всякими засобами «вмовити» в них, що вони сходилися не в релігійних, а в політичних цілях: мовляв, вони під притокою читання біблії збиралися на те, щоб виробити змову проти уряду. Отже з найневннніших у світі людей зроблено небезпечних протидержавних злочинців і всіх їх, як виходило з оповідання нашого інформатора, засуджено па високі кари. Бо коли їх уже заарештовано, то треба було й засудити. Адже «НКВД ніколи не помиляється»…

Серед постійних допитів і великої непевности щодо дальшої долі кожного з нас, у тривожно-нервовому настрою проходили наші дні і ночі. Особливо ж ночі, ті довгі, зимові ночі! Бо ж мало хто з вязнів може спати спокійно вночі, і до рідкостей належить така ніч, в якій не викликали б когось з камери на переслухання. А тоді будиться обовязково вся камера. Той же, кого кличуть «на допрос», здригається, бо не знає, що прийдеться йому пережити в часі того допиту.

Так поволі зближався кінець такого вагітного в події 1939 року. Вязні москвичі оповідали широко, як то большевицька влада святкує величаво кожного року день 1. січня, які то виставно прибрані й освітлені ялинки уставляють на різних площах і скверах Москви, і які гучні балі й забави відбуваються там вночі з 31. грудня на 1. січня. А потиху шептали до вуха, що все це робиться з тою метою, щоб не то притьмити, а таки зовсім убити серед населення саму згадку про недалекі Різдвяні Свята, святковані колись, за царських часів, небувало торжественно. Але все те, казали вязні, небагато помагає, бо величезна більшість населення, прийшовши 6. січня з важкої праці до хати, все таки засідає до традиційної, хоч звичайно дуже скромної, різдвяної вечері. І таке відбувається на всіх просторах розлогого Совєтського Союзу.

Тут мушу пригадати, що в часі, про який тут мова, неділя, як день відпочинку, була вже в СССР давно скасована. Щоб населення не мало змоги піти в неділю до церкви і забуло взагалі, що це святочний день, проголошено там у цілій державі кожний пятий день днем відпочинку. Це був т. зв. вихідний день, у якому населення було вільне від праці по установах, фабриках, діти від шкільної науки і т. д. Зате в таких вихідних днях людей притягали масово до «добровільної» праці при направі доріг і мостів, при насаджуванні дерев, при будові народніх домів, робітничих клюбів, спортових площ то-що. В камері ми пильно рахували дні та їх числа, щоб не випустити з памяті порядкових днів кожного тижня й місяця, отже й неділі. І так дійшли ми до дня 6. січня 1940 року, себто до Святого Вечора по старому стилю.

Дивний то був день у камері ч. 29. Всі вязні знали чудово, що це зближається Святий Вечір, найбільш памятний день у році, але ніхто про це навіть не натякнув хочби півсловечком. Того дня вязні говорили дуже мало, а коли хто що й сказав, то ще тихше, як звичайно, всі були якісь дивно добрі й ласкаві. І напевно кожний з нас був думками, всією своєю істотою, при своїх найближчих та переживав у душі може й неодин чудовий свят-вечірній спомин, коли то (дехто ще рік тому!) сидів чи то з дорогою дружиною і діточками, чи зі своїми рідними батьками, чи з близькими при одному столі, ділився з ними просфорою, і всі вони складали собі взаємно святочні побажання. В тому дні сидів я в камері в кутку на ліжку, переходив у голові всі знані мені колядки і переспівував у душі всі відомі мені їх строфи, з різдвяним тропарем включно. Нагадував я собі теж різні Святі Вечори в моєму житті, почавши від дитинства: і проведені ще разом з моїми батьками (ті були найкращі, ніколи незабутні!), і відбуті підчас та після першої світової війни на чужині, і святковані потім знову на батьківщині.

Коли ж настав вечір, то в камері запанувала гробова мовчанка. Довго-довго не порушив ніхто святкової тиші. Обличчя всіх були скуплені, поважні. Здавалося, всі ми відчували, що не тільки поза мурами нашої вязниці настав Святий Вечір, але що він настав і серед нас, у наших душах. В чиїхсь очах заблищали сльози, але тільки на мить, на секунду, і так, щоб їх ніхто не побачив. Дійсність була все ж така, що не вільно було дати пізнати по собі аж такого зворушення. Адже ж і в нашій камері «всевідуче» НКВД могло мати свого заушника, який пильно рапортує йому не тільки про розмови, але й про настрої серед примусових мешканців камери.

Я боявся дуже за себе того вечора. Боявся, що нерви не витримають, що на спомин дорогих мені осіб, які десь там не всилі засісти до святої вечері від сліз, вибухну плачем і я. Боявся, що в мене трісне з жалю серце. Та в пригоді став молодий вязень-москвич, згаданий вже в цих спогадах Володимир Ґолубєв, що його я у вільних хвилинах учив німецької мови. Не знаю, чи він вчувся також у той дивний настрій того вечора, чи була тут якась інша причина, досить, що він повторяв за мною пильно й уважно німецькі слова й речення не годину, як то звичайно бувало, але аж до перевтоми. Нашу лекцію перервав щойно наказ до камери: «Ложісь спать!»

З дивним спокоєм поклався я, як і мої товариші недолі, спати. Після короткої молитви, відмовленої тихцем під покривалом, я зідхнув до Новонародженого, щоб подав мені свою помічну руку, і, перетомлений довгою лекцією, негайно заснув. А що тої ночі не викликали з камери нікого «на допрос», то всі ми спали в ту ніч куди спокійніше, як у всіх попередніх днях.

Так проминув нам у камері ч. 29 на Лубянці Святий Вечір памятного 6. січня 1940 року.